ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ПАНЬКІВ ОЛЕСЯ ВАСИЛІВНА

УДК : 111/119:141. “-07/-05”(092)(091)

ФОРМУВАННЯ ОНТОЛОГІЧНОЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЧНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ У ДОСОКРАТІВСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник кандидат філософських наук, доцент

Кондзьолка Володимир Володимирович

Львівський національний університет

імені Івана Франка

доцент кафедри історії філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Бичко Ада Корніївна

Київський державний університет театру, кіно та телебачення

імені І.К Карпенка-Карого

завідувач кафедрою суспільних наук

кандидат філософських наук, доцент

Лимонченко Віра Володимирівна

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка

доцент кафедри філософії

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України

Захист відбудеться 10 листопада 2005 р. о 15.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою:

79002, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 10 жовтня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Сінькевич О.Б.

Актуальність теми. У духовній скарбниці людської цивілізації одним з чи не найяскравіших її здобутків навік залишилася старогрецька філософія. Виникнувши понад дві з половиною тисячі років тому у конкретно-історичних умовах розвитку античного світу, своєю появою вона засвідчила народження першої форми теоретичного осягнення людиною дійсності і започаткувала історію наукового пізнання. Філософська спадщина Еллади стала для усіх наступних поколінь великим науковим заповітом та невичерпним джерелом геніальних ідей, які впродовж віків запліднювали та зумовлювали розвиток світової філософії, адже у багатоманітності форм грецької філософії були у зародку, у процесі виникнення практично усі типи пізнішого філософування. І чи не тому у слові “Греція”, як образно висловився Гегель, кожному європейцю “чується щось близьке та рідне.”

Важливо зазначити, що і українська філософська думка, її представники, починаючи з часів Київської Русі, у Києво-Могилянській академії, а згодом і такі мислителі, як Г.Сковорода, Т.Шевченко, Леся Українка, І.Франко, постійно черпали животворні ідеї з того джерела, що полишив людству у спадок античний світ, зокрема, з його філософії.

Антична філософія залишається відкритою книгою і для нинішньої цивілізації, у тому числі і для української філософії та національної духовної культури. Виходячи на шлях самостійного цивілізаційного розвитку, вітчизняна філософська думка сьогодні намагається збагнути та духовно засвоїти усе найбільш цінне, значуще та неперехідне, що створено у світовій філософії, зокрема, у старогрецькій, а відтак у подібний спосіб інтегрувати себе у світовий духовно-філософський простір. Ось чому і нині старогрецька філософія залишається об’єктом постійних наукових рефлексій, пошуків, котрі суттєво допомагають збагачувати сучасну філософську культуру.

Тому актуальним як у теоретичному, так і у практичному плані для вітчизняних дослідників є завдання глибокого осмислення та засвоєння того величезного духовного пласту античної філософської мудрості, котра фактично стала фундаментом розвитку європейської філософії і не втратила свого евристичного потенціалу і для розвитку національної філософії. Окрім того не будемо забувати, що вітчизняна філософія, як і інші сфери національного духовного життя впродовж віків перебувала у тенетах несвободи, залежності від чужої культури і фактично була позбавлена можливості вести самостійні пошуки у царині історії античної філософії, щоб зробити її національним духовним надбанням. Тому сьогодні невідкладним завданням для українських філософів є заповнення бодай частково існуючої духовної прогалини, яка існує у національному історико-філософському просторі, щоб цим самим реально повернутися до джерел та витоків світової філософії і у подібним чином розвинути та примножити потенціал власної філософської думки.

Із обширної античної філософської спадщини об’єктом свого дослідження ми обрали перший, початковий період розвитку старогрецької філософії, який ще іменують досократівським етапом її існування. При цьому зазначено особливо, що саме досократівська філософія історично значуща тим, що вона вперше розпочала здійснювати велику духовну акцію по деміфологізації світу, по реальному усуненню зі свідомості людини фантастичних уявлень про богів, про сліпі надприродні сили і, натомість, започаткувала роботу по раціональному, теоретичному тлумаченню навколишнього світу, по його розумінню як космосу, що відповідним чином впорядкований, організований чи оформлений, має власні принципи побудови, функціонування та розвитку, будучи відкритим для пізнання.

