Дніпропетровський національний університет
Дніпропетровський національний університет
ПОТУРАЄВ МИКИТА РУСЛАНОВИЧ
УДК 32.019.5
КОНСЕНСУСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
В УМОВАХ ІДЕОЛОГІЧНОГО ПЛЮРАЛІЗМУ
Спеціальність 23.00.02 Політичні інститути та процеси
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Дніпропетровськ – 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі політології Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Токовенко Олександр Сергійович,
Дніпропетровський національний університет,
завідувач кафедри політології
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Демченко Володимир Дмитрович,
Дніпропетровський національний університет,
декан факультету систем і засобів масової комунікації,
завідувач кафедри журналістики
кандидат політичних наук, доцент
Каліновський Юрій Юрійович,
Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого,
доцент кафедри філософії
Провідна установа: Миколаївський державний гуманітарний університет
ім. П. Могили Міністерства освіти і науки України,
м. Миколаїв
Захист відбудеться 9 червня 2005 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.08 у Палаці студентів Дніпропетровського національного університету за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1 (парк ім. Т.Г. Шевченка), к. 30.
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропет-ровськ, вул. Казакова, 8.
Автореферат розісланий “7” травня 2005 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,
кандидат філософських наук, доцент М.А. ШЕПЄЛЄВ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Свобода інформації є системотвірним елементом демократії, так, як поділ влади або виборча система. Демократія вироджується без вільних і різноманітних ЗМІ, що грають посередницьку роль між суспільством і державою. У демократичній системі у громадян є два легальних механізми впливу на владу: вираження своєї свободи на виборах і доведення до влади своїх думок і бажань через ЗМІ. Вибори дають можливість електорату виражати свою політичну волю лише періодично – раз у кілька років, і опосередковано – у формі вибору кандидата, що, як здається виборцям, розділяє погляди більшості населення і з найбільшою імовірністю буде відстоювати їх інтереси. ЗМІ ж є постійним “рупором” суспільної думки, що діє як під час виборчих кампаній, так і між ними. Вони оперативно відслідковують зміну настроїв у суспільстві, знають думки громадян з приводу тих або інших подій і доносять їх як до громадськості, так і до влади.
У свою чергу, влада, також через ЗМІ, має можливість впливати на суспільство, пояснювати свої дії, виправдовувати політику, готувати громадську думку до сприйняття її майбутніх кроків. Для влади ЗМІ є знаряддям пропаганди її політики і цілеспрямованого впливу на суспільство. У ЗМІ відбувається зіткнення соціальних інтересів і одночасно пошук компромісів з найрізноманітніших питань. У результаті створюється соціальний консенсус, без якого неможливе існування демократичної системи. Консенсус виражається в певній динамічній рівновазі інтересів соціальних груп, суспільства і держави, громадян і влади. Таким чином, ЗМІ виконують стратегічно важливу системоохоронну функцію: завдяки свободі слова і вільній циркуляції інформації демократична система оперативно вирішує конфлікти, що виникають у суспільстві, не доводячи справи до соціальних вибухів.
Статус “четвертої влади” ЗМІ дозволяє говорити про те, що розвинуте громадянське суспільство неможливо уявити без конструктивно діючого механізму зворотного зв’язку між окремими структурами державного організму. В епоху глобалізації в мас-медіа з’явилися нові якісні характеристики, що свідчить про значні трансформації як у ментально-дискурсивному, так і в інституціонально-імплементаційно-му вимірі політичних відносин. При цьому особливої актуальності набуває дослідження взаємодії і взаємовпливу інститутів масової політичної комунікації з іншими політичними інстанціями. У цьому сенсі, інформаційна стратегія преси й електронних медіа періоду панування постматеріальних цінностей прагне відповідати настановам і орієнтаціям політичних еліт. Характерно, що ця теза справедлива і для розвинутих демократичних режимів, інформаційна політика і медіа-комунікативна концепція яких реалізується легітимними засобами у максимально толерантній формі. Тим самим, інститути політичної комунікації шляхом міжгенераційного відтворення і трансляції, одягнених в ідеологічну оболонку символів і образів, сприяють формуванню нормативно-ціннісного фундаменту політичного консенсусу. Одним із факторів досягнення суспільної згоди можна вважати процес ідеологічної конвергенції. Цей феномен не можна назвати тотожним тенденції до уніфікації положень окремих ідейно-політичних доктрин. Навпаки, ідеологічну конвергенцію варто розглядати як різні моделі узгодження й інтеграції програмних принципів основних політичних сил в умовах плюралістичної природи соціальних інтересів, спрямованих на зміцнення центристського каркасу демократичного режиму. Врешті, конвергований ідеологічний плюралізм ліберальних демократій консенсусного типу виступає тим форматом, який багато в чому визначає змістовні аспекти діяльності мас-медіа.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема цього дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Дніпропетровського національного університету. Дисертаційне дослідження пов’язане з розробкою наукової теми “Проблема забезпечення стабільного політичного розвитку України в контексті сучасних соціальних і політичних трансформацій”, що здійснює кафедра політології Дніпропетровського національного університету.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є аналіз консенсусного потенціалу політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму демократичних режимів постіндустріальних країн. Завдання, що розкривають її зміст, полягають у такому:
· дослідити роль інститутів політичної системи у формуванні визначальних рис комунікативного сектору публічної сфери;
· проаналізувати функціональну специфіку інститутів політичної комунікації;
· охарактеризувати ідеологічні аспекти комунікативного механізму конструювання політичної реальності;
· виявити ідейно-символічний механізм досягнення політичної ідентичності як конституювальної основи соціально-політичного консенсусу;
· продемонструвати консенсусний характер ідеологічної конвергенції як ціннісно-нормативного формату вироблення політичних рішень.
