КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПЕТРУК  ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

УДК 930.2(395) (477)

СКІФСЬКИЙ САКРАЛЬНИЙ ЦЕНТР ЕКЗАМПАЙ
В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ

Спеціальність – 09.00.12 – українознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Центрі українознавства Київського національного
університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

ЧЕРНЕНКО ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ,

провідний науковий співробітник

Інституту археології НАН України,
відділ скіфо-сарматської археології

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ОТРОЩЕНКО ВІТАЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ,

завідувач відділу археології енеоліту і бронзової доби

Інституту археології НАН України

кандидат історичних наук, професор

ОЛЬГОВСЬКИЙ СЕРГІЙ ЯКОВИЧ,

Київський національний університет

культури і мистецтв

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист дисертації відбудеться "28" вересня 2005 року о "14.00" годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.01 при Центрі українознавства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 108)

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці
ім. М. Максимовича Київського національного університеті імені
Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “26" серпня 2005 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Піскун В.М.

1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Актуальність теми дослідження. Утвердження національної свідомості українського народу залежить не тільки від поширення наукових уявлень про його походження, а й від усвідомлення процесу утворення України як країни, в якій він є титульною нацією. Кожна держава претендує на історично окреслену територію. Українці не становлять в цьому питанні винятку, спираючись, як і інші народи, на принцип етнічного розселення. Але, оскільки не вся територія нинішньої України однозначно складається з етнічно українських земель, опоненти незалежності ставлять під сумнів її майбутнє як нібито штучно скроєної держави тимчасового характеру, що не має прототипів у минулому. Такі погляди засвідчують вельми незначну глибину пам’яті, відсутність чітких уявлень про цивілізаційні зміни в Північному Причорномор’ї протягом тисячоліть, а не за останні століття. Між тим тут на основі природної гідро-гео-графічної системи, яка об’єднувала приморську (включно з Кримом), степову і лісостепову зони, синхронно до зародження і розквіту греко-римської цивілізації виникла й тривалий час існувала єдина багатоплемінна країна під назвою Велика Скіфія. Саме про неї згадував у “Повісті временних літ” київський літописець Нестор, як про “Велику Скуфь”.

За останні століття накопичено величезний археологічний матеріал. Але відкритими залишаються багато історико-географічних питань, що стосуються кордонів Великої Скіфії, внутрішнього розмежування її народів. Досі не локалізована Священна земля Екзампай в системі сакральної географії Скіфії.

Встановлення відповідності описаного Геродотом геополітичного образу Скіфії реальній географії нашої стародавньої країни, окрім наукового, матиме велике загальнодержавне, політичне і міжнародне значення у пошуках Україною свого гідного місця в Європі та світі, сучасному і минулому, завдяки введенню духовної і культурної спадщини античного часу в український контекст, в чому полягає актуальність обраної теми дослідження.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами – робота виконана в рамках наукової теми №2000Б–010 Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка: “Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку національних концепцій”.

Об’єктом дослідження є “Скіфський логос” великого давньогрецького історика-мандрівника Геродота (близько 484 – приблизно 425 рр. до н.е.), який залишив світові невмирущий образ нашої стародавньої країни.

Предметом дослідження є вивчення та історико-географічна інтерпретація даних IV книги “Історії” Геродота для локалізації Священної землі Екзампай як сакрального і географічного центру Скіфії, в якому цар Аріант встановив загальноскіфську пам’ятку -– великий Священний казан, та з’ясування, яке щорічне свято, і з яким ритуалом проводилося в цьому головному скіфському святилищі.

2

Хронологічні межі дисертації – період становлення Скіфії як країни і держави – з VII ст. до н.е. і до середини V ст. до н.е., коли був створений “Скіфський логос”. Враховуючи українознавчий напрямок дослідження, деякі проекції на сьогодення робились через призму періодів: 1) антського з елементами ірано-слов’янського симбіозу (ІV–VІ ст. н.е.); 2) козацького – для культурно-типологічного зіставлення (ХV–ХVІІІ ст.); 3) “етнічно-етнографічного” – найближчого для ментального сприйняття українців і осетинів – нащадків скіфо-сарматського етносу, який зберіг героїчний нартівський епос (ХІХ ст.).

Мета і завдання дослідження – визначення місцезнаходження сакрального і географічного центру Великої Скіфії – Екзампаю, як ключа для історичної географії Давньої України, зокрема, для розв’язку задачі скіфського тетрагона (територіальної моделі країни); розкриття значення Екзампаю як загальноскіфського святилища, виявлення його зв’язку зі скіфськими військовими традиціями, культом Бога війни – Арея, ролі Священного казана царя Аріанта.

