КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Скальська Дарія Миколаївна

УДК 111.852:141,33 (165,325)

ЕСТЕТИЧНІ ВИМІРИ ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИХ

ВЧЕНЬ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: 09.00.08 - естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики та культурології

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Панченко Валентина Іванівна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

професор, завідувач кафедри етики, естетики та культурології

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник

Білий Олег Васильович

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

провідний науковий співробітник відділу філософії культури,

етики і естетики;

доктор філософських наук, професор

Личковах Володимир Анатолійович

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка

професор, завідувач кафедри філософії та культурології;

доктор філософських наук, професор

Оніщенко Олена Ігорівна

Київський державний університет театру, кіно і телебачення

імені І.К.Карпенка-Карого,

професор кафедри кінознавства

Провідна установа: Національний університет „Києво-Могилянська академія”.

Захист дисертації відбудеться 9 червня 2005 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 010333, м.Київ, вул. Володимирівська, 60, ауд.327

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирівська, 58.

Автореферат розісланий “9” травнч 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Жив оглядова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Входження України в європейський геополітичний і соціокультурний простір має не лише економічні й політично-правові аспекти, а й філософські. Сьогодні українське суспільство активно формує новий філософсько-антропологічний світогляд та визначається у соціокультурних параметрах європейської демократії, щоб отримати відповідний цивілізаційний статус.

На початку ХХІ ст. філософська думка зіткнулась з реальним, вкрай суперечливим і навіть трагічним соціальним буттям найбільш неврівноваженого відрізка модерної історії. В загальному комплексі наук про людину естетика виявила здатність бути “аксіологією культури”, а естетичні виміри сягають найглибиннішої сутності людини як родової істоти, вказують на її унікальність та цінність. Мистецтво ж часто асоціюють із самосвідомістю розвитку людства. Існування розрізнених точок зору, поглядів, позицій, які не можуть скластися в єдиний конгломерат, закономірно відбиваються на сплетінні різних ідей, течій і напрямів, що демонструють складність, суперечливість, хаотичність та антиномічність сучасної доби.

Мова часто заходить про окремі філософські культури, парадигми, глобально-людські перспективи. По суті, продовжується процес переключення з класичної філософської проблематики на широку проблематику філософської антропології та культури. Багато хто із представників європейської філософії були письменниками, драматургами, літературними критиками, ессеїстами, а це закономірно відбилось на їх “філософському почерку”. Постмодерна література та мистецтво відобразили розірваність та відчуженість, абсурдність і деструкцію християнських етичних цінностей, запропонували свої теоретичні конструкти розуміння соціального буття й соціальної практики.

В такому контексті, через актуалізацію естетичних ідей філософії відбувається становлення її новітніх методологічних засад. Тим більше, що постійно спостерігається процес виникнення нових явищ в естетиці та мистецтві, зокрема таких, які здаються несумісними, однак стійко співіснують в людському соціумі.

Стан дослідження проблеми складає собою еволюційний процес пошуку адекватності, аутентичності та альтернативності у визначенні як феномену „естетичного”, так і його ролі у філософсько-антропологічній традиції. Виміри естетичного як унікального, своєрідного, специфічного рівно ж як і естетичні виміри філософської антропології /філософських вчень/ мають в полі зору необхідність вирішення однієї й тієї ж проблеми – ідентифікації новітніх методологічних засад. Якщо б сучасна культура не переживала, як зауважує В. Вельш, „естетичний бум”, то можна було б погодитись із доволі частим застереженням про розповсюдження „естетичної кризи”, на зміну якій приходить „культурологічний поворот”, „лінгвістичний поворот” чи доба „інформатики та кібернетики”. Однак естетичне виявляє свою „повсякденну присутність” і стає автономною галуззю цінностей, авторитетною експертизою соціуму.

Естетизація як антропологічний процес та естетичні принципи, як фундаментальна частина людинознавчої проблематики присутні в дослідженнях „Що таке людина?” починаючи від досократиків та Сократа і аж до постмодерністів та філософів-технократів. В західно-європейському науковому просторі, вже 200 років тому, основуючись на вченні І.Канта, для якого естетичне було трансцендентальним виявом однієї з теоретичних форм інтуїтивного пізнання, за естетикою закріпився статус фундаментальної епістемологічної дисципліни.

Витоками естетичної рецепції можна вважати вітчизняну антропологічну думку, започатковану в практичній філософії Г.Сковороди, кардіософії П.Юркевича, морально-ціннісній “філософії серця”, послідовників Києво-Могилянської академії, персоналістській концепції М.Бердяєва. У межах сучасної Київської філософсько-антропологічної школи сформувалась екзистенційна антропологія. В ній зосереджено фундаментальні дослідження екзистенційних вимірів людського буття через розгляд світогляду та його теоретичних трансформацій. Фундатор цієї школи В.І.Шинкарук вказав на екзистенціали людського буття “віра”, “ надія”, “любов”, як такі, що виводять особистість до її автентичності, людяності. Про феномен світогляду та світовідношення, про колізійність стану людського світоставлення та акту самотворення людини повідомляє в своїй “онтології людини” В.Г.Табачковський. Магістральний напрям в дослідженні проблеми “людина – світ” належить І.В.Бичко, М.О.Булатову, Б.А.Головко, В.С.Горському, В.П.Загороднюку, В.П.Іванову, С.Б.Кримському, М.В.Поповичу, Н. Хамітову, О.І.Яценку.

