УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Шніцер Ігор Омелянович

УДК 94(439.22)”1918/1938”

СЛОВАЦЬКИЙ АВТОНОМІСТСЬКИЙ РУХ В РОКИ ПЕРШОЇ ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ (1918 – 1938 рр.)

Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Ужгород - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі нової і новітньої історії та історіографії Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

МАНДРИК Іван Олександрович

історичний факультет

Ужгородського національного університету,

завідувач кафедри нової і новітньої історії та історіографії

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

ВІДНЯНСЬКИЙ Степан Васильович

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин

кандидат історичних наук, доцент

ПАЛІНЧАК Микола Михайлович

юридичний факультет

Ужгородського національного університету,

доцент кафедри конституційного права та порівняльного правознавства

Провідна установа:

Львівський національний університет імені Івана Франка, МОН України,

кафедра історії слов’янських країн, м. Львів

Захист відбудеться “ 8 “ квітня 2005р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 61.051.04 Ужгородського національного університету за адресою: м. Ужгород, вул. Університетська, 14, ауд. 234.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Ужгородського національного університету за адресою:

м. Ужгород, вул. Капітульна, 6.

Автореферат розісланий “ 4 “ березня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент . Ліхтей І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Виникнення у 1918 р. самостійної чехословацької держави було важливим і прогресивним кроком в історичному розвитку словацького народу. Усього за наступні двадцять років першої республіки він зумів не тільки політично й соціально сформуватися, набути державницької свідомості, але й створити власні освітні, громадські та політичні організації. Разом з тим ЧСР остаточно не вирішувала всіх національно-визвольних завдань, що стояли перед словаками. Офіційна ідеологія чехословакізму не визнавала їх за окремий народ, а центристський курс празької влади не враховував політичних, економічних, культурних та релігійних особливостей словацьких земель. Нерівноправне становище словаків у республіці викликало незадоволення в національно свідомої частини суспільства та спричинило появу автономістського руху, який з часом переріс в одну з найбільших внутрішньополітичних проблем домюнхенської ЧСР. Тому надзвичайно важливим і актуальним із науково-теоретичного погляду є дослідження автономістського руху, оскільки саме він засвідчив наявність серйозних проблем і протиріч у чехо-словацьких відносинах, які спростовували ідеологічну основу першої республіки – так звану “теорію єдиної чехословацької нації” -– та вказували на безперспективність спільного проживання цих двох народів в одній державі. Тому цілком логічним став розпад Чехо-словацької федерації в 1992 р. та виникнення суверенної Словацької республіки 1 січня 1993р. Крім того, дана проблематика ще не стала предметом грунтовних наукових досліджень в українській та зарубіжній історіографії. Навіть у сучасній словацькій історичній науці ведуться гострі наукові дискусії навколо цієї теми.

Важливість дисертаційної роботи полягає у тому, що вона висвітлює одну із найсуперечливіших сторінок історії словацького народу, яка не оминула і Закарпаття. В першій ЧСР досить гостро стояло питання автономії тогочасної Підкарпатської Русі, яка, незважаючи на те, що була де-юре гарантована Конституцією 1920 р., де-факто аж до 1938 р. залишилася лише на папері. Словацькі автономісти підтримували легітимні вимоги закарпатських політиків. Усвідомлюючи необхідність об’єднання сил у боротьбі проти празького централізму, під час парламентських виборів 1935 р. вони співпрацювали в рамках Автономістського блоку. Більше того проголошення автономії Словаччини у складі ЧСР стало певним каталізатором подій на Підкарпатській Русі, оскільки підштовхнуло закарпатських політиків до більш рішучих дій у напрямку реалізації природного права народу на самовизначення.

Таким чином, український і словацький народи споріднює не тільки етнічна, мовна та культурна близькість, а й спільність історичних доль. Словаччина та Закарпаття впродовж тривалого часу входили до складу однієї держави — спочатку Угорщини, а потім Чехословаччини. Однак, як не дивно, але з усіх теперішніх сусідніх країн знаємо найменше саме про минуле Словаччини. Тому поглиблене вивчення її історії нині має особливо важливе значення, оскільки в сучасних умовах від характеру та спрямованості українсько-словацьких відносин багато в чому залежатиме наша співпраця з Євросоюзом та військово-політичним блоком НАТО, сприймання України у світі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукової проблематики кафедри нової і новітньої історії та історіографії історичного факультету Ужгородського національного університету "Соціально-політичний і культурний розвиток країн Центрально-Східної Європи" (номер державної реєстрації 0198U 007782). Воно відображає напрям науково-дослідної роботи кафедри, пов’язаної з вивченням історії тих зарубіжних країн, які мали великий вплив на різні сторони суспільно-політичного та економічного життя західноукраїнських земель у ХІХ – першій половині ХХ ст. Дисертаційна робота розглядається як один з напрямів підготовки спеціалістів зі словакістики в межах УжНУ та України в цілому.