В дослідженні поставлені такі завдання: – 

текстологічний аналіз “Скіфського логосу” Геродота вести в процесі роботи;– 

знайти розв’язок задачі про скіфський казан царя Аріанта і підрахунок кількості населення Скіфії, розкрити функціональне призначення Священного казана, зумовлене його встановленням в місцевості Екзампай, зв’язок з цією назвою; – 

визначити географічні орієнтири і топонімічні ознаки святилища Екзампай, показати їхній концептуальний зв’язок зі скіфським тетрагоном і його центром; – 

на прикладі еллінської та інших індоєвропейських культур, зокрема кельтської, дати аналогію поєднання сакрального і географічного центру країни;– 

показати зв’язок культу Бога війни Арея з загальноскіфським сакральним центром Екзампаєм, дати розрахунки плану та конструкції храму і жертовника на його честь; –

на основі нартівського епосу довести, що щорічним календарним святом, яке проводилося в Екзампаї, було святкування весняного Нового року – “Новрузу”; – 

виявити топологічні особливості місцевості з сакральним комплексом скіфів-орачів в Холодному Яру (Мотронинське городище) для порівняння з Екзампаєм;– 

шляхом історико-географічних і топографічних спостережень перевірити одержані теоретичні висновки щодо розташування загальноскіфського святилища, локалізації місцевості Екзампай та р. Екзампей Різне написання вводиться для кращого розрізнення понять “річка” і “місцевість”. , місця встановлення Священного казана й спорудженням храму і жертовника Арея.

Теоретико-методологічною основою дисертації є комплексне застосування методів багатьох наукових дисциплін: історії та спеціальних дисциплін – джерелознавства, археології, історичної географії, етнографії, фольклористики, а також лінгвістики, зокрема топоніміки, гідронімії, етимології з використанням древньогрецької, осетинської та української мов.

В процесі зіставлення різнопланових даних використовувались порівняльно-історичний та типологічний методи. При інтерпретації числових даних

3

Геродота – методологія математичного моделювання (розв’язувались конкретні прикладні математичні й логічні задачі). В питаннях технології лиття й гартування – консультації ливарників.

З метою локалізації Екзампаю були проведені дві пошукові експедиції з наступним використанням одержаних свідчень місцевих інформаторів та результатів нарочного зіставлення реальної топографії й гідрографії з різними існуючими версіями для визначення їх істинності або помилковості.

Вперше в геродотознавстві Термін “геродотознавство” вживається за аналогією з “шевченкознавством”. Праці
Геродота давно і ретельно вивчаються, потреба в такому терміні існує, а українська мова
надає таку можливість. введено метод розбивки прозового тексту за принципом синтагми, що полегшує стеження за нюансами думки історика і дає можливість подавати необхідні поточні коментарі.

Наукова новизна дослідження:

1) з точки зору українознавства як інтегративної науки вперше досліджується скіфський період стародавньої історії України і встановлюється новий критерій спадкоємності з сучасним періодом – кореляція історико-географічних центрів країни;

2) пропонується розв’язок задачі про великий скіфський казан з реалістичним результатом по кількості населення Скіфії;

3) в розвиток ідеї Ж. Дюмезіля щодо “чарівної чаші – виявниці нартів” пропонуються нові версії сакрального призначення Священного казана як загальноскіфської пам’ятки, відновлюється збережена в нартівському епосі його назва ?дз?маґуат;

4) розвинуто висловлені Д.С. Раєвським ідеї: а) зв’язку між географічним і сакральним центрами Скіфії, але з додатком еллінських і кельтських аналогій; б) про проведення в святилищі Екзампай загальноскіфського свята, але на основі нартівського епосу вперше пропонується паралельно-альтернативна версія про святкування Новрузу (весняного Нового року) в Екзампаї зі вшануванням Бога війни Арея;

5) вперше відтворено вигляд храму і жертовника скіфського Бога війни Арея з відповідними розрахунками розмірів, описом конструктивних особливостей і технології спорудження;

6) розвинуто версію Б.О. Рибакова щодо вододілу Чорного Ташлика і Мертвоводу, як місцевості Екзампай, при цьому вперше визначається точне розташування святилища на його вершині (висота 269 м), позначеній курганом біля с. Вільні Луки Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.; координати його знаходяться на лінії, яка є апроксимацією течії Дніпра в межах України, від Києва до лиману, і ділить навпіл країну на схід і захід, і водночас на межі Степу і Лісостепу, що ділить її на північ – південь, тобто фіксують центр Скіфії.

7) розвинуто теоретично і перевірено на місцевості версію Ф. Бруна, що за географічними і фізичними ознаками (гіркотою і солоністю води) саме р. Мертвовод є колишнім Екзампеєм, але з уточненням – разом з верхньою

4

притокою р. Кам’яно-Костуватою, що виводить на вершину вододілу до висоти 269 м;

8) знайдено джерело, яке згадує Геродот – витоки р. Кам’яно-Костуватої, як однієї з верхніх приток Мертвоводу, неподалік найвищої точки вододілу;

9) введено в скіфологію поняття “пупа землі” Великої Скіфії, в зв’язку зі знайденням безпосередньо в місцевості Екзампай біля джерела р. Екзампей, природної пам’ятки – кам’яного плато;

10) доведено, що грецька назви читається як Екзампай або Екзампей) є фонетично недосконалою передачею іранської (скіфської) назви ?дз?мп?й (збереженої осетинською мовою) в значенні Мертвовод і Мертвозем. Назва “Священні шляхи” не є перекладом. Вона була дана місцевими греками за аналогією з Дельфами, де до храму Аполлона вів Священний шлях;

11) вперше виявлено, що хоча “гіркота” води Екзампею пояснюється мінералізацією, вона мала й смертоносні радіоактивні домішки, що було причиною назви річки скіфською мовою ?дз?мп?й (Мертвовод) та гадки Вітрувія про поклади в її берегах сандараки (миш’яку), як відомої отрути (явище радіоактивності в античні часи було невідоме);

12) доведена кореляція між географічними центрами Великої Скіфії і України, їх близькість ( км при нинішніх розмірах країни 1316 х км), що свідчить про сталість геополітичного образу країни, а отже, і територіальну спадкоємність, незважаючи на великий хронологічний розрив.

