НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

РУБЛЬОВ Олександр Сергійович

УДК .3:(477.8) – 058.237 [321.02+304.44] “1914/1939”

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИХ ПОЛІТИЧНИХ

ТА КУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСАХ

(1914 – 1939)

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є монографія “Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939)” (Київ: Інститут історії України НАН України, 2004. – 648 с.).

Робота виконана у відділі історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Станіслав Владиславович,

Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідувач відділу історії України

20 – 30-х рр. ХХ ст.

Офіційні опоненти: – доктор історичних наук

КАСЬЯНОВ Георгій Володимирович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділом новітньої історії та політики; –

доктор історичних наук, професор

БОРЯК Геннадій Володимирович,

голова Державного Комітету архівів України; –

доктор історичних наук, професор

КАЧАРАБА Степан Петрович,

Львівський Національний університет ім. І. Франка,

завідувач кафедри історичного краєзнавства.

Провідна установа – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, м. Львів.

Захист відбудеться “24” червня 2005 р. о 14-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001,м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “ 21 ” травня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук

Гуржій О. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Свою відому нині розвідку “Вклад Галичини в українські визвольні змагання”) І. Лисяк-Рудницький починає застереженням читачеві, що має порушити “одну дуже небезпечну проблему”: “Небезпечна вона тим, що всі справи, що стосуються взаємовідносин Східньої і Західньої України, обросли в нашому суспільстві силою-силенною різних забобонів, упереджень, образ і претенсій”Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. – К., 1994. – Т. . – С. ).

За п’ятдесят сім років, що минули з часу цієї публікації, згаданих “забобонів, упереджень, образ і претенсій” хіба що побільшало, і подолання їх залишається одним з найактуальніших завдань. Тривале перебування при владі у відродженій незалежній Україні колишньої партійно-комсомольської номенклатури та її квазіреформування вочевидь лише скріплювали й навіть поглибили звичну вітчизняну дихотомію – Західна Україна contra Україна Центрально-Східна. За цих обставин вкотре вже виникає фата-моргана західноукраїнського сепаратизму й постають доволі песимістичні “галицькі проекти”. Водночас й чимало чинників працює на скріплення загальноукраїнської єдності – попри усі, іноді досить виразні, регіонально-історичні відмінності.

Цей, нині вже невидимий, але цілком реальний “надзбручанський мур”, котрий й сьогодні розділює національну територію на дві частини, містить й таку важливу складову (окрім вищезгаданих забобонів, упереджень etc.) як відверте незнання історії взаємин українського Сходу й Заходу, ролі національної інтелігенції цих регіонів в їхньому зближенні й формуванні української політичної нації. Подолання цього незнання й зруйнування усталених стереотипів щодо взаємовідносин Західної і Східної України є актуальним науково-дослідним завданням.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з розробкою планових тем “УСРР в добу утвердження тоталітарного ладу (1928–1933 рр.)”; “Завершення формування тоталітарного ладу в Україні (1934–1938 рр.)” (№ держреєстрації 01984000867); “Модернізаційні процеси в українському радянському суспільстві (1917–1939 рр.)” (0102U000960) відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст.; “Методологічні проблеми дослідження історії регіонів України ХХ ст.”U000937) та “Історичне регіонознавство в Україні” (0102U003773) відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України. Тема роботи також координувалася з напрямом діяльності Республіканської програми “Реабілітовані історією” (голова Головної редколегії проекту акад. НАН України П. Тронько).

Мета і завдання дослідження – на основі узагальнення здобутків історіографії, введення у науковий обіг нових масивів документів, використання матеріалів й спогадів учасників подій:

· проаналізувати участь західноукраїнської інтелігенції у подіях Першої світової війни й Визвольних змагань 1917–1921 рр. під кутом зору її впливу на формування модерної української політичної нації;

· визначити роль інтелігенції західного регіону у здійсненні політики “українізації” в УССР 1920-х – початку 1930-х рр.;

· дослідити наукові й культурні зв’язки інтелігенції УССР та Західної України упродовж міжвоєнного двадцятиліття;

· простежити вивчення регіональної історії західноукраїнських земель Кафедрою історії України М. Грушевського у Києві на прикладі наукової праці двох галичан – аспірантів академіка – О. Павлика (1890–1937) та В. Костащука (1885–1931);

· здійснити порівняльний аналіз паралельних біографій двох найвідоміших львівських учнів М. Грушевського – М. Кордуби (1876–1947) та І. Крип’якевича (1886–1967) – у загальноукраїнському науковому контексті 1920–1930-х років й насамперед у зв’язках галицьких істориків з їхніми колегами з ВУАН;

· з’ясувати роль Консульства СССР у Львові як сполучної ланки між Східною та Західною Україною й водночас (але переважно) більшовицької експозитури на українських теренах II Речіпосполитої;

· висвітлити використання більшовицькою адміністрацією УССР у своїй політиці щодо західноукраїнських інтелектуалів та митців такого потужного чинника впливу як фінансовий (призначення пенсій, виплата/невиплата гонорарів та ін.);

· окреслити й проаналізувати “галицький сегмент” загальної антиукраїнської репресивної політики більшовицького режиму 1930-х років (фабрикування “справи” “Української військової організації” в УССР та ін.);

· на підставі нововиявлених матеріалів реконструювати обставини перебування у сталінських тюрмах і таборах та долю низки політичних, громадських діячів, представників культурно-освітньої й творчої інтелігенції – уродженців західноукраїнських земель, які стали жертвами репресій;

· проаналізувати ставлення громадськості Західної України, насамперед її інтелектуальних кіл, щодо комуністичного тоталітарного режиму в СССР/УССР.