Мета і завдання дослідження. Головною науковою метою дисертаційного дослідження є на основі зарубіжних архівних матеріалів та опублікованих джерел, критичного аналізу праць своїх попередників, створити комплексне дослідження словацького автономістського руху в 1918—1938 рр. У контексті головної мети роботи автор намагається вирішити наступні завдання:–

визначити місце і роль словацького автономістського руху в політичній системі першої ЧСР;–

простежити передумови та головні етапи його становлення;–

визначити об’єктивні й суб’єктивні причини переходу Словацької людової партії (СЛП) на автономістську платформу в 1919 р.;–

розглянути програмні документи та дослідити практичну діяльність СЛП;–

дослідити співпрацю та взаємовідносини СЛП з празькою владою, проурядовими та опозиційними політичними партіями першої ЧСР;–

розкрити внутрішні і зовнішні причини проголошення та узаконення автономії Словаччини у жовтні-листопаді 1938 р.

Об’єктом дисертаційного дослідження є історичний процес виникнення та розвитку словацького автономістського руху в першій ЧСР, який був одним з етапів боротьби словацького народу за власну національну державу. Вона тривала довгі роки і знайшла своє логічне завершення тільки в 1992 році, коли Національна рада Словаччини затвердила проект Конституції, яка проголошувала республіку суверенною демократичною державою.

Предметом дослідження є діяльність СЛП, яка очолювала автономістський рух на словацьких землях, характеристика її головних програмних документів, аналіз взаємовідносин з владою та різними політичними силами республіки протягом вказаного періоду.

Хронологічні рамки роботи — 1918—1938 рр. Вони зумовлені необхідністю дати цілісний аналіз словацького автономістського руху з часу його виникнення до реалізації головної програмної мети. Нижня межа вказаного періоду продиктована тим, що саме в 1918 р. у молодій чехословацькій державі розпочалися суспільно-політичні процеси, які зумовили появу та бурхливий розвиток автономістського руху. Верхня межа хронологічних рамок роботи обумовлена тим, що саме в жовтні—листопаді 1938 р. відбулося проголошення та узаконення автономії Словаччини у складі ЧСР. Таким чином, 1918—1938 рр. є важливим періодом в історії словацького народу, протягом якого він зумів подолати існуючу в спільній державі нерівноправність і стати повноправним господарем на рідній землі.

Методи дослідження. При написанні дисертаційної роботи автор керувався основними ідейно-теоретичними принципами позитивістської історіографії, яка прагне зробити історію "позитивною наукою", що заснована на точних і перевірених фактах. Такий підхід дає можливість уникнути суб’єктивних тверджень та висновків. Головними методологічними принципами дослідження є історизм, наукова об’єктивність та історичний плюралізм. Вони вимагають неупередженості, достовірності й послідовності у висвітленні причин виникнення та етапів розвитку словацького автономістського руху в роки першої ЧСР.

Для вирішення головної мети дисертаційної роботи використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу документів, метод кількісного та якісного аналізу. Поєднання історичного і логічного методів забезпечує конкретно-історичний аналіз діяльності словацьких автономістів у реальних часових (1918-1938 рр.) та просторових (перша Чехословацька республіка) рамках.

Поряд із загальнонауковими та спеціальними методами застосовано структурно-функціональний і структурно-системний аналіз. Такий підхід дозволяє об’єктивно розглянути передумови становлення та розвитку автономістського руху в роки першої Чехословацької республіці.

Багатогранність і складність досліджуваної проблеми зумовили необхідність застосування міждисциплінарного підходу. Зокрема використано методи та інструментарій низки інших суспільних дисциплін – історії держави і права, політології, правознавства, економіки та історії міжнародних відносин. Дисертаційна робота побудована на основі проблемно-хронологічного підходу.

Наукова новизна даної дисертаційної роботи полягає в наступному: –

з погляду історизму та наукової об’єктивності дисертація одна із перших в сучасній українській історіографії всебічно висвітлює процес виникнення та розвитку словацького автономістського руху в 1918—1938 рр.;–

автором запропоновано узагальнюючий історіографічний аналіз праць словацьких та чеських дослідників, а також дано об’єктивну оцінку джерелам, частина з яких вперше вводиться у науковий обіг;–

відкинувши заідеологізованість тоталітарних десятиліть, дослідник по-новому оцінює діяльність СЛП та характеризує її програмні документи;–

на багатому фактичному матеріалі висвітлюється ставлення центральної влади до ідеї автономії Словаччини у складі ЧСР;–

у дослідженні зроблено спробу прослідкувати вплив зовнішнього фактора на розвиток словацького автономістського руху, висвітлити зв’язки його окремих представників з сусідніми державами, передусім Угорщиною, Польщею та Німеччиною.

