ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ПЕРЕПАДЯ Володимир Владиславович

УДК 94 (477): 327] “191/192”(043.3)

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

07. 00. 01 – Історія України.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького національного університету

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Турченко Федір Григорович,

завідувач кафедри новітньої історії України

Запорізького національного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Терещенко Юрій Іларіонович,

завідувач кафедри історії України та зарубіжних

країн Київського національного лінгвістичного

університету

доктор історичних наук, професор

Андрусишин Богдан Іванович,

завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Національного педагогічного

університету ім. М.Драгоманова (м.Київ)

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, кафедра новітньої історії України

Захист відбудеться “ 02 ” квітня 2005 р. о 13 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.05 по захисту дисертацій у Запорізькому національному університеті (адреса: 69063, м.Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус 5, ауд. 327)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету (адреса: 69063, м.Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус 2)

Автореферат розісланий “ 02 ” березня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Старух О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. 1914–1920 рр. були найбільш інтенсивним періодом українсько-німецьких відносин до здобуття Україною незалежності у 1991 р. Відносини з Німеччиною відігравали важливу роль у спробах реалізації права українського народу на власну державу. Від характеру відносин з Німеччиною багато в чому залежала доля української держави у зазначений період.

Сучасна Україна розв’язує питання зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної орієнтації і створює систему національних пріоритетів у міжнародній політиці. При цьому Україна має враховувати власний, набутий у ХХ сторіччі досвід, що виходить за межі української радянської квазідержавності. Він накопичився у періоди Української Народної Республіки, Української Держави та відновленої УНР. Перед українською державою у всіх наведених інваріантах поставали у відносинах із зовнішнім світом проблеми, багато в чому аналогічні сучасним питанням зовнішньої політики України. Цю проблематику можна окреслити як дилему зовнішньополітичної орієнтації, тобто самовизначення України у двополюсній системі координат Захід-Схід. Події 1914–1920 рр., а особливо 1917–1920 рр., які пов’язані з Брестським миром та його наслідками, дозволяють проводити паралелі і формулювати висновки, актуальні у сучасних обставинах. Саме цьому колу проблем присвячене дане дисертаційне дослідження.

Актуальність дослідження українсько-німецьких відносин у 1914–1920 рр. зумовлена необхідністю переосмислення досвіду минулого у зв’язку з сучасними проблемами формування і реалізації зовнішньої політики країни та необхідністю всебічного аналізу та наукового узагальнення історичного досвіду українських урядів щодо відносин з Німеччиною. Критичне осмислення уроків минулого, їх врахування сприяє пошукам оптимальної зовнішньої політики України на сучасному етапі та вдосконаленню існуючої системи її зовнішньополітичних зв‘язків.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація є складовою частиною науково-дослідної теми № 0103У000731 “Модернізаційний процес в Україні у другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст.” кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету. Особистим внеском автора у розробку теми є дослідження процесу еволюції українсько-німецьких відносин в умовах Першої світової війни та Української революції.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб спираючись на науковий доробок попередників, опубліковані та неопубліковані архівні джерела, проаналізувати еволюцію українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:–

здійснити аналіз ступеня наукової розробки проблеми в українській та німецькій історіографії, а також інформаційного потенціалу джерельної основи дослідження;–

визначити науково обгрунтовану періодизацію українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр., встановити основні тенденції кожного з періодів;–

з’ясувати мету політики України стосовно Німеччини і німецької політики щодо України у 1914–1920 рр.;–

висвітити політичні та фінансово-економічні аспекти українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр.;–

простежити еволюцію політики українського та німецького керівництва в галузі двосторонніх відносин;–

розкрити проблеми, які виявилися у процесі формування та реалізації українсько-німецьких відносин;–

проаналізувати вплив європейської політичної ситуації на українсько-німецькі відносини;

Об‘єктом дослідження є система українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр. Предметом дослідження є закономірності і особливості процесу формування й реалізації українсько-німецьких відносин у зазначений період, діяльність українського та німецького урядів у цьому напрямку.

Хронологічні межі. Дисертація охоплює період від серпня 1914 р. до листопада 1920 р. Вихідний рубіж дослідження – встановлення перших контактів між діячами української еміграції у Галичині та офіційними представниками уряду Німеччини. Кінцеву межу роботи визначив меморандум МЗС Німеччини від 19 листопада 1920 р., який підсумовував наслідки ситуації, що склалася після укладення Ризького договору й визнавав за недоцільне продовження відносин з українським еміграційним урядом. Таким чином, хронологічно робота охоплює час від перших помітних дій українського руху, спрямованих на співпрацю з Німеччиною й викликаних світовою війною, до початку еміграційного існування осередків української державності.

Територіальні рамки. Географічно дослідження охоплює окрім України та Німеччини ще ряд країн, які відігравали істотну роль в українсько-німецьких відносинах, а саме Австро-Угорщину, Велику Британію, Польщу, Росію та Туреччину.

Наукова новизна дослідження зумовлюється комплексною постановкою проблеми. Вперше в українській історіографії здійснено дослідження еволюції українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр.

