ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. Каразіна

ШИЛЬМАН МИХАЙЛО ЄВГЕНОВИЧ

УДК 122/129 + 930.1

ІСТОРИЧНА РИТМІКА:

ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна,

Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор

Мамалуй Олександр Олександрович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри теоретичної і практичної філософії

філософського факультету,

заслужений діяч науки і техніки України

Офіційні опоненти доктор філософських наук, професор

Чаплигін Олександр Костянтинович,

Харківський національний

автомобільно-дорожній університет,

завідувач кафедри філософії і політології

кандидат філософських наук,

Мелякова Юлія Василівна,
Харківський університет Повітряних Сил,

ст. викладач кафедри філософії

Провідна установа Донецький національний університет,

кафедра філософії,

Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк.

Захист відбудеться 20 жовтня 2005 р. о _17-30__годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. __4-65_ .

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “ _19_ ” _вересня_ 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Чугуєнко М.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Тема даного дисертаційного дослідження здобуває особливу актуальність у неоднорідному полі проблемних уявлень про ритмічність історії. У межах цього поля ситуація, що складається (шляхи розв'язання якої змушені шукати соціальна філософія і філософія історії), може бути схарактеризована як сфера наслідків численних поворотів і викликів, що простягнулися низкою крізь минуле півсторіччя. Історична дисципліна, переживши ефект “історіографічного повороту”, ініційованого в руслі становлення структуралістської історії, підпала під постструктуралістську атаку на раціональні форми історичного мислення. Підсумком цього зіткнення стало контрастне розмежування основних точок зору на проблеми, що кореняться як у самій природі історичного знання, так і в практиці його одержання і передачі. “

Лінгвістичний поворот” у філософії історії, чий початок пов'язується з ідеями Х. Уайта, здобув розвиток у дослідженнях А. Данто, Ф. Анкерсміта, Й. Рюзена та ін., результатом яких постало загальне прийняття того факту, що історія не має власної мови і отже, є необхідність переключення філософського інтересу з питань істинності пізнання минулого – на прагматичні аспекти комунікації з минулим. Постмодерністська філософія історії констатувала невизначеність меж між “історією” і “фікцією”, а також завідому “непрозорість” мови, що репрезентує, і це скомпрометувало, на її думку, будь-яку спекулятивну чи позитивістську орієнтацію. Аналіз історії і минулого як тексту, що концентрує увагу на способах створення історичних наративів і на механізмах надання їм ефекту реальності, став важливим як ніколи в умовах сучасного “надвиробництва історії”.

Інша низка проблем, що випливають з методологічної несамостійності історичної науки, вийшла на передній план у зв'язку з ростом досягнень природничих наук. “Археологічний поворот”, спричинений появою нових технічних засобів і, отже, нових можливостей одержання, обробки і передачі інформації, суттєво розширив можливості історичних досліджень, але викликав зміну поняття історичного джерела. Підходи Ф. Броделя і його послідовників зі школи “Анналів”, так само як і концепції І. Валлерстайна та інших представників світ-системного аналізу, загострили питання про природу історичних об'єктів, історичних джерел і, у загальному значенні, щодо структури історичної реальності. Необхідність рішення цих проблем у позитивному сенсі з використанням потенціалу міждисциплінарних методик складає опозицію текстуально-комбінаторному підходу до історії, але не зменшує інтересу до проблем епістемології, які неможливо розглянути без теоретизування, що використовує лише філософської ідеї.

Поняття ритму виявляється на перехресті проблем обох типів. Ритм виступає як невід'ємний елемент некласичної філософії; у той же час він є повноправним елементом процесуального розуміння історії. Але в цьому випадку конструктивний діалог між різними точками зору на прояви ритмічності є донезмоги ускладненим. Лінгвістично орієнтована філософія інтерпретує ритм як прикмету художності історичного дискурса (Р. Барт), як рису поетизації історичних даних (Ґ. Уайт), як аспект оповідальної форми історичного знання (Ж.-Ф. Ліотар). У той же час соціально орієнтована наукова думка схильна досліджувати ритм у зв'язку з трансформацією в часі історичних структур або систем (Ф. Бродель, І. Валлерстайн), чи як показник щільності історичних джерел (П. Вен, Е. Ле Руа Ладюрі).

У диспозиції, де вимоги раціональності і результативності історичного дослідження сперечаються з проектами естетичного експериментування над історичною роботою в цілому, сфера дослідження ритмів здобуває особливе значення як площина інтересів і науки, і мистецтва. Поєднання в ритмі рис тривалості і переривчастості, його приналежність і до естетичних, і до математичних категорій, ненормативна акцентуація утворюючих його опозиційних елементів робить феномен ритмічності своєрідним посередником між різними формами історичного мислення. Саме тому історична ритміка як предмет філософського аналізу, який залучає всю розмаїтість ритмічних проявів, що виявляються на різних стадіях і при різних процедурах формування історичного знання, може претендувати на статус концепту, що комутує різні теоретичні позиції і розряджає напругу між ними.