Практичне значення дослідження. Результати дослідження і методологічні підходи, апробовані в роботі, можуть бути застосовані для подальшого наукового вивчення національно-визвольної боротьби словацького народу за власну суверенну державу. Матеріали дисертації можна використати для написання фундаментальної історії Словаччини, у навчальному процесі шкіл і вузів, зокрема при вивченні курсу слов’янознавства, а також при підготовці студентських рефератів, курсових і дипломних робіт.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження опубліковані в п’яти індивідуальних статтях, вміщених у наукових фахових видань, що відповідають вимогам ВАК України та викладені у виступах автора на щорічних конференціях професорсько-викладацького складу УжНУ, Міжнародній науковій конференції "Українсько - словацькі взаємини в галузі мови, літератури та історії" (Ужгород, 26—27 вересня 2001 р.), ХІІІ Міжнародному славістичному колоквіумі, присвяченому пам’яті слов’янських просвітників Кирила і Мефодія (Львівський національний університет імені Івана Франка, 19 - 21 травня 2004 р.) та на Міжнародній науковій конференції Українсько – словацькі взаємини в галузі мови, літератури та історії” ( Ужгород, 21 – 22 жовтня 2004 р.)

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження. Дисертаційна робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить – 186 стор., в т. ч. список використаних джерел і літератури – 22 стор. (294 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, показано її зв’язок з науковими програмами, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, окреслено хронологічні рамки, практичне значення роботи, вказано форми апробації результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі — „Джерела та історіографія дослідження словацького автономістського руху в 1918—1938 рр.” проаналізовано джерельну базу роботи, розглянуто питання діяльності Словацької людової партії в роки першої ЧСР у зарубіжній та вітчизняній історіографії.

Основу дисертаційного дослідження складають: архівні матеріали, опубліковані документи, праці та мемуари провідних політичних діячів Чехословаччини, партійна періодика за 1918—1938 рр.

Дисертантом використано документи п’яти архівів: Словацького національного архіву (м. Братислава), Архіву літератури і мистецтва при Словацькій національній бібліотеці (м. Мартин), Державного архіву в Кошице, Державного архіву в Пряшеві та Державного архіву в Пряшеві (філіал Пряшів). У них доступним для спеціалістів і широких кіл громадськості є великий масив неопублікованих джерел з історії автономістського руху.

У Словацькому національному архіві нами були опрацьовані матеріали, що зберігаються у наступних фондах: “Андрій Глінка”, “Міністерство з повною владою у справах Словаччини”, “Вавро Шробар”, “Поліційне управління в Братиславі”. Вони висвітлюють різні аспекти діяльності людової партії в 1918—1938 рр. та знайомлять нас із поглядами її лідерів на найважливіші суспільно-політичні питання першої ЧСР. Вищезгадані фонди національного архіву також містять головні програмні документи словацьких автономістів: Зволенський маніфест від 16 жовтня 1932 р., Жилінську угоду від 6 жовтня 1938 р., Маніфест до словацького народу від 6 жовтня 1938 р. тощо.

У дисертації використано матеріали колишнього Літературного архіву Матіци Словенської, а нині Архіву літератури і мистецтва при Словацькій національній бібліотеці в Мартині. У ньому зберігається епістолярна спадщина та інші особисті папери провідних політичних діячів Словаччини.

Значний інтерес становлять документи фондів регіональних архівів Словаччини. Передусім Державного архіву в Кошице, де у фондах “Кошицька жупа” та “Поліційне управління в Кошице” зберігаються матеріали про виникнення й діяльність напіввійськової організації “Родобрана”. Також у вищезгаданих фондах Державного архіву в Кошице знаходяться документи, які висвітлюють роботу місцевого осередку людової партії в краї та опозиційні виступи її членів, спрямовані проти радикалізації автономістського руху в 1938 р.

Спеціальної уваги заслуговують матеріали, що зберігаються у Державному архіві в Пряшеві. Вони знайомлять нас із діяльністю словацьких автономістів в Пряшівському краї та ставленням до них місцевих органів влади. Фонд “Відділення центральної державної безпеки при поліційному управлінні в Пряшеві” містить матеріали про співпрацю СЛП і Автономного землеробського союзу (АЗС) в середині 1930-х рр., а також про участь делегації підкарпатських депутатів на зібранні словацьких політичних партій в Жиліні 5—6 жовтня 1938 р. У Державному архіві в Пряшеві (філіал Пряшів) знаходяться документи, які висвітлюють роботу місцевого осередку СЛП. Так, фонд “Районний уряд Пряшева” містить дані про чисельність партії в краї та тематику агітаційних виступів її членів.

Крім комплексу архівних джерел, нами використано також опубліковані документи. Зокрема законодавчі акти ЧСР і розпорядження уряду, вміщені у “Збірнику законів та розпоряджень Чехословацької республіки” за період з 1919 по 1938 рр. Вони знайомлять нас із державно-правовим становищем Словаччини відповідно до головних положень Конституції 1920 р., Організаційного закону від 1927 р. та Конституційного закону про автономію Словацької країни від 1938 р.

Цінний матеріал містить збірник “Документи словацької національної ідентичності та державності”, який був виданий у Братиславі в 1998 р. Опубліковані у ньому джерела висвітлюють історію автономістського руху, як один із етапів боротьби словацького народу за власну національну державу. Надзвичайно важливим джерелом є партійна програма “Наша Словацька Людова партія. Чого вона хоче? І За що бореться?” У ній викладені головні політичні завдання СЛП, серед яких фігурує й вимога надання Словаччині автономії в складі ЧСР.