Об’єктом наукового пошуку є розвиток взаємозв’язків Західної і Східної України упродовж 1910–1930-х років у галузі суспільно-політичного, культурно-освітнього й наукового життя.

Предметом вивчення є внесок західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональні політичні та культурні процеси доби, що вивчається.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1914–1939 рр. За точку відліку взято 1914 р. – початок Першої світової війни й, як стверджують окремі дослідники (Р. Шпорлюк, Я. Грицак), Української революції. Аналіз подій завершується передоднем Другої світової війни – 1 вересня 1939 р., але – за потреби – автор виходить за означені хронологічні межі, якщо того вимагає логіка викладу матеріалу.

Методологічна основа дослідження – принципи історизму та наукової об’єктивності. У дисертації перевага віддавалася методам, притаманним історичному пізнанню – порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному, ретроспективному, історичної реконструкції та історичних аналогій.

Наукова новизна праці полягає у концептуальній постановці й комплексному аналізі внеску західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональні політичні та культурно-освітні процеси 1910–1930-х рр. у ширшому контексті подій центрально-східноєвропейської історії цієї доби.

В результаті дослідження одержано результати, які мають наукову новизну:

Перша світова війна 1914–1918 рр. актуалізувала західноукраїнське питання, висунула його у центр вітчизняної суспільно-політичної думки. Масове примусове переміщення західноукраїнської інтелігенції (воєнні бранці, заручники, виселенці, біженці) на терени імперії Романових, зокрема на землі Наддніпрянщини, уможливило їхні тисячні міжособисті контакти з колегами й однодумцями зі Східної України, сприяло виразнішому артикулюванню національних соборницьких дезидератів.

Питання соборності усіх українських земель, лише окреслене ідеологами національного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., було переведене у практичну площину подіями Першої світової війни та незавершеної Української революції 1917–1921 рр.

Українська революція 1917–1921 рр. зазнала лише відносної поразки. Спадщина УНР/ЗУНР та Акта 22 січня 1919 р. спричинила постання УССР – форми комуністичної національної квазідержавності, котра була вимушеною поступкою російських більшовиків національно-визвольним аспіраціям українців. Після окупації ЗУНР II Річчюпосполитою саме Наддніпрянська Україна, де упродовж 1920-х років перспективи національного відродження виглядали значно переконливішими, аніж у Галичині, перебирає на себе роль українського П’ємонту.

Виокремлено внесок уродженців західноукраїнських земель у здійснення урядової політики “українізації” в УССР. Доведено, що представники західноукраїнської інтелігенції відігравали поважну роль у культурно-освітній сфері республіки, насамперед у мережі НКО УССР (чільні працівники апарату Наркомосу, керівники науково-дослідних установ, ректори вузів, професори, викладачі та ін.). У свою чергу, лідери українського націонал-комунізму (О. Шумський, М. Скрипник та ін.) прагнули ширшого використання “галицького ресурсу національного будівництва” у суспільно-політичному й культурно-освітньому житті УССР. Скрипниківський Наркомос неодноразово ініціював проект масштабного залучення галицьких педагогів-українців (від третини до половини їхньої чисельності) до педагогічної сфери республіки. Аналогічні, хоча й скромніші, задуми щодо фахівців з Західної України мали й інші відомства УССР.

На ментальному рівні репресії проти західноукраїнської інтелігенції в УССР (й ширше – усіх уродженців цього регіону) як виразного носія національної ідентичності зумовлювалися російським імперським (звичним?) стереотипом, згідно з яким український рух в імперії Романових (і його пропагандистський різновид в СССР – “український буржуазний націоналізм”) був не автохтонного походження, а винятково інспірованим/експортованим з-за кордону, отже являв собою “німецьку”, “австрійську”, “польську” чи іншу “інтригу” або спричинявся галицькими “мазепинцями” – сепаратистами. Російська (царська й більшовицька) влада здавала собі звіт, що напередодні Першої світової війни підавстрійська Східна Галичина з її національно свідомою українською інтелігенцією становила найголовніший осередок “мазепинства”, який не лише продукував вибухонебезпечні “українофільські” ідеї й давав притулок політичним емігрантам з підросійської України, а й поширював свої “сепаратистські” дезидерати на терени імперії Романових.

Реконструйовано подробиці біографій низки представників західноукраїнської інтелігенції (В. Атаманюк-Яблуненко, О. Бадан-Яворенко, С. Вітик, М. ІрчанА. Бабюк), М. Козоріс, М. Лозинський, С. Рудницький, М. Сисак, І. Сіяк, М. Яворський, О. Яворський та ін.) після винесення судових/позасудових вироків у сфабрикованих щодо них “справах”. Доведено, що для багатьох з них перебування у мережі ГУЛАГу стало своєрідною школою самоусвідомлення, національного дозрівання й остаточного зречення націонал-комуністичних ілюзій.

