МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний університет “Львівська політехніка”

Плазова Тетяна Іванівна

УДК 94:355.425.4:325.8](477)“1920-1921”

Український Партизансько-Повстанський Штаб

та його участь в організації антибільшовицької боротьби

в Україні (1920-1921 рр.)

спеціальність 20.02.22 – військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Національного університету “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Голубко Віктор Євстафійович

професор кафедри історичного краєзнавства

Львівського національного університету

ім. І. Франка

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Малик Ярослав Йосипович

завідувач кафедри європейської інтеграції і права

Львівського регіонального інституту державного управління

Національної академії державного управління при

Президентові України;

кандидат історичних наук, доцент

Гаврилів Ігор Омелянович

доцент кафедри історії України, науки і техніки

Національного університету “Львівська політехніка”

Провідна установа – Інститут історії України НАН України (м.Київ)

Захист відбудеться “ 10 ” червня 2005 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” (79013, Львів, вул. С.Бандери,12, корп.4, ауд.204)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, м.Львів, вул. Професорська,1.

Автореферат розісланий “ 4 ” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент В.І.Гусєв

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Осмислення досвіду національного державотворення в Україні періоду 1917-1921 рр., у тому числі силових методів його захисту, нині викликає значне зацікавлення у науковців, політичних та державних діячів. Особливий інтерес привертає до себе завершальний етап визвольних змагань, що припадає на 1920-1921 рр. Це обумовлено декількома причинами. Передусім, на сьогодні, стан його наукової розробки далекий від ідеального. Вітчизняна історична наука щойно почала долати заідеологізовані нашарування радянського історичного доробку, у якому останні роки збройного опору УНР та боротьба її військових структур проти насадження більшовицького режиму в Україні зазнали чи не найбільшого замовчування й відвертої фальсифікації. Дослідження даної проблеми зобумовлюється також й тим, що вона допомагає з’ясувати сутність сучасних збройних конфліктів у світі, ролі у них збройного підпілля та його формувань у національно-визвольній боротьбі того чи іншого народу за свій суверенітет. Звичайно, що насамперед йдеться про глибоке осмислення такого засобу боротьби як терор і його використання підпільними структурами в інтересах збереження чи порятунку національної державності, з’ясування коли він перетворюється у неоправдану самоціль, а коли стає конечною необхідністю. Вивчення діяльності Українського Партизансько-Повстанського Штабу (УППШ) дає змогу простежити цікаве і майже недосліджене у вітчизняній історичній науці явище – трансформацію державних і військових органів УНР у підпільні організації, через які передбачалося продовжувати збройну боротьбу за незалежність країни. Зважаючи на те, що й в сучасних умовах партизансько-повстанська боротьба надалі залишається постійним компонентом більшості воєн і збройних конфліктів, а відтак не втратила своєї актуальності у суто практичній площині, то повинна враховуватися при розробці сучасної національної військової доктрини. У зв’язку з тим, грунтовний аналіз та переосмислення досвіду діяльності УППШ дає змогу глибше зрозуміти сутність далеко неоднозначних процесів збройних конфліктів у сучасному світі.

Актуальністю даної проблеми є, безперечно, необхідність об’єктивного висвітлення історичного минулого України для виховання підростаючого покоління. Від того, як молодь сприйматиме минуле своєї держави, які приклади, ідеї, традиції візьме для наслідування, у значній мірі залежатиме майбутнє нашої країни.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження „Український Партизансько-Повстанський Штаб та його участь в організації антибільшовицької боротьби в Україні (1920-1921 рр.)” є складовою частиною комплексної наукової теми кафедри історії України, науки і техніки Національного університету „Львівська політехніка” „Загальнонаціональний визвольний рух українського народу за відродження своєї державності у 1917-1921 рр.”, на якій виконувалася робота.

Об’єктом даного дослідження є Український Партизансько-Повстанський Штаб та структури, що перебували під його керівництвом і брали участь у підготовці і проведенні Другого зимового походу Армії УНР на територію України восени 1921 р. з метою проведення антибільшовицького повстання та відновлення УНР.

Предметом дослідження виступають військово-політична та оперативна діяльність УППШ, а також збройна боротьба частин Армії УНР, що брали участь у листопадовому 1921 р. рейді в Україну.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють листопад 1920 р. – листопад 1921 р. Нижня межа дослідження обумовлена тим, що власне з даного часу регулярні частини Армії УНР під натиском Червоної армії були витіснені з території України й інтерновані у Польщі, а уряд УНР переорієнтувався на продовження збройної боротьби партизанськими методами для чого й розпочав підготовку до створення УППШ. Верхня межа роботи – завершення листопадового рейду, припинення спроб урядом УНР інспірувати антирадянське повстання в Україні шляхом військової інтервенції ззовні.