Значний інтерес становлять праці та спогади тих чехословацьких політиків, які були безпосередніми учасниками досліджуваних нами подій. У працях А. Глінки „Записки з Мірова. Статті, листи і роздуми про словацьку свободу”, Й. Тісо „Ідеологія словацької людової партії”, Ф. Дурчанського „Автономія є народною вимогою” й інших представників людової партії обґрунтовується легітимність автономістського руху та необхідність державно-правових змін в ЧСР згідно принципу рівноправності чеського і словацького народів. Головні аргументи противників автономії викладені в працях М. Годжи „Федерація в Центральній Європі”, І. Дерера „Словацький розвиток і людацька зрада”, М. Іванки „Проти таємної іреденти” та ін. Мемуарна література представлена в дисертації роботами Т. Масарика „Світова революція. Спогади”, П. Чарногурського „6жовтня 1938 р.”, К. Медведцького „Словацький переворот” та ін.

Багатий фактографічний матеріал із теми наукового дослідження міститься в опрацьованих нами матеріалах чехословацької партійної періодики за 1920—1930-і рр. Зрозуміло, що публікації у цих виданнях були дещо тенденційними, але для нас вони становлять неабиякий інтерес, оскільки відображають ставлення конкретних політичних сил до словацького питання в ЧСР та шляхів його вирішення. У цьому аспекті вважаємо за необхідне виділити партійну пресу СЛП, і передусім — газету “Словак”. На її сторінках докладно висвітлювалися діяльність партії та погляди керівників автономістського руху на найважливіші суспільно-політичні питання в державі.

Історіографічний огляд досліджуваної теми проведено за хронологічним принципом та згідно з належністю робіт до конкретних національно-державних наукових шкіл. Саме тому автором здійснено аналіз рівня вивчення проблеми автономістського руху 1918—1938 рр. словацькою, чеською, українською та російською історіографією.

У чехословацькій історичній науці перші праці присвячені різним сторонам автономістського руху побачили світ у 50-х рр. ХХ ст. Їх характерною особливістю було те, що вони ототожнювали автономістський рух з СЛП. Історики, слідуючи головним принципам марксистської методології класової боротьби, піддали гострій критиці клерикальний і буржуазний характер партії та зосередили увагу на її зв’язках з гітлерівською Німеччиною. Саме в такому дусі були написані роботи А. Сірацького “Клерофашистська ідеологія людацтва”, І. Станека “Зрада і падіння. Глінкові сепаратисти і так звана Словацька держава” та Й. Данаша “Людацький сепаратизм і гітлерівська Німеччина”, які на довгі роки закріпили за СЛП статус одного з головних ворогів першої ЧСР.

Проблемі автономістського руху як явища та його ідеологічному змісту присвятили свої роботи Л. Ліпшер Lipscher L. јudacka autonomia – ilusia a skutoиnost. - Bratislava: SVPL, 1957. - 320s.

і Й. Крамер Kramer J. Slovenske autonomisticke hnutie v rokoch 1918 – 1929. - Bratislava: SAV, 1962. - 484s.. Історики одними з перших комплексно й системно дослідили еволюцію політичної програми СЛП. Однак, слідуючи вимогам часу, вони не зуміли уникнути існуючих ідеологічних штампів. Тому в їх працях діяльність людової партії була висвітлена занадто однобічно й не відображала усієї багатогранності та суперечливості досліджуваної теми.

Новий поштовх до плюралізму в чехословацькій історичній науці дали події “празької весни” 1968 року. Під їх впливом з‘явилася ціла низка робіт, у яких по-новому було розглянуто окремі сторони автономістського руху. Так, С. Фалтян у праці “Словацьке питання в Чехословаччині” заявив, що людова партія у домюнхенській республіці не мала сепаратистської програми й діяла в рамках чехословацької державності.

На початку 90-х років ХХ ст. словацька історична наука пережила свій “ренесанс”. Відтак було сформульовано нову концепцію політичного розвитку Словаччини в першій ЧСР. Колектив авторів “Історії Словаччини” заявив, що загальнодержавну політику в 1920—1930-х рр. визначали передусім постійні суперечки між центристами й автономістами, а вже потім національні, економічні та культурні питання.

Методологічні підходи істориків у 1990-х рр. стали ґрунтуватися на критичному використанні архівних джерел та раціональному погляді на причинно-наслідковий зв’язок подій словацької історії 1920—1930-х рр. Це, безперечно, позитивно вплинуло на науковий рівень їх робіт. Яскравим прикладом тому є праці Д. Ковача і П. Швoрца, які присвяченні питанню утворення чехословацької держави та особливостям її внутрішньополітичного розвитку.

Після “оксамитової революції” історики розпочали активно досліджувати діяльність керівників автономістського руху. У 1991 р. в Братиславі видано науковий збірник “Андрій Глінка його місце і роль в історії словацького народу”. Характерною особливістю книги була виключно позитивна оцінка діяльності незмінного голови людової партії. В дещо критичнішому дусі написані праці А. Бартлової “Андрій Глінка” та Ф. Внука “Андрій Глінка — трибун словацького народу”. Вони позбавленні надмірної романтизації автономістського руху і містять багатий фактичний матеріал про погляди та діяльність лідера СЛП.