Висвітлено важливу роль загальноєвропейського контексту в двосторонніх відносинах. Визначено основні етапи двосторонніх зв‘язків, розкрито головні особливості та тенденції кожного з них.

Виявлено завдання, які ставила перед собою українська та німецька дипломатія в двосторонніх відносинах на кожному з етапів. Висвітлено суперечності між державними структурами як в Україні, так і в Німеччині, що виникли при визначенні та реалізації національної стратегії і тактики двосторонніх відносин.

Простежено взаємозв‘язок політичних та економічних аспектів двосторонніх відносин, показано еволюцію цього взаємозв‘язку протягом досліджуваного періоду.

Проаналізовано зміст та особливості ряду двосторонніх угод, окреслено коло структур, які займалися розробкою концепцій українсько-німецьких відносин. Введено до наукового обігу невідомі, а також раніше не опубліковані архівні документи.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційної роботи полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані при створенні узагальнюючих праць з історії України першої чверті ХХ століття, а також при підготовці відповідних лекційних курсів у вищих та середніх навчальних закладах, у краєзнавчій роботі. Висновки дисертаційної роботи можуть бути враховані центральними органами державної влади при розробці української зовнішньої політики на сучасному етапі.

Апробація результатів дисертації здійснена під час її обговорення на засіданні кафедри історії України Запорізького державного університету й дістала позитивну оцінку. Її основні положення та висновки знайшли відображення у доповідях та повідомленнях на науковій конференції “Міжнародні зв‘язки народів Європи” (Запоріжжя, 1-2 листопада 1996 р.), щорічній підсумковій науковій конференції Історичного факультету Запорізького державного університету (Запоріжжя, квітень 2004 р.), Міжнародній науковій конференції “Історія німецької колонізації в Криму та на півдні України в ХІХ-ХХ ст.” (Судак, АР Крим, 6-10 червня 2004 р.). Основні результати дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри новітньої історії України Запорізького державного університету, а також були надруковані у 7 авторських публікаціях (у тому числі 3 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України).

Структура та обсяг дисертації обумовлені її метою і завданнями та відбивають логічну послідовність питань, що досліджувались. Робота складається зі вступу, трьох розділів, 10 підрозділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи – 173 сторінки, з яких список використаних джерел та літератури становить 16 сторінок (184 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, сформульовано об‘єкт та предмет дослідження, хронологічні межі, територіальні рамки, визначено мету та завдання, які ставив перед собою автор, вказано на наукову новизну, практичне значення результатів дослідження.

У першому розділі “Історіографічні, джерелознавчі та теоретико-методологічні засади дослідження” аналізується джерельна база і процес становлення та формування історіографії за обраною темою. В історіографії українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр. доцільно виділити такі складники: українська та німецька мемуаристика, історіографія української діаспори, радянська історіографія, сучасна українська історіографія, німецька історіографія.

Українські мемуаристи у висвітлені українсько-німецьких відносин обмежувались здебільшого їх політичним аспектом Шаповал М. Гетьманщина та Директорія. Уривки зі споминів. – 1995. – № 11-12. – С. 16-17. Тільки П. Скоропадський детальніше висвітив двосторонні відносини, зокрема їх економічний аспект Скоропадський П. Спомини (кінець 1917 – грудень 1918). – К. – Філадельфія, 1995. – 245 с.. .

У німецькій мемуаристиці українсько-німецькі відносини висвітили генерал-квартирмейстер Е. Людендорф, командувач німецької групи армій “Київ” В. Ґрьонер та головнокомандувач німецького Східного фронту М. Гоффманн Ludendorff E. Meine Kriegserinnerungen. – 1914-1918.- Berlin, 1919. – 234 S. ;Tagebuch und Aufzeichnungen Wilhelm Groeners. – Goettingen, 1971. – 287 S.;Hoffmann Max. Krieg der verseumten Moeglichkeiten. – Muenchen, 1924. – 386 S.

.

Огляд наукової літератури української діаспори свідчить, що фундамент історіографії проблеми заклали праці безпосередніх учасників державотворчого процесу доби Центральної Ради та Української Держави, які зробили перші спроби узагальнення історії національно-визвольного руху. Автори не ставили завдання докладно проаналізувати українсько-німецьких відносин, але все ж розкрили основні засади, на які ці відносини опирались Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923.: В 2 т. – Київ: Темпора, 2002. – Т.1. 319 с.; Т.2. – 351 c.; Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 342 с.; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. [Репринтне видання]. – К., 1996. – 696 с.; Грушевський М.С. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. / Упорядн. Трубайчук А.Ф. – К.: Либідь, 1992. – 46 с.; та ін.. Помітним внеском української діаспори в історіографію теми стали роботи Д. Решетаря, О. Підгайного, Т. Гунчака та І. Каменецького, які дослідили міжнародно-правові та соціально-політичні аспекти українсько-німецьких відносин Reshetar J. The Ukranian Revolution, 1917- 1920. – Prinseton, New Jersy, 1952. – 336 с.; Pidhainy O.The Formation of the Ukrainian Republic. – Toronto/ New York, 1966. – 154 с.; Runczak T. The Ukraine under hetman Pavlo Skoropadskyj// The Ukraine , 1917– 1921: a study in revolution. – Harvard Ukrainian Research Institute, 1977– 381 с.; Каменецький І. Німецька політика супроти України в 1918 році та її історична ґенеза// Український історик. – № 1– 4 ( 17–20 ), Нью Йорк–Мюнхен 1968.– 16 с.. Втім, хронологічно вони обмежені 1918 р.