Ступінь наукової розробленості проблеми можна оцінити, лише підкреслюючи полівалентний характер співвідношення понять “історія” і “ритм”. У традиційному ракурсі, який є спадщиною метафізики історії, мислення ритмічності Історії відсилає до схем нормативної періодизації, які базуються на філософських позиціях, згідно яким історія in toto мислиться як “всесвітня” чи “глобальна”. У цьому випадку мова йде про реальний процес, що характеризується ритмом історичного буття, і у ході якого поступально втілюється ідея розуму (І. Кант), чи розгортається універсальний діалектичний принцип (Г.В.Ф. Гегель).

Інтелектуальна реакція на проекти, що затверджують універсальність історичного ритму, втілилася в створенні циклічних і стадіальних концепцій, у рамках яких здійснювався пошук ритмічності в Історії. Циклічний механізм “життєвого ритму” цивілізацій був запропонований у концепції О. Шпенглера, дослідження ритміки світової соціально-культурної динаміки було проведено П. Сорокіним. Як відгалуження спекулятивної філософії історії, системи, запропоновані Л. Гумільовим, Е. Даусоном, М. Данилевським, К. Куіглі, Л. Мемфордом були зорієнтовані на виявлення закономірності ходу історії, що міг бути визначений через циклічні повторення уніфікованих форм. У цьому сенсі подібні схеми спрокволу відсилали до “ритму епох” Августина чи “ритму часів” Дж. Віко. Для дисертаційного дослідження принциповим було зафіксувати той факт, що в моделях, що з'являються під егідою теорії цивілізації, історична ритміка нівелювалася, упорядковуючись у глобальному історичному ритмі, що розглядався як окремий випадок ритму Всесвіту (А. Тойнбі), чи як демонстрація логіки прогресу людства (К. Маркс).

Генетичний зв'язок з вищезгаданими теоріями зберегли сучасні моделі глобальної історії, у яких продовжується пошук загального для всіх цивілізацій ритму змін (Ю. Яковець), ритму глобально-формаційного розвитку (Ю. Семенов), ритму історичного процесу як віддзеркалення системної еволюції (В. Пантін). У той же час, реставрація циклічної точки зору на історичний процес свідчить про своєрідність чергової ре-актуалізації античної філософської спадщини. Її домінантою виступає поняття споконвічної ритмічності універсуму, яка відкривається за допомогою числа в різних сферах мистецтва і соціального життя. Аналізуючи виникнення поняття ритму єдиного історичного цілого, має сенс переглянути давньогрецькі концепції, що надають ритму фундаментальний онтологічний статус. До таких варто віднести розуміння ритмічності як характерної форми виразу світової закономірності (Парменід), діалектики протиборчих початків (Емпедокл), механізму взаємин субстанцій і речей, що змінюються, або ритму Логосу (Геракліт). У філософії Платона синтез уявлень попередників обумовив висновок про ритмічний характер дійсності і ведучої ролі ритму в мусичній діяльності. Аристотель, аналізуючи відмінні риси мистецтв як “наслідувальних дій”, поширив на них загальну практику використання ритму і метра, підкресливши творчий характер останніх.

Криза позитивістської історіографії і девальвація уявлень про пріоритет єдиного цілого історії обумовила критику історизму й інтерес до структуралістської історії. Найбільш значущими для дослідження історичної ритміки варто вважати розгорнуті концепції Ф. Броделя про поліритмію соціальної реальності, а також дослідження інших представників школи “Анналів”. Серед них необхідно відзначити ідеї Е. Ле Руа Ладюри стосовно квантифікації історії, кількісну (серіальну) історію П. Шоню, аналіз рядів кількісних даних Ф. Фюре. Дієвість методів статистичного аналізу довгих часових рядів звертають нашу увагу на спектр напрямків у дослідженні економічних, демографічних, політичних показників історичних процесів. На стику неомарксистського і структуралістського підходів до історії не викликає сумніву продуктивність світ-системного аналізу, в основу якого лягли думки І. Валлерстайна про ритмічний характер функціонування історичних систем.