В критичному плані, антропологічну думку як одну з новітніх модифікацій історико-філософського процесу аналізували А.Т.Гордієнко, М.Д.Култаєва, В.В.Лях, Е.М.Причепій, М.Д.Решетник, Л.А.Ситниченко, В.В.Танчер. Проблеми соціалізації людини присутні в розробках В.П.Андрущенка, особистісні виміри знаходяться в полі зору Є.К.Бистрицького, соціокультурному змісту просторово-часових детермінантів як форм соціального буття людини присвячена увага А.М.Лоя. Соціальна антропологія на теренах вітчизняної наукової думки засвідчила її філософську зрілість та здатність до співучасті в еволюційних процесах західно-європейської антропологічної свідомості.

Відзначаючи диференціацію філософсько-антропологічних та естетичних досліджень людини в зарубіжній філософії, слід зауважити переважання в ній розбіжностей у філософсько-методологічних підходах, відсутність зусиль до інтеграції, незважаючи на програмні заяви теоретиків, зокрема в середовищі російських вчених. Всебічний аналіз сучасної філософської антропології знаходимо в працях Н.С.Автономової, Л.П.Буєвої, П.С.Гуревича, К.Н.Любутіна, Б.В.Маркова, А.Г.Мисливченка, В.С.Степіна, В.В.Шаронова, які запропонували об’ємні курси та спецкурси з її вивчення. В.С. Барулін написав першу в країні монографію з соціально-філософської антропології; Б.Т.Григорьян, в працях якого аналізуються в основному ідеї західної філософської антропології, запропонував евристичні підходи до комплексного дослідження людського соціуму; в річищі глобалістики сформувались філософсько-методологічні засади аналізу людини в працях А.М.Кочергіна, М.М.Мойсєєва, І.Т.Фролова. Однак, всім цим напрацюванням притаманний спільний недолік – це переважання соціологізації в розумінні людини, перебільшення соціально-рольових функцій в життєдіяльності та спілкуванні, відсутність екзистенційної та художньо-естетичної аури, ігнорування біологічних та психічних компонентів як необхідних чинників для індивідуального та соціального співіснування.

Подібна ситуація протягом певного відрізку пострадянського часу тривала й в Україні. Однак „антропологічний ренесанс” встиг залучити вже кілька поколінь філософів і розпочався ще в 60-ті роки ХХ–го століття. Стосовно терміну “філософська антропологія”, то з ним часто пов’язані дилеми та колізії. Так, відомий історик та систематизатор філософської антропології В. Брюнинг відносить до неї всі філософські вчення про людину, незалежно від виникнення їх в історико-часовому просторі та наповнення їх домінуючою проблематикою: онтологічною, теоретико-пізнавальною, логіко-методологічною чи власне антропологічною. З іншого боку, він виокремлює як суто антропологічну лише ту філософську традицію, в якій людина стає вихідною субстанцією та головним об’єктом філософування і відносить до такої традиції персоналізм, деякі різновиди неосхоластики, екзистенціалізм та школу “філософської антропології”, започатковану М. Шелером. В дещо іншому інтерпретаційному ключі, щодо сенсу “антропології” висловився сучасний феноменолог Е. Фінк. На його переконання, всі існуючі науки є “укоріненими” в антропологічному інтересі людини до самої себе, а тому й суб’єкт всіх наук /людина/ віднаходить в антропології справжнє розуміння самої себе, тобто істоти, здатної до розуміння.

Масштаби філософсько-антропологічних досліджень розгорнулись в дискусії про класичну, некласичну, посткласичну та новокласичну традицію; про премодерн, модерн та постмодерн як культурні орієнтири в розумінні людини та її меж. Виростаючи з антропологічного вчення Л. Фейєрбаха, сприйнявши природничо-наукові досягнення антропології як одного з розділів позитивної науки, отримавши ідейний імпульс в німецькому романтизмі та пізній „філософії життя”, долучивши впливи психоаналізу З. Фрейда, К.Юнга, феноменологію Е. Гуссерля та фундаментальну онтологію М. Гайдеггера, філософська антропологія у ХХ ст. склала парадигму філософського мислення та предметне поле для еволюції естетичних теорій. Виникнення філософської антропології як окремої школи пов’язують з “антропологічним поворотом” та вказують на 20-ті роки ХХ ст., коли М. Шелер синтезував теологічну, філософську та природничо-наукову антропології, а наріжним питанням своєї аксіології обрав спосіб віднайти “сутнісне поняття людини”. В сучасних дослідницьких джерелах на достатньому рівні опрацьовано вчення Г.Плеснера про людину як істоту „ексцентричну”, концепцію А. Гелена про людину як “незавершену” істоту, а також культурно-філософські антропології Е. Ротхакера та М.Ландмана, філософсько-релігійні антропології Г. Хенгстенберга та Ф. Хамера. На думку Б.Головка “антропологічний поворот” пережив другу хвилю свого піднесення в 70-80-х роках ХХ ст., коли відбувся пошук синтезу антропології з прагматизмом, структуралізмом, філософською герменевтикою. Автор відзначає зростаючу тенденцію до стирання ”демаркаційних ліній” між її основними напрямами.

Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень стали можливими на грунті подолання розриву між сциєнтизмом та гуманізмом, на посиленні взаємозв’язків між аналітичною філософією, історичною школою в філософії науки, неофрейдизмом, структуралізмом, герменевтикою у формуванні нетрадиційного образу філософського мислення, прагнення до спільних стандартів світової антропологічної думки / О.Больнов, М. Бубер, Г. Гадамер, А. Камю, Е.Кассірер, К. Леві-Стросс, М.Мамардашвілі, Г.Маркузе, Ф. Ніцше, Хосе Ортега-і-Гассет, Ж.-П.Сартр, Е. Фромм /.

