Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Рощина Лариса Олексіївна

УДК 261.7:37.013.73

ПРАВОСЛАВНА ДУХОВНА ОСВІТА В УКРАЇНІ

(1991 – 2001рр.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Донецькому державному інституті штучного інтелекту Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Липинський Віталій Володимирович,

професор кафедри історії і права

Донецького національного технічного

університету

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Надтока Геннадій Михайлович,

завідувач кафедри країнознавства,

перший заступник директора Інституту

славістики та міжнародних відносин

Київського славістичного університету

кандидат історичних наук, доцент

Майстренко Владислав Сергійович,

доцент кафедри історії України

Харківського національного університету

ім. В.Н. Каразіна

Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії

для гуманітарних факультетів (м. Київ)

Захист відбудеться 18 березня 2005 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майд. Свободи, 4, ауд. V - 58.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, майд. Свободи, 4).

Автореферат розісланий 07 лютого 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У зв’язку з процесами релігійного та духовного відродження українського суспільства спостерігається зростання наукового інтересу до проблеми становлення і розвитку системи православної духовної освіти в Україні, що в умовах періоду незалежності набула нового значення. Протягом 90-х років ХХст. в Україні була створена система православної духовної освіти, яка стала невід’ємною складовою відродження українських національних традицій, духовності, моралі та ментальності українського народу.

Духовна освіта позитивно впливає на загальний моральний стан українського суспільства, оскільки базується на православній християнській моралі. Засади тих відносин, які сформувалися в православній духовній освітній установі, майбутні священнослужителі після закінчення навчального закладу впроваджують серед своєї пастви. Духовні і світські навчальні заклади, маючи різні спрямування, виконують спільну функцію громадського, морального та патріотич-ного виховання, залучення громадян до глибинних пластів національної культури, духовного розвитку особистості й суспільства. Внесення релігієзнавчих та релігійно-оглядових дисциплін до навчальних планів вищих (а в окремих випадках – і середніх) державних навчальних закладів посилює необхідність вивчення процесів становлення і розвитку православної духовної освіти в незалежній Україні. Досягнення духовного консенсусу в українському суспільстві неможливе без розв’язання питання про міжцерковні, зокрема міжправославні, конфлікти, і вагому роль у врегулюванні цього питання повинна відігравати православна освіта, яка поки що поділена за конфесійною ознакою. Однак, система православної духовної освіти в 90-ті роки ХХст. в Україні практично не розглядалась. Необхідність проведення подальшого дослідження очевидна.

Отже, проблема становлення й розвитку православних духовних навчальних закладів як один із факторів духовного розвитку України в 1991 – 2001рр., є актуальною і важливою для вивчення. У той час, коли питання духовної освіти викликає великий інтерес українського суспільства, у науковій сфері бракує фундаментальних досліджень із проблем історії вітчизняної духовної культури.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної теми “Духовний розвиток особистості в умовах форму-вання ринкових відносин” (Ф – 2002 № державної реєстрації 000 БФ 000004), над якою працює колектив кафедри релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту.

Мета дисертаційного дослідження – комплексний аналіз процесу формування і розвитку системи православної духовної освіти України в 1991 – 2001рр.

Для досягнення поставленої мети вирішувалися такі завдання:

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є процес відродження православ’я в Україні в 1991 – 2001рр., місце і роль у ньому православної духовної освіти.

Предметом дисертаційної роботи є система православної духовної освіти, яка включає концепцію, модель та структуру православної духовної освіти, мережу навчальних закладів, наукові та методичні установи, церковні органи управління, матеріальну базу духовних освітніх установ, систему їх фінансування, колективи викладачів та слухачів, навчальну, виховну, методичну та наукову роботу.

Хронологічні межі роботи (1991 – 2001рр.) дають змогу розглянути основні тенденції процесу становлення і розвитку православних духовних навчальних закладів у перше десятиріччя незалежності України, коли було розроблено нові підходи до питань релігії та церкви з боку держави. Саме з проголошенням Україною незалежності у 1991р. починається бурхливий процес відродження духовних освітніх установ усіх православних церков і вироблення основних засад їх діяльності, який фактично було завершено у 2001р.