З’ясовано позиціонування української громадськості західних теренів національної території, насамперед інтелектуальної еліти й освічених верств, на два антагоністичні табори зацікавлених спостерігачів за перебігом процесів у підсовєтській Україні. Політика “українізації” й пов’язані з нею процеси національного відродження у Наддніпрянщині упродовж 1920-х рр. підживлювали совєтофільські ілюзії й сподівання на реалізацію “українського проекту” в СССР. Натомість з початку 1930-х рр. абсолютна більшість інтелігенції й політиків західноукраїнських земель відверто негативно сприймала русифікаційний курс московської адміністрації у Наддніпрянщині, антиукраїнські репресії й винищення як “класу” ледь не усіх уродженців Галичини, Буковини й Закарпаття в УССР. Лише незначна меншість західноукраїнських інтелектуалів й функціонерів КПЗУ все ще живилися націонал-комуністичними ілюзіями, дедалі більше втрачаючи своїх прихильників. Таке “спостерігання” не було суто пасивним, а й спонукало до виразно артикульованих рефлексій на загальноукраїнські теми, а відтак – сприяло виразнішому формулюванню загальнонаціональних вимог, підживлювало вітчизняну державницьку та історіософську думку.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретико-методологічні розробки і фактичний матеріал дослідження можуть використовуватися при опрацюванні засад державної регіональної політики, написанні узагальнюючих праць з історії України та Центрально-Східної Європи новітнього часу, підготовці вузівських курсів з історії України, політології, історичного краєзнавства, у музейній практиці.

Термінологія. Терміни “рада” й “радянський”, вироблені давніми демократичними традиціями в Україні, застосовуються щодо вітчизняних владних і громадських інституцій, насамперед доби Української Центральної Ради – УНР.

Для означення більшовицьких структур періоду Української революції та пізнішої совєтсько-російської окупації – у відповідності з традиціями політичної еміграції УНР, закордонних українських науковців, фахової українознавчої публіцистики й аналітики II Речіпосполитої (насамперед кола співробітників “Biuletynu Polsko-Ukraiсskiego” В. Бончковського та Науково-дослідного інституту Східної Європи у Вільно) – використовуються їхні властиві російські форми – “совєти”, “совєтський” – та відповідні абревіатури – “СССР”, “УССР” тощо.

Апробація результатів. Основні результати наукового пошуку доповідалися автором на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: Міжнародному науковому симпозіумі “Феномен тоталітаризму у Східній Європі” (м. Бухарест, Румунія, 11–12 грудня 1998 р.); Міжнародному науковому симпозіумі “Вплив тоталітарного минулого на нові демократії у Центральній та Східній Європі” (м. Кишинів, Молдова, 1–2 липня 1999 р.); Міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХI ст.” (м. Чернівці, 16–18 травня 2000 р.); наукових семінарах у Німецькому історичному інституті (м. Варшава, Польща, 17 липня 2002 р.) та Південно-східному науковому інституті (м. Перемишль, Польща, 22 липня 2002 р.); Міжнародній науковій конференції “Україна – Польща. Українці – поляки. 1914–1939” (м. Варшава, Польща, 18–20 вересня 2002 р.); Першому засіданні Всеукраїнського “круглого столу” “Сарбеївські читання” (м. Київ, 30 січня 2003 р.); Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща у визвольних змаганнях ХІХ – початку ХХ ст.” (м. Київ, 5 листопада 2003 р.) та ін.

Публікації. Результати наукового пошуку відображені в індивідуальній монографії, двох монографіях у співавторстві, брошурі, 3 археографічних публікаціях, 31 статті у фахових виданнях загальним обсягом 127 друк. арк.

Структура та обсяг роботи зумовлені її метою та завданнями. Дослідження складається зі вступу, дванадцяти розділів, висновків (основний текст – 569 с.), списку джерел і літератури (37 с., 746 найменувань), ілюстрацій. Загальний обсяг дисертації становить 648 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, наукову новизну й практичну значущість роботи.

У першому розділі – “Стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження” – з’ясовується методологічне, історіографічне та джерелознавче підґрунтя дослідження.

Перші публікації, в яких висвітлювалася участь інтелігенції західноукраїнських земель у загальнонаціональних політичних і культурних процесах 1914–1939 рр., назагал змальовували добу Першої світової війни та Української революції 1917–1921 рр. крізь призму спогадів й належали не фаховим історикам (за винятком мемуаристики М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Кордуби, І. Крип’якевича та деяких ін.), а безпосереднім учасникам подій – політичним, культурно-освітнім, громадським діячам, військовим – як наддніпрянцям, так і уродженцям західних теренів національної території (В. Андрієвський, Є. Грицак, М. Ковалевський, К. Малицька, О. Назарук, М. Рудницький, П. Скоропадський, Л. Цегельський та ін.). Критичною налаштованістю до участі галицької інтелігенції, зокрема студентської молоді, у революційних подіях у Наддніпрянщині відзначається розвідка “Галичина та Соборна Україна”) видатного вітчизняного географа С. Рудницького (1877–1937).

Колишній харківський аспірант, а згодом в’язень ГУЛАГу й емігрант Григорій Костюк (1902–2002) на початку 1950-х років у США став одним з піонерів системного вивчення тоталітарної доби в Україні, особливостей національної політики більшовиків. Він одним з перших у закордонному українознавстві проаналізував перебіг кардинальної зміни курсу ВКП(б) в українському питанні 1932–1934 рр., внаслідок чого посланець кремлівського диктатора П. Постишев здійснив жорстоку “чистку” на “культурному фронті” УССР, ініціювавши спільно з ГПУ фабрикацію справи “Української військової організації” у республіці, репресивний вир якої поглинув значну частину західноукраїнських інтелігентів, ще донедавна активних провідників “українізаційної” політики. У 1992 р. Г. Костюк був обраний іноземним членом НАН України, а 1995 р. вітчизняний читач отримав український переклад його синтетичної праці “Сталінізм в Україні”, що вперше з’явилася англійською 1960 р. Наукові дослідження Г. Костюком тоталітарної доби в Україні доповнюють його вартісні мемуари “Зустрічі і прощання”, дві книги яких видано за життя ученого, 1998).

