МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Львівський національний університет імені Івана Франка

Савчук Григорій Миколайович

УДК 930.2 (438) “18/19” : 94 (438:474.5:477) “14/16”

С-13

Польсько-литовсько-руські відносини пізнього середньовіччя

в польській історіософії другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.

Спеціальність 07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни.

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Потульницький Володимир Арнольдович,

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського НАН України,

провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Подаляк Наталія Гордіївна,

Дипломатична Академія України

при Міністерстві закордонних справ України,

кафедра зовнішньої політики та міжнародного права

кандидат історичних наук

Халак Надія Володимирівна,

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського НАН України,

Львівське відділення, науковий співробітник

Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться 31 січня 2006 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м.Львів, вул. Університетська 1, ауд. 221).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м.Львів, вул. Драгоманова 5.

Автореферат розісланий 29 грудня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук ___________________ О.М.Сухий

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Ще на початку ХХ ст. історики Західної Європи усвідомили потребу узгодити свої власні національні історії з світовою історією. Для цього необхідно не лише представити своє бачення місця національної історії у загальносвітовому історичному процесі, але й враховувати та відповідати на перспективи власної національної історії зі сторони вчених – представників інших національних історій. Подібні проблеми постали перед українською історичною наукою після 1991 р. Нині для узгодження історії України із всесвітньою історією необхідно не лише відмовитися від ортодоксальних схем радянського періоду, але й критично оглянути весь доробок української історіографії від ХІХ ст. Для цього слід вивчити альтернативні трактування власної національної історії зарубіжними вченами та відповісти на контраверсійні візії представників конкуруючих національних історій – російської, польської, білоруської, проаналізувати їх візії щодо історії України, оскільки історія України є складовою частиною розроблених ними схем. Також слід розглянути методологічні особливості цих підходів і доречність їх застосування в українській національній історії. Це важливо ще й тому, що погляди більшості істориків світу на українську історію все ще є залежними від перспектив домінуючих націй – російської і польської, які раніше інтегрувалися у світову історичну науку. Тож їх вивчення є нагальною необхідністю для української історичної науки.

Проблема польсько-литовсько-руських взаємин періоду пізнього середньовіччя обрана як одна з найменш досліджуваних в українській історіософії і водночас як така, що досить ґрунтовно вивчена в польській історіософії другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Тогочасне польське бачення цієї проблеми не лише впливало на висвітлення польсько-литовсько-руських взаємин періоду пізнього середньовіччя українськими вченими, але й поряд з російським і литовським багато в чому визначило картину історії Великого князівства Литовського в світовій історичній науці. Вивчення витоків виникнення і оформлення цього бачення також сприятиме утвердженню об’єктивної картини минулого.

Наступний аспект, який обумовлює актуальність обраної теми дослідження – це консерватизм. Відомо, що консервативний напрямок був одним з основних у польській історичній науці другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст., особливо у висвітленні таких тем як польсько-литовсько-руські стосунки пізнього середньовіччя. В українській історичній науці цей напрямок репрезентували В’ячеслав Липинський, Степан Томашівський та Теофіл Коструба, які, правда, лише побіжно торкалися і не дали свого бачення періоду Великого князівства Литовського. На відміну від українських консерваторів, польські дали своє бачення історії Великого князівства Литовського. Останні акцентували насамперед польський державний чинник на цих територіях, виходячи зі своїх досліджень династично-легітимістичних прав польсько-литовських володарів. Ця обставина також актуалізує проблему опанування досвіду польських консервативних вчених, простеження загальних закономірностей, притаманних консерватизму в польській історичній думці, його еволюції від класичного консерватизму другої половини ХІХ ст. до латентного консерватизму у республіканських схемах міжвоєнної Польської держави, кризи консервативного бачення в умовах силового утвердження марксистської схеми в науковому житті Польщі по завершенні Другої світової війни.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка в рамках кафедральної наукової теми “Соціально-економічна, політична та культурна історія західноукраїнських земель середньовіччя та ранньомодерної доби”.

Мета і завдання дослідження. Головна мета дисертації полягає в проведенні комплексного дослідження проблеми польсько-литовсько-руських контактів періоду пізнього середньовіччя у польській історіософії другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. та визначення в ньому значення ідей представників польського традиційного консерватизму.

Основні завдання роботи дослідити:

-

-

-

-

-

Об’єктом дисертації є польська історіософія, її школи та напрямки, територіальні осередки у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. в ракурсі бачення нею проблеми польсько-литовсько-руських взаємин пізнього середньовіччя.

Предметом дослідження є польсько-литовсько-руські відносини пізнього середньовіччя у концепціях польської історіософії другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.