Мета даного дослідження полягає у висвітленні створення УППШ, розгортанні його діяльності та організації збройного рейду частин Армії УНР з території Польщі і Румунії в радянську Україну з метою відновлення УНР.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

-

-

-

-

-

-

Методологічною основою дослідження є наукові принципи історизму та об’єктивності, комплексного використання джерел та їх критичного аналізу. Для розв’язання окреслених завдань застосовано описовий, проблемно-хронологічний, комплексно-аналітичний, порівняльний методи дослідження.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що у ній зроблено спробу комплексного дослідження діяльності уряду УНР на початковому етапі його еміграційної діяльності, розкрито вжиті ним заходи щодо створення УППШ – органу, який очолював сили, що виступали за реставрацію УНР збройним шляхом. У дисертаційному дослідженні подано новий фактичний матеріал, який висвітлює військово-політичну та оперативно-тактичну його роботу у підготовці й проведенні збройного рейду в Україну, який відомий як Другий зимовий похід, і дає можливість з’ясувати фактори, котрі стали визначальними у перебігу і наслідках цієї операції.

В дослідженні особливе місце відводиться військовим операціям Другого зимового походу та аналізові їх наслідків. Дисертантка ввела у науковий обіг низку нових документів, що дали можливість встановити або уточнити хронологію деяких подій під час підготовки і проведення листопадового рейду частин Армії УНР на територію України.

Основні положення дисертації, що виносяться на захист:

- УППШ був інституцією, що діяла в рамках структур еміграційного Державного Центру УНР і мала на меті забезпечити оперативно-технічну підготовку та проведення збройного рейду в Україну силами частин інтернованої на території Польщі й почасти Румунії Армії УНР;

- листопадовий 1921 р. рейд Армії УНР, очолюваний УППШ, виступав ключовим моментом реалізації планів уряду УНР щодо проведення на території України антибільшовицького повстання і розгортання регулярних бойових дій за відновлення УНР;

- внутрішньо- та зовнішньополітичні обставини, у яких проходила підготовка та реалізація планів УППШ були не сприятливими і не гарантували успіху;

- катастрофа Другого зимового походу ознаменувала собою радикальне переосмислення українською політичною еміграцією стратегії і тактики подальшої боротьби за визволення України від більшовицької окупації.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що зібраний фактологічний матеріал, теоретичні положення і висновки можуть бути використані при написанні наукових праць та навчально-методичних посібників з новітньої історії України, розробці спецкурсів з проблем національної військової думки періоду 1917-1921 рр. Матеріали дисертації можуть використовуватися у науково-педагогічній і просвітницькій діяльності серед слухачів військових навчальних закладів, Збройних силах України загалом.

Апробація результатів дослідження здійснена шляхом обговорення на засіданні кафедри історії України, науки і техніки Національного університету „Львівська політехніка”.

Головні підсумки дисертації викладено у 8-ти наукових працях, де 7 – у фахових видання, апробовано у доповідях на наукових конференціях:

1) регіональній – „Державність України та її збройні сили: уроки історії та сучасність”(Львів, 2001 р.) – Плазова Т.І. Український Партизансько-Повстанський Штаб та його завдання у підготовці Другого зимового походу // Матеріали міжвузівської воєнно-наукової конференції. – Львів, 2002. С.157-163;

2) міжнародній – „Україна і Польща в світовій історії: політика, економіка і культура” (м. Острог, Рівненської обл., 2002 р.) – Плазова Т.І. Українське питання під час укладення Ризького прелімінарного мирного договору між Польщею, РРФСР та УСРР // Наукові записки Національного університету „Острозька академія”: Історичні науки. Випуск 3. Острог, 2003. – С.109-114.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (214 найменувань), додатків. Загальний обсяг дисертації складається із 187 сторінок, з них 160 сторінок основного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено хронологічні рамки, визначено об’єкт та предмет дослідження, методологічні засади, мету та основні завдання роботи, сформульовано наукову новизну, практичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” розглянуто та проаналізовано стан наукової розробки теми та джерельну базу роботи. Зазначено, що досліджуючи діяльність УППШ, треба мати на увазі, що в силу низки суспільно-політичних, ідейно-теоретичних та, врешті, історичних чинників, пов’язаних з трагічними наслідками його діяльності, в українській історіографії вона часто мала заангажований характер, бо формувалася зусиллями двох протилежних дослідницьких таборів. Один з них представляли історики, що чітко орієнтувалися на державницьку концепцію національно-визвольної боротьби українського народу в період 1917-1921 рр., обгрунтовували закономірність її продовження у будь-яких формах; інший репрезентували історики, які працювали в умовах радянського режиму і основну увагу звертали на його апологетику, поборювали і засуджували усе, що не вкладалося в рамки заідеологізованої науки. Відтак і весь повстанський рух в Україні початку 20-х рр. ХХ ст., спроби його керівних структур, яким й був УППШ, відновити УНР розглядали з точки зору їх протистояння радянській владі, яка вважалася єдиним правомочним представником широких трудових верств українського народу. Зрозуміло, що така конфронтація між обома таборами істориків та політиків не могла сприяти повноцінному та об’єктивному дослідженню даної проблеми.