Враховуючи непересічне значення такого підходу, ми виокремили тему нашої дисертації у бік конкретного дослідження процесу становлення науково-раціонального способу пізнання дійсності, тобто зупинилися на проблемі виникнення та формування онтологічної й гносеологічної проблематики у ранній (досократівській) філософії. У подібному контексті та постановці зазначена тема у вітчизняній літературі є практично не дослідженою. ЇЇ ж осмислення та вирішення слугуватиме як конкретному дослідженню цього розділу історії античної філософії, так і більш глибокому науковому розумінню цілої низки проблем сучасної вітчизняної філософії, що мають свої безпосередні витоки в античній філософії. Актуальність наукового пошуку у цьому напрямку засвідчена насамперед тим, що у подібних рефлексіях відкривається пряма можливість розширити та уточнити змістові рамки та понятійний апарат сучасної української філософії, привести його у відповідність з духовним філософським досвідом минулого, з теоретичними надбаннями світової філософії, а відтак спираючись на досвід минулого, ставити та вирішувати сучасні її проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною тематики наукових досліджень кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка і виконувалася в межах програми: “Історія філософської думки в Україні: традиції та перспективи розвитку”, шифр 0103U006794, а також у зв’язку з дослідженням проблем античної і сучасної зарубіжної філософії, яке ведеться на кафедрі історії філософії.

Мета і основні завдання дослідження. Звернення до ранньої грецької натурфілософії з метою з’ясування проблеми формування і становлення у ній онтологічної та гносеологічної проблематики і відповідно осмислення специфіки філософування досократиків, було спрямоване на те, щоб розкрити як співвідносилися їх вчення про природу (фізика, космологія) з першими онтологічними та гносеологічними пошуками, які розгортала ця філософія. Відтак ми ставили собі метою довести осмислення даної проблеми до конкретного окреслення і визначення конститутивних ознак ранньогрецької натурфілософії, в якій онтологічні та гносеологічні ідеї складають її головну змістову та сутнісну основу. Це вимагало вирішення наступних завдань:

-

-

-

-

Об’єктом дисертаційного дослідження є становлення та формування онтологічної й гносеологічної проблематики у ранній (досократівський) період розвитку античної філософії.

Предметом дослідження є ідеї, засади та принципи онтології і гносеології, що були сформовані у рамках досократівської філософії.

Методи дослідження. В якості інструменту наукового пошуку у дисертації були використані чисельні методи, серед яких широке застосування отримали методи історичного та логічного аналізу. Перший із них дав можливість в історичних рамках розвитку досократівської філософії окреслити її специфіку та особливості як конкретно-історичного типу філософування і способу пошуку знання. Логічний метод слугував цілісному теоретичному відтворенню в головних та визначальних рисах процес виникнення та зародження онтологічних й гносеологічних ідей в їх сутнісних закономірностях й проявах. Водночас нами був використаний і системний підхід, що сприяв різнобічному та аналітичному розкриттю об’єкта наукової дисертаційної рефлексії і на цій основі формуванню єдиної концепції даної проблеми. В якості методу історичної інтерпретації матеріалу, який є у дисертаційній роботі, ми частково використовували і засади герменевтики, що слугувало тлумаченню та розумінню старогрецьких філософських текстів, фрагментів філософів-досократиків, способів вираження в них ідей, думок і безпосереднього змісту індивідуальних філософських витворів того чи іншого мислителя. Наша дослідницька робота вимагала також використання методу чи принципу сходження від абстрактного до конкретного, що також уможливлювало конкретно простежити розвиток онтологічних та гносеологічних ідей від їх перших, ще не багатих за суттю та формою виразу, до все більш розвинутих, смислово-збагачених, а відтак і більш конкретних за змістом. Цим ми намагалися прослідкувати своєрідну “метаморфозу” понять – проблем, що, зрештою, і є виявом прогресу у розвитку філософського знання.

Аналіз сутності онтологічних та гносеологічних ідей вимагав також застосування методу (принципу) детермінізму, що слугував розкриттю причинової зумовленості багатьох феноменів тогочасного мислення, його історичної детермінації через контекст епохи та тогочасних духовних реалій.

У дослідницькому дисертаційному просторі в міру необхідності використовувалися і такі методи, як аналіз і синтез, співставлення, порівняння, аналогія, ідеалізація та об’єктивність.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що в ній вперше у сучасній вітчизняній філософії було виокремлено, реконструйовано і проведено відповідний аналіз та наукове історико-філософське осмислення перших онтологічних та гносеологічних ідей, що сформувалися у рамках античної натурфілософії, з’ясовано історичну форму їх виразу і вказано на їх науково-евристичний потенціал для подальшого розвитку світової філософії.

