НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

ШЕМЯКІН Олександр Миколайович

УДК 341.221.2

ЕВОЛЮЦІЯ СТРУКТУРИ Й ЗМІСТУ ПРАВА КОРИСТУВАННЯ МОРЕМ:

ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України (м. Київ).

Науковий консультант

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент Академії правових наук України,

заслужений діяч науки і техніки України

ДЕНИСОВ Володимир Наумович,

завідувач відділу міжнародного права та порівняльного

правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького

Національної академії наук України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

ВИСОЦЬКИЙ Олександр Федорович,

завідувач кафедри міжнародного приватного права

Міжнародного Соломонового університету

доктор юридичних наук, професор,

БУРОМЕНСЬКИЙ Михайло Всеволодович,

професор кафедри міжнародного права та іноземного законодавства Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого

доктор юридичних наук, доцент,

МЕРЕЖКО Олександр Олександрович,

професор кафедри права Київського національного

лінгвістичного університету

Провідна установа

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Захист відбудеться "25" листопада 2005 року о 1430 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .236.03 в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розіслано "24" жовтня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.І. ТАРАХОНИЧ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток міжнарод-ного морського права свідчить про те, що практично в усіх сферах суспільних відносин, пов’язаних з використанням Світового океану, існує значний масив принципів і норм, дотримання яких є необхідною умовою існування земної цивілізації. Ці правила поведінки держав та міжнародних організацій знаходять свій вияв у міжнародних норма-тивних актах, прийнятих під егідою і в рамках ООН та її спеціа-лізо-ваних установ, насамперед Міжнародної морської організації (IMO), Міжнародної організації праці (ILO), Всесвітньої організації охорони здоров’я (WHO) та ін. Значна роль у вирішенні правових проблем Світового океану належить й міжнародним неурядовим організаціям, які також беруть активну участь у розробці проектів нормативних актів, перш за все, це Міжнародний морський комітет (CMI), Кон-суль-тативний комітет із запобігання забруднення моря нафтою (ACOPS), Балтійська та міжнародна морська рада (BIMCO), Об’єд-нання асоціацій судновласників Європейського Союзу (ECSA), Міжнародна асоціація судновласників Чорноморського регіону (BINSA).

Складність і розгалуженість системи нормативного регулювання у сфері використання Світового океану, її динамічність і здатність вбирати в себе нові явища, створює нагальну потребу в теоретичному осмисленні стану сучасного міжнародного морського права та встановленого ним правового порядку. У свою чергу, вивчення й узагальнення розвитку системи цього порядку дозволяє визначити пер-спективи його подальшої еволюції у напрямку створення для всіх держав рівноправних та сприятливих умов користування морем. Необхідність цього обумовлена й тим, що у 2004 році минув деся-тирічний термін, передбачений статтею 312 Конвенції ООН з морсько-го права 1982 року (далі Конвенція ООН 1982 р.), коли кожна держа-ва-учасниця може запропонувати Генеральному секретарю ООН вне-сти до неї поправки.

Актуальність дослідження зумовлена також необхідністю подальшого зміцнення правових засад діяльності України у Світовому океані, яка, маючи вигідне географічне місце розташування з довжи-ною морських кордонів понад 1000 морських миль і розвинену морську інфраструктуру, може значно розширити свою діяльність у таких сферах, як транспортне використання морських шляхів, розроб-ка живих морських та мінеральних ресурсів, охорона морського середо-вища, проведення морських наукових досліджень та ін. Разом з тим, умови розвитку України як незалежної держави вимагають пристосування багатьох положень міжнародного морського права до формування власної міжнародно-правової позиції, перш за все у стосунках з сусідніми морськими державами – Російською Федера-цією, Румунією, Туреччиною, Болгарією, Грузією.