Об’єктом дослідження є процес політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму.
Предметом дисертаційної роботи є консенсусний потенціал медіа-інститутів політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму розвинутих демократій.
Методи дослідження. Досягнення поставленої мети припускає необхідність використання комплексу методів, кожному з яких у межах цього дослідження відводиться певна роль. Методологічною основою дослідження є системний підхід, що використовується для дослідження ролі інститутів політичної системи у формуванні відмітних рис комунікативного сектору публічної сфери, де саме різноманіття відносин елементів впливу на публічну сферу і конституює її якісну специфіку. У процесі дослідження був застосований комунікативний підхід до вивчення процесів обміну різновекторної політичної інформації в демократичному суспільстві. У роботі також використовується і метод порівняльного аналізу для дослідження національних моделей функціонування медіа-індустрії, що дозволяє констатувати факт наявності певної кількості властивих кожній з моделей подібних характеристик, які в узагальненому виді презентують інституціонально-процесуальну специфіку консенсусного потенціалу політичної комунікації в суспільстві зі сталими демократичними традиціями.
Наукова новизна отриманих результатів дисертаційного дослідження полягає у виявленні природи консенсусного потенціалу політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму. Наукова новизна дослідження визначається вирішенням поставлених завдань та розкривається у таких положеннях та узагальненнях:
1. Доведено, що консенсусний потенціал політичної комунікації становить собою здатність головних гравців медіа-ринку в обмежений термін і в конкурентному інформаційному середовищі, легітимними методами формувати суспільну думку у відношенні підходів, критеріїв оцінки та варіантів вирішення суспільно значущих проблем, подій, процесів. Консенсусний потенціал політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму визначається ступенем структурованості медіа-системи та характером розподілу домінуючих групових інтересів у медіа-просторі, а також мірою готовності суспільства сприймати запропонований ЗМІ набір пріоритетних тем.
2. Виявлено, що процес політичного дискурсу відбувається в символічному за своєю природою публічному просторі, котрий складається з різних суб’єктів публічної сфери, де центральну роль відіграє медіа-система (сукупність інститутів) публічних комунікацій, яка формує певну суспільну думку.
3. Визначено, що політичну комунікацію, у контексті її риторико-символічного характеру, варто інтерпретувати як суспільну дискусію про розподіл суспільних ресурсів, офіційно визнаних повноважень і легітимних санкцій, що розгортається в рамках певної конфігурації установ і інститутів, спрямованих на здійснення збору, первинну обробку, оцінку політичної інформації, її трансляцію і масове поширення, з метою здійснення інформаційно-пропагандистського впливу на громадян для консолідації і мобілізації сил суспільства, яке орієнтується на вирішення соціально значущих завдань.
4. Продемонстровано, що політичний дискурс є комунікативною основою соціального консенсусу, реального, якщо він виступає наслідком інформаційного режиму зворотного зв’язку, і віртуального, у тому випадку, коли він стає результатом маніпулятивних технологій.
5. Встановлено механізм (інституційно встановлена конфігурація відносин між основними ЗМІ, що визначає “правила гри” на медійному ринку) ідеологічної інспірації політичної ідентичності та інфокомунікативні засоби її впливу на процес конституювання соціального консенсусу, що виявляється в можливості створення іміджів акторів і/або ж сценарних рамок політичних перфомансів, які сприяють формуванню настанов на добровільне визнання влади і схвалення її дій.
6. Визначено медіакомунікативні аспекти ідеологічної конвергенції як маніфестації консенсуальної природи стабільних демократій, що виражається в інформаційній доктрині ідеологічної толерантності і міжкультурного балансу, де домінуючі суб’єкти політичної системи генерують особливий семантичний континуум за допомогою технічних та інституційних апаратів індустрії масової комунікації, котрі транслюють цінності і норми соціального консенсусу.
7. Виявлено основні тенденції в національних моделях державної політики регулювання медіа-систем у контексті медіапредставницького характеру демократичних режимів сучасності, які виявляються в оптимізації режиму узгодження інтересів держави, приватного сектору і громадянського суспільства, лібералізації контролю за змістом мовлення і забезпеченні національного та культурного різноманіття.
Практичне значення отриманих результатів дисертаційного дослідження визначається його актуальністю і сукупністю положень, що виносяться на захист. Здійснений у роботі аналіз консенсусного потенціалу політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму створює методологічні підвалини для вирішення завдань оптимізації державної політики стосовно ЗМІ.
Результати цього дисертаційного дослідження можуть бути використані при плануванні і здійсненні медійної складової політичної і виборчої кампаній. Крім того, запропоноване дослідження буде сприяти навчальному процесу в системі професійної підготовки політологів і журналістів.
Особистий внесок здобувача. Постановка і вирішення комплексу завдань дисертаційного дослідження здійснені самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 3 публікації.