В межах запропонованого підходу до аналізу становлення та розвитку онтологічної та гносеологічної проблематики у ранній грецькій філософії було сформульовано низку нових теоретичних положень, які відображають основні результати та висновки дисертаційної роботи:

-

-

-

-

-

-

-

Практична значимість отриманих результатів. Дисертаційна робота є історико-філософським дослідженням, що ставить своєю метою з’ясування цілої низку проблем, які стосуються формування та розвитку онтологічних та гносеологічних ідей на початковому етапі розвитку античної філософії, а відтак і світової філософської думки. Їх осмислення має теоретичну значимість для вітчизняної історико-філософської науки у плані відтворення малодосліджених сторінок філософії минулого, а також для більш глибокого розуміння внутрішніх закономірностей світового філософського процесу, і способів впливу ідей минулого на подальший розвиток світової та національної філософії.

Важливим у практичному плані є і те, що висновки дисертації можуть бути використані при аналізі основних закономірностей сучасного історико-філософського процесу, слугувати подальшому розвитку категоріального апарату філософії і, конкретно - розширенню та творенню української філософської термінології та теоретичному збагаченню національної філософії виключно значимими та плідними ідеями, що визріли і існували вже у досократівській філософії. І, нарешті, вони містять у собі величезний евристичний потенціал, що сприяє подальшому розгортанню науково-пошукової роботи у царині української філософської думки на сучасному етапі її розвитку.

Ряд положень дисертаційної роботи мають загально-культурологічне та освітнє значення. Вони слугують формуванню філософської культури, збагаченню духовності особистості, розвивають та утверджують принципи історизму у мисленні. Окрім того їх можна використати у науково-дослідницькій роботі та у педагогічному процесі. Йдеться насамперед про підготовку лекцій та семінарських занять з курсу “Історія античної філософії” (філософські факультети), а також із загального курсу “Історія світової філософії”(гуманітарні факультети). Вони також складають допоміжний навчально-теоретичний матеріал при підготовці курсів з етики, естетики, політології, теорії та історії культури, релігієзнавства. І, нарешті, теоретичні положення та висновки даного дослідження можуть бути орієнтиром у процесі вибору тем дисертаційних та наукових робіт для аспірантів та докторантів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані у наукових статтях, доповідях та повідомленнях на науково-теоретичних конференціях, у тому числі на міжнародних: “Людина у світі духовної культури” (Київ, травень 2002р.), на міжнародній науковій конференції “Гуманізм. Людина. Діяльність” (Дрогобич, жовтень 2003р.); на звітно-науковій конференції кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. І.Я.Франка; на ХVI читаннях засновника Львівсько-Варшавської школи К. Твардовського “Феномен філософської школи” (Львів, 24-27 червня 2004р.); на міжнародній науковій конференції “Філософська і культорологічна думка в Україні в контексті сучасного світового соціокультурного процесу” (Львів, 2 липня 2004р.); на . міжнародній науковій конференції “Гуманізм. Людина. Цінності” (Дрогобич, жовтень 2004).

Апробація результатів роботи відбувалася і на наукових семінарах та засіданнях кафедри історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, у процесі проведення практичних, семінарських занять на згаданому факультеті та у Львівському національному університеті “Львівська Політехніка”.

Структура дисертації окреслена змістом проблеми, а також метою та напрямком дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У першому розділі проаналізовані основні наукові джерела, що допомагали осмислити формування проблеми онтології та гносеології у досократівській філософії, з’ясувати загальні методологічні підходи до її вирішення, а також здійснити загальний аналіз соціокультурних та духовних передумов виникнення старогрецької філософії й специфіки її розвитку на першому історичному етапі існування. У другому розділі зроблено конкретний аналіз напрямку головних онтологічних пошуків філософів-досократиків, виокремлено основні онтологічні ідеї. Тут же з’ясовано і осмислено сутність основних принципів оформлення буття та їх гносеологічну функцію. Третій розділ розкриває та висвітлює зміст та сутність гносеологічної проблематики у досократівській філософії, її специфіку та конкретну форму вияву. Підсумком роботи є її висновки.

Обсяг дисертації – 191 ст., список використаних джерел - 262 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об’єкт дослідження, вказано на його пошукові методи та принципи, сформульовано мету, завдання та наукову новизну положень, що виносяться на захист, розкрито теоретичне і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію дослідження, показано структуру дисертації.

У першому розділі - “Історіографія, джерела та методологічна основа дослідження становлення та розвитку досократівської філософії” проаналізовано найважливіші праці, які стосуються поставленої проблеми, визначають головні передумови виникнення старогрецької (досократівської) філософії, зародження та формування у ній онтолого-гносеологічної проблематики.