Свідченнями практичної цінності статистичних методів є виявлені цикли політичної гегемонії (Дж. Модельський, Дж. Голдстайн), ритми міграційних процесів (М. Ґимбутас, Є. Черних, Дж. Томсон), демографічні показники історичних систем К. Чейз-Дана. Крім того, існує практично нескінченний ряд робіт, присвячених виявленню природних ритмів, що впливають на ритміку соціальних процесів. Серед них дослідження історичної динаміки з погляду біології (П. Турчин), кліматичних змін (В. Кліменко, Х. Вейс, М. Блох, Б. Пейсер), вулканічної і тектонічної активності (А. Нур) та інші.

У руслі постмодерністської філософії, яка аналізує процеси створення письмової історії й оперує лінгвістичними і загальними естетичними категоріями, особливий інтерес викликають розуміння ритму “у тексті” як одного з диференціальних елементів естетичного повідомлення (У. Еко) з підкресленням його ролі в історичному дискурсі (Р. Барт, М. Фуко). На цьому тлі аналізу дискурсивних практик є виправданою пильна увага, що приділяється в дисертаційному дослідженні концептуальним підходам до історичного знання, які розроблюються Ф. Анкерсмітом з позицій як наративної філософії історії, так і некласичної естетики. Одним з опорних пунктів сполучання текстологічного й емпіричного підходів можна також вважати висновки П. Вена щодо низької ефективності понять у практичній історії, які прочитуються крізь ідеї Ж. Деррида про роль непонятійного в сучасній філософії і, у зв'язку з цим, про виняткову роль ритму. Не обходячи стороною ідеї, індуковані тропологічною теорією Ґ. Уайта, наше дослідження використовує можливість розгляду акта поетичної префігурації історичного поля з погляду музичної і поетичної ритміки. Це, у свою чергу, є причиною залучення ряду спеціальних робіт з античної метрики (Ю. Холопов), метричним моделям вірша (Р. Якобсон), музичному ритму (М. Харлап) і інші.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є філософський аналіз ритму як засобу комунікації з минулим, динамічної форми упорядкування історичного знання й елемента репрезентації минулого в історичних текстах. Аналіз спрямований на ствердження методологічної ролі історичної ритміки в плані історіографії і епістемології, а також на доказ значимості сукупних уявлень про ритмічність для кількісної обробки історичних даних і практики створення історичних текстів.

Для досягнення поставленої мети в роботі ставляться і розв'язуються такі задачі:

–

–

–

–

Об'єкт дослідження – феномен ритму в історії.

Предмет дослідження – історична ритміка як структурний вимір історичної реальності переважно в методологічному аспекті формування знань про минуле.

Методологічні основи дослідження відповідають переслідуваної в ньому меті і шляхам її реалізації в спектрі поставлених задач. До них відносяться порівняльно-історичний метод, що використовує в тому числі міждисциплінарні підходи; формально-аналітичний метод із застосуванням елементарних математичних понять; текстологічний метод, що враховує досягнення філософської наратології. Вагому роль для нашого дослідження грають досягнення структуралістської методології в додатку до теорії історії і методики кількісного аналізу в історичних дослідженнях.

Особливу значимість для дисертації в теоретичному плані мають:

–

–

–

–

а також теоретичні узагальнення, що ґрунтуються на аналізі прийомів спеціальних історичних досліджень: висновки П. Вена про специфічну роль понять в історії, висновки про поліритмію і шаруватість соціальної реальності Ф. Броделя, думки про структуру історичних інтерпретацій Р. Беркхофера й інше.

Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження полягає в розробці й обґрунтуванні авторської концепції історичної ритміки, що дозволяє охопити найбільш репрезентативні інтерпретації ритму, які фігурують у філософії історії.

До числа найбільш істотних результатів відноситься наступне:

–

–

–

–

–

Практичне значення отриманих результатів. Концепт історичної ритміки слугує обґрунтуванню методологічного поля, де різні теоретичні переваги і філософські позиції, що виступають джерелами твердження історії як єдиного цілого чи як результату комбінаторики, виявляють спільність у прийомах виробництва свого кінцевого продукту. Ряд висновків із проведеного дослідження розширюють можливості філософського підходу до досліджень феноменів циклічності в соціально-культурних процесах і підкреслюють необхідність пошуку нових методів формалізації історичних даних. Результати дисертації можуть бути використані при аналізі прийомів квантитативної історії, світ-системного аналізу, а також при дослідженні структури історичного дискурса. На основі зроблених у ході дослідження висновків і отриманих результатів може бути підготовлений спецкурс з історичної ритміки, а також виділена і розроблена окрема тема в курсі філософії історії.