Географічні межі дослідження включають територію України у досліджуваний період.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше комплексно і всеобічно як предмет історичного дослідження розглядається система православної духовної освіти в період незалежності України. Авторкою доведено, що швидке зростання мережі православних духовних навчальних закладів було активізовано процесами демократизації, релігійного та духовного відродження українського суспільства, збільшенням кількості релігійних громад за гострої потре-би кваліфікованих церковних кадрів. Виявлено негативний вплив церковного розколу на процес формування мережі православних духовних освітніх установ. З’ясовано, що протягом 90-х років ХХст. значних змін зазнала модель і структура духовних навчальних закладів. Вперше проаналізовано кількісні та якісні зміни складу колективів викладачів та слухачів, встановлено фактори, що їх викликали. Зроблено висновок, що застосування нових форм та методів навчання, значне розширення навчальних програм та планів, нові підходи до виховної роботи мали потуж-ний позитивний потенціал, активізували самостійну і пізнавальну діяльність учнів та студентів, сприяли формуванню всебічно освіченої людини. Доведено, що, незважаючи на значний крок уперед православної богословської науки, її стан протягом 90-х років ХХст. загалом поступався як державним, так і духовним навчальним закладам інших конфесій.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації положення можна застосовувати у практичній діяльності представникам влади: по-перше, під час розв’язання питання щодо взаємодії державної та духовної освіти з метою розвитку духовності, православної моралі й традицій; по-друге, при вирішенні питання про викладання релігієзнавчих дисциплін у світській середній та вищій школі. Результати дослідження можуть бути взяті до уваги в конкретній роботі з православними церквами та духовними навчальними закладами, яка прово-диться Державним комітетом України у справах релігій. Фактичні дані дисертації, теоретичні положення та висновки можуть використовуватись у процесі підготовки узагальнюючих праць з історії України та історії православної церкви, лекційних курсів, спецкурсів та практичних занять для державних та духовних вищих навчальних закладів, а також керівництвом православних церков для вдосконалення і подальшого розвитку системи православної духовної освіти України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації, результати та висновки обговорювались на засіданнях кафедри релігієзнавства Донецького державного інституту штуч-ного інтелекту, знайшли відображення в статтях, матеріалах, виступах авторки з доповідями на міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних та науково-практичних конференціях: на ХІІІ (2003р.) Міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні”, яка проводилась у Львові Інститутом релігієзнавства; на Всеукраїнській науковій конференції “Соціально-економічний розвиток регіонів України: історія і сучасність” (2001р.), а також на науково-практичних конференціях “Роль науки, релігії і суспільства у формуванні моральної особистості” в 2003 – 2004рр., що були організовані Донецьким державним інститутом штучного інтелекту спільно з Донецькою обласною державною адміністрацією.

Публікації. За матеріалами дослідження авторкою опубліковано одинадцять наукових робіт загальним обсягом 4,5 д.а., з яких авторці належить 4,3 д.а.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (272 назви). Повний обсяг дисертації становить 203 сторінки, з них основного тексту 175 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено предмет та об’єкт дослідження, його хронологічні та географічні межі, вказано на наукову новизну та напрями практичного застосування результатів дослідження.

У першому розділі “Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослі-дження” аналізується стан наукової розробки теми, характеризуються джерела, а також визна-чається методологічна основа дослідження.

Проблема розвитку православної духовної освіти в незалежній Україні є новою і ще не знайшла необхідного відображення в науковій літературі. Проте у деяких дослідженнях релі-гієзнавчого та соціологічного спрямування ми зустрічаємо перші спроби вивчення проблем, безпосередньо або тісно пов’язаних із темою роботи. З огляду на коло проблем, які розглядяються дослідниками, всю використану при написанні дисертаційної роботи літературу авторка поділила на п’ять груп за проблемним принципом.

Першу групу склали роботи, присвячені питанням розвитку духовної освіти в Україні у період з кінця 1980-х рр. – початку 2001р1. Вони дають загальну характеристику розвитку духовної освіти в цілому, проте багато проблем залишилось поза межами досліджень. Це, насамперед, розвиток мережі і структури православної освіти в період незалежності України, принципи формування професорсько-викладацького складу, аналіз кадрів слухачів, система фінансування православних духовних навчальних закладів тощо.

До другої групи робіт слід віднести праці з окремих питань розвитку духовної освіти в межах православних церков України: М. Талалая, І. Ісіченка, Д. Степовика2. Особливу зацікавленість викликала праця М. Талалая “Развиток богословської освіти в духовних школах Української православної церкви”. Автор, аналізуючи модель православної освіти в 90-ті роки ХХст., вказує на її недосконалість, аргументує необхідність реформування духовної освіти, характеризує якість викладання в духовних семінаріях Української православної церкви.

У третю групу об’єднано роботи, присвячені окремим православним духовним освітнім установам3. Більша частина з них написана церковними діячами та викладачами православних навчальних закладів. Слід зазначити, що в працях цієї групи міститься аналіз розвитку як духовних навчальних закладів окремих православних церков, так і всієї мережі православної духовної освіти України.