На даний час можна виділити три етапи у формуванні історіографічних досліджень, які у тій чи іншій мірі стосуються діяльності УППШ. Перший етап – це період міжвоєнного двадцятиліття. Його особливість у тому, що написані у той час роботи, так би мовити, по свіжих слідах подій, часто самими учасниками. Подекуди вони частково мають мемуарний відтінок. Однак у них спостерігається прагнення окреслити певне коло проблем, які надалі розробляли історики та політичні діячі. Серед них важливе місце посідало й висвітлення партизансько-повстанської боротьби в Україні, її політичної спрямованості, спроб різноманітних партій, організацій, державних структур використати у своїх цілях. В основному цими питаннями займалися дослідники на еміграції.

Другий етап охоплює проміжок часу від закінчення Другої світової війни до 1990р. Його особливість у тому, що тут остаточно закріпився поділ між згаданими вище обома таборами істориків, при чому він став ще жорсткішим, непримиреннішим.

З 1991р. розпочався якісно новий третій етап у розвитку української історіографії загалом. Створилися сприятливі умови для всебічного дослідження тем, які колись вважалися забороненими. Звичайно, серед них була й проблема спроб еміграційного уряду УНР організувати збройне підпілля в Україні, підняти загальнонаціональне повстання з метою відновлення державної незалежності. УППШ, як одна з центральних ланок цього процесу, також став привертати до себе увагу істориків. Нові умови, що настали внаслідок здобуття Україною повної незалежності, дали змогу українським історикам на рідних землях та діаспорі поєднати зусилля у дослідженні даної проблеми, відійти від попередніх заідеологізованих стереотипів.

Перший етап історіографії, що стосувалася діяльності УППШ настає відразу після поразки українських національно-визвольних змагань, падіння національної державності й еміграції її політичних та військових лідерів за межі Батьківщини. Відтак у висвітленні діяльності УППШ стали чітко окреслюватися два підходи щодо даного питання характерні для емігрантської та радянської історіографії. Характерною особливістю української радянської історіографії 20-30-х рр. ХХ ст. була її гостра і непримиренна ідеологічна спрямованість проти будь-яких проявів національного руху в Україні. Він розглядався крізь призму антирадянської підривної діяльності, спрямованої на реставрацію влади „українських буржуазних націоналістів”, що спираються у своїй діяльності на підтримку „міжнародного імперіалізму”. Власне їхнім знаряддям, згідно оцінок тогочасних істориків, виступав і УППШ. Що ж до самого українського партизансько-повстанського руху, то він кваліфікувався як „політичний бандитизм”, або просто „бандитизм”. Більшість праць даної тематики вийшла з-під пера активних діячів більшовицької партії та воєначальників, які керували, або брали безпосередню участь у боротьбі проти українського повстанського руху й підпільних організацій. До них належать праці В.Ауссема – чільного більшовицького військового діяча в Україні, Р.Ейдемана – командувача військами внутрішньої служби Південного та Південно-Західного фронтів, який очолював боротьбу проти національного повстанського руху, М.Какуріна – колишнього начальника Штабу УГА, який перейшов на службу до більшовиків у 1920 р. Ауссем В.К. К истории повстанчества на Украине // Летопись революции. 1926. №5;. Эйдеман Р. Борьба с кулаческим повстанчеством и бандитизмом. Харьков, 1921. 48 стр.; Ейдеман Р., Какурін Н. Громадянська війна на Україні. Харків, 1928. 71 с.; Эйдеман Р. Очаги отаманщины и бандитизма. Харьков, 1921. 32 стр.; Какурин Н., Меликов В. Война с белополяками 1920 г. М., 1925. Однією з перших праць, котрі безпосередньо стосуються діяльності УППШ, була робота Б.Козельського „Шлях зрадництва і авантюр /Петлюрівське повстанство/”, у якій подано характеристику структурної побудови партизансько-повстанського штабу, його зв’язків з підпіллям в Україні. Козельський Б.В. Шлях зрадництва і авантур /Петлюрівське повстанство/ Харків, 1927. 147 с. У 30-х рр. ХХ ст. із остаточним утвердженням в СРСР тоталітарного режиму дослідження антирадянського підпілля в Україні фактично припиняється. Самі згадки про нього у наукових працях, по суті, зводилися до шаблонних ярликів. Його безапеляційно називали „буржуазно-націоналістичним” та „антинародним”. Загалом, у даний період, радянська історіографія навіть у загальноісторичному аспекті завершальний етап національно-визвольних змагань в Україні (за встановленою тоді термінологією громадянської війни) не досліджувала. Лише у 40-х рр. ХХ ст. вийшли дві праці пропагандистського характеру – І.Кулика та В.Руднєва, які бодай частково торкалися дисертаційної проблеми. Кулик І. Провал польського плану в 1920 р. К., 1940; Руднєв В. Крах білопольської окупації на Україні в 1920 р. К., 1941.

