НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ШИГАЛЬ ДЕНИС АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК 340.15(477.5)„1864”

МИРОВА ЮСТИЦІЯ НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

ЗА СУДОВОЮ РЕФОРМОЮ 1864 року

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Страхов Микола Миколайович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн

Офіційні опоненти: –

доктор юридичних наук, професор Ярмиш Олександр Назарович, Національний університет внутрішніх справ, ректор; –

кандидат юридичних наук, доцент Чехович Валерій Анатолійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа: Інститут законодавства Верховної Ради України, відділ проблем розвитку національного законодавства, м. Київ.

Захист відбудеться 25 жовтня 2005 р. о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 23 вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Д. Гончаренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Кожна держава та суспільство, які є справді соціальними, демократичними та правовими, повинні мати компетентне, правомочне та ефективне місцеве правосуддя. Про це свідчить історія, а з позицій сьогодення у цьому можна переконатися, спостерігаючи правовий досвід переважної більшості розвинутих західноєвропейських країн, де давно вже існують місцеві судові установи, наближені до населення.

Тенденції розвитку Української держави також переконують у тому, що значення ефективного та компетентного місцевого суду, максимально наближеного до населення, для врегулювання правовідносин у суспільстві усвідомлене як на місцевому рівні, так й на рівні вищих органів державної влади. Не випадково у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України „Назустріч людям” прямо зазначається про необхідність побудови в Україні „нової системи судочинства” й ставляться конкретні завдання щодо звільнення суддів від надмірної завантаженості та спрощення „процедури розв’язання деяких спорів і розгляду незначних правопорушень”.

Очевидно, що всіх цих важливих заходів у сфері судоустрою та судочинства можна досягти лише завдяки організації власного українського місцевого суду, наближеного до населення. А першими найактуальнішими питаннями, що при цьому постануть перед істориками держави і права, фахівцями з багатьох інших суміжних наук, законодавцем тощо, будуть питання, пов’язані з визначенням зразку подібного суду, на який слід орієнтуватися при розробці власного українського судового органу, тих правових підвалин, котрі повинні лягти у основу його функціонування, правової конструкції, структури та функціонального змісту. І розпочинати цю необхідну та важливу роботу доведеться з вивчення та узагальнення власного історичного досвіду, який в українського народу досить й досить багатий, починаючи від „миротворних” чи „полюбовних” судів, що діяли на території Гетьманщини у XVІІ-XVІІІ ст., й закінчуючи мировими судовими установами, які були введені на території українських губерній за судовою реформою 1864 р. Усі ці обставини й обумовлюють актуальність обраної теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого у межах цільової комплексної програми „Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення” (державна реєстрація – №0186.0.070872).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є комплексний аналіз головних структурних та функціональних особливостей інституту мирових суддів, створеного за судовою реформою 1864 р., всебічне висвітлення основних аспектів та результатів практичної діяльності мирових судів для з’ясування ступеню доцільності та необхідності введення цих місцевих судових установ на території Лівобережної Україні у середині XIX ст. Для досягнення цієї мети поставлено наступні задачі:

– відтворити процес розробки інституту мирових суддів з усіма його суперечностями в ході підготовки судової реформи 1864 р.;

– виявити сутність мирової юстиції, показати її переваги та особливості;

– простежити особливості введення мирових судів, створених за судовою реформою 1864 р., на території лівобережних українських губерній;

– розкрити зміст таких структурних та функціональних компонентів мирових судів, створених за судовою реформою 1864 р., як порядок їх формування, внутрішня структура та правовий статус;

– з’ясувати особливості встановленого для мирових судів судочинства та специфіку застосовуваних ними норм матеріального права;

– визначити ступінь доцільності та необхідності введення мирових судів у губерніях Лівобережної України.

Об’єктом дисертаційного дослідження є інститут мирових суддів, створений за судовою реформою 1864 р. у Російській імперії, його концептуальне підґрунтя, законодавче оформлення й особливості структурного та функціонального змісту.

Предметом дослідження є закономірності й специфіка введення та функціонування мирових судів у губерніях Лівобережної України в ході здійснення судової реформи 1864 р.

Хронологічні рамки дослідження становлять 60-ті – 80-ті роки XIX ст. Вибір цих меж обумовлюється тим, що саме 20 листопада 1864 р. були затверджені Судові статути. З цього моменту судова реформа у Росії діставала свого офіційно-документального втілення. Обмеження роботи восьмидесятими роками XIX ст. пояснюється прагненням автора відобразити інститут мирових суддів у його цілісності та у рамках тієї правової конструкції, що передбачалася судовою реформою 1864 р., оскільки з 1889 р. мирові суди за деякими незначними винятками ліквідовувалися судовою контрреформою.

