Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

ШАРМАНОВА НАТАЛЯ МИКОЛАЇВНА

УДК: 811.161.2?37+82-84

УКРАЇНСЬКА АФОРИСТИКА:

СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ

ТА ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТИ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Криворізькому державному педагогічному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Колоїз Жанна Василівна,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,

докторант кафедри української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Сологуб Надія Миколаївна,

Інститут української мови НАН України,

провідний науковий співробітник

кандидат філологічних наук, доцент

Варич Наталія Іванівна,

Харківський національний педагогічний університет   імені Г.С. Сковороди, доцент кафедри українознавства

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет,

кафедра української мови, Міністерство освіти

і науки України, м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться “14” грудня 2005 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.20 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-37.

Із дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий “___” листопада 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Г. Савченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Визначальною особливістю сучасної лінгвістики є переорієнтація наукового інтересу з об’єкта пізнання на суб’єкт, із мікроодиниць, які сприймаються як ізольовані компоненти, на складні й об’ємні макроодиниці. Така переорієнтація традиційного мовознавства ґрунтується на засадах функціоналізму, який реалізує дослідницькі принципи діяльності, динамічності, прагматичності, асиметрії системи й середовища, онтологічного антропоцентризму (Ф.Бацевич, Т.Космеда, О.Селіванова). Сучасні дослідження в царині структурної семантики визначають специфічні підходи до афористики мови й одночасно такі напрями, що дозволяють вивчати різні механізми породження й декодування афоризмів, питання їх семіотичної, власне семантичної й прагматичної природи. Суто лінгвальний спектр афористики відбиває проблематику комунікації мовних одиниць надсинтаксичної будови. Зокрема, новим і досить актуальним у сучасній лінгвістиці постає питання про виокремлення в мовній системі пареміологічного рівня, до якого входить афористичний мовний масив.

Лінгвістична ідентифікація афоризмів пов’язана з наявністю в мовознавстві різних підходів щодо визначення меж фразеології. Погляди представників широкого розуміння об’єкта фразеології (В.Архангельський, В.Виноградов, О.Кунін, Ю.Прадід, О.Райхштейн, Л.Скрипник, В.Ужченко, І.Чернишова та ін.) сходяться на тому, що афористичні вислови (АВ) кваліфікуються як стійкі фрази замкненого типу або фразеологічні одиниці (ФО) предикативного характеру. Прихильники вузького розуміння специфіки ФО (Л.Авксентьєв, Н.Амосова, В.Жуков, Д.Мальцева, В.Мокієнко, О.Молотков, С.Ожегов, В.Телія та ін.) визнають за доцільне розглядати вислови нефразеологічного типу, які співвідносяться з предикативними конструкціями, за межами фразеології.

Статус АВ кваліфікується з позиції суміжних із фразеологією галузей лінгвістики – як складових лінгвокраїнознавства (Д.Мальцева, В.Мокієнко, Ю.Прохоров, В.Феліцина), афористичної фразеології (С.Гаврін). В україністиці найбільш ґрунтовно дослідив афористику мови В.Калашник, котрий поетичне фразотворення розглядає крізь призму АВ. Розробка питань семантико-граматичної організації паремійних конструкцій, трансформації образів-символів і концептуалізації світу, необхідних для розуміння лінгвальної природи афоризмів, належать В.Жайворонку, О.Наконечній, М.Пазяку, А.Смерчко, М.Філону та ін.

Виведення афористичної проблематики за межі фразеологічної парадигми детермінує цілий комплекс лінгвістичних проблем, які потребують розв’язання: дослідження логіко-семіотичної природи АВ, визначення лінгвістичного статусу АВ з позиції структурної семантики й функціоналізму, аналіз структурної, семантичної та функціональної типології афоризмів тощо. Багатоплановість об’єкта дослідження, відсутність єдиного погляду на мовний статус АВ, необхідність опису національного афористичного надбання обґрунтовують актуальність дослідження і його доцільність. Актуальність роботи визначається також потребою ліквідувати диспропорції між рівнем теоретичної розбудови афористичних проблем в україністиці й реальним побутуванням афоризмів у системі мови. Доцільність нашої роботи ґрунтується на засадах комплексного підходу до української афористики в контексті пареміології з урахуванням різних аспектів (етно-, психо-, культурологічних).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в рамках реалізації наукової програми „Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (протокол № 2 від 22.04.2003) Інституту мовознавства імені О.Потебні НАН України. Дисертація визначає один із напрямків науково-дослідної проблеми „Функціонування мовних одиниць і граматичних категорій у різних стилях української мови”, що розробляється на кафедрі української мови Криворізького державного педагогічного університету.

Мета наукової роботи полягає в лінгвістичній ідентифікації афоризмів, визначенні структурно-семантичних і функціональних особливостей АВ у сучасній українській літературній мові.

Досягнення мети передбачає розв’язання ряду дослідницьких завдань:

1) обґрунтувати мовний статус афоризмів із урахуванням досягнень сучасної лінгвістичної думки;

2) розкрити специфіку афоризму, конкретизувавши його диференційні ознаки й визначивши місце в системі української мови;

3) дослідити семантичну й формально-граматичну будову АВ;

4) з’ясувати місце АВ у структурі макротексту та укласти функціональну парадигму категорії афористичності, дослідити загальне емоційно-смислове поле афористики й експресивні засоби емотивності;

5) проаналізувати комунікативний аспект української афористики з позиції реалізації категорії адресантності у структурі АВ.

Об’єктом дослідження є афористика сучасної української літературної мови.

Предметом дослідження стали структурно-семантичні й функціональні особливості афоризмів у мові сучасного українського художнього дискурсу.

