Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

СЕМЕНЮК ОКСАНА АНТОНІВНА

УДК 811. 161. 2' 367

СЕМАНТИЧНА СТРУКТУРА РЕЧЕНЬ

ІЗ ПРЕДИКАТИВАМИ ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

10.02.01 – українська мова

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – академік АПН України, доктор філологічних наук, професор

Кононенко Віталій Іванович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника, завідувач кафедри

загального і порівняльного мовознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Іваницька Ніна Лаврентіївна,

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського,

професор кафедри методики

філологічних дисциплін;

кандидат філологічних наук, доцент

Терлак Зеновій Михайлович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри української мови.

Провідна установа – Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка,

кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України,

м. Кіровоград.

Захист відбудеться 28 жовтня 2005 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57.

Автореферат розісланий 27 вересня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент Н.Я. Тишківська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Речення як багатопланова мовна одиниця в сучасній лінгвістиці досліджується в різних аспектах, однак одним із провідних залишається напрям, започаткований у 60-80-их роках ХХ століття, коли відбувся перехід від з’ясування формальної організації синтаксичних одиниць до аналізу їх семантики, зокрема відношення речення до позамовної ситуації, що ним позначена (Н.Арват, В.Брицин, І.Вихованець, К.Городенська, Н.Гуйванюк, С.Єрмоленко, А.Загнітко, Н.Іваницька, В.Кононенко, М.Плющ, В.Русанівський, К.Шульжук; Т.Алісова, Й.Андерш, Н.Арутюнова, В.Богданов, В.Гак, Г.Золотова, О.Падучева, Ю.Степанов, Н.Шведова та ін.).

При дослідженні семантичної структури речення вихідною точкою може бути вивчення її центрального компонента – предиката, оскільки саме він зумовлює наявність інших компонентів і визначає їх семантичні функції. В україністиці такий підхід представлений у працях, що присвячені розгляду речень із предикатами різних типів: якості (В.Тимкова), стану (О.Леута), дебітивності (О.Тронь).

Хоча семантико-синтаксична структура речень із предикатами стану вже була предметом аналізу в дисертаційному дослідженні О.Леути, його автор зосереджує увагу лише на предикатах стану, виражених вербативами. Тим часом, ядро цього різновиду ознакових імен складають слова, статус яких досі однозначно не визначений, а функції у побудові речення детально – на рівні окремого комплексного дослідження – в українському мовознавстві не висвітлені. У науковій літературі їх називають “словами категорії стану”, “безособово-предикативними словами”, “предикативними прислівниками”, “аналітичними дієсловами”, “предикативами” З-поміж термінів, які вживають на позначення слів категорії стану, у дисертаційній праці обрано запропонований О.Ісаченком термін “предикатив”, оскільки він мотивований синтаксичною функцією слів, що виражають стан, і дає змогу розглядати їх як предикати з певним набором семантичних характеристик, валентним потенціалом тощо.. Вирішуючи питання частиномовної належності цих слів, лінгвісти визначають їх як окремий морфологічний клас (В.Виноградов, Є.Галкіна-Федорук, О.Ісаченко, М.Поспєлов, Л.Щерба), кваліфікують як прислівники (І.Кучеренко, А.Шапіро) або обґрунтовують їх дієслівну природу (І.Вихованець).

До предикативів входить лексико-семантична група слів, які містять у своєму значенні архісему “емоційний стан” (весело, тривожно, жалко, досадно, совісно та ін.). Речення із предикативами емоційного стану обрано об’єктом дисертаційного дослідження.

На вибір об’єкта аналізу вплинуло кілька чинників. Звернення до предикативів зумовлене тим, що вони як центральна ланка предикатів стану Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наук. думка, 1992. – С. . можуть дати найбільш повну інформацію про семантику цих предикатів, їх валентність, здатність формувати речення. Крім того, аналіз конструкцій, що містять предикативи (у тому числі й емоційно-статальні), передбачає розгляд питань, стосовно яких синтаксична наука досі не визначилась. До них, зокрема, належать питання семантичної організації речень із предикативом та інфінітивом і речень із предикативами емоційного стану, що включають локативний компонент. Інтерпретація цих конструкцій потребує вирішення не менш дискусійних проблем (семантичного суб’єкта, синтаксичної природи інфінітива та ін.). Неоднорідність підходів до опису названих синтаксичних одиниць та значні розбіжності у їх трактуванні спостерігаються не лише серед представників різних мовознавчих напрямів, а й у працях, що ґрунтуються на однакових принципах аналізу синтаксичних явищ, зокрема у студіях із семантичного синтаксису.

Вибір речень із предикативами, які виражають значення емоційного стану, мотивований тим, що на сучасному етапі розвитку науки про мову у зв’язку з уведенням у фокус лінгвістичного розгляду “феномена життя, у центрі якого знаходиться людина з усіма її психічними “складовими” і станами, формами соціального існування та культурної діяльності” Арутюнова Н.Д. От редактора // Логический анализ языка. Проблемы интенсиональных и прагматических контекстов. – М.: Наука, 1989. – С. ., помітно зріс інтерес до вивчення специфічних способів і засобів, за допомогою яких мова репрезентує внутрішнє, у тому числі емоційне, життя особистості. Різні аспекти цієї проблеми розкрито у працях Т.Алісової, В.Апресян, Ю.Апресяна, Н.Арутюнової, Л.Васильєва, А.Вежбицької, Л.Вітгенштейна, О.Вольф, Анни Залізняк, Л.Іорданської, В.Телії, Г.Фреге, В.Шаховського та ін.

