ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН

РЕДЬКІНА Людмила Іванівна

УДК 376.74 (=512.143)(282.247.34)

ЕТНОПЕДАГОГІЧНІ ТРАДИЦІЇ ВИХОВАННЯ ПІДРОСТАЮЧОГО ПОКОЛІННЯ У КАРАЇМІВ КРИМУ

13.00.01-загальна педагогіка і історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Кримському державному гуманітарному інституті.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, профессор,

академік АПН України

Євтух М.Б

Академія педагогічних наук України, академік-секретар;

доктор педагогічних наук, професор

Побірченко Н.С.

Уманський державний педагогічний університет ім.. Павла Тичини, інститут соціальної та мистецької освіти, директор;

доктор педагогічних наук доцент

Хайруддинов М.А

Кримський інженерно-педагогічний

Університет.

Провідна установа: Луганський державний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Луганськ.

Захист відбудеться 9 лютого 2006р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д . 452.01 в Інституті педагогіки АПН України

З дисертацією можна ознайомитися у науковій частині Інституту педагогіки АПН України за адресою: 04053, м.Київ, вул..Артема, 52-д

Автореферат розісланий

Учений секретар

спеціалізованої

вченої ради Л.Д.Березівська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження обумовлена тим, що зі здобуттям незалежності Україна стала перед проблемою вибору стратегії свого етнополітичного розвитку – системи політичних поглядів (ідеології) і заходів з боку держави по регулюванню етнонаціональних аспектів життя суспільства.

Складність рішення даної проблеми обумовлюється не тільки необхідністю подолання важких політичних, соціально-психологічних, мовно-культурних та інших наслідків деформації етнонаціональної сфери у минулому, але і потребою гарантування етнічних прав і узгодження з цією метою інтересів більш 100 різних по чисельності, характеру, етнічності, поведінковим стереотипам і конфесіональним ознакам етнічних спільностей і груп. Так як в умовах становлення незалежної Української держави, утвердженні її міжнародного авторитету, особливе значення набувають проблеми реалізації прав і свобод громадян різних національностей, що проживають на території України, забезпечення їхнього мирного існування, гарантування вільного розвитку національних мов і культур.

У цих умовах встає питання пошуку визначених механізмів опосередкування основних ідей, концептуальних положень, національних закладів, що допомогли б виховати у підростаючого покоління належного відношення до культурної спадщини сусідів по регіону.

Звідси основною задачею у Криму, як підкреслено в Концепції етнополітичного розвитку кримського суспільства, є:

- збереження історичної, культурно-духовної спадщини всіх етносів, що проживають у Криму, створення атмосфери толерантності і взаємоповаги між ними;

- відродження і популяризація кращих традицій, звичаїв та обрядів етносів, що проживають у Криму, використання їх у процесі виховання молодого покоління, сприяння росту, поряд із загальноукраїнським регіональної самосвідомості на базі об'єднуючих культурних цінностей і загального історичного минулого”.

Тому, з урахуванням відродження культур народів Криму, ростом їхньої національної самосвідомості, доцільно роботу системи освіти направити на задоволення національно-культурних запитів населення. У зв'язку з цим серед потребуючих вивчення актуальних проблем сучасного Криму необхідно виділити проблеми регулювання національно-культурних відносин у поліетнічному і полімовному просторі. Одна з яких - гармонійний розвиток національних меншостей у Криму є одним з гарантів політичної стабільності. Громадянська стабілізація стає можливою лише при розумному регулюванні міжетнічних відносин і вихованні особистості, що буде гарантом такої стабільності. Так як національний тип особистості представника кримського суспільства повинний виховуватися на ідеях національної філософії, народних ідеалів, виховних і культурних традицій, звичаїв, обрядів, культурно-історичному досвіді, досягненнях народів багатьох епох.

До цікавого в етнологічному відношенні жителям Криму відносяться мала народність – караїми. Питання про караїмів, їхню національну культуру, її вплив на виховання підростаючого покоління в Криму виник у російській науці на початку ХІХ століття, і, донині, недостатньо освітлений історією, етнографією, літературою.

Не вивчений вплив народних виховних традицій караїмського народу на полікультурне виховання кримчан як свідомих громадян нашої держави. Хоча національно-традиційне виховання дітей і молоді було і залишається важливою сферою громадського життя на півострові.

Ступінь розробленості проблеми.

Караїми – представники тюркських народів, що прийняли релігію Анана бен Давида, засновану на Старому Завіті у VIII столітті. На культуру караїмів, у тому числі і педагогічну, вплинула культура Сходу: хазарського каганату й іудейських громад, що прийняли віру Анан бен Давида, а з періоду середньовіччя й українців, що проживали, зніми на одній території.

Перша спроба вивчити основи духовної і матеріальної культури караїмського народу була розпочата в 20 роки XIX сторіччя. З цього періоду часу з'являються публікації С.Бейма, Н.Дувану, О.Дубинського, О.Зайончковського, О.Полканова, О.Самойловича, В.Філоненко, А.Фирковича, М.Хафуза, Д.Хвольсона, М.Чорефа, у яких описуються віра, побут і вдачі, свята, народні виховні традиції караїмського народу.

Уперше про караїмів і їх віру згадує Саадья Гаон (882 –942 рік) у “Книзі віри і думок” (Х століття). Він першим систематизував філософське пояснення іудаїзму і критикував караїмів за занадто буквальне розуміння Тори, що робить її встановлення найчастіше безглуздими. Саадья Гаон висловив ряд пропозицій по ознайомленню підростаючого покоління з духовною літературою та правилами її трактування.