Методи дослідження. Основним методом дослідження є порівняльний підхід за схемою “ідея-територія-альтернативи”. Вибір методології обумовлений визначенням історіософії як теорії історії, філософського розуміння історичного процесу, його схеми, періодизації і перспективи, соціокультурних інституцій і т. ін. У роботі вивчаються і аналізуються теоретичні та методологічні принципи усіх напрямків польської історичної думки другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. на основі наукової діяльності провідних історичних шкіл цієї доби. Для цього застосовується концепція генерацій і групування конкретного матеріалу відповідно до трьох факторів: бачення держави – концепція нації – роль території.

З інших методів дослідження найбільш повно у роботі використовується компаративістичний, тобто порівняльний метод. Він застосовується при співставленні альтернативних шкіл, осередків, напрямків, а також окремих дослідників. Історіософський характер дослідження вимагає також певного ступеня узагальнення матеріалу.

Хронологічні рамки роботи. Робота розглядає еволюцію польської історіософської думки, починаючи від формування краківської консервативної школи. Початками цього процесу є поразка польського повстання 1863 р. та відкриття кафедри польської історії при Ягеллонському університеті 1869 р. Початки львівської історичної школи пов’язані з діяльністю Ксаверія Ліске, який у 1871 р. став професором Львівського університету, і в первісному вигляді ця школа діяла до початку ХХ ст. Наступний етап розпочинається від початку ХХ ст., з виходом польської історіософії на нові, пост-позитивістичні методологічні та ідеологічні засади, а також передумовами відновлення політичної незалежності Польщі. Основний розвиток ці тенденції отримали у міжвоєнній Польщі (1918-1939). Востаннє як науково актуальні вони були представлені на VII з’їзді польських істориків у Вроцлаві 1948 р. Саме остання дата є кінцевою хронологічною рамкою даного дослідження. Діяльність львівського осередку польської історіософії була обірвана в 1939 р. Лише для демонстрації еволюції наукових поглядів окремих істориків, наукова діяльність яких продовжувалася і в другій половині ХХ ст., а також для порівняння з баченням проблематики окремими істориками з першої половини ХІХ ст. допущені певні відступи від цих хронологічних рамок, однак лише у формі зауважень, а не повного розкриття наукового бачення проблеми.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дисертації полягає у тому, що в ній автор вперше виокремлює і намагається комплексно дослідити бачення проблеми польсько-литовсько-руських стосунків пізнього середньовіччя в польській історіософії другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. На основі архівних джерел і літератури дисертант намагається з’ясувати позиції польських вчених на тому чи іншому етапі розвитку історіософії щодо проблеми польсько-литовсько-руських стосунків періоду пізнього середньовіччя.

Наукова новизна роботи визначається також і тим фактом, що в ній здійснена спроба систематизовано дослідити ідеї та концепції польських вчених на основі застосування співшукачем цілісного двоскладового методологічного підходу (формула ідея-територія-альтернатива і концепція генерацій) до вивчення наукової спадщини, методів пізнання і теоретико-методологічних основ наукової творчості зарубіжних істориків. Цей підхід дозволив виділити методологічні основи, концепції та ідеї, притаманні кожній з досліджуваних наукових шкіл, а також ті, які були спільними для різних шкіл.

Отримані результати дають уявлення про місце і роль політичної історії Польського королівства та Великого князівства Литовського до Люблінської унії у польській історіософії. Щодо української історії вони вперше подають комплексне польське бачення окремого її періоду, пов’язаного з перебуванням більшості українських земель у складі вищеназваних державних утворень. Тісний зв’язок цих двох положень становить елемент наукової новизни. Новим для польської і української історичної науки є також аналіз розвитку польської історіософії протягом певного визначеного періоду через призму окремої, однієї з багатьох, проблематики, такої як польсько-литовсько-руські відносини періоду пізнього середньовіччя. При цьому в рамках однієї національної історіографії представлено альтернативні підходи до вищеназваної проблеми польсько-литовсько-руських відносин через протиставлення і компаративний аналіз наукових шкіл та осередків. Консервативний напрямок у польській історіософії вперше представлено як центральний не лише для другої половини ХІХ ст., але й першої половини ХХ ст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали і висновки даної дисертації можуть бути використані при проведенні досліджень та підготовці узагальнюючих робіт з історії середніх віків, історії Центрально-Східної Європи, історіографії, історіософії, а також в лекційно-викладацькій роботі. Результати, отримані в ході дослідження, мають значення як для подальшого вивчення історіософських питань, так і для вивчення польсько-литовсько-руських відносин XIII-XVI ст., історії Великого князівства Литовського і Польського королівства, інтелектуальної історії ХІХ-ХХ ст. Дослідження польського бачення української історії також може бути використане для подальших компаративістичних досліджень з російською та власне українською історіософією. Результати роботи можуть використовуватися як вихідний матеріал для дослідження періоду перебування українських земель у складі таких державних утворень як Велике князівство Литовське і Польське королівство, який все ще залишається недостатньо вивченим в українській історіографії та історіософії. Враховуючи, що дана тематика є спільною для кількох національних історій (польської, литовської, української та білоруської), результати дисертаційного дослідження можуть використовуватися для розробок з галузі міжнаціональної історії, а також українськими дослідниками історії Центральної та Східної Європи.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження викладено в наукових публікаціях автора та доповідях на ХІІ Міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (м.Львів, 20-24 травня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща у світовій історії: політика, економіка, культура” (м.Острог, 29 травня 2002 р.), звітній конференції викладачів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (м.Львів, лютий 2004 р.), науково-технічній конференції професорсько-викладацького складу, наукових працівників і аспірантів Української академії друкарства (м.Львів, лютий 2005 р.).