Практичне значення одержаних результатів:

1) визначення Екзампаю як сакрального і географічного центру Великої Скіфії відкриє можливість для подальших досліджень історичної географії України, перевірки гіпотез щодо скіфського тетрагону як моделі країни;

2) матеріали дослідження можуть бути використані при читанні спецкурсів зі стародавньої історії України, при написанні наукових праць зі скіфознавства, для картографічних ілюстрацій в музеях;

3) пропонується на околиці с. Вільні Луки Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. створити степовий Національний парк “Екзампай” з відтвореним великим Священним казаном царя Аріанта за типом знайденого Д.І. Яворницьким в кургані Розкопана могила. Такий історико-ландшафтний парк може стати визначним туристичним центром.

Апробація результатів дослідження: зроблені доповіді в Центрі українознавства Київського університету (13 лютого 2001 р.), відділі скіфо-сарматської археології НАНУ (10 грудня 2002 р.), на Міжнародній науковій конференції “Софійські читання” (28 листопада 2003 р.), на кафедрі моделювання складних систем факультету кібернетики (23 травня 2000 р.), на Міжнародній науковій конференції “Моделювання і оптимізація складних систем” (27 січня 2001 р.), Міжнародній науково-теоретичній конференції, присвяченій 170-річчю КНУ ім. Тараса Шевченка (19 червня 2004 р.).

Публікації: за темою дисертації опубліковано 1 монографію та 8 статей (з них 6 у фахових виданнях).

5

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, 4-х розділів (18 підрозділів), висновків, списку використаних джерел (11 сторінок, 201 позиція). Обсяг дисертації – 197 с., основний текст – 180 с., 48 ілюстрацій, з них у тексті – 36, у додатку – 12 фотографій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ – “Джерела та історіографія проблеми" – присвячено аналізу джерел і літератури, розглядається стан наукової розробки теми.

Проблеми історичної географії Скіфії тісно пов’язані з її етногеографією та масштабами моделі “скіфського Всесвіту”. Приналежність археологічних культур окремим народам чи племенам постійно дискутується, відповідно змінюється карта Скіфії. Важливого значення набуває осмислення явищ сакральної географії. Одним з її фундаментальних принципів є поняття “сакрального центру”, суміщеного з географічним центром країни. Вибір “концептуальних” кордонів Скіфії – тільки Степ (за Б.М. Граковим) чи й Лісостеп (за В.А. Іллінською та О.І. Тереножкіним) залежить від визначення координат скіфського сакрального центру Екзампаю. Це передбачає доведення реальності існування споруд і пам’яток головного святилища, розкриття їхнього ритуального призначення. Монографічно ця тема не вивчалася.

Основне джерело дослідження – “Скіфський логос” Геродота, IV книга його “Історій”. Більшу частину матеріалів Геродот здобував під час мандрівок, але питання оцінки їх достовірності наштовхується на дискусійну проблему його автопсії в Скіфії. Автором враховується зауваження А.С. Русяєвої про хибність позиції, коли: “… лише за умови його автопсії залишені ним відомості можна сприймати як історичні” Русяєва А.С. До питання про подорож Геродота в Скіфію //Археологія. – .– №4. –С. . .

Спроби ідентифікувати названі Геродотом географічні орієнтири – річки, землі, території розселення народів не припиняються з XVIIІ ст., починаючи з праці Х. Келлера у Європі та з досліджень Т.З. Байєра в Росії. Подана А.І. Доватуром, Д.П. Каллістовим, І.О. Шишовою Доватур А.И.,  Каллистов А.П., Шишова И.А. Народы нашей страны в “Истории” Геродота.
Тексты, перевод, комментарии. – М.: Наука, 1982. зарубіжна бібліографія нараховує 468 видань, російська і українська – 775.

Відмінності історіографій проаналізовані І.О. Шишовою – зарубіжна часто покладалась на апріорні судження та друковані матеріали й карти, а російська – на можливості перевірки повідомлень Геродота на місцевості (П.М. Кречетов, Ф. Брун і Ф. Браун та інші). Резюме: “в ХХ ст. інтерес до Геродотової географії Скіфії значно знизився. …Причиною … є певна безперспективність досліджень у цій галузі. З приводу будь-якого неясного місця у Геродота … було висловлено багато, як правило, взаємовиключних пропозицій” Шишова И.А. О достоверности географических сведений в Скифском рассказе Геродота //
Летописи и хроники. – М.: Наука, 1980. – С. . (Підкреслення тут і далі мої. – В.П.). Схожий підсумок праці “вітчизняних”

6

вчених у О.О. Нейхарт Нейхардт А.А. Скифский рассказ Гердота в отечественной историографии. – Л.: Наука,
1982.. Тема Екзампаю ґрунтовно не досліджувалася.

Українська історіографія виходить з того, що Велика Скіфія і Україна – ланки одного історичного ланцюга. Нині така проблематика охоплюється інтегративною галуззю знань – українознавством.