Апробація результатів. Основні положення дисертаційного дослідження були випробувані на науковому семінарі кафедри теоретичної і практичної філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, а також представлені у формі тез і статей, що відбивають виступи на наступних конференціях: “Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації” (ХНУ, 2000 р.), III Міжнародна конференція “Цикли” (ПівКавДТУ, 2001 р.), X Міжнародні Сковородинівські читання (ХНУ, 2003 р.), XI Міжнародна наукова конференція студентів, аспірантів і молодих вчених “Ломоносов” (МДУ, 2004 р.), III Міжнародна конференція “Hierarchy and Power in the History of Civilizations” (Москва, 2004 р.), IV Російський філософський конгрес “Філософія і майбутнє цивілізації” (Москва, 2005 р.).

Публікації. Ідеї дисертації були викладені в 6 статтях, опублікованих у спеціалізованих наукових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, висновків до роботи в цілому, списку використаної літератури з 206 найменувань і додатків. Загальний обсяг роботи складає 201 сторінку; з них 182 сторінки займає основний текст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, оцінюється ступінь розробленості обраної теми, формулюються мета дослідження і ряд задач, розв'язуваних для її досягнення, вказуються методологічні засади дослідження, а також розкривається наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі Конотації поняття ритмічності історії показано, що досягненням метафізики історії стало поняття ритму як діалектичної єдності змістовних моментів історичного буття. З твердженням процесуальної цілісності єдиного ритму історії, його дія ототожнюється з циклічним відтворенням або регулярним повторенням обмеженого числа універсальних форм, які вичерпуються в ході всесвітньо-історичного руху. Тим самим стає очевидним, що споглядання єдиного цілого, що передує поняттю історії, позбавляє останню своєрідності елементарних процесів, кожний з який демонструє свої динамічні характеристики і складає її емпіричний зміст. Виходячи з цього положення, робиться висновок про необхідність відмовлення від зводу уявлень щодо “ритму історичного процесу” і переходу до рішення проблеми в термінах множинності, які дозволяють вести мову про ритми, процеси, історії, тобто про сферу “історичної ритміки”.

У першому підрозділі Ритм історичного буття в метафізиці історії аналізується поняття ритму, що використовується як формальний міметичний носій (І. Кант), як категорія, що гарантує зв'язок єдності з безліччю (Ф.В.Й. Шеллінг), як єдність розрізнення сутнісних моментів в ідеї, що ототожнюється з чистим “життям духу” і відображає природу наукового методу (Г.В.Ф. Гегель). Відзначається, що поняття ритму, усталене в гегелівській системі, прирікає будь-які розрізнення на підпорядкування формі регулярного повторення, ритмічний модуль якого являє собою цикл, складений діалектичною тріадою. Критика подібної схеми, в межах якої історія мислиться як проблема логіки, була започаткована Ф. Ніцше і К. Марксом, які помістили у фокус своєї уваги реальні людські дії та реальні форми історичного процесу. Незгідності циклічної будови всесвітньої історії, що відтворює форму ідеального буття в ритмах соціальної дійсності, виступили свідченнями на користь самодостатності історичних форм, які є ілюзорними в метафізичній перспективі, але не редукуються, оскільки виражаються власним ладом, стилем і ритмом.

В другому підрозділі Рекогносцировка поняття ритму історії розглядається інтелектуальна критика гегельянства, у руслі якої продукування фундаментальних схем всесвітньої історії було інфіковане ніцшеанською недовірою до диктату Єдиного. Експонується, що в побудовах К. Маркса, О. Шпенглера і А. Тойнбі ритм виробництва конкретних історичних форм зводиться до процесу повторення універсальних суспільних станів, які мисляться як фази глобального історичного процесу. Тим самим погляд на історію як на результат інтерференції її закономірностей і випадкових людських дій не змінив точки зору на історичний ритм, який ототожнюється з метром, внаслідок чого принципом включення ритму в часові структури залишалася повторюваність.

Відзначивши, що всесвітньо-історичні схеми XIX-XX ст., що онтологізують історичний ритм, мають навмисну подібність з античними зразками, ми аналізуємо поняття ритму, який сполучається з онтологічною розміреністю. У платонівській схемі ритм виконує функцію співвідношення між ідеями і речами, за яким річ виробляється відповідно до ідеальної структури, визначеної метрикою ідеї, і вслід чого будь-який креативний процес розуміється як виконання ритмічної відповідності мері. Позиція Аристотеля з питання реального розрізнення речей підкріплює висновок про те, що поняття ритмічності (rithmos), яке входить поряд з eidos і morphe у групу онтологічних термінів, має на увазі відповідність усякого сущого діючої метро-ритмічній фігурі. Це означає, що rithmos є середовище світу як створіння; розмірність, метрика, рахунок й упорядкованість є ритмічними, і ця заглибленість у безліч ритмів, що мають міру, є закон природи.