Особі Й. Тісо присвячені монографічні дослідження І. Каменця “Трагедія політика, священика і людини” та М. Дюріци “ Йозеф Тісо словацький священик і політик”. Крім того в 1992 р. в Братиславі було видано матеріали наукового симпозіуму на тему “Спроба політичного і особистого профілю Й. Тісо”. Антидержавна діяльність В. Туки знайшла своє висвітлення у ґрунтовних наукових публікаціях Г. Мароша Maroљ H. Иinnosќ profesora Vojtecha Tuku pred jeho vytupom do Slovenskej ѕudovej strany roku 1922 // Historicky иasopis. – 2002. – Roиnik 50. – иislo 2. – S.257-279., А. Манфреда Manfred A. Proces s Vojtechom Tuku zo spravodajstva nemeckeho konzulatu v Bratislave // Historicky иasopis.- 1992. – Roиnik 40. – иislo 5. – S. 609 – 624. та М. Лукеша Lukeљ M. Cesta k amnistii Vojtecha Tuku // Historicky иasopis. – 1998. – Roиnik 46. – иislo 4. – S. 663 – 672..

У 1990-х роках чеські історики активно займалися дослідженням державно-правового устрою першої ЧСР. У цьому контексті вони частково торкалися й різних аспектів словацького автономістського руху. Так, у праці Е. Броклової “Чехословацька демократія. Політична система ЧСР 1918—1938 рр.” простежуються головні причини загострення чехо-словацьких суперечностей, які привели до появи впливового людацького руху. В колективній монографії “Політична еліта міжвоєнної Чехословаччини 1918—1938” дано детальні характеристики провідним політикам держави, в тому числі й представникам СЛП. Вони свідчать про те, що в чеській історичній науці й досі значну частину провини за розпад першої ЧСР покладають на лідерів автономістського руху. Актуальні питання чехословацького конституціоналізму знайшли своє висвітлення у спеціальному збірнику, підготовленому вченими університету імені Т. Масарика в Брно Aktualni otazky иeskeho a иeskoslovenskeho konstitucionalismu. – Brno: Masarikova univ.,1993. . Вміщені у ньому матеріали дають змогу по-новому розглянути найсуперечливіші питання політичного розвитку держави, в тому числі й проблему боротьби СЛП за узаконення автономії Словаччини.

Історія словацького народу в радянській вітчизняній історіографії активно досліджувалася вченими в широкому контексті чехословацької державності. Але позаяк проблема політичного розвитку в тоталітарній державі розглядалася однобічно у розрізі “класових протиріч” і “боротьби”, то вона знайшла спотворене відображення. Зусилля науковців були спрямовані на виявлення та розкриття недоліків буржуазної ЧСР, зокрема і в національному питанні. Радянські історики не визнавали за словацьким народом права на прояв своєї національної окремішності від чехів. І все ж, поряд з цими недоліками, праці вітчизняних вчених завжди відзначалися логічною хронологічною послідовністю перебігу історичних подій та багатим фактографічним матеріалом з доступних радянських і зарубіжних джерел.

В Україні під безпосереднім керівництвом відомих вчених — І. М. Мельникової, А. Ф. Кізченка, І. А. Петерса, І. М. Гранчака, М. М. Болдижара та С. В. Віднянського — протягом 1960—1980-х рр. склалися визнані в масштабах всього колишнього СРСР авторитетні наукові школи з дослідження проблем історії Чехословаччини, минулого і сучасності чеського і словацького народів. Вивчення чехословацької проблематики здійснювалося також в академічних і вузівських центрах Львова, Чернівців і Харкова. Українські вчені брали активну участь у підготовці й виданні багатотомної “Історії Чехословаччини” та підручників з історії південних і західних слов’ян. Дані видання відзначалися високим науковим рівнем. Чи не єдиним їх недоліком було те, що вони, слідуючи вимогам часу, були написані з позицій ортодоксального марксизму і класової боротьби. Автори робіт були змушені піддати гострій критиці діяльність СЛП, оскільки її керівництво ніколи не приховувало свого негативного ставлення до більшовизму та виступало проти співпраці ЧСР з СРСР.

Вагомий вклад у вивчення різних аспектів історії Чехословаччини зробили ужгородські вчені В. І. Худанич, І. І. Вовканич, І. М. Ліхтей, М. М. Палінчак та ін. Окремі з їх робіт присвячені проблемам розвитку Закарпаття у складі першої ЧСР. Однак вони становлять для нас великий інтерес, оскільки Підкарпатська Русь та Словаччина у 1920—1930-х рр. пройшли майже ідентичний шлях у своєму політичному розвитку. Також варто окремо відзначити монографію та ряд публікацій І. І. Вовканича, який одним із перших в сучасній українській історіографії всебічно висвітлив причини політичних і державно-конституційних змін у ЧСР в 1945—1948 рр. Вони знайомлять нас із наслідками “людацької” політики та обставинами падіння тоталітарної диктатури Й. Тісо, яка почала формуватися відразу після проголошення і узаконення автономії Словаччини в жовтні—листопаді 1938 р.