Аналіз емоційно-статальних предикатів пов’язаний також із питаннями, які розглядають філософська логіка і логічна семантика: з дослідженням предикатів пропозиціональної установки (Н.Арутюнова, Р.Карнап, Б.Рассел, Я.Хінтікка) та з проблемою “чужої свідомості” (Дж. Остін, З.Вендлер, Л.Вітгенштейн).

Предикативи із семантикою емоційного стану – це сфера мови, яка тісно пов’язана з прагматичними та суб’єктно орієнтованими категоріями Зализняк Анна А. Функциональная семантика предикатов внутреннего состояния (на материале французского языка): Дис. … канд. филол. наук: 10.02.05. – М., 1985. – С. .. До таких категорій належить, насамперед, оцінка, що є яскравим представником прагматичного значення. Емоційно-статальні предикативи здебільшого включають оцінний компонент і вводять його в організовані ними речення. Тому їх аналіз виходить на коло питань, що активно розробляються у лінгвістиці в останні десятиліття і стосуються суб’єктивних смислів, які відображають ставлення людини до об’єктивної дійсності.

Попри важливість згаданих проблем, речення з емоційно-статальними предикативами в українському мовознавстві не були об’єктом окремого дослідження, у тому числі зробленого у семантико-синтаксичному аспекті. Автори монографій і спеціальних статей дають лише стислий аналіз семантичної організації цих конструкцій; їх описують принагідно, у контексті дотичних проблем: семантичного суб’єкта, безособового речення, таксономії речень, рівнів речення та ін. (О.Болюх, В.Брицин, В.Жайворонок, І.Слинько, Н.Татьянченко).

У русистиці речення із предикативами емоційного стану теж розглядали у зв’язку з названими питаннями (В.Бабайцева, Г.Золотова, В.Касевич, С.Кокоріна, В.Павлов та ін.). Більш детальний аналіз їх семантичної структури представлений у працях, присвячених вивченню безособових речень (Н.Арват), речень із предикативами (А.Кендюшенко, В.Лі), предикатами стану (Т.Смирнова), конструкцій із предикативом та інфінітивом (Т.Берляєва).

Таким чином, відсутність комплексного дослідження речень із предикативами емоційного стану з позицій семантичного синтаксису, їх зв’язок із широким колом проблем, вивчення яких має суттєве значення для сучасної лінгвістики, зумовлюють актуальність дисертаційної праці.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у рамках реалізації державної наукової програми “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” і відповідає профілеві наукових планів кафедри української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Мета дисертаційної праці – описати семантичну організацію речень, що містять предикативи зі значенням емоційного стану.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

– встановити набір семантичних ознак і виявити валентний потенціал предикатів, виражених емоційно-статальними предикативами;

– охарактеризувати особливості денотативної ситуації емоційного стану, що знаходять мовне втілення у досліджуваних реченнях;

– описати способи і засоби, за допомогою яких ці властивості відображено на лінгвальному рівні;

– проаналізувати оцінний компонент семантики речень із предикативами емоційного стану, виявити взаємодію дескриптивної та оцінної структур;

– визначити й описати структурні та семантичні різновиди аналізованих речень.

Об’єкт дисертаційного дослідження – речення із предикативами емоційного стану в сучасній українській мові.

Предмет дослідження – семантична структура речень з емоційно-статальними предикативами.

Матеріалом дослідження послужила спеціально укладена картотека, що налічує близько 5000 речень із предикативами емоційного стану. Основними джерелами для добору матеріалу були художні твори українських письменників XIX-XX століть. Частково використано матеріали інтегрованої лексикографічної системи “Словники України”, а також змодельовані автором одиниці.

Методи дослідження. Специфіка об’єкта і поставлені у дисертаційній праці завдання зумовили комплексне використання різних методів. Для встановлення зв’язків аналізованих речень з позамовними явищами та з одиницями інших рівнів, диференціації цих конструкцій і виявлення різновидів їх семантики застосовано описовий метод із властивими йому прийомами зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. При з’ясуванні семантичних характеристик предикатів емоційного стану, ідентифікації відношень у структурі досліджуваних речень і вивченні їх компонентів використано методики компонентного аналізу, трансформації синтаксичних одиниць, окремі експериментальні прийоми (включення у діагностичний контекст, заміна одного елемента речення іншим, уведення і вилучення елементів з обов’язковим урахуванням впливу цих операцій на правильність речення).

Наукова новизна дисертаційної праці полягає у тому, що в українському мовознавстві вона є першою спробою системного дослідження семантичної структури речень із предикативами емоційного стану. У роботі охарактеризовано онтологічні відповідники цих речень; вивчено засоби і способи, за допомогою яких елементи екстралінгвальної ситуації, відношення між ними та ознаки денотата одержують мовне втілення; проаналізовано семантичну організацію структурних різновидів речень, що включають емоційно-статальні предикативи; розглянуто оцінний компонент семантики досліджуваних речень та взаємодію оцінних смислів зі значенням емоційного стану.