Таким чином, радянська історіографія міжвоєнного періоду спеціально не розглядала проблеми пов’язаної з висвітленням ролі УППШ у організації антирадянського підпілля та партизансько-повстанського руху в Україні. Вони висвітлювалися у контексті досліджень історії боротьби за встановлення радянської влади в Україні.

Набагато вагомішим у дослідженні завершального етапу визвольних змагань 1917-1921 рр. був доробок української емігрантської історіографії міжвоєнного двадцятиліття. Авторами досліджень були насамперед представники політичної та військової еміграції. Провідний мотив їхніх праць – прагнення з’ясувати причини поразки збройної боротьби за незалежність України, вказати на її уроки. Маючи набагато сприятливіші умови для розвитку історичних студій за своїх колег в Україні, вони порушували цілу низку питань пов’язаних із діяльністю уенерівського державного та військового керівництва в еміграції з метою повернення влади в Україні. Важливу роль у розробці даної тематики відіграли наукові інституції, навколо яких зосереджувалися українські історики : Товариство бувших вояків Армії УНР, Українське військово-історичне товариство, Український Науковий Інститут у Варшаві, бібліотека ім. С.Петлюри в Парижі.

Звичайно, їх інформативність у порівнянні з радянськими дослідженнями цього часу набагато вища. Тут містяться надзвичайно цікаві факти з історії становлення та розвитку УППШ, його ролі у підготовці антибільшовицького повстання в Україні. У той же час, через слабкість архівної бази, опубліковані статті мають значною мірою мемуарний та суб’єктивний характер, не відтворюють цілісної картини праці УППШ, його місця у діяльності військово-політичної еміграції УНР на завершальній стадії боротьби з радянською владою в Україні. Більшість дослідників, переважно тих хто був безпосередньо причетним до нього, розглядає рейд як свідчення послідовності та безкомпромісності державного керівництва УНР у боротьбі

за звільнення країни від більшовицької окупації і виправдовує жертви, які були принесені в ім’я визволення Батьківщини. Сушко Р. Базар : могила 359 воїнів // Історичний календар-альманах Червоної Калини. 1930. С. 104-127; Ващенко П. До рейду 1921 року // За державність. Каліш, 1932. Зб. 3. С. 135-139; Присвята листопадовій Повстанчій групі 1921 р. на Волині. Б.М.В.: Видання культурно-освітнього відділу 6-ї стрілецької дивізії. 60 с; Рубан С.В. В 14-ті роковини геройської смерті 359 українських воїнів під Базаром. Львів, 1936. 31 с.

Серед робіт, що стосуються дисертаційної проблематики, зовсім мало про самого начальника Штабу генерала Ю.Тютюнника. Тут можна назвати хіба що працю М.Середи. Середа М. Ю.Тютюнник ( З циклу „Отаманщина”) // Літопис Червоної Калини. 1930. № 3. С. 9-11. № 10. С. 15-17. Коротку характеристику його діяльності дає і прем’єр-міністр уряду УНР І.Мазепа. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. Прага, 1942. Т. 2. 232 с. 1943. Т.3. 235 с.

Окреме місце займає праця самого начальника УППШ Ю.Тютюнника „З поляками проти Вкраїни”, написана ним після повернення в радянську Україну у 1923 р. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни . Харків, 1924. 103 с. За характером вона близька до мемуарів. Однак робота містить багатий фактичний, а почасти й документальний матеріал, відомий лише самому Ю.Тютюннику. Праця відзначається тенденційністю, бо була написана на замовлення радянських властей з пропагандистською метою – остаточно розкласти все ще існуючі рештки національного підпілля в Україні, а також деморалізувати уенерівське еміграційне керівництво.

Після Другої світової війни аж до кінця 1980-х рр. в історіографії даної проблеми не відбулося суттєвих змін. Найхарактернішою її рисою стала ще більше поглиблення ідеологічних розходжень між українською еміграційною та радянською історіографіями. В Україні головним завданням істориків вважалося обгрунтування єдиної дозволеної концепції закономірності встановлення та утвердження радянської влади в Україні. Поодинокі згадки про діяльність УППШ розглядалися в контексті боротьби „міжнародного імперіалізму” проти єдиної у світі соціалістичної держави. Відповідно і весь український повстанський та підпільний рух початку 20-х рр. ХХ ст. вважався буржуазно-націоналістичним „політичним бандитизмом”. Типовими з цього погляду є праці А.Лихолата і А.Залєвського. Залєвський А.Д. Розгром куркульсько-націоналістичного бандитизму на Україні (1921-1922 рр.) // Український історичний журнал. 1958. № 4; Лихолат А.В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.). Л., 1954. 655 с. Навіть відносна лібералізація суспільно-політичного життя в Україні другої половини 50-х початку 60-х рр. минулого століття не вплинула на перегляд радянськими істориками оцінок національно-визвольної боротьби українського народу за здобуття незалежності. Фундаментальні узагальнюючі праці, що виходили в світ у наступні два десятиріччя, мало чим відрізнялися від попередніх. Підтвердження тому доволі інформативна за змістом монографія Л.К.Шкаренкова про білу еміграцію, у якій український аспект ледь помітний. Шкаренков Л.К. Агония белой эмиграции. 2-е изд., испр. и доп. М., 1986. 272 с.

