ЛЬВІВСЬКА ДЕРЖАВНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ

ім. М. В. ЛИСЕНКА

РИБАК Юрій Петрович

УДК 784.4 (477.82)

ОБРЯДОВІ ПІСНІ

ВЕРХНЬОПРИП’ЯТСЬКОЇ НИЗОВИНИ

(МЕЛОТИПОЛОГІЯ – МЕЛОГЕОГРАФІЯ – КУЛЬТУРОГЕНЕЗА)

Спеціальність 17.00.03 – Музичне мистецтво

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Проблемній науково-дослідній лабораторії музичної етнології Львівської державної музичної академії ім. М. В. Лисенка та на кафедрі музичного фольклору Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету

Науковий керівник:

Офіційні опоненти:

Провідна установа: | кандидат мистецтвознавства, професор

Луканюк Богдан Степанович,

Львівська державна музична академія ім. М. В. Лисенка,

завідувач кафедри музичної фольклористики (Львів)

доктор мистецтвознавства, професор

Іваницький Анатолій Іванович,

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та

етнології ім. М. Т. Рильського,

провідний науковий співробітник відділу фольклористики (Київ)

кандидат мистецтвознавства

Клименко Ірина Віталіївна,

завідувач Проблемної науково-дослідної лабораторії

по вивченню і пропаганді музичної творчості при

Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського

(Київ)

Харківський державний університет мистецтв ім. І. П.  Котляревського, кафедра гармонії та поліфонії (Харків)

Захист відбудеться 28 жовтня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вче-ної ради К .869.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандида-та наук у Львівській державній музичній академії ім. М. В. Лисенка за адресою: 79005, м. Львів, вул. О. Нижанківського, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівської державної музичної академії ім. М. В. Лисенка за адресою: 79005, м. Львів, вул. О. Нижанківського, 5.

Автореферат розісланий 26 вересня 2005 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат мистецтвознавства, доцент О. Т. КАТРИЧ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У вирішенні складних і різноманітних завдань, що стоять перед слов’яно-знавством, важливу (а не раз і провідну) роль покликана відіграти етномузи-ко-логія. Це зумовлюється специфікою її об’єкта дослідження – на-род-ної музики, особливо – обрядових пісень, які, дійшовши до нас у безпе-рер-в-но-му усному переказі з глибин віків, виступають свого роду звуковими археологіч-ними па-м’ят--ками. “Тому результати порівняльного аналізу пісень можуть служити від-прав-ним пунктом для комплексних досліджень музикознав-ців, археологів, антро--по-логів, етнографів, лінґвістів та істориків” Гошовский В. У истоков народной музыки славян: Очерки по музы-кальному славяноведению. – Москва: Советский композитор, 1971. – С. 261..

Однак, щоб такі комплексні дослідження могли стати дійсністю, етно-му---зи---ко--логам найперше слід виявити, описати та систематизувати пісенні ти-пи й ареали їх поширення, виходячи в результаті на проблеми історичних зв’яз----ків, етногенези й асиміляції. Потім у таким чином розвіданих етногео-гра--фіч---них межах мали б потрудитися суміжники, що врешті дасть можли-вість якомога точніше реконструювати питому історичну картину.

Звичайно, це робота на багато років, і здійснена вона може бути лише посту-по-во, крок за кроком охоплюючи всю територію розселення кожного наро-ду. Пріоритетне значення при тому повинні мати землі, яким властивий виразний етнокультурний консерватизм. В Україні до таких належить Велике Полісся, що багатьма авторитетними вченими вважається “колискою сло-в’янства”. А проте саме його терени, переважно малодоступні, ще донедавна були чи не найменш вивченими вітчизняними етномузикологами.

Зокрема, зовсім нерозвіданою й досі залишалася така зона активних проце-сів формування праукраїнського етносу, як Верхньоприп’ятська низови-на на півночі теперішньої Волинської області (у межах кількох адміністратив-них районів: Ратнівського, Камінь-Каширського, Любешівського, частково Шаць-кого, Любомльського та Старовижівського). Видатний етномузи-ко-лог Є. Ґіп-піус вва-жав, що за вихідну точку етномузичних слов’янознавчих досліджень “найдо-ціль-ніше вибрати регіон давніх поселень схід-них слов’ян, наприклад, <...> білорусько-українське пограниччя (басейн ріки Прип’яті)”. Адже саме тут розвідкові експе-ди-ції виявили “історично найран-іші й, очевидно, корінні традиційні фор-ми пісенного мистецтва східних слов’ян” Гиппиус Е. Проблемы ареального исследования традиционной рус-ской песни в областях украинского и белорусского пограничьяТради-цион-ное народное музыкальное искусство и сов-ременность. Вопросы типологии: Труды ГМПИ им. Гнесиных / Отв. ред. М. Енговато-ва. – Моск-ва, 1982. – Вып. 60. – С. .. Крім того, тривалий час власне в басейні верхньої Прип’яті межували го-лов-ні давньо-європейські етнічні групи – германські, балтські та слов’янські. Згодом тут контактували численні достатньо окремішні культури зі сходу і за-хо-ду, півдня і півночі. Усе це зумовлює виняткову наукову вагу й актуальність дослід-жен-ня верхньо-при-п’ят-ської етномузич-ної традиції для вирішення низки засадничих питань як слов’янознав-ства загалом, так і українознавства зокрема. Тим більше, що через надшвидку руйнацію традиційної культури особливої злобо-денності набуває потреба якіс-ної фіксації фольклорних творів, які сьогодні ще зберігають-ся переважно в пам’яті носіїв похилого віку.

Відповідно до вищезазначеного, об’єктом дослідження обрано верхньопри-п’ят--ські обрядові пісні, традиційно приурочені до найважливіших подій народ-но---го побуту. Як відомо, саме цей особливий рід етномузичної творчості від-знача-єть-ся достатньою консервативністю в процесі історичного розвитку. Предметом вивчення стали, передусім, поширені в численних варіантах ти-по-ві пісенні форми (пісенні типи, мелотипи), спроможні служити надійним джере-лом істо-рич--ної інформації. Поряд із тим до уваги взято також деякі порівняно рідкіс-ні наспіви, які хоча й побутують у незначній кількості на обмежених тери--то-ріях, але не викликають сумніву щодо своєї автентичності та характерності.