Існує чимало теоретичних досліджень вітчизняних і особливо зарубіжних вчених, присвячених правовим проблемам використання Світового океану. Зокрема, певні правові аспекти користування морем розглядалися в роботах Г.О. Анцелевича, О.Ф. Висоцького, В.Н. Гуцу-ляка, В.В. Демиденка, Є.В. Додіна, І.В. Дмитриченка, Г.Г. Іванова, О.В. Іщенка, А.Л. Колодкіна, В.М. Корецького, С.О. Кузнєцова, М.І. Лазарева, С.В. Молодцова, В.М. Прусса, О.А. Радзівілла, А.В. Си-доренка, Л.Д. Тимченка, Ю.С. Шемшученка, О.А. Щіпцова та ін. Проте практика держав у сфері використання моря все більше вступає у протиріччя з конвенційними нормами міжнародного морського права, що зв’язано з інтенсифікацією різноманітної діяльності держав у Світовому океані та глобалізацією міжнародних відносин в цілому. Саме дослідження цих змін у правовому порядку Світового океану становить сьогодні вузлові проблеми розвитку міжнародного морського права, які мають велике практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям даної роботи є складовою фундаментальних досліджень з міжнародного морського права Інституту держави і права ім. В.М. Ко-рецького НАН України, а саме теми "Сучасні тенденції розвитку міжна-родного права та їх вплив на міжнародно-правову доктрину та практику України" (номер державної реєстрації 0102U007076), а також пов’язаний з виконанням плану науково-дослідної роботи кафедри морського права Одеської національної морської академії: "Розробка, обґрунтування комплексних теоретичних проблем правового регулю-вання безпеки мореплавства і рятування на морі та використання досягнутих результатів у процесі підготовки фахівців морського флоту" (номер державної реєстрації 0196U010326); "Ком-плексні теоретичні проблеми правового регулювання забруднення морського середовища" (номер державної реєстрації 0198U001690); "Міжнародне морське право: історія, сучасність, перспективи розвитку" (номер державної реєстрації 0102U002187). Автор дисертаційного дослід-ження був науковим керівником зазначених тем по кафедрі морського права Одеської національної морської академії.

Напрям даної роботи віднесено до пріоритетних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідницьких інститутів Одеської області, спрямованих на виконання державної Програми "Регіональна ініціатива" з питань формування та здійснення морської політики України.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні сучасних тенденцій еволюції міжнародного мор-ського права, які впливають на зміни структури та змісту право-вого порядку в Світовому океані.

Для досягнення поставленої мети у роботі визначені такі основні завдання:

визначити й обґрунтувати особливості сучасної системи права користування морем в міжнародному морському праві;

обґрунтувати специфіку методології права користування морем, визначивши критерії класифікації морських просторів;

з’ясувати фактори та тенденції, що обумовлюють зміни структури та змісту правового режиму існуючих категорій морських просторів у контексті інтенсифікації різноманітної діяльності держав у Світовому океані та глобалізації міжнародних відносин;

встановити сфери права користування морем, які потребують подальшої кодифікації;

узагальнити сучасну теорію і практику імплементації норм міжнародного права у внутрішнє право держав, що стосується сфери використання морських просторів;

проаналізувати участь України в кодифікації міжнародного морського права та ступінь виконання нею конвенційних зобов’язань;

з’ясувати сучасні проблеми права користування морськими про-сторами Чорноморсько-Азовського басейну та визначити шляхи форму-вання міжнародно-правової позиції України для їх розв’язання.

Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, що склалися і розвиваються у сфері використання Світового океану і морського дна.

Предмет дослідження становить систему принципів і норм міжнародного морського права та їх еволюційний розвиток в умовах інтенсифікації різноманітної діяльності держав у Світовому океані та глобалізації міжнародних відносин.

Методи дослідження обумовлюються метою та завданнями дисертаційної роботи. В основу методології покладено синтез загаль-нонаукових і спеціальних методів пізнання, що знайшли своє широке застосування в сучасній науці міжнародного права. Водночас в роботі використана методологія, що віддзеркалює специфіку науки міжнародного морського права як окремої галузі міжнародного права. В першу чергу, в даній роботі застосовано загальнонауковий метод системного аналізу. Цей метод використано в процесі визначення складових права користування морем, що становить особливий правовий порядок і якому притаманна власна структура та зміст, які обумовлюють тенденції подальшого розвитку цього порядку. При висвітленні питань про правомірності включення окремими держа-вами-учасниками Конвенції ООН 1982 р. тих або інших правових норм у своє внутрішнє право застосовувався аксіоматичний або дедуктивний метод дослідження. У свою чергу, метод сходження від конкретного до абстрактного дозволив більш, чітко окреслити й конкретизувати проблеми розвитку сучасного міжнародного морсько-го права. Соціологічний метод використовувався при аналізі діяльності міжнародних організацій, ефективності розроблювальних під їх егідою конвенцій, договорів і угод, а також прийнятих їх органами резолюцій. Даний метод дозволив не лише підійти до вирішення багатьох традиційних проблем міжнародного морського права, але й визначити ряд нових, зокрема, проблеми десятирічного строку подання документів у Комісію з кордонів континентального шельфу для встановлення його межі понад 200 морських миль. Порівняльний метод застосовувався для зіставлення подібних об’єктів пізнання, що існують як одночасно, зокрема, сучасні категорії морських просторів зі змішаним правовим режимом, так і тих явищ які, відокремлені певним часом, наприклад, відношення до піратства, або концепції "відкритого" і "закритого" моря, концепції "територіаль-ності судна" тощо. В роботі використано також статистичний метод дослідження, зокрема, в питаннях, що стосуються ратифікації держа-вами міжнародних конвенцій, договорів та угод, аналізу внутрішніх нормативних актів відносно ширини територіального моря і континентального шельфу тощо. В процесі дослідження зазначених проблем широко використовувався й формально-юридичний метод, завдяки якому показана правова природа змін в структурі й змісті права користування морем, що вимагає подальшої його кодифікації, а також систематизовано та узагальнено отримані наукові результати.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що вона є першим в такому напрямі у вітчизняній науці міжнародного права комплек-сним дослідженням засад права користування морем у контексті інтенсифікації різноманітної діяльності держав у Світовому океані та глобалізації міжнародних відносин.