Четверту групу склали роботи з проблем державно-церковних та міжправославних відносин в Україні4. Ці праці мають велике значення для дисертаційного дослідження, оскільки простежують та обгрунтовують проблеми відносин між державою та церквою, міжконфесійні конфлікти та шляхи їх подолання. Духовні навчальні заклади є структурним підрозділом церкви, тому вони також виступають суб’єктом цих відносин.

_____________________

1 Поспеловский Д. Православная церковь в истории Руси, России и СССР. Учебное пособие. М: Республика, 1996. – 468 с.; Поспеловский Д.В. Русская православная церковь в ХХ веке. М.: Республика, 1995. – 425 с.; Кальниш Ю. Духовні школи в Україні: загальний огляд // Людина і світ. – 2001. – №4. – С. 32 - 37.; Васьковський В. Духовна освіта в Україні: проблеми і напрямки розвитку // Людина і світ. – 1998. – №10. – С. 26 - 29.; М. Закович., А. Ко-лодний. Релігійна і релігієзнавча освіта в Україні // Релігійна свобода: історичне підгрунтя, правові основи і реалії сьогодення. – 1998. – №1. – С. 85 - 86. Масальський В.І., Бєлікова Н.Ю. Про становлення сучасної релігійної освіти в Україні // Вісник Донецького університету. Серія Б: Гуманітарні науки. – 2000. – №2. – С. 282 - 287.

2 Талалай М. Развитие богословского образования в духовных школах Украинской православной церкви // Харьковские епархиальные ведомости. – 2002. – №1. – С. 14.; Степовик Д. Аркадій Жуковський – почесний доктор богословських наук // Православний вісник. – 1996. – №11. – С. 10.; Ісіченко І. Духовна освіта УАПЦ // Успенська вежа. – 1996. – №4. – С. 3.; Ісіченко І. Духовна освіта УАПЦ // Успенська вежа. – 2000. – №4. – С. 7 - 8.

3 Кравченко О. 150-річчя заснування Одеської духовної семінарії // Православний вісник. – 1989. – №7. – С. 12 - 14.; Городинцев Г. Закінчення 1988/1989 навчального року в Одеській духовній семінарії // Православний вісник. – 1989.– №10. – С. 6.; Дмитрук А. Річний акт в Одеській духовній семінарії // Православний вісник. – 1992. – №4. – С. 12 - 13.; Митлатик А. Волинська семінарія на межі двох століть // Православний вісник. – 1996. – №5. – С. 72 - 74.; Щур З. Де-сятилітній ювілей Львівської духовної семінарії Української православної церкви Київського патріархату // Інформаційно-аналітичний бюлетень УПЦ КП. – 2000. – №6. – С. 8 - 9.; Форись І. У семінарії, як в армії… // Інформа-ційний бюлетень УПЦ КП. – 1999. – №10. – С. 13 - 14.; Шторгин В. Київська духовна академія і семінарія // Інформа-ційно-аналітичний бюлетень УПЦ КП. – 2000. – №7. – С. 7.; Ісіченко І. Життя Східної єпархії УАПЦ // Успенська вежа. – 1994. – №2. – С. 8. ; Бормило І. Львівська духовна семінарія УАПЦ // Успенська вежа. – 1998. – №7. – С. 6.

4 Любчик В. Церковно-державні та міжправославні відносини в Україні // Актуальні проблеми державно-церковних відносин в Україні. – 2001. – С. 53 - 62.; Бєлікова Н.Ю. Релігійні конфесії України (кінець 80-х – 90-ті роки ХХ століття): Дис…канд. іст. наук: 07.00.01. – Донецьк, 2001. – 234 с. Шуба О. Взаємозв’язок національного та релігійного відродження в процесі утвердження української державності // Народна творчість та етнографія. – 2000. – №1. – С.46 - 62.; Козловський І.А. Духовно-релігійне відродження українського суспільства: реалії і сьогодення // Схід.– 2000. – №3. – С. 66 - 69.; Новиченко М. Про деякі особливості міжконфесійних відносин в Україні // Актуальні проблеми державно-церковних відносин в Україні. К.: VIP, 2001. – С. 21 - 27.

До п’ятої групи авторкою віднесено праці, що висвітлюють історію духовної освіти або окре-

мих православних навчальних закладів. По-перше, це дослідження, присвячені розвитку духовної освіти в інших країнах. Цікавими, на думку авторки, є роботи російських істориків Н.Б. Костіної; Г.Е. Зборовського., М.Н. Костикової5. У них зроблено аналіз процесу розвитку православної освіти в Росії та країнах ближнього і дальнього зарубіжжя в 90-ті роки ХХст; дана характеристика стану підготовки спеціалістів у духовних вищих навчальних закладах Польщі, Німеччини, Франції, Вітікану, що дало змогу порівняти стан духовної освіти в Україні і за кордоном. По-друге, авторкою використано роботи, які аналізують розвиток як усієї системи православної освіти в минулому, так і окремих типів духовних навчальних закладів6. Ці роботи дають можливість порівняти стан розвитку духовної освіти у ХІХ і ХХст. з періодом, що вивчається.