Перший підрозділ – “Ступінь опрацювання проблеми”. Здійснено огляд літератури та джерел наступним чином:

1. Насамперед проаналізовано праці загального історико-філософського плану, що стали методологічним ключем та теоретичним засобом відтворення історії досократівської філософії, її головних етапів розвитку та осмислення онтологічних і гносеологічних проблем, що визрівали у ній. Серед зарубіжних істориків філософії виокремлюємо такі імена: Ф.Гегель, В.Віндельбанд, Г.Дільс, Ф.Ібервег, Л.Таннері, Д.Бернет, Т.Гомперц, О.Гігон, П.Адо, Д.Реале, Ф. Ніцше, Д.Антісері, Б.Рассел, Г.Кірк, Б.Снелл, Ф.Корнфорд, В.Нестле та багато інших.

В ділянці дослідження античної філософії працювало чимало відомих науковців, дослідників котрі жили і творили у колишньому Радянському Союзі. До них належать насамперед: Лосєв О.Ф., Асмус В.Ф., Богомолов А.С., Волков Г., Диннік М.А., Кессіді Ф.Х., Гайденко П., Комарова В.Я., Соколов В.В., Рожанский І., Лурье С.Я, Малінін В.А., Трубєцкой М., Чанишев А.І., Драч Г.В. та багато інших.

В Україні, дослідження історії античної філософії, на жаль, не має тривалої традиції її наукового і систематичного осмислення. Та все ж певна робота велася такими дослідниками, як: І. Мірчук, Д.Чижевський, О.Гіляров, С.Гогоцький, М.Конрад, А.Г. Тихолаз, В.І.Шинкарук, П.В.Копнін, І.В. Бичко, А.К.Бичко, В.І.Горський, А.І.Пашук, В.В.Кондзьолка та ін.

2. Проаналізовано твори, наукові розвідки, які сприяли вичлененню і конкретному аналізу та відтворенню онтологічної й гносеологічної проблематики досократівського періоду розвитку старогрецької філософії. У цьому плані ми насамперед виокремлюємо праці: Р Гербертца, С.Брамбо, Ф.Коплстона, В. Комарової, О.Ф.Лосєва, А.С. Богомолова, П.Гайденко, Доброхотова А.Л., М. Гайдеггера, Е.Гуссерля, К. Ясперса та інших.

3. Проаналізовано конкретну джерельну літературу - фрагменти творів філософів-досократиків, свідчення античних авторів, які мають пряме відношення до постановки та вирішення зазначеної дисертаційної проблеми і є базовими (роботи Г.Дільса, Ф.Вебера, С.Я.Лурьє, А.О Маковельського). У зв’язку із вирішенням зазначеної онтолого-гносеологічної проблеми, ми постійно зверталися до тих свідчень про ранньогрецьку філософію, що належать Платону, Аристотелю, Діогену Лаертському, Сексту Емпірику та ін.

У другому підрозділі – “Проблема виникнення старогрецької філософії: соціокультурний контекст і духовні передумови” – привернута увага до з’ясування головних сутнісних ознак ранньої грецької філософії як теоретичної форми світосприймання і світорозуміння і з’ясовано найважливіші передумови та причини її виникнення і розвитку у конкретних соціально-економічних та духовно-культурних умовах античного світу. Філософія греків, за подібних обставин стала виразником світобачення та світосприймання тогочасної людини, її способу життя та діяльності. У названому розділі ми насамперед намагалися з’ясувати історичну роль грецького полісу-держави, грецької демократії, які спричинилися до розкриття людиною її сутнісних духовних можливостей, потреб, що зумовлювали раціоналізацію мислення, його нові пізнавальні орієнтири і вихід та розрив із старим міфологічним світобаченням. Зроблені акценти на тому, що полісний соціальний досвід життя тогочасної людини ставав вирішальною домінантою, котра окреслювала спосіб і суть її мислення. Саме його людина почала реально екстраполювати чи переносити на процес пізнання світу, природи, стаючи своєрідним аналогом чи парадигмою їх тлумачення та розуміння. При цьому зазначається, що філософія утверджуючи себе в якості форми суспільної свідомості не була простою рефлексією над суспільним та природним буттям. В узагальнюючій теоретичній формі вони відтворювали його закономірності та спосіб існування. Для свого виникнення утвердження і подальшого розвитку в якості особливої і самостійної теоретичної форми знання і мудрості, філософія мала історичну потребу в існуванні багатьох культурологічних, духовних факторів чи передумов, про що у дисертації також ведеться мова. Незаперечним є і той факт, старогрецька філософія засвідчувала сутність менталітету грецького народу, який створив це духовне диво. Тому ми привертаємо увагу і до проблеми геніальної обдарованості цього народу, що зумів піднятися на такий високий щабель своєї духовної екзистенції.