Методи дослідження складають основні положення гносеології державно-правових явищ, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Зокрема, були широко застосовані такі загальнонаукові методи, як: діалектичний – для всебічного та об’єктивного аналізу головних рис в організації та діяльності мирових судів, створених за судовою реформою 1864 р.; системно-структурний – для виявлення та з’ясування суті структурних особливостей інституту мирових суддів; функціональний – для дослідження правового статусу мирових судів крізь призму виконуваних ними функцій. Серед спеціально-юридичних були застосовані такі методи, як: історико-правовий – для простеження генезису та трансформації поглядів авторів судової реформи 1864 р. на майбутній місцевий суд у Росії, виявлення суті розвитку та змін інституту мирових суддів протягом здійснення судової реформи тощо; порівняльно-правовий – для з’ясування головних відмінностей у правовому надбанні російського та українського етносів на момент проведення судової реформи 1864 р., а також для виявлення розбіжностей у порядку введення та діяльності мирових судів між різними українськими та російськими губерніями; формально-юридичний – для автентичного тлумачення тих положень нормативно-правових актів судової реформи 1864 р., якими регламентувалися організація та функціонування мирових судових установ.

Теоретичну основу дослідження складають положення про місцевий судоустрій, що містяться у дослідженнях дореволюційних, радянських і сучасних представників суспільних наук – істориків, правників, політологів, соціологів тощо. Свій вклад у розробку проблеми інституту мирових суддів здійснили, зокрема, такі дореволюційні автори – сучасники судової реформи 1864 р., як К.Д. Анциферов, В.П. Бєзобразов, М.А. Буцковський, Є.В. Васьковський, І.В. Гессен, О.А. Головачов, В.П. Даневський, Г.О. Джаншиєв, І.П. Закревський, А.Ф. Коні, П.С. Коробка, М.В. Красовський, С.П. Мокринський, М.А. Неклюдов, П.Н. Обнінський, М. Окунєв, П.О. Тулуб, І.М. Тютрюмов, М.А. Філіппов, І.Я. Фойницький, В.Я. Фукс, М. Холєв, І.Г. Щегловитов та ін. Серед радянських та сучасних правників слід відзначити Б.В. Віленського, В.Д. Гончаренко, В.В. Землянську, О.Л. Копиленко, М.Г. Коротких, А.Й. Пашука, І.І. Полякова, В.О. Рум’янцева, О.К. Смикаліна, М.М. Страхова, М.О. Чельцова-Бебутова, В.А. Чеховича, І.Г. Шаркову, П.Ф. Щербину, О.Н. Ярмиша тощо.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше у вітчизняній історико-правовій науці зроблено спробу провести комплексне, що відрізняється високим ступенем цілісності та погодженості стосовно всіх основних аспектів, монографічне дослідження з проблеми інституту мирових суддів, який було створено за судовою реформою 1864 р., із залученням численних архівних та статистичних даних щодо організації та діяльності мирових судів на території лівобережних українських губерній. Наукова новизна дисертації конкретизується, зокрема, у наступних положеннях, що виносяться на захист:

1. Вперше в українській історико-правовій доктрині обґрунтовано положення про те, що на момент підготовки судової реформи 1864 р., окрім таких двох напрямків її проведення, як слов’янофільство та західництво, які у своїх крайніх поглядах не задовольняли усіх вимог організації місцевого суду, потенційно існувала й інша можливість щодо реформування місцевих судоустрою та судочинства – запозичити правовий досвід організації та діяльності „миротворних” судів, що діяли у XVІІ-XVІІІ ст. на території України, і які за своєю сутністю досить близько наближалися до мирових судів, створених у середині XIX ст. в Росії.

2. Переконливо показано, що введення інституту мирових суддів за судовою реформою 1864 р. на території України відрізнялося певною своєрідністю, яка проявилася у різних термінах, порядку та способі комплектування мирових судів у лівобережних та правобережних українських губерніях.

3. Вперше у вітчизняній юридичній науці стверджується, що найбільше сприяння своїм введенню та діяльності мирові суди, створені за судовою реформою 1864 р., отримали саме в українських губерніях. Це зокрема проявилося як у досить ранньому (порівняно з іншими регіонами Російської імперії) введенні цього інституту на території України, так й у тому, що освітній рівень українських мирових суддів був найвищим по імперії в цілому, а земські повітові збори в українських губерніях завжди охоче та з зацікавленістю у справі сприяли задоволенню потреб мирового суду.