Основу джерельної бази склали фоно- та графоматеріали з фондів Проб-лем-ної науково-дослідної лабораторії музичної етнології (ПНДЛМЕ) при Львів-ській державній музичній академії (ЛДМА) ім. М. В. Лисенка, де згро-мад-жено майже 6500 одиниць народномузичних творів (вокальних та інстру-ментальних), за-фік-со-ваних на території Верхньопри-п’ятсь-кої низовини. Із них частка обря-дових пісень складає понад 60причому здебільшого це – новоздобуті музично-етнографічні мате-ріа-ли, зібрані дисертантом особисто або під його керівниц-твом. Окрім матеріалів планових експедицій ПНДЛМЕ (архівний шифр ЕК), у фондах цієї установи наявна певна кількість задепонованих сторонніх надход-жень (шифри НІ та НЗ), у тому числі записи з особистого архіву луцького етно-графа О. Ошуркевича, здійснені ним на півночі Волинської області в 1968–1985 роках (понад 1000 одиниць), і матеріали студентських індивідуаль-них експеди-цій, накопичені під час проходження фольклорно-збирацької практики (близько 400 оди-ниць). У дослідженні також використано дані з музично-етнографічних архі-вів інших установ, а саме: Проблемної науково-дослідної лабораторії по вив-чен-ню і пропаганді музичної творчості при Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського (Київ), зібрані за безпосеред-ньою участю І. Кли-менко, і Полісько-Волинського наро-до-знав--чо-го цент-ру (Луцьк), нагромад-жені етнофілологами під керівництвом проф. В. Давидюка.

Найменше відомостей почерпнуто з нечисленних друкованих джерел. Більшість видань, на жаль, має недостатній науковий рівень, тому використо-ву-ва-лася в міру текстологічної достовірності вміщених у них матеріалів. А втім, особливий інтерес при цьому складали давніші записи, зіставлення яких із новоздо-бути-ми давало можливість простежити динаміку змін у місцевій традицій-ній культурі. До уваги також бралися опубліковані матеріали із насе-ле-них пунктів, що з певних причин не були охоплені експедиціями.

Методологічну основу дисертації складають класичні надбання східносло-в’янської етномузикології ХХ століття. Це головним чином розробки представ-ників т.зв. “львівської школи” – С. Людкевича, К. Квітки, В. Гошовсь-ко-го, Б. Лу-канюка, Ю. Сливинського, частково Ф. Колесси, Р. Гарасимчука й ін., завдяки яким сьогодні вже достатньо окреслено й апро-бо-вано методики мелотиполо-гічних, мелодіалектологічних і мелогенетичних досліджень. Прик-ла--дом здійс-нен-ня загалом аналогічних студій саме над поліськими піснями послужили праці з мелоареалогії І. Клименко. У дисертації застосовуються також методи порів-няльного, історико-типологічного вивчення народної музики, розроблені провід-ними етномузикологами України (О. Правдюком, С. Грицою, А. Іваниць-ким, О. Мурзиною, Є. Єфремовим, О. Смо-ляком), Росії (Є. Ґіппіусом, І. Зем-цовським, М. Ло-бановим, Е. Алексєєвим, А. Бані-ним, Б. Єфіменковою, О. Паши-ною), Білорусі (З. Мо-жейко, В. Єлатовим, Т. Вар-фо-ло--мє--євою, Г. Тавлай, Г. Кутирьо-вою-Чубаля), Молдавії (Я. Миронен-ком) та Польщі (Я. та М. Собєсь-кими, А. Чекановською, Л. Бєлявським, П. Дагліґом), а також використано загальноме-тодологічний досвід світової етномузикології (Г. Мер-с-ман, Б. Барток, Б. Неттл, А. Мерріам). Водно-час належну увагу приділено поліссєзнавчим висновкам суміжних наук (історії, археології, етнолінґвістики, етнофілології) у працях В. Петрова, В. Сєдова, І. Свєшнікова, Ю. Куха-рен-ка, Л. Залізняка, В. Лео-ню-ка, А. Савчука, В. Бара-на, Д. Козака, Г. Охрімен-ка, М. Кучінка, М. Никончу-ка, П. Гриценка, М. та С. Толстих, В. Давидюка та ін.

Мета дослідження полягає у визначенні місця та ролі обрядової музично-фольклорної традиції в етнічній історії Верхньоприп’ятської низовини, що передбачає вирішення наступних завдань:

- провести фронтальне польове обстеження фольклорної бази (“село в село”) з акцентом на вокально-обрядовій творчості, послуговуючись спеціально розробленим автором питальником;

- з обширу наявних і здобутих експедиційних матеріалів відібрати найхарак-терніші зразки, транскрибувати їх на граматичному (морфологічному) рівні й укласти з них антологію, призначену для симультанного перегляду та подальших порівняльних студій;

- здійснити мелотипологічний аналіз обрядових наспівів календарного, се-зон-но-трудового та родинного жанрових циклів, враховуючи властиву їм змінність структурно-стилістичних ознак у просторовому поширенні;

- картографувати ареали мелотипів та, спираючись на них, виявити властиву даній традиції мелодіалектну структуру;

- на основні мелодіалектологічних і мелогентичних даних, у їх зв’язку з фізико-географічними й історичними передумовами, розкрити в першому наближенні найважливіші етногенетичні процеси в регіоні.

Супутнім завданням роботи є також інспірація дослідників суміжних регі-ональ-них традицій до здійснення аналогічних студій, що дозволить у резуль-таті сформувати єдину методику мелотипологічних, мелогеографічних і мело-ге-нетичних досліджень, а в перспективі – створити атлас музичних діалектів Полісся та посприяти висвітленню таємниць його етногенези.

Дисертація, продовжуючи традиції вітчизняної етномузикології, відзнача-єть-ся низкою новацій. У ній уперше:

- звернуто увагу на особливо цікавий для слов’янознавства, досі не-дослід-жений в етномузичному відношенні регіон;

- введено в науковий обіг численні експедиційні записи із понад 120 захід-но--поліських сіл, і таким чином зліквідовано ще одну “білу пляму” на музично-етнографічній карті України;

- виявлено понад 40 основних обрядових мелотипів, п’ять із яких досі не були описані дослідниками-типологами, а також встановлено межі (ізоме-ли) їх поширення;

- визначено мелодіалектні одиниці трьох нижчих рівнів етномузичного регіонування (від суб- до наддіалектного) та їх реальні контури в межах Верхньоприп’ятської низовини;

- здійснено спробу з етномузикологічного погляду прокоментувати наявні загальноісторичні відомості про ймовірні етногенетичні процеси в даному регіоні Українського Полісся;

- складено регіональну антологію верхньоприп’ятських обрядових пісень (92 твори) з детальними мелогеографічними картосхемами та фонозразка-ми на CD.