Результати роботи над дисертацією обговорювалися на засіданні кафедри давньої історії України та архівознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що в свою чергу поділяються на параграфи, висновків та списку використаних джерел (235 позицій). Загальний обсяг рукопису – 180 сторінок, з них 18 сторінок займає список використаних джерел.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, подано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовані мета і завдання дослідження, об’єкт і предмет, розкрито методи, розглянуто проблему термінології, окреслено хронологічні рамки роботи, продемонстровано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію результатів дисертації.

У розділі 1 “ Історіографія та джерела ” охарактеризовано стан розробки даної теми у вітчизняній і зарубіжній історіографії та джерельну базу дослідження.

Під історіографією питання у даному випадку розуміються дослідження з розвитку польської історичної науки другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Насамперед нас цікавить польська історіографія, для якої ця тема була найближча і, відповідно, найповніше відображена. Перші праці з даного питання з’явилися під час наукової полеміки другої половини ХІХ ст. між краківськими консерваторами і варшавськими “позитивістами” Smoleсski W. Szkoіy historyczne w Polsce (Gіуwne kierunki pogl№dуw na przeszіoњж). Opracowaі Marian H. Serejski. – Wrocіaw, 1952. – XC+156 str.; Korzon T. Bікdy historiografii naszej w budowaniu dziejуw polski // Historycy o historii. Od Adama Naruszewicza do Stanisіawa Kкtrzyсskiego 1775-1918. Wstкpem i komentarzem opatrzyі Marian Henryk Serejski. – Warszawa, 1963. – S.357-371; Pawiсski A. Przegl№d wspуіczesnej historiografii Polskiej // Ibid. – S.385-400; Bobrzyсski M. Kilka sіуw o najnowszym ruchu na polu naszego dziejopisarstwa // Niwa. – T.XII. R.VI. – Warszawa, 1877. – Nr.67 (z 1 X). – S.481-499; Smolka S. O pojкciu, zadaniu i stanowisku historii // Ateneum. – T.III. – Krakуw, 1879. – S.201-231, 492-514; Balzer O. W obronie historiografii naszej // Gazeta Lwowska. – Nr.166-167. 22-23 VII 1890; Koneczny F. Nowiny z historiografii polskiej. – Krakуw, 1896. – 167 s.. Нові погляди на вищезгадані історичні школи з’явилися на початку ХХ ст. Вони виражені у працях Юзефа Сємєнського, Вацлава Собєського, Владислава Конопчинського Brуg J. Nasza historiografia i nasza њwiadomoњж polityczna // Myњl Polska. – Warszawa, 1907. – Nr.17 z 11 V; Sobieski W. Optymizm i pesymizm w historiografii polskiej // Sobieski W. Studia historyczne. – Lwуw, 1912. – S.33-57; Konopczyсski W. O wartoњci naszej spuњcizny dziejowej // Konopczyсski W. Od Sobieskiego do Koњciuszki. – Lwуw, 1921. – S.1-23., Станіслава Кутшеби Kutrzeba S. Wartoњci historyczne Polski // Gіos narodu. – T.XXV. – 1917. – Nr.284-286; Його ж: Wady i zadania naszej historiografii. – Krakуw, 1916. – S.1-20., Яна Кароля Кохановського Kochanowski J.K. O potrzebach nauki polskiej w zakresie historii // Nauka Polska. – T.I. – Warszawa, 1918. – S.225-236., Станіслава Кентжинського Kкtrzyсski S. Teraџniejszoњж i przeszіoњж nauki historycznej w Polsce // Godzina Polska, dziennik polityczny, spoleczny i literacki. – Јуdџ-Warszawa, 1918. – T.III. – Nr.241-248 z dni 3 IX – 10 IX 1918 r.; Його