Практичне значення одержаних результатів. Спостереження і висновки, одержані у результаті аналізу фактичного матеріалу, можуть бути використані при читанні лекційних та спеціальних курсів із синтаксису, проведенні спецсемінарів, факультативних занять із сучасної української мови, написанні відповідних підручників і посібників.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були обговорені на засіданнях кафедр української мови та загального і порівняльного мовознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Основні теоретичні положення, а також практичні результати були викладені на ІІІ Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 2003), VІІІ Міжнародній науковій конференції “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003), Міжнародній лінгвістичній конференції на честь 80-річного ювілею професора І.К. Кучеренка і професора Н.І. Тоцької (Київ, 2003), Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми сучасної лексикології і граматики слов’янських мов” (Вінниця, 2003), на щорічних науково-звітних конференціях кафедри української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 2003-2005).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у 6 публікаціях, з них 5 – у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура і обсяг дисертації. Реферована праця складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (244 позиції) та переліку джерел. Повний обсяг дисертації – 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету та завдання дисертаційної праці, визначено об’єкт, предмет і матеріал дослідження, окреслено його методи, розкрито наукову новизну роботи і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.

Перший розділ “Семантична структура речень із предикативами емоційного стану: характеристика предиката” – містить характеристику предикатів, виражених емоційно-статальними предикативами. На основі узагальнення лінгвістичних студій, присвячених проблемам таксономії предикатів, та власних спостережень встановлено семантичні ознаки предикатів емоційного стану; аналізовані одиниці розглянуто у контексті понять причини і причиново-наслідкових відношень; висвітлено їх зв’язок з категорією оцінки.

Дослідження предикативів емоційного стану як предикатних знаків здійснено з урахуванням таких релевантних для класифікації предикатів показників, як наявність/відсутність зв’язку з часом, характер співвіднесення з темпоральною віссю, статичність/динамічність, фазовість/нефазовість, контрольованість/неконтрольованість (підрозділ 1.1.). Проведений аналіз дав змогу виявити низку ознак, характерних для досліджуваних предикатів: безпосередній зв’язок з часом, який передбачає, що емоційний стан займає відрізок на темпоральній осі, охоплюючи цей відрізок, триває упродовж усього проміжку часу і не членується на окремі випадки, має місце у будь-якій точці часового відрізка, не може від нього абстрагуватися; статичність, що виявляється у незмінності емоційного стану протягом періоду його існування; фазовість (у кожний окремий момент часу існує окрема фаза стану, а не стан у цілому); неконтрольованість; орієнтованість на суб’єкт. Властивостями суб’єкта емоційного стану є неспроможність відігравати вирішальну роль у виникненні предикативної ознаки, пасивність, здатність відчувати і кваліфікувати свої відчуття, цілісність.

У підрозділі 1.2. розглянуто ознаку інтенсивності, притаманну емоційним станам у позамовній дійсності і відбиту у семантиці відповідних предикатів.

Аналізовані предикати можна розташувати на шкалі, яка відображатиме об’єктивно існуючі градації емоційних станів за інтенсивністю. Ця шкала є односпрямованою й орієнтована в один бік: від менш інтенсивної емоції до більш інтенсивної (пор. предикати групи “страх”, розташовані у порядку збільшення ступеня ознаки: неспокійно, тривожно, лячно, моторошно, страшно, жаско). На ній є щонайменше дві зони відповідно до двох ступенів інтенсивності емоційних станів – власне емоційного стану й афекту.

У мові представлені різні способи передачі градації емоційних станів. На вищий від норми рівень стану вказують інтенсифікатори, на недостатню силу стану – деінтенсифікатори. Проведений аналіз свідчить, що засоби і способи інтенсифікації у досліджуваних реченнях більш різноманітні, ніж засоби та способи деінтенсифікації.

Ситуації емоційних станів, які за своєю силою перевищують нормативні величини, у реченнях з емоційно-статальними предикативами передаються за допомогою інтенсифікаторів, що використовуються й при інших ознакових словах, або за допомогою інтенсифікаторів, які характерні лише для описів емоційних станів.

До першого типу інтенсифікаторів належать універсальні показники високого ступеня вияву ознаки (так, дуже, особливо, неймовірно, надзвичайно, страшно, жахливо, смертельно та ін.); інтенсифікатори, що ґрунтуються на порівнянні ознаки з однотипними ознаками і кваліфікують її як унікальну за силою свого вияву (зробилось радісно, як іще ніколи; на душі важко, як ще ніколи не було) або залучають типову ситуацію (при інтенсифікації емоційних станів – типову причину), коли має місце певна ознака, що дає змогу уявити її інтенсивність (йому зробилося так совісно, ніби його роздягли наголо при людях; мені страшно, немов у лісі між вовками); інтенсифікатори, які сигналізують про максимальний вияв ознаки, вказуючи, що на шкалі інтенсивності вона межує з іншою, більш інтенсивною однотипною ознакою (до прикрості незручно; кривдно, аж боляче). До неспецифічних способів позначення інтенсивного емоційного стану належить також подвоєння предикатів.

Інтенсифікатори, характерні лише для описів емоційних станів, у досліджуваних конструкціях репрезентовані лексемами, семантика яких узгоджується із семантикою емоційно-статальних предикатів (нестерпно, нестерпуче, безтямно), і словосполученнями та предикативними одиницями, орієнтованими на вираження фізичних симптомів емоційних станів, зумовлених емоціями дій, волюнтивних станів тощо.