Джерельною базою наукового дослідження стали тексти сучасної української літератури другої половини ХХ – початку ХХІ ст. з доробку Б.Бойчука, М.Бриниха, М.Вінграновського, В.Вовк, О.Гончара, І.Драча, В.Дрозда, П.Загребельного, Р.Іваничука, І.Калинця, Л.Костенко, О.Левади, М.Матіос, Д.Павличка, О.Пахльовської, М.Руденка, У.Самчука, В.Симоненка, В.Стуса, П.Федотюка, В.Шкляра. Матеріал дослідження становлять АВ із художніх творів періоду 1960 –2005 років. Робота ґрунтується на лінгвістичному аналізі понад 2100 мовних одиниць.

Методологічне підґрунтя дослідження визначається діалектичною логікою, що відбиває найсуттєвіші властивості об’єктивної дійсності з урахуванням принципів пізнання реального світу, детермінації мовних явищ, взаємодії зовнішнього / внутрішнього, об’єктивного / суб’єктивного, зв’язку теорії та практики. Мета й завдання зумовили вибір відповідних методів наукового пізнання: описовий і компаративний методи, методи компонентного, дистрибутивного й трансформаційного аналізу, метод імплікаційних шкал.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше в українському мовознавстві здійснено всебічне дослідження афоризмів сучасної української літературної мови; доповнено й розширено відомі теоретичні та практичні положення про афористику мови; дістала подальшу розробку концепція пареміологічної сутності АВ; досліджено специфічні зв’язки між семантичною організацією та комунікативною спрямованістю афоризму.

Теоретичне значення дослідження полягає в поглибленні наукових уявлень про афоризм як одиницю пареміологічного рівня мови, вивченні лінгвальної природи АВ у парадигмі антропоцентричного, функціонального, когнітивного підходів; афоризм ідентифіковано як інтелектуальний, емотивний мовний знак, якому властивий комплекс диференційних ознак.

Практична цінність дослідження визначена можливістю використання одержаних результатів у створенні словника АВ української мови, у викладанні академічних курсів „Лексика і фразеологія української мови”, „Стилістика української мови”, у розробці спецкурсів „Українська афористика”, „Українська пареміологія”. Результати роботи можуть бути цінними для вивчення етнолінгвістики, етнолінгвокультурології, лінгвостилістики.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження є узагальненням самостійної дослідницької роботи дисертанта, проведеної одноосібно. Наукових праць, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорена на засіданні кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету. Основні положення роботи виголошені на звітних конференціях професорсько-викладацького складу Криворізького державного педагогічного університету (2003, 2005); науково-практичній конференції „Проблеми гуманітарних наук та новітніх технологій” (Кривий Ріг, 2002); Всеукраїнській науковій конференції „Сучасні тенденції розвитку слов’янських мов” імені проф. М.Пилинського (Київ, 2002); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2003); ХІІІ Міжнародній науковій конференції „Мова і культура” імені проф. С.Бураго (Київ, 2004); Всеукраїнській науковій конференції „Павло Загребельний: творчий портрет на тлі епох” (Дніпропетровськ, 2005); ІІ Міжнародній науковій конференції „Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2005).

Публікації. Основні результати дослідження відображено в 11 публікаціях, 5 із яких уміщено у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, списку використаної літератури (270 позицій) і використаних джерел (23 позиції), додатка (матеріали до словника афоризмів). Загальний обсяг роботи – 217 сторінок, із них 173 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, теоретико-методологічні засади дослідження, вказано на зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету й завдання дисертації, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, його джерельну базу, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію й публікацію результатів дослідження.

У першому розділі „Теоретичні засади досліджень афоризмів” аналізуються теоретичні проблеми афористики мови як складової пареміології.

У підрозділі 1.1. „Основні підходи до визначення лінгвістичного статусу афоризмів” йдеться про кореляцію мовної природи афоризму з філософською, культурологічною й літературознавчою складовими, з’ясування афористичних питань у традиційному мовознавстві та розбудову їх у сучасній лінгвістиці.

Понятійне поле АВ передбачає витлумачення його як судження, що несе світоглядний зміст у формі художнього образу (А.Крикманн). Афоризм є особливим естетичним знаком (В.Калашник), мовним знаком культури (С.Єрмоленко). АВ ґрунтуються на різних архетипах моральної, ідеологічної свідомості, які мають певні розходження в інваріантах сприйняття. Українська афористика становить духовну царину універсальних і національних культурних смислів. Теоретичні основи української афористики закладені О.Потебнею.

Лінгвістична ідентифікація АВ у зарубіжному й вітчизняному мовознавстві традиційно проводиться в аспекті меж та обсягу фразеології (Л.Авксентьєв, М.Алефіренко, Н.Амосова, В.Архангельський, В.Жуков, Ж.Колоїз, О.Кунін, Д.Мальцева, В.Мокієнко, О.Молотков, А.Назарян, Ю.Прадід, О.Райхштейн, Л.Скрипник, В.Телія, Г.Удовиченко, В.Ужченко, І.Чернишова, М.Шанський та ін.). Семантичні концепції Н.Амосової, О.Бабкіна, С.Ожегова, В.Феліциної відмежовують афористичні явища мови від лексичних, фразеологічних, пареміологічних. Разом із тим ці мовні одиниці мають вагомий національно-культурний смисл. Дослідження з проблем афористики проводяться в аспекті теорії крилатих слів (О.Беркова, В.Гончаренко, Л.Дядечко, М.Овруцький, Л.Ройзензон, І.Шмельова, С.Шулежкова), паремійної фразеології (І.Голубовська, О.Дуденко, В.Пирогов, О.Селіванова та ін.).