Непересічну цінність становить історико-публіцистична та історико-мемуарна спадщина Івана Кедрина-Рудницького (1896–1995). Колишній стрілець австрійського війська й військовополонений часів Першої світової війни, активний учасник українських визвольних змагань у Наддніпрянщині, він у міжвоєнному часі працював сеймовим кореспондентом у Варшаві й редактором львівського “Діла”, був близьким до керівництва ОУН, зберігаючи водночас критичне ставлення щодо окремих аспектів діяльності організації. Власний життєвий досвід доби УНР 1917–1920 рр., знання менталітету як галичан, так і наддніпрянців, дали можливість І. Кедрину-Рудницькому оцінювати події вітчизняної історії першої половини ХХ ст. з загальнонаціональної точки зору, зокрема адекватно характеризувати внесок західно- та східноукраїнської інтелігенції у новітню історію України.

Важливе значення для висвітлення теми має творча спадщина визначного українського вченого, професора Альбертського університету (Канада) й небожа І. Кедрина-Рудницького – Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), насамперед його історичні, історико-публіцистичні та історіософські розвідки, зібрані нині у двотомнику “Історичні есе”К., ). Для аналізу проблем участі західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних і культурних процесах 1914–1939 рр. першорядне значення мають такі статті І. Лисяка-Рудницького: “Виродження та відродження інтелігенції” (1944), “Вклад Галичини в українські визвольні змагання” (1948), “Українська Національна Рада та ідея соборності” (1950), “Формування українського народу й нації: Методологічні завваги” (1951), “Українська революція з перспективи сорокліття” (1958), “Інтелектуальні початки нової України” (1958–1959), “Україна в еволюції радянської системи” (1963), “Україна між Сходом і Заходом” (1963–1966), “Роля України в новітній історії” (1963–1970), “Українці в Галичині під австрійським пануванням” (1966–1982), “Напрями української політичної думки” (1969–1983), “Український національний рух напередодні Першої світової війни” (1975–1977). Свої оцінки подій Української революції 1917–1921 рр., проблем взаємин Східної та Західної України, націєтворчих процесів тощо І. Лисяк-Рудницький мав можливість верифікувати, черпаючи з наявної історико-мемуарної літератури та безпосередніх спогадів сучасників та учасників тих подій. До кола цих осіб належав і його рідний дядько – І. Кедрин-Рудницький, “обширне листування” з яким зберігається в архіві І. Лисяка-Рудницького.

У статті “Українська Національна Рада та ідея соборності” він наголошував, що прилучення західноукраїнських теренів до СССР супроводжувалося велетенськими стражданнями людності цих земель. Одначе об’єднання Наддніпрянщини та Західної України у межах УССР мало й позитивні наслідки: “Вперше від 17 ст. політична єдність нашої країни існує не як постулят…], але як факт. Звісна річ, це єдність під чужим ярмом. Але у спільних переживаннях, стражданнях і боротьбі виковується новий всеукраїнський тип, що буде носієм завтрішнього дня нації […]. Незважаючи на всю майстерність совєтської поліційно-терористичної системи, вона не може перешкодити тисячним особистим контактам між уродженцями східньо-осередніх та західніх земель. Так відбувається процес інтеграції нової збірної свідомости українських мас”. Дисертант екстраполює вислів І. Лисяка-Рудницького щодо “тисячних особистих контактів” уродженців й мешканців Сходу й Заходу національної території, в тому числі інтелігентів, після вересня 1939 р. й на більш ранній історичний період – доби Першої світової війни та Української революції, коли власне вперше виник феномен таких масових контактів, що стали потужним імпульсом формування загальноукраїнської політичної нації.

Засадниче значення мають оцінки І. Лисяком-Рудницьким асинхронності націєтворчих процесів у Західній та Східній Україні напередодні Першої світової війни та їхньої поступової, але неухильної синхронізації під впливом воєнних подій та Української революції: “Новітня українська нація народилася щойно в 1917 р.…]. В Галичині, завдяки сприятливим обставинам, процес націєтворення був більше посунений. Різний характер визвольних змагань в Наддніпрянській Україні та в Галичині полягає в тому, що в Галичині ми в 1918 вже були нацією, а на Наддніпрянщині в 1917 р. ще не вийшли зі стадії етнографічної маси”. Радикальна зміна у цьому відношенні відбулася упродовж кількох наступних років, що було найсуттєвішим результатом визвольних змагань: “Держави не вдалося закріпити, але Україна вийшла з революції як політична нація. Це факт, що з ним мусіли рахуватися навіть окупанти. Формально це знайшло вислів у тому, що большевики признали існування української нації (в противагу старій царській Росії) і створили т. зв. УРСР”.