Нижча за нормативні величини сила емоційного стану передається за допомогою суфікса –уват, прислівникових деінтенсифікаторів типу трохи, дещо, модальних часток, які вносять у речення семантичний відтінок сумніву, невпевненості (мов, мовби, ніби, неначе, немов та ін.).

Підрозділ 1.3. присвячений вивченню способів і засобів, за допомогою яких мова репрезентує причинову зумовленість емоційних станів.

Включаючи компоненти з причиновою семантикою, аналізовані речення представляють емоційний стан як наслідок дії певної причини (причин). Разом з мовними відповідниками ситуації, що викликає стан, вони формують каузативні конструкції.

Аналіз каузативних конструкцій з емоційно-статальними предикативами дає підстави для висновку про чотиричленну структуру ситуації виникнення емоційного стану. Її складовими є ситуація-першопричина емоційного стану, ситуація сприймання, ситуація ментальної діяльності та емоційний стан як ситуація-наслідок. Первинна причина, сприйнята експерієнсивом, каузує емоційний стан опосередковано, через її когнітивне опрацювання й оцінку. Таким чином, перцептивний і ментальний акти є “посередниками” у процесі каузації стану і вибудовують разом з ним причиновий ланцюг, у якому кожна дана ланка каузує наступну (сприйняв певну ситуацію > осмислив її і дав їй оцінку > відчув емоційний стан).

Ситуація породження емоційного стану може бути по-різному виражена у мові. Організовані на базі досліджуваних речень каузативні конструкції рідко відтворюють її у повному вигляді, з усіма складовими. В більшості випадків у ролі причини емоційного стану виступає якась одна складова (реальний стан речей, перцепція чи ментальне опрацювання сприйнятого матеріалу), вибір якої залежить від того, як бачить причиново-наслідкові відношення автор каузативної конструкції.

Засобами вираження причини емоційного стану є предикативні одиниці, що разом з репрезентантами ситуації-наслідку організовують складні речення на позначення каузативних ситуацій (предикативні компоненти складнопідрядних, складносурядних та безсполучникових речень), і похідні від них одиниці, що мають згорнуту форму: сполуки пропозитивних чи, рідше, конкретних імен з причиновими прийменниками (через+знахідний відмінок, від (од)+родовий відмінок, за+знахідний відмінок, з+родовий відмінок, на+знахідний відмінок), дієприслівники, інфінітиви. Периферію засобів вираження причинової ситуації складають мовні одиниці (відмінкові і прийменниково-відмінкові форми субстантивів, прислівники та ін.) з локативною, темпоральною, суб’єктною, атрибутивною семантикою, для яких позначення антецедента є вторинною функцією.

У підрозділі 1.4. предметом дослідження є зв’язок емоційного стану й оцінки.

Переважна більшість предикатів емоційного стану містить аксіологічний елемент “добре” або “погано”, що дає підстави вважати оцінність специфічною властивістю таких предикатів. Залежно від знака емоції їх традиційно ділять на дві групи: ті, що репрезентують позитивні переживання суб’єкта (радісно, весело, приємно), і ті, що репрезентують його негативні переживання (сумно, страшно, тужно).

Зв’язок емоційного стану з категорією оцінки виявляється й на рівні семантики речень, що є об’єктом дослідження. Їх семантична структура взаємодіє зі структурою оцінки, або її модальною рамкою, облігаторними елементами якої є власне оцінка, аксіологічний суб’єкт, аксіологічний об’єкт як центральний елемент оцінної структури, підстава оцінки.

У висловленнях про емоційні стани фігурують два аксіологічних об’єкти: емоційний стан і причина емоційного стану.

Емоційний стан може бути аксіологічним об’єктом не лише сам по собі (“добре чи погано Х-у?”), а й узятий у контексті, у ситуації, коли оцінюється так званий “стан речей” (“добре чи погано те, що Х відчуває певний емоційний стан?”). У першому випадку оцінка визначається семантикою предиката, що містить сему “позитивність” або “негативність”. Оцінка стану речей виявляється на рівні конкретного висловлення. Два аксіологічних об’єкти передбачають і два різних суб’єкти оцінки: емоційний стан оцінюють з погляду “загальної думки”, що існує у соціумі (коли весело, спокійно – це добре, коли соромно, страшно – це погано), стан речей – з погляду мовця, а в художньому творі – з погляду автора чи персонажів. Тому аксіологічні знаки можуть не збігатися, напр.: Я мучусь, а він, бач, сміється, весело йому (А.Шиян). Емоційний стан, який маніфестує предикатив весело, належить до сфери позитивних емоцій, проте у контексті страждань мовця (Я мучусь) цей стан дістає негативну оцінку. Таким чином, у наведеному висловленні спостерігаємо розходження оцінок за знаком: оцінка емоційного стану має знак “+”, оцінка “стану речей” – знак “–”.