4. Обґрунтовано положення про те, що примирення сторін, на яке так сподівалися укладачі Судових статутів, не стало головним напрямком діяльності мирових судів, створених за судовою реформою 1864 р.; навпроти, кількість справ, що закінчувалися миром між сторонами у судовому засіданні, із року в рік поступово зменшувалася.

5. Встановлено, що обсяг функцій, виконуваних мировими судами, фактично був значно ширшим, аніж власне судовий розбір справ, й включав окрім цього численні обов’язки з охорони та забезпечення громадського порядку.

6. З урахуванням судової практики мирових судів, що діяли на території Лівобережної України, вперше зроблено висновок, що скорочений порядок судочинства, запроваджений для мирових судів Судовими статутами 1864 р., виявився вельми ефективним та корисним в справі здійснення місцевого правосуддя.

7. Доведено, що головними структурними та функціональними компонентами інституту мирових суддів були: виборність суддів, як основний принцип комплектування мирових судів; одноособовий склад суду у першій інстанції у вигляді дільничних або почесних мирових суддів; наявність другої інстанції – з’їздів мирових суддів; особлива компетенція мирових суддів, що полягала у розглядові малозначних цивільних та кримінальних справ; здійснення мировими суддями таких специфічних функцій, як примирення сторін та підтримання громадського порядку; скорочений порядок судочинства.

8. Сформульовано принципово інше визначення мирового суду, як виборного місцевого судового органу, на який покладався розгляд малозначних цивільних і кримінальних справ, охорона громадського порядку, й однією з важливих функцій якого було примирення сторін.

Практичне значення одержаних результатів полягає, перш за все, у тому, що фактичний матеріал, викладений у дослідженні, може бути використаний при розробці на законодавчому рівні та практичному втіленні у життя місцевого суду, максимально наближеного до населення, у сучасній Україні. Крім цього, матеріали дисертації можуть бути використані у подальшій з проблем мирової юстиції науково-дослідницькій роботі та науково-освітній діяльності в рамках таких правових дисциплін, як „Історія держави і права України”, „Історія держави і права зарубіжних країн”, „Організація судових та правоохоронних органів”, „Цивільне право”, „Цивільний процес”, „Кримінальне право”, „Кримінальний процес” тощо. Висновки цієї роботи будуть у великій мірі цікавими та пізнавальними й для юристів-практиків; крім цього, вони становитимуть інтерес для істориків, політологів, соціологів та інших фахівців з гуманітарних наук.

Апробація результатів дослідження. Головні положення й висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, а також висвітлювалися у наукових статтях й тезах доповідей на: VII Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і освіта '2004” (м. Дніпропетровськ, 2004 р.), III Міжнародній науково-практичній конференції „Динаміка наукових досліджень '2004” (м. Дніпропетровськ, 2004 р.), I Міжнародній науково-практичній конференції „Науковий потенціал світу '2004” (м. Дніпропетровськ, 2004 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені автором у трьох статтях, опублікованих у наукових фахових періодичних виданнях України, а також у п’яти тезах доповідей та наукових повідомлень.

Структура та обсяг роботи: дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, чотирьох підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 197 сторінок, з них основний текст – 175 сторінок, список використаних джерел – 22 сторінки (236 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету та задачі, об’єкт і предмет, визначено наукову новизну, розкрито методи дослідження, вказано теоретичне та практичне значення роботи, її зв’язок з науковими програмами, сформульовано висновки і положення, що виносяться на захист, відображено структуру дисертаційного дослідження, а також наведено відомості щодо апробації наукових результатів дослідження.

Розділ перший „Ступінь наукової розробленості проблеми”. При з’ясуванні ступеню наукової розробленості проблеми мирової юстиції, створеної у Росії за судовою реформою 1864 р., обов’язково слід враховувати те, що історіографія проблеми починається фактично з моменту появи перших проектів судових перетворень, що становить кінець XVIII – початок XIX ст., тобто набагато раніше, аніж здійснення у Російській імперії судових перетворень середини XIX ст. Значущим є також те, що у зв’язку з загальновідомими подіями 1917 р. та 1991 р., вплив яких на розвиток суспільного та державного життя, у тому числі українського, був досить суттєвим, історіографію з питань мирового суду доцільним є розподілити на три частини: дореволюційну, радянську та сучасну.

Характеризуючи дореволюційний етап прирощення наукових знань, слід відзначити, що поряд з наявністю досить великої уваги до проблеми мирового суду, створеного за судовою реформою 1864 р., у працях таких видатних вчених, як К.Д. Анциферов, В.П. Бєзобразов, Є.В. Васьковський, І.В. Гессен, О.А. Головачов, В.П. Даневський, Г.О. Джаншиєв, А.Ф. Коні, С.П. Мокринський, М.А. Неклюдов, П.Н. Обнінський, М. Окунєв, М.А. Філіппов, І.Я. Фойницький, В.Я. Фукс, М. Холєв та ін., питання організації та діяльності мирових судів на території українських губерній, за вельми незначними винятками, не отримали свого з’ясування.