Апробація результатів дослідження. Основні ідеї і теоретичні положення дисертації були апробовані у виступах на: Міжнародній науково-практичній конференції “Українознавство в побудові громадянського суспільства в Україні” (Київ, жовтень 2003 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Стан телерадіоінформаційного простору України в аспекті створення суспільного мовлення” (Київ, березень 2005 р.).
Основні положення дисертації були обговорені на теоретичному семінарі кафедри політології Дніпропетровського національного університету.
Публікації. За темою дисертації опубліковано 3 наукові статті у фахових наукових виданнях України.
Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Основний текст викладений на 189 сторінках. Список використаної літератури складає 244 найменування.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт та предмет, описано методику дослідження, вказано наукову новизну роботи та практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі “Огляд літератури та теоретико-методологічні засади дослідження” розглянуто джерельну базу та стан наукової розробки теми в науковій літературі, описано методику політологічного аналізу консенсусного потенціалу політичної комунікації.
У першому підрозділі “Огляд літератури” продемонстровано основні теоретичні підходи до вивчення теми.
При виявленні ролі і меж функціонування інститутів політичної комунікації у процесі узгодження інтересів, розвитку системи представництва, підвищення ефективності адміністративно-управлінських рішень особливе значення мають роботи західних учених – Р. Даля, Є. Денніса, Дж. Кіна, Дж. Лалла, А. Лейпхарта, Д. Мерріла, П. Шміттера, і російських учених Ю. Буданцева, М. Вершиніна, Л. Варустіна, Д. Гавра, Л. Землянової, І. Мелюхіна, В. Смолякової, О. Соловйова, Л. Федотової. Особливе значення для формування уявлень про роль інформації, комунікації і технологій, як феномена соціально – політичної дійсності, мали роботи теоретиків постіндустріальної комунікації М. Кастельса та Ю. Габермаса й ін. Вони показали значення нових імперативів суспільного розвитку в сучасному інформаційному суспільстві у контексті мінливої ієрархії цінностей, джерел і ресурсів влади.
Істотними для теми дисертаційної роботи є концепції у руслі теорії комунікації, засновані на ідеях структурного функціоналізму: “системна модель” політичної системи Д. Істона та “кібернетична модель” К. Дойча.
Проблемам комунікації і використанню інформаційно-комунікативних технологій присвячені роботи таких вчених як Л. Пай та Д. Маквейл з його книгою середини 1990-х років “Вступ до теорії масових комунікацій”, де йдеться про трансформацію основних принципів функціонування ЗМІ в сучасному світі.
У Франції теоретичні та практичні аспекти політичної комунікації, а також розробки теорії масово-комунікаційних процесів знайшли відображення у дослідженнях Ж.-М. Коттре, Р.-Ж. Шварценберга, Д. Вольтона, Ж.-Л. Мішеля, Ж. Бодрільяра, Н. Д’Алмейди, Д. Буню, Ж. Сегели й ін.
Ідеології присвячено низку робіт К. Мангейма, положення яких використовувалися автором при визначенні ролі і завдань політичної пропаганди у взаємозв’язку з процесом артикуляції і просування інтересів.
Поряд із класичними роботами дисертант використовував публікації сучасних українських політологів, що стосуються проблем інформаційного впливу на політичні процеси. У роботах В. Бебика, В. Бурлачука, О. Грищенка, В. Демченка, Н. Дніпренко, О. Зернецької, В. Коляденка, Г. Несвіта, Г. Почепцова, Ю. Сурміна та ін. інформаційно-комунікативні технології розглядаються як вбудований елемент політичного управління.
Аналіз літератури показує, що інститути політичної комунікації не повною мірою досліджені з погляду їх системної, комплексної ролі у забезпеченні стабільності політичної системи і продуктивності управлінської практики в умовах існуючого ідейно-ціннісного консенсусу.
У другому підрозділі “Концептуальні традиції і методологічні принципи дослідження масової комунікації в рамках політичних відносин” розглядаються парадигмально-методологічні засади дослідження заявленої проблеми.
Характеристики інформаційного суспільства дозволяють говорити про те, що для всіх концепцій інформаційного суспільства характерний відхід від традиційної методологічної парадигми, де економіка вже більш не є тією підсистемою суспільства, що виступає як домінуюча і визначає умови та правила функціонування всім іншим підсистемам суспільства – державно-політичній, культурній та соціальній.
Вивчення феномена масових комунікацій припускає виділення й аналіз функціональної ролі їх конструкційних елементів. Структурно-функціональне бачення засобів масової комунікації трактує їх як самоврядну підсистему, що самокоригується і діє у конкретних політичних й інституціональних умовах. Структурно-функціональний аналіз масової комунікації припускає дві взаємозалежні площини вивчення. По-перше, це конкретний вид діяльності засобів масової комунікації; по-друге, корисність, цінність, що має їхня діяльність з погляду користувачів, споживачів. У ряді недоліків обговорюваного підходу часто відзначають циклічність, замкнутість і, як наслідок, певну консервативну спрямованість функціоналізму. На думку критиків, ідея про те, що масова комунікація відіграє важливу роль у підтримці соціальної системи в цілому ховає насправді конфлікт інтересів. З цього погляду доцільно розглядати особливості життєдіяльності суб’єктів і структур політичної комунікації як особливий інститут у рамках чинного політичного порядку суспільства.