Оцінка причини емоційного стану є вторинною і залежить від оцінки самого стану. Аксіологічний суб’єкт – експерієнсив – оцінює ситуацію-причину, виходячи з того, які емоції вона викликає: позитивні чи негативні. Оцінка причини виражається за допомогою предиката, а також може міститися у мовній одиниці на позначення емоціогенної ситуації, напр.: ... приємно стає від похвали (М.Стельмах); Скучно, і трудно, і сумно від нашої невихованості (О.Довженко). При цьому оцінне значення, яке маніфестує предикат, є визначальним, пор.: ... Шапталі стало до болю соромно за своє здорове тіло (В.Підмогильний) – загалом позитивна якість суб’єкта (здорове тіло) у контексті каузованої нею емоції одержує оцінку “–”. Її репрезентантом є предикат соромно, негативнооцінне значення якого “переважує” значення позитивної оцінки предиката здоровий.

Підставою для оцінки емоційного стану є, насамперед, характер відчуттів експерієнсива. Стан може оцінюватися і з інших позицій: етичних, раціональних тощо.

Другий розділ – “Семантична структура речень із предикативами емоційного стану: типологія” – присвячено аналізу семантичної організації досліджуваних речень, які за формальними показниками поділено на три групи: речення з предикативом емоційного стану, речення з предикативом емоційного стану та інфінітивом, речення з предикативом емоційного стану і локативним прислівником або прийменниково-відмінковою формою імені з локативним значенням.

У підрозділі 2.1 розглянуто семантичну структуру речень першої групи.

Речення цього типу позначають ситуації, які мають щонайменше двочленну структуру і включають дві складові: емоційний стан і його носія. Якщо стан спрямовується на істоту чи предмет, ситуація містить три складові: емоційний стан, його суб’єкт і об’єкт.

Семантична структура речень, що репрезентують емоційно-статальні ситуації, також може бути дво- або трикомпонентною. У першому випадку виражений предикативом емоційного стану одновалентний предикат відкриває позицію суб’єкта емоційного стану (експерієнсива): Гірко стало лісничому (Р.Іваничук), у другому випадку двовалентний предикат приєднує актанти із семантичними функціями суб’єкта та об’єкта емоційного стану: Мені жаль того твого Гриця, донько (О.Кобилянська). Таким чином, семантичну структуру речень першого типу можна представити як “суб’єкт – його емоційний стан (спрямований на об’єкт)”.

У зв’язку з тим, що в досліджуваних конструкціях відсутній спеціалізований засіб репрезентації підмета – ім’я у номінативній формі, а суб’єкт емоційного стану здебільшого виражений за допомогою давального відмінка, їх кваліфікують як безособові односкладні речення. Унаслідок недостатньо чіткого розмежування формально-граматичного і семантичного ярусів речення відсутність підмета на поверхневому рівні іноді вважають свідченням невизначеності суб’єкта, відсторонення, абстрагування предикативної ознаки від її носія тощо. У дисертаційному дослідженні обстоюється думка про глибинну, семантичну особовість і двоскладність речень з емоційно-статальними предикативами та про обов’язковий характер їх суб’єктного компонента. Такий підхід ґрунтується на ідеях про принципову двоскладність власне-семантичної структури речення, висловлених Г.Золотовою, Ю.Степановим, В.Брициним, О.Болюх та ін., і аргументований двочленною структурою ситуацій-денотатів аналізованих синтаксичних побудов та співвідносних з ними мисленнєвих одиниць.

Вербальна невираженість суб’єкта у досліджуваних конструкціях у роботі розглядається як один із можливих способів представлення цього компонента, напр.: Сумно-досадно (А.Тесленко); І жінки ж жалко (Б.Грінченко), а речення, у яких суб’єкт не має самостійного дискретного вираження у поверхневій структурі, визначаються як варіанти двокомпонентних речень із семантикою емоційного стану.

Замість особових номінацій у формі давального відмінка, репрезентантами експерієнсива в аналізованих побудовах можуть бути іменники душа і серце, що позначають духовні органи, в яких зосереджується емоційне життя людини і які наділені здатністю незалежно від неї відчувати емоційний стан, напр.: ...серцю так терпко стало від радісного болю (Є.Гуцало).

Уявлення про локалізацію емоцій у певних частинах фізичного чи духовного “я” відбиті й при розчленованому способі представлення експерієнсива за допомогою двох номінацій: особового імені у формі давального або родового відмінка, яке репрезентує суб’єкт як цілісну істоту, та іменника-партитива, що має форму просторового компонента (на (у) душі, на (у) серці) і позначає носія емоційного стану через найменування його складової: Проте на душі в княгині було тихо (В.Скляренко); І дивно-дивно було йому на серці (З.Тулуб). Такі сполуки можуть скорочуватися за рахунок вилучення лексеми на позначення особи. Виразником експерієнсива у таких випадках є лише партитив у формі місцевого відмінка, що представляє суб’єкт як пасивну оболонку, місце, у межах якого розгортається емоційний стан, пор.: Каламутно в серці (А.Головко); По шумі денних голосів На серці тихо, сумно, чисто (М.Рильський). На носія стану може вказувати присвійний займенник: Спи, моя гіллячко голуба, Тихо в моїм серці і щасливо (М.Вінграновський).