Така ситуація підтверджує думку В.Панченко про те, що cьогодні філософська антропологія /у всій багатоманітності її течій/ дає підстави для нового розвитку естетичної науки, за умов її спроможності органічно інтегрувати в свій контекст здобутки науки ХХ ст., значно розширити межі свого предмету і бути готовою до принципово нових гуманістичних висновків /”Мистецтво в контексті культури”, 1998/. Під естетичними вимірами в дисертаційному дослідженні „Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень ХХ ст.” слід розуміти сукупність та диференціацію тих аргументів та методологічних настанов, які склались у автора на базі академічної естетичної школи, репрезентованої творчістю А.С.Канарського, Л.Т.Левчук, А.К.Бичко, П.П.Гайденко, К.М.Долгова, О.П.Лановенка, В.А.Личковаха, В.І.Мазепи, В.С.Мовчан, В.І.Панченко.

Комплексний аналіз теоретичних пошуків західно-європейської естетики ХХ ст.. в контексті філософських концепцій представлено в працях Л.Т. Левчук.

Суттєвим моментом сучасного дослідження виявився інтерес до культуротворчого потенціалу мистецтва, соціології та психології творчості, питань морально-ціннісних прерогатив естетики як антропологічної дисципліни, що спричинило до залучення досвіду таких науковців як: Т.Г.Аболіна, О.В.Алєксандрова, М.М.Бровко, О.П.Воєводін, О.А.Кривцун, О.І.Левицька, В.А.Малахов, В.М.Межуєв, Н.В.Мотрошилова, О.І.Оніщенко, А.І.Погорілий, М.Ю.Русин, В.С.Сіверс, О.І.Фортова.

Онтології естетичного як одного з екзистенціалів людської самосвідомості, як унікального чинника людинотворного процесу, як найвищої ознаки духовності та відповідальності митця присвячено в дисертації окремий аналіз та інтерпретація авторських моделей. Серед персоналій неомарксизму виокремлюються постаті Т.Адорно, Д.Лукача, Г.Маркузе. Для об’єктивної оцінки їх спадщини необхідним виявився критичний та неупереджений підхід, запропонований в авторитетних дослідженнях П.Андерсона, І.А.Бондарчук, Ю.Габермаса, К.М.Долгова, В.П.Іванова, Е.В.Ільєнкова, Б.Кіралуфайв, М.А.Ліфшиця, І.С.Нарського, С.П.Поцелуєва, Т.Сабо, В.Г.Табачковського, У.Тітца, М.А.Хевеші. Окремої ваги набула також дослідницька робота над першоджерелами, редагування та перекладацька практика для опублікування невідомих в Україні праць Д.Лукача, здійснення переоцінки та трансформації в поле естетичної науки незаангажованої ідеологічними впливами матеріалістичної концепції мистецтва.

Естетичний дискурс щодо філософсько-антропологічних вчень ХХ ст. був би не повним та не завершеним /а в тім, він і залишається відкритим/, хоча й недостатньо систематизованим, без розуміння динаміки та контраверзи тих процесів, які знаменують собою добу Постмодерну. До реконструкції та розробки цієї теми долучені зарубіжні та вітчизняні доробки у вигляді монографій, критичних есе, матеріалів дискусій та різнопланових творчих експериментів Р.Барта, Ж.Дерріда, Ю.Крістєвої, К.Леві-Строса, М.Фуко. В процесі антропологізації філософського знання, естетичне здійснює для своїх вимірів само-трансценденцію, екскурс до глибинних структур позасвідомого, структуруючи естетичний психоаналіз, що з’ясовують Ж.Бодрийяр, Ж.Дельоз, Ж.Ліотар. Про характерні ознаки свідомості постмодернізму у світовій культурі та новітні тенденції художньої практики інформують напрацювання О.В.Білого, О.К.Бурової, Т.К.Гуменюк, І.П.Ільїна, В.А.Личковаха, В.С.Лук’янця Н.Б.Маньковської, Ю.В.Петрова, О.М.Соболь, Р.П.Шульги та ін. На тлі діа-логічності, та полі-діалогічності, зняття агресії локального до універсального, в атмосфері комунікативності та толерантності відшукуються засади для новотворення екзистенційного, транскультурного проекту естетичної антропології.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в контексті інтегративної програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Обраний напрямок дослідження є одним із розділів комплексних наукових розробок, що проводяться професорсько-викладацьким складом кафедри філософії Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу у відповідності з науково-дослідною держбюджетною темою „Проблема людини в інформаційному суспільстві” /філософсько-естетичний аспект/

Мета дослідження - осмислення динаміки естетичних концепцій на основі аналізу феноменології, екзистенціалізму, герменевтики, неотомізму, персоналізму, неомарксизму, постструктуралізму як репрезентантів основних напрямків філософської антропології; визначення їх внеску в розвиток естетики та розширення її дослідницького поля.

У відповідності з цією метою передбачається розв’язання наступних взаємопов’язаних завдань:

- дослідити сутність антропологічного повороту в європейській філософії ХХ ст. як філософської парадигми модерної доби та його вплив на розвиток естетичних теорій посткласичного періоду;

- визначити місце і роль естетичних концептів в контексті основних напрямків філософської антропології;

- узагальнити досвід теоретичних пошуків сучасної вітчизняної філософсько-естетичної школи;

- розкрити зміст феноменологічно-екзистенціального прориву до естетики модерної доби;

- розглянути трансформації феноменології та її перспективи у формуванні методологічних основ аналізу мистецтва;

- з’ясувати естетичний потенціал екзистенціалізму в філософсько-антропологічній традиції сучасності;

- актуалізувати значення герменевтичних розробок естетики як частини гуманітарного знання та відтворити їх рух до „філософії культури”;

- проаналізувати проблематику концепцій неотомізму та персоналізму як некласичних естетичних вчень;

- визначити методологічні засади онтології естетичного в неомарксизмі;

- простежити основні тенденції естетичних процесів за умов переходу від структуралізму до постструктуралізму;

- поглибити розуміння стратегії естетичних вимірів ситуації постмодерну.