Інститути розглядаються як відносно стійкі моделі політичної поведінки, так звані “правила гри”, що структурують і визначають взаємодію між людьми. Слід зауважити, що політичні інститути у процесі виконання своїх функцій покликані оптимізувати політичну систему суспільства, задовольняти потреби суспільства в політичній стабільності. Проте реально існуючий політичний інститут може бути нейтральним стосовно потреб суспільства або ж взагалі бути перешкодою їх задоволенню.
Проте у ракурсі завдань нашого дослідження аналіз функціонального значення і структурних особливостей політичних інститутів, у тому числі інститутів політичної комунікації, відображає лише один, формальний, аспект життєдіяльності медіа-систем. Насправді політичні ефекти масової комунікації детерміновані культурно-світоглядним субстратом інформаційних повідомлень. Формуючись у межах тієї або іншої політичної культури, вони несуть на собі відбиток домінуючих у суспільстві ментальних настанов і ціннісних орієнтацій. З іншого боку, інфраструктура політичної комунікації є могутнім інструментом продукування і трансляції символіко-категоріальних преференцій, а також простором конституювання політичного дискурсу. Звідси фокус нашої уваги визначається спрямованістю концепції ідеології на вивчення взаємозв’язку влади і значень (тобто цінностей, переконань, ідей).
У другому розділі “Політична комунікація як особливий різновид виміру публічної сфери постіндустріального суспільства” розглядається функціональний потенціал політичної комунікації та конструкційна роль ЗМІ у створенні демократичного дискурсу.
У першому підрозділі “Роль публічних комунікацій в інформаційній інфраструктурі постіндустріального світу” констатується, що політичну комунікацію та її окремі інститути, і перш за все пресу, слід розглядати у контексті функціонування публічної сфери певного суспільства. Публічна сфера виступає своєрідним генератором політичних відносин у їх автентичній формі, де не припускають дискусій (у широкому значенні цього слова) заради дискусій, а спрямовують їх на прийняття визначальних суспільних рішень. Тобто, публічні комунікації виникають, формуються і розвиваються у суспільствах, де можливе існування публічної сфери. Подібні умови стимулюють державні органи й громадські організації всебічно та активно включатися у публічний дискурс. Політичні послання, які він продукує, у тому числі, мають, принаймні, одну специфічну мету, намір використовувати дискусію як інструмент для досягнення влади або лідерства. У такому ракурсі, політична комунікація виступатиме своєрідним соціально-інформаційним полем політики. Справедливим буде констатувати, що політичний дискурс є, якщо можна так сказати, “аудиторно доцентровим”. Інакше кажучи, вербальна поведінка політиків та інших політичних акторів викликана бажанням досягти ідентифікації й підтримки конституентів. Мистецтво компромісу, творче пристосування, акцентування, утаювання і спрощення – усе це складові елементи цього процесу.
Аудиторнозорієнтований підхід неминуче змушує оперувати поняттями і характеристиками процесу, що або керує пошуком консенсусу, або руйнує його. Ціну відкритості політичної системи, що збудована на свободі комунікацій, складає ризик її дестабілізації або, принаймні, дисфункціональних відхилень. Тому небезпека наростання конфліктогенної напруженості в соціумі буде скоріше залежати не від маніпуляцій відданістю аудиторії визначеним ідеям, а від перспектив артикуляції цих ідей.
У другому підрозділі “Концептуальні аспекти феномену політичної комунікації” визначено категоріальні параметри дослідження політичної комунікації.
Ми можемо визначити політичну комунікацію як суспільну дискусію про розподіл суспільних ресурсів (грошей), офіційно визнаних повноважень (хто вирішує) і легітимних санкцій (що варто заохочувати, а за що карати). Саме мова політичної комунікації виконує роль, що опосередковує, переміщаючи явно насильницькі конфлікти у риторичну площину, що вже є запорукою угод і компромісів. Але, з іншого боку, маніпулятивний потенціал комунікативних технологій загальновідомий. Здатність мас-медіа лакувати дійсність, створювати ілюзії, експлуатувати стереотипи обертається формуванням віртуального консенсусу. У тому випадку, якщо діюча структура політичних інститутів не в змозі накласти стягнення на адміністративно відповідальних акторів, що контролюють витрату державних ресурсів, а суспільство не здатне ефективно вплинути на ротацію політичних еліт, то виникає загроза появи медіакратії, яка підсилює формалізм конституційного правління. Демократичний фасад буде лише приховувати за собою інформаційно-комунікативний простір, дискурс якого відрізняється уніформатним і стандартизованим нормативно-ціннісним вибором. Тобто, політичний суб’єкт поставлений у a priori задану систему ідейно-політичних координат і поведінкових моделей.
Виходячи з того, що регуляція суспільних зв’язків і процесів розгортається у визначеному комунікативно-символічному контексті, функція соціального контролю і самоконтролю здійснюються як прямий результат громадянської ідентифікації й інтеріоризації групових цінностей. Природно, що мова, особливості спілкування і взаєморозуміння забезпечують оцінно-нормативний каркас, що диктує способи мислення і сприйняття суспільства. Символи регулюють соціальну поведінку, продукуючи очікування, створюючи негативні упередження, формулюючи санкції або специфікуючи високі світоглядні символи. Такі абстрактно-образні ресурси використовуються, у тому числі, з метою мобілізації суспільної думки й інтеграції політичного співтовариства.