У сучасній лінгвістиці актуальним є питання про виокремлення пареміологічного рівня, що охоплює власне паремійний та афористичний масиви. Теоретичні питання семантичної структури, логіко-семіотичних і функціональних особливостей АВ в контексті пареміології знайшли відображення у працях М.Алексєєнка, Н.Барлі, А.Дандиса, А.Жолковського, Г.Крейдліна, А.Крикманна, Ю.Прохорова, А.Тейлора, М.Черкаського, Ю.Щеглова.

У підрозділі 1.2 „Лінгвістична ідентифікація афоризму як одиниці пареміології” розглядається АВ у ракурсі рівневого статусу пареміології, з’ясовуються його знакова специфіка й основні підходи до визначення релевантних ознак афоризму, розкривається семантична організація й сутність АВ із позиції функціональної лінгвістики.

Пареміологічний рівень мови передбачає об’єкти, що характеризуються співвідношенням поверхневої та глибинної структур висловів. Афоризми разом з іншими одиницями пареміології включені в систему синтагматико-парадигматичних відношень, об’єднані родовим терміном „паремія”, під яким розуміємо мовну одиницю, що має властивості клішованості, афористичності й сентенційності (М.Черкаський). Одиниці пареміології диференціюємо на дві групи мовних елементів: 1) власне паремії, крилаті вислови (КВ) – абсолютні мовні знаки; 2) індивідуальні АВ – мовні знаки, що реалізують матеріалізовані потенційні смисли. Структурування одиниць пареміології відображає логіко-семіотичну й лінгвальну природу висловів, враховує ступінь авторства й масову відтворюваність. Загалом індивідуальні афоризми, власне паремії, КВ репрезентують відношення між реаліями й становлять знаки ситуацій (В.Феліцина, Ю.Прохоров). Усі вони входять до системи мови в готовому вигляді, будучи різновидом мовного кліше. Спираючись на результати пареміологічних досліджень (Н.Барлі, Г.Пермяков, М.Черкаський), вважаємо дефініцію „пареміологія” родовою стосовно видового поняття „афористика”.

Афоризм кваліфікується як логічне, образне судження узагальнюючого характеру, що в категоріях раціонального / парадоксального відбиває навколишній світ і виступає еквівалентом предикативної структури: Мужній той, хто знає, за що бореться (Р.Іваничук). Його лінгвальну природу ускладнює тенденція до знакового статусу в системі мови (О.Мельничук).

Афоризм становить собою складний, дискурсивний знак, що має комплекс онтологічних рис і позначає стереотипну ситуацію. АВ співвідноситься з явищем прецедентності – прецедентним висловлюванням, прецедентним текстом і прецедентною ситуацією, тобто феноменами, які спираються на фонові знання комунікантів, визначають світ закономірностей, норми, стратегію моральної поведінки кожної людини й соціуму в цілому. АВ узагальнюють властивості різних індивідуальних подій, створюючи глобальний образ цілісного світу, свого роду схему світобудови. Як прецедентне висловлювання, афоризм становить собою „репродукований і самодостатній складний вербальний знак, сума значень компонентів якого не дорівнює смислу” (Д.Гудков). Афоризм не утворюється щоразу по-новому, а віртуально існує в мові й актуалізується автоматично в комунікативних актах, відсилаючи реципієнта до інваріанта, що знаходиться в універсальній / національній когнітивній базі.

Лінгвістична ідентифікація афоризму ґрунтується на визначенні його обсягу й установленні комплексу диференційних ознак (О.Дмитрієва, Л.Сокольська, Л.Успенський, Н.Федоренко, А.Фрюстенберг, О.Шейгал та ін.). Релевантними ознаками АВ вважають зв’язок із джерелом (локальна асоціація з певним автором, твором, культурною епохою), усталеність, масовість, загальновідомість (С.Гаврін, С.Ожегов, Ю.Прохоров, Л.Ройзензон). Узагальненість визнається однією з основних рис АВ, що моделює його змістову структуру (В.Калашник, Т.Манякіна, Т.Радзієвська, А.Тяпкіна, В.Шмаріна).

Афористична деривація ґрунтується на понятійних категоріях раціональності й парадоксальності, що дозволяє розглядати АВ як універсальні твердження, у яких універсальність має сентенційну специфіку (В.Шмаріна). Раціональний тип мислення ототожнюється з нормами людської діяльності, доводами розуму-раціо, обґрунтуваннями доцільності стану чи дії, однозначними для всіх членів соціуму: Кожному своє сонце миле (Р.Іваничук). Парадоксальний тип мислення зумовлює появу таких мовних значень, в основі яких – суперечність між очікуванням і результатом номінації: Хто не з нами, той проти Бога (В.Симоненко). Парадоксальність не лише суперечить загальноприйнятим твердженням, а й приводить до виняткових результатів.

Співвідношення раціональність / парадоксальність пов’язане з філософією загального смислу – докси (Ж.Дельоз). Гносеологічна сутність цих категорій визначає характер інтеріоризації дійсності – індивідуальної мовної свідомості адресанта (свідомості „на вході”) й адресата як типу свідомості „на виході” (М.Комлєв). Використання раціональної або парадоксальної домінанти в змісті АВ свідчить про вираження практичного розуму, а сам афоризм є типом висловлювання, що дозволяє без доказів, без складної аргументації, лише силою витонченої несподіваності формулювання переконувати чистим твердженням, не стільки доводячи, скільки вражаючи (Л.Успенський).

