НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

САПОЖНИКОВ ІГОР ВІКТОРОВИЧ

УДК 903”6325”(477.73/.74)(043.3)

ПІЗНІЙ ПАЛЕОЛІТ СТЕПІВ ПІВДЕННОГО ЗАХОДУ УКРАЇНИ:

хронологія, періодизація і господарство

Історичні науки – 07.00.04 – археологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті археології НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Гладких Михайло Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри археології та музеєзнавства

доктор історичних наук, старший науковий співробітник

Анікович Михайло Васильович,

Інститут історії матеріальної кільтури,

Російська Академія наук, провідний

науковий співробітник відділу палеоліту

доктор географічних наук, старший науковий співробітник

Матвіїшина Жанна Миколаївна

Інститут географії НАН України,

заввідділом палеогеографії

Провідна установа: Інститут українознавства імені Івана Крипякевича

НАН України, відділ археології, м.Львів

Захист відбудеться 17 січня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 при Інституті археології НАН України (04210 м.Київ, просп.Героїв Сталінграда, 12).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту археології НАН України (04210 м.Київ, просп.Героїв Сталінграда, 12)

Автореферат розісланий 7 грудня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Є.І.Архипова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Значна частина історії людства припадає на пізній (верхній) палеоліт. Ця епоха характеризується появою у Східній Європі людини сучасного типу – Homo sapiens, колективи якої протягом ранньої пори пізнього палеоліту витіснили своїх попередників неандертальців. Саме у пізньому палеоліті прадавніми людьми була освоєна уся територія сучасної України. Найбільша кількість та щільність поселень цього часу, завдяки багаторічним польовим роботам багатьох дослідників, зафіксована в її південній частині, зокрема, в зоні причорноморсько-азовських степів.

Актуальність теми обумовлена назрілою потребою створення на базі сучасних теоретичних і методичних розробок монографічного дослідження одного з найдавніших періодів історії Південної України. Робота присвячена узагальненню значних за обсягом матеріалів пізнього палеоліту степів південного заходу України, їх аналізу та інтерпретації з залученням даних з усього півдня Східної Європи, в тому числі з територій Республіки Молдови та Російської Федерації.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Праця є складовою частиною наукової теми Інституту археології Національної Академії наук України “Історія та археологія Північно-Західного Причорномор’я” (№ держреєстрації 0101U004315), у якій автор виконує розділ “Палеоліт”. 

Мета і задачі дослідження. Метою работи є реконструкція історичних процесів в епоху пізнього палеоліту в причорноморсько-азовських степах та в цілому на півдні Східної Європи.

Задачі дослідження такі:

1) Характеристика, узагальнення і аналіз матеріалів пам’яток степів південнного заходу України, значна частина яких була знайдена і досліджена автором.

2) Створення геохронологічної схеми для пізнього палеоліту півдня Східної Європи.

3) Аналіз змін природніх умов зони степів і рівня Чорного моря у другій половині пізнього плейстоцену.

4) Розробка детальної хронологічної колонки пам’яток пізнього палеоліту степів Північного Причорномор’я.

5) Визначення послідовності культурних явищ на півдні Східної Європи.

6) Розробка загальної періодизації пізнього палеоліту регіону.

7) Деталізація концепції степової природно-господарської області.

Об’єктом дослідження є історія первісного населення півдня Східної Європи в епоху пізнього палеоліту.

Предметом дослідження є археологічні пам’ятки і знайдені на них об’єкти (залишки жител, фауністичні й палінологічні матеріали, кам’яні та кістяні артефакти).

Методи дослідження. У роботі комплексного використані такі методи і підходи: кореляційний, хроностратиграфічний, палеогеографічний, статистичний, типолого-класифікаційний, картографічний, етнографічного моделювання, основним з яких є порівняльно-історичний.

Наукова новизна. Дисертація є першою в історіографії загальною роботою синтетичного характеру, яка присвячена пізньому палеоліту степів південного заходу України, що базується на археологічних матеріалах, здобутих автором та іншими вченими. Її наукова новизна визначається передусім тим, що у роботі запропонована оновлена концепція інтерпретації розвитку пізнього палеоліту регіону, яка у більшості аспектів стосується території усього півдня Східної Європи. При цьому автором були вперше або по-новому розв’язані чи висвітлені наступні проблеми та конкретні питання:

1) Створена авторська геохронологічна схема, на підставі якої реконструйована картина природно-кліматичних змін, що мали місце в зоні степів в епоху пізнього палеоліту.

2) Розроблена нова хронологічна колонка пам’яток, яка містить значно уточнені датування низки стоянок та комплексів.

3) Узагальнена уся сукупність матеріалів по житлам і господарсько-побутовим комплексам зони степів, на базі чого зроблена їх соціальна, функціональна та сезонна інтерпретація.

4) На підставі концепцій історико-культурних областей (ІКО), технокомплексів (ТК) та археологічних культур (АК) отримана нова картина послідовності культурних явищ на півдні Східної Європи протягом пізнього палеоліту.

5) Розроблено оновлену трьохступеневу історичну періодизацію пізнього палеоліту регіону.

6) Значно уточнено та доповнено положення про степову пізньопалеолітичну природно-господарську область (ПГО).

Теоретичну цінність дослідження становлять теоретичні узагальнення, критична оцінка наявних і висунення власних наукових положень і гіпотез, які детально обгрунтовані на базі порівняльно-історичного методу; в отриманні нового наукового знання на основі вивчення та аналізу значного обсягу матеріалів.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення методики аналізу археологічних джерел, зокрема, для датування пам’яток, при написанні узагальнюючих праць з первісної історії України і Східної Європи, а також для розробки лекційних та спеціальних курсів в університетах та інститутах.