Унікальним джерелом для теми дослідження є відкритий у ХІХ ст. нартівський епос. Осетини зберегли мову близьку до скіфської й безцінну духовну спадщину зі скіфо-сарматських часів. На цьому наголошує Ж. Дюмезіль, аналізуючи тексти Геродота.

В 50–60-і роки ХХ ст. в Інституті археології АН УРСР сформувалась потужна українська школа скіфологів на чолі з В.А. Іллінською і О.І. Тереножкіним. Вони дотримувалися традиційного погляду на географічні межі Скіфії, що охоплювали і Лісостеп, всупереч Б.М. Гракову, який обмежив її Степами Граков Б.Н. Скифы. – М., 1975. (На відміну від видання Граков Б.М. Скіфи. – К., 1947).. І заявляли, що “сприймають Скіфію в межах “скіфського чотирикутника”, який практично збігається з територією сучасної України” Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VII–ІV вв. до н.э. – К.: Наукова думка, 1983.
– С. 13..

В “Нарисах стародавньої історії Української РСР” (1957) Скіфія подана за описом Геродота. Священною означена “місцевість по Ексампею”, що ототожнювався з Мертвоводом або Синюхою (через неї невірно вказано на 4 дні шляху від моря до місця зближення Бугу і Дністра).

Але “приблизний рубіж між алазонами і скіфами-орачами по лінії Рибниця – Первомайськ” виявився точним – продовження цієї лінії проходить вершиною вододілу Чорного Ташлика і Мертвоводу (центром місцевості Екзампай – В.П.). Пізніше вона чомусь змістилась “приблизно на широту Кіровограда і Балти”, Екзампеєм визнано р. Синюху Археологія Української РСР. – К.: Наукова думка, 1971. – Т.2. – С. 34..

А.І. Доватур, Д.П. Каллістов, І.О. Шишова спроби ідентифікації Екзампаю розглядають в залежності від головної ознаки – смаку води, і приєднуються до тих (Г. Штейн, М. Кіслінґ, В. Гоу і Дж. Уелс, Б. Граков, К. Шилик), хто пояснював її солонкуватість вище м. Миколаєва домішкою морської води в Бузькому лимані. Ед. Ейхвальд вважав, що священне джерело мало бути цілющим, шукати його треба серед правих приток Дністра. Ф. Лінднер пропонував Сельницю, праву притоку Бугу, в районі Брацлава. А. Хансен Екзампай шукав на Поділлі – між Ольвіополем і Гайсином. Г. Думшин в районі Брацлава. П. Бурачков вбачав Екзампей в р. Солонисі, вище Миколаєва, І.Є. Забєлін в Мертвих водах. Ф. Брун також вказав на р. Мертвовод, посилаючись на карту К. Ноймана. Але К. Рейхард наполягав, що Геродот відрізняв гирло гірководної річки та її джерело в місцевості Екзампай – на межі двох народів Скіфії. Тому знову набула поширення думка Т. Байєра про Синюху, її розвивав Е. Боннель, до неї схилявся і М. Крашенинников. Е. Міннз хитався у виборі поміж Синюхою і Мертвоводом.

7

П. Новацький та С. Середонін поправляли їх обох, вказуючи, що вода Синюхи лише темніша від бузької, а в р. Мертвовод нібито звичайна, і пропонували р. Кодиму з солено-гіркою водою. Але, за Геродотом, всі праві притоки Гіпаніса-Бугу мають бути виключені.

М. Кіслінґ вважав Синюху кордоном між алазонами і скіфами-орачами. Такої думки був і М. Артамонов (1949). К. Шилик (1975) повернувся до ідеї, що Екзампей слід шукати поблизу лиману, на межі солоної і прісної води, і запропонував Гнилий Єланець з гирлом на відстані 135 км від моря. Б. Рибаков (1979) увагу звернув на Чорний Ташлик, який бере початок з вододілу, який лежить поміж Дніпром та Бугом і водночас близько до місця найбільшого зближення Бугу й Дністра.. С.С. Безсонова (2001) підвела підсумок: “у цих малодосліджених місцевостях поки що не знайдено доказів існування загальноскіфського культового центру, яким слушно вважають вчені, мав бути Ексампей”.

Враховуючи вищесказане і сукупність даних Геродота про священну місцевість Екзампай і гірку річку Екзампей, їх пошуки велися автором безпосередньо в степах.

У другому розділі – “Священна земля Ексампай. Проблема історичної географії України” – розглянуто методологічні питання зв’язку між задумом Геродота, змістом тексту і окремими даними, підкреслено виняткове культове значення святилища Екзампай у Великій Скіфії, роль у цьому великого Священного казана, встановленого за наказом царя Аріанта, розкрито його функціональне призначення; дана постановка і розв’язки оберненої задачі підрахунку кількості населення за числом наконечників стріл, з яких був виготовлений казан; одержані реалістичні оцінки результатів першого “перепису” населення в давній Україні; проаналізовано географічні дані “Скіфського логосу”, визначено маршрут для пошуку місцевості Екзампай.