У сучасній вітчизняній історіографії активно досліджуються проблеми становлення й розвитку двосторонніх взаємин України і Словаччини. Цьому сприяє те, що у 90-х рр. ХХ ст. українська історична наука відмовилася від застарілих ідеологічних стереотипів щодо політичного розвитку Чехословаччини. Нові концептуальні оцінки можна знайти в сучасних узагальнюючих і підручникових виданнях, передусім у навчальних посібниках для вузів В. І. Ярового, М. Кріля та “Історії Центрально-Східної Європи”, підготовленої провідними вітчизняними вченими під егідою Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Однак слід зазначити, що рівень вивчення українськими істориками головних причин виникнення та етапів розвитку словацького автономістського руху в роки першої Чехословацької республіки й досі залишається недостатнім. У вітчизняній історіографії поки що наявні тільки епізодичні розвідки, які висвітлюють окремі аспекти цієї багатогранної та складної проблематики.

Російська історична наука послідовно і системно вивчає суспільно-політичний розвиток першої ЧСР. У монографії відомого московського історика Е. Ф. Фірсова “Еволюція парламентської системи в Чехословаччині в 1920-і рр.” досліджується проблема формування і функціонування інститутів політичної влади в Чехословаччині та участь у них провідних партій держави, в тому числі й СЛП. Багатий фактографічний матеріал з питань загально-методологічного характеру внутрішньополітичної ситуації в ЧСР 1920-х рр., зміни коаліцій правлячих партій, структури і динаміки політичної системи в цілому містять збірники “Політичні системи в країнах Центральної і Південно-Східної Європи 1917—1929 рр.” та “Соціальна структура та політичні рухи в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Міжвоєнний період”. У російських наукових журналах було опубліковано низку статей, присвячених різним проблемам історії першої ЧСР. Серед них слід виділити роботи Е. П. Серапіонової та В. В. Марьїної в яких констатується, що однією із головних причин занепаду ЧСР в 1938—1939 рр. була неспроможність празької влади вирішити національне питання в державі.

У другому розділі — „Виникнення та становлення словацького автономістського руху (1918—1921 рр.)” висвітлюються обставини входження словацьких земель до складу ЧСР, аналізуються головні причини загострення чехо-словацьких відносин в державі. Зокрема вказано на недостатній рівень чіткого визначення прав, місця і ролі Словаччини в політико-правовій та державно-конституційній системі республіки. Відзначено, що курс правлячих празьких кіл на унітаризм і централізм, масарико-бенешівська концепція “чехословакізму”, ряд соціально-економічних та релігійних проблем сприяли швидкому формуванню автономістського руху. Його головним репрезентантом була Словацька людова партія на чолі з А. Глінкою. Тому у розділі детально висвітлено процес відродження СЛП в 1918 р. на чисто конфесійній основі. З’ясовано, що на першому етапі розвитку партії діяльність її членів спрямовувалася на розбудову автономного становища католицької церкви в республіці та усунення духовенства проугорської орієнтації. Згодом СЛП виступила проти центристського курсу празької влади і розпочала домагатися реалізації головних положень Піттсбурзької угоди. Простежено еволюцію автономістської програми людової партії: від проекту церковного самоврядування до вимоги політичної автономії Словаччини у складі ЧСР.

Значну увагу приділено діяльності СЛП в 1919—1921-х рр. Зокрема висвітлено поїздку А. Глінки на Паризьку мирну конференцію з метою отримання міжнародних гарантій для автономії Словаччини. Встановлено, що її справжнім організатором та автором меморандуму “За мир в Центральній Європі” був Ф. Єглічка, який активно співпрацював з будапештськими ревізіоністськими колами заради повернення словацьких земель до складу Угорщини. Це в свою чергу дискредитувало ідею автономії в очах празької влади. Її представники відкрито звинуватили А. Глінку в державній зраді, а людову партію — в “мадяронстві” та сепаратизмі. Відстоюючи своє чесне ім’я СЛП була змушена відмовитися від жорсткої опозиції. Депутати партії в Національних зборах підтримали централістський проект Конституції (1920 р.) та утворили спільний парламентський клуб з Чехословацькою лідовою партією, керівництво якої підтримувало масарико-бенешівську концепцію “чехословакізму”. Та навіть за таких обставин СЛП не відмовилася від своєї автономістської програми. Про це свідчить хід її переговорів з владою в 1920—1921 рр. стосовно входження представників партії до урядової коаліції. Відзначено, що керівництво СЛП не задовольняла запропонована президентом Т. Масариком ідея адміністративної автономії на основі жупного устрою. Воно вимагало від Праги послідовної реалізації головних положень Піттсбурзької угоди. Підкреслено, що безкомпромісна позиція центральної влади стала вирішальним чинником у поверненні людової партії до жорсткої опозиції. Це сигналізувало про початок якісно нового періоду в історії автономістського руху, який характеризувався активізацією діяльності СЛП в напрямку реалізації природного права словацького народу на самовизначення.