Робота вцілому має не тільки методично-теоретичне, але й практичне значення. Вона може слугувати орієнтовним прикладом при здійсненні анало-гіч-них мелодіалектологічних досліджень певного етнографічного регіону. До-сяг-ну-ті ж конкретні результати знайдуть своє застосування при укладанні реєст-ру пісенних типів, етномузичних атласів, у працях з етнографічного регіону-ван-ня України, та повинні стати важливим доповнен-ням до висновків або й відправним моментом для студій суміжних, передусім історичних дис-циплін. Джерельні матеріали дисертації (транскрипції, карто-схе-ми, аудіоза-писи), застосовані методики аналізу та здобуті дослідні дані сьогодні широко використовуються в навчальному процесі на кафедрі музичного фольклору Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітар-ного універ-ситету (РДГУ) та кафедрі музичної фольклористики ЛДМА ім. М. В. Ли-сенка.

Дисертаційне дослідження тісно пов’язане з науковими планами кафедри му--зич-ного фольклору Інституту мистецтв РДГУ (наукова програма “Народна му--зика Західної України”, тема № 2 “Музика Волині і Полісся”) та спрямоване на часткове розв’язання основної проб-леми ПНДЛМЕ ЛДМА “Традиційна народна музика й етнічна історія Галичини та Воло-димирії” (тема № ) в межах програми “Західне Полісся” і, зокрема, керованої дисертантом цільової підпрограми “Верхньопри-п’ятсь-ка низовина”, що реалізуються від 1996 року.

Робота апробована в процесі обговорення на засіданнях кафедри музичного фольклору РДГУ, кафедри музичної фольклористики та ПНДЛМЕ ЛДМА, а також у доповідях на всеукраїнських і міжнародних наукових конфе-рен-ціях, а саме: Всеукраїнській науковій конференції “Українська культура в іменах і дослідженнях” (Рівне, 1997); Четвертій Міжнародній науковій конференції “Проблеми успадкування зимових свят, звичаїв та обрядів” (Рівне, 1998); конференції дослідників традиційного музичного фольклору Волині (Кременець, 1998); Всеукраїнській науково-педагогічній конференції “Музич-ний фольклор в системі навчання та виховання молоді” (Кременець, 2000); Міжнародній науковій конференції “Музика та дія в традиційному фольклорі” (Львів, 2001); конференції маґістрантів, аспірантів і пошукувачів ЛДМА “Мистецтво молодих” (Львів, 2003); Всеукраїнській науково-практичній кон-фе--ренції “Проблеми фольклорного виконавства” (Рівне, 2004); науковій конфе-рен--ції “Фольклор і сучасна культура” (Луцьк, 2004); науково-практичній кон-фе--рен-ції, присвяченій 125-річчю з дня народження К. Квітки (Рівне, 2005).

Результати досліджень опубліковано у 13 наукових статтях, три з яких вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України. Окремі положення дисертаційної роботи активно використовуються її автором від 1998 року при читанні низки дисциплін на кафедрі музичного фольклору РДГУ (“Методика експедиційно-польової роботи”, “Український музичний фольклор”, “Музич-но-етнографічна транс-крип-ція” та “Аналіз народномузичних творів”). Методо-ло-гіч-ні напрацювання були застосовані дисертантом при впорядкуванні двох та музичному редагуванні семи поліських фольклорних збірників. Крім того, на основі новоздобутих польових записів у 2004 році підготовлено CD “На нашій юлойци”: Традиційна музика Західного Полісся”, до якого ввійшли 27 різножанрових пісень із Верхньоприп’ятської низовини.

Структура дисертації відображає основні етапи проведеного дослід-ження. Робота складається з основної (теоретичної) частини та додат-ків (дже-рель-ної частини). Теоретична частина вміщує вступ, три розділи, вис-нов-ки та список лі-тератури (291 найменування), у джерельній частині представ-ле-но антологію обрядових наспівів – “Транскрипції пісень” (мелодії і тексти 92 творів), “Таблиці ознак мелотипів” (6 таблиць), “Примітки” (із зазначенням найголов-нішої супро-відної інформації до пісенних творів: паспортні дані, ет-но-графічні замітки, пере-лік місцевих варіантів), 45 “Картосхем” (2 – географіч-ні, 39 – мелоареало-гічних, 1 – мелодіалектологіч-на, 3 – історичні), а також покажчики найголовніших статистичних даних (село, рік запису, збирач, кількість одиниць, архівні шифри). Загальний обсяг дисертації – 343 сторінки, з яких основна частина займає 188 (у т.ч. 28 стор. – список літератури), а додатки – 155 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі обумовлюються вихідні положення та найзагальніші методоло-гіч-ні принципи здійснення типологічно-ареального вивчення музич-ного фольк-ло-ру Верхньоприп’ятської низовини, накреслюються основні на-прями й етапи дослідження.

Розділ перший – “Територія” – присвячений докладній контексту-альній характеристиці фольклорної бази – її фізико-географічних (1.1) та історичних (1.2) особливостей. У цьому ж розділі дається довідка про нагромаджені му-зич-но-етнографічні матеріали, актуальний стан їх вивчення (1.3), а також викладаються конкретні методичні засади здійснення дисертаційного дослід-ження (1.4).

1.1. Вибір території зроблено на основі географічних критеріїв, а саме за геоморфологічною картою Волинської області. У західнополіському регіоні Верхньоприп’ятська низовина яляє собою ізольований етнокультурний осере-док, розташований на стику трьох держав – України, Білорусі, Польщі. Тут і досі зберігаються складні умови життя, спричинені сильною заболоченіс-тю та піщаністю ґрунтів. Густина населення в цій частині Волинської області є най-меншою порівняно з навколишніми територіями.

1.2. З найдавніших часів верхньоприп’ятський регіон приваблював посе-ленців не стільки багатством природних ресурсів, скільки як притулок при вимушених міґраціях. На ранніх стадіях історичного розвитку ця територія пе-ре-бувала в епіцентрі важливих етнокультурних процесів, а також слугува-ла контактним середовищем для чисельнних германо-балто-слов’янських племен.