ж: Stosunki miкdzynarodowe nauki polskiej // Przegl№d Historyczny. – T.XXII. – Warszawa, 1919-1920. – S.312-318., Міхала Бобжинського Bobrzyсski M. Nasi historycy wobec wojny њwiatowej // Czas. – Krakуw, 1919. – Nr.317-321. і Станіслава Закшевського Zakrzewski S. Historiografia polska wobec wskrzeszenia paсstwa // Kwartalnik Historyczny. – R.XXXVII. – Lwуw, 1923. – S.1-39.. У міжвоєнний період історіографічний та історіософський матеріал можна знайти на сторінках часопису Польського історичного товариства у Львові “Kwartalnik Historyczny”. Після Другої світової війни в історіософських дослідженнях намітилися зміни, продиктовані насамперед політичними умовами. У перехідний період (1945-1948) ще зберігався плюралізм суджень, що проявилося на VII Загальному з’їзді польських істориків у Вроцлаві 19-22 вересня 1948 р. Марксисти на ньому перебували у меншості, однак після 1948 р. їх підхід запанував в польській історичній науці. Проте й у таких умовах можна відмітити наявність грунтовних історіософських досліджень, зокрема таких вчених як Маріан Генрик Серейський і Анджей Фелікс Ґрабський. Деяка лібералізація після 1956 р. змінила загальний підхід до польської історіософії перед 1945 р., яка доти розглядалася як “буржуазна” і обмежена. Тепер визнавалася роль тих же краківських консервативних істориків у національно-визвольній боротьбі ХІХ ст. Основним явищем цього періоду стала поява підготовленої М.Г.Серейським двотомної антології “Historycy o historii” (1963-1966). Той же історик доклав чимало зусиль для висвітлення основного дуалізму попередньої історіософії – народ чи держава як основний суб’єкт і об’єкт історичного процесу. Він, як і А.Ф.Ґрабський, розглядає розвиток польської історичної науки в загальноєвропейському контексті Serejski M.H. Europa a rozbiory Polski: Studium historiograficzne. – Warszawa, 1970. – S.270-275, 354-361; Serejski M.H. Krakowska szkoіa historyczna a historiografia europejska // Spуr o historyczn№ szkoік krakowsk№. W stulecie katedry historii Polski UJ 1869-1969. Praca zbiorowa pod redakcj№ Celiny Bobiсskiej i Jerzego Wyrozumskiego. – Krakуw, 1972. – S.24-25; Serejski M.H. Narуd a paсstwo w polskiej myњli historycznej. – Warszawa, 1977. – 336 s.; Grabski A.F., Serejski M.H. Michaі Bobrzyсski i jego “Dzieje Polski w zarysie” // Bobrzyсski M. Dzieje Polski w zarysie. – Warszawa, 1977. – S.5-34; Grabski A. Perspektywy przeszіoњci: Studia i szkice historiograficzne. – Lublin, 1983. – 156 s.. Різні напрямки в історії польської історичної думки вивчав і Ян Адамус Adamus J. O kierunkach polskiej myњli historycznej. – Јуdџ, 1964. – 84 s.. Проводилися дослідження з історіографії та історіософії і польськими істориками на еміграції Poland and Ukraine, past and present. Edited by Peter J. Potichnyj. – Edmonton-Toronto, 1980. – P.99-105, 308-325.. З новіших досліджень слід назвати праці Єжи Матерніцького Maternicki J. Michaі Bobrzyсski wobec tzw. Idei Jagielloсskiej // Przegl№d Humanistyczny. – 1977. – №12. – S.131-142; Maternicki J. Pocz№tki mitu Jagielloсskiego w historiografii i publicystyce polskiej XIX wieku // Przegl№d Humanistyczny. – 1988. – №11-12. – S.33-48; Maternicki J. Warszawskie њrodowisko historyczne w okresie II Rzeczypospolitej. – Rzeszуw, 1999. – 195 s..