У роботі використані праці з історії релігій та історії України, в яких науковці досліджували питання виникнення та діяльності духовних навчальних закладів7. Ці роботи дали змогу сформувати уявлення про основні тенденції розвитку православної духовної освіти в Україні протягом століть, порівняти з процесами, які відбувались в 90-х роках ХХст., виділити загальні риси та відмінності тощо. Вивчення цієї літератури також дало можливість з’ясувати, які традиційні риси зберегла духовна освіта та які нововведення застосовуються кожною православною церквою.

Отже, вивчення історіографії проблеми свідчить про те, що, незважаючи на велику кількість досліджень, які були присвячені окремим аспектам розвитку духовної освіти в Україні у 90-ті роки ХХст., комплексне дослідження становлення і розвитку системи православних навчальних закла-дів в Україні протягом 1991 – 2001рр. не проводилось, що обумовило вибір теми запропонованої роботи.

Джерельна база дослідження. До першої групи джерел належать закони України, постанови уряду, укази та розпорядження Президента України. Документи цієї групи вміщені в журналах “Відомості Верховної Ради України” та “Збірник постанов Уряду України”. Ці джерела становлять законодавчу базу існування та діяльності православних духовних освітніх установ, міжконфе-сійних та державно-церковних відносин.

_____________________

5 Зборовский Г.Е., Костина Н.Б. К взаимодействию религиозного и светского образования в современных условиях // Социс. – 2002. – С. 107 - 113.; Костикова М.Н. К вопросу о новейшей истории профессионального религиозного обра-зования // Государство, религия, церковь в России и за рубежом: Инфомационно-аналитический бюллетень. – 1999. №3. – С. 3 - 12.; Костикова М.Н. Государство, религия и церковь в России и за рубежом // Информационно-аналитический бюллетень. – 2001. – №2. – С. 15 - 17.

6Лавровский Н. О древнерусских училищах. – Харьков, 1854. – С. 21.; Погодин М.П. Образованность и грамотность в древний период русской истории // Журнал Министерства народного просвещения. – 1871. – №3. – С. 9.; Шип А.Н. З історії Київської духовної академії // Український історичний журнал. – 1996. – №6. – С. 91 - 105.; Квас В. Історичний шлях Волинської духовної семінарії // Волинський православний вісник. – 1998. – Ч.1(2). – С. 84 - 92.; Войнало-

вич В.А. Духовні навчальні заклади України (др. пол. 40х – пер. пол. 60х років ХХст) // Український історичний журнал.– 2003. – №2. – С. 24 - 38.; Тітов Х. Стара вища освіта в Київській Україні к. ХVІ – поч.ХІХст. – К., 1924. – С. 332 - 333.; Бессонов М.Н. Православие в наши дни М, 1990. – С. 270 – 274.

7 Біднов В. Дослідження церковної історії в православних країнах. – Кремінець, Б.в. 1931. – 111 с.; Власовський І. На-рис історії Української православної церкви в ХVІІІ-ХХст. – Нью-Йорк, Б.в. 1957. – 390 с.; Історія християнської церкви в Україні / під ред. В. Бондаренка. – К.: Наукова думка, 1992. – 98 с.; Історія релігій в Україні / під. ред. А.Колодного., П. Яворицького. – К.: Наукова думка, 1999. – 736 с.; Історія православної церкви на Україні. Збірка наукових праць / під ред. П. Яворицького. К.: Четверта хвиля, 1997. – 297 с.; История религии. Т.2. / под. ред. Яблокова. М.: Высшая школа, 2002. – 638 с.

У другій групі джерел об’єднано матеріали Державного комітету України у справах релігій та

його місцевих органів, що зберігаються в поточних архівах цих організацій. Слід зазначити, що значна частина цих документів уперше вводиться до наукового обігу. Документи цієї групи можна розподілити на підгрупи з урахуванням певної специфіки кожної.

По-перше, це щорічні та інформаційні звіти обласних управлінь та центрального органу у справах релігій. Статзвіти надають відомості про окремі аспекти діяльності духовних освітніх установ (тривалість навчального року, матеріальний стан, проходження навчальної практики тощо). В інформаційних звітах відображені кількісні та якісні показники викладачів та слухачів православних духовних навчальних закладів (на денному та заочному відділеннях), обслуговую-чого персоналу тощо.