У повоєнний період певний внесок у дослідження діяльності УППШ зробила українська діаспорна історична наука. Загалом серед праць даної проблематики можна виділити три підходи щодо оцінки ролі УППШ в організації та проведенні Другого зимового походу. Частина істориків стверджує, що то була авантюра, яку влаштував еміграційний уряд УНР у власних цілях. Інші вважають проведений ним рейд 1921 р. в Україну „самогубним”, накінець, треті розглядають як останній шанс уряду УНР визволити її від більшовицької окупації. Такі оцінки можна знайти у працях В.Вишнівського, Г.Рогозного, М.Капустянського, І.Кедрина, М.Крата. Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. Збірник. Дітройт, 1973. 109 с.; Листопадовий рейд / Гриць Рогозний та ін. Торонто, 1957. 48 с.; Вишнівський О. Розгром Всеукраїнського Повстанського Комітету і самогубчий рейд // Вісті Братства колишніх Вояків 1. УД УНА. Мюнхен, 1962. Ч. 106; Закусило П. Роля Базару у визвольній боротьбі // Українське слово. Париж, 1975. Ч. 1776-1778; Капустянський М. Отамани і генерал-хорунжі Василь і Юрко Тютюнники // Розбудова держави. 1958. Р. 10. Ч. 22; Кедрин І. 359 героїв : трагедія Базару // Свобода. 1981, 28 листопада; Козьма І. „Льодовий похід” і генерал Ю.Тютюнник. 1978. Ч. 1; Крат М. Базар // Бюллетень Союзу бувших Українських вояків у Канаді. 1961. Ч. 9. Окремий розділ УППШ та організації Другого зимового походу присвятив у своїй монографії генерал О.Удовиченко. Удовиченко О. Україна у війні за державність. К., 1995. 206 с. Більш конкретизує роботу УППШ колишній співробітник служби безпеки ОУН(б) С.Мечник. Мечник С. Від оприччини до КГБ: духовність московського імперіалізму. Мюнхен, 1981. 332 с. Він наводить маловідомий і цікавий матеріал про проникнення до Штабу радянської агентури, а також її підривну роботу проти державних та військових органів УНР в еміграції.

У 90-х рр. ХХ ст. обмеження, що колись тяжіли над дослідниками зникли, вони отримали можливість розробляти цілу низку проблем, які раніше вважалися забороненими. Важливого значення набуло і дослідження питань, пов’язаних із завершальним періодом визвольних змагань в Україні. Український повстанський рух розглядається тепер не лише як суто соціальне явище, але і як продовження визвольної боротьби українців проти насадження більшовицького репресивного режиму. Помітним явищем у цьому плані стала праця І.Біласа, де аналізується суспільно-політичний та правовий аспекти становлення більшовицького тоталітарного режиму в Україні. Праця цінна й тим, що тут наводяться раніше не відомі широкому загалу документи про розгортання антибільшовицької боротьби в Україні, у тому числі на початку 20-х рр. ХХ ст. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – Кн. 2. К., 1994. 688 с.

У середині 90-х рр. ХХ ст. з’являються й перші праці, які безпосередньо стосуються вивчення діяльності УППШ. Серед них, передусім, треба назвати дослідження В.Вериги „Листопадовий рейд”. Верига В. Листопадовий рейд. К., 1995. 192 с. У 1996 р. побачила світ праця В.С.Сідака „Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії)”. Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки). К., 1998. 319 с. По суті, на даний час, праці В.Вериги та В.Сідака є найповнішими з досліджуваної у дисертації проблеми. Окремі її аспекти порушуються також в брошурі Б.Гудя та В.Голубка. Діяльність УППШ вони розглядають з точки зору налагодження військово-політичної співпраці між урядами УНР та Польщі. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. До питання генези українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. Львів, 1997. 67 с.

Вплив української військової еміграції, у тому числі приготування УПП Штабом збройного рейду на територію України, на польсько-радянські відносини знайшла висвітлення у монографії М.П.Гетьманчука. Гетьманчук М.П. „Українське питання” в радянсько-польських відносинах у 1920-1939 роках. Львів, 1998. 428 с. Дослідник звертає увагу на прагнення Польщі використати еміграційний уряд УНР для реалізації власних політичних амбіцій. Короткий узагальнюючий огляд зарубіжної української історіографії Другого зимового походу подає П.А.Стегній. Стегній П.А. 2-й зимовий похід Української Повстанської Армії 1921 р. в зарубіжній українській історіографії // 80-річчя відродження української державності : минуле і сучасне. Доповіді і повідомлення на всеукраїнській науковій конференції. Сімферополь, 1997. С. 67-70.