Перші українські праці, присвячені висвітленню процесу розвитку польської історичної науки та її доробку другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст, з’явилися у Галичині. Серед дослідників тогочасного польського історичного та історіографічного доробку насамперед слід назвати Михайла Грушевського. Характерна його увага до праць, що стосувалися висвітлення польсько-литовського періоду в історії України Грушевський М. Рецензія на: Prochaska A. Podole lennem Korony (1352-1430). Krakуw, 1895. 24 s. // Записки Наукового Товариства імені Шевченкаю – Т.ХІІІ. – Кн.V. – Львів, 1896. – С.8-14; Його ж: Рецензія на: Їrzуdіa dziejowe. T.XXII. Polska XVI wieku pod wzglкdem geograficzno-statystycznym. T.XI. – Ziemie ruskie, opisane przez Alexandra Jabіonowskiego – Ukraina (Kijуw-Bracіaw), dziaі III. Warszawa, 1897. S.736+LX // ?аписки Наукового Товариства імені Шевченка. – Т.XVII. – Кн.ІІІ. – Львів, 1897. – С.9-22.. Також М.Грушевський як представник народницького напрямку в українській історіософії вступав у полеміку з представниками панівного тоді в польській історичній науці консервативного напрямку. Такі ж риси притаманні працям послідовників Михайла Грушевського, як, приміром, рецензії Миколи Залізняка на роботу Олександра Яблоновського “Historja Rusi poіudniowej do upadku Rzeczypospolitej polskiej” (1912) Залізняк М. Історія України Олександра Яблоновського (Рецезія на: Jabіonowski A. Historja Rusi poіudniowej do upadku Rzeczypospolitej polskiej. Krakуw, 1912. S.V+XV+1-366) // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – Т.CXVI. – Кн.IV. – Львів, 1913. – С.190-212.. Більш зважено до характеристики польського бачення підійшов Степан Томашівський Томашівський С. Рецензія на: Kutrzeba S. Historja ustroju polski w zarysie. Lwуw, 1905. 261 s.; Balzer O. Z powodu nowego zarysu historyi ustroju Polski (Kwartalnik Historyczny. 1906. S.1-57, 398-441); Kutrzeba S. Kilka kwestyi z historyi ustroju Polski (Kwartalnik Historyczny. 1906. S.589-626); Balzer O. O kilku kwestyach spornych z historyi ustroju Polski (Kwartalnik Historyczny. 1907. S.1-58); Paсstwo Polskie w pierwszem siedmdziesiкcioleciu XIV i XVI w. (Kwartalnik Historyczny. 1907. S.193-291) // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – Т.LXXX. – Кн. VI. – Львів, 1907. – С.212-217.. Побіжно захопив польських авторів Дмитро Дорошенко у своїй праці “Огляд української історіографії” (1923) Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. – К., 1996 (з серії “Державна школа: Історія. Політологія. Право”). – С.149-152.. Із сучасних досліджень можна назвати праці українського вченого в еміграції Стефана Величенка, присвячені висвітленню української історії в польській та російській (згодом радянській) історичній думці Velychenko S. National history as cultural process: A Survey of the Interpretations of Ukraine’s Past in Polish, Russian and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to 1914. – Edmonton: Alberta, 1992. – 283 p.; Його ж: Shaping identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish accounts of Ukrainian history. 1914-1991. – New York, 1993. – 266 p.. В Україні серед дослідників польської історіографії та історіософії виділяються імена Леоніда Зашкільняка та Володимира Потульницького Зашкильняк Л.А. Формирование и развитие исторической науки в Польще: Учебное пособие для студентов исторических факультетов вузов / НВИССО УССР. ЛГУ им. Ив.Франка. – Львов, 1986. – 80 с.; Зашкільняк Л.О. Польська історіографія після другої світової війни: проблеми національної історії (40-60-ті роки). – К., 1992. – 86 с.; Зашкільняк Л. Неоромантизм у польській історіографії початку ХХ століття (До питання про соціальну функцію історії) // Проблеми слов’янознавства. – Випуск 45. – Львів, 1993. – С.36-42; Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К., 1993. – 192 с.; Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991): Навчальний посібник. – К., 1994. – 320 с.; Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII-XX століть. – К., 2002. – 480 с..

Певний інтерес до польської історіософії проявляли також німецькі вчені. В рамках окремих монографій були супровідні історіографічні огляди, у яких дослідники розглядали історіософські аспекти досліджуваної проблематики. Огляд історіографії та історіософії історії Великого князівства Литовського дав Йозеф Пфітцнер у роботі “Grossfьrst Witold von Litauen als Staatsman” (1930), виділивши російську, польську і німецьку складові Pfitzner J. Grossfьrst Witold von Litauen als Staatsman / Schriften der Philosophischen Fakultдt der Deutschen Universitдt in Prag. 6. – Brьn-Prag-Leipzig-Wien, 1930. – S.1-4.. Подібно підійшов до питання Хорст Яблоновський у роботі “Westrussland zwiszen Wilna und Moskau: Die politische Stellung und die politische Tendenzen der russischen Bevцlkerung des Grossfьrstentums Litauen im 15 Jh.” (1955), досліджуючи бачення російської, української і польської історичної науки Jablonowski H. Westrussland zwischen Wilna und Moskau. Die politische Stellung und die politischen Tendenzen der russischen Bevцlkerung des Grossfьrstentums Litauen im 15 Jh. – Leiden, 1955. – 167 s.. Деякі праці були присвячені не окремій тематиці, а загальному розвитку польської історичної думки. Серед них привертає увагу коментар німецького вченого Клауса Цернака до опублікованих ним у 1964 р. протоколів виступів польських вчених на VII Загальному з’їзді польських істориків у Вроцлаві 1948 р. За його висновком, до 1948 р. у польській науці панували ті ж напрямки, що й у міжвоєнний період Zwischen Kritik und Ideologie. Methodologische Probleme der polnischen Geschichtswissenschaft auf dem VII polnischen Historikerkongress in Breslau 1948. Protokollauszьge und Kommentar von Klaus Zernack. – Kцln, 1964. – 85 s.