Отже, ми розглядаємо масову політичну комунікацію як комунікативну підсистему політичної системи суспільства. Ця комунікативна підсистема є частиною предметного втілення політичної культури суспільства: інша частина виступає у вигляді розвинутих структур політичної діяльності.
Комунікативна підсистема виглядає як комплекс установ та інститутів, що здійснюють збір, первинну обробку й оцінку політичної інформації, її передачу й масове поширення, а також впливають на громадян для консолідації і мобілізації сил суспільства на вирішення визначених завдань.
Політична комунікація розглядається як сукупність знань, повідомлень про явища, факти і події політичної сфери суспільства. З її допомогою передається політичний досвід, координуються зусилля людей, відбувається їх політична соціалізація й адаптація, структурується політичне життя.
У третьому підрозділі “ЗМІ як центральний інститут політичної комунікації” стверджується, що сучасна політична система не може розвиватися без активної участі мас-медіа. Будь-які політичні рішення, прийняті державою, повинні сьогодні будуватися на базі тих вимог або підтримки, що акумулюються населенням.
Ключовою особливістю теоретичного осмислення соціально-політичної ролі ЗМІ на нинішньому етапі є своєрідний дослідницький консенсус стосовно оцінки ефективності впливу медіа. Він виражається у тезі про рольову багатомірність сучасних ЗМІ. Сьогодні мас-медіа виступають одночасно як джерело знань, учасник політичної боротьби, знаряддя у руках тих або інших політичних сил і, нарешті, арена політичних баталій. Інформування населення у всіх цих іпостасях сприяє структуруванню уявлень про політичний світ.
Доведення інформації від суспільства до політичної системи та її головного елемента – держави є складовою частиною виконання інформаційної функції ЗМІ. Неодмінною умовою надання суспільству правдивої інформації про всі сторони життя країни і світу є дотримання принципу плюралізму. Наявність у державі різних типів засобів масової інформації (державних, приватних, суспільних, партійних) забезпечує суспільство широким спектром поглядів на існуючі питання, дозволяє розглядати проблему з усіх боків, складати об’єктивну картину. Головна місія ЗМІ полягає в об’єктивному зображенні картини світу, яку споживач може брати за основу для прийняття рішень. Загалом, режим комунікативної взаємодії суспільства і влади визначає ступінь консенсуального контролю над поведінкою громадян. Безумовно, діапазон проявів і ступінь стійкості консенсусу багато в чому обумовлені цілеспрямованим впливом засобів і установ політичної комунікації. Але подібний вплив не можна назвати однобічним, тому що статус інститутів політичної комунікації і характер їхньої діяльності відбивають апологетику свободи слова і плюралізму думок в умовах правової держави і громадянського суспільства. Спостерігається закономірність: чим більш відкрите суспільство і більш діяльна преса, тим більше шансів у риторичних диспутів стати продуктивними двигунами демократичного правління.
У третьому розділі “Комунікативний механізм формування ідейно-ціннісного консенсусу сучасних демократій” аналізується роль політичної комунікації у формуванні легітимних каналів продукування принципів суспільної згоди .
У першому підрозділі “Інститути політичної комунікації як засіб індоктринації суспільства” доводиться теза, що демократичний політичний дискурс створює комунікативно-символічний контекст, котрий легітимізує нормативно-ціннісний фундамент суспільного консенсусу. При цьому публічна сфера є не просто обміном інформацією, а соцієтальною інтеракцією за допомогою суспільних дискусій, що ніколи не бувають політично нейтральними. Мінімальний рівень інтеграції соціальної взаємодії залежить від політичної гегемонії, що є наслідком, у тому числі, домінування у комунікаційному обміні символічних систем переконань, до яких належить і ідеологія. Вона виступає ментальною структурою взаємодіючих символів і взаємовпливових змістів, які сприяють когнітивній схематизації соціального порядку.
Ідеологічний дискурс політичної комунікації, формуючи свого роду матрицю інтерпретації фактів і подій, задає канони легітимного соціального контролю. Влада в такому випадку робить результативний інформаційно-пропагандист-ський вплив тільки у припустимих медіа-форматах і доступних комунікативних параметрах. Гегемонія може досягатися опосередкованим способом, коли заслін абсолютизації владного впливу, у тому числі і на ЗМІ, ставиться самою дискурсивною природою механізму зворотного зв’язку. З іншого боку, медіа-співтовариство змушене орієнтуватися у своїй діяльності на ідеологічно обумовлені концепції і практики створення інформаційних архетипів і цінностей. Отже, процес досягнення суспільного консенсусу з приводу базисних дефініцій політичної реальності відбувається внаслідок відносного ідеологічного домінування в системі масової комунікації, яка формулює принципи і норми артикуляції і маніфестації групових інтересів, що не виходять за межі цінностей “здорового глузду”.
Таким чином, символічне конструювання політичної реальності відбувається під впливом ідеологічних доктрин, що відбивають характер розподілу в суспільстві владних відносин. Основним інструментом трансляції символічного значення політичної інформації стають звичайно ж мас-медіа.