Відомий єврейський поет, філософ Золотого століття Йегуда Галеви (1080 – 1142 рік) у книзі “Кузари: книга доказів у захист зневажуваної релігії” описує прийняття ханом Буланому караїмізму як релігії. У книзі “Перлина Мудрості” він підкреслює добрі відносини караїмів із представниками різних релігій і їхні моральні якості, необхідність виховання позитивних міжетнічних відносин і толерантності.

Духовна спадщина караїмського народу свідчить про культуру, корені якої йдуть у XIII – XI століття. До видатного пам'ятника того періоду можна віднести усну народну творчість: прислів'я, приказки, легенди, чине, загадки, народні прикмети, які розкривають мету, завдання, зміст та методи підготовки підростаючого покоління до життя.

Деякі аспекти культури караїмського народу, у тому числі і педагогічної, уперше були досліджені у XI столітті караїмським філософом і теологом аль-Базиром, що у роботі “Kitabal – Muhtawi” піднімає питання про оволодіння знаннями і їх ролі в пізнанні Одкровення пророків.

Великий внесок у вивчення тюркської, у тому числі і караїмській мови вніс Махмуд Кашгарі. У його “Диван лугат ат тюрк” (“Словник для тюрків”) міститься чимало коштовних етико-педагогічних і морально-психологічних ідей, які знайшли своє втілення у змісті навчання караїмських дітей в мідрашах.

Уперше питання релігійного виховання караїмів підняв у XII столітті єврейський письменник караїмської віри Хелеві в книзі “Хазари”.

У XII столітті єврейський богослов Маймонід (Рамбам – 1135-1204 рік) у філософському маніфесті іудаїзму “Море невухим” (“Наставник заблудших” -посібник з поводження в будь-яких ситуаціях) підкреслює роль ісламських народних традицій у навчанні караїмських дітей алегоричному тлумаченню Старого Завіту. І Хелеві і Маймонід уперше підняли питання про методику виховання і навчання караїмських дітей на основі народних традицій.

З XIV століття на виховання і навчання караїмських дітей, як і дітей усіх тюркських народів, впливають такі добутки як “Нэhжел фарадис” (“Відкрита дорога в рай”) Махмуда Булгарі (1358 р.) і “Сэйфемелек” Меджлесі (XV століття), що своїм змістом виховували молодь у дусі морального кодексу Мухаммеда і його родичів.

Першим, хто вивчав елементи духовної культури караїмського народу та окремі питання конфесійного виховання неруських народів Новоросійського краю був архиїпіскоп Гавриїл – Володимир Федорович Розанов (1781 -1858). Віршований переклад архиїпіскопом Гаврилом „Пісні. Для зустрічі імператорської фамілії в Чуфт-Кале”, складеної на караїмському діалекті раб біном Мортахай Йосифовичем Султанським, та переклад давнього рукопису Пятикнижжя Мойсея (1142 р.) дає чітке уявлення про рівень культурного розвитку караїмського народу, про норми та правила поведінки караїмів у суспільстві.

Педагогічна культура караїмського народу не була предметом спеціальних досліджень. Однак цілий ряд робіт істориків, етнографів, археологів, мовознавців у тім чи іншому ступені торкаються даної проблеми в зв'язку з рішенням інших основних задач. До них відносяться праці О. Ачокракли, В.Олексієва, М.Арістова, М.Артамонова, І.Ачкиназі О.Бабаликашвілі, О.Баранова, М.Басхакова, С.Бейма, О.Білого, С.Вайсенберга, В.Вихновича, В.Ганкевича, О.Гаркаві, В.Гордлевського, Е.Дайнера, О.Дубинського, М.Дувану, О.Зайончковського, В.Кефелі, Т.Ковальського, Ю.Кокізова, С.Крим, С.Кушуля, К.Мусаєва, Полканових, О.Прік, В.Радлова, О.Самойловича, Ф.Хартахая, М.Хафуза, В.Філоненко, О.Фирковича, М.Чорефа, Ш.Енвера і ін.

У зв'язку з відсутністю досліджень в області етнопедагогіки караїмського народу ми вважаємо за необхідне вивчення етнопедагогіки тюркських народів у зв'язку зі схожістю елементів віри, мови, обрядів і традицій. Особливий внесок у теорію етнопедагогіки тюркських народів внесли Р.Абдираїмова, В.Афанасьєв, Ш.Гашимов, О.Ізмайлов, М.Кисляков, М.Кушекбаев, К. Кидирлієв, Т.Мамлєєва, О.Міноваров, Ш.Мірзоєв, К.Пирлієв, М.Серебрякова, К. Семенова, Таджиєва, Е.Хатаєв, А.Хантибідзе, М.Хайруддінов і ін.

Протягом свого існування караїми жили безпосередньо з українцями, що сприяло взаємопроникненню їх педагогічних традицій, тому ми вважаємо за необхідне звернутися до досліджень українських учених.

Народно-педагогічна теорія українського народу відбита в роботах О.Духновича, Г.Сковороди, К.Ушинського

Внеском в українську етнопедагогіку стали праці А.Богуш, Я.Бурлаки, П.Ігнатенко, Н.Кавалерової, О.Ковальчук, В.Г.Кузя, Т.Майбороди, Т.Мацейкыв, Ю.Руденко, В.Сухомлиньского, О.Сухомлинської, М.Стельмаховича, Е.Сявавко, З.Сергейчука, В.Скуратівського, Д.Федоренко, Л.Юда.

Дослідженню цінностей народного виховання присвячені роботи М.Антонец, І.Беха, М.Богдаренко, Т.Бубківської, Ф.Голдіна, Т.Дем’янюк, М.Євтуха, В.Миколаєва, О.Семеног, В.Скутіної, С.Тягліна, Г.Шпета і ін.

Однак на сьогоднішній день відсутні дослідження етнопедагогіки малих етносів Криму і можливості її використання в міжнаціональному вихованні підростаючого покоління.