У радянський період розвитку історіографії кількість напрацювань з проблем судової реформи 1864 р., у тому числі стосовно інституту мирових суддів, значно зменшується; разом з тим, збільшується увага до проблеми мирового суду, що діяв в українських губерніях. Серед провідних вчених, що вивчали у цей період вказані питання, слід назвати Б.В. Віленського, Т.У. Воробейкову та А.Б. Дубровіну, М.М. Дружиніна, М.Г. Коротких, А.Й. Пашука, М.О. Чельцова-Бебутова, П.Ф. Щербину, Р.Х. Яхіна тощо.

І нарешті, сучасний етап відзначається сплеском уваги до проблем мирового суду, що діяв у другій половині XIX ст.; розглядаються також питання організації та діяльності „миротворних” судів на території України XVII-XVIII ст. Такі сучасні вчені, як Л.С. Гамбург, В.Д. Гончаренко, В.В. Землянська, С.Г. Ковальова, О.Л. Копиленко, В.О. Рум’янцев, М.М. Страхов, І.М. Пісной, І.І. Поляков, О.К. Смикалін, В.М. Тертишник та О.І. Тертишник, В.А. Чехович, І.Г. Шаркова, О.Н. Ярмиш та ін., є найбільш яскравими представниками цього періоду наукових досліджень. Але разом з тим, незважаючи на значну кількість робіт, присвячених інституту мирових суддів, він до сих пір так і не отримав свого всебічного та змістовного розгляду, тим більше із залученням правового досвіду губерній Лівобережної України. Звичайно, що такий стан справ вимагає продовження науково-дослідницької роботи у цьому напрямку.

Розділ другий „Розробка інституту мирових суддів в процесі підготовки судової реформи 1864 р. у Російській імперії”. В результаті здійснення судової реформи 1864 р. у Росії, її судову систему було докорінно змінено. Одним із найважливіших нововведень судової реформи був мировий суд. Його розробці та оформленню в цілісний інститут передував довгий та складний період пошуку ґрунтовної концепції, її трансформації відповідно до тих або інших поглядів учасників підготовки судової реформи.

Цей суперечливий процес створення практично нового для судової системи Росії судового установлення ускладнювався тим, що історія останньої не знала подібного органу, а тому розробку інституту мирових суддів доводилося починати майже з нуля.

Важливе значення у підготовці судових перетворень середини XIX ст., у тому числі щодо створення місцевого суду, мали численні проекти з реформування російських судоустрою та судочинства. До тих проектів, що мали на меті реформування власне місцевого судочинства, зокрема, слід віднести „Власноручну чорнову записку” голови Державної ради графа В.П. Кочубея, проект конституції М.М. Муравйова, „Положення про судоустрій” Д.М. Блудова та „Записку невідомого” й рукопис книги вчителя гімназії Ф. Кітченко „Звід малоросійських цивільних узаконень чи суд і розправа в малоросійських правах”, які надійшли з українських губерній.

Під час підготовки судової реформи 1864 р., на жаль, не було звернено належної уваги на „миротворні” чи „полюбовні” суди, які існували у XVІІ-XVІІІ ст. на території України, що негативним чином вплинуло на процес розробки мирового суду.

Постійне протистояння поглядів на природу мирового суду також сприяло затримці здійснення судових перетворень у країні, в тому числі реформування місцевих судових органів. Так, спочатку справою розробки мирового суду в ході підготовки судової реформи займалося II відділення в. й. і. в. канцелярії, яке очолював гр. Д.М. Блудов. Саме він здійснював вирішальний вплив на процес підготовки судових перетворень, направляючи його у русло концепції „історичних начал”, що цілком відповідало слов’янофільській доктрині проведення судових перетворень у Росії. Але вже у 1861 р. програму підготовки судової реформи було докорінно змінено. Обов’язок з розробки відповідних положень щодо організації судоустрою та судочинства перейшов до спеціальної комісії, яку фактично очолював С.І. Зарудний, прихильник західницького напрямку реформування.

На довершення, процес створення мирового суду в силу певних обставин став відбуватися шляхом суміщення слов’янофільської та західницької концепцій, в результаті чого організація мирової юстиції в Росії стала досить унікальним явищем в світовій практиці судоустрою.