В етногенезі слов’янства Верхньоприп’ятська низовина фігурує як одна з найактивніших зон. Особливої ваги ці процеси тут почали набувати з часу появи на історичній арені носіїв т.зв. “Волинської неолітичної культури” (ВНК, локальний різновид культури гребінцево-накольчастої кераміки). Зго-дом на зміну їм (можливо, на правах спадковості) приходять відомі своєю протосло-в’ян-ською приналежністю зарубинецькі племена, за найактивнішої участі яких із часом саме в масштабах Західного Полісся формується переддер-жав-не утворення, зване “дулібським союзом”.

Усі ці географічні характеристики та соціально-історичні обставини сприя-ли становленню у визначеному середовищі своєрідного та достатньо консерва-тив--ного пласта автентичної культури усної традиції, який від початків виник-нення дисциплін народознавчого характеру постійно привертав увагу науковців.

1.3. Перші відомі з літератури записи західнополіського фольклору (по-етич-ні твори) на поч. ХІХ ст. здійснив З. Доленга-Ходаковський. Дещо згодом, у набагато ширших географічних масштабах і з приділенням уваги музичному репертуару, поліський фольклор фіксував О. Кольберґ, праці якого (“Волинь” і “Білорусь-Полісся”) власне започатковують фонд музично-етно-гра-фічних матеріалів із території Верхньоприп’ятської низовини.

У другій пол. ХІХ та на поч. ХХ ст. під егідою спеціально створених дослідних інституцій етнографічну роботу на цих теренах здійснювали М. Кос-томаров, П. Чубинський, В. Кравченко. За ними цінний фольклористич-ний доробок залишила Л. Косач (Леся Українка), яка тривалий час проживала в західнополіській місцевості та спільно з К. Квіткою долучилася до фік-са-ції і публікування місцевого пісенного репертуару. У міжвоєнний період му-зич-ний фольклор Верхньоприп’ятської низовини активно записував рівня-нин Ю. Цех-міс-трук, використовуючи при цьому фонограф.

Найінтесивніше західнополіський фольклор почав досліджуватись із другої пол. ХХ ст., коли спершу тут здійснили низку фронтальних експедицій співро-бітники Інституту слов’янознавства і балканістики Російської академії наук під керівництвом М. Толстого, а з часом, у рамках цієї ж програми і далі вже на індивідуальних засадах, започаткувалась плідна етнографічна робота в регіоні видатного луцького дослідника О. Ошуркевича.

Поступово в Луцьку сформувалось наукове коло професіоналів-етногра-фів, які останніми десятиліттями з різних аспектів наполегливо дослід-жують мате-рі-аль-ну і духовну культуру поліщуків. Віднедавна координаційним осередком такої діяль-ності виступає Полісько-Волинський народознавчий центр, де на чолі з проф. В. Давидюком працює група фахівців історико-філологічного напряму.

Одночасно з московськими та луцькими дослідниками пробні етномузико-ло--гічні експедиції на Західне Полісся здійснили львівські науковці В. Гошовсь-кий та Ю. Сливинський. Започатковане Б. Луканюком систематич-не нагромад-жен--ня польових матеріалів із галицько-володимирських теренів, у т.ч. і з тери-торії Вер-хньо-прип’ятської низовини, від кінця 1980-х рр. провадить ПНДЛМЕ при ЛДМА. Найак-тивнішого ж розмаху поліські дослідження набу-ли з 1996-го ро-ку, коли представники молодшого покоління львівських етно-му-зи-ко-логів взя-ли участь у комплексній фольклористичній експедиції “Славія-2000”, орга-ні-зованій проф. В. Да-видюком. Разом із луцькими колегами, а та-кож невдовзі за самостійною програмою колектив співробітників ПНДЛМЕ в 20 експе-ди-ціях фронтальним способом обстежив більшість території Верхньоприп’ятсь-кої низовини (понад 80із ціллю виявлення автентичного пласта музичної куль-ту-ри. Зав-дяки цій роботі сьогодні накопичено дос-татню для аналі-тич-них дослідів кіль-кість пісенних матеріалів.

1.4. Виходячи з методологічних засад, розроблених провідними вітчизня-ни-ми етномузикологами, дисертаційне дослідження передбачає послі-дов-не проходження таких етапів: (1) вибір фольклорної бази, (2) її експедиційно-польове обстеження за спеціально розробленим питальником, (3) архівне опра-цю-вання зафіксованих музично-етнографічних фактів, (4) відбір найтиповіших обрядових наспівів, (5) їх мелотипологічний аналіз та (6) суцільне картографу-вання (“село в село”), на підставі чого реконструйовують-ся первісні обриси місцевої традиції, ареали властивих їй музичних діалектів та найважли-віші в ній тенденції етнокультурних процесів.

Діагностуючими елементами при визначенні мелотипу виступають (за С. Людкевичем): походження пісні (питоме чи напливове), її етнографічний (приуроченість) і музичний (спосіб вираження) жанри, моделі ритмічної будови вірша (умовне позначення – rV), музично-ритмічного рисунку (mR), семантичної будови вірша (sV), тематична формула звуковисотної (мелічної) лінії (tM) й узагальнений зміст поетичного тексту. Перших п’ять ознак відіграють визначальну роль, решта – додаткову, допоміжну. Для зручності оперування застосовуються кодифікації мелотипів, започатковані свого часу К. Квіткою, продовжені В. Гошовським та ін.; при цьому використовуються формалізації, вже запропоновані в дотичній літературі, а за їх відсутності – власні умовні (робочі) символи.

У другому розділі – “Мелотипологія” – розкриваються прикметні особ-ливості місцевої культуро-жанрової системи (2.1) та в загальних рисах харак-теризуються головні етнографічні жанрові цикли, визначені за обрядовими обставинами (2.2), а також здійснюється докладний мелотипологіч-ний аналіз обрядових пісень (2.3). Таким чином у кожному з жанрових циклів вста-нов--люється репертуар основних мелотипів та аналізуються рідкісні зразки, що становлять значний інтерес для порівняльних мелоге-нетичних досліджень.