Російська радянська історіографія розглядала події 1914–1920 рр. в контексті відносин між Росією та Німеччиною й торкалася українсько-німецької специфіки поверхнево. Категоричним імперативом цих досліджень була марксистська історична доктрина. Український національний рух розглядався не як національна, а як соціальна проблема; носії української ідеї розглядалися як маріонетки експлуататорських класів, які в боротьбі за відновлення свого контролю над суспільством ладні були пожертвувати життєвими інтересами українського народу.

Українська радянська історіографія проблеми також побудована виключно на марксистському методі. Вона залучила великі масиви радянських джерел, але упереджено ставилась до документів УНР та Української Держави. Радянські дослідники, як правило, наголошували на традиційності загарбницьких планів Німеччини щодо України починаючи з середньовіччя. Вони вважали, що українське питання займало чільне місце в політиці Берліна напередодні та під час Першої світової війни. Характерною рисою радянської історіографії можна вважати ототожнення зовнішньополітичних концепцій окремих німецьких партій, головним чином доктрин Пангерманського союзу й публіцистів школи П. Рорбаха, з офіційною зовнішньою політикою уряду Німеччини.

Проблеми українсько-німецьких відносин розглядала і сучасна українська історіографія. А. Мартинов, автор розділу в колективній монографії “Українська державність у ХХ столітті” розглянув структуру ідеологічних, політичних та економічних центрів, які приймали рішення стосовно України Українська державність у ХХ столітті. – Київ:Політична думка, 1996. – С. 225-235. Автор поставив українсько-німецькі відносини в контекст протиріч по осі Берлін-Відень. На жаль, економічні аспекти питання не були розглянуті належним чином.

До економічного аспекту українсько-німецьких відносин неодноразово зверталися сучасні українські історики. П. Притуляк розглянув економічний аспект відносин України з Німеччиною та Авcтро-Угорщиною, проаналізував характер фінансових проблем українсько-німецьких відносин, але багатий фактичний матеріал, наведений в дослідженні, недостатньо розкриває економічні цілі на тривалу перспективу й оцінки економічної привабливості України для Німеччини Притуляк П. Притуляк П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917-1918 рр.) / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К., 2004. — 217 с.. .

П. Гай-Нижник розглянув міжнародні фінансові угоди Гетьманату й прийшов до висновку, що в українській стороні вдалося досягти значного пом‘якшення тиску з боку Німеччини та Австро-Угорщини і здобути окремі переваги Гай-Нижник П.П. Фінансова політика уряду Української Держави гетьмана П. Скоропадського (29.04-4.12.1918): Дис…канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 2000. – 228 с..

М. Несук проаналізував мирні угоди між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною, територіальні проблеми в Галичині, на Волині та Підляшші Несук М. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917-1918 рр. – К.: Політична думка, 1999. – 274 с.. Автор опрацював великий масив документів Австро-Угорщини, але економічному аспекту відносин України та Німеччини приділив мало уваги. Автор дійшов до висновку, що після гетьманського перевороту у Києва переважала віденська орієнтація.

У Німеччині дослідження українсько-німецьких відносин було започатковано 1959 року Ф. Фішером, який визначив українську політику Берліну як нестабільну, й позбавлену серйозних перспектив Fischer F. Griff nach der Weltmacht. – Duesseldorf: Droste Verlag, 1994. – 576 S. .. Автор заперечив важливість для Німеччини українського питання й вважав, що воно відігравало другорядну роль у протистоянні європейських наддержав.

П. Групп дослідив питання німецької зовнішньої політики стосовно України в контексті Версальського договору Grupp P. Deutsche Aussenpolitik im Schatten von Versailles. – Paderborn, 1988. – 239 S. . На думку автора, визнавши пріоритет інтересів держав Антанти, Німеччина могла використовувати український фактор лише для розв’язання тимчасових і локальних проблем у відносинах з сусідніми державами.

Ф. Голчевський розглядав співвідношення між суто мілітаристським підходом до українського питання, репрезентований військовим керівництвом Німеччини, та намаганнями МЗС Німеччини втілити в Європі концепцію “Mitteleuropa” Golczewski F. Deutschlands Ukraine-Politik 1918-1926 // Nationalities Papers. 1997. Vol. 25. № 2. – S. 229-270 .