Семантична цілісність афоризмів ґрунтується на лексико-семантичній валентності двох типів: прогнозованого й сингулярного. АВ із прогнозованим типом валентності характеризуються високим і середнім ступенями предметно-логічної зумовленості (М.Копиленко), маркуючи загальновизнані норми буття: Життя – це повнота часів. Повнота всього сущого (П.Загребельний). Сингулярний тип валентних зв’язків вказує на відхилення від абсолютизованих асоціацій учасників комунікації. Такі АВ не мають предметно-логічних підстав семантичної сполучуваності: Життя – це гра, тут або орел, або решка, інакше не падає (В.Дрозд).

Семантичне становлення афоризму починається переважно з метафоричного переосмислення реальної дійсності, унаслідок чого АВ набуває формульного характеру. У власне семантичному аспекті афоризм є судженням з універсальною референцією, що містить три структурні плани: 1) глибинне значення; 2) системний смисл; 3) поверхневе значення. Глибинне значення АВ не утворюється на основі складання значень компонентів, а становить результат семантичної цілісності складових і ґрунтується на явищі колокації як лексично зумовленої валентності слів. Унаслідок когнітивних механізмів постає нова семантика (нові смисли) усього вислову. Системний смисл становить поєднання глибинного значення й знання прецедентного феномену (тексту / ситуації), пов’язаних із ним конотацій і визначає функціональний смисл афоризму. Поверхневе значення дорівнює сумі значень компонентів АВ.

У комунікативному аспекті головною прагматичною метою афоризму є намір поставити адресата перед фактом, істинність або хибність якого може бути визначена лише завдяки фоновим знанням реципієнта. АВ мають універсальну адресацію й реалізують завдання повідомлення нових знань чи апеляції до наявних у когнітивній базі людини. Універсальність (стереотип) комунікації визначається тим, що кожен адресат може ототожнити себе з суб’єктом АВ.

У семантико-синтаксичному аспекті афоризм є одиницею-конструкцією, еквівалентною реченню. Семантична структура АВ визначається характером взаємодії конструктивних елементів, що входять до його складу (Н.Барлі, А.Дандис, А.Тяпкіна, Г.Садова). За наявністю опозицій конструктивних центрів розрізняємо два типи структурно-семантичної організації афоризмів: 1) неопозитивні АВ, які не мають у своєму складі протиставлень компонентів й у формально-граматичному вияві є еквівалентами односкладного речення (ОР), мають лише один конструктивний центр А чи Б: Людину можна бити не лиш буками (М.Матіос); 2) опозитивні АВ, семантична структура котрих містить пари опозицій з логічними індексами тотожності, причини, наслідку, антитези, заперечення тощо. Такі АВ є еквівалентами двоскладного простого речення (ПР), складного речення (СР) чи надфразної єдності (НФЄ), характеризуються наявністю двох конструктивних центрів А і Б: Коли скелю черкнула тріщина, то камінь конче звалиться (Р.Іваничук).

Логіко-семантичною основою генералізації в АВ є загальночасовий характер відтворюваних явищ. Узагальнююча семантика у формально-граматичному аспекті виражена найчастіше теперішнім часом дієслова: Шляхи до істини неоднакові, але істина залишається незмінною (П.Федотюк). Морфологічним індикатором афористичного теперішнього часу є означальний прислівник завжди: У негідників завжди невинні очі (П.Загребельний). Загальночасовість в АВ виявляється також у формі майбутнього і минулого часів дієслова, партиципною формою на -но, -то, наприклад, Для ближніх знято тисячі свитин (Л.Костенко). Загальночасовість позначається кореляцією компонентів АВ, що мають різну часову характеристику: Долина Храмів у душі залишиться, хоч всі склепіння храмам обвалились (О.Пахльовська). Різні дієслівні часові форми в межах АВ констатують беззаперечні, спроектовані в усі часи істини, тобто реалізують граматичне значення загальночасовості.

Суб’єктом АВ як загального судження є „поняття загальне, яке становить собою предмети як цілий клас” (С.Гаврін). Категорію суб’єктивності в АВ розглядаємо крізь призму категорії узагальненого суб’єкта, що виражається експліцитно: Дорога людства – помилки і жертви (М.Вінграновський) або імпліцитно: Кров обмити можна, а дурість – ніколи (В.Дрозд). Формально-граматичними засобами вираження названої категорії виступають Н. в. іменних частин мови: іменників з абстрактною/конкретною семантикою Добро шукає добра (М.Вінграновський), займенників різних семантичних груп (особових, означальних, відносних, відносно-питальних, заперечних, вказівних, неозначених): Кожен сам по собі й сам для себе (П.Загребельний); числівників Один зводить храм Артеміди, а другий уже позиркує на нього поглядом Герострата (О.Гончар). Зрідка використовується форма Д. в.: Хоч би якою лукавою була доля, рано чи пізно вона кожному дарує свій шанс (В.Шкляр) або О. в.: Великим треба ставати серед великих (П.Загребельний).

Інтерпретація в текстовому аспекті розкриває дискурсивні можливості АВ. Афоризм маніфестується як самодостатній текст багатьма дослідниками (Г.Крейдлін, М.Черкаський, О.Саввіна, А.Жолковський, Ю.Щеглов, Г.Садова). Автономний текстовий статус полягає в тому, що АВ-лінгвокультурний текст малої форми є завершеним, самодостатнім продуктом мислення (О.Шейгал, В.Красних).

Зіставлення афоризмів із ФО, власне пареміями, КВ засвідчує, що афоризм має ряд власних диференційних ознак, які відрізняють його від інших одиниць мови: 1) особливий ступінь відтворюваності на основі мовної стереотипності; 2) універсальна референція, яка визначає високий ступінь абстрактності; генералізованість; дидактичність; категоричність; оригінальність; метафоричність; 3) семантична цілісність, що ґрунтується на валентних зв’язках між компонентами; 4) семантичні категорії загальночасовості й узагальненого суб’єкта; 5) еквівалентність предикативній одиниці; 6) емотивність, аксіологічність; 7) інтертекстуальність, кореляція з частинами макротексту.