Тому в дисертаційному дослідженні зроблена спроба освітити один з аспектів світової народної педагогіки – етнопедагогічні традиції виховання караїмського народу, педагогічна культура якого розглядається як невіддільний компонент загальнолюдської культури, досягнення якої претендують на всебічне вивчення і використання в сучасному виховному просторі Криму.

Таким чином, актуальність дослідження обумовлена:

- потребами критичного аналізу придбань етнопедагогічної науки і практики з метою обґрунтованого використання досвіду малих етносів у підготовці підростаючого покоління до життя в умовах полікультурного Криму;

- об'єктивним посиленням уваги до етнопедагогіки і етнокультурним досягнень малих етносів;

- потребою вивчення історичної педагогічної спадщини караїмського народу з метою його подальшого використання в сучасній педагогічній практиці;

- використання придбань караїмської етнопедагогіки з метою впливу на свідомість кримської молоді і формування її соціальної зрілості.

Об'єктивна реальність розвитку суспільства ставить перед педагогічною наукою проблему пошуку нових шляхів, напрямків і методів організації процесу виховання молоді. Тому вивчення традицій виховання караїмського народу в єдності з засвоєнням педагогічної культури інших народів України істотно збагатить педагогічну науку.

Вивчення й осмислення педагогічної спадщини караїмського народу допоможе усвідомити формування і розвитку національного виховання й освіти в Україні як цілісного процесу.

Таким чином, актуальність досліджуваної проблеми обумовила вибір теми дисертаційного дослідження “Етнопедагогічні традиції виховання підростаючого покоління у караїмів Криму”.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з XI по початок XX сторіччя. Нижня межа дослідження обумовлена тим, що з XI сторіччя в Криму караїми самостійний етнос. Саме з цього часу відбувається становлення їх етнокультури, у тому числі і педагогічної.

Верхня межа дослідження обмежена початком XX сторіччя, коли в Криму були закриті національні суспільства і школи.

Територіальні межі дослідження обмежені тими регіонами України, Прибалтики, що входили до складу Російської імперії, а пізніше до складу СРСР, де проживали караїми. Але ми не розглядаємо етнопедагогічні традиції виховання підростаючого покоління караїмів в Абисинії, Ізраїлі, Туреччині і Литві, оскільки вони мають свої особливості і можуть розглядатися як предмет спеціального дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Тема дисертаційного дослідження є частиною проблеми, що досліджується АН Криму, Національним університетом ім. В.И.Вернадського, Кримським державним гуманітарним інститутом і є складовою програми відродження малих етносів Криму "Вивчення етнокультурних проблем депортованих народів і малих етноконфесійних суспільств Криму" (номер державної реєстрації № 0197V000422).

Об'єкт дослідження – етнокультура караїмів Криму як соціально-історичне явище.

Предмет дослідження – процес виховання підростаючого покоління на основі етнопедагогічних традицій караїмів Криму.

Мета дослідження – здійснити історичний, соціально-педагогічний аналіз феномену етнопедагогіки та етнопедагогічних традицій виховання караїмів Криму; визначити основні напрямки підготовки підростаючого покоління до життя в етнопедагогіці караїмів Криму; науково обґрунтувати своєрідність змісту і суттєвості етнопедагогічних традицій виховання підростаючого покоління у караїмів Криму; проаналізувати культурно-педагогічну спадщину караїмського народу, показати їхню роль у розвитку національної школи і педагогічної думки караїмів наприкінці XIX початку XX століття.

Концептуальні положення дослідження:

Етнопедагогіка караїмів розглядається нами як самостійна галузь педагогічної науки, що має свій власний предмет, мету, задачі, принципи, методи дослідження. Вона нерозривно зв'язана з історією, культурою, релігією караїмів Криму, а також культурно-географічною рекреацією і виховними традиціями мусульман та іудеїв.

На етнопедагогіку караїмів Криму вплинула педагогічна культура і релігія тюркських народів, іудеїв і українців, що проживають у Криму.

Етнопедагогіка караїмів Криму взяла на озброєння все найкраще, що було напрацьовано караїмським народом у справі підготовки підростаючого покоління до життя за період свого існування як етносу. Вона покликана сприяти самозбереженню народу, забезпечити збереження національної культури, у тому числі і педагогічної, відновити і зберегти національні традиції виховання і навчання молоді.

Мета етнопедагогіки караїмів Криму – виховання міцного, здатного до трудової діяльності щирого караїма, готового жити за законами караїмської віри, із властивим йому національною самосвідомістю і прагнучого до збереження свого народу, його мови і культури, що цілком відповідає потребам кримського суспільства в період відродження малих етносів і виховання толерантності, позитивних міжетнічних відносин і кримського патріотизму.

На сучасному етапі кримського суспільства етнопедагогіка караїмів буде одним із засобів підготовки молоді до повноцінного життя в полікультурному просторі Криму, чим буде сприяти вирішенню і політичних проблем – збереженню громадянського миру на півострові.

Задачі дослідження:

- Проаналізувати стан проблеми у вітчизняній та закордонній літературі.

- Вивчити основи національної культури караїмського народу: звичаї, обряди, традиції і проаналізувати взаємозв'язок її з культурною спадщиною татарського й українського народів.

- Виявити основні джерела становлення і розвитку етнопедагогічної думки караїмського народу.

- На основі аналізу наукової літератури розкриту сутність поняття „етнопедагогіка караїмів Криму”, „етнопедагогічні традиції виховання караїмів Криму”.

- Обгрунтувати сутність етнопедагогічних традицій виховання караїмів Криму та їх роль в підготовці підростаючого покоління до життя

- Розкрити зміст і особливості традицій виховання в етнопедагогіці караїмів Криму.