Деякі питання, пов’язані з діяльністю УППШ і особливо військової еміграції на території Польщі знайшли відображення у польській історіографії. Особливу увагу дослідників привертало вивчення долі інтернованих вояків Армії УНР. Серед цих праць можна виділити монографію З.Карпуса „Полонені та інтерновані росіяни і українці на території Польщі в роках 1918-1924”.Karpus Z. Jeсcy i internowani rosyjscy i ukraiсscy na tereniе Polski w latach 1918-1924. Torun, 1997. 209 s. Тематично близькою до неї є праці О.Колянчука „Українська військова еміграція в Польщі. 1920-1939” та „Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20-30-х рр. ХХ ст. у Польщі”. Мабуть найповнішою і найціннішою з точки зору інформативності і наукового аналізу проблеми уенерівської еміграції міжвоєнного двадцятиліття є фундаментальна праця Я.Бруського „Петлюрівці. Державний центр Української Народної Республіки у вигнанні /1919-1924/”. Автор на основі величезного масиву джерел, особливо архівних (як українських так і зарубіжних) висвітлив багатогранність громадсько-політичного життя української еміграції, що гуртувалася під прапором УНР, її заходи щодо повернення в Україну. Bruski J.J. Petlurowcy. Centrum Paсstwowe Ukraiсskiej Republiki Ludowej na wychodџstiwie (1919-1924). Krakуw, 2000. 600 s.

Джерельні матеріали, що стосуються вивчення діяльності УППШ можна виділити у такі групи: публікації тогочасної преси, яка представляла офіційну точку зору; мемуари сучасників і очевидців подій; архівні матеріали.

Періодичні видання представлені насамперед українською радянською та еміграційною пресою. За своїм спрямуванням вони діаметрально протилежні, проте саме їх співставлення дає можливість простежити розгортання антибільшовицького підпілля в Україні, наскільки була адекватною його оцінка в уенерівських еміграційних верхах та радянської сторони. Известия : ВУЦВК.- 1920-1921; Табор : воєнно-літературний журнал. Каліш; Варшава, 1923-1939; Тризуб: орган боротьби за незалежну Україну. Париж, 1925-1940; Українська справа : щоденна непартійна демократична газета. Варшава, 1921; Українська трибуна : непартійна демократична газета. Варшава, 1921-1922.

Цінний фактичний матеріал міститься у мемуарах учасників Другого зимового походу та безпосередніх працівників УППШ з оточення генерала Ю.Тютюнника. Вони публікувалися на сторінках міжвоєнних періодичних видань. Більшість з них поміщена у збірнику „Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар.” Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. К., 1995. 240 с. Своєрідне місце у мемуарній літературі посідають спогади Ю.Горліс-Горського. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Львів, 1992. 341 с.

Основну джерельну базу даного дослідження становлять архівні матеріали. Деякі з них опубліковані у збірниках документів. Серед тих, які стосуються дисертаційної проблеми можна виділити збірку архівних матеріалів, підготовлену Т.Гунчаком. Українська революція : документи 1919-1922 (Ред. Т.Гунчак). Нью-Йорк, 1984; Ukraine and Poland in dokuments 1918-1922 (Edited by T.Hunchak). Vol.2. New York, 1983. 468 р. Цінні документи поміщені у збірниках „Симон Петлюра та його родина” та опублікованих його статтях, листах, документах. Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали. К.,1996. 319 с.; Петлюра С. Листи, статті, документи. Т.ІІІ. Упорядник В. Сергійчук. К.,1999. 616 с. Окремі документи дисертаційної проблематики публікувалися в радянських збірниках документів. Директивы командования фронтов Красной Армии (1917-1922 гг.). Сборник документов и материалов в 4-х т. Т.3. М., 1974.-767 с.; Документы внешней политики СССР. Т.3,4. М., 1960.