.

Вищезгадані дослідження або стосувалися окремих робіт і вчених, або давали загальний огляд розвитку польської історичної думки. Натомість майже не досліджувалися бачення польськими істориками різних періодів і різних шкіл певної визначеної проблематики в історії, як, наприклад польсько-литовсько-руські відносини пізнього середньовіччя. Тож історіософські дослідження саме на таку тему видаються актуальними для розуміння усіх рівнів історіософського пізнання.

Зважаючи на історіософський характер дослідження, під джерелами тут розуміються як архівні матеріали, так і опубліковані праці істориків, бачення яких розглядаються у рамках даної дисертації. Останні складають основний масив джерел, оскільки саме на їх основі будується своєрідна реконструкція свідомості вченого, з якою безпосередньо пов’язане і його бачення такої проблематики як польсько-литовсько-руські відносини пізнього середньовіччя. Неопубліковані архівні матеріали, використані при підготовці дисертації, в основному містяться в Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІА України у Львові) та Державному архіві Львівської області (ДАЛО). Це архіви наукових установ (Польське історичне товариство у Львові, Наукове товариство імені Шевченка), особові фонди істориків (Антоні Прохаски, Луції Харевич, Мирона Кордуби та ін.). Іншу групу джерел становлять опубліковані роботи польських істориків досліджуваного періоду: окремі монографії, статті в журналах, збірні роботи, застенографовані матеріали виступів на з’їздах і конференціях. Основними у руслі теми даної роботи виступають монографії та статті польських істориків, присвячені литовсько-руській проблематиці ХІІІ-XVI ст. Також важливими є загальні роботи з історії Польщі, для яких в означений період невід’ємним був і литовсько-руський контекст, методологічні роботи обраних для дослідження авторів, збірники джерел. Усі ці різні види джерел становлять у даному випадку цілісність при дослідженні поставленої проблематики.

У розділі 2 “Польсько-литовсько-руські взаємини у розробці польських історичних шкіл другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” досліджено підходи до проблематики польсько-литовсько-руських відносин пізнього середньовіччя чільних представників панівних на той час історичних шкіл – краківської та львівської.

У параграфі “Краківська консервативна школа” на основі праць таких провідних вчених як Юзеф Шуйський, Міхал Бобжинський та Станіслав Смолька продемонстровано їх бачення польсько-литовсько-руських відносин пізнього середньовіччя на основі підходу “бачення держави – концепція нації – роль території”.

Попри всю свою індивідуальність, Юзеф Шуйський, Міхал Бобжинський і Станіслав Смолька в розвитку польської історичної науки виступають репрезентаторами єдиної школи, для якої було характерним бачення історичного минулого через призму консервативних поглядів. Пріоритет держави є основним у працях істориків цього напрямку. Відповідно, українські землі могли виступати як політичний чинник, рівноправний з Польщею і Литвою, лише за умови власної державності. У баченні Ю.Шуйського такою для українських земель постає Галицько-Волинська держава, але з переходом її княжих символів влади до польського короля Казимира ІІІ державна традиція цих земель переходить до Польщі і західноукраїнські землі після 1340 р. виступають об’єктом, а не суб’єктом міждержавних відносин. Державний інтерес є визначальним чинником і у М.Бобжинського. Носіями цього державного інтересу у нього виступають Польща і Литва. Русь є об’єктом польського та литовського державного інтересу. На відміну від концепції Шуйського, де руський державний чинник переривається з падінням Галицько-Волинського князівства, М.Бобжинський вбачає продовження руської державності у Великому князівстві Литовському. Бачення Станіслава Смольки є свого роду компромісним щодо концепцій Шуйського і Бобжинського: він визнає литовсько-руський характер Великого князівства Литовського перед унією, але зазначає, що повному перетворенню останнього в руську державу перешкоджала небезпека розпаду самої Литви (через відокремлення Жемайтії) і неминуча в такому випадку її повна поразка від об’єднаних сил Ордену, що означало кінець самої держави.

Дослідники краківської консервативної школи, на відміну від своїх романтичних попередників, більше оперують культурними, ніж суто етнічними поняттями. Тому дуже чітко розмежовується православна руська культура і католицька західна цивілізація, представлена насамперед Польщею, а згодом і Литвою. Народ Русі мав свою розвинуту культуру, але не мав власної державності; литовці мали власну державність і запозичену культуру вищих станів, і лише поляки мали власну католицьку культуру і власну державність, тож саме на них мала припадати провідна роль у польсько-литовсько-руській федерації. Монархія і церква для більшості краківських консерваторів другої половини ХІХ ст. виступають основними елементами в історії Польської держави і інших країн. Династичний (руські князівські родини) і релігійний (православ’я) чинники зумовлюють в цій концепції збереження руської національної ідентичності.