Медіа-система розглядається як принципово відкритий форум, на якому в ході політичної комунікації відбувається активна конкуренція символічних змістів і культурно-ментальних значень, що формують національну самосвідомість громадян. Проте боротьба між політичними опонентами в умовах стабільних ліберально-демократичних режимів за вплив на новинні ЗМІ, розгортається в рамках сталих ціннісних координат, не порушуючи суспільної згоди. Зміст інформаційних повідомлень і сюжетів у середовищі ідеологічного плюралізму програмує ту або іншу символічну реальність, що відбиває оцінні пріоритети і критерії у відношенні найбільш фундаментальних проблем соціуму.
У цьому контексті екзистенцію інститутів масової комунікації в діючому полі політичного дискурсу доцільно трактувати як процес “медіації” планомірно сконструйованих образів, месиджів і символів, інтерсуб’єктивна й інтергенераційна трансляція яких у ході соціалізації створює конкретний вигляд (топологію) політичної культури суспільства.
Медіа-система, що здійснює індоктринацію у рамках сталого дискурсу, продукує “фрейми референції”. Ці медіа-фрейми являють собою цілісні схеми-парадигми запрограмованого конструювання й інтерпретації соціально-політичної реальності. Загалом, фреймінг підсилює і легітимує основні цінності, тим самим генеруючи автентичні механізми досягнення соціально-політичного консенсусу.
У результаті створюється ілюзія повної демократичності й відкритості ЗМІ як форуму думок. Але це відкритість у межах визначеного дискурсу, що диктує не тільки те, про що потрібно говорити суспільству, але – і це може бути більш важливо – і те, про що говорити не можна. Межі порядку денного – це рамки припустимого в політичній дискусії.
Таким чином, формування інформаційно-політичного порядку денного не є цілком раціональним процесом, вільним від ціннісних та ідеологічних передумов. Це є більш тонка форма ідеологічного контролю, властива мас-медіа на нинішньому етапі розвитку політичних й інтелектуальних технологій. Формування інформаційно-політичного порядку денного є основним інструментом, за допомогою якого ЗМІ можуть неявно, але ефективно впливати на масову свідомість, уникаючи прямої пропаганди і нав’язування поглядів і цінностей.
У другому підрозділі “Особливості формування політичної ідентичності в умовах ідеологічного плюралізму” розглядається ідеологічне обґрунтування політичного домінування. Панування механізмів і форм національної ідентичності тісно поєднано з впливом системи масової інформації, що функціонує у ціннісно-ідеологічному контексті, транслюючи зразки і відтворюючи моделі політичних орієнтацій у соціальному просторі. Захист національної ідентичності сприяє переконанню, що щось описується на однаково властивому рівні абстрагування, який лежить над партійними і релігійними розходженнями.
У демократичних політичних режимах переважають ідеологічно інспіровані за допомогою медіа-індустрії моделі національної відданості. Ці моделі конвертуються на форумі вільного політичного дискурсу в громадянську лояльність населення, легітимуючи матеріальні й символічні ресурси владного впливу. Тим самим, розширення бази соціальної підтримки державної політики детермінується інституціоналізованими можливостями конкурентної реалізації суверенного ідеологічного вибору. Альтернативний формат поширення на “ринку лояльності” конкретних принципів і цінностей обмежує маніпулятивно-пропагандистський потенціал уряду й основних політичних акторів. Індивідуум не зобов’язаний дотримуватися тільки однієї парадигми національної ідентичності. З погляду продуцентів ідейно-політичних значень, важлива інтенсивність динаміки різних типів лояльності та їхніх комбінацій. Подібний комунікативно-трансляційний механізм збільшує легітимний потенціал політичного режиму.
Таким чином, мас-медіа за допомогою використання особливих інформаційно-комунікативних технологій привносять у природний, але найчастіше стихійний процес політичної комунікації цивілізовані форми взаємодії, що дозволяють використовувати конфлікт ідеалів, цінностей, практичних цілей і різних інтересів як фактор прискореного розвитку.
Загалом, ЗМІ мають складну і розділену відповідальність, особливо у відношенні ідеологічно плюралістичних і поліетнічних суспільств, де існують альтернативні соціальні групи і субкультури, а також у відношенні вираження конфліктів і нерівності у більшості суспільств. Проблема виникає й у зв’язку з питанням про те, до якої міри засоби масової комунікації можуть підтримувати потенційні зміни радикального порядку. Принципи, що сприяють забезпеченню стабільного соціального консенсусу, можуть бути такими:
- ЗМІ повинні забезпечувати каналами взаємного спілкування і підтримки ті групи, на які орієнтована їх діяльність (на національному і локальному рівнях).
- ЗМІ можуть сприяти соціальній інтеграції, приділяючи особливу увагу індивідам і групам, що знаходяться в соціально невигідному або підлеглому стані.
- ЗМІ не повинні порушувати стан законності і порядку за допомогою символічного заохочення злочинів і соціального безладдя.
- У питаннях національної безпеки (війна, загроза війни, іноземного вторгнення, тероризм) свобода діяльності ЗМІ повинна обмежуватися розуміннями національних інтересів.
У четвертому розділі “Основні тенденції і напрямки інформаційної політики в умовах ідеологічної конвергенції” розглядається взаємозалежність і взаємовплив державної політики та медіа-індустрії.
У першому підрозділі “Демократичний режим у контексті інформаційного суспільства: проблеми комунікаційної адаптації” з’ясовується вплив ідеологічної конвергенції на формування державної політики в галузі ЗМІ, як фактор стабілізації демократичного розвитку.