У третьому розділі — „Успіхи й невдачі словацьких автономістів у 20-х роках ХХ ст.” розглянуто процес перетворення людової партії у найвпливовішу політичну силу на словацьких землях та розкрито головні причини появи в її лавах опозиційних течій, які наприкінці 1920-х років спричинили гостру кризу в автономістському русі. Показано методи політичної боротьби СЛП та її взаємовідносини з провладними та опозиційними партіями республіки. Наголошено, що людаки відмовлялися співпрацювати з тими політичними силами, які підтримували офіційну ідеологію “чехословакізму”, не визнавали самобутність словацького народу та вважали узаконення автономії першим кроком на шляху остаточного виходу словацьких земель із складу республіки. Партійна ідеологія СЛП значно звужувала можливості для політичних маневрів і обмежувала кількість потенційних союзників. Це призвело до того, що людаки в 1920-х рр. були змушені самостійно вести боротьбу за реалізацію головних положень Піттсбурзької угоди. Позитивно, що вони намагалися це зробити конституційним шляхом. В 1922 р. керівництво СЛП підготувало та подало на розгляд до Національних зборів власний законопроект про автономію Словаччини. Він передбачав перебудову республіки згідно принципу рівноправності двох державотворчих народів. Центристсько налаштовані депутати не підтримали даний законопроект, оскільки вважали його сепаратистським й таким, що загрожує територіальній цілісності ЧСР. Відтак не дивно, що центральна влада ігнорувала легітимні вимоги людової партії. За таких обставин СЛП не залишалося нічого іншого, ніж активізувати свою діяльність, спрямовану на популяризацію ідеї автономії серед словацького народу. Пропагандистська кампанія людаків враховувала соціально-економічні проблеми населення краю, а тому була успішною і забезпечила партії перемогу на парламентських виборах в Словаччині 1925 р. Вона засвідчила, що СЛП є зрілою політичною силою з якою чеським урядовцям доведеться рахуватися. Тому з середини 1920-х рр. Прага активно працювала над тим, аби переконати керівництво людової партії у необхідності входження її представників до правлячої урядової коаліції. У розділі детально розглянуто хід переговорів, які завершилися вступом СЛП до влади. Відзначено, що партія пішла на такий крок без гарантій реалізації її автономістської програми. Це стало причиною активізації в лавах СЛП прихильників радикалізації автономістського руху. У цьому контексті значну увагу приділено особі В. Туки, який прагнув повернення словацьких земель до Угорщини і співпрацював з будапештськими ревізіоністськими колами. Головним завданням політика було домогтися переходу СЛП на сепаратистську платформу та перешкодити її співпраці з празькою владою. В. Тука був керівником напіввійськової організації “Родобрана”, яку планував використати для відторгнення словацьких земель від ЧСР. З’ясовано, що саме його антидержавна діяльність призвела до гучного судового процесу, який дискредитував СЛП в очах центральної влади. Більше того він спровокував появу в лавах партії опозиції, яка вимагала від керівництва кардинального перегляду політичного курсу останніх років. Ситуацію ускладнювало й те, що після винесення судом вироку в справі В. Туки, людаки були змушені вийти з урядової коаліції і повернутися до опозиційної діяльності. СЛП опинилася в політичній ізоляції, яка супроводжувалася внутрішньопартійними суперечками та частковою втратою підтримки виборців. Усе це свідчило про тимчасову кризу в автономістському русі.

Четвертий розділ — „Радикалізація автономістського руху в 30-х роках ХХ ст.” присвячений проблемам діяльності людової партії в умовах загострення політичної боротьби в державі навколо вирішення словацького питання та внутрішньо- і зовнішньополітичним причинам проголошення і узаконення автономії краю в жовтні—листопаді 1938 р. З’ясовано, що СЛП в 1930-х рр. залишалася головним репрезентантом словацького автономістського руху і вела пошуки союзника у боротьбі проти празького централізму. Керівництво СЛП виношувало плани створення партійно-політичного блоку, який мав допомогти людакам вийти з політичної ізоляції в державі. Однак вони не були реалізовані, оскільки потенційні партнери мали відмінні від людаків погляди на найважливіші питання суспільно-політичного розвитку ЧСР. Саме тому програма створення Католицького блоку, а згодом і Союзу “корінних жителів Словаччини” не були реалізовані й залишилися тільки на папері.

Позитивно оцінений законопроект СЛП про автономію Словаччини від 1930 р. Він не суперечив Конституції 1920 р. та її трактуванню територіальної цілісності республіки. Тим не менше більшість депутатів Національних зборів проігнорували його і втратили таким чином можливість розв’язати словацьке питання в державі.