Джерелознавча частина роботи буде використана для створення “Зводу пам’яток історії та культури України”, у музейно-експозиційній і фондовій роботі та у науково-просвітницькій діяльності.

Особистий внесок здобувача. В роботі використані матеріали, які автор здобув особисто. Ним знайдено понад 60 нових пам’яток, проведені розкопки стоянки Велика Акаржа та досліджені інші поселення (Чобручі, Кам’янка та ін.).

У монографії, написаної разом з Г.В.Сапожниковою і Г.Ф.Коробковою (1995), автору належить вступ і заключний розділ, присвячений культурній та господарській специфіці зони степів. У статтях з палеогеографом С.І.Медяник (1992), археозоологом О.П.Секерською (2001) і трасологом Г.В.Сапожниковою (1989; 1992; та ін.) автором написана археологічна складова і зроблені висновки. У статтях з В.Г.Петренко, Л.Ю.Поліщук (1993), В.Я.Сорокіним (2005) та іншими археологами ним написані розділи, що стосуються матеріалів пізнього палеоліту та їх інтерпретації. У статті з С.О.Дворяниновим (2002) автору належить історіографічний розділ, а стаття з Ю.В.Кухарчуком (2004) написана на паритетних засадах.

Апробація роботи. Усі аспекти дисертації апробовані на наукових засіданнях відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАН України. Головні положення відображені у публікаціях і доповідях автора на наукових міжнародних та регіональних конференціях у Києві (1989, 2001, 2004), Винниці (1990), Донецьку (1989, 2004), Запоріжжі (1989, 1996), Луганську (1990), Одесі (1992, 1993, 2001, 2003), Полтаві (1989), Херсоні (1990), Білгород-Дністровську (1990, 1995), Кам’янець-Подільську (1989), Лубнах (2003), Рені (1989), Кишиневі (1988), Санкт-Петербурзі (1989, 1990, 1994, 2003), Новосибірську (1990), Костьонках (Росія, 2004, 2005), Ростові-на-Дону (2005), Нер’ї (Іспанія, 2004), Вероні (Італія, 2005), Будапешті (Угорщина, 2005).

Публікації. Основні результати дослідження відображені в більш як 80 наукових працях, в тому числі – двох монографіях (одна у співавторстві з Г.В.Сапожниковою і Г.Ф.Коробковою) та одній брошурі. 28 робіт опубліковано у фахових наукових виданнях. Ще 20 праць вийшли в світ у збірках наукових статей та журналах різного профілю, а решта – у тезах доповідей конференцій та симпозиумів.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та двох додатків. Основний текст – 353 сторінки, додаткова інформація – 228 сторінок (список використаних джерел – 1001 позиція і список скорочень на 102 стор.; додаток А, таблиці – 12 стор.; додаток Б, ілюстрації – 114 стор.). Загальний обсяг – 581 сторінка.

ЗМІСТ РОБОТИ

ВСТУП

У вступі подано загальну характеристику теми дослідження, визначено його актуальність, новизну, часові межі, мету і завдання. Особлива увага приділена характеристиці регіону степів південного заходу України, який розглядається як частина сучасної степової природно-екологічної зони. Згідно зоо- та ботаніко-географічного районування, кордон між степовою і лісостеповою природніми зонами простягається у напрямку південний захід – північний схід приблизно по лінії: гирло р.Прут – Тирасполь – Ананьїв – Первомайськ – Кременчуг – південніше Полтави та Харкова. На заході регіон обмежений пониззями рік Дунай і Прут, на півдні – берегом Чорного моря, а на сході його межа є умовною та проведена по межиріччю Інгул-Інгулець та пониззю Дніпра. Географічно регіон є частиною території Причорноморської низовини Східноєвропейської рівнини і може бути визначений також як “південно-західні степи”, що складають більшу частину власне причорноморських степів.

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА. ІСТОРІОГРАФІЯ.

МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Дослідженням палеоліту південно-західних степів передували випадкові палеонтологічні знахідки, а також розкопки О.Д.Нордмана у карстових печерах Одеси і Нерубайського (1846-47). Початок власне наукових робіт пов’язаний з відкриттям Ф.А.Козубовським пізньопалеолітичної стоянки Анетівка в басейні Південного Бугу (1930). У 1938 році Т.Г.Грицай знайшов печеру Іллінку, розкопану як палеонтологічне знаходження А.Д.Рощіним, А.В.Добровольським і І.Г.Підопличком за участю П.Й.Борисковського, С.М.Бібікова, П.П.Єфименка та ін. (1938-41, 1944-46).

У середині 1950-х років на території регіону розпочались планомірні пошуки і розкопки пам’яток. В.І.Красковський (1954-1970) та Одеський палеолітичним загін Ленінградського відділенння Інституту археології АН СРСР під керівництвом П.Й.Борисковського (1954-68) знайшли й дослідили такі стоянки, як Велика Акаржа, Кам’янка та чимало місцезнаходжень (Барабой ІІ, ІІІ та ін.). Тоді ж А.М.Кремер виявив стоянку Михайлівку (1957; з 1964 р. – Білолісся).

З інших робіт 1960-х років особливе значення мали розкопки В.Н.Станком і Г.В.Григор’євою стоянки Сагайдак І (1967), а також відкриття О.В.Гудковою місцезнаходжень Зелений Хутір І і ІІ (1969). З 1978 року дослідження Степового Побужжя проводить Причорноморська експедиція під керівництвом В.Н.Станка. Її співробітники виявили близько 30 пам’яток, з яких розкопувались Анетівка І, ІІ та ХІІІ.