Аналіз історико-географічних фрагментів “Скіфського логосу”, як носіїв даних, має враховувати цілісність всього тексту “Історій”, об’єднаного загальним задумом і наскрізною ідеєю, чим визначався добір та упорядкування різнорідних повідомлень про скіфів і Скіфію, їх зміст і смисл, знакова сутність. Ключовими поняттями тут є “війна, слава, честь, незалежність”, пов’язаних зі святилищем Екзампай, Священним казаном, храмом Бога війни Арея. Комунікативний намір Геродота, його культурні установки “накладаються” на описувані географічні образи і окремі картинки скіфського світу, змінюючи їх до певної міри в системі тексту. Ці аберації знімаються з розширенням інформативної бази за рахунок археологічних матеріалів, давньоіранської і живої епічної спадщини – нартівських сказань та аналогій з іншими індоєвропейськими культурами.

Хоча Екзампай не був локалізований, поступово зростало розуміння його значимості у сакральному й суспільному житті Скіфії. Ще М. Кисслінг вважав, що там знаходилося скіфське святилище. Г. Штейн, що казан Аріанта міг мати культовий характер. Б.М. Граков вказав на загальноскіфський характер святині, і що саме там могло проводитися загальноскіфське свято. Ідею зв’язку святилища

8

Екзампай з пантеоном скіфських богів, описаних Геродотом (IV, 59), розвинув Д.С. Раєвський, ставлячи питання вже про “загальноскіфський релігійний центр”.

Автор слідом за В.А. Іллінською і О.І. Тереножкіним (1983) дотримується поглядів, за якими скіфи з самого початку переселення з Північного Кавказу після Передньоазійських походів опинилися на Лівобережжі в лісостеповій зоні, і незабаром степова і лісостепова території давньої України увійшла в єдину скіфську країну, яку можна називати Великою Скіфією (В.Ю. Мурзін, 1990), хоча це заперечує Н.О. Гаврилюк (1999). Місцевість Екзампай тоді ще не відігравала ролі загальноскіфського святилища.

Під час скіфо-перської війни Велика Скіфія підтвердила свою могутність. Святилище Екзампай уже могло функціонувати. В середині V ст. до н.е. Геродот описав великий казан, як існуючу пам’ятку. Чи так було до часу царя Атея, за якого Велика Скіфія досягла піку свого розвитку, важко сказати. Але пам’ятка IV ст. до н.е., знайдений Д.І. Яворницьким казан з Розкопаної могилі, своїм декором нагадує про Священний казан. В епічній пам’яті, у нартівських сказаннях, Екзамказан дожив до ХХ ст.

Питання довіри до факту існування великого казана вирішується порівняльними оціночними розрахунками параметрів кратерів Креза, подарованих святилищу в Дельфах, зокрема. срібного місткістю в 600 амфор (як і казана царя Аріанта): вага 2,3 т, товщина стінки 1,4 см, зовн. 2,08 м, висота 2,6 м, що не на багато відрізняються від параметрів найбільшої збереженої античної посудини VI ст. до н.е. – зовн. ,27 м, висота 1,64 м. Вони сумірні зі зростом людини, яка мала розбавляти вино й розливати освячений напій. Пройма між колонами храму Аполлона  ,7 м дає обмеження на габарити внесеного кратера (опосередковано і казана).

Скептичний підхід (М.В. Скржинської, 1991) базується на сприйнятті послідовності 6-600-6 – “казан у шестеро більший від кратера Павсанія”, “вільно вміщує шістсот амфор”, “завтовшки має шість пальців” як “набору традиційних цифр, що дають уявлення про щось велике”, а не реальних даних. Однак, саме такий казан міг грати виняткову сакральну роль у Скіфії, що підтверджується розповіддю нартівського епосу про “священний дзбан Вадзамакят” місткістю у 600 звичайних дзбанів.

Автор вважає це прямим свідченням, бо збереглася навіть первинна назва казана царя Аріанта. Компонента “Вадзам” (з приставним “в” та іранським суфіксом ad і основою zam) ототожнюється зі скіфським “Екзам” (в грецькому озвученні, із заміною дзвінкого звука “дз” на глухий –“ксі”). В живій іранській осетинській мові ?дз?м означає “мертвий”, а відповідно відтворенині Екзампей/пай – це річка Мертвовод і місцевість Мертвозем (за моделлю слова “чорнозем”). Компонента “акят” пояснюється, враховуючи, що кавказька фонема “ґ” передається російською як “к”. По-осетинськи ж: аґ – казан; аґуат – місткість казана; аґуйан – дзбан місткістю   літрів. Отже, Вадзамакят (?дз?маґуат) – в нартівському епосі якраз на 600 дзбанів – і є Екзамказан, а його місткість – 5,4 т.

9

Священний казан виступав у ролі “виявника героїв” у “змаганні в розповідях про подвиги” і визначав “щастя, вдачу” і в доброму сенсі, і в поганому, як “долю”. Простежується ритуально-смисловий зв‘язок між “великою зачарованою чашею”, “великим Священним дзбаном” в нартівських сказаннях та “кратерами номархів” і “казаном царя Аріанта” у Геродота. В Священному казані, на відміну від звичайних, у яких варили м‘ясо, готувався особливий “напій слави” – закипало вино, в яке клали розрубаних червоних змій (мідянок) та мед, можливо, й лікувальні степові трави, бо напій виходив духмяний (пряний) і “мав особливу силу” – “випивши його, нарти [скіфи] ставали ще більш могутніми”. Присвята царем Аріантом великого казана Екзампаю означає, що ним могли “клястися” як Священним ?дз?маґуатом: “якщо нарти [скіфи] поклялись біля нього, то вже так і буде: ніяких поступок!”.