Наукова новизна дисертації полягає у наступних висновках, положеннях та рекомендаціях:

визначено міжнародне морське право як відкриту складну дина-мічну систему принципів та норм, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права в процесі використання Світового океану і морського дна як загального надбання людства;

показано, що відкритість системи міжнародного морського права обумовлена її взаємозв’язком з іншими системами та окремими їх елементами (іншими галузями міжнародного права, внутрішнім морським правом держав, міжнародним приватним морським правом тощо), її складність виявляється як у системності складових елементів, так і наявності розгалужених багаторівневих зв’язків цих елементів, а динамічність – визначається здатністю її до самоорганізації та спроможністю змінюватися в процесі глобалізації світу;

доведено, що поведінка учасників правовідносин, що виникають в процесі використання Світового океану і морського дна, прямою мірою залежить як від рівня розвитку міжнародного морського права, так і наявності дієвих механізмів реалізації його положень у внутрішньому праві держав та контролю за їх виконанням;

встановлено, що відповідні резолюції та циркуляри Міжнародної морської організації, яка є основною спеціалізованою структурою в системі права користування морем, мають статус обов’язкових норм;

доведено, що Міжнародна морська організація поступово набуває ознаки міжнародної морської адміністрації, яка здійснює відповідні права держав у сфері забезпечення безпеки мореплавства та запо-бігання забруднення морського середовища;

встановлено, що правовий статус кожного з морських просторів залежить не лише від поширення на нього суверенних прав держави, але й у відповідних випадках міжнародно-правової позиції держави стосовно даного простору та внутрішнього права;

визначено, що проблеми класифікації та делімітації морських просторів в Чорноморсько-Азовському басейні пов’язані з трьома основними факторами: природним розвитком суспільства та розши-ренням масштабів і можливостей всебічного використання потенціалу морських просторів; географічними особливостями Чорноморсько-Азов-сько-го басейну (малий розмір, замкнутість басейну тощо); перерозподілом інтересів у цьому регіоні в зв’язку з розпадом СРСР і появою на його території нових незалежних держав, в тому числі України;

визначено, що вирішення проблем розмежування континентальних шельфів та виключних економічних зон України й Румунії повинно базуватися на тріаді принципів: двосторонній угоді; рівновіддаленості; та особливих обставинах (історичні й економічні підстави, складна конфігурація берегової лінії та розміри Чорного моря, довжина бере-гової лінії кожної з держав, розміри їх сухопутних територій і чисель-ність населення та права острова Зміїний на такі категорії морського простору як територіальне море, виключна економічна зона, континентальний шельф тощо);

доведено, що з позиції національних інтересів, відносно делімі-тації Азовського моря, Україна повинна виходити з концепції історич-них внутрішніх вод, які мають бути розмежовані з Росією шляхом укла-дення угоди про встановлення морського кордону між двома дер-жавами;

обґрунтовано, що поєднання в Конвенції ООН 1982 р. інтересів відповідних держав з різною структурою континентального шельфу (в геологічному розумінні) сприяло встановленню в міжнародному морському праві двох різних його правових режимів: одного для континентального шельфу в межах 200 морських миль, що вимі-ряються від вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини терито-ріального моря, та другого для континентального шельфу за межами цього району (від 200 до 350 морських миль);