Починаючи з 1968 року автор відкрив близько 60 стоянок та місцезнаходжень, в том числі понад 20 на території Молдови. Значні колекції матеріалів зібрані ним на Зеленому Хуторі, Кулударі, Кам’янці, Барабої ІІІ, Лапушні, Отарику, Роксоланах та ін. Розкопки проведені у Чобручах (1979) та Великій Акаржі (1988-93). Ще однією виразною пам’яткою степової частини Молдови є стоянка Калфа в гирлі річки Бик, знайдена та досліджена С.І.Коваленком (1984).

Загалом у південно-західних степах на сьогодні відомо близько 150 пам’яток. З них розкопані 9 та ще не менш як 10 репрезентовані виразними зборами матеріалів на поверхні. Колекції деяких з них частково втрачені (Анетівка, Іллінка), інші описані не повністю (Анетівка ІІ, Сагайдак І), але в цілому матеріали більшості стоянок опубліковані в літературі доволі вичерпно. Кілька пам’яток (Іллінка, Анетівка І та ІІ, Велика Акаржа, Михайлівка) досліджені комплексно, з залученням геологів, палінологів та палеонтологів. Для п’яти основних пам’яток наявно 12 абсолютних дат. Таким чином, джерельна база пізнього палеоліту степів південного заходу України є значною за обсягом і хронологічно репрезентативною. Разом з тим вирішення низки поставлених завдань неможливе без залучення джерел та матеріалів інших територій зони степів та півдня Східної Європи.

Хронологія і періодизація пам’яток. Протягом тривалого часу єдиним комплексом пізнього палеоліту південно-західних степів залишалась Анетівка (Козубовський, 1935), оскільки більша частина знарядь Іллінки датувалась мустьєрським часом (Ефименко, 1953). У 1950-60-х роках через малу кількість відомих пам’яток дослідники зони степів користувались переважно хронологічними схемами та періодизаціями П.П.Єфименка (1953) та П.Й.Борисковського (1953), розробленими за матеріалами більш північних регіонів. Саме тому майже всі стоянки, знайдені і досліджені у ті роки (Велика Акаржа, Кам’янка, Михайлівка та ін.), були суттєво омолоджені.

З праць 1960-70-х років позитивну роль зіграли схеми М.І.Гладких (1969), С.М.Бібікова (1971), С.В.Смирнова (1973), В.Н.Станка (1975) та ін. Певний час степові стоянки датувались згідно чотирьохступеневій схемі В.Н.Станка (1980), яка доповнювалась ним (Станко, 1982; Cтанко, Смольянинова, 1985; Станко и др., 1989) та іншими авторами (Смольянинова, 1990; Григорьева, 1992; та ін.). У 1980-х роках з’явились хронологічні колонки пам’яток Побужжя (Сапожникова, 1986; Сапожникова и др., 1995), Приазов’я (Кротова, 1985; 1986; Горелик, 1986), Нижнього Подніпров’я (Оленковский, 1989; 1991), Нижнього Придністров’я (Сапожников, 1987). На базі цих праць, схеми М.Ф.Веклича та перших абсолютних дат була розроблена хронологічна колонка пам’яток зони степів (Станко, Свеженцев, 1988), яка й досі не втратила своєї актуальності. Пізніше проблеми датування степових стоянок вирішувались О.О.Кротовою (1994; 2000; 2003; Krotova 1995; та ін.), Н.Б.Леоновою (Leonova, 1994), автором (Сапожников, 1995; 2003; та ін.), В.Н.Станком (1997) та ін.

З інших розробок за темою найбільш важливими є: по Криму (Колосов и др., 1990; Колосов, 1991; Бибиков и др., 1994; Cohen et al., 1996; Маркс, Монигал, 2000; Чабай и др., 1998; Чабай, 2000; Yanevich et al. 1996; Яневич 1999; 2000; Demidenko, Otte, 2000-2001; Демиденко, 2003; Степанчук и др., 2004); Нижньому Придністров’ю та Молдові (Борзияк, 1983; Сhirica et al., 1996; Коваленко, 1993; Kovalenko, 1995; Коваленко, Кетрару, 1999); півдню Східної Європи (Сohen, Otte, 1996; Сohen, Gorelik, 1998; Сohen 1999; Sapozhnikov, 2003; Сапожников, 2004; 2005) та більш загального характеру (Рогачев, Аникович, 1984; Аникович 1991; 2003; Anikovich 1992; Гладких, Станко, 1997; Залізняк 1998; 2000; Cohen, Stepanchuk, 1999; 2000-2001; Чабай, 2003; 2004; Djindjian et al., 2005; та ін.).

Отже, на сьогодні стосовно хронології пам’яток здобута значна кількість фактів, що потребують аналізу та узагальнення.

Культурна інтерпретація пізнього палеоліту півдня Східної Європы, виходячи з наявності різних підходів, визначається на різних рівнях. Найвищим з них є провінції і найчастіше регіон включається до середиземноморської (капсійської) провінції, вперше виділеній А.Брейлем (1912). Її кордони та характеристики пізніше уточнювали П.П.Єфименко (1938; 1953), С.М.Замятнін (1951), О.П.Окладников (1956).

Другий рівень представлений історико-культурними областями і вперше пізній палеоліт регіону включив до єдиної ІКО М.Я.Рудинский (1947), що підтримали О.О.Формозов (1959), П.П.Єфименко (1960), П.Й.Борисковський (1964), М.О.Бадер (1961; 1965), а пізніше М.В.Анікович (1992; 2001) та автор (Сапожников, 1992; 1995) та ін. Проти такого підходу виступили М.Д.Гвоздовер (1964; 1967), Г.В.Григор’єва (1966; 1967) та інші автори, які виділили у степах декілька археологічних культур (АК), проти чого ніколи не виступав П.Й.Борисковський (1984).