Геродот пише про пам’ятки – перські, грецькі і скіфські. Дарій на шляху до Скіфії поставив дві стели біля мосту на Боспорі (IV, 87) і одну у Фракії біля джерела річки Теар (IV,91) з написами, сповненими пихи. Греки після перемоги над Ксерксом, сином Дарія, встановили у “гирлі Понту, біля Візантія” на честь богів кратер на 100 амфор вина (IV, ). Спартанський цар Павсаній в піку персам зробив присвятні написи на цій пам’ятці і на триніжок, поставленому еллінами на честь перемоги над персами в Дельфах. Тому є підстави вважати, що скіфська пам’ятка у вигляді казана “Слави” – аналогічна дія Аріанта на честь перемоги скіфів над персами. В міфологічному плані фракійський Теар з чудовою питною водою є річкою з “живою водою”, а антитезою – скіфський Екзампей з “мертвою водою”. Казан “Слави” символізував могутність Великої Скіфії і тим, що був виготовлений з наконечників стріл до “національної” зброї скіфів – луків.

Цар Аріант, вірогідно, був нащадком царя Ідантірса, який очолював скіфське військо під час переможної скіфо-перської війни і робив оцінку чисельності скіфських військ разом з Токсакісом і Скопасісом. Для Аріанта нема місця і за чотири покоління до Ідантірса, який був сином царя Савлія, сина Ґнура, сина Ліка, сина Спаргапіфа (IV, 76). Цей ряд з 5 поколінь дав підстави для твердження (Дж. Роулінсона, Е. Мінза, В. Смоліна, Е. Діля) про існування династії скіфських царів. На думку М.І. Артамонова (1974), за царя Спаргапіфа скіфи повернулися з Азії на Північний Кавказ, чим вичерпується час для дій Аріанта. Після ж Ідантірса династію, якщо вона не переривалася (Виноградов Ю.Г., 1980) продовжили Аріапіф, Скіл і Октамасад (Алесєєв А.Ю., 1996).

Дві думки з цього приводу висловив Б.М. Граков (1968). Перша – якщо Аріант не входив до династії скіфських царів, то він був їх міфічним предком, як Колаксай у Геродота (IV,5) або Нап і Пал у Діодора (ІІ, ). Друга, яку розділяє автор, Аріант правив у проміжку між царями Ідантірсом і Аріапіфом. Так заповнювався проміжок, на який вказували Ф. Якобі, Е. Діль та В. Смолін. Аріант, в такому разі, був батьком Аріапіфа і сином Ідантірса, що вмотивовує його заходи з казаном “Слави”.

Оцінка результату “перепису” населення у Великій Скіфії має велике значення для давньої історії України. Алгоритм розв’язку задачі простий, але жоден з

10

параметрів не  є  однозначним. К.К.Марченко і О.М.Щеглов за аналог форми брали казан з кургану Солоха (IV ст. до н.е.), місткість амфор 19,632,4 л, вагу наконечників 3,23,9 г, кількість зданих вийшла 613 млн. Є.В. Черненко (1984), М.В. Агбунов (1989) не повірили у реальність таких цифр. Казан вийшов грандіозний – висота 49,5 м, вага 746 тонн, товщина стінки 1113 см, місткість 1220 тис. л. Дослідники визнали, що “одержані дані неправдоподібні”, але зробили надто категоричний висновок: “користуватись в дослідженнях наведеними Геродотом числовими та технологічними характеристиками не можна, оскільки вони під собою не мають жодних реальних підстав” (1989).

Автор вважає, що Геродот не заслуговує такої суворої оцінки, а одержані невірогідні результати – наслідок логічних помилок у визначенні параметрів. Орієнтація на великі тарні амфори помилкова. Судячи з нартівського епосу, Геродот мав на увазі амфори, якими черпали освячене вино, а не наливали звичайне. Існують серії викопних амфор з середньою місткістю в 9,73 л, кратною з грецькою мірою рідин ”хой”, і близькою до місткості осетинського дзбана в 9 л.

Важливим параметром є товщина стінки казана. Закип’ятити на вогнищі з хмизу казан на 5,4 т. з товщиною стінки 11,6 см неможливо. У знайдених казанів вона “коливалась від 4 до 7 мм” і була підібрана скіфськими ливарниками, щоб забезпечити як міцність казана, так і достатній його прогрів. Припустима величина  ,4 см. Ребрами жорсткості служили елементи випуклого орнаменту та верхній бортик, який для Священного казана крім технологічного мав і специфічне призначення – на ньому танцювали, змагаючись у славі (В.Абаєв, 1978). Тому він мав достатню для ступні ширину  ,6 см.

Третій критичний параметр – вага наконечників стріл. К. Марченко і О. Щеглов брали їх серію 48 шт. загальною вагою 168,88 г. (середня 3,5 г) другої половини VІ – першої половини V ст. до н.е., а це надто мало. Б.М. Граков на серії 65 шт середню вагу визначив у 4,5 г. Серія з 191 шт (Клочко, 1977) дає 4,7 г.