- Вивчити специфіку теорії і практики національної освіти караїмів.

- Охарактеризувати основні напрямки, зміст педагогічної і просвітницької діяльності караїмської інтелігенції в XIX початку XX сторіччя.

- Розробити програму ознайомлення майбутніх педагогів з національно-педагогічною спадщиною караїмів Криму.

Методологічні основи дослідження: - теорія наукового пізнання з її вимогами об'єктивності й історизму; філософське вчення про людину як продукту суспільного розвитку, суб’єкта діяльності; ідеї про закономірності та механізми відносин між суспільством і особистістю; теорія про єдність походження етносу від загальних предків, біопсихічних ознак, соціокультурних цінностей (С.Брук, Бромлей, Л. Гумільов, Д. Фрезер, М.Чебоксаров і ін.); навчання про духовну культуру нації (В. Винниченко, Г. Ващенко, Зеньковський, А.Кримський, І. Огієнко, Г. Сковорода, Г. Смотрицький і ін.); положення культурологічної моделі освіти; розуміння етнопедагогіки як складової частини загальнолюдської культури, сукупності педагогічних знань, умінь і виховного досвіду різних народів України.

Теоретичні основи дослідження складають: культурно-історична концепція (Л.С. Виготський); концепція особистісно-орієнтованого виховання (І.Бех); концепція позитивного соціоорієнтованого виховання; теорія про роль народних традицій в передачі досягнень духовної і матеріальної культури (О.Воропай, С.Токарєв, Д.Угрінович та ін.); концепція і рух джадизму (І. Гаспринський); положення “Концепції виховання дітей і молоді в національній системі освіти” (І. Бех, О. Вишневський ); положення “Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності” (О. Сухомлинська); положення культурологічної моделі освіти; положення про роль народної педагогіки в самозбереженні і самоствердженні нації (Х. Алчевська, Б. Грінченко, М. Корф, О. Потебня, С. Русова , Я. Чепіга ); про роль народознавства в розвитку національної культури і національної свідомості (І. Огієнко ); про роль рідної мови в розвитку національної свідомості, національної психології і характеру (А. Богуш, М. Хайруддінов); про етнопедагогічні традиції виховання на Україні (М.Стельмахович, Е.Сявавк, О.Сухомлинська, М.Євтух, Л. Юда ); про підготовку студентів педагогічного вузу до вивчення етнопедпгогічного середовища в полінаціональному регіоні (Г. Давлекамова)

Для досягнення мети і задач дисертаційного дослідження використовувалися наступні теоретичні й емпіричні методи.

Теоретичні методи: Пошуково-бібліографічний метод вивчення архівних фондів, домашніх рукописів, музейних матеріалів; аналіз, систематизація і класифікація літературних матеріалів з метою визначення джерел і основних напрямків у етнопедагогіки караїмів Криму; порівняльний аналіз архівних документів і матеріалів, етнографічних і фольклорних видань, духовної літератури.

Порівняльно-історичний метод дає можливість порівняльного аналізу етнопедагогіки караїмів, татар та українців Криму.

Історико-педагогічний метод – аналіз фактів і явищ, їхній синтез для дослідження основних ідей і основних етапів розвитку етнопедагогічних традицій виховання підростаючого покоління у караїмів Криму.

Персоналістично-біографічний – аналіз архівних документів, біографій, літератури присвяченої педагогічним персоналіям і інтелігенції караїмського народу.

Метод інтерпретації й узагальнення вивчених матеріалів для формулювання висновків.

Емпіричні методи: Діагностичні - аналіз спогадів і домашніх рукописів, щоденників, бесіди зі старожилами і представниками караїмських родів, представниками караїмського, єврейського і татарського духівництва.

Обсерваційні – спостереження за сімейним укладом караїмів Криму, організацією і проведенням сімейних і народних свят, правилами поведінки у культових будинках, взаєминами в родинах караїмів Криму; вивчення продуктів діяльності (народних ремесел).

Джерельна база дослідження Історико-педагогічні джерела періодична преса кінця XIX початку XX століття, в якій міститься данні про караїмський народ та матеріали з історії розвитку народної освіти караїмів в Криму: “Вісник Тавридського земства” (1906 – 1912гг.) , “Журнал міністерства народної освіти” (1896-1912гг.), “Вісті Тавридського товариства історії, археології і етнографії (1900 – 1927гг.), “Матеріали з археології, історії, етнографії Таврії” (1885 – 1924гг.), “Жива давнина” (1896 г.), “Караїмське життя” (1911-1912 г.), “Єврейська давнина” (1913, 320 г.), “Записки Кримського товариства Природодослідників і Любителів Природи” (1916 г.), “Вісті Тавридської архівної комісії” (1910 г.), “Миколаївські вісті” (1869 г.), “Руський антропологічний журнал” (1912 г.), “Вісті Кримського педінституту” (1930 г.), “Педогогія” (1929 г.), “Педагогічне життя Крима” (1925 г.), “Къасевет” (1990,1991г.), газета “Кол Мевасар” (1862г.).

Дидактична література, в якій розкрито мету, завдання, зміст етнопедагогічних традицій виховання підростаючого покоління у караїмів Криму: фольклор караїмів Криму, духовна література.

З документальних джерел було використано архівні матеріали, в яких містяться данні про освітянську та педагогічну діяльність караїмської інтелігенції, про організацію і зміст діяльності національних навчальних закладів караїмів в Криму.

Цей фактологічний матеріал складають: документи Кримського обласного державного архіву (по реєстру 1760 одиниць), Центрального державного архіву Криму (по реєстру 566 одиниць), Російського державного історичного архіву (по реєстру 1409 одиниць), Центрального державного архіву республіки Татарстан.