По-друге, це статути православних духовних навчальних закладів, у яких міститься інформа-ція про юридичний статус, керівні органи, структуру, принципи комплектування викладацьких корпорацій, основні напрями виховної роботи православних духовних освітніх установ.

По-третє, це аналітичні записки, довідки з окремих питань, постанови та протоколи Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, Міністерства у справах національностей, міграцій і культів, Державного комітету України у справах релігій, а також їх обласних управлінь. Протоколи засідань, а також довідки, які надавались керівниками обласних адміністрацій у Державний комітет України у справах релігій, містять вичерпну інформацію про стан забезпечення духовних навчальних закладів приміщеннями, їх санітарно-гігієнічні умови, вирішення майнових суперечок, що виникали у зв’язку з церковним розколом.

По-четверте, це матеріали статистичних обстежень, що проводились Державним комітетом України у справах релігій.

У третю групу об’єднано офіційні церковні документи. Це, перш за все, матеріали соборів, які висвітлюють основні напрямки розвитку духовної освіти за період, що вивчається. Важливе значення для дисертаційного дослідження мали журнали засідань Священних Синодів УПЦ і УПЦ КП та Вищої ради церков, в яких містяться конкретні рішення щодо аспектів діяльності православних духовних освітніх установ у межах своїх церков, а також вирішення поточних проблем окремих навчальних закладів. Журналами засідань Священних Синодів фіксувались також розпорядження Навчальних комітетів при Священних Синодах Української православної церкви та Української православної церкви Київського патріархату, рішення стосовно різних питань розвитку православної духовної освіти у конфесійних рамках.

У четверту групу авторкою віднесено матеріали канцелярій єпархіальних управлінь, які представлені в дисертації здебільшого постановами єпархіальних зборів. Ці документи надали змогу краще дослідити передумови виникнення духовних освітніх установ у межах окремих єпархій, забезпечення навчальних закладів приміщенням та вирішення інших проблем, пов’язаних з першими роками існування духовних навчальних закладів.

П’яту групу складають матеріали канцелярій окремих православних духовних освітніх установ, які дали можливість відстежити процеси становлення і розвитку системи православної духовної освіти на регіональному та єпархіальному рівнях; проаналізувати справжній стан справ на місцях, реальне виконання завдань Навчальних комітетів при Священних Синодах; з’ясувати причини появи тих чи інших тенденцій і процесів; ознайомитись із колом осіб, що здійснювали становлення і реформування православної духовної освіти на місцях.

У шосту групу об’єднано матеріали відділу пропаганди і агітації ЦК Комуністичної партії України. Це джерела допоміжного характеру, які дають змогу дослідити релігійну ситуацію та стан розвитку релігійної освіти на початок періоду, що вивчається.

Сьому групу історичних джерел склала світська та церковна періодична преса. Особливу увагу заслуговують періодичні видання окремих церков, таких як “Православний вісник”, “Інформаційний бюлетень УПЦ КП”, “Православний інформаційно-аналітичний бюлетень”, “Вестник И.П.Ц”, “Успенська вежа”, “Андреевский вестник”, “Харьковские епархиальные ведомости” та інші. У них наведено різноманітні дані з діяльності окремих духовних освітніх установ, а також міститься поточна інформація, що дає більш чітке уявлення про процес становлення, розвитку та реформування духовної освіти в межах певних православних церков.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є система наукових принципів і методів, що спираються на діалектику й досягнення вітчизняної і світової історичної науки. Дослідження побудовано на основі системного підходу і проблемно-хронологічного методу, що дало змогу системно і всеобічно висвітлювати події, факти і явища. Методи, форми і засоби наукового пізнання спираються на принципи наукової об’єктивності, позаконфесійності та історизму.

Невід’ємною складовою методологічної основи дослідження є також православна християнсь-ка мораль, яку покладено в основу функціонування православних духовних навчальних закладів. Духовні освітні установи як структурні підрозділи православних церков утворили мікросере-довища із внутрішньою культурою та самоіндентифікацією, нормами поведінки, специфічним типом спілкування та взаємовідносин, які базуються на пріоритеті загальнолюдських цінностей, гуманістичних, духовних, моральних норм та ідеалів. У дисертаційному дослідженні знайшли широке втілення загальні методи наукового пізнання. Серед них слід виділити проблемно-хронологічний, індуктивний, порівняльний, аналізу та синтезу, типологізації та інші.

У другому розділі “Мережа, структура і фінансування православних навчальних закладів” авторкою проаналізовано процес формування мережі православних освітніх установ у період 1991– 2001рр. Серед факторів, які впливали на формування мережі православних навчальних закладів, слід зазначити: демократичні процеси в українському суспільстві, які зумовили активізацію духовного життя; зростання чисельності релігійних громад, що призвело до гострої нестачі кадрів священнослужителів; зміни в українському законодавстві, які значною мірою прискорили процес виникнення православних освітніх установ; церковний розкол, що спричинив появу навчальних закладів різних гілок православ’я.