У розділі зроблено однозначні висновки про те, що історична поява перших філософських рефлексій, народження філософії, ставало духовною подією, що засвідчувала виникнення такого типу світобачення, який характеризувався раціональним способом світосприйняття, був новим способом роздумів про природу. На цій дорозі і формувалися засади теоретичного засвоєння дійсності. Мілетці у цьому плані стали першими, хто розпочав свої натурфілософські рефлексії над світом, започаткувавши цим самим перехід від міфу до логосу, від міфо-теогонічних уявлень про дійсність, до її теоретичного чи “теорійного” засвоєння. Цим шляхом відтак пройшли усі мислителі досократівського періоду розвитку античної філософії, що ставав одним із унікальних феноменів людської культури.

У другому розділі – “Онтологічний горизонт досократівської філософії. Зміст і напрямок перших онтологічних пошуків” - зазначається, що у своїх початкових натурфілософських рефлексіях вже перші філософи вийшли на осмислення та формування онтологічної проблематики. Сам розвиток і формування цієї проблематики мав свою логіку і проходив в історичній перспективі: від появи перших онтологічних рефлексій у мілетців, що були вплетені у загальні космологічні спекуляції і аж до створення логічно обгрунтованого вчення про буття в елеатівській філософії і експлікації у ній самого поняття буття.

У першому підрозділі – “Космос як вища онтологічна реальність і його трактування у досократівській філософії” зазначається, що вже філософи-іонійці, а згодом Геракліт, Піфагор, Парменід, Демокріт, Анаксагор, Емпедокл у своїх філософсько-космологічних рефлексіях, у спробі збагнути, “що є усе,” відкривають існування особливої реальності, що не тотожна реальності видимій, чуттєво-сприйманій, чи то природі, а є такою, що має свій особливий статус - бути, існувати. Тобто подібним чином результаті перших онтологічних розміркувань досократики відкривають онтологічну реальність (буття), що піднята над світом речей і предметів, над фізичною дійсністю і маючи при цьому статус об’єктивного існування. Рефлексією над цією реальністю і окреслені усі тогочасні пошуки філософів-мілетців.

На цій основі вже мілетці, Геракліт, Піфагор починають трактувати світ як щось цілісне, єдине (буття), а навіть ще точніше – як космос, що обіймає усі явища природи, речі та предмети, а, зрештою – і світ богів. На цьому шляху у рамках досократівської філософії здійснюється інтуїція істинного буття (єдиного), через його виокремлення чи розрізнення від “чисельного,” “окремого,” “одиничного,” “конкретного.” Філософи-досократики вже тут засвідчують, що “входження” у цю відкриту ними особливу онтологічну реальність, чи точніше її пізнання є можливим лише за умов мислимої, інтелектуальної рефлексії над нею. Тобто у контексті вже початкових онтологічних рефлексій ранніх філософів виразно проглядалася пряма необхідність і в розгортанні у рамках цієї філософії ще і гносеологічних пошуків, що досократівська філософія і зробила.

Парменід став першим серед досократиків, хто виокремив філософське поняття буття та здійснив його логічну експлікацію у відомій формулі: “буття є, небуття не існує” (В4). Він же ствердив, що буття в його істинній сутності відкривається лише мисленню. Відомий принцип: “мислення (думка) і буття є одне і теж” (В3). Заслугою Парменіда стало і те, що поняття буття вперше отримало в його доктрині свої чисто онтологічні дефініції, серед яких: єдність, тотальність, вічність, непорушність, однорідність. Зусиллями елеатів і, зокрема Парменіда, досократівська філософія вперше здійснила повний перехід від початкових “фісіологічних” рефлексій до чисто онтологічних.

У цьому контексті особливим моментом онтологічних пошуків філософів-досократиків стала і їх спроба пов’язати відкриту ними онтологічну реальність з поняттям “космос,” що втілював у собі вищу впорядкованість, довершеність, повноту, тотальність існування та найвищу істинність і об’єктивність. Водночас усі філософські інтуїції досократиків навколо зазначеного онтологічного поняття “космос” велися у напрямку осмислення головних параметрів його оформлення чи структурної побудови, закономірностей функціонування, а відтак і можливостей пізнання. Тобто вже у перших теоретичних спробах філософів-досократиків збагнути світ, навколишню дійсність, виокремлення онтологічної проблематики ставало прямою умовою і необхідністю формування у цій філософії ще і гносеологічної проблематики.

У другому підрозділі – “Основні онтологічні принципи побудови та оформлення буття та їх гносеологічні функції” зазначається , що філософи-досократики своїми інтенціями у світ, зуміли не просто зафіксувати факт об’єктивного існування космосу як онтологічної реальності, але й, що не менш важливо – почали розмірковувати над його структурною побудовою, характером оформлення та способом функціонування. Світ-космос уявлявся їм певним чином організованою системою, в якій панує визначений ритм, порядок, лад, котрі забезпечуються симетрією частин, гармонією протилежних сил та тенденцій, рівномірним розподілом елементів, мірою. Відтак наступним моментом онтологічних рефлексій досократівської філософії були спроби осмислення принципів чи то засад побудови космосу та способу його функціонування. Адже, саме ці принципи, на їх думку, окреслювали смислову визначеність буття, встановлюють головні параметри функціонування та існування світобудови.