Археологічні культури є нижчим рівнем культурної інтерпретації і на сьогодні в роботах В.Н.Станка, М.Д.Праслова, О.О.Кротової, М.П.Оленковського, О.Ф.Гореліка, Л.Л.Залізняка, Д.Ю.Нужного, автора та інших в зоні степів виділена такі АК: нижньодністровська, акаржанська, анетівська, нижньодніпровська, муралівська, північно-приазовська, амвросіївська, кам’янобалківська, шан-кобинська, рогаликсько-царинківська та ін. Кілька АК, виділених В.Н.Станком, С.П.Смольяниновою та Д.Я.Телегіним (нижньодністровська, анетівська, передгребениківська та кримсько-білоліська) за своєю суттю є не культурами, а лініями генетичного розвитку.

Проблеми еколого-господарської інтерпретації. Зазвичай історію виділення та атрибуції степової природно-гоподарської області (ПГО) розпочинають зі статей П.П.Єфименка та П.Й.Борисковського початку 1960-х років, але насправді названі вчені говорили про господарську специфіку пізнього палеоліту степів ще у 1930-50-х роках, підкреслюючи короткочасність і сезонність стоянок, специфічний склад фауни та більшу роль збиральництва рослинних продуктів і молюсків, ніж у північніших районах. Принципово важливим було зауваження П.П.Єфименка, що характер культурних шарів Великої Акаржі та Амвросіївки свідчить “про дуже нетривале проживання, яке багато разів відновлювалось протягом якогось тривалого періоду часу”. Саме П.П.Єфименко першим помітив аналогію господарству пізньопалеолітичного населення степової області у способі життя північноамериканських індіанців (1960). Положення про степову ПГО критикувалось М.Д.Гвоздовер, Г.В.Григор’євою, а пізніше Н.Б.Леоновою, Є.В.Міньковим та іншими авторами, які відмічали різновидовий склад фауни деяких стоянок, наявність на них вогнищ, багать та ін. Далі у роботі висвітлено концепцію кризи мисливського господарства, а також різні підходи до інтерпретації поселень – сезонний, функціональний (базові стоянки та мисливські табори), з точки зору тривалості використання та картографічний.

В процесі викладення методики дослідження особлива увага приділена визначенням таких понять як провінції та ІКО, а також технокомплекси (ТК; аналоги – шляхи розвитку, варіанти індустрій, фації та ін.). Для пізнього палеоліту регіону притаманні оріньякоїдний, селетоїдний та граветоїдний ТК. Найбільш вдалі їх визначення запропонував М.В.Анікович (1998, 2003), причому в них відсутні відсоткові показники тих чи інших груп знарядь або виробів. Особлива увага приділена поняттю археологічних культур та їх атрибуціїї у степовій зоні. Зауважимо, що для вирішення питань хронології пам’яток та періодизації пізнього палеоліту застосування концепції АК є менш продуктивним, ніж ТК. Водночас автор не спростовав можливості та необхідності виділення АК, але підкреслив нагальну потребу ревізії низки культур, атрибутованих за різними принципами (генетичним та синхронно-територіальним), які нерідко неможливо співставити між собою.

Відзначено також, що традиційним визначенням АК більш відповідають більш пізні культури часів фінального палеоліту. В цілому автор є прибічником багаторівневого і різнобічного аналізу матеріалів пізнього палеоліту того чи іншого регіону, що передбачає їх розгляд з точок зору різних концепцій та підходів – провінцій, ІКО, ТК, АК та ін. При цьому аутентичність отриманих висновків залежить в першу чергу від якомога точного датування як окремих пам’яток, так і їх груп, виділених за тими чи іншими ознаками.

РОЗДІЛ 2. ГЕОХРОНОЛОГІЯ І ПАЛЕОЕКОЛОГІЯ

На початку розділу підкреслюється важливість використання у палеолітознавстві геохронологічних схем і необхідність розробки єдиної схеми для півдня Східної Європи. Надійним підгрунтям для цього є фундаментальні праці М.Ф.Веклича та його групи, палінологічна схема Н.П.Герасименко (1997; 2004), а також досягнення зарубіжних вчених. Кореляція схем М.Ф.Веклича та інших авторів зведена у спеціальній таблиці. Зроблено висновок, що всі фази глобальних змін клімату, які мали місце від 40 до 10 тис. років тому (ВР), зафіксовані у зоні степів якщо не літологічними, то, як мінімум, палінологічними методами.

Окремо розглянуті проблеми абсолютного датування природних фаз часу другої половини пізнього плейстоцену. Важливо, що цінні палеогеографічні матеріали (датовані фауністичні комплекси та палінологічні колонки) були отримані в процесі дослідження багатьох пам’яток пізнього палеоліту степів південного заходу України (Іллінки, Сагайдака І, Великої Акаржі, Анетівки І і ІІ, а також Михайлівки).

Автором розроблена така загальна хроностратиграфічна схема для часів пізнього палеоліту:

Рання пора (= дофіновському горизонту схеми М.Ф.Веклича) – 32-22 тис. років ВР. З трьома рівнями: нижнім – близько 32-28 тис. років ВР, середнім – 28-25 тис. років ВР та верхнім – 25-22 тис. років ВР, які в цілому відповідають трьом теплим фазам – арсі, мезьє і тюрсак.