Цікаві думки й великий фактичний матеріал про ті або інші аспекти політики російської комуністичної адміністрації стосовно західноукраїнської інтелігенції можна знайти також у монографіях Д. Армстронга, Я. Білінського, Б. Кравченка, Дж. Мейса, О. Геруса та інших закордонних українознавців. Так, О. Герус підкреслював важливу роль західноукраїнської інтелігенції у пропаганді ідеалів національного визволення України після вересня 1939 р.: “Об’єднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на поділених до того часу українців…]. У той час як західні українці зазнавали систематичної комунізації, східні або совєтські українці відкривали для себе ідеали і цінності своїх західних співвітчизників. Це психологічне змішування контрастуючих цінностей не могло не вплинути на мислення та позицію української совєтської інтелігенції в повоєнний період”. Як і у випадку з працями І. Лисяка-Рудницького, дисертант екстраполює цю згадку щодо “психологічного змішування контрастуючих цінностей” й на попередній період вітчизняної історії – починаючи з Першої світової війни й поширюючи цю характеристику на усе міжвоєнне двадцятиліття.

За панування в СССР російського комуністичного режиму об’єктивне висвітлення історії західноукраїнської інтелігенції, її ролі у загальнонаціональних політичних і культурних процесах, особливо доби Української революції 1917–1921 рр. й взаємин з совєтською адміністрацією в УССР міжвоєнного двадцятиліття належало до табуйованих тем. Прагнення до соборності національних територій, виразно артикульоване чільними вітчизняними інтелектуалами на переломі ХIХ – ХХ ст., тлумачилося офіційною совєтською історіографією винятково як рух західноукраїнських “працюючих мас” за “возз’єднання” з УССР/СССР.

Перші наукові публікації з цих питань з’являються у вітчизняній історіографії на межі 1980–90-х років. У цей час виходить друком низка загальних (так би мовити – оглядових) праць про політику російського комунізму/більшовизму щодо України, в яких наводилася ще не досить докладна інформація щодо репресій проти української інтелігенції. Подекуди у цих дослідженнях траплялися й згадки про долю окремих уродженців західноукраїнських земель. Йдеться про публікації Г. Боряка, В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького, Ю. Шаповала та ін. Тоді ж з’являються й спеціальні наукові праці як вищезгаданих авторів, так і І. Гирича, С. Кіржаєва, В. Кравченка, Р. Пирога та інших дослідників, присвячені історії української інтелігенції 1920–30-х років.

Відповідаючи на виклики часу, учені Інституту історії України НАН України ініціювали 1990 р. вивчення піонерської для вітчизняної історіографії науково-дослідної теми – “Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30–40-х – початку 50-х років в контексті розробки проблем регіональної історії (На матеріалах України)” (керівник Ю. Данилюк). Виконання її увінчалося публікацією двох знакових книжок, вперше побудованих на використанні матеріалів центрального та архівів обласних управлінь СБУ, – “Репресоване краєзнавство: 20–30-ті роки”К., 1991) та “Реабілітовані історією” (К.; Полтава, 1992). 1992 р. з’явилася постанова № Кабінету Міністрів України “Про підготовку і випуск серії книг “Реабілітовані історією””, розпочалася робота Головної та обласних редколегій “Реабілітовані історією” (голова – акад. НАН України П. Тронько). Відтоді були опубліковані десятки книжок, сотні статей, брошур, газетних публікацій, відбулися десятки різноманітних конференцій.

Тим не менше, праць, які б подавали панорамне бачення та містили аналіз комуністичного тоталітаризму в Україні упродовж усього періоду його функціонування (чи принаймні вагомого його хронологічного відрізку), не так вже й багато. Серед них привертають увагу, насамперед, монографії й публікації документів І. Біласа, С. Білоконя, І. Винниченка, Ю. Данилюка, С. Кульчицького, В. Пристайка, В. Ченцова, Ю. Шаповала, Б. Яроша та ін. Системне висвітлення проблеми терору й тероризму в історії України, в тому числі й совєтської доби, подається в узагальнюючій праці Інституту історії України НАН України – “Політичний терор і тероризм в Україні. ХIХ–ХХ ст.: Історичні нариси”К., 2002).

Окремі розвідки вітчизняних науковців присвячені ключовим проблемам історії Західної України першої половини ХХ ст., зокрема подіям Першої світової війни на теренах регіону, національно-державному будівництву за часів ЗУНР, польсько-українській війні 1918–1919 рр., біографіям деяких чільних постатей галицької інтелігенції (праці С. Гелея, Я. Грицака, Я. Дашкевича, М. Дядюк, У. Єдлінської, С. Качараби, О. Купчинського, М. Литвина, К. Науменка, І. Патера, Ю. Сливки, І. Федорів, Я. Федорука та ін.). Серед публікацій документальних матеріалів з історії західноукраїнської інтелігенції важливе місце посідає епістолярна спадщина її провідних представників (М. Возняка, В. Гнатюка, М. Кордуби, І. Крип’якевича, М. Рудницької, С. Рудницького, В. Стефаника, К. Студинського, А. Шептицького та ін.), у якій яскраво відобразилися драматичні й складні події першої половини ХХ ст. у Галичині й Наддніпрянській Україні, взаємозв’язки науковців, діячів освіти і культури обох частин національної території тощо.