Багаточисельну групу дослідження складали:: наукові, публіцистичні, історичні, етнографічні праці, в яких безпосередньо описано становлення караїмів як самостійного етносу, основи їх матеріальної та духовної культури. Всього було проаналізовано 213 наукових, історичних, етнографічних, публіцистичних робіт відповідної тематики.

Окрему групу джерел складають спогади старожил караїмського народу, щоденники, домашні рукописи – меджуми.

Наукова новизна дослідження полягає в педагогічному обґрунтуванні і розкритті сутності і змісту поняття “етнопедагогічні традиції виховання караїмів”;

- уперше здійснений системний науковий аналіз етнопедагогіки караїмів Криму, визначені її зміст і структурні компоненти

- досліджені етнопедагогічні традиції виховання караїмів у Криму, у яких народний досвід виховання розглядається як цілісна емпірична система

- вивчене й описане становлення, і розвиток народної освіти караїмів Криму як складової частини національної системи освіти і виховання України (Криму).

На підставі отриманих у процесі дослідження нових наукових даних, введення в науковий обіг невідомих і маловідомих джерел, були розроблені теоретичні положення, що є визначним досягненням у розвитку перспективного напрямку в історико-педагогічній науці – етнопедагогіці малих етносів України.

Теоретичне значення дослідження полягає в тім, що:

- у ньому розкривається генезис теорії і практики національного виховання дітей караїмів Криму як цілісної розвиваючої системи, що має свої, властиві тільки їй, форми і зміст;

- виділені основні задачі, принципи, методи виховання в етнгопедагогіці караїмів Криму у всіх її аспектах;

- у виявленні тенденцій становлення й історичного розвитку національного (караїмського) виховання й освіти в Криму; в обґрунтуванні можливості творчого використання етнопедагогіки караїмів Криму для підготовки вчителів сучасної національної школи.

Практична значимість дослідження полягає в тому, що сформульовані у результаті дослідження положення і висновки дають нові матеріали для вивчення, розуміння й усвідомлення ролі етнопедагогіки малих етносів України, з метою повного і цілісного відтворення розвитку педагогічної думки й історії народної педагогіки і народної освіти.

У ході дослідження видано монографію “Етнопедагогіка караїмів Криму”, збірку „Легенди караїмів Криму”, навчальний посібник „Народознавство”; відкоректовані програми курсу “Етнопедагогіка й етнопсихологія”, “Народознавство”, “Історія педагогіки”; розроблено програму спецкурсу “Народна педагогіка караїмів Криму”, програму і методичні рекомендації з ознайомлення молодших школярів з культурною спадщиною караїмів Криму, цикл лекцій з історії педагогіки Криму для студентів гуманітарного вузу.

Вірогідність отриманних результатів дослідження забезпечується методологічною та теоретичною обгрунтованністю його вихідних положень; використанням комплексу взаємообумовлених методів, адекватних об’єкту, предмету, меті, завданням .

Апробація результатів дослідження.

Положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданні кафедри педагогіки республіканського інституту післядипломної підготовки вчителів (Сімферополь, 2000, 2002 р.), вченої ради Міжнародної Академії Духовного Єднання Світу (Сімферополь, 1998, 2001 р.), кафедрі педагогіки Сімферопольського індустріально-педагогічного інституту (2002 г), кафедрі педагогіки Таврійського Національного університету ім. Вернадського (Сімферополь, 1999, 2001 р., 2003р.), на вченій раді Кримського державного гуманітарного інституту (Ялта, 1999, 2000, 2001, 2002 р.), методичній раді єврейського жіночого училища Бет Хана (Дніпропетровськ, 2000, 2001, 2002 р.), на міжнародному конгресі “Інтер ЕНІО – 97” (Партеніт, 1997 р.).

Матеріали дослідження висвітлювалися у виступах на Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченої 150 річчю з дня народження кримськотатарського просвітителя І. Гапринського (Сімферополь, 2001 р.), Міжнародному конгресі “Еніологія XXI століття” (Одеса, 2001), Міжнародної науково-практичної конференції “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі” (Острог, 1999, 2000 г), Міжнародному симпозіумі “Нетрадиційне рослинництво, екологія і здоров'я” (секція “Валеологія, педагогіка і психологія”, Алушт-Сімферополь, 1999г), Всеукраїнської науково-практичної конференції “Безперервна педагогічна практика студентів як первинна форма їх професійної практичної підготовки” (Вінниця, 1999 р.), науково-практичної конференції “Сучасна система післядипломної освіти педагогічних кадрів: методологія й інноваційні технології” (Євпаторія – Сімферополь, 1999), Міжнародної науково-практичної конференції “Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи (Ужгород, 1999), Усеукраїнської науково-практичної конференції "Інновації в сучасному педагогічному просторі, теорія і практика" (Луганськ, 1999), україно-російської науково-практичної конференції "Міжнародне співробітництво в сфері освіти: підсумки і перспективи на порозі XXI століття" (Ялта, 1998), міжнародної науково-практичної конференції “Шляху і проблеми входження освіти України у світовий освітній простір” (Вінниця, 1999 р.), міжнародної науково-практичної конференції “Актуальні проблеми науково-методичної підготовки майбутніх педагогів у системі дошкільного і початкової освіти” (Мінськ, 2001р.)., Міжнародній науково-практичній конференції „Професіоналізм педагога (Ялта 2003р., 2004р.) Результати дослідження розглядалися на засіданні кафедри педагогіки і психології, ученій раді Кримського державного гуманітарного інституту, на засіданні Ялтинського філії караїмського національного суспільства.

Концептуальні положення і висновки дослідження стали основою ряду навчальних посібників для викладачів і студентів гуманітарних вузів, як додаткова література при вивченні курсу “Історія педагогіки”.