У такому випадку історія – як різновид мусичної діяльності – повинна підкорятися незмінному ритму. Це обумовлює ідеальну ритміку античної філософії історії і, на думку А. Лосєва, прообразом історії для античних мислителів є природне колообертання, в якому відсутня генерація нових форм. Проте Ж. Дельоз звертає увагу на той факт, що ототожнення циклів подоби і вічного повернення неправомірно, оскільки всілякий цикл являє собою деяку об'єднану безліч. У платонівський схемі до всякої безлічі застосовне поняття вірного ритму, що відповідає істинній мірі. На цьому базується, як відзначає Ф. Ніцше, метафізична віра в те, що характеристики дійсності, яка спостерігається в сучасному часі, можуть бути не тільки пізнані, але й виправлені. Заставою правильності в даному випадку виступає “повний цикл” (Ж. Дельоз) Хроноса, що задає міру, від якої і відхиляється ритм усякого реального буття, яке порушує міру на окремій ділянці сьогодення. Виправлення неістинного ритму можливо тільки у випадку максимального розширення меж сучасності, що й демонструється античною історіографією, якій не властива усвідомлена орієнтація на минуле, що відокремлене від теперішнього часу. Аналізуючи погляди Аристотеля, ми дійдемо висновку про те, що для давньогрецьких мислителів минуле виступає як вид сьогодення чи, точніше, як менш інтенсивне сьогодення. Минуле виявляється в тому чи іншому ступені сьогоденням, а отже, – у тій чи іншій мірі самостійним відносно сьогодення. Скориставшись можливістю “перевернути” платонівську схему, стоїки акцентували увагу на минулому, трактуючи сьогодення як результат минулого, і тим поклали початок власне історичному погляду на світ.

У третьому підрозділі Історична ритміка в термінах “множинності” констатується, що саме “перекинена” платонівська схема опиняється в центрі уваги сучасної філософії. Це зумовлює інтерес останньої до ритму як до механізму й інструмента, який служить різноманітному “збиранню” опозицій, при якому всяка отримана в результаті ритмічна єдність виявляється не єдністю тотожності, а єдністю розрізнення. Звертання до непонятійної “природи” ритму з акцентом на його несубстанціальность в контексті сучасної філософії історії, яка орієнтована на структуралістський, естетичний і прагматичний підхід до дослідження минулого, дозволяє переосмислити історичні концепції, структури і схеми періодизації як варіативні моделі ритмічних єдностей.

Одним з відправних пунктів філософії історії, що налаштована опозиційно до спекулятивного мислення, стає поняття безлічі, засноване на розрізненості елементів, з яких ця безліч складена. У термінах множинності затверджувана міра історичного буття стає дійсної лише за умови суб'єктивного накладанняя на визначену безліч тих чи інших специфічних умов єдності. У такому випадку ми змушені визнати, що завжди існує безліч історій, а не одна єдина історія, і що будь-який постулюємий ритм історичного процесу є формою вираження однієї з мислимих єдностей, що прикладаються до безлічі вільних ритмів історичних джерел. Стверджуючи слідом за Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі, що предмет пізнання – це безліч, ми дійдемо висновку про те, що в якості саме такого предмету виступає будь-який історичний об'єкт, а необхідне для історичної дисципліни “минуле само по собі” є проблематичним. Минуле у своїй гіпотетичній єдності є лише ідея; така ідея, на нашу думку, повинна виявитися деякою ідеальною єдністю, що накладається на деяку емпіричну безліч.

В другому розділі Актуалізація “ідеї минулого” як історичного поля просліджується процес встановлення оперативного і конкретного історичного минулого, яке обумовлює фактичне структурування історичних описів.

У першому підрозділі Поняття ідеї минулого як параметризованої безлічі на підставі запропонованого Ж. Дельозом трактування Ідеї як безупинної безлічі з практично необмеженою кількістю параметрів робиться висновок про те, що в такий спосіб можна і треба мислити ідею минулого. Елементи ідеї минулого як безлічі з визначеною метрикою розрізняються на початковому рівні їх індивідуації, а отже, їхня диспозиція є відстань на безлічі. Таким чином, ідея минулого, з одного боку, “у чомусь поріднена з простором” (Ж. Дельоз). З іншого боку, вона є архів, який відрізняється від актуального сьогодення (М. Фуко), але бере участь у створенні історичного світу, і формально законодує в процесі генерації висловлень про минуле, які уможливлюють “доступ” до минулого. З огляду на проблематичне існування ідеї минулого стосовно сьогодення, ми, слідом за Ж. Дельозом, вважаємо її віртуальною, тобто як позбавлену актуальності і як ту, що потребує актуалізації. Ми робимо висновок: ідея минулого є “чиста історичність” (К. Леві-Стросс), належить області несутнісного, а також має емпіричні ознаки і топологічні якості, що властиві будь-якій безлічі як елементарному математичному поняттю. У такому випадку сполучання з минулим уявляється нам як робота з областю розрядження ідеї минулого, для одержання якої сама ідея повинна бути поставлена як проблема, яка обумовлює спектр задач для її розв'язання, а також активована як архів за допомогою “темпоральної ін'єкції” (В. Подорога), тобто за рахунок введення часу спостереження. Актуалізація здійснюється творчими актами суб'єкта, який застосовує до елементів ідеї минулого ту чи іншу типологію, що відповідає тому чи іншому виміру ідеї. В результаті кожен ряд елементів одного типу створює одну з ліній або “ритмів актуалізації” (Ж. Дельоз), нескінченна сума яких утворює актуальне минуле, параметри якого обумовлені метрикою ідеї минулого.