Основний масив документів, які стосуються історії виникнення та діяльності УППШ, міститься у архіві Національної Бібліотеки у Варшаві. Його фотокопії тепер у Центральному державному архіві України м. Львова (Ф.BNW). Центральний державний історичний архів у Львові (далі ЦДІА у Львові). Ф.309 (Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка), оп.1; ЦДІА у Львові. Ф.BNW (Партизансько-Повстанський штаб), м/ф 68845; м/ф 68846; м/ф 68848; м/ф 68849; м/ф 68863; м/ф 68867; м/ф 68868; м/ф 68755(ІІ). У дисертаційному дослідженні також використано фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.1(Центральний Всеукраїнський Виконавчий Комітет), оп.20; Ф.2 (Рада Народних Комісарів (Раднарком) УРСР), оп.2; Ф.4 (Наркомат закордонних справ УРСР), оп.1; Ф.1075 (Військове міністерство УНР), оп.2; Ф.1078 (Головна управа Генерального Штабу Армії УНР), оп.2; Ф.1429 (Канцелярія Директорії УНР), оп.2; Ф.2426 (Генеральний інспектор Армії УНР), оп.1; Ф.2297 (Партизансько-Повстанський Штаб при Головній Команді Військ УНР), оп.1; Ф.3204 (Надзвичайна комісія по боротьбі з бандитизмом при РНК УРСР), оп.1; Ф.3275 (Штаб командуючого запасовими військами Армії УНР), оп.1; Ф.3361 (Всеукраїнська комісія у боротьбі з контрреволюцією і злочинством за посадою), оп.1; Ф.3695 (Особистий фонд С.П.Шелухіна), оп.1; Ф.3696 (Міністерство закордонних справ УНР), оп.1; Ф.4465 (Колекція матеріалів УНР і ЗУНР), оп.1. Аналогічні за змістом й матеріали фонду ЦК Компартії України (Ф.1) Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО). Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф.1 (Центральний Комітет Комуністичної партії України), оп.1; оп.20. Незначна кількість документів фонду Київського губернського військового комісаріату (Ф.3795) та „Про боротьбу з бандитизмом” (Ф. Р-1), які зберігаються у Державному архіві Київської області, характеризують заходи більшовицьких властей по створенню міліції, загонів Червоної армії, їх використання у боротьбі з українським повстанським рухом. Державний архів Київської області. Ф. Р-1 (Боротьба з бандитизмом), оп.2; Ф.Р-1893 (Про боротьбу загонів повітової міліції з бандитизмом), оп.1; Ф.Р-3050 (Про боротьбу єврейського полку проти більшовицької влади на Україні), оп.1; Ф.3795 (Київський губернський військовий комісаріат), оп.6. Деякі матеріали почерпнуто з Державного архіву Служби безпеки України, зокрема кримінальна справа на отамана А. Гулого-Гуленка (Ф.5) та слідчі матеріали на Ю.Тютюнника (Ф.6). Державний архів Служби безпеки України. Ф.5, № 66646 (Петлюрівські отамани 1922-1925рр. Справа отамана Гулого-Гуленка); Ф.6, № 73862фр. (Слідчі матеріали на Тютюнника Ю.Й.). Загалом, у даному дисертаційному дослідженні використано 31 фонд українських архівів.

Таким чином, аналіз історіографії та археографічних джерел дає змогу стверджувати, що хоча діяльність Українського Партизансько-Повстанського Штабу посідала важливе місце у боротьбі уенерівських емігрантських військово-політичних кіл за відновлення суверенітету України, проте ще не знайшла достатньо повного висвітлення в працях дослідників.

У другому розділі “Військово-політична стратегія керівництва УНР щодо продовження антибільшовицької боротьби після остаточної втрати території України восени 1920 р.” з’ясовано причини припинення бойових дій Армією УНР восени 1920 року та перехід до концепції повстансько-партизанських форм боротьби за відновлення УНР.

Загалом військово-політичне становище в Україні восени 1920 р. зобумовлювали три найважливіші фактори. Перший – зовнішньополітичний, пов’язаний із спробами уряду УНР включити українське питання у польсько-радянські переговори у Ризі щодо визнання Радянською Росією легітимності останнього і формального визнання незалежності УНР. Другий фактор безпосередньо випливав із першого й стосувався військово-стратегічної ситуації Армії УНР на польсько-радянському фронті і можливостей продовження боротьби українськими військами проти Червоної армії за звільнення від неї території України. Нарешті, третій торкався внутрішнього становища України – наявності організованого антибільшовицького руху, спираючись на який, та координуючи із ним дії, військове і державне керівництво УНР сподівалося відновити свою владу в Україні.

Щодо міжнародного аспекту продовження боротьби за визволення України, то для уряду УНР він почав складатися явно не на користь. Кампанія 1920 р. переконала польське керівництво, що взявши на себе непосильне завдання воно ледве не спричинилося до краху власної держави. Вже у другій половині липня польські керівники виявили готовність розпочати, всупереч Варшавського договору з УНР від 21 квітня 1920 р., односторонні переговори з урядом Радянської Росії про перемир’я. 12 жовтня було підписано у Ризі прелімінарний мирний договір, який вступав у силу з 18 жовтня 1920 р. Найгіршим для уряду УНР стало те, що польська делегація відверто розтоптала своє зобов’язання не укладати в односторонньому порядку жодних „міжнародних умов проти України”, визнавши „незалежність„ Радянської України.