Серед публікацій документів останніх років увагу привертають матеріали з архівів ГПУ – НКВД – КГБ, що стосуються залаштункового механізму репресій тоталітарного режиму проти української академічної науки, зокрема таких її чільних представників, як академіки С. Єфремов та М. Грушевський. Очолювана Грушевським Історична секція ВУАН упродовж 1924–1930 рр. ініціювала й підтримувала інтенсивні контакти з західноукраїнським академічним осередком – Науковим товариством ім. Шевченка у Львові. Оприлюднення документів сталінської спецслужби не лише дозволяє реконструювати злочинну механіку владних дій проти вітчизняної інтелігенції, в тому числі й уродженців Західної України, які працювали в УССР, а й уможливлює повноформатне відтворення численних наукових та особистих зв’язків між підсовєтськими та “закордонними” українськими науковими й інтелектуальними колами упродовж національного відродження 1920-х років. Йдеться про збірники документів і матеріалів “Справа “Спілки Визволення України”: Невідомі документи і факти” (К., 1995); “Михайло Грушевський і ГПУ – НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934” (К., 1996); “Михайло Грушевський: Справа “УНЦ” і останні роки (1931–1934)” (К., 1999) та ін. Цінні матеріали та наукові розвідки регулярно вміщує на своїх шпальтах квартальник “З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ” (вип. –21, 1994–2003 рр.).

До 60-річчя масових убивств російським комуністичним режимом українських в’язнів, які утримувалися на Соловках (серед них чимало представників західноукраїнської інтелігенції), опублікований тритомник “Остання адреса” (К., 1997–1999), що в ньому вміщено “розстрільні” протоколи Особливої трійки УНКВД Ленінградської області 1937 р., документи з тюремних справ соловецьких в’язнів, котрі зберігаються у Регіональному управлінні ФСБ РФ по Архангельській області, унікальні матеріали з Державного архіву Служби безпеки України, уривки зі спогадів. Доопрацьоване перевидання “Останньої адреси” з’явилося у 2003 р.

Подією у науковому й культурному житті останніх років стала публікація “Щоденника” С. Єфремова (К., 1997), який свого часу був вилучений ГПУ УССР й десятиліттями зберігався в архівах цього відомства та його спадкоємців. Автентичні свідчення визначного діяча українського національного руху, одного з керівників ВУАН й провідного опонента М. Грушевського, подають не лише цікаві оцінки більшовицької політики в Україні, особисті спостереження, а й суттєво доповнюють фрагментарну картину академічного життя 1920-х років, дозволяють виразніше уявити ставлення керівного тандема ВУАН (А. Кримський – С. Єфремов) до Історичної секції М. Грушевського та пов’язаних з нею численними науковими й особистими контактами західноукраїнських учених на чолі з тодішнім головою НТШ у Львові, давнім приятелем Грушевського К. Студинським, якого С. Єфремов натомість відверто не сприймав.

Вартісні документи з історії ВУАН/АН УССР 1918–1941 рр. подає серійний збірник “Історія Національної Академії наук України” (5 випусків, 1993–2003 рр.), де вміщено чимало цікавих матеріалів не лише щодо внутрішнього життя Академії, втручання у її справи комуністичної адміністрації, але й про різноманітні й насичені контакти наддніпрянських дослідників з галицьким науковим світом, насамперед ученими НТШ у Львові, та специфічну інтерпретацію цих зв’язків республіканською партноменклатурою, її намагання використати їх для обслуговування ідеологічних потреб більшовицького владарювання в Україні.

Серед історико-мемуарної літератури останніх років заслуговують на увагу цікаві мемуари “Рубали ліс…: Спогади галичанки” (Л., 2001) Л. Крушельницької – онуки відомого галицького літератора й громадсько-політичного діяча А. Крушельницького, який з родиною 1934 р. приїхав зі Львова до Харкова, де восени того ж року з синами й донькою був репресований, а також посмертна автобіографічна публікація “Перековка: Повість власного життя” (Вітчизна. – 1990. – № ) колишнього члена Спілки революційних письменників “Західна Україна” (її київської філії) Ф. Малицького про репресії щодо нього, табірний побут та ін.

Для дисертанта зацікавлення проблематикою взаємин Сходу й Заходу України, насамперед участю західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних та культурних процесах, було започатковане кандидатською дисертацією про історичні погляди Я. Галана (1988), яка значною мірою виконувалася за звичними канонами колишньої совєтської історіографії. Рівночасно чимало історичних фактів, відомості про які містилися не лише у літературі (назагал закордонного походження), але й в архівних документах, кричуще не вписувалися у “звичайні схеми” традиційної історичної науки СССР/УССР. Тому, як тільки з’явилася можливість (пов’язана, насамперед, зі скасуванням цензурних обмежень на друковану продукцію), ним були оприлюднені деякі власні міркування з зазначеної проблематики й надруковані окремі архівні матеріали. Попереднім підсумком дослідження історії взаємин окремих представників західноукраїнської інтелігенції з колегами зі Сходу України й комуністичною адміністрацією СССР/УССР стала монографія “Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції–50-ті роки ХХ ст.)” (К., 1994). У книзі робився наголос на висвітленні співпраці східно- та західноукраїнських інтелектуалів у процесах національного відродження 1920-х років, аналізувалися репресії тоталітарного режиму проти уродженців Східної Галичини, Буковини й Закарпаття в УССР у контексті антиукраїнської політики Кремля 1930-х років та ін.

У сфері наукового пошуку дисертанта у середині 1990-х – на початку 2000-х років – біографії галицьких інтелектуалів, які брали діяльну участь у здійсненні політики “українізації” в УССР, а впродовж 1930-х років стали жертвами комуністичної тоталітарної системи. Досліджувалися культурні та наукові контакти Галичини й Наддніпрянської України міжвоєнної доби, участь у них таких відомих представників західноукраїнського наукового світу, як М. Кордуба, І. Крип’якевич, К. Студинський та ін.; розвиток регіонально-історичних досліджень Західної України на Науково-дослідній кафедрі історії України акад. М. Грушевського у Києві та ін. Декілька розвідок автора присвячено фабрикації у підсовєтській Україні у 1932–1934 рр. “справи” так званої “Української військової організації” та її використанню тоталітарним режимом для фізичного знищення чи примусового видалення на багато років з суспільно-політичного і культурно-освітнього життя республіки багатьох представників західноукраїнської інтелігенції, а також табірним долям репресованих.