Процес формування мережі православних духовних навчальних закладів в Україні відбувався нерівномірно і мав чітку конфесійну ознаку. Його вивчення дало змогу авторці виділити етапи формування мережі освітніх установ усіх гілок православ’я. Перший (1989 – 1990рр.) характеризу-вався виникненням духовних навчальних закладів Руської православної церкви, які надавали середню духовну освіту. З 1990р. вони перейшли у підпорядкування Української православної церкви (УПЦ). На другому етапі (1991 – 1992рр.) виникають перші духовні освітні установи Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та розширюється релігійна мережа УПЦ. З появою на третьому етапі (кінець 1992 – 1994рр.) навчальних закладів Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) завершився процес конфесійного розподілу мережі православних освітніх установ. На четвертому етапі (1995 – 2000рр.) виникла максимальна кількість духовних освітніх установ усіх гілок православ’я. Уповільнення темпів росту чисель-ності духовних навчальних закладів було характерним для п’ятого етапу, який розпочався у 2001р. і ще не закінчився. У результаті формування мережі православних освітніх установ їх кількість збільшилась з 4 в 1990р. до 35 на початок 2001р., тобто майже у 9 разів.

Процес створення мережі православних навчальних закладів мав суттєві особливості. По-перше, деякі навчальні заклади УПЦ почали працювати до реєстрації у Державному комітеті України у справах релігій. По-друге, зареєструвавши статут, окремі духовні освітні установи або закрились відразу, не знімаючись з реєстрації, або почали працювати значно пізніше (Боринська регентсько-дяківська школа, Колегія св. Петра Могили УАПЦ). По-третє, процес формування мережі православних навчальних закладів супроводжувався боротьбою за сфери впливу між УПЦ КП та УАПЦ, майновими суперечками, переходом освітніх установ із однієї православної церкви в іншу, перереєстрацією статутів. Так, статут Івано-Франківської духовної семінарії УАПЦ переєрестровували тричі. По-четверте, вищі духовні навчальні заклади всіх православних церков виникли на матеріальній базі семінарій і діяли разом. Таким чином, на 2001р. православними конфесіями в Україні було зареєстровано 38 навчальних закладів, з яких 14 належали УПЦ, 15 – УПЦ КП, 8 – УАПЦ, 1 – Руській істинно-православній церкві Закордоном.

Авторка констатує нерівномірність розташування духовних освітніх установ по різних регіо-нах України. Так, у Західній Україні розташовано 20 православних навчальних закладів, що становило 52% їх загальної чисельності. Кожна область була представлена кількома духовними освітніми установами. Цей факт пояснювався високою релігійною активністю населення. Особливо виділяється Івано-Франківська область, в якій діяло 3 православні духовні освітні уста-нови. Разом з тим 9 областей України не мали жодного православного навчального закладу, зокрема південь України: Автономна республіка Крим, Херсонська, Миколаївська обл. та інші.

Зростання мережі православних освітніх установ у 90-ті роки ХХст. супроводжувалось її перебудовою згідно з прийнятою моделлю освіти. Три ступені духовної освіти, використані УПЦ та УПЦ КП, в цілому відповідали дореволюційній моделі і мали за мету поетапне надання освіти, що забезпечувало її грунтовність. Було відроджено такий тип навчального закладу, як училища, що забезпечило церкву кадрами певної спеціалізації: регентами, майстрами церковного розпису та пошиття церковного одягу тощо. Українська автокефальна православна церква протягом 90-х ро-ків ХХст. застосовувала двоступінчату модель освіти – “семінарія – академія (колегіум)”, в чому значно поступалась УПЦ та УПЦ КП. Такий стан спричинено тим, що, по-перше, УАПЦ не мала фахівців певної церковної спеціалізації, по-друге, можливість отримання вищої духовної освіти відразу після закінчення середньої школи значно знижувала її якість порівняно з УПЦ та УПЦ КП.

Модель православної духовної освіти передбачала певну структуру, яка обумовлена формою навчання, типом навчального закладу тощо. Структура духовних навчальних закладів певною мірою залежала від форми навчального процесу, з яких основними були денна, заочна та екстер-нат. Останні дві не були традиційними для православної церкви. Їх введення зумовлене, з одного боку, необхідністю надання освіти практикуючим священнослужителям, з іншого – нестачею коштів та приміщень для навчання. На початок 2001р. існували 2 заочні духовні православні освітні установи – Колегія Патріарха Мстислава УАПЦ та семінарія Руської істинно-православної церкви Закордоном.