Розділ третій „Заснування мирових судових установ на Лівобережній Україні за судовою реформою 1864 р.” складається з двох підрозділів і розкриває процес введення мирових судів у губерніях Лівобережної України, їх правовий статус та структурні особливості.

У підрозділі 3.1 „Створення мирових судів” йдеться про порядок організації на місцях мирових судових установ. Внаслідок того, що у царському уряді перемогли представники реакційного напрямку проведення судових перетворень, створення мирових судів на території Російської імперії, у тому числі в українських губерніях, зазнавало певної специфіки.

Специфіка полягала в тому, що введення мирових судів у окремих, визначених урядом, губерніях різнилося за своїми строками, правовим режимом та порядком формування нових судових органів. Так, на території України мирові суди у Київській, Волинській та Подільській губерніях вводилися значно пізніше, ніж в інших українських губерніях, мирові судді тут призначалися від уряду, а не обиралися земськими зборами, зв’язок між суддями та місцевим населенням був набагато гіршим, оскільки населення не приймало безпосередньої участі у справах місцевого правосуддя, як те було на Лівобережжі та ін. Всі ці розбіжності досить негативно вплинули на реалізацію основних положень судової реформи у цих регіонах.

Разом з тим, очевидним є той позитивний факт, що саме на Лівобережній Україні мирові суди було введено безпосередньо у перші 5 років здійснення судової реформи, а мирові судді тут мали надзвичайно високий освітній рівень, особливо порівняно з іншими – неукраїнськими – губерніями. Все це свідчить про те, що мировий суд на цих українських територіях був вельми бажаний місцевим життям й саме тут зустрів найбільше сприяння своїй організації та діяльності.

Формувалися мирові суди двома способами: на підставі опосередкованих виборів місцевим населенням та шляхом призначення суддів від уряду. За Судовими статутами 1864 р. пріоритетним началом комплектування мирових судів було виборне. Для кандидатів у мирові судді встановлювалася сукупність загальних та спеціальних цензових вимог. До загальних вимог вступу на суддівську службу відносилися: російське підданство, 25-річний вік, чоловіча стать та моральна бездоганність Поряд з відповідністю загальним необхідно було задовольняти й спеціальним вимогам місцевого, освітнього та майнового цензів.

Самі вибори мирових суддів проходили у земських повітових зборах, на яких присутні виборні гласні шляхом балотування обирали суддів. Термін діяльності мирового судді відповідно до положень Судових статутів становив три роки.

Функціонування мирових судів протягом певного періоду виявило недоліки у їх виборній системі та поставило перед урядом відповідні завдання з їх виправлення. Але замість усунення недоліків у 1889 р. мирові суди, за деякими незначними винятками, скрізь по імперії було скасовано й одночасно введено земських дільничних начальників. Лише, коли в 1912 р. у Росії відновили інститут мирових суддів, його виборну систему було значно удосконалено відповідно до попереднього правового досвіду.

У підрозділі 3.2 „Структура мирових судів та їх правовий статус” аналізується специфіка структури мирових судів. Так, першу інстанцію для них становили дільничні та почесні мирові судді, які діяли на територіях відповідних дільниць у межах судово-мирового округу й до компетенції яких входило одноособове вирішення малозначних цивільних і кримінальних справ.

Як свідчать численні архівні та статистичні матеріали організації і діяльності мирових судів у губерніях Лівобережної України, головним елементом першої інстанції були дільничні мирові судді. Дільничні судді являли собою основні органи мирової юстиції та, засідаючи у власних камерах, здійснювали правосуддя у своїх дільницях. За виконання своїх обов’язків вони одержували платню й визначені суми на наймання письмоводителя, розсильного та прогони. Крім того, дільничні мирові судді не мали права займати посади у державних й суспільних установах, оскільки зобов'язані були безвідлучно перебувати в дільниці та постійно виконувати покладені на них обов'язки.

Почесні мирові судді вводилися для полегшення виконання численних обов'язків дільничного мирового судді. Почесні судді не мали своїх камер та не одержували утримання. На відміну від дільничних мирових суддів вони могли займати державні й суспільні посади за винятком посад прокурорів, їхніх товаришів, місцевих чиновників казенних управлінь та поліції. Усі витрати з виконання суддівських функцій вони оплачували зі своїх кошт. Почесні мирові судді користувалися такими ж правами при розгляді справ, як і дільничні. Обов’язки з розгляду справ вони здійснювали у випадку відсутності або хвороби дільничних суддів, на прохання позовників, або якщо про це просив потерпілий, а обвинувачуваний не наполягав на розгляді справи дільничним суддею.