Результати дослідження використовувалися в курсі викладання народознавства, історії педагогіки, етнопедагогіки й етнопсихології в Кримському державному гуманітарному інституті, Кримському індустріально-педагогічному інституті, Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В. Винниченко, єврейському вищому навчальному закладі Бет Хана (Дніпропетровськ), Таврійському Національному університету ім. Вернадського, Сімферопольському республіканському інституті післядипломної підготовки, Васильєвському районному центрі соціальних служб для молоді (Запорізька область), Ялтинським комітетом керування освітою (довідки: № 994 від 25.10.02, №33 від 28.10.02, №063-08\81 від 27.01.03, №12 від 4.10.02).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображено в монографії, 44 публікаціях, у програмі і методичних рекомендаціях з ознайомлення молодших школярів з культурною спадщиною караїмів Криму, програмі спецкурсу для студентів гуманітарного інституту, збірнику караїмських легенд. Загальний обсяг – 60, 6 авторського аркуша.

Матеріали кандидатської дисертації “Формування народознавчих уявлень у дітей старшого дошкільного віку”, захищеної в лютому 1995 року в місті Одесі в докторській дисертації не використовувалися

Структура дисертації. Дисертація складається з п'яти розділів і висновків до них, загальних висновків, списку використаної]
літератури і додатка. Загальний обсяг дисертації - 507 сторінок ( 368 - обсяг основного тексту). Робота містить 6 схем, 1 малюнок, 9 додатків. Список використаної літератури - 506 найменувань

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність та ступінь дослідженності, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу, концептуальні положення, завдання і методи дослідження, теоретико-методологічні основи і етапи дослідження, наукову новизну, теоретичну і практичну значущість, зв’язок дослідження з державними програмами, викладено основні положення захисту, відображено апробацію і впровадження результатів наукового пошуку у практику роботи закладів освіти.

У першому розділі – “Філософські, соціально-педагогічні аспекти дослідницької проблеми” – визначено та обґрунтовано зміст сучасних уявлень про сутність етносу та його роль в житті суспільства для діалектичного аналізу проблем етнічного виховання молоді на основі традиційної культури; встановлено філософсько-педагогічні засади забезпечення етнічної соціалізації підростаючого покоління на основі народних звичаїв та традицій; уточнено роль культури в розвитку етносу і формуванні його самосвідомості та вплив освіти і виховання на формування представника етносу як індивіда, як соціально активну, духовно-моральну, інтелектуально-культурну особистість.

У розділі доведено, що у Криму сьогодні ще існують морально-етнічні групи – етнічна стратифікація, які можуть штучно поглиблювати свої культурні відзнаки, намагаючись законсервувати та зміцнити власний особистий спосіб життя. Тому аналіз поняття етносу в філософії, етнографії, педагогіці (Я. Абуллін, С.Брук, Ю.Бромлей, Є.Бусигін, Й.Гердер, Л.Гумільов, Д.Грєков, О.Каримуллін, М. Катанов, І.Ляваш, В.Пропп, В.Радлов, К.Ріттер, Ю. Римаренко, І. Солоневич, О. Токарєв, М.Членов, М.Чебоксаров, І.Чебоксарова, Д.Фрезер, С.Широкогоров, О. Шендриков та ін.) поглиблює розуміння неповторності кожного етносу, пов’язаного з його походженням, культурними традиціями, національною психологією та самосвідомістю; спільності походження, єдності культурно-освітянських традицій, історичного розвитку етнічності. Розуміння цього є важливим зараз, бо на основі попередніх стереотипів етнічні потреби, інтереси не завжди сприймаються як загальнодержавні й загальнонародні.

Полікультурність, історичні відмінності, різний рівень національної самосвідомості в Криму досить впливово трансформуються у сферу етнічного, індивідуального й групового життя, самоідентифікації. За цих умов формуються ідеологія і філософія змісту освіти. Показано, що система виховання дітей національних шкіл і дошкільних закладів у поліетнічному, полікультурному Криму все більш утверджується на ґрунті соціального досвіду.

Народна педагогіка, у тому числі і караїмів Криму, передбачає передачу соціального досвіду, забезпечення етнічної соціалізації підростаючої генерації, залучення її до загальнонаціональних та загальнолюдських цінностей. Особливе значення в спадкоємності елементів та форм у самому механізмі передачі досвіду культурної спадщини від одного покоління до другого належить традиціям та звичаям (А.Богуш, В.Кузь, М.Стельмахович). Звичаї і традиції як соціальне явище в історико-виховному аспекті сприяють розвитку ціннісних орієнтацій дітей, їх вихованості (Ф. Науменко, Є.Приступа, В.Скутіна, Л.Резнік, О.Таранущенко, М.Стельмахович, Є.Сявавко, В.Демиденко). Вони відіграють роль могутнього засобу стабілізації суспільних відносин, закріплюють події особливого історичного періоду (В.Філоненко, Ю.Полканов, О.Полканов, І.Баранов, В.Кутайсов); зберігають та передають наступним поколінням досягнення матеріальної та духовної культури у різноманітних умовах життя людей (О.Воропай, Є.Сявавко, О.Рогачевська, С.Токарєв); сприяють розвитку самосвідомості, національної гідності (В.Крутецький, Т.Рубцов, А.Малевана, І.Бех, М.Боришевський).

У розділі доведено, що кожне покоління входить у життя через соціалізацію та виховання у першу чергу на національних основах. Саме національно-культурні звичаї та традиції спрямовані на розвиток духовності людини, представника конкретного етносу, на засвоєння культурних цінностей, ідей і розширення знань, що перетворюють їх творчі здібності, відродження досягнень духовності минулих століть.