Серед найважливіших онтологічних засад існування та функціонування буття досократики виокремлювали: симетрію, гармонію, міру, ісономію (рівномірний розподіл) та інші. При цьому, що також дуже суттєво, усі зазначені принципи, трактувалися досократиками не лише як фізико-онтологічні принципи оформлення буття (космосу), але й рівно ж і як гносеологічні засади його пізнання, коли умовою пізнання ставав факт оформлення, впорядкування всього існуючого. Тобто зазначені принципи ставали своєрідними пізнавальними координатами буття, через які філософське мислення отримувало єдину можливість відчитати його логіку, відтворити систему зв’язків, що існують у ньому, і у подібний спосіб пізнати світ.

У третьому розділі – “Зміст і сутність гносеологічної проблематики” зазначається, що онтологічні рефлексії у рамках досократівської філософії спричинили і до виокремлення нею ще й гносеологічних проблем, що ставали невід’ємною частиною усіх тогочасних філософських побудов і власно утверджували статус філософії як науки чи системи знання.

Тут вперше було виокремлено і головний пізнавальний об’єкт цієї філософії, яким стає світ, природа, а ще точніше – космос у його відповідній структурно-композиційній побудові та довершеності. Відтак на цій основі онтологічні принципи оформлення буття ставали водночас і гносеологічними засадами його теоретичного осягнення.

У першому підрозділі “Іонійська натурфілософія як перша спроба інтуїтивного пізнання природи (універсуму)” вказано на те, що вже представники мілетської філософії (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен) стали першими “теоретиками” – чи творцями теоретичної натурфілософської доктрини, в якій і були зафіксовані початкові гносеологічні рефлексії над світом та над природою. Вони вперше розпочали роботу по подоланню існуючих міфологічних уявлень про світ і створили перші філософські концепції, що засвідчували появу раціонального способу світосприймання та світобачення.

Вихідне філософське питання, яке було поставлене мілетськими мислителями “Що є усе?”, “Що є причиною усього?” – ставало першою спробою філософського тлумачення світу. Їх інтерес був спрямований не просто на дослідження природи, а конкретно – на пізнання сущого, яким воно є в якості першооснови, першопочатку (arche) виникнення кожної речі та предмету і світу в цілому.

Цим перші мислителі вперше зробили вирішальний крок до інтелектуального абстрагування та понятійного тлумачення дійсності.

У другому підрозділі “Гносеологія числа у піфагорейців” автор розглядає формування цілої низки гносеологічних ідей у піфагореїзмі, в якому число ставало не лише причиною існування всього, але й першою умовою пізнання та розуміння буття. Зумовлюючи порядок, гармонію, міру існуючого буття, число робило його впорядкованою системою, яка відкривалася для пізнання та розуміння. Саме число, на думку піфагорейців, встановлювало пізнавальні координати для теоретичного осмислення світу, стаючи цим умовою пізнання та осягнення істини, адже “фальш не може торкнутися числа своїм подихом (В ІІ)”.

Засобом пізнання у піфагореїзмі стають в рівній мірі як відчуття, так і розум. Збагнувши сутність числа і числових відношень як основи існуючого світу, піфагорейці цим самим вперше виокремили особливу роль математики як науки у процесі пізнання космосу. Вони також прийшли до висновку, що книга природи написана мовою математики, що також важливо для її відчитання чи то пізнання.

У третьому підрозділі “Геракліт: спроба сформувати перші засади теорії пізнання” автор підкреслює визначальну заслугу філософа Геракліта, котрий першим серед мислителів-досократиків виокремив гносеологічну проблематику у самостійний розділ філософського знання.

Ефеський мислитель трактував пізнання як дуже складний і діалектично суперечливий процес, адже природа “любить ховатися”, у світі “усе тече, усе змінюється.” В цьому пізнавальному процесі він розрізняє два етапи – етап чуттєвого і етап розумового пізнання, що разом складають сутність всього пізнавального процесу, який є єдиним.

Перший пізнавальний крок, на думку філософа, людина здійснює в рамках чуттєвого пізнання. Проте чуттєве пізнання він не абсолютизує, адже добре розуміє – для того, щоб збагнути “мову світу” чи його логос, що захований у космосі, недостатньо лише одних відчуттів. Другий пізнавальний засіб – розум, на його думку поглиблює і продовжує пізнавальний процес розпочатий відчуттями, і що найголовніше – дає можливість проникнути у сферу невидимого, захованого, а відтак збагнути і сам логос світу. У цьому і криється мета всього пізнання.