Існує й аналог – великий бронзовий казан іранського майстра Абд-Аль-Азіза (1399 р.): місткість – 3 т, вага 2 т, висота  ,6 м, внутр.  ,25 м, товщина стінки – 1,45 см, ширина бортика – 9 см.

Форму доцільно обрати як у казана з Розритої могили – триярусна композиція на його стінках, з зображеннями луків і стріл та знаку сонця або центра, має міфологічний зміст, і, вірогідно, є ремінісценцією прикрас з Священного казана.

Наводиться математична модель та варіанти розрахунків, починаючи з мінімальних параметрів. Оптимальні ж параметри такі: місткість амфори 9 л, як для ?дз?маґуата, товщина стінки 1,4 см, вага наконечника – 4,7 г, питома вага бронзи – 9 г/см3 (середня). Одержані результати: місткість казана 5,4 т, вага  ,8 т, зовн.  ,33 м, висота з ніжкою 2,17 м, без неї 1,74 м, здало наконечників  тис. чоловік. Ці величини цілком реальні і порівняно близькі до аналогів – казана Абд-Аль-Азіза і срібного кратера з Дельф. Технологія виготовлення великого

11

казана з зовн.  2,5 м не відрізнялась від лиття відомих казанів з зовн. до 1 м і не становила проблем.

При цьому кількість наконечників менша контрольних 700 тис. (кількості вояків Дарія), але не на багато, і могла б свідчити, що здавало їх все доросле чоловіче населення. Це відповідає фразі Геродота про наказ царя Аріанта, що стосувався не лише воїнів, а “всіх скіфів”. При співвідношенні кількості воїнів до решти чоловіків як 1:1, а до всього населення як 1:5 кількість населення Великої Скіфії вийде  ,6 млн., воїнів   тис, з них номадів  –160 тис, населення степів – 500–800 тис. чол.. За демографічними даними чисельність населення лише Степової Скіфії могла становити до 678 тис. чол. (Н.О. Гаврилюк, Н.П. Тимченко, 1994), що корегується з одержаними числами.

Де ж стояв Екзамказан? Б. Рибаков вказував на важливу роль вододілів в географічних уявленнях степових народів. За Геродотом: “проміж рік Борисфен і Гіпаній є місцевість Ексампай … там є джерело з гіркою водою, котрого вода вливається в Гіпаній і його воду не можна пити. В тому місці стоїть казан” (IV, ). Додаткові ознаки містяться в (IV, ). Гіпаній ототожнюють з Бугом, а Екзампей з Синюхою, Чорним Ташликом, Мертвоводом і Гнилим Єланцем. Б. Рибаков Гіпанісом вважав частину Бугу, Синюхи плюс Гірський Тікич, а Екзампеєм – Чорний Ташлик. М. Агбунов вказав на Синюху, у верхів‘ях якої були поклади солі. Солонуватістю (яку надавали фосфатні й мідянисті домішки в ґрунтах) підмінялись гіркота і отруйність. А ще Вітрувій гадав, що Екзампей тече по землі, з жил якої добувають сандараку (миш‘як), тому вода його несе загрозу для життя.

Гірка вода була обрана автором за головну ознаку в пошуках р. Екзампею і сакрального центру – в районі висоти 269 м – найвищої точки в правобережних степах між Дніпром і Бугом, неподалік розвилки колишніх Чорного і Кучманського шляхів.

У третьому розділі – “Топографічні та етнографічні аналогії святилища Екзампай” – поглиблено аналіз локалізації Екзампаю в географічному центрі Скіфії в зв’язку з існуючими концепціями щодо скіфського квадрату; наводяться індоєвропейські аналогії сумісності географічного і сакрального центру країни – грецькі, кельтські, германські; обґрунтовується належність загальноскіфського святилища культу Бога війни Арея, реконструюється вигляд і технологія побудови присвяченого йому храму і жертовника; досліджуються особливості сакрального комплексу в Холодному Яру з Мотронинським городищем.

Розглядаються недоліки трьох концепцій країни-тетрагону: гідро- географічної Б. О. Рибакова, абстрактно математичної О.І. Зуєва та міфологічної Д.С. Раєвського. У перших двох відсутня прив’язка північних кутів до реальних географічних об’єктів, північна сторона опиняється далеко в лісовій зоні, поняття центру відсутнє. У третьому випадку вертикальною віссю, що має ділити Скіфію навпіл, помилково обирається Гіпаніс, а не Борисфен, тому “міфологічний квадрат” зміщується на захід і охоплює лише Правобережжя. Однак цінною є здогадка, що в сакральної географії центром його має бути саме святилище Екзампай. Виявилося,

12

що воно знаходиться на лінії, яка є апроксимацією течії Дніпра в межах Скіфії від київського вигину до лиману, тобто справді на осі скіфського тетрагона.

Приклад з Дельфами та інші індоєвропейські аналогії, особливо кельтські, підтверджують, що саме географічна центральність, згідно з дослідженнями міфологічного світогляду М. Еліде, В.Н. Топорова, Є.М. Мелетинського, Д.С. Раєвського, надає найбільшої сакральності межовій місцевості, якою і був Екзампай у Великій Скіфії на межі земель алазонів і скіфів-орачів, а також Степів і Лісостепів. З цією ж точкою пов’язується поняття “пупа землі”, як центру країни.