Підрозділ 1.3. „Проблема систематизації афоризмів у сучасному мовознавстві” висвітлює дискусійні питання класифікації АВ, репрезентує спробу систематизації їх за семантичним, структурним і функціональним критеріями.

Спираючись на наявні в мовознавстві підходи до висвітлення структурно-семантичних, функціональних і комунікативно-прагматичних особливостей афоризмів (Н.Барлі, М.Черкаський, М.Алексєєнко, С.Гаврін, В.Калашник, Г.Крейдлін, Т.Манякіна, А.Тяпкіна, І.Гнатюк, Т.Радзієвська), здійснюємо систематизацію АВ сучасного українського художнього дискурсу таким чином: 1) семантична класифікація – за характером вираження смислової домінанти (логічні, образні) та інтеріоризації буття (раціональні, парадоксальні); 2) структурна класифікація – за структурою судження (рівнем еквівалентності предикативним структурам): еквіваленти ПР, СР, НФЄ; 3) функціональна класифікація за ступенем градації афористичності (мінімальний, оптимальний, максимальний ступені афористичності) й вираження категорії адресантності (АВ-активні / нейтральні / пасивні структури).

Другий розділ „Структурно-семантичні типи афоризмів у мові художнього українського дискурсу” присвячений характеристиці структурно-семантичних особливостей афористичних висловів у сучасній українській мові.

У підрозділі 2.1. „Типологія афоризмів за ступенем вираження смислової домінанти” визначено й проаналізовано основні типи афоризмів за семантичними особливостями. Поділ АВ на два типи – логічні та образні – відтворює психоментальні механізми адекватного відображення довкілля в людській свідомості, коли домінанта аперцепції визначається логічним або асоціативно-образним модусом. Під логічними афоризмами ми розуміємо такі універсальні вислови, що конденсовано в імперативній чи дефінітивній формі подають судження про навколишній світ: Щоб вірити, треба жити (П.Загребельний). Для логічних АВ (55% від загальної кількості) властива семантика логічного умовиводу, повчання, настанови й поради, застереження, побажання, роздуму, оцінки, декларації: Ще ніхто свою судьбу не перехитрив (М.Матіос).

Афоризми, у яких умовивід характеризується високим ступенем узагальнення, поєднаним із потужним емотивним компонентом, нами кваліфікуються як образні афоризми: Наша пам'ять – велика долина, де невидимі храми стоять (О.Пахльовська). Специфікою афоризмів є образна смислова домінанта, утворена на основі розгортання внутрішньої форми. Образні АВ (45%) здатні впливати на свідомість адресата оригінальністю мовної картини світу адресанта, його асоціацій: Світ повен сподівань, мов став, що не схлюпнеться (В.Стус).

У підрозділі 2.2. „Різновиди афористичних висловів за характером інтеріоризації дійсності” обґрунтовується диференціація афоризмів за особливостями психоментальної інтеріоризації навколишнього світу.

Ураховуючи сутність аперцепції та предметної ситуації світобуття, розмежовуємо афоризми на два семантичні типи: раціональні й парадоксальні. Раціональні АВ відтворюють механізми нормативного відображення довкілля в людській свідомості й когнітивні основи раціонального світогляду у вигляді логічних структур пам’яті. Репрезентуючи повчальні й пізнавальні судження, афоризми розкривають інтелектуальний та емоційний модуси, причому смислова домінанта в них може припадати або на сферу власне раціо: Вік золотий вибороти треба (О.Гончар), або на власне емоційну сферу: Довкола мене – цвинтар душ на білім цвинтарі народу (В.Стус). У раціональних АВ (73,9%) ціннісні орієнтації характеризуються як інтенція свідомості за межі матеріальних потреб у сферу духовного виробництва, культури: Багатство і влада – найбільші вороги людської природи (Р.Іваничук); Кроки часу не так руйнують, як людська байдужість (О.Пахльовська).

Афоризми, що в екстраординарній формі відтворюють реалії буття з його численними парадоксами, ми розглядаємо як парадоксальні: Всесвіт – це мука. Одвічна мука, – та, що народжує радощі наші (М.Руденко). Цей тип АВ (26,1%) ґрунтується на нетривіальності світосприйняття, можливості мозку здійснювати афективну аперцепцію (О.Селіванова). Категорія парадоксального реалізується за допомогою алогізму, мовної гри: В щасті є певна приреченість. Іноді навіть біль (М.Бриних). Парадоксальний тип АВ розкриває сутність парадоксів, пов’язаних із побутовим типом свідомості: Сьогодні найбільша пральня України – це її телебачення (П.Загребельний). Афоризми адекватно відтворюють стрижень духовності нашого сучасника крізь синтез абсолютів із постмодерністською орієнтацією на інформованість, споживацьку естетику: Світ тільки й цінує діловитість і професіоналізм та ще лакейство і зверхність (В.Шкляр); Магнати – це мікеланджело і родени незалежної України (П.Загребельний).

Підрозділ 2.3. „Типологія афоризмів за структурою судження” висвітлює диференціацію АВ за рівнем еквівалентності предикативним структурам, які визначають будову судження. Особливість лінгвальної природи афоризмів полягає в тому, що вони є синтаксично оформленими висловлюваннями-еквівалентами речення. Вказана особливість лежить в основі розмежування АВ на структурні різновиди: 1) афоризми-еквіваленти ПР (45,5%): А мудрість – це обмеження (П.Загребельний); 2) АВ-еквіваленти СР (43,4%): Ти людина тому, що умієш померти, якщо мовити правду тобі не дають (М.Руденко); 3) афоризми-еквіваленти НФЄ (11,1%): Коли ведеш людей на боротьбу, доводиться боротися найперше не з ворогом, а з тими, кого ведеш. Хоча найперше, мабуть, – з самим собою (П.Загребельний).