визначено, що основу поняття "протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства", яке широко застосовується в Конвенції ООН 1982 р., складають два елементи: географічний, що відображає особливості розташування протоки (наявність альтернативного про-ходу та його зручність для судноплавства) у взаємозв’язку з правовою кваліфікацією (сухопутні території, що розмежовує протока, та кате-горії морського простору, що з’єднує протока); та функціо-нальний, що визначає значимість і практику використання протоки для між народ-ного судноплавства;

аргументовано, що встановлення Туреччиною національних правил проходу Чорноморських проток суперечить положенням ряду норм міжнародного права і дає цій країні певні економічні переваги, не створюючи при цьому додаткових гарантій зниження імовірності навігаційних аварій, і тому, виходячи з національних інтересів України, необхідно проводити політику, спрямовану на перегляд положень Конвенції про протоки 1936 р.;

визначено, що в сучасній доктрині міжнародного морського права стосовно правового регулювання судноплавства в "міжнародних каналах" закладено два взаємопов’язаних між собою принципи: прин-цип територіального суверенітету та принцип свободи морських спо-лучень, які мають знайти закріплення в міжнародних конвенціях або національних нормативних актах;

доведена необхідність дотримання принципу примату міжнародного права з метою усунення відхилень в застосуванні у внутрішньому праві України ряду положень міжнародного морського права, зокрема, неприпустимості встановлення певних категорій морських просторів в Азовському морі й визначення їх правових режимів, а також в питаннях забезпечення безпеки мореплавства й запобігання забруднення морського середовища;

обґрунтовано, що подальший розвиток міжнародної системи права користування морем у перспективі має відбуватися шляхом: розв’язання старих проблем, які з тих чи інших причин не вдалося вирішити (насамперед, розширення кола учасників Конвенції ООН 1982 р. та інших спеціальних угод, прийнятих у порядку розвитку її положень, приведення внутрішнього права держав у відповідність з нормами міжнародного морського права, створення ефективної си-сте-ми міжнародного контролю, розробка й прийняття нових міжнародних нормативних актів, зокрема, з реєстрації морських торговельних суден, "безквиткових пасажирів" тощо); вирішення нових проблем, обумовлених необхідністю запобігання протиправним діям у сфері безпеки міжнародного судноплавства, тероризму, забрудненню морсь-кого середовища та охороні життя людини на морі тощо.

Практичне значення отриманих результатів пов’язано з теоре-тичною значимістю роботи, в якій проведено комплексний аналіз відкритої складної динамічної системи сучасного міжнародного мор-ського права й розроблено пропозиції щодо шляхів її удоско-налення.

Висновки і пропозиції, сформульовані в роботі, знайшли своє практичне застосування при розгляді ряду проблем, насамперед тих, що стосуються делімітації континентального шельфу й виключної економічної зони України, визначення правового статусу Азовського моря й Керченської протоки, островів Зміїний і Тузла, проблем, пов’язаних з реєстрацією морських торговельних суден. З цих питань автор входив до складу робочих груп Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, Вищого арбітражного суду України та органів прокуратури або залучався до їх роботи.

Матеріали, висновки та пропозиції використовуються на фа-культеті морського права Одеської національної морської академії при викладанні таких дисциплін, як "Міжнародне морське право", "Міжнародне приватне морське право", "Морське право України", "Правові основи діяльності морського судна", "Правове забез-печення судно-плавства", "Правове забезпечення безпеки мореплав-ства" та ін.

Результати роботи також можуть бути використані органами законодавчої і виконавчої влади України при підготовці проектів нормативних актів, так само як і органами державного управління морегосподарським комплексом України, тобто всіма тими, хто формує і здійснює морську політику України.

Матеріали, положення і висновки дисертаційного дослідження можуть сприяти більш глибокому розумінню правових, політичних та економічних процесів, що відбуваються в сучасній період. Вони можуть активізувати подальший інтерес до правових проблем Світо-вого океану, сприяючи розширенню наукових досліджень у цій сфері та створенню освітніх програм для юридичних і морських навчальних закладів України.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження викона-не здобувачем особисто, всі результати даної роботи, сформульовані в ній висновки, положення та рекомендації обґрунтовані на основі особистих досліджень автора. Для аргументації окремих положень роботи використовувалися праці інших авторів, на які обов’язково зроблено посилання.

У співавторстві опубліковано один розділ колективної монографії обсягом 2,1 авт. аркуша (Концепція створення морського законо-дав-ства України // Суверенітет України і міжнародне право. – Київ: Манускрипт, 1995. – С. –257). Здобувач особисто є автором 0,9 авт. аркуша цього розділу. Науковий доробок здобувача полягає в дослід-женні процесів систематизації морського законодавства України та їх обґрунтуванні.