2.1. Для верхньоприп’ятського пісенного репертуару властива локальна жанрова система, в якій кожному з обрядових циклів відповідає певний народ-ний термін: “зима”, “весна”, “літо” і т.д. У цьому виявляється етнографічна приу-роченість (табуїзація) типових наспівів. У середині етногра-фічних циклів не іс-нує принципової різниці між різноманітними за обставинами вико-нання творами, що в свою чергу спричиняє поширення жанрової синоні-мії: коляд-ки/щедрівки, петрів-ки/“літо” (сезонно-трудові). Тому для розмежу-ван-ня таких жанрів необхідно застосо-вува-ти класифікацію, орієнтовану на формальні ознаки пісень.

2.2. Розгалужена жанрова сітка верхньоприп’ятського обрядового фолькло-ру вміщує три календарні, два сезонно-трудові та три родинні жанрові цикли. Особливої уваги заслуговують реліктові величальні наспіви, приурочені до трьох календарних періодів – зимового (колядки/щедрівки), весняного (“воло-чеб-ні”) і літнього (кустові). Із трудового фольклору, не зважаючи на доміну-ван-ня не-сприятливих для землеробства болотисто-піщаних ґрунтів, тут надзви-чайно розвинувся цикл сезонно-трудових пісень. У родинних циклах типові пісенні мелодії виконува-лись тільки на весіллі.

2.3.1. Календарні мелотипи у великій кількості представлені в зимовому і весняному циклах, та дуже мало – у літній пісенній творчості. Більшість форм, попри існування аналогів в інших місцевостях, поширені на верхньоприп’ятсь-ких теренах у чисельних, нерідко локально своєрідних різновидах.

Зимові величальні наспіви репрезентують чотири групи колядок, дві – щед-рі-вок, одна – пісні до обряду “водіння кози”. Три колядкові мелотипи (А-2, Б_, В) відповідають описаним у В. Гошовського. Причому в типі А-2 на верхньо-прип’ятській території поряд із диямбічними рефренами співіснують різновиди з ритмічним рисунком висхідного іоніка та хоріямба. З розряду локальних побудов виявлено кілька варіантів досі не описаного мелотипу, який у дисертації позначено літерою Г (Г_– *rV444*mR                         | ; Г_– *rV44;44 , *mR                                 |), хоча за формою він висту-пає пірихічним аналогом загальновідомого ямбічного типу А.

У групі щедрівок класична 8-складова композиція (rV442 , mR           |) пропорційно представлена двома різновидами наспівів, розмежованими за семантичною формою вірша (sVаб;рс – із приспівом, і sVАБ – без приспіву). Наспіви до обряду “водіння кози”, поряд із відомішими тирадними варіантами, на досліджуваній території переважають у дворядко-вих побудовах – rV552 , mR           |.

У весняному циклі за формальними властивостя-ми творів визначено три групи жанрів – веснянки, величальні “волочебні” та гаївки. Можна здогадува-тися, що під впливом різноманітних соціальних та куль-турних процесів, які з давніх часів мали місце в поліському середовищі, первіс-ний обрядовий кон-текст у весняному циклі зруйнувався, однак деякі мелотипи, хоча й з іншим приуроченням, достатньо добре збереглися до нашого часу. За винятком гаїв-кової групи, серед верхньоприп’ятських весняних пісень визначено 9 груп мелотипів, особливої уваги поміж якими заслуговують твори, гіпотетично пов’язані з волочебницько-ранцювальними обрядами – тип Ва-2а (rV54;54 , mR           | , рефрен – “рано-не-рано”) і тип Ва_а (rV66;336 , mR                    ¦     |         || , рефрен – “далалом, далалом”).

Літні календарні наспіви представлено двома мелотипами: із обряду “во-діння Куста” (*rV462 , *mR        |               :||), який із просторого мело-аре-алу лише частково зі сходу проникає у верхньоприп’ят-ський басейн, та найпоширенішим купальським типом В (за кодифікацією А. Завальнюка) – rV542 , mR      |       :||.

2.3.2. Сезонно-трудовий цикл досліджуваної території характеризується над-зви-чайним розмаїттям жнивних мелотипів, а також містить одиничні своє-рідні наспіви (т.зв. “лі-то”), приурочені до різноманітних землеробських польо-вих (“полот-тя”, “сі--но”) та збиральницьких лісових (“ягоди”, “гриби”) робіт. Більше того, ок-ре--мі з форм побутують лише в межах Верхньоприп’ятської низовини. Впер-ше на це звернула увагу І. Клименко, у дисертації якої (“Мело-геогра-фія жнив-них наспівів басейну Прип’яті”) верхньоприп’ятська терито-рія визначе-на як “традиція дифуз-но-го типу”. Детальніше дослід-жен-ня дозволило вияви-ти тут 11 основних сезонно-трудо-вих мелотипів (9 жнивних, 2 із групи “лі-то”). Два з них є винятково місцеви-ми – жнивні Ж_(rV72 , mR         :||) та Ж_г (*rV532 , *mR           |        :||), а деякі в настільки розвиненому побуту-ван-ні деінде невідомі – жнивний Ж_в (rV532 , mR      |    .  ||            |      .   ||), сезонно-трудо-ві СТ-1а (rV572 , mR      |       .  .  :||) та СТ-2 (*rV662 , mR( )      |       ():||).

2.3.3. Весільні наспіви у верхньоприп’ятському середовищі, як і загалом в Україні, збереглися найкраще. Хоча в місцевій традиції ці твори звуться просто “піснями”, у дисертації, для забезпечення загального порівняль-ного контексту, розрізняються групи ладканок та пісень, згідно з музично-жанро-вим поділом Б. Луканюка, а також застосовується запропонована ним кодифіка-ція мелотипів. У результаті на теренах досліджуваної території виявлено 25 весіль-них мелотипів, 13 з яких відносяться до ладканок, 12 – до пісень. Кілька пі--сен--них форм належать до розряду рідкісних та, очевидно, локально своєрід-них. Се-ред таких – спеціально досліджений раніше В. Гошовським т.зв. “прото-лем-ків-сь-кий” тип ВП9 (rV66;56 , mR        |         ||         |         ||) із характерним для західної частини Верхньоприп’ятської низовини рефреном “наш милий Боже”, а також кілька типів з елементами великої кільцевої форми, які, вірогідно, давніше супроводжували весільні хороводи: ВП10а – *rV33;4n;3 , *mR       |        ||:     |     :||        ||, ВП10б – *rV352 , *mR       |            :|| , ВП11 – *rV442;434 , *mR        |         :||:     |     :||.