Протягом 90-х років ХХст. духовні освітні установи зазнавали певної структурної перебудови. Це позначилось на зростанні кількості відділень в училищах, формуванні кафедр в академіях, демократизації системи управління тощо. Загалом за досить короткий проміжок часу всі право-славні церкви спромоглися сформувати структуру кожного типу навчального закладу, яка базува-лася на традиційних позиціях українського православ’я і водночас була досить гнучкою відпо-відно до вимог церкви.

Зростання, а також перебудова мережі та структури духовних навчальних закладів здійсню-вались при досить низькому рівні фінансування, що спричинило залучення широкого кола додаткових джерел надходження коштів. Першочерговою була проблема пошуку приміщень, яку вирішували шляхом розташування навчальних закладів на території храмів, монастирів, єпархіаль-них управлінь, а також орендуванням та будуванням. Відсутність державного фінансування обумовило платність навчання, залучення слухачів до проведення ремонтних робіт, необхідність шукати помешкання та купувати підручники на власні кошти. Незважаючи на скрутне матеріальне становище православних церков, слід зазначити, що протягом 90-х років ХХст. була сформована розвинена мережа духовних освітніх установ, створена матеріально-технічна та навчально-мате-ріальна бази навчальних закладів.

Третій розділ “Колективи викладачів та слухачів православних духовних навчальних закладів” присвячено аналізові процесу формування складу викладачів, учнівських та студентсь-ких колективів духовних навчальних закладів у межах системи православної духовної освіти.

Педагогічні кадри православної духовної освіти становлять викладачі училищ, семінарій, колегіумів та академій. На початку 90-х років ХХст. проблема забезпечення зростаючої мережі православних духовних освітніх установ викладачами вирішувалась шляхом підбору здатних до педагогічної роботи священнослужителів та залученням викладачів світських вищих навчальних закладів. Низький професійний рівень педагогів спонукав Навчальні комітети при Священних Синодах провести велику роботу з організації професійної перепідготовки освітян та підвищення їх кваліфікації. Умовно цей процес у системі православної духовної освіти авторкою поділено на 2 етапи. Головним напрямком першого (1991 – 1996рр.) було надання працюючим викладачам середньої та вищої духовної освіти. Початок другого етапу можна віднести до 1997р. і вважати ще остаточно не закінченим. На цей період діяльність Навчальних комітетів при Священних Синодах УПЦ та УПЦ КП та Патріархії УАПЦ була спрямована на вдосконалення педагогічної майстерності, оволодіння новими методами навчання, підвищення загальноосвітнього рівня вчителів. Це досягалось за рахунок введення постійно діючих семінарів, проведення конференцій тощо. В результаті проведеної роботи завдання перепідготовки та підвищення кваліфікації педагогів установ середньої та вищої православної духовної світи було майже виконано.

Поряд з перепідготовкою та підвищенням кваліфікації викладачів православних навчальних закладів у 90-ті роки ХХст. відбувалась їх підготовка, яка була основним засобом забезпечення духовних освітніх установ кваліфікованими педагогічними кадрами. Слід зазначити, що протягом 1991 – 2001рр. жодною православною церквою не було створено спеціального навчального закла-ду для підготовки педагогічних кадрів для середніх духовних освітніх установ. Поповнення складу викладачів здійснювалось за рахунок кращих випускників вищих духовних навчальних закладів (до 1996 р. – семінарій), шляхом жорсткого відбору із врахуванням індивідуальних властивостей претендентів та їх педагогічних здібностей. Авторкою підраховано, що на початок 2001р. 80% ви-пускників київських духовних академій УПЦ та УПЦ КП, які захистили кандидатську дисерта-цію, працювали викладачами вищих та середніх православних духовних освітніх установ.

Значна увага в дослідженні присвячена аналізу кількісного та якісного складу викладачів духовних освітніх установ усіх гілок православ’я. Збільшення чисельності педагогів, зумовлене зростанням кількості навчальних закладів, розширенням навчальних програм, відкриттям додатко-вих відділень і паралелей, відбувалось головним чином за рахунок випускників вищих духовних навчальних закладів та світських викладачів і становило від 50 до 98%. Серед якісних змін складу педагогів слід відзначити значне зниження їх середнього віку, зменшення педагогічного стажу, підвищення рівня духовної освіти. У розділі охарактеризовано також матеріальний стан та соціальний статус викладачів православних духовних освітніх установ, що значно впливав на процес формування їх колективів.