Об’єкт дослідження - західно-європейська філософія ХХ ст. в контексті „антропологічного повороту” та формування нової наукової парадигми.

Предмет дослідження - естетичні концепти та художній дискурс як проблематика філософської антропології.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Складність аналізу посткласичної філософії полягає у різноманітних методологічних засадах її основних напрямів, які репрезентують весь спектр філософських підходів до розуміння людини, культури, світу в цілому. Проте, загальна спрямованість філософських пошуків визначається як „антропологічний поворот”, а всю сукупність філософських концептів визначають як „філософську антропологію”, яка має спільний вихідний момент філософствування – „людиновимірність світу”.

Таким чином, теоретико-методологічна база дослідження базується на здатності філософсько-антропологічних вчень творити особливу „людиновимірну тотальність”, в якій родова сутність людини найповніше та найдосконаліше розкривається через її естетичне самоутвердження, а мистецтво виступає тим феноменом, який асоціюється з самосвідомістю людства.

Виходячи із цієї метаметодологічної засади дослідження естетичних аспектів основних напрямків філософської антропології, сукупні теоретичні засади складаються із історико-філософського та теоретико-естетичного підходів, методів філософського аналізу і синтезу та компаративного методу.

Наукова новизна дослідження: в дисертації здійснюється теоретичний аналіз в межах гуманітарно-соціального, світоглядно-філософського /гносеології/ та естетичного /онтології/ підходів, що у своїй взаємодії склали базу для фундаментального вивчення естетичних вимірів філософсько-антропологічних вчень ХХ ст.

Наукова новизна отриманих результатів розкривається у наступних положеннях, що виносяться на захист:

- досліджено, що „антропологічний поворот” виступив некласичним регулятором нової методології як принципова зміна поля, предмету, арсеналу засобів критичної рефлексії. Його сутність полягає в тому, що у зв’язку з новими уявленнями про людину, які стають домінуючими у філософській свідомості ХХ століття, чільне місце посідає досвід безпосереднього та підсвідомого переживання, унікальний феномен відчуття та почуття людини. Останні становлять у людській істоті неповторну оригінальну цілісність, а людина виступає як невичерпна, вкорінена у світі субстанція і міра. Вплив „антропологічного повороту” на розвиток естетичних теорій посткласичного періоду полягає в тому, що критерієм та метою методологічних дій виступає сама людина. Філософсько-антропологічні дослідження завдяки своїй полістилістичності склали той „методологічний синтез”, який виступив теоретичними засадами посткласичного розуміння естетики;

- виявлено, що в контексті основних напрямків естетично-антропологічних вчень виникає необхідність обгрунтування новітніх принципів диференціації естетичних підходів у розумінні мистецтва ХХ ст. Феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, неотомізм, персоналізм, неомарксизм, структурний психоаналіз посіли місце філософсько-антропологічної парадигми у вирішенні людинознавчих проблем, за умов, коли гносеологічна настанова традиційного „суб’єкт-об’єкт”, змінилася на новий тип філософування в межах онтологічного „людина-буття”. Роль естетичних концептів філософсько-антропологічних вчень спрямовувалась на розкриття докорінної зміни в розумінні та інтерпретації творчого процесу і, зокрема, участі в ньому художника. Його діяльність почала залежати винятково від його внутрішнього світу та суб’єктивної фантазії, а мистецтво переставало виконувати функцію лише відображення і розпочало „творити свій світ”. Зміст мистецтва виступив іманентним „впорядкованим переживанням” його творця. На такому грунті формувались ознаки некласичної естетики;

- вперше в естетичній науці узагальнено філософсько-антропологічний досвід вітчизняної естетичної традиції, відтворено ретроспективу теоретичних пошуків київської естетичної школи та її персоналій, проаналізовано точки перетину окремих естетичних концепцій та проектів, які вплинули на формування сучасної теорії естетичного. Обрії української теоретичної естетики знаходяться в межах метаантропологічних вимірів персоналістичної та комунікативної філософії. В „екзистенційній катарсизації” розкриваються глибинні структури особистості, її творчий потенціал та естетична продуктивність;

- доведено, що феноменологічно-екзистенціальні пошуки привели до своєрідного „трансцендентного прориву” у розумінні естетичних феноменів. Він полягає в намаганні побороти „естетику кризи”, „вкорінити”, віднайти „онтологічну основу” людського існування за допомогою виходу-прориву /трансцендування/ в іншу реальність. Такою цариною виступає мистецтво, а однією із форм прориву – художня творчість. Таким чином, естетична свідомість та філософія зближуються через свої творчі потенції і виступають єдиною цілісністю в розумінні Буття людини, його інтерпретації з позицій естетики модерної доби;

- обгрунтовано феноменологічний метод, як такий, що базується на універсальних ідеальних принципах, конституює людську свідомість, очищену від емпіричного змісту, а інтенціональне споглядання та переживання надає можливість зрозуміти художній твір в його бутті як бутті в „собі”. Трансформації феноменологічної концепції дали плідні результати в дослідженні ідеї продуктивного сприйняття /”прочитання”, уяви, фантазії/, розвинули погляд на мистецтво як один із способів переструктурування реальності, де естетичне виступає чинником виникнення „можливих світів”. Понятійно-категоріальний апарат складають: „феноменологічна редукція”, „інтенціональність”, „онтологічний плюралізм”, „поліфонічна гармонія”, „схематичність-невизначеність”, „естетичні цінності”, „артизація дійсності”;