В ряді монографій сучасних німецьких дослідників українська проблема трактується як периферійне питання Першої світової війни. Обмежуючись політичними аспектами, автори цих досліджень ототожнювали українську і російську проблему, що можна вважати методологічним недоліком. Erdmann K.D. Der ertse Weltkrieg. – Muenchen: Deutscher Taschenverlag, 1998. – 256 S. .; Mai G. Das Ende des Keiserreiches. – Muenchen: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1987. – 240 S.; Geiss I. Der lange Weg in die Katastrophe. – Muenchen-Zuerich: Piper, 1990. – 368 S..; Der Erste Weltkrieg. Muenchen Zuerich: Piper, 1994. – 1062 S.

Загалом у досліджуваному періоді українсько-німецьких відносин основну увагу дослідників приділено 1917–1918 рр. Більшість вчених розглядала їх без належного врахування впливу загальноєвропейської ситуації та ролі віддаленої політичної та економічної перспективи в оцінках сторін. Недостатньо вивчено питання ролі українського депозиту в Німеччині. Можна констатувати відсутність спеціальних праць, які узагальнюють процес формування та еволюції українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр. в їх політико-економічній комплексності. Таким чином, на підставі аналізу і систематизації досягнень попередників можна визначити потребу подальшої наукової розробки теми відповідно до визначеної мети і завдань.

У першому розділі характеризується також методологія та джерельна основа дослідження. Методологічною основою дослідження є положення про діалектичний зв’язок процесів і явищ у суспільстві, необхідність їх адекватного розуміння, керуючись принципами об’єктивності та історизму, що визнаються представниками різних історіософських шкіл і напрямків. Необхідність комплексного вивчення теми обумовила використання хронологічно-тематичного принципу та системно-структурного підходу до аналізу розвитку суспільних процесів, аналітико-синтетичного, проблемно-хронологічного, діахронного (методу періодизації), порівняльно-історичного, ретроспективного методів, які дали можливість здійснити наукову реконструкцію українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр., визначити їх основні тенденції в цілому і специфічні – для кожного з їх етапів. При написанні дисертації використані методи історичного джерелознавства (наукової евристики, класифікації та аналізу джерел).

Джерельною основою дослідження є українські та німецькі джерела різної видової приналежності: опубліковані документи, які містять актуалізовану частину інформації щодо поставленої проблеми, та архівні документи, велика частина яких вперше залучена до наукового обігу. Формування першої підгрупи почалося синхронно з досліджуваними подіями шляхом оприлюднення в періодиці та інформаційних бюлетенях міністерств документів, які складали нормативну базу діяльності органів виконавчої влади. Після поразки національно-визвольних змагань публікацію документів продовжили вчені Радянського Союзу Крах германской оккупации на Украине. – Москва, ОГИЗ, 1936. – 207 с. , української еміграції Hornykiewicz T. Ereignisse in der Ukraine 19141922, deren Bedeutung und historische Hintergruende: В 4 т. – Philadelphia: Philadelphia, Pa., U.S.A.,: Ferdinant Berger, Printing house Horn, 1966-1969. – Bd.1. – 450 S.; Bd.2. – 484 S.; Bd.3. – 704 S.; Bd.4. – 421 S.., незалежної України В.Сергійчук. Несприйняття України. – Львів, “Свічадо”, 2002. – 213 с. та Німеччини Brest- Litowsk. – Vandenhoek & Ruprecht in Goettingen, 1969. – 230 S. . Інтерес радянських дослідників був детермінований ідеологічними чинниками і відбір джерел для публікації здійснювався з метою ілюстрації “антинародної” сутності українсько-німецьких відносин. У збірниках, підготовлених вченими діаспори, вміщено переважно документи, що відбивають австро-німецькі суперечності з українського питання: протоколи німецько-австро-угорських консультацій з українського питання, аналітичні записки віденського та берлінського урядів, меморандуми українських політичних угруповань та урядів. Матеріали сучасних українських збірниках стосуються проблем розподілу військових трофеїв, українського депозиту, переговорів між Києвом та Кримом. Серед німецьких збірників документів, слід відзначити збірник “Brest-Litowsk“. Він містить протоколи нарад ставки німецької армії за грудень 1917 – лютий 1918 рр., протоколи засідань німецького парламенту з питань мирних переговорів. Збірник, виданий МЗС Німеччини, містить документи МЗС та військового керівництва Німеччини за 1917–1920 рр Akten zur deutschen auswaertigen Politik: В 2т. – Goettingen: Vandenchoek & Ruprecht, 1984. – Bd.1. – 700 S.; Bd.2. – 710 S. . Серед сучасних збірників документів, слід виділити збірник “Українська Центральна Рада: документи і матеріали”, де опубліковано майже всі протоколи засідань вищих органів державної влади УНР, які відтворюють державну політику України щодо Німеччини Українська Центральна Рада: документи і матеріали/ НАН України, Інститут історії України; Упор. В.Ф. та ін.; Ред.кол.: В.А. Смолій-відпов. Ред. Та ін.: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1996-1997. – Т.1 – 590 с.; Т. 2 – 422 с. .