Структурно-семантичними моделями АВ-еквівалентів ПР є одиниці з семантикою: 1) А=Б; 2) А = Б, як С; 3)  А не = Б; 4) А Б; 5) частина А > Б; 6) Х  Б; 7) А > X; 8) Б; 9) А; 10) немає А, де А і Б – конструктивні центри афоризму, Х – пропуск одного з них.

Прямі стверджувальні афоризми створюються за моделлю А = Б, що передає семантичну цілісність твердження за законами внутрішньої організації: Життя – це тільки свобода! (П.Загребельний). Ускладнення структурної схеми логічних АВ спостерігаємо в групі висловів типу Все життя людське – це, власне, рух (О.Гончар), де вставні конструкції надають афоризмам додаткового філософського відтінку. В образних АВ типу Людська заздрість – гірше, як слабість (М.Матіос) наявне зіставлення з третім компонентом, що на структурному рівні виступає ускладненням основної моделі А = Б, як С. За моделлю А не = Б організовані афоризми типу Осінь – не найкращий час для кохання (М.Бриних).

Найпродуктивнішою структурною моделлю афоризмів є А Б: Ми знімаємо тільки за розум (П.Загребельний); Слова можуть робити шкоду (М.Матіос). Образні АВ-еквіваленти двоскладного ПР побудовані за структурною моделлю частина А > Б, що репрезентує явища гіпонімії / гіперонімії, при яких одне поняття є частиною загального: Я – живого частка єдина (М.Руденко).

У досліджуваних текстах функціонує широкий спектр логічних АВ-еквівалентів речень з означеною / неозначеною особовістю зі структурною схемою Х Б, де Х – еліпсований елемент А: Зло називай завжди злом і не давай спокою своїм ворогам (П.Загребельний). Конструктивний центр Б в афоризмі позначає активну дію, а відтак АВ відтворюються в мовленні як гасла. Логічні й образні АВ мають структурну організацію А Х: Кожному на все своя пора (Р.Іваничук).

АВ-еквіваленти односкладного ПР організовані за моделями Б;  А. За моделлю Б побудовані АВ, предикат яких формально виражений допоміжним дієсловом + інфінітив: У війні завжди має комусь щастити (П.Загребельний); треба (можна) + інфінітив: Не треба думати мізерно (Л.Костенко); партиципною формою Багато слів написано пером (Л.Костенко); предикативним прислівником Для любові ніколи не пізно (П.Загребельний). Структурній схемі А відповідають образні АВ-еквіваленти номінативного ПР: Торжество світової демократії (П.Загребельний). Образні АВ організуються за структурною схемою немає А: Немає пророка на своїй землі (В.Шкляр). Семантичний аспект визначається заперечною реалізацією буття предметів, явищ.

Афоризми-еквіваленти СР характеризуються певними особливостями композиції й семантичної структури, явищами „розгортання чи посилення актуалізованого зіставлення або протиставлення понять і частин складної думки” (В.Калашник): Час пробігає швидше, якщо думаєш про вічне (М.Бриних). Семантична будова визначена взаємодією частин АВ за схемами: А, і Б; А, але Б (із модифікаціями А – Б; А - Б); А Б; якщо (як) А, то (так) і Б; А, якщо Б; або А, або Б; А : Б; А, коли Б; А, не Б; не А, не Б, де А і Б – частини афоризму, взаємодія яких реалізує нові смисли й прагматичну установку.

АВ-еквіваленти СР зі схемою А, і (й) Б ґрунтуються на єднальних, перелічувальних відношеннях: Планета неподільна, кожен із нас за неї відповіда (О.Гончар). Частини узагальненого твердження репрезентують семантико-синтаксичні відношення, що ілюструються модифікаціями одночасності й послідовності: Часи міняються, міняються й звичаї (П.Федотюк); Усе зайве відсіюється, над тобою не тяжіє суєтність (В.Шкляр).

Структурна модель А, а (але) Б із зіставно-протиставними відношеннями має дві модифікації: 1)афоризми зі схемою А – Б, у яких позиція компонентів є чітко фіксованою: Військо можна розбити – жінку ніколи (П.Загребельний); 2) афоризми зі схемою А - Б, яким властива відносна композиційна позиція: Спаситель прогнав торгуючих з храму, а сьогодні вся Україна – збезчещений храм з непрогнаними (П.Загребельний). Семантичний аспект АВ цього різновиду окреслено антиноміями, що існують в об’єктивному світі: Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки (Л.Костенко).

Високим ступенем продуктивності відзначається модель А Б, яка засвідчує означальні відношення: Ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день (Л.Костенко). Формальним засобом вираження узагальненого суб’єкта, як правило, є займенники – вказівні (той, та, те, ті), відносні (що, який, хто): Той, хто вміє бачити Бога, мусить знати стежку до моєї долі (Р.Іваничук).

Однією з найпродуктивніших моделей АВ є структурна схема якщо (як) А, то (так) і Б з умовно-наслідковими зв’язками: Зазирніть у свою душу – і впадіть на коліна (М.Бриних). Логічні АВ мають значення умови А, якщо Б: Світло вічне, якщо знати його незгасиме походження (М.Бриних). Загальну семантику увиразнює структурна організація у формі дилеми або А, або Б: Коли весь час погано, людина або загинається, або з’їздить з глузду (П.Федотюк).