- розглянуто теорію „буття в світі” та поняття екзистенції, що виступають основними темами мистецтва і зближують філософію з літературною творчістю. Мотиви самотності, абсурдності життя, світовідчуття втрати, покинутості знаходять в мистецтві засіб надання сенсу буттю та способу трансцендентування. Через художню творчість відбувається вихід в іншу реальність, де поєднується моральне та естетичне, емоції виступають способом подолання кризових ситуацій, а специфіка уяви та сприйняття виступають домінуючим об’єктом естетичного дослідження. Філософсько-антропологічний сенс екзистенціалізму пов’язується з відповідальністю художника перед епохою та суспільством, виявленням форм протесту через мистецтво, формуванням понятійних екзистенціалів: свобода, небуття, страх, ніщо, міраж, абсурд та ін.;

- розкрито, що герменевтика виступає методологією гуманітарного знання, а осмислена інтерпретація – творчим актом, що повторює акт створення художнього твору /”герменевтичне коло”/. Філософсько-антропологічний смисл герменевтичних розробок складає розуміння душевно-духовної цілісності життя. Культурно-історичний текст розвитку людства „прочитується” мовними художніми формами, що мають ігрову природу, виступають інструментом критики. Домінують герменевтичні поняття: „гра”, „стихія”, „естетична необов’язковість”, „трансактивна парадигма”;

- проаналізовано неотомізм та персоналізм як некласичні естетичні вчення, що надають діяльності людини не раціоналістичний, а художньо-поетичний характер. Мистецтво виступає як унікальний духовний досвід людства, як „універсальна інтелектуальна доброчинність”. Неотомізм пропонує програму оновлення сучасної культури на основі релігійного „інтегрального гуманізму”, де поезія та інтуїція виступають внутрішнім джерелом творчого процесу. Досконалість, гармонія, краса складають не лише художню цінність, а й „вище благо” для художника, його відповідальність та мету вияву творчих потенцій. Персоналізм через мистецтво намагається гармонізувати відносини творчих особистостей зі світом. Центральною категорією естетики персоналізму виступає „трансценденція”, яка апелює як до „релігійного обов’язку” професійного художника;

- визначено, що методологічними засадами онтології естетичного в неомарксизмі виступає марксистська теорія естетичного як специфічно людської чуттєвості та матеріалістична теорія відображення. Вихідну настанову методології складає гуманізм та соціально-антропологічне усвідомлення мистецтва як можливості осмислення соціальної дійсності через життєдіяльність конкретних історичних осіб. Засадничі естетичні принципи пов’язуються з соціокультурними вимірами, серед яких – „витримана гармонія”, „чуттєва виразність”. Естетичне, згідно з концепцією соціальної онтології, втілене в культурі, його можна вважати основним системотвірним чинником людської життєдіяльності. Тобто, в соціокультурному середовищі суспільного буття головне не економіка й політика, а їх потенціал для втілення найдосконаліших естетичних форм. Естетичні виміри неомарксизму можна витлумачити через такі естетичні норми, як – гармонія, міра, ритм, симетрія та ін. Через „естетичне” здійснюється антропологічний вимір феномена людини;

- досліджено основні тенденції естетичних процесів за умов переходу від структуралізму до постструктуралізму, який слід пов’язувати з становленням структуралізму як позитивістськи орієнтованого напрямку в естетиці та гуманітарній науці. Структуралізм виник як метод пошуку „об’єктивного” знання та виявлення структурних зв’язків і відношень елементів в літературі, мистецтві, історії, масовій культурі /структурна лінгвістика та метод структурного аналізу/. Йому притаманні такі дослідження, з яких випливає єдність естетичної культури людства: форми культури докласового суспільства, міфологічне мислення, подібність первіснообщинного ужиткового мистецтва, бінарні опозиції. Понятійно-категоріальний апарат поєднав рефлексії класичної естетики з структуралістськими – „ментальні структури”, „епістеми”, „дискурсивні формації”, „письмо” та ін. Перероджуючись в постструктуралізм естетичні концепти досліджують символічне, реальне, уявне, теорії „нових топосів” та „трансісторичних смислів”, де людина виступає як функція дискурсу;

- простежено ситуацію постмодерністського повороту як одного з експериментів ”некласичної естетики”. В ньому зосереджується деконструктивізм та децентрація. Новосучасні дослідження координуються ”структурною антропологією” /Леві-Стросс/, ”археологією знань” та ”генеалогією гуманітарних наук” /Фуко/, ”структурним психоаналізом” /Лакан/, ”граматологією” /Дерріда/, творчістю ”концептів” /Дельоз, Гваттарі/, наративістською програмою /Ліотар/. Стратегії естетичних вимірів постмодернізму проектують метатрадиції, транскультуру та постантропологічний маніфест.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Дисертаційне дослідження є суттєвим доробком, що значно розширює дослідницьке поле естетики, забезпечує включення в естетичну теорію досягнень філософської антропології ХХ століття і відкриває новий напрям теоретичних досліджень естетики. Практичне значення роботи полягає у необхідності для вітчизняної естетичної теорії активно вивчати і залучати найбільш вагомі досягнення філософської антропології у подальший її розвиток, спрямований на осягнення нових реалій життя людини, її культури та мистецтва.

Вперше здійснено аналіз української екзистенційної антропологічної школи та її впливу на спрямування теоретичних розвідок в галузі вітчизняної естетики.

Дисертаційні висновки є підгрунтям для подальшої розробки новітнього понятійно-категоріального апарату естетики, а також можуть бути використані для створення комплексних досліджень філософсько-естетичного спрямування.