Процес ідеологічної конвергенції між лівими і правими політичними силами може призвести до того, що розходження між конкуруючими ідеологіями може бути проведено тільки за їх відношенням до конкретних політичних питань. Схожість політичних поглядів правих і лівих вражаюча. Тема суперечок про ринкову чи планову економіку змінилася пошуком форм взаємозв’язку і відповідної системи регуляції між ними. Тема вільного приватного капіталу чи державної власності змінилася на пошук рівнів поділу приватного капіталу і відповідей, яким чином державна власність може контролюватися демократично, якщо цього потребує економіка. Тож взаємини між консерваторами, соціал-демократами і лібералами, будь то згода або конфронтація, забезпечують стійкість і динаміку плюралістичної демократії.
Відповідно плюралістична модель прийняття політичних рішень дозволяє робити вибір в умовах жорсткої конкуренції альтернативних проектів, представлених різними політичними силами, партіями, лобістськими групами. Процес вироблення рішень стає більш демократичним, а з іншого боку, більш інформаційно містким, коли при його здійсненні за допомогою комплексного використання інформаційно-комунікативних технологій досягається згода в суспільстві.
При цьому демократичні уряди затрачують величезні зусилля на формулювання, формування і зміцнення образів суспільної свідомості, у тому числі настанов лояльності, що будуються на основі досягнутого в політичній системі рівня політичної згоди і національної ідентичності. Історичне домінування визначеної моделі національної ідентичності й політичної згоди фактично означає перемогу певної групи інтересів у суперництві із собі подібними за конвертацію релевантної політичної ідеології у владу і багатство.
Однак характер конституювання вектора національного ідейно-ціннісного самовизначення усе більше залежить від процесу інституціональної диверсифікації досягнення політичної легітимності. Тим не менш, легітимація за допомогою інституціалізованих процедур втратила своє значення в умовах “медіаризованої політики”; сучасна демократична система, політичні інститути й актори в цій системі повинні усе більше спиратися на легітимацію через ЗМІ. Тільки легітимні й інституціонально стабільні канали зворотного зв’язку здатні забезпечити відкритий режим політичної комунікації.
У другому підрозділі “Державна політика регулювання діяльності інститутів політичної комунікації” сектор масових комунікацій розглядається у контексті перманентних зіткнень інституціональних альтернатив суспільного дискурсу. Вони є наслідком балансу плюралістичних інтересів політичних груп, який відбиває різне ідеологічне розуміння шляхів досягнення суспільного блага. Консенсус, що досягається у результаті, створює нормативно-ціннісну базу формування порядку денного діяльності органів державної влади.
Для суспільств із ринковою системою координат і плюралістичною демократією актуальню стає проблема утворення медіа-конгломератів і “медіа-імперій”. Через це, структура і функціонування засобів масової комунікації у більшості цих країн є предметом широких суспільних дебатів. Суспільний контроль впроваджувався у практику або захищався на основі ідей “суспільного інтересу”. У цілому, існуючі обмеження у питаннях управління медіа-системами визначаються наявністю статус-кво між власниками медіа-мереж і загальних рамок електоральної демократії. З урахуванням цих вимог артикулюється досить широкий спектр суспільних очікувань. Разом з тим, організація і робота інститутів масової комунікації відбиває конкретну національно-державну специфіку.
Отже, можна резюмувати, що комунікативний сектор економіки з погляду сучасних тенденцій її розвитку, являючи собою висококонцентровану і складноорганізовану структуру, виступає не тільки могутнім фінансово-інноваційним ресурсом соціального прогресу, але й вагомим політичним фактором, що сприяє утворенню певних закономірностей при формуванні порядку денного державних інституцій. Тому ступінь, у який урядова політика стає протекціоністською або, навпаки, вкрай ліберальною, залежатиме від інституціонально-організаційних параметрів політичного режиму і від ідейно-ціннісного наповнення суспільно-політичного консенсусу. Політичні сили, що спираються на конституентів-репрезентантів ціннісної палітри національного консенсусу, набагато частіше виступають агентами реформ, ніж ті, котрі покладаються на “мандат” довіри локальної конституентної бази. У країнах з більш незалежними у своїх повноваженнях галузями влади (наприклад, у США) саме виконавча влада виявляється ініціаторами законодавчо-адміністративних змін. У державах, що володіють більш сильним, незалежним парламентом, політичні ініціативи просуваються більш ефективно, якщо дистанція, що розділяє національну легіслатуру і процес прийняття рішень у сфері комунікативної політики, є якомога більшою. Узагальнюючи, можна зазначити, що проблема вироблення ефективної медіа-комунікативної політики набуває особливої серйозності й актуальності у відносно самодостатніх, етнічно дивергентних суспільствах, політична культура яких прагне до фрагментарності (мова у такому разі може йти про США і Великобританію).
У висновках охарактеризовано комплекс чинників, які впливають на формування консенсусного потенціалу політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму. У цьому зв’язку на основі дослідженого матеріалу зроблено такі висновки:
1. Політична комунікація – це процес передачі політичної інформації, за допомогою якого інформація циркулює між різними елементами політичної системи, а також між політичною і соціальною системами. Іншими словами, політична комунікація є сукупність процесів, інститутів, що здійснюють інформаційний зв’язок між політичною системою і навколишнім середовищем.