До складу слухачів православних навчальних закладів у 90-ті роки ХХст. належали учні єпархіальних училищ, семінарій, регентських класів, студенти колегіумів та академій. Специфіка православної освіти передбачала вимогливий вибір майбутніх слухачів. Серед основних критеріїв підбору кандидатів на здобуття духовної освіти слід виділити наявність середньої, середньої спеціальної або вищої світської освіти, відданість Богу і справі церкви, знання основ право-славного віровчення та обрядовості. Для навчання в академії необхідно було закінчити семінарію (за винятком вищих навчальних закладів УАПЦ, куди приймали за наявності державної середньої освіти). Відмовившись від станового принципу відбору кандидатів на навчання, духовні освітні установи ускладнили умови вступу за рахунок введення іспитів з богословських дисциплін. Завдяки цьому духовна освіта, з одного боку, стала доступною для усіх верств населення, з іншого, людей сторонніх вступні випробовування спонукали до роздумів про правильність вибору майбутнього шляху.

Впродовж періоду, що вивчається, спостерігалось вагоме збільшення чисельності слухачів усіх православних церков України в основному за рахунок відкриття нових навчальних закладів та розширення діючих. Авторка доводить, що найпотужнішою за темпами росту чисельності слухачів православних духовних освітніх установ залишається УПЦ. З 1990 по 2001р. їх кількість зросла в 6 разів. Важливу роль в цьому процесі відіграло відкриття в більшості навчальних закладів заочного сектору навчання. Освітні установи УПЦ КП та УАПЦ також мали тенденцію до зростання кількості слухачів, хоча значно повільніше, ніж УПЦ (з 1994 по 2001рр. в 2 рази).

Авторкою встановлено, що зростання чисельності учнів та студентів православних навчаль-них закладів протягом 1991 – 2001рр. призвело до якісних змін складу учнівських та студентських колективів. По-перше, відбувався процес зменшення середнього віку учнів та студентів. Це було обумовлено зменшенням серед слухачів кількості священнослужителів та відстрочкою від війскової служби на термін навчання. По-друге, значних змін зазнав соціальний склад слухачів православних духовних освітніх установ. Якщо в першій половині 90-х років ХХст. зростання чисельності слухачів відбувалося за рахунок вихідців з родин священнослужителів, то з другої половини 90-х років склад учнівських та студентських корпорацій поповнювався представниками інших верств населення: службовців, робітників, інтелігенції, що було обумовлено зростанням популярності релігійної освіти в українському суспільстві. По-третє, певних змін набув статевий склад слухачів православних духовних навчальних закладів. З розвитком мережі училищ до складу слухачів поступово стали входити жінки за рахунок відкриття регентських відділень та інших спеціальностей, хоча кількість жінок була незначною.

У четвертому розділі “Навчальна, методична та наукова робота” вперше робиться спроба розгляду навчальної та виховної роботи в межах православної освіти в Україні, комплексного вивчення факторів та причин, що впливали на процес їх реформування; проводиться аналіз методичної та наукової роботи освітніх установ православних церков України.

У системі вищої та середньої православної духовної освіти якість навчальної роботи значною мірою залежала від організації та структури навчального року. Загальновизнаним усіма право-славними церквами був поділ навчального року на два семестри: осінньо-зимовий та зимово- весняний. Згідно з постановами Навчальних комітетів при Священних Синодах УПЦ, УПЦ КП та Патріархії УАПЦ, навчальний рік розпочинався 1 вересня і закінчувався 15 травня. Взимку слуха-чам надавались 10-добові канікули, пов’язані з Різдвяними святами. Термін проведення випускних іспитів та їх тривалість встановлювались кожним навчальним закладом окремо.

Авторка констатує, що на початку 90-х років ХХст. навчальний рік у більшості освітніх уста-нов починався із запізненням і переривався, що було викликано ремонтними роботами приміщень. Але вже з другої половини 90-х років усіма православними церквами було затверджено єдиний тнрмін навчання, який в цілому відповідав світовим стандартам, незважаючи на той факт, що духовні освітні установи функціонували за церковним календарем. Вдалим, на думку авторки, є впровадження на час церковних свят обов’язкової участі слухачів у церковних службах, що було однією з форм проходження богослужбової практики.

На початку 90-х років ХХст. усіма православними церквами України була прийнята класно-урочна (для середніх навчальних закладів) та курсова (для вищих духовних освітніх установ) система навчання. На заочних відділеннях середніх духовних освітніх установ класно-урочна система ще на початку 90-х років ХХст. була замінена курсовою, що оптимально підходило для цієї форми навчання.

Характерною ознакою першої половини 90-х років ХХст. у закладах православної освіти була відсутність типових навчальних програм та планів. З другої половини 90-х років усіма православними церквами почали застосовуватися типові навчальні програми та плани, але реформаційні процеси системи духовної освіти приводили до їх змін майже