Найбільшим ступенем продуктивності характеризується модель А Б із з’ясувальною семантикою: Для нас головне: прислухбтися до того, що там угорі (П.Загребельний). За смисловим навантаженням АВ актуалізують два різновиди відношень – з’ясувально-об’єктні Буває мить якогось потрясіння: побачиш світ, як вперше у житті (М.Вінграновський) і пояснювальні Ми є тому, що нас не може бути (Л.Костенко). Афористична деривація за моделлю А, коли Б із часовою семантикою ґрунтується на використанні темпоральних сполучників і сполучних слів: Бувають моменти в житті, коли все до дрібниць чомусь хочеться запам’ятати (О.Гончар).

Використання прийому заперечення увиразнює смислову цілісність афоризмів, де при інтелектуальному сприйнятті дійсності запереченню підлягають певні ознаки, явища, дії: Люди всюди є, не всі ж звірі (Р.Іваничук). Окрему групу афоризмів становлять вислови з семантикою подвійного заперечення не А, не Б: Хто не зраджує, той не втрачає (П.Загребельний).

Афоризми-еквіваленти НФЄ розкривають явища об’єктивної дійсності у вигляді складних із позиції структури й змісту узагальнених суджень, позначені розмежуванням компонентів на окремі граматичні конструкції: Раби – це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе (О.Пахльовська). Явище розбіжності між внутрішньою будовою й зовнішньою формою АВ відбувається як наслідок нетотожності структур речення й висловлення. Диференціюємо афоризми на такі різновиди: 1) двокомпонентні структури (з синтаксичним членуванням на два речення): Життя – то кара. Кара – благостиня (В.Стус); 2) багатокомпонентні структури (з членуванням понад два речення): Гадюка скидає з себе стару шкуру он як часто. Щоб скинути, треба щоразу за щось зачепитися. Боляче, а треба тертися й обдиратися (П.Загребельний).

У третьому розділі „Функціональні особливості афоризмів у сучасній українській літературній мові” репрезентовано функціональний аспект афористики, що визначає внутрішні й зовнішні властивості афоризмів, комунікативну спрямованість АВ.

Підрозділ 3.1. „Афоризми в структурі макротексту” присвячено дослідженню комунікативної природи одиниць і визначенню ступенів градації категорії афористичності в тексті з урахуванням семантико-смислової та інтенційно-прагматичної сутності АВ.

Афоризм є конституентом загальної текстової будови. Уведення його до структури художнього твору розглядається нами з позиції екстраполяції понять „мікротекст” – „макротекст”. Аналіз способів уведення афоризмів до макротексту засвідчує наявність двох виявів: 1) як частини поліпредикативної одиниці; 2) як самостійної предикативної одиниці. За умов кореляції АВ із частинами макротексту можливий різний прояв категорії афористичності. Якщо АВ є сегментом речення, то вказана категорія характеризується найнижчою позицією: Біда від часу не залежить (М.Матіос). Оптимальним ступенем позначені АВ, уведені до текстової площини як самостійні структури (еквіваленти ПР чи СР): Хто шукає, тому завжди бути в дорозі (О.Гончар). Функціональна парадигма афористичності включає мінімальний (11,2%), оптимальний (77,7%), максимальний (11,1%) ступені градації.

Мінімальний ступінь афористичності виявляється при реалізації АВ у макротекстовій будові як сегмента поліпредикативної синтаксеми: Надто серйозно сприймають світ тільки жорстокі люди (М.Вінграновський). Особливістю функціонування АВ є специфічне розташування їх у структурі речення: а) безпосереднє з інтертекстовими позиціями – препозицією Все в цьому світі підпорядковано користі (Р.Іваничук), інтерпозицією Нема з ким говорити у цему світі (М.Матіос), постпозицією Манна з неба не падає і не впаде (М.Вінграновський); б) опосередковане: Чи не єдине, на чому тримається імперія, – <…> це груба сила і фанатизм, розбурханий такими видовищами (Р.Іваничук).

Оптимальну інтенсивність вияву афористичності мають АВ-еквіваленти ПР і СР, які мають незалежну позицію в тексті й здатні функціонувати поза ним: Любов – почуття одноразове (М.Бриних). Уведення афоризму до макротексту спричинене авторською інтенцією: з метою розгорнути подальші судження або для підсумку певного твердження. Оптимальний ступінь найвиразніше виявляється у випадку введення афоризму до тексту на правах самостійного мікротексту (як абзацу): Переможець дає закони! (Р.Іваничук). Перехідність типів градації представлена в контекстах з образними АВ типу Дар Божий! Не купити його ні за які гроші! (П.Загребельний) як конструкцій експресивного синтаксису.

АВ-еквіваленти НФЄ характеризуються наявністю внутрішніх мікротекстових зв’язків, засвідчують високий ступінь автосемантії й відповідають максимальному показнику градації афористичності: Оливина дає плід аж за десятки літ. Довго ждати, а треба (П.Загребельний). АВ може становити частину речення + самостійну синтаксему: Військо, що наймитує, то не оборона народу <…>. Чужу правду, чужі скарби захищає за плату (Р.Іваничук). Найвищу позицію займають АВ-еквіваленти НФЄ, що вводяться на правах абзацу.

У підрозділі 3.2. „Емотивність української афористики” подано опис загального емоційно-смислового поля національної афористики й систематизовано експресивні засоби образності й оцінності в структурі АВ.