У сфері сучасних наукових зацікавлень здобувача й доба 1914–1921 рр. – часи Першої світової війни та Української революції. Особливий акцент у вивченні періоду робиться на участі західноукраїнських освічених верств у складних процесах формування загальноукраїнської політичної нації, спробах вітчизняного державотворення й перетоплюванні регіональних патріотизмів/ідентифікацій у загальнонаціональну єдність. Монографія “Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939)” підсумовує усі попередні дослідження дисертанта й подає синтетичний виклад участі західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних і культурних процесах упродовж чверті століття – від початку Першої світової війни до вересня 1939 р. – початку Другої світової війни.

Джерельна база. Важливі матеріали по темі зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Значний інтерес для висвітлення наукових і культурних контактів УССР й західноукраїнських земель 1920–1930-х років становлять, зокрема, матеріали фондів 30“Міністерство фінансів УРСР”); 166“Міністерство освіти УРСР”) – насамперед матеріали Наркомату освіти республіки (1920–1946); 177“Державне видавниче об’єднання України – ДВОУ”); 555“Комітет у справах друку при РНК УРСР”); 1115(“Українська Центральна Рада”); 2581“Генеральне секретарство справ освіти Української Центральної Ради, м. Київ”) та ін.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) проаналізовані матеріали шести описів двох фондів (ф.  – Центральний комітет Компартії України, 1917–1991 рр.: оп.  – Матеріали з’їздів, конференцій і пленумів ЦК КПУ, 1917–1971 рр.; оп.  – Протоколи засідань політбюро ЦК КПУ і матеріали до них, 1919–1967 рр.; оп.  – Протоколи засідань оргбюро і секретаріату ЦК КП(б)У і матеріали до них, 1919–1938 рр.; оп.  – Протоколи засідань політбюро, оргбюро і секретаріату ЦК КПУ і матеріали до них. “Окрема папка”, 1923–1990 рр.; оп.  – Документи відділів ЦК КП(б)У, 1918–1941 рр.; ф. , оп.  – Колекція позасудових справ реабілітованих, 1919–1953 рр.).

Документи ЦДАГО України дають змогу дослідити роль керівних органів республіканського партапарату – відділів, секретаріату, оргбюро, політбюро ЦК КП(б)У – у реалізації політики ЦК ВКП(б) щодо української політеміграції та західноукраїнської інтелігенції міжвоєнної доби. Завдяки цьому проаналізовано зміни цієї політики від спроб цілеспрямованої фрагментації еміграційного середовища звичними більшовицькими методами шантажу й підкупу, насаджування власної агентури й залучення на свій бік частини закордонної інтелігенції на початку й у середині 1920-х років до неприхованої відмови від методів батога й пряника й використання комуністичною адміністрацією переважно репресивних методів щодо представників розумової праці в УССР, в тому числі й уродженців західноукраїнських земель, та оголошення закордонної української інтелігенції суцільно “реакційною”, “антисовєтською” силою, знаряддям “міжнародного імперіалізму” наприкінці 1920-х – у 1930-х роках.

Водночас матеріали ЦДАГО України уможливлюють з’ясування політичних настанов московського й харківського компартійного керівництва, механізму легітимізації владою сфабрикованих репресивним апаратом “справ” проти вітчизняної інтелігенції – “Спілки визволення України”, “Українського національного центру”, “Української військової організації” та інших, внаслідок яких було брутально припинено політику “українізації”, перекреслено здобутки національного відродження 1920-х років, зазнала непоправних втрат вітчизняна інтелектуальна еліта, зокрема загинуло чимало представників західноукраїнської інтелігенції. Доповнюють картину політичних репресій в УССР позасудові справи реабілітованих західноукраїнських інтелігентів, що зберігаються у ЦДАГО України.

Фонди Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України) зберігають вартісні матеріали щодо діяльності Видавництва журналу “Західна Україна” – органу Спілки революційних письменників “Західна Україна”ф. ); Українського кооперативного видавництва “Рух”, м. Харківф. ); Державного видавництва “Художня література” НКО УССР, м. Харків (ф. ), що містять інформацію про літературну працю як закордонних українських письменників міжвоєнної доби, так і життя, побут і творчість підсовєтських галичан і буковинців, особливості функціонування літературного об’єднання “Західна Україна” тощо. Особисті фонди вітчизняних літераторів, котрі зберігаються у ЦДАМЛМ України, дозволяють виразніше реконструювати перебіг літературного процесу в УССР міжвоєнної доби, унаочнити різноманітні творчі контакти письменників Східної та Західної України цього часу. Йдеться насамперед про особові фонди Б. Антоненка-Давидовича (ф. ), В. Бобинського (ф. ), Я. Галана (ф. ), В. Гжицького (ф. ), В. Касіяна (ф. ), П. Козланюка (ф. ), М. Марфієвича (ф. ) та ін.