2. Виходячи з того, що регуляція суспільних зв’язків і процесів розгортається у визначеному комунікативно-символічному контексті, функція соціального контролю і самоконтролю здійснюються як прямий результат громадянської ідентифікації та інтеріорізації групових цінностей. Природно, в такому разі, що мова, особливості спілкування і взаєморозуміння забезпечують оцінно-нормативний каркас, який диктує способи мислення і сприйняття суспільства. Символи регулюють соціальну поведінку, продукуючи очікування, створюючи негативні упередження, формулюючи санкції (наприклад, війна, як Господня воля) або специфікуючи верховні світоглядні символи (померти в ім’я свободи). Такі абстрактно-образні ресурси використовуються, у тому числі, з метою мобілізації суспільної думки й інтеграції політичного співтовариства.
3. Одним з аспектів вирішення проблеми діяльності мас-медіа в сучасному світі є створення незалежних від політичних, економічних інститутів і організацій суспільних або, як їх ще називають на Заході, публічно-правових ЗМІ. Діяльність такого роду інформаційних об’єднань покликана усувати можливі спроби маніпулювання суспільством. Важливим принципом їх роботи повинна стати турбота про реалізацію інтересів суспільства в інформаційній сфері, дотримання прав і свобод особи. Однак поряд з цим, варто визнати, що засоби масової інформації насправді не стільки реалізують свободу слова, скільки виступають як один з інструментів управління суспільством в інтересах найбільш могутніх в економічних, а отже, і в політичних відносинах соціальних прошарків і груп.
4. Ідеологічний дискурс політичної комунікації, формуючи свого роду матрицю інтерпретації фактів і подій, задає канони легітимного соціального контролю. Влада у такому випадку робить результативний інформаційно-пропагандист-ський вплив тільки у припустимих медіа-формах і доступних комунікативних форматах. Гегемонія може досягатися опосередкованим способом, коли заслін абсолютизації владного впливу, у тому числі і на ЗМІ, ставиться дискурсивним характером режиму зворотного зв’язку, який представляє собою цілеспрямований процес організації й управління комунікативними потоками, пріоритетним вектором серед яких є породжена суспільством і контрольована через спеціальні канали інформація, покликана оптимізувати медіа-вплив і каталізувати формування певної моделі суспільної думки.
5. Дотримуючись в інформаційній доктрині принципів ідеологічної толерантності і міжкультурного балансу, суб’єкти політичної системи, що домінують, генерують особливий семантичний континуум за допомогою технічних і інституціональних апаратів індустрії масової комунікації, які транслюють цінності і норми соціального консенсусу. У демократичних політичних режимах переважають ідеологічно інспіровані за допомогою медіа-індустрії моделі національної відданості. Ці моделі конвертуються на форумі вільного політичного дискурсу у громадянську лояльність населення, легітимізуючи матеріальні та символічні ресурси владного впливу. Мас-медіа виступають основним фактором становлення і відтворення демократичного, відкритого характеру політичної культури за допомогою використання особливих інформаційно-комунікативних технологій.
6. В умовах ідеологічного плюралізму, семантичну конфігурацію якому задають ЗМІ, громадяни вільні в прийнятті або запереченні соціального порядку. Зокрема, це виражається в тому, що вони можуть споживати іміджі, не споживаючи їхнього значення ідеологічно. Вочевидь, звідси виникає ідеологічна толерантність, що розширює базу соціального консенсусу розвинутих демократій. У результаті всіх цих політичних змін починає виникати новий погляд на мовленнєві структури, у якому немає місця національним кордонам і старим категоріям суспільних і ринкових систем. Одним із ключових програмних атрибутів соціально-ліберальної парадигми можна назвати принцип “контролюючої противаги”, роль якого у демократичних системах виконують ЗМІ.
7. Технологічна конвергенція у синтезі з конвергенцією ідеологічною стає фундаментом для здійснення тиску в напрямі конвергенції стратегій управління, зокрема дотримання принципів вільного поширення інформації. Оскільки різні види медіа виконують подібні суспільні функції, то й режими для їх регулювання не повинні істотно відрізнятись.
І нарешті, можна констатувати, що консенсусний потенціал політичної комунікації являє собою здатність головних гравців медіа-ринку та політичних акторів в обмежений термін і в конкурентному інформаційному середовищі легітимними методами сприяти формуванню суспільної думки відносно підходів, критеріїв оцінки та варіантів вирішення суспільно значущих проблем, подій та процесів. Консенсусний потенціал політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму визначається ступенем структурованості медіа-системи відповідно до характеру розподілу домінуючих групових інтересів у медіа-просторі, який створюється в ідеологічно конвергентному символічно-ціннісному форматі, а також мірою готовності суспільства сприймати, запропонований ЗМІ, набір пріоритетних тем.
Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:
1. Потураєв М.Р. Основні концептуально-методологічні напрямки теорії масової комунікації в американській політології // Вісник Дніпропетровського університету. Серія Соціологія. Філософія. Політологія. –2004. – Вип. 11. – С. 246-253.
2. Потураев Н.Р. Коммуникативный потенциал СМИ в политической системе современного общества // Грані. – 2005. – № 1. – С. 122-125.
3. Потураєв М.Р. Консенсус як фактор стабільного політичного розвитку // Грані. – 2005. – № 2. – С. 130-133.
АНОТАЦІЇ
Потураєв М.Р. Консенсусний потенціал політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму. –