Ці два пізнавальні етапи Геракліт не протиставляє, а говорить про їх взаємну співпрацю, адже діяльність розуму, на думку філософа, була б безпредметною і безрезультативною без відчуттів.

Серед гносеологічних проблем, що ставив і вирішував Геракліт, важливе місце у його вченні відведено розумінню істини. Істина, як вважає філософ, є мудрістю, яку людина здобуває шляхом проникнення у сутність світу, у глибини буття, у сферу космічного логосу. Тобто істиною вважався сам логос, що представлений як космічний закон, як сутність буття. Водночас філософ вважає, що істина складає результат пізнавальної діяльності. Вона відкривається у процесі тієї пізнавальної акції людини, яка дає їй змогу “вслухатися” у космос, “приєднатися” до космічного вогню-логосу і цим самим осягнути таємницю буття.

Істинним та достовірним він вважав лише те, що є всезагальним, об’єктивно існуючим, а не те, що лише видається таким. Слід мати на увазі і те, що філософські ідеї Геракліта подаються мислителем дуже часто у художньо-образній, в афористично-парадоксальній формі, щоб саме цим якомога точніше відтворити складну діалектику буття, існуючі у ньому суперечності, а водночас і їх гармонію та міру.

У четвертому підрозділі – “Гносеологічні ідеї елеатів” вказано на те, що саме в елеатизмі відбулася і пройшла своєрідна переорієнтація філософського мислення на нові, більш абстрактні проблеми, пов’язані з рефлексією над самим поняттям буття. Так у контексті онтологічних пошуків істинного буття як “Єдиного” (Бога), родоначальник елеатизму Ксенофан вийшов на осмислення низки важливих гносеологічних ідей. Перш за все він почав вести мову і намагався збагнути самі можливості людської пізнавальної діяльності і ступінь достовірності знання людини. Адже людське знання не слід оцінювати і порівнювати за мірками того, що можуть знати чи пізнати боги. Абсолютну істину, на думку філософа, здатен осягнути лише Бог. Проте, людина хоча і перебуває у полоні загальних уявлень, суб’єктивних суджень, загадок, вона все ж ставить своїм завданням пізнати світ і спирається при цьому на власні можливості, а не на допомогу богів. На цій дорозі, зрештою, вважає Ксенофан, людина все ж може осягнути позитивного пізнавального результату і здобути істину.

Онтологічний поворот здійснений Парменідом у своїй поемі “Про природу” однозначно засвідчував, що відкрите ним істинне буття може бути пізнане лише істинним способом у відношенні з тим, що “одне й те ж думка (мислення) і те, на що вона спрямована.” Тут відбулося розмежування “світу істини” і “світу уяви”, що має виключно важливий не лише історико-філософський смисл, але й велике гносеологічне значення

Конкретно кажучи, із окресленої елеатівським мислителем онтологічної позиції вперше було здійснено якісне розрізнення між розумом і чуттєвістю, між мисленням і відчуттями, між логічним і емпіричним. Усе це стало фактом реального відкриття розуму в історії європейської філософії, як, зрештою, в історії теоретичного мислення взагалі.

Важливо у цьому контексті наголосити на тому, що Парменід не просто визнає мислення головним пізнавальним засобом осягнення істини (aleteia), але й розуміє його як особливий спосіб інтелектуального бачення і проникнення у “царство світла”, досконалості та істини.

Попри те, що Парменід сконцентрував свою головну увагу на проблемі пізнання “істинного буття”, “світу алетейя”, він не залишив поза увагою і мінливий, природний світ явищ, речей та предметів – світ “doxa” (людських уявлень). При цьому він вважає, що без нього аж ніяк обійтися не можна, бо для того, щоб дійти до “царства світла”, “царства істини”, необхідно пройти спочатку дорогою “людських припущень” (doxa) і збагнути чи розізнати “уявлення смертних”.