Середня пора (= ранньопричорноморському підгоризонту) – 22-16,5 тис. років ВР. Розділена на три рівня: нижній – 22-20 тис. років ВР, середній – 20-18 тис. років ВР та верхній (= дріасу-Іа) – 18-16,5 тис. років ВР. У ній наявна тепла фаза ложері (21-20 тис. років ВР), що розділяє два льодовикових піки, другий з яких (19-18 тис. років ВР) був максимально холодним.

Заключна (пізня) пора (разом = середньо- і верхньопричорноморському підгоризонтам) – 16,5-10,3 тис. років ВР з трьома рівнями: нижнім – 16,5-15,0 тис. років ВР, середнім – 15,0-13,0 тис. років ВР (дріас-Іб, рауніс, дріас-Іс) та верхнім – 13,0-10,3 тис. років ВР (бьоллінг, дріас-ІІ, аллерьод – разом “пізньогляціальний інтерстадіал”, а також стадіал дріас-ІІІ; усі разом = фінальному палеоліту).

В основних своїх моментах та датуваннях пір і рівней ця схема не суперечить побудовам інших вчених і може використовуваться як базова для створення колонки пам’яток та розробки періодизації не тільки пізнього палеоліту півдня Східної Європи, але й інших регіонів. Водночас вона є утилітарною, робочою і напевно буде уточнюватися в майбутньому.

Простежена автором динаміка змін природних умов зони степів у пізньому палеоліті може бути охарактеризована таким чином. Протягом ранньої пори епохи рослинність складалася зі степових ландшафтів з незначними острівними лісами, в яких переважали береза і сосна, зустрічались широколистяні види дерев (граб, липа, в’яз, дуб). Щоправда, під час дофіновського оптимуму (близько 28-25 тис. років ВР) на сході регіону (в районі Амвросіївки, за Н.П.Герасименко) переважали лісостепи, ліси були сосновими з домішками берези, дуба й липи, а степи – злаковими. У фауністичних комплексах (Іллінка, два шари Міри та ін.) наявні кінь та бізон, а також північний та інші олені, сайгак, печерний ведмідь, заєць. Кістки мамонтів та шерстистих носорогів зустрічаються рідко.

Для середньої пори пізнього палеоліту в цілому були реконструйовані дуже холодні природні умови, що були найсуворішими під час другого піку похолодання (19-18 тис. років ВР). Основні ландшафти: посушливі злаково-полиново-лободові степи з перелісками сосни та чагарникових беріз. Протягом льодовикових фаз кількість холодолюбивих видів рослин збільшувалась. Клімат холодний континентальний. Для фази ложері (21-20 тис. років ВР; у Муралівці) відзначені тепліші умови та лісостепові ландшафти. Тваринний світ представлений переважно бізоном та диким конем, хоча зустрічаються залишки північного оленя, сайгака, песця, вовка, зайця. Кістки мамонта і носорога поодинокі, що не дозволяє розглядати цих тварин як види, що мешкали в степах у цей час.

Для заключної пори пізнього палеоліту загалом також характерні холодні перегляціальні степові умови, хоча у розрізах декількох стоянок за даними літології та палінології простежені три теплі фази: ляско, рауніс та пізньольодовиковий інтерстадіал (lateglacial interstadial). Рослинність степової зони у холодні фази складалась з опустинених полиново-лободових степів. У байрачно-долинних лісах росли сосна та чагарникові берези. У теплі фази степи ставали луковими, а в лісах з’являлись вільха, справжні берези, рідше ялина. Вважається, що з трьох оптимальних фаз цієї пори найтеплішими були ляско та останній інтерстадіал. У нижньому (16,5-14,5 тис. років ВР) та середньому (14,5-13,0 тис. років ВР) рівнях заключної пори у фауні домінували бізон і кінь, рідше зустрічались північний олень, песець і бурий ведмідь. У верхньому рівні (13,0-10,3 тис. років ВР) відбулися зміни – починає переважати дикий кінь, з’являється тарпан, знову сайгак, а північний олень зустрічається тільки у північно-східній частині європейських степів.

Таким чином, вже з часів ранньої пори пізнього палеоліту можна говорити про наявність у зоні степів своєрідних природних умов, що відрізнялись від північніших районів. Помітні зміни складу фауни відмічені у бьоллінгу та аллерьоді. Отже, перебудова пізньоплейстоценового теріокомплексу півдня Східної Європи розпочалась задовго до початку голоцену і була довготривалим процесом.

Окремо розглянута низка загальних проблем палеогеографії регіону: кордони і зональність степової зони, так звана “гіперзональність” фауни, тектонічні процеси та зміни рівня Чорного та Азовського морів. Так, близько 30-22 тис. років ВР рівень Понто-Меотичного басейну знаходився на відмітках –15-10 м. Для періоду 22-16,5 тис. років ВР простежена потужна регресія, причому під час льодовикового максимума рівень моря впав до –100-90 м. Після 18 тис. років ВР він почав підвищуватись, сягнувши на початку голоцену відміток –15-20 м. Загалом протягом усього пізнього палеоліту рівень цих морів був нижчим за сучасний і це слід враховувати у палеодемографічних розробках, при реконструкції шляхів міграцій населення та тварин тощо. Крім того, показники змін рівня Чорного моря важливо знати при вивченні геоморфології прибережних стоянок (Великої Акаржі, Михайлівки та ін.).

РОЗДІЛ 3. АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ ТА МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА

У степах південного заходу України виділяються три групи місцезнаходжень – у Південному Побужжі, Нижньому Подністров’ї і Дністро-Дунайському межиріччі (Буджаку), причому найбільша їхня щільність відзначена у Придністров’ї, а найменьша – у Буджаку. У розділі охарактеризовані матеріали основних пам’яток цих районів. Особлива увага приділена хронології стоянок, а також наведені інтерпретації їх кам’яного інвентаря з точок зору ТК та АК.