Третій розділ – “Мелогеографія та культурогенеза” – охоплює два заключні етапи дослідження – мелогеографічний та мелогенетичний (з вихо-дом на загальні питання культурогенези). Спершу визначаються мелоареали обрядо-вих наспівів (3.1), згодом, на основі аналізу ізомел, встановлюється структура музично-діалектного членування регіону (3.2). Далі здійснюється мелогенетична характеристика пісень (3.3), а саме розмежовуються консерва-тив-ні та трансфор-ма-ційні складові етномузичного репертуару та, врешті, шля-хом зіставлення результатів етномузичних досліджень з археологічними та історичними даними, робиться спроба дати етнокультурну характеристику верх-ньоприп’ятському регіону під кутом зору етногенези (3.4).

3.1. Картографування кожного з поширених мелотипів показа-ло, що біль-шості їх ареалів властиві співвідношення двоякого роду. По_перше, ареали локалі-зуються не сукупно, а переважно розосереджено – у цен-траль-но-східній части-ні Верхньоприп’ятської низовини та, через певну ареальну пуст-ку, знову на її заході, що вказує на складні міґраційні процеси. По-друге, мело-ареа-ли мають різний обсяг: одні з них є більшими, інші – меншими, і при цьому менші підпоряд-ковуються більшим, співпадаючи своїми ізомелами.

3.2. Мелодіалекти. Ця остання особливість дозволяє зробити методологіч-но важливий висновок, що різні за своєю величиною мелоареали в даному ви-падку вказують на мелодіалектні утворення трьох різних рівнів у рамках верх-ньопри-п’ят-ської частини Західнополіської етнографічної області, а саме – на її етному-зич-ні наддіалекти, діалекти та субдіалекти.

Наддіалектні утворення (які можна інакше назвати музично-етнографіч-ними районами в системі етномузичного регіонування “краї – провінції – області”, запропонованій Б. Луканюком) у верхньоприп’ятській низовині виз-на-чають ареали найпоширенішого купальського мелотипу В, який побутує на сході та заході, але зовсім невідомий у її центральній частині, а також мелоти-пів “жниво-голосіння” (ЖГ-1 – *rV532 , *mR           ¦        ¦¦    v       ¦        ||, ЖГ-2 – rV442 , mR      |       :||) й обжинкових (Ж-1, Ж-2, Ж-3 – *rV432 , *mR        |       :||), які опозиціонують один одному вздовж верхньої Прип’я-ті. Так визначаються три верхньоприп’ятські наддіалекти (етномузичні райони): “західний” (від Зах. Бугу до м. Ратне), “центральний” (від Ратного до оз. Люб’язь), “східний” (від Люб’язя і далі на схід). Основний масив останнього наддіалекту знаходиться за межами дослідженої території, тому детальніше ця зона в даній роботі не характеризується.

Усередині “західного” і “центрального” наддіалектів (районів) визнача-ються п’ять діалектів (або інакше етномузичних округів): два в першому – “надбужанський” і “вижівсько-тур-ський”; три в другому – “самарсько-біло-озерський”, “туріївсько-цирівський” та “стохідсь-кий”. Кожному з цих діалек-тів відповідає один або кілька ареалів обрядових мелотипів. Консер-ва-тив-ні властивості притаманні “туріївсько-цирівському” округу (у трикутнику міст Ратне – Камінь-Каширський – Любешів), а також “надбу-жан-ському” із західної частини території. Для лівобе-режних сіл властиве занесення кількох форм із півдня, а також співіснуван-ня елементів верхньопри-п’ятської та берестейської традицій.

Насамкінець, мелогеографія обрядових пісень дозволяє визначити наймен-ші етномузичні територіальні утворення у Верхньоприп’ятській низовині – її музично-етнографічні субдіалекти або околиці. Так, у “надбужан-сько-му” діалекті є три субдіалекти – “забузький”, “пулемецький” і “шацький”; у всіх інших – по два: у “вижівсько-турському” – “вижівський” і “турський” (від оз. Турське), у “самарсько-білоозерському” – “самарський” і “білоозерсь-кий”, у “туріївсько-цирівському” – “туріївський” (від р. Турія) і “ци-рівський”, у “стохідському” – “се-редньостохідський” і “нижньостохідський”.

3.3. Мелогенеза пісенних типів розглядається на рівнях співвідношення консервативних (3.3.1) і трансформаційних (3.3.2) явищ та елементів.

3.3.1. Поряд із загальновідомими мелотипами, що поширились на теренах Верхньоприп’ятської низовини в локально своєрідних варіантах, тут побутують виключно місцеві форми, які або не мають аналогів зовні, або застосовуються деінде за відмінних обрядових обставин і не настільки інтенсивно. До перших належать типи: зимовий Г, весняні Ва-2, Ва-3 та рідкісний Ва_(*rV63 , *mR      .  .  ||          ||       .  .  ||), сезонно-трудові Ж_, Ж_в, Ж-_; до других – дворядкові наспіви до обряду “водіння кози”, сезонно-трудові СТ_і СТ_, весільні передладканки ПЛ_(rV55 , mR      |       ||). Також ло-кальну приналежність виявляють рідкісні весільні мелотипи хороводного характеру, компактно зосереджені на периферії; до центру низовини, як ці структури, так і кілька загальнопоширених ладканкових, не проникають.

3.3.2. Певною мірою про самодостатність верхньоприп’ятської традиції свід-чать також ознаки трансформованості мелоформ. Насамперед це демонс-трує активну роль місцевої культури в контактних процесах на Західному Поліссі. В інших випадках існування різного роду видозмін і неузгодженос-тей, очевид-но, спричинене певними внутрішніми етногенетични-ми процесами.

Наслідками цих процесів на функціональному рівні є міґрація одних і тих самих форм із обряду в обряд, як наприклад, rV53, rV54, rV57 чи rV7 (34) із mR       |       а на структурному – “ланцюгове” поєднання рядків або парадоксальне фразування (за К. Квіткою), що, будучи відомим практично на всьому великопо-лісь-кому просторі, у верхньоприп’ятській традиції застосову-ється систематич-но та виявляється в кількох різновидах, визначених за місцем розта-шу-вання цезури в композиції – на її початку, всередині та наприкінці. Очевидно, що такі нелогічні цезури виникли через поєднання в пісні різних за будовою словесного та музичного текстів, однак з часом це явище перейшло до розряду виконавського прийому та зустрічається вже масово і в творах із однорід-ни-ми мелодико-поетичними складовими.