В другому підрозділі Історична реальність актуального минулого ми з'ясовуємо, яким чином історичність ідеї минулого, що актуалізується, трансформується в те минуле, що є і областю розрядження ідеї, і дійсністю, яка являє собою безліч слідів варіативного минулого, що присутні у сьогоденні. Як показує аналіз, дійсне – це актуальне минуле, що є результатом здійснення віртуальної реальності ідеї минулого і виступає як історичне поле, яке використовується згодом описовим історичним знанням. У зв'язку з цим висвітлюється питання про конституцію історичного поля.

Елементи ідеї минулого, тобто висловлення про минуле, інтегруються в рядах, які репрезентують “розгорнення” у часі структури ідеї минулого. Отже, текстура історичного поля створюється за аналогією зі структурою ідеї минулого, і механізмом цього аналогійного “переносу” виявляється ритм. Історик має справу з історичним полем як з областю дійсного і піддає опису те, що спостерігає в цій дійсності. При цьому упорядковані елементи історичного поля можуть розумітися в позитивному дусі, тобто як обчислювальні, вимірювані факти. Однак ряди висловлювань, відповідно до думки М. Фуко, не функціональні; вони служать лише “матеріалом” формування тієї дійсності, яка описується істориком як “дійсне положення речей”. “

Підготовчий” етап конституювання історичного поля полягає в застосуванні типології до безлічі сингулярних висловлювань та інтеграції цих висловлень у ряди. Відповідність висловлень типології є рівнозначним їхньому вписуванню в ряд (П. Вен); їхнє укладання в ряд означає повторення, якому відповідає власний ритм (У. Еко). Виходячи з цього, ми вважаємо, що ряди виступають як різні повторення ідеї минулого, і саме рядоположення даних є первинним упорядкуванням, у результаті якого відбувається перехід від безлічі розсіяних висловлень про минуле – до безлічі рядів, у яких ці висловлення інтегровані відповідно до типу. Проведення безлічі рядів становлює деяку єдність без речей чи до-концептуальне поле (М. Фуко), яке підтримує симетрію з метрикою ідеї минулого як безлічі. Іншими словами, ми хочемо сказати, що топології ідеї минулого адекватна топологія рядів, а отже, їй же адекватна і топологія до-концептуального поля як формальної умови і “матеріалу” історичного поля в цілому.

Таким чином, на “найнижчому” рівні історичного поля ми зіштовхуємося з його “матеріальною підкладкою” чи, за словами М. Фуко, “тілом”. Вона визначається як безліч резонуючих рядів (Ж. Дельоз), сукупність хронікальних ліній (Ґ. Уайт), система дискурсів, що перегукуються , тобто ведуть “простий запис” (М. Фуко). Отже, ми робимо висновок, що це є рівень становлення минулого, яке згодом, відповідно до тієї чи іншої концептуальної стратегії, перетворюється в положення речей, які можуть мати історію.

У третьому підрозділі Становлення як (перед/до)історія просліджується яким чином у ході актуалізації ідея минулого як ансамбль гетерогенних елементів стає гомогенною безліччю, опис якої і репрезентує історія. Ми розкриваємо механізм “нарощування” доісторичного (до-концептуального) поля, яке обумовлюється рядами нефункціональних висловлень про минуле, до історичного поля, яке характеризується рядами подій.

Минуле як безмежна віртуальна річ – це стихія становлення, тобто поверхня скоординованих не-речей, лабіринт часових ритмів, з яким вступає у відносини усіляка історія, що пишеться. Емпіричний “зміст” ідеї минулого “перекладається” у безліч серій розрядження цієї ідеї, які утворюють у взаємному накладанні і сплетінні нескінченний лабіринт поверхні становлення. Кожна серія, що бере участь у створенні цього лабіринту, є ритмічна фігура, яка виражає один з ритмів актуалізації ідеї минулого. Оскільки інтересом для історичної науки є конкретне минуле, воно може бути відмежовано, тобто актуалізовано в сьогоденні у вигляді фрагмента. При цьому єдність, що досягається відокремленням фрагмента минулого, є деякою спільністю елементів, а будь-який концепт, що може бути до неї застосований, виконує функцію “оператора спільності” (Ж. Деррида). Отже, лінія концепту, яка претендує на статус “нитки Аріадни” у лабіринті вільних ритмів актуалізації ідеї минулого, виявляється лінією серед ліній і ритмом серед ритмів.