Південне Побужжя. Найбільш раннім тут є Сагайдак І, розташований на першій терасі лівого берега річки Інгул. Стоянка розкопана на площі 116 кв.м. Для нижнього культурного шару наявні дві абсолютні дати близько 21,2-20,3 тис. років ВР, що відповідає стратиграфії. Колекція крем’яних артефактів складає близько 1450 екз., вироби зі вторинною обробкою – 83 екз. Серед скребків переважають низькі кінцеві, є високі та ін. Нуклеусів мало, різці відсутні, але наявні мікровістря дюфур і мікропластини з крайовою ретушшю (Станко, Григорьева, 1977). Комплекс віднесений до оріньякоїдного ТК, маючи виразний епіоріньякский характер. Так, у ньому відсутні деякі форми типового оріньяку І-ІV – нуклеподібні скребки, пластини з ретушшю, багатофасеточні різці та ін. Це характерно і для інших одночасних стоянок зони степів (Муралівки, Золотівки І, Михайлівської Балки) та Криму (нижн. шар Сюрені І). Автор згоден з М.І.Гладких та С.М.Рижовим, які співставили з Сагайдаком І матеріали Гордашівки І на Уманщині. Правда, у Гордашівці дюфури поодинокі, немає низьких кінцевих скребків, але наявні нуклеподібні скребки, різнотипні різці, пластини з ретушшю по периметру та ін. (Гладких и др., 1994). Нещодавно ця аналогія була підтверджена першою для Гордашівки І датою (20,4 тис. років ВР).

Анетівка ХІІІ (Щуцьке). Стоянка розташована на правому березі річки Бакшали і складається з п’яти скупчень підйомного матеріалу (площею по 500 кв.м). У 1991-93 роках В.Н.Станко розкопав 250 кв.м одного з них. Розколоті кремені зустрічались з поверхні до глибини 4,3 м. Вважається, що більша їх частина датується ранньою порою пізнього палеоліту, оскільки пов’язана із дофіновським похованим грунтом (товщиною 5 см), проте В.Ф.Петрунь не визначив його однозначно. Літологія нашарувань порушена, а В.Н.Станко прямо заявив “про можливе перевідкладення археологічного матеріалу”. Про крем’яні знахідки він заключив: “Складається враження, що значна частина колекції взагалі не пов’язана з діяльністю людини…” (Станко и др., 1994). Отже, ця пам’ятка є суперечливою, а її вік остаточно не встановленим.

Анетівка І. Стоянка знаходиться на другій терасі правого берега Бакшали. Досліджена у 1978 році розкопом 7х5 м. Абсолютні дати поки відсутні, проте стратиграфія пам’ятки виразна. Культурний шар залягає у лесі на глибині 0,6-1,1 м над похованим грунтом, що дозволяє датувати його після 22 тис. років ВР. Повідомляється про два рівня залягання знахідок, але всі автори визнають “беззаперечну однорідність обох комплексів” (Станко и др., 1984; Смольянинова, 1990; Сапожникова и др., 1995). Це дозволяє сумарно описати колекцію, яка складається з майже 9 тис. крем’яних виробів (520 зі вториною обробкою). Серед останніх переважають скребки – кінцеві на пластинах і відщепах (переважно з високими лезами), підокруглі, нуклеподібні, “з носиком” та ін. У групі різців більше кутових, є бокові та серединні. Разом з дюфурами наявні вістря гравет та мікропластини з затупленим краєм. Набір типів знарядь дозволяє охарактеризувати індустрію Анетівки у рамках оріньякоїдного ТК як “граветоїдний епіоріньяк”, підкресливши її гомогенність та подібність до знарядь “Анетівки Козубовського”. Автор поділяє думку І.О.Борзіяка (1990), що найближчою аналогією Анетівці І є матеріали Рашкова VII у молдавській частині лісостепового Придністров’я. Культурний шар останньої має дві дати близько 19,5-19,1 тис. років ВР. З інших аналогій пам’ятці назвемо Івашків VI, Лапушну в Молдові та нижній шар стоянки Лапош (Пояна Роман) у Румунії.

Анетівка ІІ. Розташована у 250 м від Анетівки І на мисі висотою 40 м. Дослідження розпочаті у 1978 році і до цього не завершені. За останніми даними розкопано 2000 кв.м площі, знайдено близько 2 млн. кам’яних і кістяних виробів, а також понад 0,5 млн. кісток тварин, визначених В.І.Бібіковою і А.В.Старкіним (Станко, 1999). Геоморфологію та петрографію вивчав В.Ф.Петрунь. З п’яти дат чотири маркують відрізок від 19,1 до 18,0 тис. років ВР. Стратиграфія (В.Н.Станко, Г.І.Іванов та ін.) та палінологія (Р.Я.Арап) підтверджують таке датування. Колекція артефактів опублікована станом на 1984 рік. Описано понад 500 тис. крем’яних знарядь, з яких близько 15 тис. є виробами зі вторинною обробкою. Серед мікроінвентаря переважають вістря гравет, мікропластини з затупленим краєм, але є серія дюфурів, а також вістря та мікровістря зі скошеним кінцем та ін. Більшість різців бокові, хоча є чимало кутових і серединних. Скребки здебільшого низькі кінцеві, відмічені мікроскребки, скребки підокруглі, високі, зрідка нуклеподібні та ін. Виразні серії скребел, долотоподібних, кварцитових та пісковикових знарядь. Унікальні кістяні вироби, в першу чергу – наконечники списів, деякі з яких мають пази для вкладенів (Станко и др., 1989). Такий набір знарядь свідчить про належність індустрії Анетівки ІІ до граветоїдного ТК, точніше – до кола комплексів раннього епігравету. Щоправда, наявність невеликої кількості оріньякоїдних форм дозволяє охарактеризувати її терміном “оріньякоїдний епігравет”. Найближчою аналогією крем’яному інвентарю Анетівки ІІ є вироби Великої Акаржі, а кістяному – знаряддя з Амвросіївского кістковища.