Однак актуалізована частина джерельної бази не може слугувати вичерпною основою дослідження через її неповноту та фрагментарність. Істотні прогалини в ній заповнює репрезентативний комплекс документів, які складають другу підгрупу документальних джерел і зберігаються переважно у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, в Федеральному архіві Німеччини (Bundesarchiv) та Політичному архіві МЗС Німеччини (Politisches Archiv des Auswaertiges Amtes). До наукового обігу значна частина цих архівних документів залучається вперше. За походженням їх можна визначити як документи центральних органів виконавчої влади – фонди зовнішньополітичних відомств УНР та Української Держави, а також Міністерства торгівлі і промисловості Української держави. Фонди МЗС містять листування комісара Французької республіки генерала Табуі з секретарем закордонних справ УНР з питань економічної та технічної допомоги для боротьби з більшовиками (Ф.2592), листування послів України в Берліні з (Ф.2592), групу справ української делегації на переговорах в Бресті, протоколи і стенограми пленарних засідань, доповідні й службові записки міністру (Ф.2592). Фонд 3766 опис 1 містить тексти господарчої угоди з додатками між Україною та Німеччиною на 1918–1919 рр., аналітичну записку про позицію України на мирній конференції, доповіді посла України в Берліні. Окремі фонди містять протоколи нарад МЗС з проблеми Криму, протоколи засідань послів та голів місій, бюлетені Українського прес-бюро в Німеччині за 1919–1920 рр., запис бесіди посла України в Німеччині Порша з міністром закордонних справ Німеччини Брокдорф-Ранцов від 26.11.1918 р., звіт про контакти з представниками німецьких колоністів, матеріали конференції послів УНР 1919 р. у Відні та про проект Чорноморсько-Балтійського союзу (Ф.3766). Матеріали Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави містять аналіз Брестського мирного договору(Ф.1118), матеріали з аналізу економічної ситуації в Україні у 1918 р., тексти та характеристики українсько-німецького економічного договору від 23.04.1918 р. та від 10.09.1918 р., матеріали Українсько-німецької економічної комісії, загальний аналіз економічної політики Німеччини в Україні (Ф.1118).

Серед залучених матеріалів центральних органів виконавчої влади Німеччини слід виділити документи Міністерства закордонних справ (Politisches Archiv des Auswaertigen Amtes) та Міністерства економіки у Федеральному архіві Німеччини (Bundesarchiv). В першому випадку це меморандуми, звіти дипломатичних представництв, дипломатичне листування.. В другому випадку найбільший інтерес становить листування Міністерства економіки та Економічного представництва Німеччини в Україні.

За службовим походженням джерельну основу дослідження складають документи нормативні (законодавчі акти, організаційно-розпорядча документація) та виконавчі (оперативне листування, звіти, доповідні записки, протоколи засідань комісій тощо). Основну масу документів складає справочинна документація. Важливе значення мають довідкові матеріали, які супроводжували обговорення відповідного питання на засіданні німецького уряду.

Додаткову інформацію містять ф.5 ЦДАГО України, де зберігаються копії донесень німецьких та австро-угорських представників. Сукупність актуалізованої та неактуалізованої інформації робить джерельну базу репрезентативною, уможливлює дослідження еволюції українсько-німецьких відносин 1914–1920 рр. з високим рівнем достовірності.

Другий розділ “Українсько-німецькі зовнішньополітичні відносини” складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі “Українсько-німецькі зв‘язки від початку Першої світової війни до 1917 р.” проаналізовано процес формування українсько-німецьких відносин. Німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією “революціонізації та інсургенції” і полягала у підтримці національно-визвольних рухів в країнах Антанти. В рамках виробленої стратегії Німеччина надавала організаційну та фінансову допомогу національно-визвольним рухам у колоніях країн Антанти. Напередодні війни німецька держава не планувала військово-політичних дій стосовно України. Їх формування розпочалося з початком війни з ініціативи українських політичних організацій. Внаслідок цього, створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи. Періодом найбільш інтенсивної співпраці між українськими політичними організаціями та Німеччиною можна вважати літо-осінь 1914 р., а найбільш масштабними проектами – спроби організації військового українського десанту в російському Причорномор‘ї та повстання на Чорноморському флоті. Втрата Східної Галичини та неефективність українських організацій послабили зацікавлення Берліну українським питанням. Українська проблема розглядалася Німеччиною передусім як засіб впливу на воєнну ситуацію а створення незалежної України не було для Берліна імперативом. Українські політичні організації розглядали зв‘язки з Німеччиною як спосіб посилити свою діяльність на території України, змусити Німеччину визнати створення незалежної української держави в якості однієї з цілей війни. Варто зазначити, що українські організації не виробили в цьому контексті спільної платформи. Дилема зовнішньополітичної орієнтації – Відень чи Берлін – залишалася для українського руху нерозв‘язаною. Організації галицьких українців дотримувалися австрійської орієнтації, організації емігрантів з російської України – німецької. Після окупації російськими військами Східної Галичини увага Німеччини до українського питання значно послабилася. Результатом активності українських сил на берлінському напрямку за 1915–1917 рр. було окреме утримання українських військовополонених у німецьких таборах, налагодження в них української агітаційної роботи, формування у німецької громадськості та у державних структурах усвідомлення наявності та важливості українського питання для Німеччини.