Функцію об’єкта емоційного стану виражають форми знахідного і родового відмінків: ... І жаль мені, малому, стало Того сірому-сироту... (Т.Шевченко); Мені тепер і Олени страшно... (Г.Квітка-Основ’яненко) та прийменниково-відмінкові форми перед+орудний відмінок: Їй було сором перед невісткою (І.Нечуй-Левицький), за+знахідний відмінок: Мені соромно за тебе (В.Підмогильний), за+орудний відмінок: Скучно за тобою страшно (В.Винниченко), з+орудний відмінок: Страшно мені з ними, Северине (В.Земляк), з+родовий відмінок: Смішно мені з Карпа (М. Коцюбинський), без+родовий відмінок: Мені без тебе сумно серед людства (Л.Костенко), на+знахідний відмінок: Особливо їй було кривдно на Тищенка (Ю.Мушкетик), утворені від назв осіб і, рідше, від назв предметів. При цьому предметний об’єкт у досліджуваних реченнях репрезентується меншою кількістю прийменниково-відмінкових засобів, ніж особовий об’єкт, оскільки окремі об’єктні форми (перед+орудний відмінок, на+знахідний відмінок) утворюються лише від особових номінацій. З іншого боку, деякі предикати емоційного стану вимагають, щоб вжиті у тій чи іншій формі субстантиви, які виконують при них функцію об’єкта, належали саме до класу назв осіб. Різна спроможність назв осіб і назв предметів заповнювати позицію об’єкта при емоційно-статальних предикатах зумовлена особистісною орієнтацією емоційних станів у реальній дійсності.

У реферованій праці розглянуто дискусійні питання, пов’язані з визначенням статусу перелічених прийменниково-відмінкових та безприйменникових форм, оскільки у деяких лінгвістичних студіях їх відносять до засобів вираження причини емоційного стану (Н.Бурдаківська, А.Кендюшенко, К.Максапетян). Відправною точкою при вирішенні цих питань у роботі є звернення до класу денотатів аналізованих речень.

Зокрема, встановлено, що особа чи предмет, які входять у ситуацію емоційного стану як об’єкт, паралельно є учасниками ситуації, що каузує стан. Тому об’єктні компоненти аналізованих речень, позначаючи субстанцію, на яку спрямований стан, побіжно вказують на його причину. Однак найменування одного із субстанціальних елементів причинової ситуації не є достатньо експліцитним та інформативно задовільним її відповідником, пор.: – Мені стало соромно за брата. – Чому? Що трапилось? Що він зробив? (запитання засвідчують брак відомостей про ситуацію-причину). Об’єктні словоформи не супроводжуються показниками причиново-наслідкових відношень і не виражають суть причинової ситуації – каузуючу ознаку. Тому вони не є повноцінними репрезентантами причинової ситуації і мають лише опосередкований стосунок до мовних засобів позначення антецедента, що функціонують у досліджуваних конструкціях.

Крім загальної об’єктної семантики, прийменниково-відмінковим формам перед+орудний відмінок, за+знахідний відмінок, за+орудний відмінок, з+орудний відмінок, з+родовий відмінок, без+родовий відмінок, на+знахідний відмінок та безприйменниковим формам знахідного і родового відмінків притаманні специфічні семантичні відтінки, що нашаровуються на інваріантне значення об’єкта.

Підрозділ 2.2. з’ясовує семантичну структуру речень із предикативом емоційного стану та інфінітивом.

Аналіз цих побудов ґрунтується на концепції, згідно з якою інфінітив позначає ознаки субстанції і виступає предикатом, якому властива здатність приєднувати до себе актанти і формувати елементарне речення (Г.Золотова, В.Брицин). Таке розуміння семантико-синтаксичної функції інфінітива дає підстави для висновку, що конструкції, які містять предикатив емоційного стану та інфінітив, мають складну семантичну структуру і являють собою об’єднання двох елементарних речень, одне з яких організоване предикативом, інше – інфінітивом: Опанасові стало чогось ніяково дивитися йому в вічі (Б.Грінченко)< Опанасові стало ніяково (1) + Опанас дивився йому в вічі (2).

Елементарне речення, центральним семантичним компонентом якого виступає предикатив, є знаком ситуації емоційного стану. Його семантична структура формується двома облігаторними компонентами: вираженим предикативом емоційного стану предикатом та суб’єктом. Друге елементарне з семантичного погляду речення відображає ситуацію, яка каузує емоційний стан. Воно містить інфінітив та зумовлені ним актанти.

Реалізуючи власний валентний потенціал, інфінітив приєднує характерні для предикатів свого класу актанти, пор.: Їм страшно навіть подумати про такі гроші... (І.Франко) – інфінітив із семантикою розумової дії сполучається із синтаксемою, що експлікує предмет думки; Мені любо буде побалакати з тобою, Петре... (В.Шевчук) – інфінітив на позначення інтерсуб’єктної мовленнєвої дії – із синтаксемою, яка називає суб’єкта-партнера, співрозмовника.

Спільним структурним компонентом двох елементарних речень виступає конкретне ім’я у формі давального відмінка, яке є наслідком об’єднання лексично тотожних, але різних за своїми семантичними функціями актантів: актанта, що входить у валентну рамку предиката емоційного стану і вказує на носія стану, та залежного від інфінітивного предиката актанта з функцією носія названої інфінітивом предикативної ознаки.