Питання територій у працях краківських істориків чи не найтісніше пов’язане з українською проблематикою. Пріоритетними для польського бачення виступають Підляшшя, Волинь і Поділля, на які претендувало Польське королівство як на спадщину по Галицько-Волинській державі. Чернігово-Сіверщина фактично визнається зоною інтересів Московської держави. Прилучення Київщини до Польського королівства, на думку авторів краківської школи, захищало Київ від московської експансії. Але така широка територіальна експансія розпорошувала польські сили і відволікала їх від вирішення внутрішньопольських завдань. Краківські консервативні історики цим досить своєрідно розвинули романтичну теорію “посланництва Польщі”, водночас її спростувавши.

Вже у передумовах формування Речі Посполитої у 1569 р. Шуйський, Бобжинський, Смолька та їх послідовники шукали причини занепаду цієї держави. У цьому руслі вони розглядали недоліки політичного устрою, міжетнічних та міжкультурних відносин, слабкість зв’язку центру і територій. Непослідовність краківських істориків другої половини ХІХ ст. у загальному баченні даної проблематики визначалася тогочасними політичними умовами, в яких польська історична наука виконувала певні політичні завдання, цілком природні в умовах втрати державної незалежності.

У параграфі “Львівська консервативно-романтична школа” розглянуті особливості і суперечності, притаманні висвітленню проблеми польсько-литовсько-руських відносин пізнього середньовіччя представниками львівського осередку польської історичної науки другої половини ХІХ – початку ХХ ст., такими як Антоні Прохаска, Фридерик Паппе та Освальд Бальцер.

Представники львівської школи, хоча і були тісно пов’язані з краківськими вченими, мали свій власний погляд на минуле Польщі, Литви і Русі. Їх праці позбавлені краківського песимізму, але загалом вони ближчі до консервативного монархізму, ніж до лелевелівського республіканізму. Держава для цих вчених виступає основним об’єктом і суб’єктом історії. Але замість консервативного позаетнічного поняття держави вже у Прохаски і ще більше у Паппе Польське королівство представлене як держава польського народу. Велике князівство Литовське вміщує в собі два різних народи: литовський та руський. Оскільки литовці з католицизмом і унією приймають польську культуру і польський король стає зверхником Литви, то польська еліта стає провідною в усій польсько-литовській співдружності. Руський елемент позбавлений незалежної політичної ролі. Він перебуває під подвійною політичною зверхністю – верховною польською і безпосередньою литовською. У міждержавних відносинах фігурують повноправна Польська держава і неповноправна Литовська держава, об’єктом відносин яких виступають руські землі.

Вищість Польщі простежується і в поглядах істориків львівської школи на етнічно-культурні процеси. Умовно схему бачення львівських істориків можна представити так: поляки домінували над литовцями, а ті в свою чергу – над русинами. Останні, таким чином, у Великому князівстві Литовському зазнавали подвійного тиску. Більш природним виступає становище русинів безпосередньо у складі Польського королівства. Антоні Прохаска у своїх дослідженнях періоду кінця XIV – першої половини XV ст. і Фридерик Паппе у працях, присвячених подіям кінця XV – початку XVI ст., не зауважують жодних суперечностей між українським і польським населенням у цей період.

Особливу увагу польські історики львівської школи приділяли територіям, які підлягали польській експансії, насамперед Галицькій Русі та Поділлю. Ще чіткіше, ніж історики краківської школи, львівські історики, особливо Ф.Паппе, відстоювали історичну приналежність Східної Галичини до Польщі. У А.Прохаски такий погляд поширено і на Поділля. Інші території (Волинь, Київщина, Сіверщина) визнаються підлитовськими, але через Кревський акт 1385 р. вони разом з Литвою інкорпоруються до Польського королівства.

Внаслідок перебування у межах не лише однієї держави, але й однієї провінції, якою була Галичина у складі Австро-Угорщини, політичні програми краківської та львівської шкіл збігалися. У науковому житті Краків утримував першість, у тому числі й щодо Львова. Водночас краківські історики брали активну участь у діяльності Польського історичного товариства у Львові. Такі тісні взаємозв’язки позначилися і на подібності напрямку та характеру досліджень. Але все ж таки між двома школами були суттєві відмінності. Насамперед, це методологічні відмінності у трактуванні джерел: опора краківських істориків на нарративні джерела і перевага актових джерел у Львові. Львівські вчені не поділяли історичного “песимізму” консерваторів із Кракова і не відмовлялися категорично від наукового доробку вчених лелевелівського республіканського напрямку. У взаємовідношенні “держава-народ” історики львівської школи, на відміну від однозначної переваги держави у краківських консерваторів, прагнули до компромісного поєднання цих двох факторів. Однозначно позитивно оцінювалася польська експансія на схід, при чому упускалися ті негативні сторони цього процесу, на які звертали увагу краківські історики. Відзначено, що консерватизм львівської польської історичної школи був відмінним від краківського консерватизму.