Досвід засвідчує, що у формуванні самосвідомості етносу велику роль відіграє культура як специфічна форма життєдіяльності людського суспільства яка включає в себе і педагогічну культуру (В. Іванов, О.Лєдов, М.Закович, І.Гаспринський). Культура Криму – особливий феномен культури середземноморського походження. Вона мала свій “ейдос” – сукупність загальнозначущих ідей, “логос” – самосвідомість, світовідчуття, світорозуміння, “етос” – загальні для всіх етнічні цінності, традиції, поважне ставлення до національно-етнічної своєрідності кожного народу Тому, національна культура повинна розглядатися як цілісна система в соціальному організмі світового суспільства, яка відображає його загальнолюдські цінності з обов’язковим урахуванням особливостей та рівня розвитку конкретної етносоціальної спільності.

Зроблено висновок, що розвиток освіти у XIХ столітті багато в чому визначається тенденціями, які відображали рух людства до світової цивілізації. Загальною історичною передумовою його становлення був розвиток етносів. Виховання суб’єкта світової цивілізації припускає допомогу в формуванні у людини здібностей засвоювати як загальнолюдські, так і національні основи в культурі, а також самоідентифікуватись по відношенню до них зберігаючи та закріплюючи свій особистісно-індивідуальний стрижень, своє унікальне і неповторне “Я”. Тому пріоритетним напрямком розвитку сучасної педагогічної теорії повинно стати утвердження національного виховання як провідного системоутворюючого чинника культурно-національного відродження.

У другому розділі Історико-педагогічний аспект становлення кримських караїмів як етносу”- розглядається історія походження, національний тип, своєрідність духовної та матеріальної культури караїмського етносу.

Чільне місце у дослідженні відводиться проблемі походження караїмів як самостійного етносу – нащадків тюрок-хазар, які сповідали закони Мойсея і володіли Кримом з VIII по XI століття та належали до караїмізму як релігії.

Аналіз архівних документів, наукових досліджень свідчить, що етимологія слова “караїм” не безперечна. Про походження караїмів від тюркського племені – хазарів, які жили у північному Причорномор’ї ще задовго до нашої ери вперше згадує Геродот, називаючи їх меланхоленами (чорноризцями) за чорний одяг службовців культу. Птоломей у своїй географії та староруські літописи теж свідчать про чорних клобуків, які живуть на півдні. Але такі вчені як М.Артамонов, І.Берлих, Л.Гарковець, Л. Гумільов, Ю.Солодухов виводять його від імені кімеров (кіммерійців). Кондаракі, Ю. Полканов, О.Полканов, С.Шапшал від слова кара-імам, що означає “чорна віра” – неправильна віра. Але в доісламський період такого уявлення не могло б скластися серед тюркських народів на півдні Росії, тому що уявлення про надзвичайну перевершеність власної релігії в порівнянні з іншими було чуже тюркським племенам. Воно мало з’явитися у них лише після прийняття ісламу, який приніс з собою (не в першій стадії розвитку) уявлення про іслам, як про вищу, надзвичайну релігію. В.Гордлєвський, М.Басхаков, К Мусаєв вважають, що слово “караіт” означає людину, яка читає святе Письмо, а не коментує його. Точка зору (В. Алексєєв, В.Григор’єв, Г.Дебец, Б.Кокеная, І.Крачковський, Є.Кальва, Д’Оссон, С.Сулімович, В.Смирнов) про те, що кримські караїми є залишками хазарського народу, який сповідав Старий Завіт, лягли в основу офіційного розуміння походження караїмів.

У розділі наведено досить вагомі факти життєвого устрою та побуту караїмського суспільства, розкрито його традиції, релігійні вірування і звичаї та обрядовість, особливості розвитку процесу виховання, які лежать в основі педагогічних принципів караїмського суспільства (з XI століття до нашого часу). Сконцентровані і втілені в усній народній творчості караїмського народу, вони засвідчують той факт, що навіть в ті далекі часи люди розуміли важливість і незаперечність необхідності процесу виховання дітей в будь-яку епоху з метою збереження етносу як біологічної та культурної одиниці

У розділі обґрунтовується, що проблема національної культури в освіті обумовлюється не лише потребою відновлення втрачених традицій, а й релігією.

Релігія караїмів у переважних елементах найбільш повно відображає етнічну сутність народу. Як свідчать філософ і теолог Наваханді та Аль Базір (ХІ століття), єврейський письменник Хелеві (ХІІ століття) віра караїмів схильна до синкретизму з іншими релігіями, а саме мусульманською. Засновник караїмської віри Бен-Анан, під впливом богословських ідей мутазалітів, запозичив у них ряд догматичних положень, а саме: Анан вірив в безсмертя душі, у те, що доля залежить від земного існування людини; заперечував авторитет та роль духовенства; як і Магомет заперечував силу зовнішніх обрядів і таїнств, не вважав Ісуса Хреста сином Божим, не визнавав святу Трійцю; визнавав тільки Старий Заповіт.

Роль релігії можна розглядати й у впливі ісламських народів на моральне виховання кримських караїмів. Цілком допустимо, що декотрі моральні уявлення були внесені у караїмську суспільну психіку саме ісламом. Це перш за все віра у долю.

Важливі у етнологічному вивченні народу імена та прізвища, які свідчать про їх етнічну приналежність (Ю.Полканов, О.Полканов, Т.Ковальський, В.Круглевич). До нашого часу дійшли тільки жіночі родові тюркські імена, що пояснюється ставленням до жінки як істоти безправної і безголосої. Прізвища караїмів Криму у своїй більшості за значенням поділяються на групи: прізвища, які вказують на заняття та ремесла, вказують на місце походження предків, які мають характер прізвиська.