3.4. Етногенеза. Результати мелогеографічних та мелогенетичних дослідів можуть слугувати вихідною точкою для висунення загальних етногенетичних гіпотез. Для цього спершу визначаються основні напрямки етнокультур-них процесів (3.4.1), що відбувалися на території Верхньоприп’ятської низови-ни, а відтак, узгодивши музично-діалектологічну інформацію з археологічними та історичними даними, дається їм історичне обґрунтування (3.4.2).

3.4.1. Найконсервативнішим у Верхньоприп’ятській низовині слід визнати “туріївсько-цирівський” діалект. Ареали властивих йому деяких мелоти-пів доповнюються знову на правобережжі Зах. Бугу; до того ж, західні терени заз-на-ли знач-них впливів із південного (галицького) напрямку. У свою чергу ліво-бе-реж-жя (від м. Ратне і до оз. Люб’язь) знаходиться під впливом “туріївсько-цирівського” і “надбужанського” діалектів. Натомість із північного сходу на дослід-жувану те-риторію частково проникає інший тип етномузичної культу-ри, який за біль-шістю ознак чітко протиставляється всьому “централь-ному” верхньопри-п’ятському наддіалекту.

3.4.2. Очевидно ці етномузичні процеси зумовлювалися відповідними істо-рич-ни--ми подіями. Попри активні міґраційні процеси та часті спадкоємні зміни культурних груп на верхньоприп’ятській території, існує чимало ознак, які свідчать про консервативний устрій місцевої фольклорної традиції (при-наймні в центральній зоні) та її довготривале формування в умовах відносної ізоляції.

У період зародження слов’янства Верхньоприп’ятська низовина виступає осередком розвитку зарубинецької та згодом празької культур. Після відходу на південь значної частини зарубинців та з появою на Поліссі гото-гепідів, у “центральному” наддіалекті ізолювалася якась частина корін-ного населення, котра через 200 років долучилась до формування “дулібського союзу” племен (празької культури) та, зокрема, до колонізації Надбужжя. Згодом спільно з іншими місцевими племенами представники цього верхньоприп’ятського осеред-ку відіграли важливу роль як під час великого розселення слов’ян, так і в процесі формування Галицько-Волинського князівства.

Визначені на території Верхньоприп’ятської низовини кордони музичних діа-лек-тів, очевидно, відображають етнокультурний поділ у межах співіс-нуван-ня племен дулібської федерації. Оскільки достеменно не з’ясовано досі, яким був повний склад цих племен і де вони локалізувались, можливо, у вирі-шен-ні цього питан-ня можуть прислужитися дані етномузичної діалекто-логії.

Висновки. Верхньоприп’ятська низовина, обрана фольклорною базою ди-сер-таційного дослідження, становить значний інтерес для слов’янознавства взагалі й етномузичної славістики зокрема. У місцевому пісенному репертуарі лишили помітний слід найважливіші етнокультурні процеси, які з давніх часів мали місце на східноєвропейському просторі, зокрема ті, що стосуються періо-ду формування й активного розвитку слов’янських племен.

Попри очевидне відмирання місцевої традиційної етномузичної культури, три-мірний дискриптивно-просторово-часовий аналіз отриманих результатів по-льо-вого обстеження за методом “село в село” дозволяє реконструювати її ймо-вір-но первісний стан, визначити властиві їй мелотипологічні, мелогеогра-фіч-ні, мело-ге-нетичні характеристики та на цій підставі вийти на загальні проблеми етногенези.

У п’ятьох основних обрядових жанрових циклах (календарних, сезонно-трудовому та весільному) виявлено загалом 65 мелотипів, що вказує з одного боку на рівень розвитку місцевої традиції, а з іншого – на її особливий статус контактної зони на стику культур півночі та півдня, заходу і сходу. Переважна більшість пісенних типів виступає локальними варіантами галицько-володи-мирських, щонайменше чверть – невідомі для інших традицій або ж, при-наймні, поширені тут набагато численніше.

Картографування кожного мелотипу зокрема виявило нерівно-мір-ність їх ареалів за обсягом, а також замкненість одних ізомел на території низовини та відкритість інших, що виходять за її межі. Різний обсяг мелоареалів дозволив здійснити діалектологічний поділ дослідженої фольклорної бази, визначити властиві їй три ієрархічно підпорядковані одиниці – наддіалек-ти/райони, діалек-ти/округи, субдіалекти/околиці. Водночас ареальна відкри-тість цих утво-рень показала, що Верхньоприп’ятська низовина, не зважаючи на свою фізико-географічну ізольованість, за етномузичними даними не являє собою окремого діа-лек-т-ного формування, а по суті є поділеною відкритими наддіалектами час-ти-ною західнополі-ської музично-етнографічної області як найближчої діалек-тної одиниці вищого рангу.

Про довготривалу історію формування та культивування місцевого обрядо-вого репертуару свідчать деякі факти та прояви як консервативного, так і трансфор-маційного характеру. Консервативні риси виражаються в наявності кількох нових місцевих мелотипів із різних жанрів, а також багатьох різнови-дів загальнопоширених побудов, трансформаційні – у своєрідному пристосу-ванні певних мелоформ і ритмічних структур (зокрема “обер-нений коза-чок”), а з типових виконавських композиційних прийомів – у “ланцюгово-му” поєднан-ні рядків.

Верхньоприп’ятська низовина в своїй ранній історії пережила кілька міґраційних хвиль різного напрямку, насамперед – із заходу та півдня. При цьому її “центральний” наддіалект (особливо в правобережній частині), зазна-вав мінімальних зовнішніх впливів, а, можливо, й навпаки – сам виступив активною консолідуючою силою, коли звідси відбувся спочатку сильний міґраційний етнокультурний потік до басейну Шацьких озер (“надбу-жансь-кий” діалект), а згодом – і на лівобережжя Прип’яті. Вочевидь, носіям цього наддіа-лекту судилося відіграти не менш важливу роль у процесах формування “дулібської федерації”, під час великого розселення слов’ян, а також в істо-ричному становленні Галицько-Волинського князівства.