Матеріали дослідження мають також призначення для використання їх в учбово-навчальному процесі при підготовці програм, методичних рекомендацій, посібників та читанні нормативних і спеціальних курсів з філософських і соціально-гуманітарних дисциплін.

Особистий внесок дисертанта полягає у філософсько-естетичному обгрунтуванні логіки та сутності естетичних вимірів основних напрямів філософської антропології: феноменології, екзистенціалізму, герменевтики, неотомізму, персоналізму, неомарксизму, постструктуралізму, які створюють сучасну парадигму естетичної теорії.

Апробація результатів дисертації: основні теоретичні положення дисертаційного дослідження були викладені та обговорені на засіданнях кафедри етики, естетики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка; на науково-теоретичних та методологічних семінарах кафедри філософії, а також у процесі викладання філософських дисциплін в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу.

Основні результати дослідження викладені в одноосібній монографії: „Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень ХХ століття” /Івано-Франківськ, ІФНТУНГ, Факел, 2003/, апробація здійснювалась в авторських публікаціях: 23 наукових статтях, опублікованих у збірках, затверджених ВАК України, а також у виступах, повідомленнях, та тезах наукових доповідей на міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських конференціях та філософсько-антропологічних читаннях Інституту філософії імені Г.Сковороди НАН України: наукові читання до 60-річчя від дня народження А.С.Канарського (Київ, 1996); „Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання”: науково-теоретична конференція (Київ, 1997); „Актуальні проблеми духовності”: ІІ-га науково-практична конференція (м.Кривий Ріг, 1997); „Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання”: 4-а Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 1997); „Вплив наукових досліджень на підвищення якості підготовки фахівців”: науково-методична конференція (Івано-Франківськ, 1998); „Філософсько-антропологічні читання’99” /до 70-річчя Олександра Яценка/ ( Київ, 1999); „Європейський вектор на основі цінності української гуманістики – Істина. Правда. Життя” /до 70-річчя Мирослава Поповича/ (Київ, 2000); „Ноосферна альтернатива та нові пізнавальні стратегії /до 70-річчя Сергія Кримського/: науково-практична конференція (Київ, 2000); „Філософія та історія філософії”: Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2003); „Людина-Світ-Культура”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2004); „Перспективи розвитку соціогуманітарних наук у класичних університетах (соціологія, психологія, педагогіка): Всеукраїнська науково-практична конференція (Київ, 2004); „Наукові дослідження та методика викладання гуманітарних дисциплін”: науково-теоретична конференція (Івано-Франківськ, 2004).

Кандидатська дисертація на тему „Еволюція концепції художнього пізнання в філософсько-естетичній спадщині Д.Лукача” була захищена в 1994 році. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської дисертації не використано.

Структура дисертації обумовлена метою дослідження та логікою викладення одержаних результатів. Робота складається із вступу, п’яти розділів, які містять одинадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Основний текст викладено на 360 сторінках. Список використаної літератури становить 389 найменувань, в т. ч. іноземною мовою, і складає 34 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, проаналізовано стан розробки проблеми, визначені методологічні принципи аналізу та структура дослідження, сформульовані мета та найважливіші завдання дисертації, розкривається її наукова новизна, практичне значення та апробація.

Перший розділ - „Антропологічний поворот” в європейській філософії ХХ століття” - аналізує зміни, що склалися у філософському мисленні посткласичного періоду. Таке явище як „антропологічний поворот” в філософії означало для естетичної теорії відкриття принципово нових аспектів у розумінні природи людини, її життя, творчості, духовних вимірів.

Підрозділ 1.1. - „Естетика і мистецтво як проблематика філософської антропології” - присвячено обґрунтуванню естетики і мистецтва як проблематики філософської антропології, які посідають в ній чільне місце, що не є випадковим чи невиправданим. Як відомо, розвиток естетичної теорії в посткласичний період /після Гегеля/ характеризується розпорошенням естетичної проблематики серед позитивних наук і відзначається значною кількістю різноманітних напрямів, шкіл, персоналій, які відрізняються різноманітністю методологічних засад. Це утруднювало можливість створення цілісних естетичних концепцій на зразок гегелівської. На відміну від класичних настанов раціоналізму, чільне місце посідає досвід безпосереднього та підсвідомого переживання, унікальний феномен відчуття та почуття людини. Вони становлять у людській істоті неповторну оригінальну цілісність. Людина виступає як невичерпна, вкорінена у світі (історії, природі, Бозі) субстанція і міра. Методологічні засади виводяться не з умоглядних абстракцій, а з людинотворного, конкретного у кожному випадку, буття. Таким чином, критерієм та метою методологічних дій виступає сама людина.

Одним із плідних напрямків розвитку філософської антропології виступила її здатність бути своєрідним ключем для розуміння різнопланових аспектів та рівнів естетичної культури. Розуміння художніх потенцій людини, її естетичних почуттів, потреб тісно пов’язані з антропологічним принципом, який поєднує в собі безумовно-біологічні передумови чуттєвості та соціально-історичні її характеристики. У плані онтологічному, психологічному, діяльнісному, аксіологічному принцип антропологізму дозволяє розкрити ряд особливостей формування естетичної свідомості. Згідно антропологічного підходу людина в своєму розвитку проходить стадію поєднання безособового рівня сприйняття з індивідуально-особистісним, який зумовлений всіма культурно-історичними особливостями його життя.

Поєднання чуттєвого сприйняття, як родової характеристики людини, і цілісного осягнення смислу, як форми її духовної, культурної діяльності виводить на прояснення специфіки художньої мови, мови мистецтва. Далекі, на перший погляд, зауваження щодо механізмів чуттєвого сприйняття виявляються вкрай необхідними для розуміння поєднання антропокультурного та того, що закладений в природній людській чуттєвості. Врахування антропологічних передумов при аналізі естетичного досвіду чи художньої практики дає можливість оцінювати філогенетичні та онтогенетичні процеси в становленні чуттєвої культури.