У розділі 3 “Дослідження історії литовсько-руських і польсько-руських відносин у польській історіософії першої половини ХХ ст.” розглянуто ті зміни, які сталися в польському історіософському баченні проблеми польсько-литовсько-руських відносин пізнього середньовіччя починаючи від початку ХХ ст. У цей час на зміну попередньо найбільш поширеному позитивізму прийшли нові підходи. Даний період тривав до 1948 р., коли ці тенденції востаннє проявилися на з’їзді польських істориків у Вроцлаві. У подальшому згадані концепції політично-адміністративними методами були усунені з наукового життя.

У параграфі “Варшавська школа” розглянуто бачення проблеми польсько-литовсько-руських відносин у варшавському осередку польської історичної науки першої половини ХХ ст. Варшавський осередок представляють у цей період такі постаті як Олександр Яблоновський, Оскар Галецький, Людвік Колянковський, Генрик Пашкевич, Стефан Марія Кучинський, Станіслав Арнольд.

Хоча власне варшавська школа в польській історичній науці відома вже в другій половині ХІХ ст., проблематика польсько-литовсько-руських відносин до Люблінської унії стала розвиватися тут лише з початку ХХ ст. В перших працях дослідників з Варшави помітний значний вплив краківської консервативної традиції. Польська експансія на Галицьку Русь розглядається в руслі інкорпорації нових земель до Польського королівства, позбавлення їх окремого державного статусу. Натомість Велике князівство Литовське постає як литовсько-руська держава з литовською та руською державними складовими. Варшавські вчені намагалися об’єктивізувати свої дослідження, тому мінімалізували роль польського чинника в дослідженні історії Великого князівства Литовського. У Великому князівстві Литовському литовський державний елемент домінує над руським. У Польському королівстві руського державного елементу взагалі не простежується.

Українські землі фігурують як “Південна Русь” у О.Яблоновського, О.Галецького та Л.Колянковського. Проте у 1930-х рр., під впливом концепції українського історика Мирона Кордуби, в польській історіографії з’явилися праці, що відносили формування українського етносу саме до часу литовського панування (С.М.Кучинський). Підкреслюється відмежування русинів Великого князівства Литовського від Москви, але завдяки польсько-литовським уніям такого розмежування не сталося між польськими та литовськими русинами. Об’єднавчим центром для населення різних руських земель виступає православна митрополія. Польська католицька експансія визнається лише щодо вищих верств руського населення Галицької Русі та Поділля. Литовсько-руська співпраця на початковому етапі творення Великого князівства Литовського після польсько-литовської унії 1385 р. змінюється глибоким антагонізмом (О.Галецький). Водночас підкреслюється союз литовців і русинів проти польської експансії на землі Великого князівства Литовського (ранні праці О.Галецького, Л.Колянковський). Альтернативою є неоромантична концепція “Ягеллонської ідеї” про “братерське співжиття” трьох народів у польсько-литовській політичній співдружності та подібний підхід С.Арнольда у 1948 р. (“слов’янсько-литовський союз” проти німецької агресії).

Бачення Олександром Яблоновським Південної Русі як “федерації земель” поширилося і в працях інших істориків. Водночас українські землі чи не вперше виділені з загальноруського ареалу. Роль українських земель у литовсько-польський період досліджена ретельніше, їй присвячені окремі монографії. Практично усі українські землі Польського королівства і Великого князівства Литовського у працях варшавських істориків знайшли своє місце.

Варшавський осередок польської історичної науки у першій половині ХХ ст. у питанні польсько-литовсько-руських відносин багато в чому успадкував здобуток краківської та львівської шкіл другої половини ХІХ ст. Однак нові політичні і наукові обставини обумовили якісно новий ступінь дослідження цих проблем. Проблематика, пов’язана зі східними кордонами та сусідами Польщі, виходить на перший план. У історії польсько-литовських взаємин виділяється руський чинник. Початки цього бачення були закладені ще перед Першою світовою війною, розвинулися у міжвоєнній незалежній Польщі та були штучно витіснені з польської науки після 1948 р.

У параграфі “Львівська школа” досліджено бачення польсько-литовсько-руських відносин пізнього середньовіччя новим поколінням львівських польських істориків, що працювали у Львові від початку ХХ ст. до 1939 р. Це насамперед Станіслав Закшевський, Францішек Буяк та Станіслав Зайончковський. Польський державний чинник є центральним у концепціях згаданих істориків. Формально рівноправним, але реально другорядним виступає литовський державний чинник. Щодо бачення руського державного чинника позиції львівських істориків різняться. Об’єднує ці концепції безсумнівне визнання переваги польського державного чинника у польсько-литовсько-руських відносинах