Функціональні блоки реалізації почуттєвої сфери (переживання, внутрішні психічні стани, світовідчуття) становлять емоційно-смислове поле української афористики. АВ є емотивним знаком ситуацій, що екстраполює різні почуття: 1) АВ-експресема позитивних емоцій (репрезентують радість, захоплення, щастя, любов, гордість, упевненість, виправдання, мудрість-софійність): Любов – не зло (М.Вінграновський); Добро твориться просто – ні за так (І.Драч); 2) АВ-експресема негативних емоцій, емотивна експресія котрої позначена семантикою суму, недовіри, тривоги, болю, страху, безнадії, іронії, гніву, обурення, ненависті: Життя – це мука, безперервна мука (М.Руденко); Найкраще на Україні живе той, хто найкраще руйнує, розкрадає і розпродує (П.Загребельний).

Засобами емотивності виступають одиниці фонетичного, морфологічного, лексичного, фразеологічного й синтаксичного мовних рівнів. Для АВ характерним є вживання фонетичного явища алітерації, психологічно вмотивованих слів: а) експресем-реакцій (вигуків, видільних, підсилювальних часток): Гей, не можна всього до кінця продумати, зате все можна витримати (П.Загребельний); Але це таки правда, що нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре (М.Матіос); 2) експресем-стимулів (як репрезентантів почуттів): Як це добре, коли можна помітити, як народжується думка в того, хто говорить (О.Левада); Немає гіршого, ніж доброму чоловікові мутиться розум від підозри жінки у зраді (М.Матіос). До складу АВ, окрім слів із „самодостатнім (загальномовним) емоційно-оцінним змістом” (В.Чабаненко), входять також лексеми з емоційно-оцінною семантикою, експресивність яких виявляється лише в контекстуальному оточенні: Отак живу: як мавпа серед мавп чолом прогрішним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб (В.Стус). Найпродуктивнішим засобом емотивності з позиції морфології виступають займенники різних семантичних груп (відносні, питальні, вказівні, означальні), прислівники, частки, що посилюють вираження різних почуттів та їх відтінків: У кожного я є своє ім’я (В.Симоненко); Хто керує, той не читає. А хто читає, той не керує (П.Загребельний). Усі синтаксичні засоби емотивності диференціюємо на два різновиди: 1) компоненти структурної схеми речення, на базі якого функціонує афоризм: Душа прозора. Світ скляний (О.Пахльовська); 2) позаструктурні компоненти (звертання, вставні слова, словосполучення, речення): Мабуть, ніщо на сім світі не повторюється, окрім нещасть та лиха (П.Загребельний). Найбільшим ступенем емоційної напруги позначені еквіваленти окличних речень: Істина – у жінці! (П.Загребельний).

У підрозділі 3.3. „Категорія адресантності в українських афоризмах” характеризується комунікативний аспект афористики з огляду на опозицію „автор – навколишній світ” й описується функціональна типологія АВ.

Категорія антропоцентричності як комунікативне ядро афоризму визначається відповідно до активності / пасивності ставлення мовця до навколишнього світу. За характером референції АВ поділяються на такі типи: 1) афоризми-активні структури; 2) афоризми-нейтральні структури; 3) афоризми-пасивні структури.

Афоризми, у яких позиція автора щодо висловлюваного характеризується високим ступенем референції, розглядаються нами як утворення активної структури (43,4%): Хіба можна полюбити мачуху дужче, ніж рідну матір? (Р.Іваничук). Деривація АВ відбувається за допомогою маркерів суб’єктивної модальності: а) інтонації (окличної, питальної): Нехай твоя зламається рука, що за добро добра собі чека! (І.Драч); б) звертань Боже, якби земля справді мала лице – то був би суцільний закривавлений синяк (М.Бриних); в) вставних конструкцій (окрім таких, що мають семантику джерела повідомлення: Життя, мабуть, як і люди, – мстиве за радість. А особливо – якщо радість для двох – величезна (М.Матіос); г) вигуків: Ой, велика річ пропорції (Л.Костенко); ґ) часток різних видів Отож, радій вечірній днині, допоки в ребра серце б’є (В.Стус).

Афоризми з репрезентацією нейтральної позиції автора щодо висловлюваного кваліфікуємо як утворення нейтральної структури (54,6%): Кров не сховаєш, кров і крізь землю проступить (В.Дрозд); Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися (Р.Іваничук). Цей тип АВ нами розглядається як узуальні афоризми, що за структурно-семантичними особливостями схожі з власне пареміями й здатні входити до когнітивної бази комунікантів без трансформацій.

За умов посилання на іншого адресанта АВ не виявляють прямої референції, а характеризуються низьким рівнем адресантної активності – АВ-утворення пасивної структури (2%): Кажуть, що людина літає в дитинстві уві сні, коли росте (П.Федотюк); Минуле ж, як відомо, завжди наявне і корисне людині тим, що ним легко можна поєднати своє горе (П.Загребельний). Афористична деривація ґрунтується на використанні вставних конструкцій із семантикою об’єктивного, авторитетного джерела повідомлення. Цей тип АВ позначається накладанням двох планів: актуальна ситуація порівнюється з відображеною у вислові. Істинність адресант підкріплює посиланням на авторитет, актуалізуючи в когнітивній базі готовий афоризм, адекватний комунікативній ситуації.

У висновках формулюються результати наукового дослідження:

1. Афоризм – оригінальний засіб номінації позамовної дійсності, що вражає реципієнта глибоким філософським осмисленням явища. У національній афористиці відтворено загальнолюдські й етнічні світоглядні канони та ідеали. Універсальні культурні смисли афористики виявляються в кодуванні суспільно важливої інформації про реальний і віртуальний світ. У межах АВ наявна кореляція лінгвальних і психокогнітивних феноменів, пов’язаних з етнічною мовною картиною світу й орієнтованих на