Після офіційного обміну ратифікаційними грамотами прелімінарного мирного договору між Росією і Польщею, перед українським керівництвом постала дилема : або відмовитися від подальшої боротьби і погодитися на інтернування у Польщі, або ж шукати воєнного щастя. Було вибрано останній варіант. Більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників, зокрема польських, сходяться на думці, що продовження війни не мало перспектив. А тому, очевидну перевагу противника українське командування сподівалося компенсувати раптовістю удару по здеморалізованій 14-й радянській армії, а також посиленням повстанського руху в тилу більшовиків. Штаб армії нав’язав контакти із повстанськими відділами і віддав їм наказ активізувати військові дії. Найбільшого розмаху вони набули в Ольгопільському та Могилів-Подільському повітах.

Для обговорення політичної і військової ситуації на 7-8 листопада у Ялутушкові було скликано нараду за участю Головного Отамана С.Петлюри, членів уряду і командування армією. Поряд із рішеннями, що стосувалися подальшої долі державного центру УНР, обговорювалися і можливі варіанти операцій на фронті. Новий контрнаступ було вирішено перенести на 11 листопада, який, однак, закінчився невдало для української сторони.

Хоча українська армія зазнала поразки, вище державне і військове керівництво, втративши територію, опинилося в еміграції у Польщі, ні формальної, ні фактичної капітуляції УНР не відбулося. Наступив якісно новий етап у продовженні боротьби. Відтепер концепція визволення України радикально змінилася, а вся увага зосереджувалася на організації повстанського руху в Україні, при цьому не скидалася з рахунку можливість використання регулярної армії. Комбінуванням зусиль регулярної армії, яку уряд УНР прагнув зберегти на території Польщі і організованого підпілля на рідних землях, він сподівався відновити свою владу і звільнити Україну від більшовицької окупації.

Повстанський рух в Україні діяв впродовж всього періоду її боротьби за державність. Тому навіть після поразки УНР він не припинявся. Очевидно було б спрощенням стверджувати, що це був монолітний рух. Без сумніву він носив антибільшовицьке спрямування, але не весь стояв на засадах ідеології уряду УНР. Все ж повстанський рух, пов’язаний із боротьбою за відновлення УНР, був найбільш організованим і масовим. У кожному повіті існували таємні підпільні організації, які підтримували між собою зв’язок. Вони виникали на грунті гострого народного незадоволення новою владою і перешкоджали проведенню найважливіших політичних і господарських заходів більшовицької адміністрації: унеможливлювали діяльність місцевих інституцій радянської влади, зривали постачання з України продуктами харчування і паливом промислових центрів Росії, проводили агітацію серед червоноармійців. Соціальною базою повстанського руху виступало селянство, а його організаційне ядро складала інтелігенція. Екзильний уряд УНР намагався надати йому не лише організованого характеру, а й ідейного спрямування.

З’ясування чисельності учасників повстанського та партизанського руху ускладнює ряд обставин, оскільки відомості про ці таємні формування важко назвати повними: не всі були зафіксовані в радянських джерелах, а до уряду УНР, що перебував на території Польщі, вони не надходили. Окрім того, після відступу у листопаді 1920 р. Армії УНР за Збруч, частина її вояків залишилася на території України і стала об’єднуватися у повстанські загони, які згодом стали ядром більших партизанських з’єднань. В цей період центром партизансько-повстанської боротьби були Київщина (Уманський, Канівський, Звенигородський, Васильківський, Радомишльський повіти), Херсонщина, Поділля, Полтавщина.

У великих містах, де відкриті методи боротьби були б відразу ж придушені, створювались таємні підпільні організації. Так, одним з найбільш боєздатних було міське підпілля в Одесі, де взимку 1921 р. був створений губернський повстанком на чолі з Політичним центром „Політичною п’ятіркою”. На півдні України діяв ще й обласний повстанком Катеринославщини, Херсонщини і Таврії, до повітових осередків якого входило по декілька сотень чоловік. У січні 1921 р. у Києві було засновано таємну організацію – Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет (ВЦПК), відомий також під назвою – Центральний Український Повстанський Комітет (ЦУПКом ).

Аналізуючи розгортання партизансько-повстанського руху в Україні після переходу регулярної української армії за р. Збруч, слід відзначити, що наприкінці 1920 р. керівництво УНР прийшло до розуміння необхідності зміни концепції продовження подальшої боротьби. Розглядалося питання створення єдиного керуючого органу, який би володів інформацією про події в Україні.

У третьому розділі “Координація урядом УНР партизансько – повстанської боротьби в Україні взимку 1920 – восени 1921 рр.” розкрито передумови та процес утворення Українського Партизансько-Повстанського Штабу, побудову його структури та організацію підпільної боротьби на теренах України.

В двадцятих числах січня 1921р. С.Петлюра зібрав у Тарнові нараду за участю командирів частин Армії УНР, де було вирішено створити Український Партизансько-Повстанський Штаб (УППШ) – орган, який мав координувати повстанську боротьбу в Україні з діяльністю еміграційного уряду УНР. В зв’язку із великою відстанню до кордону, 22 червня апарат Штабу переїхав до Львова.

Наприкінці весни – початку літа 1921 року було завершено організацію Штабу. На той час він складався з трьох відділів –