Розвинуто думку про Екзампай як загальноскіфський сакральний центр, в якому проводилося скіфське календарне свято. Але замість культу, пов’язаного з генеалогічною легендою і чотирма золотими талісманами (Д.С. Раєвський), яку доцільніше пов’язувати з Борисфеном (як рікою народу, оскільки матір’ю першоскіфа Таргітая була дочка бога цієї великої ріки, з живою водою), запропоновано пов’язати його з культом Бога війни Арея, що більше підходить до річки з отруйною мертвою водою (Мертвоводом), зв’язаної з сакральним поняттям смерті і людських жертв.

Текстологічний аналіз уривку (IV, ) Геродота (зокрема, терміну – місця для нарад) дає підстави твердити про загальноскіфський, а не тільки місцевий характер культу грізного Бога війни. Недооцінка його значення, зведення до рівня
малих “аресів”, подібних до скандинавських гномиків, за Л.А. Єльницьким (1960), невиправдана. Геродот протиставив Арея всім іншим скіфським богам, до яких звертались особисто, при цьому вогонь грав технологічну, а не сакральної роль, і в жертву приносилися лише тварини. Вшанування Арея передбачало масову участь війська, складну підготовку за участю обозу, жертвоприношення полонених на війні, а не місцевих бранців. Святилища лісостепової зони не відповідають опису Геродота, несучі відбиток доскіфських вірувань. Підрахунки спростовують і уявлення про спорудження “в кожній місцевості щороку велетенських вівтарів [Арею] з оберемків хмизу у вигляді чотирикутної піраміди або платформи” (С.С. Безсонова, Давня історія України, т.2).

Храм і жертовник Арея мали інший вигляд. На вершині вододілу викошувався великий квадрат 3 х стадії (  х  м), сторони позначались в’язанками хмизу, вкладеними в борозну, як це робили давні іранці. Так простір міфологічно розділявся на звичайний і сакральний, належний “храму” Арея. В центрі його з навезених 150 возів хмизу (за винятком 50 уже використаних) споруджувався жертовник у вигляді скирти (ожереду) з трьома стрімчастими сторонами (ширина і висота  ,6 м) і однією похилою ( 30є), ?овжина  м. Нею на вершину цієї споруди, куди втикався меч Арея, підіймались учасники сакрального дійства. Після виконання обрядів і жертвоприношень скирта спалювалася, що відповідає давньоіранському культу вогню (М. Бойс, 1988) і терміну (хмизові факели, а не просто в’язанки хмизу). Розпечений старий залізний меч, можливо, опускався у воду з джерела Екзампею, про що свідчить нартівський епос.

13

Пошанування бога Арея в центрі скіфського Всесвіту знайшло міфологічне відбиття в святкуванні скіфського весняного Нового року (Наврузу), що має прямі паралелі в нартівському епосі, давньоіранській, кельтській та інших індоєвропейських культурах. Вони дають підстави поєднувати культ Бога війни в щорічному календарному циклі і з початком періоду війн. Таким чином цей культ пов’язується з отруйністю мертвої води Екзампею, і через неї з сакральним поняттям смерті й жертвоприношень. Символом Арея був старий залізний меч, а його образом малий хлопчик з розпеченим сталевим тілом (за Дюмезілем – Батраз в нартівському епосі).

Фіксується відлуння скіфської звичаєвості і в козацькій культурі (освячення ножів), як типологічного культу меча. Беруться до уваги й історико-географічні спостереження. Прикладом місцевої триярусної стратифікації (світи богів, людей і мертвих) святилища Арея в землі скіфів-орачів розглядається Холодний Яр і Мотронинське городище.

У четвертому розділі – “’Два центри – Великої Скіфії і України, історичний та сучасний” – описано хід і результати проведеної експедиції в пошуках річки з гіркою водою Екзампей, священної землі Екзампай, і місць, де щороку будувався “храм” Арея і був встановлений казан царя Аріанта.

Гіпотезу Б. Рибакова про Чорний Ташлик як р. Екзампей і с. Лису Гору на ньому, де нібито стояв Священний казан, спростовано. Доведено, що справжнім Екзампеєм є Мертвовод з його верхньою притокою Кам’яно-Костуватою, що починається з скелястого джерела. Вода в криницях вздовж течій цих річок внаслідок мінералізації має виразний гіркий смак. Місцевістю Екзампай є вершина вододілу Чорного Ташлика і Мертвоводу. Сакральний простір поблизу с. Вільні Луки позначений курганом з географічною міткою 269 м, що є не тільки найвищою точкою в степах Правобережжя, але й центром Скіфії, який лежить на відстані  км від нинішнього географічного центру України.

Виявилось, що в Скіфії була “радіоактивна зона”. У верхів’ях Мертвоводу розташовані уранові копальні (закриті в 70-х роках), пити воду з багатьох криниць суворо заборонено. Отже, в Екзампей ще в скіфські часи з підземних жил потрапляли убивчі радіоактивні речовини. Цим і пояснюється думка Вітрувія щодо смертельної отрути (явище радіації в античний час було невідоме).

Топографічно сакральний комплекс Екзампаю подібний до Холодноярського (на Мотронинському городищі) і має таку ж трирівневу структуру: 1) навколо “найближчої до неба” точки в степах,