Естетика як спеціальна галузь вивчення “сущого” протягом тривалого часу не тільки формувала свій предмет, не тільки сформувала в собі здатність виступати в ролі загальнофілософського пізнання, теорії мистецтвознавства, методології художньої творчості та однієї з форм гуманітаризації наук, а й започаткувала нову галузь досліджень - естетичну антропологію. Підтвердженням цьому виступає вже навіть той факт, що в естетичній практиці деяких філософських шкіл та напрямів ХХ століття /феноменологія, екзистенціалізм/ відпрацювання центральної естетичної категорії – “прекрасного”, передавалось у компетенцію аксіології, а власна естетична проблематика переводилась в антропологічну проблематику.

У підрозділі 1.2 - „Проблема людини в науковій парадигмі модерної доби” - акцентується увага на тому, що поряд з явищами, які відомі з сучасних теоретичних досліджень як “лінгвістичний поворот”, “культурологічний поворот”, у західноєвропейській філософській думці поступово склався “антропологічний поворот”. Він не тільки заявив людину в її “автентичності”, але й вніс кардинальні зміни в методологію вивчення та дослідження людини у всій її іманентності. З ним і пов’язується в дисертації процес виникнення та розуміння нової антропологічної парадигми в науковій картині модерної доби.

В генеалогії антропологічного повороту постійно постає проблема співвідношення світоглядного і наукового, апріорного і конкретно-дослідного знання про людину. В компетенції позитивістської соціології, психології, етнографії відбився пошук методології як безпосереднього дослідження. При цьому саме мистецтво послужило тією базою, матеріалом, де людина постає в цілісному образі. Безумовно, ці джерела не склались в єдиний напрям, оскільки загальною та об’єднавчою рисою антропологічного повороту всіх течій було намагання віднайти в першу чергу специфічний предмет філософії, уникнути характерного для позитивізму ототожнення предмета філософського та наукового дослідження.

Спроби перевести філософську антропологію в статус концептуального дослідження людини з акцентом на її суб'єктивності належать таким мислителям як М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер, Е. Ротхакер, А. Портман, М. Ландман, Г.-Е. Хенгстенберг. Завдяки їх зусиллям філософська антропологія виступила на початку ХХ століття окремим напрямом — протилежним до прагматизму, психоаналізу, феноменології, структуралізму та інших течій західної філософії. З’явившись у 20-ті роки ХХ століття, в руслі загального антропологічного повороту всі центральні проблеми філософії філософські антропологи звели до запитання “Що є людина?”.

Нова антропологічна проблематика філософії ХХ століття відповідно передбачила нову нішу для філософської антропології, яка виступила не лише галуззю філософського знання чи впливовим філософським напрямом, а й особливим визначальним аргументом, методом мислення сучасної епохи, парадигмальним рішенням в будь-якій конкретній ситуації. Аналізуючи особливості ”антропологічного повороту” автор приходить до висновку, що в основі світоглядної раціональності принцип суб’єкт-об’єктної аналогічності з часом почав себе вичерпувати, все частіше уникається об’єктивізм і вже в першій чверті ХХ століття з’явилося некласичне уявлення про факт, подію, ситуацію.

Підрозділ 1.3. - „Вплив філософсько-антропологічних досліджень на розвиток естетики посткласичного періоду” - розкриває сутність того, як на класичному матеріалі методології нового часу з її характерними рисами абсолютності та імперативності обєкта, а також на некласичних типах філософствування першої половини ХХ століття з його модуляціями субєкта та субєктивності базуються нові естетичні настанови — постнекласичні. Посттрадиційна методологія, що витікає з людського “Я”, в діяльній сутності якого знімається попередня дихотомічність /класичне та некласичне/, проявляється у здатності творити власний життєвий світ, людиновимірну цілісність. Таким чином, це “Я” виступає в постійному активному відношенні онтологічної, гносеологічної, екзистенціальної рефлексії, що є свого роду абсолютною, загально-філософською основою та підставою. Вихідним пунктом новітньої софійності виступає людина в конкретній космологічній, біологічній, психологічній, історичній, соціальній, екзистенціальній ситуаціях, які не підлягають дослідженню шляхом ані формальної, ані діалектичної логіки, ані будь-якої іншої однозначно визначеної логіки. Мова може йти лише про власний антропологічний вимір всіх цих феноменів. Як уже було зазначено, ”людиновимірна тотальність” відкидає звичний поділ на абсолютний обєкт та, відповідно, абсолютний субєкт, оскільки людина сама виступає особливим втіленням субєктно-обєктної активності, в якій відбувається безперервний процес єдності внутрішнього та зовнішнього світу людини в його “знятті” та континуумі.

В роботі йдеться про те, що у класичній методології естетичні поняття, категорії, принципи, норми, канони академічного мистецтва розглядалися як даність, безумовність та критерій істини. Постійно присутній у них максималізм здійснювався через збереження ідеалу, взірця, “чистоти принципів”, вдосконалення форм імперативності, що привело врешті-решт до втрати звичного життєтворчого початку та домінування форми і догматизму класичних вимог. Естетична свідомість буржуазної доби у своїй некласичній постановці методу робить переорієнтацію на сутнісні сили людини-субєкта. Починаючи з античної антропологічної настанови “людина — міра всіх речей” і завершуючи антропологією М. Шелера та переконанням, що обєкт повинен відповідати інтенціям субєкта, західноєвропейська естетика не завершила пошук істини. Адже в досвіді безпосереднього та підсвідомого переживання людини закладено завжди більше, ніж в раціоналістичній конструкції, і таке передчуття “нової філософії” виправдало себе в часі.