У конструкціях, які містять інфінітив та предикатив емоційного стану, реалізується значення потенційності, що загалом є характерним для інфінітивних конструкцій, пор.: ... ті цукерки було їй чогось гидко їсти, і вона віддавала їх дітям або викидала (Б. Грінченко). Їй було гидко їсти ті цукерки не означає Їй було гидко, коли вона їла ті цукерки (пор. післятекст). Емоційний стан суб’єкта у даному випадку зумовлений потенційною дією, пор.: Вже сама думка про те, щоб їсти ті цукерки, викликала у неї почуття огиди.

Семантично елементарному реченню, сформованому інфінітивом та його валентним оточенням, як репрезентантові причини емоційного стану притаманні такі особливості: інфінітив може позначати причину, яка має характер реальної або потенційної ситуації, лише за умови, що суб’єкт цієї ситуації збігається із суб’єктом емоційного стану; головною функцією інфінітива є вираження синхронізованої з емоційним станом предикативної ознаки, а не вказівка на її каузуючу роль; при ньому немає показників каузативних відношень (прийменників, сполучників); якщо у реченні з предикативом та інфінітивом є компоненти, що експлікують іншу причинову складову ситуації “каузація емоційного стану”, основний акцент робиться на тій складовій, яка позначена інфінітивом, незважаючи на те, що вона може бути проміжною ланкою причиново-наслідкового ланцюга.

Невід’ємною складовою семантики речень з емоційно-статальним предикативом та інфінітивом є оцінний компонент. Оцінне значення аналізованих конструкцій витікає зі значення предикатива, що містить у своїй семній структурі сему оцінки й виконує функцію аксіологічного предиката.

Речення цієї групи передають емоційну, інтелектуальну й етичну оцінки.

Конструкції зі значенням емоційної оцінки можуть виражати конкретну або узагальнену інформацію.

У першому випадку речення констатує актуальне переживання експерієнсива і повідомляє про конкретну дію, стан чи процес, які збігаються з емоційним станом у часі і стимулюють його виникнення. При цьому значення каузованого емоційного стану супроводжується оцінкою емоції, що безпосередньо випливає з відчуття, яке переживає суб’єкт. Другим аксіологічним об’єктом виступає відображена інфінітивом та його актантами причина емоційного стану, напр.: Так боляче дивитись було: шкура та кістки чоловік... (А.Тесленко). Емоційний стан має знак “–”: психічні переживання, окреслені предикативом боляче, розцінюються як душевний дискомфорт, тобто як зло для суб’єкта. Відповідно дія, що стимулює негативний емоційний стан, теж оцінюється негативно.

У конструкціях, які мають узагальнений характер (напр.: ... приємно встановлювати закони й зовсім прикро їм підлягати (В. Підмогильний); Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати (Панас Мирний)), змінюється співвідношення дескриптивного й оцінного компонентів семантики речення: зростає вага аксіологічної складової значення, натомість емоційно-статальний компонент послаблюється. Такі речення виражають загальну емоційну оцінку певної абстрактної ситуації, яку представляє інфінітив зі своїм валентним оточенням.

У синтаксичних побудовах на позначення актуальної ситуації емоційного стану предикатив відкриває актантну позицію суб’єкта стану, яка повинна бути обов’язково заповнена, оскільки суб’єктна валентність предикатива, у семантиці якого переважає дескриптивний компонент (значення емоційного стану), має облігаторний характер. У реченнях другої групи давальний суб’єкта відсутній, що пов’язано з посиленням аксіологічного компонента у семантиці предикативів. Предикатив у їх складі орієнтований на інфінітив, який можна кваліфікувати як пропозитивний суб’єкт.

Значення інтелектуальної оцінки виражають конструкції, що містять предикатив смішно, пор.: Та це ж смішно – так марно себе занапастити (В.Підмогильний), де предикатив смішно реалізує аксіологічне значення, яке включає його в синонімічний ряд із предикативами інтелектуальної оцінки нерозумно, безглуздо, абсурдно тощо.

Етичні оцінки реалізуються у реченнях із предикативами соромно, сором, совісно та їх розмовними і діалектними відповідниками, напр.: Обнімати, хоч і батька, – сором (У.Самчук), тобто не годиться, негідно, негарно, а тому не можна, не слід; пор. приклад, у якому предикативи соромно і негідно вжиті поряд: ... соромно копирсатися у собі, – соромно і не гідно козацького імені (З.Тулуб).

Аналіз мовного матеріалу свідчить, що значення інтелектуальної та етичної оцінок витісняє значення емоційного стану. При цьому змінюються відношення між інфінітивом і предикативом: відсутній причиново-наслідковий зв’язок, інфінітив зі своїм валентним оточенням репрезентує об’єкт оцінки як невід’ємний елемент оцінної структури і тому є облігаторним компонентом досліджуваних речень, а предикатив функціонує у якості аксіологічного предиката.

Підрозділ 2.3. присвячено дослідженню семантичної структури конструкцій із предикативом емоційного стану і локативним прислівником або прийменниково-відмінковою формою імені з локативним значенням. Їх аналіз здійснено з урахуванням таких чинників, як значення предикатива, контекстуальне оточення речення та його здатність об’єднуватися з іншими, однорідними за структурою і семантикою пропозитивними одиницями.

Проведені з таких позицій спостереження над зібраним матеріалом свідчать, що група речень із предикативом емоційного стану і локативом з погляду семантики неоднорідна. Таку поверхневу структуру можуть мати речення на позначення емоційного стану, який зумовлений місцезнаходженням експерієнсива, і речення на позначення стану, що характеризує локус.