Головна гносеологічна посилка Парменіда відтак зводилася до того, що буття, суте є чимось єдино істинним і відкривається лише розуму та відтворюється у мові. Філософ першим сформулював відомий метафізичний принцип тотожності мислення і буття. Поняття “думати” і “бути” у Парменіда співпадають або ж взаємно себе зумовлюють: “Адже одне і те ж є думка і буття” (В3). Цілком очевидно, Парменід у даному випадку ще не веде мову про абстрактну логічну тотожність мислення і буття, а радше про те, що змістом мислення чи об’єктом мислимої діяльності завжди мусить бути реальне, існуюче буття, а не ніщо. Цим самим філософ також наголошує на ролі людської мови у процесі пізнання, а точніше – на зв’язок мислення і мови. Істинне буття, як вважає Парменід, є мислимим, а відтак таким, що відтворюється у мові

П’ятий підрозділ – “Спроба відтворення у несуперечливій формі понять суперечливу сутність буття (Зенон)” присвячений наступному представнику елейської філософської школи Зенону, якого слушно вважають захисником і продовжувачем вчення свого вчителя Парменіда. Виконуючи це, чи не головне завдання, Зенон у своєму вченні зумів водночас зробити виключно важливі відкриття у теорії і практиці пізнання світу. Йдеться про те, що нова елейська концепція буття фактично привела філософа до відкриття факту очевидної невідповідності між формами мислення, в яких усуваються будь-які суперечності, і – реальним світом, дійсністю, що зіткана з об’єктивно існуючих у ній протилежностей та суперечностей. Постановка Парменідом проблеми можливості отримання істинного знання, змусила Зенона висунути додаткову систему аргументів (апорій), котрі засвідчували і вимагали розвіяння очевидної суперечності, яка існує між даними спостереження, досвіду, чуттєвого сприймання (тобто тим, що бачимо, чуємо і оцінюється “здоровим глуздом”, розсудком) і тим, що не перебуває на поверхні, що не піддається чуттєвому сприйманню, а лежить поза його межами і, отже, може потрапляти лише у сферу мислимої діяльності і інтелектуального пізнання.

Тобто у подібний спосіб чи таким чином своїми апоріями Зенон зумів поставити виключно важливу проблему теорії пізнання – проблему відповідності мислення про предмет самому предмету. Тобто те, чи зміст мислення про предмет, що відтворюється у поняттях, категоріях філдософії, відповідає самому предмету. Власне цим і було стверджено відомий філософський принцип тотожності мислення і буття, адекватності мислення і предмету мислення як суперечливої єдності суб’єкта пізнання (людини) і його об’єкта. На цій основі, до речі, вперше у контексті онтолого-гносеологічних рефлексій елеатів відбулося визнання логіки як засобу духовного, теоретичного засвоєння світу. Зеноном, таким чином, ще раз була підтверджена найважливіша проблема теорії пізнання, а саме: відповідність мислення про предмет самому предмету.

У шостому підрозділі – “Повернення до онтологічного плюралізму і реабілітація чуттєвого пізнання у філософії Емпедокла та Анаксагора” засвідчено факт повернення Емпедокла та Анаксагора у русло стихійно-натуралістичної позиції попередньої іонійської науки і, особливо – гераклітівської філософії, яка трактувала світ у постійному русі, зміні та у боротьбі протилежних сил і тенденцій. На відміну від своїх попередників Емпедокл не здійснює онтологічного розрізнення буття на сферу “видимого” і “невидимого”, а говорить про його єдність у різномаїтті. На цій основі він також веде мову про повну реабілітацію чуттєвого пізнання, яка на його думку, також прокладає дорогу до істини. Водночас філософ вважав, що чуттєве пізнання є реальним лише за умов існування певного якісного співпадіння чи подібності між людиною (мікрокосмосом) і світом (макрокосмосом), що забезпечує останній можливість відкрити у природі ті елементи, котрі вона має у собі. На цій основі філософ виставляє принцип: “Подібне пізнається через подібне”. Визнавши відчуття вихідним моментом процесу пізнання світу, Емпедокл вважає їх основою розумової діяльності людини, мислення, тому що, наприклад, для пізнання першоелементів чи двох космічних сил – Любові і Ворожнечі без пізнавальної дії розуму не обійтися. Щоправда, як вважає він, розум бере на себе функцію уточнення, виправлення і, зрозуміло, поглиблення свідчення відчуттів.

Дещо аналогічною є і філософська позиція Анаксагора. Він також здійснив важливі кроки у постановці та вирішенні цілої низки онтолого-гносеологічних проблем. Ним, зокрема, було здійснене відкриття Космічного Розуму (Nus) не лише як головного впорядника світу, існуючого буття, але й умови пізнання дійсності. Даючи оцінку чуттєвому способу пізнання, Анаксагор вважав, що воно складає необхідну основу усього пізнавального процесу, формуючи першу, вихідну інформацію про оточуючий світ. Правда, мислитель був в опозиції до Емпедокла, зокрема до його принципу “подібне пізнається через подібне”. Він натомість вважав, що чуттєві уявлення виникають внаслідок дії неподібного, протилежного на протилежне. Заслугою Анаксагора стало і те, що він вперше підійшов до осмислення такого фізіологічного явища,