У другому підрозділі “Зовнішньополітичні відносини між УНР та Німеччиною” аналізується еволюція українсько-німецьких відносин від проголошення УНР до гетьманського перевороту. Після Лютневої революції увага Німеччини до українського питання посилилось і наприкінці 1917 р. Німеччина почала розробляти активну українську політику. Каталізатором цієї активності стали мирні переговори у Бресті, що спонукали німців розглядати УНР як важіль тиску на Москву. Для УНР участь у переговорах була спробою забезпечити свої інтереси в умовах міжнародного мирного процесу. Німецька політика визнання права націй на самовизначення була для Києва сприятливою базою для переговорів.

Вступ німецьких військ в Україну завершився конфліктом між Центральною Радою та Німеччиною. Серед причин конфлікту необхідно виділити такі як: неефективність системи державного управління УНР та її неспроможність забезпечити виконання Брестського договору в його економічній частині; антинімецька налаштованість окремих політичних сил у керівництві УНР; неузгодженість німецької політики щодо України, що формувалася в кількох центрах сили: урядом, МЗС, ставкою кайзера, головнокомандуванням, Економічним представництвом та командуванням німецьких військ в Україні. Для уряду Німеччини українська незалежність була запорукою стратегічного послаблення Росії, для військового керівництва – засобом розв‘язання нагальних економічних проблем. Відносини між Українською Центральною Радою та Німеччиною мали суперечливий характер. З одного боку, вони вперше в історії обох країн набули міждержавного статусу, з іншого – позначались браком порозуміння та обопільним незадоволенням.

У третьому підрозділі “Зовнішньополітичні відносини між Українською державою гетьмана Скоропадського та Німеччиною” розглядаються базові аспекти українсько-німецьких взаємин від гетьманського перевороту до повалення гетьманату. Гетьманський переворот відкрив перед Берліном та Києвом перспективу військово-політичного партнерства у регіоні Східної Європи. Але вже з перших днів встановлення гетьманату окреслились розбіжності у трактуванні сторонами проблеми Криму та пов‘язаного з нею питання німецьких колоністів. Складність розв‘язання цих суперечностей обумовлювалася розбіжностями у підході до них військового та державного керівництва Німеччини. Німецький ряд схилявся до визнання українського суверенітету над Кримом. Натомість військове командування намагалося реалізувати проект побудови в Таврії квазідержавного утворення німецьких колоністів. Отримати з боку Німеччини беззаперечну підтримку своєї кримської політики Києву вдалося тільки восени 1918 р.

У жовтні 1918 р. МЗС Німеччини сформулювало нову українську політику в умовах військової поразки та мирних переговорів з Антантою. Ця політика набула чітких ідеологічних рис й визначається як цілком антирадянська. Мета такого підходу – створення ідеологічної бази для співпраці Німеччини з Антантою. Берлін намагався використати доктрину Вільсона для визнання Антантою Брестського договору. Гетьманат також був зацікавлений у своїй міжнародній легітимації на базі брестського корпусу міжнародно-правових актів. Проантантівську активність гетьманату Берлін хотів використати для пом‘якшення позиції союзників. Німеччина підтримувала намагання Києва встановити контакт з Антантою та домогтися від неї визнання незалежності України. Гетьманат прагнув отримати у Антанти статус легітимного режиму через досягнення компромісу між Німеччиною та Антантою щодо німецьких військ в Україні. Берлін отримав санкцію Антанти на перебування своїх військ в Україні. Революція в Німеччині не дозволила Берліну реалізувати свій новий статус в Україні, а гетьманату скористатися її підтримкою. З кінця листопада 1918 р. головним завданням Німеччини в Україні стає евакуація своїх військ.

У четвертому підрозділі “Зовнішньополітичні відносини між Директорією УНР та Німеччиною” проаналізовано взаємини відновленої УНР та Берліна. У грудні 1918 р. Німеччина de facto визнає Директорію, проте німецько-українські контакти майже припиняються до початку 1919 р. Нової актуалізації вони зазнають у зв’язку з німецько-польським конфліктом. Берлін повертається до своєї української політики жовтня 1918 р., розглядаючи українську державу як засіб впливу на Антанту та Польщу. Версальський договір кладе цій політиці край, зобов‘язуючи Берлін відмовитись від Брестських угод. Але і після цього Німеччина продовжує виконувати свої фінансові зобов‘язання перед Україною, маючи на меті послаблення Польщі. Дипломатія Директорії була спрямована на створення широкої європейської коаліції за участю країн Антанти та Німеччини для підтримки України в боротьбі з більшовиками. Особливо сприятливі обставини для цього склалися в умовах польсько-радянської війни. Загалом, українській дипломатії так і не вдалося організувати спільну підтримку Антанти та Німеччини у протибільшовицькій боротьбі військ Директорії УНР. Одним з важливих факторів неефективності української дипломатії був розпад українських державних структур в еміграції та утворення кількох паралельних представницьких інституцій. Військова поразка Директорії призвела до остаточного краху її дипломатії. Контактуючи водночас з Директорією, гетьманською групою та урядом Раковського, Берлін тримався політики нейтралітету, визнаючи незалежність України і не визнаючи жодного з її урядів. Наприкінці 1920 р. окреслилась тенденція до зближення Німеччини з радянською Україною.