Концепт як ритм, що задається примусово і оперує об'єднаною безліччю вільних ритмів, модулює ці ритми за правом метра для досягнення в межах їхньої безлічі системної цілісності. Як суб'єктивна практична дія, концепт об'єктивує минуле, реально уречевлюючи стихію становлення і фокусуючи єдність, яка передує концептуальній побудові. Мета практики полягає в тому, щоб визначити минуле в конкретних межах, віддати концептуалізації і, у підсумку, отримати фрагмент минулого як конкретну реальність, що використовується як об'єкт дослідження. Суб'єктивність концептуалізації полягає у підведенні ритмів становлення не під одну єдину лінію понять, а кожен раз під одну з можливих; і тому кількість концептів – як “проривів з хаосу” (С. Неретіна), чи проходів у лабіринті – не обмежена нічим, окрім винахідливості історика.

У третьому розділі Репрезентація минулого мовою історії аналізується роль мови, яка використовується істориком для конституювання, осмислення й опису історичної реальності. Факт непрозорості мови, яка репрезентує минуле, обумовлює увагу до засобів його використання історичним дискурсом, а також до аналізу художнього і кількісного аспектів останнього. У випадку переваги художнього аспекту, історичний дискурс виявляється як розповідь, яка не йде слідом за реальністю, але продукує цільну історію, зміст якої розкривається в ритмі розвитку її сюжету. З досягненням кількісного балансу історія, яка не має значення, з'являється як поліритмія хронікальних записів, комбінування яких виконує умову створення повноцінної історії як мислимого цілого.

У першому підрозділі Наративне використання мови як освоєння текстуальної реальності минулого проводиться аналіз поетичного виміру історіографії. Вибір мови і стилю історичного дослідження визначає спосіб репрезентації минулого в історичних наративах тією ж мірою, що й обсяг фактичних даних. Оскільки в історії мова знаходить власну субстанціальність (Ф. Анкерсміт), і у будь-якому історичному тексті існує ефект літературності, аналіз формальних компонентів історичних текстів вважається за необхідний. Відповідно до ідей Ґ. Уайта, головним пунктом надання історії сюжету варто вважати префігурацію історичного поля, яка полягає у формуванні дослідником уявлення щодо буквальної хроніки і стратегії переробки її в оповідання. У цьому випадку матриця фігуральної мови накладається на не-наративну структуру історичного поля, що задається ритмікою історичних джерел. Запроваджуваний істориком активний синтез відбувається за допомогою “механізму сюжету” (Р. Барт), який володіє власним ритмічним ладом і заглиблює історичні події в ідеальну форму оповідального часу, тобто пропонує історію як витвір, що виконується у конкретному розмірі. У конфлікті між “ритмом джерел” (П. Вен) і ритмом сюжету, який призводить до деформації обох ритмів, відбувається модуляція рядів історичних фактів і їхнє підпорядкування оповідальній формі, яка слугує “синтезом метра” (Ж.-Ф. Ліотар).

З'ясувавши, що основою тропологічної теорії є принцип підпорядкування ритміки історичного поля метриці форми історичного оповідання, ми стверджуємо, що застосування домінантного тропа до “історичної прози” (Ґ. Уайт) є застосуванням відомої ритмічної фігури до фактичного матеріалу. Відзначивши непонятійну природу тропа (Г.В.Ф. Гегель), його роль як схеми для побудови будь-чого (Секст Емпірик), еквівалентність тропа і музичного метра (Ґ. Уайт), категоричний характер тропа (Ф. Анкерсміт) і належність тропу (як конкретній поетичній формі) визначеного ритму, ми робимо узагальнюючий висновок про те, що “підведення під троп” є метод досягнення ритмічної цілісності історії. Таким чином, ритміка “простого запису” історичного поля підкладається під ритмічні категорії, якими оперує метафоричне мислення, в результаті чого історичне поле стає інтелігібельним.