У розділі зроблено висновок: культура караїмів, як духовна так і матеріальна, відрізняється від культури інших народів Криму своєю самобутністю, дає можливість не тільки пізнати народ, але й вирішити одне з головних виховних завдань в Криму – виховання позитивних міжетнічних відносин.

У третьому розділі ”Етнопедагогіка караїмського народу як предмет педагогічного дослідження” здійснено аналіз об’єкту дослідження на методологічному, загальноетнічному і загальнопедагогічному рівнях розгляду. На цій основі розкрито сутність, зміст, характер реалізації ідей і завдань караїмської етнопедагогіки в контексті духовного, етнічного, світоглядного, соціально-економічного розвитку суспільного життя.

Про вплив етнічних особливостей і релігії на виникнення та розвиток педагогіки того чи іншого народу писали просвітяни багатьох країн та народів (Я.Каменський, Й.Песталоцці, К.Ушинський, В.Водовозов, О.Духнович, Г.Волков, О.Ізмайлов, М.Нікіфоров, В.Ніколаєв, А. Макаренко, Г.Павлекамова, Г.Сковорода, В.Сухомлинський, М.Стельмахович, В.Шаповалів, Л.Юда). Але й до сьогодення у вітчизняній історико-педагогічній науці існують певні прогалини в дослідженні проблем народного виховання національних меншостей й становлення національної школи.

У різний час розвитку суспільства народні традиції виховання були близькими багатьом відомим педагогам. Зокрема вони знайшли своє відображення в педагогічній спадщині Я.Каменського, Й.Песталоцці. Народні педагогічні теорії українського народу глибоко розкрито в педагогічній спадщині Г.Сковороди, О.Духновича, К.Ушинського. Фундаментальне значення для дослідження проблем національної духовної культури має етнопедагогічна спадщина педагогів, етнографів, письменників: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Коцюбинського, О.Воропая, М.Драгоманова, Г.Ващенка та ін. Теоретичним і практичним внеском в народно-педагогічну теорію нашого часу є праці та діяльність В.Сухомлинського. Основою сучасних досліджень проблем етнопеадгогіки стали праці українського етнопедагога М.Стельмаховича та дослідника чуваської педагогіки Г.Волкова.

У дослідженні обґрунтовано, що багато аспектів народної педагогіки належать спорідненим за мовою, культурою, релігією та способом життя етносам, те, що стосується караїмів Криму, їм найбільш близькі тюркські народи та їх народна педагогіка. Слід відзначити, що досліджень з етнопедагогіки караїмів Криму немає, тому деякі положення науково-методологічного характеру треба враховувати з вже відомих праць дослідників педагогіки тюркських народів. Серед них слід відзначити таких авторів монографії з історії педагогіки поволзьких татар - Я.Ханбікова, азербайджанців - А.Гашимова, туркмен – К.Пирлієва, узбеків – З.Миртусупова, казахів – М.Кушекбаєва, киргизів – Р. Абдураїмової і Кидирлієва, кримських татар – М.Хайруддінова.

Якщо брати за основу визначення етнопедагогіки Г.Волкова. то етнопедагогіку караїмського народу можна визначити як науку про емпіричний досвід караїмів у вихованні та освіті дітей, про духовно-моральні, етичні, естетичні погляди як ісконні цінності караїмської сім’ї, роду, етносу.

У розділі доведено, що етнопедагогіка караїмів вивчає процес, в ході якого виховується, розвивається, навчається особистість на основі соціального, культурно-національного, історичного досвіду народу; збирає народні знання про виховання дітей, народну мудрість, відбиту у фольклорі та релігійних вченнях, сімейному та суспільному укладі, філософсько-етичних поглядах. Це педагогічний потенціал, який впливає на процес історико-культурного формування особистості. Вона досліджує педагогічний досвід караїмського народу за період його існування як етносу, виявляє можливості використання цього досвіду у відродженні народу, його національного “Я”. Тому предметом етнопедагогіки караїмів - є народно-педагогічні традиції підготовки караїмської дитини до життя.

У дослідженні показано, що караїмська етнопедагогіка утворювалась на основі повсякденних спостережень і, виходячи з матеріальних, духовних потреб етносу, формувала його національний характер і психіку, готуючи підростаюче покоління до життя у нових соціально-економічних умовах на основі здобутого досвіду.

Висвітлено, що у народній педагогіці караїмів переплелись елементи дохристиянських, ісламських, язичницьких традицій виховання, обумовлених прагматичними та духовними потребами. В основу національного виховання караїми, як і іудеї, ставлять на перше місце віру в Бога, правду життя і любов. Вони вважають, що основне начало в людині репрезентує душа. Душа є духовною частиною єдиного Бога і осяяна вищими силами і здібностями. Такими як: совість, яка стає категоричним імперативом і – керує вчинками особистості, схвалює чи засуджує їх; серце, яке відчуває істину, прекрасне і добре у житті та людській діяльності, співчуває іншому і прямує до вищого; воля і свобода волі; прагнення до істини.

Аналізуючи зміст етнопедагогіки караїмів слід відзначити, що на підготовку людини до життя впливають: сім’я, рід, однолітки, субкультура, природно-історичне, релігійне оточення; свій народ, Вітчизна; орієнтація дітей на вічні цінності: Людина, Сім’я, Рід, Труд, Знання, Культура, Земля, Природа. Тому виховання в караїмській сім’ї повинно будуватись на таких принципах: виховання прикладом; виховання працею; виховання дійсного представника свого етносу, віри, своєї родини; виховання на прикладі кращих представників свого народу; виховання з метою збереження національних святинь, рідної мови та культури; виховання на основі поваги чужих поглядів, традицій, обрядів, помислів та віри;