Безперечно, висловлені етногенетичні припущення потребують підтверд-жен-ня кожною із споріднених історичних дисциплін. Об’єднання зусиль допо-мо-же розкрити не одну таємницю формування та розвитку етнокультурних спільнот, на основі яких утворився український етнос.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Нелогічні цезурування у піснях Верхньоприп’ятської низовиниУкра-їн-сь--ка культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку: Наукові записки РДГУГол. ред. В. Г. Виткалов. – Рівне, 2003. – Вип. 8. – С. 87–96.

2. Музичні діалекти Верхньоприп’ятської низовини та їх етнокультурний суб-стратНаукові записки Тернопільського національного педагогічно-го уні-вер-ситету ім. В. Гнатюка та Національної музичної академії Украї-ни ім. П. І. Чайковського. Серія: Мистецтвознавство. – 2005. – № 3 (15). – С. 8–93.

3. Жанровий склад верхньоприп’ятських обрядових пісеньНародна творчість та етнографія. – 2005. – № 4. – С. –80.

4. Полесский слепой музыкант Андриан ДанилюкВопросы инструменто-ве-дения: Статьи и материалы Пятой Международной инстру-мен-товедчес-кой конференции “Благодатовские чтения”Отв. ред. И. В. Ма-ци-евский. – Санкт-Петербург: РИИИ, 2004. – Вып. 5. – Ч. 1. – С. 87–90.

5. Новітні етномузикознавчі дослідження на Західному ПоліссіФольк-лорис-тичні зошити / Упоряд. В. Ф. Давидюк. – Луцьк, 2004. – Вип. 8. Матеріали наукової кон-ферен-ції “Фольклор і сучасна культура”. – С. –149.

6. Сезонно-трудовий цикл у пісенній традиції Верхньоприп’ятської низови-ни: жнива, “літо”Етнокультурна спадщина Полісся / Ред.-упоряд. В. П. Ко-валь-чук. – Рівне, 2004. – Вип. 5. – С.153–175.

7. Весняні наспіви Верхньоприп’ятської низовини // Фольклористичні зо-ши--тиРед.-упоряд. В. Ф. Давидюк. – Луцьк: Полісько-волинський наро-до--з-нав-чий центр, 1999. – Вип. . – С. –74.

8. Типологія весільних наспівів Північно-Західного ПоліссяУкраїнська культура в іменах і дослідженнях: Наукові записки Рівненського держав-но-го інституту культури: У 2 вип. – Рівне, 1997. – Вип. 1. – С. –90.

9. Постові пісні Верхньоприп’ятського басейнуНародна музика Волині: Зб. статей і матеріалівРед.-упоряд. О. С. Смоляк. – Кременець, 1998. – С. –71.

10. Вокальні мелотипи у верхньоприп'ятських волочебних обрядахМузи-ка та дія в традиційному фольклорі: Зб. наук. пр.Упоряд. В. М. Коваль, Б._Ю. Янівський. – Львів, 2001. – С. –55.

11. Зимові мелоформи в народнопісенній культурі верхньоприп’ятського басейнуПоліссєзнавство: наукові фольклорно-етнологічні та мистец-тво--знав-чі студіїУпор. С. І. Шевчук. – Рівне: Волинські обереги, 2001. – С. 18–25.

12. Передладканка біля верхів’я Прип’ятіУкраїна: географічні проблеми ста--ло-го розвитку: Зб. наук. праць у 4-х т. – Київ: ВГЛ “Обрії”, 2004. – Т. 2. – С. .

13. Семискладовий жнивний мелотип у верхньоприп’ятській традиціїНау--ко-во-практична конференція до 125-річчя з дня народження К. В. Квітки: Тези доп.Ред.-кол. Р. І. Дзвінка та ін. – Рівне, 2005. – С. –26.

Дискографія:

14. “На нашій юлойци”: Традиційна музика Західного Полісся: [CD] / Етнічна музика УкраїниУпоряд. Ю. П. Рибак. – Київ: Музика світу, 2004.

Рибак Ю.П. Обрядові пісні Верхньоприп’ятської низовини (мелотипо-логія – мелогеографія – культурогенеза). – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціаль-ністю 17.00.03 – Музичне мистецтво. – Львівська державна музична академія ім. М. В. Лисенка, Міністерство культури і туризму України, Львів, 2005.

У дисертації досліджується компактний географічний район у складі За-хід-но-по-ліської етнографічної області – Верхньоприп’ятська низовина, яка вва-жа-ється одним із найактивніших осередків формування слов’янської спільноти.

На основі аналізу питомих наспівів реконструйовується автентична народ-нопі-сенна традиція, де у сформованій за локальним принципом жанровій сітці містять-ся численні загальновідомі, але своєрідно пристосовані та деякі рідкісні місцеві ме-ло-типи. При цьому розглядається кожен із найрозвиненіших обрядо-вих пісенних цик-лів, приурочених до календарних (зима, весна, літо), сезонно-трудових (жнива, польові та збиральницькі лісові роботи) і родинних (весілля) обставин.

У результаті мелогеографічних дослідів на верхньоприп’ятській території визначено три ієрархічно підпорядковані територіально-діалектологічні одини-ці меншого рівня (наддіалект/район, діалект/округ, субдіалект/околиця). Му-зич-ні дані також засвідчують впливовий статус верхньоприп’ятського басейну на тривалому етапі етногенези слов’янства, у чому активну роль відіграв кон-сервативний осередок в епіцентрі низовини.

Ключові слова: Західне Полісся, обрядовий цикл, жанр, мелотип, мелогеографія, мелоареал, музичний діалект, мелогенеза, етнокультурогенеза.

Рыбак Ю.П. Обрядовые песни Верхнеприпятской низменности (мело-типология – мелогеография – культурогенезис). – Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.03 – Музыкальное искусство. – Львовская государствен-ная музыкальная академия им. Н. В. Лысенко, Министерство культуры и ту-ризма Украины, Львов, 2005.

Диссертация посвящена изучению компактного географического района в составе Западного Полесья – Верхнеприпятской низменности, расположенной на севере Волынской области. В большинстве исторических работ эта мест-ность считается одной из наиболее активных зон формирова-ния славянс-кой coобщности.

Обрядовый песенный материал исследуется на нескольких уровнях – жанровом, типологическом, мелогеографическом. Вначале, исходя из музы-кально-этнографических характеристик, реконструируется