Значну увагу приділено співпраці СЛП з національною партією, яка послужила основою для створення в 1932 р. Автономістського блоку. Він засвідчив консолідацію словацьких політичних сил у боротьбі проти празького централізму. Дано характеристику Зволенському маніфесту, який містив програму та головні вимоги місцевих автономістів до влади. Розглянуто практичну діяльність блоку і обставини входження до нього Автономного землеробського союзу та Польського стронництва в Чехословаччині. Відзначено, що результати парламентських виборів 1935 р. розчарували членів даного партійно-політичного блоку і стали причиною його швидкого розпаду.

У розділі висвітлено місце і роль президента Е. Бенеша та прем’єр-міністра М. Годжи у чехо-словацьких відносинах другої половини 1930-х рр. Підкреслено, що вони намагалися вирішити словацьке питання в державі шляхом укладення відповідної угоди з СЛП, яка не передбачала узаконення автономії краю. З’ясовано, що безкомпромісна позиція празької влади призвела до радикалізації людацького руху. Частина членів партії вже не вірила у можливість реалізації автономії Словаччини мирним шляхом, а тому виступала проти будь-яких переговорів з чеськими урядовцями. Свідченням радикалізації СЛП став VІІ з’їзд партії в Пєштянах 1936 р., який ввійшов в історію своєю резолюцією, написаною в гострому націоналістичному і антибільшовицькому дусі. Керівництву СЛП довелося докласти значних зусиль, аби утримати партію в конституційно-правовому полі та продовжити переговори з владою. Прага, зважаючи на складну внутрішньо- і зовнішньополітичну ситуацію, готова була піти людакам на поступки, але не в питанні узаконення автономії Словаччини. У 1938 р. тиск на ЧСР з боку Берліну, Будапешту та Варшави ускладнився внутрішньою опозицією судето-німецьких, угорських і польських іредентистів. Усі вони намагалися використати словацьке питання у своїх корисливих цілях. Тому в розділі дано аналіз взаємовідносин СЛП з політичними силами, які представляли інтереси Німеччини, Угорщини та Польщі. Відзначено, що навіть в цей складний для республіки період людаки самостійно формували головні напрями розвитку автономістського руху. Підтвердженням є законопроект СЛП про автономію Словаччини від 1938 р., який передбачав збереження ЧСР на принципах рівноправності двох державотворчих народів.

Мюнхенський диктат сприяв загостренню внутрішньополітичної боротьби в республіці. Капітуляція празької влади свідчила про її банкрутство та готовність в майбутньому задовольнити територіальні вимоги Будапешту. За таких обставин політична ініціатива у Словаччині остаточно перейшла до рук СЛП, яка єдина серед усіх місцевих партій мала власну програму вирішення словацького питання в державі. Центристським політичним силам не залишалося нічого іншого, ніж розпочати переговори з людаками. Їх результатом стало проголошення 6 жовтня 1938 р. автономії Словаччини в складі ЧСР. Показано реакцію празької влади на Жилінську угоду та висвітлено обставини прийняття Національними зборами Конституційного закону № 229 про автономію Словацької країни. Відзначено, що проголошення і узаконення автономії в жовтні—листопаді 1938 р. ознаменували кінець демократичного розвитку краю, оскільки сприяли встановленню авторитарного режиму людової партії.

У висновках підсумовуються результати дослідження відповідно до поставленої мети і завдань.

1. Доведено, що автономістський рух зародився і розвивався безпосередньо на словацькому підґрунті. Його поява не була ініційована ворожими республіці державами. Тому, з цієї точки зору, він був історично цілком легітимним, оскільки відображав процес подальшого розвитку і перетворення словацького етнічного народу в народ політичний. Водночас існував цілий ряд об’єктивних і суб’єктивних причин, які значною мірою прискорили появу автономістського руху та надали йому певних характерних рис. Ці причини випливали з центристського курсу празької влади, який не враховував політичних, економічних, соціальних, культурних та релігійних особливостей словацьких земель.

Однією з головних причин появи автономістського руху була та, що офіційна ідеологія ЧСР не визнавала існування самостійного словацького народу. Конституція 1920 р. закріплювала концепцію “єдиної чехословацької нації” в державному ладі домюнхенської республіки та проголошувала її територію єдиним і неподільним цілим. Недостатній рівень чіткого визначення прав, місця і ролі Словаччини в політико-правовій, державно-конституційній системі держави, курс правлячих празьких кіл на унітаризм і централізм, масарико-бенешівська концепція “чехословакізму” та “єдиної чехословацької нації”, ряд інших проблем зробили, на нашу думку, закономірним появу та швидкий розвиток автономістського руху в першій ЧСР.

2. Словацький автономістський рух за двадцять років існування став невід’ємною складовою політичної системи республіки й активно впливав на головні напрями розвитку загальнодержавної політики в 1920-1930-х рр. Зважаючи на це, ми пропонуємо виділити наступні періоди в розвитку автономістського руху в 1918-1938 рр.

Перший період – жовтень 1918-1921 рр. - це становлення автономістського руху. На цьому етапі Словацька людова партія пройшла еволюцію від проекту церковного самоврядування до вимоги політичної автономії Словаччини в складі республіки. Вона рішуче виступила проти центристського курсу празької влади та розпочала діяльність, спрямовану на реалізацію в державі головних положень Піттсбурзької угоди від 1918