Речення першого типу названо, за Ю.Степановим, “я”-речення, оскільки вони інформують про те, що належить “не до зовнішнього світу, а до внутрішнього стану “я”” Степанов Ю.С. Имена, предикаты, предложения (Семиологическая грамматика). – М.: Наука, 1981. – С.166., – про емоції особового суб’єкта, каузовані його місцезнаходженням, напр.: Дома було нудно; На чужині сумно. Ці конструкції є семантично складними і утворені на базі двох семантично елементарних речень. Одне з них сформоване предикатом емоційного стану і суб’єктним компонентом, що не одержав лексичного вираження на поверхневому рівні: (Йому) було нудно; (Дівчині) сумно. Друге елементарне речення організоване локативним предикатом (бути, перебувати, знаходитися) і через його редукцію представлене у структурі похідного речення лише локативним компонентом: Він (був) дома; Дівчина (перебуває) на чужині. Між двома елементарними реченнями у переважній більшості випадків існують причиново-наслідкові зв’язки, а локативний компонент, попри свою основну функцію, вказує на ситуацію-причину емоційного стану: Дома (йому) було нудно = Йому було нудно, коли (і тому що) він був дома; На чужині (дівчині) сумно = Дівчині сумно, коли (і тому що) вона перебуває на чужині.

Речення другого типу у роботі означено як “воно”-речення, або “локус”-речення (терміни Ю.Степанова), оскільки вони характеризують локус, приписуючи йому певний стан, напр.: З того часу ставок чистий Заріс осокою… Сумно-сумно кругом його… (Т.Шевченко); Загриміло, і полегшено зітхнув степ, і радісніше стало навкруги (О.Гончар). При цьому для вираження стану середовища використано мовні засоби, які спеціалізуються на позначенні емоційних станів осіб. Семантична структура таких конструкцій формується предикатом, для якого первинною є семантика емоційного стану, і локативним суб’єктом.

У дисертаційному дослідженні визначено такі особливості “воно”-речень: 1) у їх складі вживається обмежене коло предикативів емоційного стану (зокрема зафіксовано лексеми страшно, моторошно, лячно, радісно, весело, сумно, невесело, тужно, журливо, тоскно), пор.: Навкруги сумно, страшно і *Навкруги боляче, заздрісно, соромно, жаль, ніяково; 2) “воно”-речення мають здатність виступати у контекстуальному оточенні, яке не містить будь-якої вказівки на особу-носія емоційного стану, зокрема в описах середовища, зроблених безвідносно до людини, коли вона не включена у буття навколишнього світу; 3) аналізовані речення можуть утворювати складні синтаксичні одиниці, до яких, крім емоційно-статального предикатива, входять предикативи на означення стану навколишнього середовища, напр.: Страшно тепер в лісі і глухо (О.Кобилянська); У яру тихо й сумно (В.Васильченко) (пор. неможливість такого сполучення для речень із семантикою емоційного стану особи: *Дітям страшно в лісі і глухо; *У яру йому тихо й сумно).

Аналіз складних синтаксичних побудов на зразок У яру тихо й сумно дає змогу з’ясувати механізми виникнення “локус”-речень та оприявити їх семантику.

У роботі висловлено ідею, що об’єднання двох елементарних одиниць (У яру тихо й сумно < У яру тихо + У яру сумно) ґрунтується на їх семантичній і структурній подібності, оскільки і перше, і друге речення інформують про стан навколишнього середовища. Однак у другому елементарному реченні (У яру сумно) предикативна ознака приписується просторовому суб’єкту за певної умови. Такою умовою є існування спільного для мовців стереотипу, за яким на основі об’єктивних ознак середовища (тихо, темно, порожньо) йому приписуються ознаки, спроектовані із внутрішнього світу людини на зовнішній світ речей (сумно, весело, страшно тощо). Ці стереотипи виявляються на основі аналізу мовного матеріалу. Напр., оскільки в досліджуваних реченнях емоційно-статальний предикатив сумно та його синоніми найчастіше утворюють однорідний ряд з локативно-статальними предикативами тихо, пусто, голо, безлюдно, глухо, пустельно, темно, очевидно, що такі характеристики стану навколишнього середовища дають підстави приписати локусу ще одну предикативну ознаку – сумно.

Для семантики речень “локус”-речень важливим є зв’язок з особовим суб’єктом, оскільки вони відображають стан середовища опосередковано, через інтерпретацію людини як суб’єкта думки, носія певного погляду на локус, його характеризатора. Базуючись на реальному стані речей, ці конструкції насамперед маніфестують людське бачення зовнішнього світу крізь призму внутрішнього “я”.

У “Висновках” узагальнено результати дослідження, які можна звести до таких положень:

Емоційно-статальним предикативам як словам, спеціалізованим на вираженні предикатів стану, притаманні семантичні характеристики цього класу предикатних імен: безпосередній зв’язок з віссю часу, статичність, фазовість, неконтрольованість, орієнтованість на пасивний цілісний суб’єкт, що не відіграє визначальної ролі у породженні емоційного стану, не може його контролювати, а лише констатує вплив зовнішньої щодо нього сили і має здатність відчувати стан та кваліфікувати його.

Емоційні стани можуть мати різну