Історик, що будує “наративний всесвіт” (Ґ. Уайт), прагне залучити одну з можливих версій закономірного світу, який має початок і кінець, траєкторію і внутрішню логіку трансформацій. При цьому, як відзначає У. Еко, цей світ як текст може привласнювати ритм тієї реальності, спільно з якою він відтворюється і яку він переосмислює, але – як генератор смислів – не зобов'язаний підкорятися ритму джерел. Ритм історичного буття, що постулюється наративним світом минулого, обумовлений у більшій мері ритмом сюжетної лінії, який не конфліктує критичним чином з ансамблем фактичних даних. Отже, історик вирішує завдання знаходження компромісу між ритмічними параметрами текстуальної реальності, яку він конструює, і ритмічними параметрами історичного поля, які він змушений брати до уваги.

В другому підрозділі Не-лінгвістично орієнтована практика історії акцентується той факт, що перевагою, яка віддається метафоричній мові, санкціонується поява серед історичних текстів зразків так званої “міфісторії” (В. Макніл). Дослідження текстуального виміру історії, так само як і твердження про мовну реальність об'єктів, описуваних історичним текстом, повинні враховувати той до-мовний рівень дискурсивної практики, який є непереборним приводом появи об'єктів такого роду. Робота в мовному полі переслідує розмноження змістів, але ігнорує передуюче йому (не/поза)мовне поле, на яке будь-яка мова вказує. Неметафоричною мовою неможливо захопити світ понятійною системою, тобто надати йому ідеальну форму; але такої мови цілком достатньо, щоб окреслити диспозицію його фактичних елементів. Це означає, як указує Ф. Бродель, покласти скоріше кількісний, ніж художній баланс висловлень про минуле в основу історичного світу, що конструюється.

Підкреслюючи роль сингулярних висловлювань про минуле як знаків минулої реальності, ми відзначаємо, що індексування реальності не збігається з розповіддю про неї, оскільки розповідь потребує метафор, а для повторення того, що “це було”, достатньо констатуючого дискурсу. Спираючись на аналіз історичного дискурса, проведений Р. Бартом, ми робимо висновок про те, що саме в руслі структуралістської історії спостерігаються усвідомлені спроби акцентувати увагу на рядах записів, кожний з яких виражає ритм “окремої” історичної реальності. Орієнтація школи “Анналів” на не-нарративні форми і утримування від причинних пояснень історичних перипетій ініціювали практику доступу до минулого за допомогою фактичних констатацій, які говорять односкладовою мовою дат, цифр, кількостей, ступенів інтенсивності і т.п. У такий спосіб анналісти, залишаючись у руслі модерністської історичної науки, запровадили кількісні концепти єдності, що називається історією, і підтвердили точку зору, відповідно до якої історична реальність є “пучком змінних величин” (Ф. Бродель).

Приєднуючись до думки, що відмінність тотальної історії від історії глобальної полягає у відсутності єдиного центра й у тім, що перша являє собою безліч “підігнаних друг до друга” (М. Фуко), але незалежних історій, ми проясняємо питання про історію як єдине ціле. Шарувата і “глибоко ешелонована” (Ф. Бродель) історична реальність, де кожен шар демонструє свій ритм змін, може бути зображена як єдиний потік історії світу лише в мисленні історика, що досліджує взаємодії окремих потоків. Такої історії як мислимому цілому надається ритм, що є одним з можливих результатів взаємоузгодження в масштабі великої тривалості ритміки довгих часових рядів.

У висновках до роботи коротко підбиваються підсумки, окреслюються напрямки розвитку і поглиблення даної теми, намічаються перспективи аналізу історичної ритміки.

Відзначається, що соціально-філософська проблема комплексного осмислення історії отримує принципово нові напрямки свого розв'язання за допомогою висунутої в дослідженні концепції історичної ритміки, яка узагальнює погляди на феномен ритмічності в історії, що надає можливість пізнання не тільки процесуальної специфіки історії, мислимої як єдине ціле, але й ритмів тих до-когнітивних єдностей, що передують поняттю історії. У цьому випадку динамічні характеристики функціонування визначених історичних єдностей виявляються опосередкованими ритмічними механізмами актуалізації ідеї минулого і конституювання історичного поля, а виділення і ствердження саме цих єдностей залежить від специфіки концептуалізації масиву фактичних даних, які відносяться до актуального минулого. У результаті будь-яка історична періодизація, метрична структура історії чи ритм історичного процесу набуває існування як одна з можливих форм репрезентації історії як єдиного цілого, обумовлена встановленням кількісного і/чи художнього балансів між ритмами історичних джерел і ритмами відомих сюжетів оповідання.

У додатку експонується авторський варіант моделі історії в глобальному масштабі як ритмічного цілого, отриманого в результаті створення кількісного балансу на базі статистичних даних, використаних відповідно до цієї мети.

Список наукових праць, опублікованих за темою дисертації.

1.

2.

3.

4.