Фонд  – “Грушевські – історики, філологи” – Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА України у м. Києві) є найповнішим фамільним зібранням документів знаної української родини. Більшість фонду складають матеріали М. Грушевського. Особливий інтерес становить листування академіка з його численними кореспондентами, зокрема з М. Кордубою, В. Кузівим та ін., що уможливлює реконструкцію творчої лабораторії ученого, обставин його праці у підсовєтській Україні, з’ясування задумів голови Історичної секції ВУАН щодо налагодження творчих зв’язків й координації зусиль наддніпрянських й наддністрянських дослідників-українознавців тощо.

Матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІА України у м. Львові) дозволяють виразніше представити й проаналізувати зв’язки Західної та Східної України у міжвоєнному двадцятилітті, докладніше реконструювати біографії багатьох представників західноукраїнської інтелігенції, які брали участь у загальнонаціональних політико-культурних процесах міжвоєнної доби, відтворити реакцію західноукраїнської спільноти на події в УССР зазначеного часу. Маються на увазі насамперед документи ф.  – Наукове товариство ім. Шевченка; ф.  – особовий фонд акад. АН УССР І. Крип’якевича; ф.  – Ярослав Гординський (1882–1939), історик літератури, філолог, письменник, педагог; та ін. Особливий інтерес з точки зору повноти висвітлення теми становлять різноманітні документи особового фонду голови НТШ (1923–1932) акад. ВУАН К. Студинського (ф. ). Лише частина епістолярної спадщини академіка увійшла до збірника “У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до К. Студинського (1891–1941)” (К., 1993).

Вивчення окремих архівно-кримінальних справ, що зберігаються у Державному архіві Служби безпеки України (ДА СБУ) та архівному підрозділі СБУ по Харківській області (фонд припинених справ), й деяких аналітичних матеріалів з фондів ДА СБУ дало можливість не лише відтворити репресивну логіку та злочинну механіку дій московської колоніальної адміністрації у Наддніпрянщині, але й реконструювати подробиці біографій багатьох представників західноукраїнської інтелігенції в УССР, яких поглинув репресивний вир 1930-х років. Стосовно більшості з них у закордонному українознавстві лише лаконічно згадувалося на кшталт – “1930 р. засланий; подальша доля невідома”; “репресований у 1930-х рр.” та ін. Здійснена дисертантом пошукова робота дала можливість не лише заповнити наявні лакуни в історичних знаннях, а й рівночасно вписати ці життєписи у загальноукраїнський політичний контекст тієї доби.

При написанні монографії здобувач послуговувався й матеріалами Наукового архіву Інституту історії України НАН України та Відділу рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Використані й окремі справи з фондів Державного архіву Івано-Франківської області, Російського державного архіву соціально-політичної історії та польських архівів – Архіву Актів Нових у Варшаві (Archiwum Akt Nowych w Warszawie) та відділу рукописів Публічної бібліотеки міста Старої Варшави (Biblioteka publiczna m. Warszawy).

Цінним джерелом для висвітлення теми виступала тогочасна періодика – як наддніпрянська доби Першої світової війни та Української революції 1917–1921 рр., періодичні видання УССР (меншою мірою – з огляду на відомі цензурні обмеження), так і особливо західноукраїнські часописи. Надзвичайно вартісні з погляду інформаційної насиченості різноманітні матеріали, що їх вміщував на своїх шпальтах львівський український щоденник “Діло” (1880–1939). Зрозуміло, що газетярські повідомлення потребували верифікації за іншими джерелами.

Проведений дисертантом аналіз історико-мемуарної, наукової літератури, опублікованих документів, опрацьованих архівних матеріалів та їхнє критичне використання уможливили здійснення комплексного дослідження ролі й місця західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних та культурних процесах упродовж чверті століття – 1914–1939 рр. – у ширшому контексті перипетій тогочасної центрально-східноєвропейської історії.

У другому розділі – “Західноукраїнська інтелігенція в роки Першої світової війни та Українських визвольних змагань (1914–1921 рр.)” – показано вплив подій першого у світовій історії глобального мілітарного протистояння на прискорення процесів українського націєтворення й поступову синхронізацію політичного розвитку західної і східної гілок українського народу.

Перша світова війна стала важливою віхою у справі досягнення ідейної консолідації української нації, важливим етапом вітчизняного державотворення й забезпечення соборності українських земель. Народ, розділений на окремі сегменти державними кордонами кількох країн, кожна з яких на свій лад прагнула його асимілювати, обернувши чи то на “тирольців Сходу”, чи на “самоотверженных малороссов” (“gente Ukraini, natione Russi”), попри все, не втратив відчуття єдності та братерства. Непересічну роль відігравала у цьому процесі збереження національної ідентичності й пробудження національних почувань вітчизняна інтелектуальна еліта, яка не лише продукувала твори, що в них наголошувалося на тисячолітній історичній тяглості існування українського етносу, але й накреслювала національні соборницькі дезидерати. Збройне протистояння імперій сколихнуло національні почування як підросійських, так і підавстрійських українців, примусило боротися не лише за власне виживання як окремого етносу, а й виразно заявити про свої політичні вимоги щодо створення Соборної Української держави, яка б об’єднувала усі українські етнічні території.

Війна “націоналізувала” українців, яких мобілізовували до війська поліетнічних Російської та Австрійської імперій. Щоденне окопне й тилове спілкування з представниками інших етносів спонукало до усвідомлення власної національної ідентичності, особливо “завдяки” насмішкам, упередженому ставленню чи відвертій ворожості на національному ґрунті (що було поширеним явищем і в російській і в австрійській арміях). З іншого боку, “їхнє” військо іноді здобувало території противника з населенням, яке розмовляло тією ж