Другою інстанцією для мирових судів були з’їзди мирових суддів, які здійснювали апеляційний розгляд – стосовно неостаточних та касаційний – щодо остаточних рішень та вироків мирових судів першої інстанції. Структурно мирові з’їзди складалися з голови з’їзду, неодмінного члену й мирових суддів. До складу з’їздів також входили канцелярія з секретарем на чолі, судові пристави та приватні повірені. На відміну від мирових судів першої інстанції у засіданнях з’їздів обов’язковою була присутність товариша прокурора окружного суду, який давав висновки по розглядуваних справах.

Вищою судовою інстанцією щодо мирових судів був Сенат, який здійснював функції органу касаційного провадження зі справ, розглянутих мировими судами та з’їздами мирових суддів.

Встановлення Судовими статутами 1864 р. такої конструкції для мирових судів, зокрема, створення для них власної другої інстанції – з’їздів мирових суддів, призвело до того, що у загальній судовій системі Російської імперії вони посіли досить автономне місце стосовно окружних судових установлень.

На практиці виявилося, що поряд з позитивними моментами така структура мирових судів містить й певні протиріччя. Їх коригуванню присвячувалася значна кількість проектів та побажань сучасників судових перетворень середини XIX ст., але у зв’язку із судовою контрреформою 1889 р. усі вони залишилися нездійсненними. Лише у 1912 р. положення цих проектів були враховані та покладені у основу організації відновленого мирового суду.

Розділ четвертий „Діяльність мирових судових установ на Лівобережній Україні у 1864-1889 рр.”, який складається з двох підрозділів, присвячено розглядові особливостей процесуальної діяльності мирових судів на території губерній Лівобережної України. Аналізуються також головні нормативно-правові акти судової реформи 1864 р. у частині регламентації судочинства в мирових судах, з’ясовуються результати їх діяльності.

У підрозділі 4.1 „Судочинство в мирових судах за Судовими статутами 1864 р.” йдеться про те, що введені за судовою реформою 1864 р. мирові суди, окрім власних, відмінних від окружних судів, системи та порядку формування, були наділені законодавцем ще й особливим скороченим порядком судочинства.

Сутність цього скороченого порядку була визначена двома головними процесуальними актами судової реформи: Статутом цивільного судочинства та Статутом кримінального судочинства й полягала у тому, що до компетенції мирових суддів відносилися усі малозначні цивільні та кримінальні справи, що не потребували у силу своєї такої властивості тривалого розгляду у загальних судових місцях. Сам процес у мирових судах по таких справах характеризувався своєю спрощеністю та простотою порівняно з судочинством у окружних судах. Спрямованою на значне прискорювання судового розбору справ за Судовими статутами була й процедура примирення сторін по цивільних та певних категоріях кримінальних справ, чітко визначених у законі.

Що стосується тих кримінальних справ, по яких примирення сторін законом не дозволялося, то їх мировий суддя вирішував на підставі спеціального нормативного акту – Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, у якому визначалися проступки та допустимі за їх вчинення покарання.

Численні архівні та статистичні матеріали діяльності мирових судів на Лівобережній Україні свідчать про те, що такий порядок судочинства, завдяки своїй простоті, на практиці цілком виправдав себе й довів, що судово-мировий розбір справ є досить ефективним та доцільним засобом вирішення суперечок та конфліктів, що виникають у середовищі місцевого населення.

Все вищесказане дозволяє виділити ряд найголовніших ознак інституту мирових суддів, який було запроваджено у губерніях Лівобережної України в середині XIX ст. Це: виборність, як пріоритетний спосіб комплектування мирових судів, одноособовий розгляд дільничними та (або) почесними мировими суддями малозначних цивільних й кримінальних справ, наявність другої інстанції у вигляді з’їздів мирових суддів, здійснення функцій з примирення сторін та підтримання громадського порядку, скорочений порядок судочинства тощо.

Відповідно до вказаних ознак можна сформулювати визначення мирового суду, як виборного місцевого судового органу, на який покладався розгляд малозначних цивільних і кримінальних справ, охорона громадського порядку, й однією з важливих функцій якого було примирення сторін.

У підрозділі 4.2 „Результати діяльності мирових судів та їх оцінка” говориться про те, що представлені у різного роду звітах, справах та відзивах Міністерства юстиції, журналах діяльності українських земських повітових зборів, статистичні дані переконливо свідчать про те, що мировий суд, створений за судовою реформою 1864 р., цілком виконав покладені на нього завдання та справді став „наріжним каменем” судових перетворень середини XIX ст.