Третій розділ “Фінансово-економічні аспекти українсько-німецьких відносин” складається з чотирьох підрозділів, в яких проаналізовано фінансово-економічний аспект українсько-німецьких взаємин. У першому підрозділі “Початкові проекти фінансового забезпечення українсько-німецьких економічних відносин” розглянуто перші схеми фінансового забезпечення українсько-німецьких економічних відносин. Україна та Німеччина розглядали чотири таких схеми: передача селянам відчуженої поміщицької землі за плату; випуск українськими містами комунальних облігацій; введення в обіг срібної української монети; внутрішня позика шляхом випуску кредитних білетів Державного банку України. Перший варіант було відхилено Києвом з внутрішньополітичних міркувань. Другий варіант реалізувався локально, на місцевому рівні. Третій варіант – запровадження в Україні срібної монети – був відхилений німецьким Рейхсбанком як такий, що ставив під загрозу ліквідність паперової німецької валюти в Україні. До реалізації було обрано план випуску кредитних білетів Державного банку України з прив‘язкою до валюти Німеччини з паралельним створенням стабілізаційного фонду зі срібла та інших коштовних металів. Фактор часу в цьому питанні відігравав головну роль – перші проплати за українські поставки в рамках економічного договору мали здійснитися вже у травні 1918 р.

У другому підрозділі “Українсько-німецька фінансова угода від 15.05.1918 р.” подається характеристика українсько-німецької угоди від 15.05.1918 р. та аналізуються її наслідки. Ця угода принципово збігалася з умовами українсько-німецького протоколу від 17.04.1918 р., згідно з яким УНР надавала Німеччині позику в сумі 400 млн. карбованців. Це дало Україні такі переваги: Німеччина отримувала українську валюту для оплати закупівель в Україні, а завдяки конвертації в валюту Німеччини фундаментом стабілізації національної фінансової системи. Це обмежувало фінансові можливості Німеччини, яка мала значні активи в російських рублях, отриманих від Москви в якості репарацій. Берлін намагався відтягнути виведення з обігу в Україні російського рубля. Орієнтація Німеччини на рубль була принциповою проблемою українсько-німецьких відносин, оскільки карбованець опинився під загрозою знецінення. Гострою проблемою стало визначення обмінного курсу карбованця до марки. Загалом Україні вдалося змусити Німеччину підтримувати твердий курс карбованця до марки й обмежити обіг російського рубля. У Німеччини навіть виник дефіцит української валюти, який можна вважати одним з факторів, що призвели до невиконання німецьких планів закупівель в Україні.

У третьому підрозділі “Українсько-німецька економічна угода від 10.09.1918 р.” надається аналіз українсько-німецької угоди від 10.09.1918 р. та основних етапів її реалізації. Дана угода була наслідком компромісу, завдяки якому урядові гетьмана вдалося відвернути підписання в рамках цієї угоди військової конвенції, яка б зобов‘язувала Україну відшкодувати Берліну за військову допомогу. З іншого боку, Німеччині вдалося істотно послабити в Україні державну монополію на зовнішню торгівлю. До компромісу Німеччину спонукала несприятлива ситуація на фронтах та нестабільність більшовицького режиму в Росії. Загалом економічна угода від 10.09.1918 р. демонструє намагання Берліна використати Україну, її економічні зв‘язки в якості плацдарму для економічного проникнення в Росію.

У четвертому підрозділі “Українсько-німецька фінансова угода від 10.09.1918 р. Проблема українського депозиту і його роль в українсько-німецьких відносинах” розглянуто український депозит та його значення. Фінансова угода, укладена урядом гетьмана та Німеччиною 10.09.1918 р. передбачала доведення стабілізаційного фонду української валюти у німецьких банках до 2,1 млрд. карбованців. У січні 1919 р. сума українського депозиту в німецьких банках становила 453 млн. марок. Німеччина намагалася компенсувати ці зобов‘язання укладенням військової конвенції, яка б передбачала відшкодування за військову експедицію в Україну. Україні вдалося відвернути підписання такої конвенції, а український депозит перетворився на один з найважливіших факторів українсько-німецьких відносин. Україна намагалася за допомогою депозиту організувати підтримку своїх планів з боку Німеччини спільно з Антантою, Німеччина ж – за допомогою депозиту використати Україну у своїх конфліктах з державами нового оточення та у дипломатичній боротьбі й спробах порозуміння з Антантою. Позиції УНР в питанні депозиту послаблювалися одночасним існуванням кількох урядів в Україні. Своє остаточне розв‘язання проблема українського депозиту знайшла в рамках Рапалльського договору 1922 року, а саме через обопільну відмову радянської України та Німеччини від будь-яких фінансових претензій.