В дисертації підкреслюється, що саме естетика стала симптоматичним вираженням духовної ситуації ХХ століття в багатьох європейських країнах. Імплікована в розвиток філософсько-антропологічної свідомості, вона виявилась “найбільш живою та найбільш соціальною формою культури”, зазнаючи водночас впливу на формування та становлення власної теорії.

Доведено також, що принципи антропологізму найбільш притаманні “філософії життя”, екзистенціалізму, феноменології, власне “філософській антропології”, неотомістській філософії, персоналізму, які склали найвпливовіший потенціал сучасної західної філософії.

У другому розділі - “Феноменологічно-екзистенціальний прорив до нової естетики” - проводиться аналіз антропологічно налаштованих естетичних концепцій, що найбільш оригінально та змістовно відтворені феноменологічно-екзистенціальною філософською традицією.

Феноменологія Ф. Брентано, Е. Гуссерля, М. Мерло-Понті, Р. Інгардена, М. Дюфренна презентує той діапазон філософсько-антропологічних досліджень, в якому розробляється специфічний метод і категоріальний ряд феноменологічної естетики.

Екзистенціалізм в особі М. Гайдеггера, К. Ясперса, Ж.П. Сартра, А. Камю в цілому відіграв визначальну роль для фундаментального розуміння філософсько-антропологічної категорії буття, здійснив своєрідний “трансцендентний прорив” для осмислення естетичних феноменів.

Підрозділ 2.1. ”Трансформації феноменології та її естетичний потенціал /Ф. Брентано, Е. Гуссерль, М. Мерло-Понті, Р.Інгарден, М. Дюфренн/” відтворює історичний період, за якого склалося так, що, торуючи свій самостійний шлях в європейській культурі, естетика як органічний компонент “буржуазної” свідомості, з необхідністю виконувала роль самокритики, що найкраще висвічувало її коло проблем, історичну значущість, впливовість на суспільний прогрес та спадкоємність. Така спроба самоперевірки поширилась у феноменологічній естетиці, а конкретніше, у практиці послідовників Е. Гуссерля. Саме він, “останній класик” німецької філософії, мав на меті дослідити структури феноменів чистої свідомості шляхом феноменологічної редукції /“епохе”/, тобто поетапного очищення пізнання від натуралістично-предметних, психологічних і соціально-історичних характеристик. Гуссерль піддав критиці традиційний філософський об’єктивізм, в якому ігнорувалась роль людини як першоджерела смислових значень світу, тобто суб’єктивний і активний бік пізнання, внутрішній досвід та духовно конститутивна діяльність. Впровадивши поняття “інтенціональне життя”, Гуссерль за допомогою феноменологічного методу здійснює своєрідну реформу до “трансцендентально-інтенціонального” у свідомості, яка виступає первинно-фундаментальною основою та фактом утворення світу. Людина постає як центр, а звернення до предметів у їх ставленні до суб’єкта дає право вважати їх “інтенціональними предметами”.

Діапазон феноменологічних досліджень послідовників Гуссерля поширювався на естетичну і художню проблематику, звертаючись до літератури та мистецтва. Найбільш яскраве вираження естетично-феноменологічний аналіз отримав у працях польського вченого Романа Інгардена. Він залучив до своїх логіко-гносеологічних експериментів музику, живопис, літературу та інші види і жанри мистецтва, вибудовуючи певні сходинки, спираючись на які, можна аналізувати всю внутрішню складність естетичного починаючи від звичайного чуттєвого споглядання і аж до формування “фаз естетичного переживання”.

В дисертації зазначається, що наступне покоління феноменологів: М. Мерло-Понті, М. Дюфренн, Г. Морпурго-Тальябуе часто вирішували проблему з протилежних /у рамках феноменології/ позицій. На це, безумовно, вплинули історичні та соціальні умови, пов’язані з подіями війни, окупації і національного Опору, а також інші політичні потрясіння. В їх задум входило вибудувати своєрідну соціальну організацію за логікою та принципами мистецтва. Виникає новий тип естетичного дійства, далекий від феноменологічних операцій. До мистецтва звертаються не як до “матеріалу”, а як до джерела соціальних ідей і соціальних конструкцій, на основі яких і засобом яких можна буде побудувати новий, більш досконалий соціальний механізм.

Феноменологічні сентенції послужили для одного з найбільш оригінальних представників цього спрямування М. Шелера можливістю дослідити спонтанні спрямування особистості до цінностей як таких, що, з одного боку, мають апріорні емоційні передумови, а з другого, самі виступають іманентними умовами пізнавальної, релігійної, моральної орієнтації людини. Тому, коли шеллерівська філософська антропологія склалась як самостійний напрям, такі її представники, як А. Гелен, Е. Ротхаккер, Е. Хенгстенберг та інші поставили собі за мету цілісне дослідження людського буття із врахуванням як суб’єктивних, так і об’єктивних його параметрів.

У підрозділі 2.2. досліджується ”Трансцендентність естетики екзистенціалізму /М.Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, А. Камю/”. Виходячи з того, що екзистенціалістська естетика К. Ясперса, М. Гайдеггера, Ж. П. Сартра, Н. Аббаньяно намагалася осягнути буття як безпосередню, нерозчленовану цілісність об’єкта й суб’єкта, тобто буття людини, екзистенція якої раціонально не пізнається, а опановується безпосереднім “переживанням”, в дисертації обгрунтовується, що антропоцентризм, як і у випадку з феноменологічними прикладами про