Як на загальнодержавному, так й на рівні окремих судово-мирових округів губерній Лівобережної України, цифри незмінно вказують на те, що мировий суд користувався надзвичайною довірою з боку місцевого населення, яке охоче йшло до нього захищати порушені права та відновлювати майнові інтереси, а також на те, що окружні суди, дійсно, було звільнено від обтяжливої необхідності розглядати величезну кількість малозначних справ, яка перейшла до компетенції мирових судових установ.

Поряд з цим статистичні відомості свідчать, що навіть незважаючи на велике професійне навантаження, яке протягом року припадало на одного мирового суддю, його правозастосовча діяльність була досить ефективною та успішною.

Стосовно ж такого напрямку функціонування мирових судів, як примирлива діяльність, сподівання укладачів Судових статутів 1864 р. виправдалися далеко не у повній мірі. Цифрові дані говорять про те, що кількість справ, яка закінчувалася миром, із року в рік невпинно зменшувалася.

Оцінка якісного рівня діяльності мирового суду також підтверджує всі попередні висновки про його надзвичайну доцільність та ефективність, а також вказує на велику здатність мирових суддів правовим шляхом сприяти гуманізації та демократизації народного життя.

Все це у котрий раз свідчить, що насправді не дефекти та недоліки мирового судочинства, а виключно новий політичний курс царського уряду був першопричиною ліквідації у Росії в 1889 р. мирового суду.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає у всебічному комплексному висвітленні найголовніших структурних та функціональних аспектів інституту мирових суддів у губерніях Лівобережної України, який було створено тут за судовою реформою 1864 р. Зокрема, автор дійшов наступних висновків:

1. У Росії на момент здійснення судової реформи 1864 р. насправді не було правового досвіду з організації та діяльності місцевого суду, придатного для умов середини XIX ст. Губні установи, що існували у Росії в XVI-XVIII ст., не надавали такого досвіду й не можуть вважатися місцевими судами, тим більше прообразом судів мирових, як на те вказують деякі дореволюційні та сучасні дослідники. Незважаючи на здійснення деяких суто судових функцій, вони були органами місцевого управління. Крім того, їх діяльність прямо суперечила багатьом важливим принципам судоустрою та судочинства.

2. Підготовка судової реформи 1864 р. у Росії, хоча і відбувалася спочатку у слов’янофільському напрямку шляхом вивчення російського правового досвіду, а потім у західницькому – шляхом запозичення вже діючих у країнах Західної Європи зразків місцевого суду, так і не дістала свого логічного завершення у межах жодного з цих двох напрямків. Головною причиною цього була невідповідність цих концепцій історико-правовому надбанню російського народу. Вихід було знайдено у сполученні та поєднанні цих реформістських напрямів, внаслідок чого було створено практично нову, невідому до цього світові, модель місцевого суду, який отримав назву мирового.

3. Разом з тим, протягом усього періоду підготовки судової реформи 1864 р. потенційно існувала інша можливість щодо облаштування нового місцевого суду – ретельно дослідити відповідний правовий досвід в народів, що входили до складу Російської імперії. Якби такий шлях здійснення судових перетворень був би взятий реформаторами до уваги, то не виключено, що український „миротворний” чи „полюбовний” суд, який існував на території України у XVІІ-XVІІІ ст., було б покладено в основу майбутнього місцевого суду у Росії.

4. Доведено, що „миротворні” суди, які діяли на території України у XVІІ-XVІІІ ст., дійсно були місцевими судовими установами, подібними до мирових судів, створених у Росії за судової реформою 1864 р.

5. Встановлено, що втілення положень судової реформи 1864 р. у життя, в тому числі стосовно створення мирових судів, характеризувалося своєю своєрідністю. Це, зокрема, проявилося у різних термінах, порядку та способі комплектування нових місцевих судів. В результаті, мирові суди у Київській, Волинській та Подільській губерніях були введені значно пізніше, ніж в інших українських регіонах, й на відміну від останніх мирові судді тут призначалися від уряду, а не обиралися місцевим населенням, що у корені підривало самі основи діяльності нових судових установ, встановлені Судовими статутами 1864 р.

6. З’ясовано, що найбільше сприяння своїм введенню та діяльності мирові суди, створені за судовою реформою 1864 р., отримали саме в українських губерніях. Це, зокрема, проявилося як у досить ранньому (порівняно з іншими російськими губерніями) введенні цього інституту на території України, так й у тому, що освітній рівень українських мирових суддів був найвищим по імперії, а земські повітові збори в українських губерніях завжди охоче та з зацікавленістю у справі сприяли задоволенню потреб мирового суду.

7. Мирові судові установи, створені в середині XIX ст. у Російській імперії, формувалися двома способами: виборним, коли мирові судді обиралися опосередковано на земських повітових зборах самим місцевим населенням, та, як виняток, шляхом призначення суддів від уряду.