ВИСНОВКИ

У висновках викладені загальні підсумки дослідження проблеми. Встановлено, що напередодні Першої світової війни Німеччина розглядала Україну як політично та економічно інтегровану частину Російської імперії. Офіційна політика німецького уряду базувалася на визнанні територіальної цілісності та неподільності Росії. Український національно-визвольний рух при визначенні зовнішньополітичної стратегії не брався німецьким державним керівництвом до уваги.

Перша світова війна поставила українське питання в Європі у практичну площину. Німеччина стала першою з держав, яка включила його в свою програму повоєнного устрою континенту. Каталізатором цього процесу виступили українські еміграційні осередки. У Німеччині українське питання від самого початку розглядалося або як інструмент досягнення короткотермінових військових цілей, або

як геополітичний чинник стратегічного значення. Носієм першого підходу було військове керівництво країни, другого – міністерство закордонних справ та інші урядові інституції. Ця суперечливість виявилася визначальною для українсько-німецьких відносин усього досліджуваного періоду.

Брестські угоди заклали підвалини міждержавних українсько-німецьких відносин й визначили їх зміст на роки вперед. Українські очікування від кооперації з Берліном справдилися частково. З одного боку, було відвернуто небезпеку встановлення більшовицького режиму. Стабілізуючим фактором виступила співпраця в фінансовій сфері, яка мала стати фундаментом загальноекономічної стабілізації. З іншого боку, не виправдалися сподівання Києва на швидке економічне піднесення, які пов‘язувалися з німецьким технологічним імпортом.

Одним з найважливіших компонентів українсько-німецьких відносин стали двосторонні економічні, зокрема фінансові угоди і створений на їх підставі український депозит у німецьких банках. Цей депозит став фактором не тільки українсько-німецьких відносин, але й європейської політики на період до Рапалльської конференції.

Фактор українського депозиту впливав не тільки на відносини між Німеччиною та всіма українськими урядами, але й на відносини між Німеччиною та Антантою та, хоча й опосередковано, Німеччиною, Україною та Польщею.

Після поразки Німеччини у Першій світовій війні Україна зберегла свою важливість для Берліна. Берлін намагався використати українське питання для розхитування спільної позиції Антанти стосовно Берліна й налагодити, шляхом участі у спільних німецько-англійсько-українських політичних та економічних проектах, особливі стосунки з Великою Британією як противагою гегемонії Франції у континентальній Європі. Українська сторона намагалася використати військовий потенціал Німеччини, поєднавши його з політичним впливом Британії. Українська дипломатія намагалася залучити Берлін та Лондон до активної підтримки українського руху.

Фінансові угод між Берліном та Києвом від 1918 року перетворилися в 1919–1920 роках на дуже важливий момент відносин між Німеччиною та Директорією УНР. Проблема українського депозиту в Рейхсбанку Німеччини відігравала особливо вагому роль. Якщо Директорія намагалася використати депозит в своїх інтересах, то зусилля Берліну були спрямовані на пошук шляхів відмови від своїх фінансових зобов’язань.

База для німецько-радянського зближення, яке мало своїм апогеєм Рапалльську угоду, склалася 1920 р. Український уряд в еміграції перестав цікавити Берлін як серйозний політичний партнер й українська політика Німеччини набуває виразної радянської орієнтації. Намагання атомізованого українського державного представництва за кордоном привернути увагу Берліна до українського питання, наголошуючи на економічній привабливості та перспективності його країни не мав успіху.

Загалом в українсько-німецьких відносинах 1914-19120 рр. можна визначити такі етапи:–

серпень 1914 р. – листопад 1914 р. Цей етап характеризувався активними українсько-німецькими контактами, які мали своїм наслідком визнання урядом Німеччини важливості створення незалежної української держави;

– листопад 1914 р. – січень 1918 р. Етап згортання активних контактів і обмеження співпраці питаннями пропаганди та агітації;

– січень 1918 р. – жовтень 1918 р. Етап інтенсивних міждержавних відносин, укладання

– основних міждержавних угод, будування відносин на базі Брестського договору;

– жовтень 1918 р. – середина грудня 1918 р. Етап намагань узгодити українсько-німецькі

– стосунки з політикою Антанти й створити тристоронній альянс Україна-Німеччина-Антанта;

– середина грудня 1918 р. – середина січня 1919 р. Етап згортання двосторонніх відносин

– внаслідок антигетьманського перевороту та революції в Німеччині;

– середина грудня 1919 р. – червень 1919 р. Етап активізації міждержавних відносин і спроби побудови спільної політики на антипольській основі;

– червень 1919 р. – кінець 1920 р. Етап двосторонніх відносин в умовах дії Версальського

– договору.

Таким чином говорити про поступальний характер еволюції українсько-німецьких відносин можна лише зі значними застереженнями. В умовах стрімких змін політичних, стратегічних та економічних реалій в перебігу І Світової війни ані Німеччина, ані Україна не змогли виробити чіткої програми двосторонніх відносин,