Далі описані основні стоянки прикордонного лісостепового Подністров’я та Побужжя. Ліски мають виразну стратиграфію та дві дати, з яких більш коректною можна визнати дату близько 23,8 тис. років ВР. Серед кам’яних знарядь (45 екз.) переважають серединні різці та крупні низькі кінцеві та кінцево-бокові скребки, іноді зі звуженою основою (Смольянинова, 1990). Такий набір разом із відсутністю високих і нуклеподібних скребків та багатофасеточних різців дозволяє віднести комплекс Лісків до індустрій граветоїдного ТК. Більш вірогідно до того ж ТК відносяться матеріали стоянки Семенівська Гора у Придністров’ї. С.П.Смольянинова співставила їх з комплексами молодовської АК (1976). Зауважимо, що довгі скребки з загостреними основами знаходять аналогіїї у 8-му і 7-му шарах Молодово V, датованих 25-22 тис. років ВР.

Нова дата для 6-го шару Володимирівки близько 20,1 тис.р. ВР дає привід інакше подивитися на характер матеріалів 8-го та 7-го шарів стоянки. З них походять невеликі колекції (79 та 194 екз.), знаряддя яких представлені кінцевими скребками на довгих пластинах (до 110 мм), боковими і серединними різцями та мікропластинами з затупленим краєм (Черниш, 1953). Ці комплекси також близькі до названих шарів Молодово V та віднесені до індустрій граветоїдного ТК. Ще одна нова дата 4-го шару Володимирівки близько 17,7 тис. років ВР дозволяє поставити питання про датування нижнім та середнім рівнями пізнього палеоліту (16,5-13 тис. років ВР) виразних епіграветських комплексів верхніх шарів стоянки (з 3-го по 1-й включно).

Стоянка Івашків VІ не має абсолютних дат, а її стратиграфія недостатньо інформативна. Аналіз публікацій матеріалів (Cмольянинова, 1978; 1990; Сапожникова, 1989; Сапожникова и др., 1995) підтвердив правоту І.О.Борзіяка, Г.В.Сапожникової та Г.Ф.Коробкової, які вважають комплекс Івашкова VІ оріньякоїдним та зближують з Анетівкою І та Рашковим VII. Автор пропонує датувати Івашків VІ тим самим часом, що і названі комплекси. Суперечливу інтерпретацію та датування має Серединний Горб, хоча характеристика крем’яного інвентаря стоянки (Смольянинова, 1990; Сапожникова и др., 1995) свідчить про його належність до раннього епігравету. Дещо пізніші матеріали Червоної Греблі (Смольянинова, 1990) можна орієнтовно датувати нижнім або середнім рівнями заключної пори пізнього палеоліту.

Фінальний палеоліт Південного Побужжя представлений тільки стоянкою Царинка, яка раніше датувалась раннім мезолітом (В.Н.Станко, С.П.Смольянинова та ін.). Названий вік пам’ятки на підставі типології, трасології та аналогій аргументували Г.В.Григор’єва, Г.Ф.Коробкова, Г.В.Сапожникова, Л.Л.Залізняк та ін.

Нижне Придністров’я. Найдавніша пізньопалеолітична індустрія південно-західних степів представлена матеріалами Зеленого Хутора. Стоянка знаходиться на мисі пятої тераси лівого берега Дністра та розділена на дві ділянки – Зелений Хутір I та ІІ. Разом її колекція нараховує 7400 крем’яних виробів (550 зі вторинною обробкою). Серед останніх переважають скребки: низькі, високі, нуклеподібні та на площадці. Низькі скребки кінцеві на пластинах та відщепах. Високі скребки кінцеві, підокруглі, вістреподібні, “з носиком” та “з перехватом”. Більшість нуклеподібних скребків “з носиком”, є вістреподібні та підокруглі. Виразні скребла. Вістря низькі однобічні та високі дзьобоподібні. Різці багатофасеточні серединні, бокові, кутові та плоскі. Зубчато-виємчаті форми поодинокі. Наявні 40 пісковикових гальок-відбійників. Раніше відзначалась близкість Зеленого Хутора до Климауць І (І.О.Борзіяк, автор, Г.В.Григор’єва, М.В.Анікович, С.І.Коваленко). До цієї аналогії слід додати кілька шарів стоянки Міток-Малу Галбен у басейні р.Прут (Румунія) з оріньякоїдними індустріями, датованими від 32 до 28-29 тис. років ВР. За деякими показниками (відсутністю двобічних форм та ін.) їхні матеріали ближчі до Зеленого Хутора, ніж комплекс Климауц І. Така паралель дозволяє віднести Зелений Хутір до нижнього рівня ранньої пори пізнього палеоліту, що підтверджується іншими датами західноєвропейського оріньяку І-IV.

Оріньякоїдними є матеріали декількох інших пам’яток Придністров’я – Кулударя, Кулудорової Балки, Високого Кургану, Будячків І, Первомайську, Попової Дачі та ін. Місцезнаходження Барабой ІІ та ІІІ, на яких знайдені типові ножі костьонківського типу, визначені як граветоїдні (ранньограветські).