8. Вирішуючи питання про систему майбутніх мирових судів у сучасній Україні, слід виходити з того, що мирові суди, засновані за судовою реформою 1864 р., були виділені із загальної судової системи шляхом створення для них власної другої інстанції – з’їздів мирових суддів. Завдяки цьому вони мали автономний статус щодо окружних судів та користувалися великою самостійністю при вирішенні справ.

9. Із залученням численних архівних даних доведено, що судочинство в мирових судах, створених у лівобережних українських губерніях в середині XIX ст., дійсно було скороченим, а сам процес вирішення малозначних цивільних та кримінальних справ завдяки цьому характеризувався своєю швидкістю та ефективністю.

10. Виділено ряд найголовніших ознак інституту мирових суддів, який було запроваджено у губерніях Лівобережної України у середині XIX ст. Це: виборність, як пріоритетний спосіб комплектування мирових судів, одноособовий розгляд дільничними та (або) почесними мировими суддями малозначних цивільних й кримінальних справ, наявність другої інстанції у вигляді з’їздів мирових суддів, здійснення функцій з примирення сторін та підтримання громадського порядку, скорочений порядок судочинства.

11. Відповідно до виділених ознак сформульовано нове визначення мирового суду, як виборного місцевого судового органу, на який покладався розгляд малозначних цивільних і кримінальних справ, охорона громадського порядку, й однією з важливих функцій якого було примирення сторін.

12. Кількісний та якісний аналіз результатів діяльності мирових судів з впевненістю дозволяє стверджувати про те, що заснування цих судових установ у губерніях Лівобережної України було вельми доцільним й необхідним в справі ствердження серед місцевого населення засад та принципів гуманного й демократичного правосуддя.

13. Поряд з цим, встановлено, що етимологічне підґрунтя назви мирового суду, за яке укладачами Судових статутів 1864 р. було взято принцип примирення сторін, на практиці себе не виправдало. Із року в рік кількість справ, що закінчувалися у мирових судах примиренням сторін, дедалі тільки зменшувалася. При цьому у своїй повсякденній діяльності мирові суди досить часто виступали своєрідними „оберігачами” земського миру й саме у цьому аспекті набагато точніше відповідали іншому (прихованому) етимологічному значенню своєї назви.

14. У процесі розбудови нової системи судочинства українські законодавці мають можливість використати великий правовий досвід організації та діяльності мирової юстиції на території Лівобережної України за судовою реформою 1864 р.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Шигаль Д.А. До питання розробки інституту мирових суддів у процесі підготовки судової реформи 1864 р. в Російській імперії // Проблеми законності: Республ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004.–Вип.65.–С.12-16.

2. Шигаль Д.А. З’їзди мирових суддів в Російській імперії за судовою реформою 1864 р. // Проблеми законності: Республ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004.–Вип.69.–С.15-19.

3. Шигаль Д.А. Статут про покарання, що накладаються мировими суддями (1864 року), та його застосування мировими судами Харківської губернії // Право і безпека.–2004.–Т.3.–№1.–С.32-34.

4. Шигаль Д.А. Виборна система мирових суддів, створених за судовою реформою 1864 р. в Російській імперії // Матеріали VII Міжнародної науково-практичної конференції „Наука і освіта '2004” (10-25 лютого 2004 р.). Том 50: Право. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.–С.26-27.

5. Шигаль Д.А. Правовий статус з’їздів мирових суддів за Судовими статутами 1864 р. // Матеріали VII Міжнародної науково-практичної конференції „Наука і освіта '2004” (10-25 лютого 2004 р.). Том 50: Право. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.–С.27-28.

6. Шигаль Д.А. Дільничні та почесні мирові судді за судовою реформою 1864 р. в Російській імперії // Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції „Динаміка наукових досліджень '2004” (21-30 червня 2004 р.). Том 4: Право. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.–С.23-24.

7. Шигаль Д.А. Розробка інституту мирових суддів за судовою реформою 1864 р. // Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції „Динаміка наукових досліджень '2004” (21-30 червня 2004 р.). Том 4: Право. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.–С.24-25.

8. Шигаль Д.А. Порядок виборів мирових суддів у Російській імперії за Судовими статутами 1864 р. // Матеріали I Міжнародної науково-практичної конференції „Науковий потенціал світу '2004” (1-15 листопада 2004 р.). Том 48: Право. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.–С.35-36.

АНОТАЦІЇ

Шигаль Д.А. Мирова юстиція на Лівобережній Україні за судовою реформою 1864 року. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м.