Іллінка – єдина карстова печера регіону, у якій виявлені палеолітичні знаряддя. Останнім часом, слідом за П.П.Єфименком (1953) Іллінка інтерпретується як лігвище печерних ведмедів (знайдені кістки від 374 особин), яке неодноразово відвідувалось прадавніми людьми. Вони використовували печеру як своєрідну схованку та джерело сировини для виготовлення кістяних знарядь, що простежено трасологічним аналізом (Г.В.Сапожникова). Автор був першим, хто датував комплекс артефактів Іллінки ранньою порою пізнього палеоліту (Сапожников, 1987). Нещодавно це підтвердилось датою 27,5 тис. років ВР, отриманою по фрагменту кістяного знаряддя. Вона добре співвідноситься з датою 27,0 тис. років ВР печери Нордмана у Нерубайському. Серед кам’яних знарядь Іллінки (38 екз.) виразними є тількі невеликі однобічні вістря, тому загальна інтерпретація комплекса утруднена. Місцезнаходження Роксолани датується початком середньої пори пізнього палеоліту, оскільки його шар міститься у ранньопричорноморському лесі на глибині близько 3-4 м, що залягає на середньодофіновському похованому грунті з датою 26,8 тис. років ВР.

Велика Акаржа розташована на терасоподібному виступі правого берега річки Акаржі. Розкопками П.Й.Борисковського та автора (1959, 1961, 1988-93) досліджено 450 кв.м. її площі. Знайдені округлі вогнища, а також 6,2 тис. кісток бізонів (визначення В.І.Бібікової та О.П.Секерської). Стоянка має три дати від 19,2 до 18,7 тис. років ВР, що повністю співпадає зі стратиграфічними (В.Ф.Петрунь) та палінологічними (С.І.Медяник) спостереженнями. Колекція складається з 57 тис. оброблених кременів. Серед виробів зі вторинною обробкою переважає мікроінвентар (35-40%): пластини з затупленим краєм, вістря гравет, невелика серія дюфурів та витягнутий трикутник. Різці бокові, кутові та інших типів. Скребки найчастіше низькі кінцеві, але є високі та нуклеподібні. Наявні серії пластин зі скошеним кінцем, проколок, а також менш численні – долотоподібних та зубчато-виємчатих знарядь, пилок, пісковикових відбійників та розтиральників. Як було сказано, найближчою аналогією ранньоепіграветській індустрії Великої Акаржі є матеріали Анетівки ІІ, які відрізняються різноманітністю форм через більший обсяг її колекції.

Кам’янка знаходиться на мисі першої тераси лівого берега річки Барабой. Шурфуваннями В.І.Красковського та П.Й.Борисковського на глибині 0,6-1,0 м виявлені залишки зруйнованого культурного шару. Стратиграфія не дає підстав для його датування, але найвірогідніше, шар був пов’язаним з причорноморським лесом. Завдяки цим роботам та неодноразовим зборам автора колекція Кам’янки складається з 2,6 тис. крем’яних виробів (230 зі вторинною обробкою). Серед останніх переважають скребки та скреблоподібні знаряддя (разом до 50%). Більшість скребків низькі (решта високі) кінцеві, іноді подвійні, два “на площадці”. Різці кутові, бокові, серединні, з плоскими сколами. Мікроінвентар: вістря гравет та мікропластини з затупленим краєм, частина яких оброблена по периметру та протилежачою ретушшю. Виразні пластини зі скошеним кінцем та пісковикові знаряддя. Як заготовки часто використовувались реберчаті сколи пластинчатих пропорцій. Індустрія Кам’янки охарактеризована як ранньоепіграветська.

Калфа розташована у гирлі річки Бик. Культурний шар зруйнований. Колекція складається з 1,9 тис. крем’яних виробів (113 зі вторинною обробкою). Переважають скребки та скребла (до 38%), скребки низькі (зрідка високі) кінцеві, є підокруглі. Різці (25%) бокові, кутові та серединні. Мікроінвентар представлений вістрями зі скошеним кінцем та мікропластинами з затупленим краєм (18%). Чимало заготовок у вигляді реберчатих пластин (Борзияк, Коваленко, 1987; Коваленко, 1993). Найближчою аналогією Калфі є матеріали Кам’янки. З інших описаних пам’яток до тієї ж самої хронологічної групи (18-16,5 тис. років ВР) слід віднести Серединний Горб та 4-й шар Володимирівки.

Чобручі знаходяться на останці плато правого берега Дністра висотою 150 м. Насичений культурний шар залягає на глибині 1,05-1,2 м у верхній частині причорноморського лесу. Колекція складається з 12371 крем’яних виробів (533 зі вторинною обробкою). Серед останніх переважає мікроінвентар (25%): мікропластини з затупленим краєм, вістря гравет та зі скошеним кінцем. У групі скребків (21%) більше низьких кінцевих на відщепах (рідше пластинах), виразні підокруглі та бокові, є поодинокі високі та “на площадці”. Різці (11%) кутові, а також бокові та серединні. Наявні вироби з виємками, з підтіскою, зубчаті та долотоподібні. Індустрія Чобручів пізня епіграветська. Її аналогами є матеріали Підпоріжного ІІ у Надпоріжжі та кількох стоянок румунської Молдови (Бофу Мік, 5-й шар Подіша та ін.). Останні за стратиграфією співставлені з дріасом-Іс (близько 14-13 тис. років ВР).

Дністро-Дунайське межиріччя. Пам’ятки пізнього палеоліту нечисленні. Найранішим з них є Кантемир (Зелене), більшу частину матеріалів якого (Красковский, 1978) за наявністю високих та підокруглих скребків можна визначити як епіоріньякські. Дещо пізнішими є артефакти Новоселиці І на річці Сараті. Декілька пунктів відноситься до фінального палеоліту (Михайлівка-А, Білолісся IV