У співавторстві опубліковано одну колективну монографію обсягом 9,3 авт. аркуша (Пиратство, терроризм, мошенничество на море (правовые аспекты). – Одесса: Бахва, 1996. – 144 с.). Здобувач особисто є автором 3 авт. аркуша цього розділу. Науковий доробок здо-бу-вача полягає в дослідженні процесів міжнародно-правової регла-ментації боротьби з піратством на морі та систематизації й обґрунту-ванні здобутих результатів.

У співавторстві опубліковано також п’ять наукових статей (Чи забезпечує державний нагляд безпеку торговельного мореплавства // Право України. – 1998. – № 1. – С. 104–106.; Про делімітацію континентального шельфу між Україною та Румунією // Право України. – 1998. – № 9. – С. 85–88.; Міжнародно-правові принципи і норми безпеки торгового мореплавства / Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ: Ін Юре, 1998. – С. 266–272.; Міжнародно-правові основи режиму континентального шельфу України // Право України. – 2002. – № 3. – С. –161.; Імплементація міжнародних норм і стандартів у сфері використання Світового океану: деякі сучасні проблеми // Право України. – 2004. – № 4. – С. –145). Не менше половини обсягу кожної з них є науковим доробком здобувача, внесок якого полягає у визначення мети, систематизації матеріалу, підготовці тексту та формулювання висновків.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися автором на міжнародних, регіональних і національних наукових конференціях, симпозіумах, семінарах: Науково-практична конференція "Правова система Украї-ни: теорія і практика" (Київ, 7–8 жовтня 1993 р.; тези опубліковані); Науково-практична конференція "Концепція розвитку законодавства України" (Київ, травень 1996 р.; тези опубліковані); Друга міжнародна науково-практична конференція з удосконалювання системи санепід-нагляду на транспорті (Іллічівськ, 8–10 вересня 1999 р.; доповідь опублікована); Друга спільна конференція Міжнародної асоціації судновласників чорноморського басейну й Асоціації суднобудівників і судноремонтників чорноморського регіону (Одеса, 7–9 жовтня 1999 р.; доповідь опублікована); Міжнародний семінар "Міжнародне морське право і Чорноморський регіон" (Одеса, 14–17 листопада 2001 р.; доповідь опублікована); Міжнародна конференція, присвячена 20-річчю прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року (Москва, 26–28 червня 2002 р.; доповідь опублікована); Перша між-народна конференція "Міжнародне морське право: історія, сучасність, перспективи розвитку" (Одеса, 18–20 вересня 2002 р.; доповідь опублікована); Всеукраїнський науково-практичний семінар "Між-народне співробітництво й інтеграція в сфері освіти по підготовці фахівців митної служби і юристів, що працюють у сфері торговельного мореплавства" (Одеса, 3–4 грудня 2002 р.); Міжнародна науково-методична конференція "Римське право і сучасність" (Одеса, 6–7 грудня 2002 р.; доповідь опублікована); Міжнародна науково-практична конференція присвячена 5-річчю Інституту морського права (Санкт-Петербург, 16–17 вересня 2003 р.); Міжнародна наукова конференція "Сучасне судноплавство і морська освіта" (Одеса, 14–15 квітня 2004 р.; доповідь опублікована); Друга міжнародна конференція "Міжнародне морське право: історія, сучасність, перспективи роз-витку" (Одеса, 22–23 квітня 2004 р.; доповідь опублікована); Шоста міжнародна виставка-симпозіум по судноплавству, суднобудуванню, розвитку портів і торгівлі (Одеса, 2–5 вересня 2004 р.; доповідь опублікована); Щорічні науково-практичні конференції, що прово-дяться в Одеській національній морській академії (Одеса, квітень 1993–2005 роки; тези опубліковані).

Дисертація обговорювалася на засіданні відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та рекомендована до захисту.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знай-шли відображення у понад 60-ти наукових публікаціях, в тому числі: 2-х індивідуальних монографіях і 3-х колективних монографіях; 34-х статтях у фахових й інших виданнях, 6-ть з яких у співавторстві; 8-ми збірниках наукових тез і доповідей конференцій, симпозіумів, семі-нарів; та 2-х власних навчальних посібниках і 8-ми колективних навчальних і навчально-методичних виданнях. Загальний обсяг опуб-лікованих по темі дисертації праць становить понад 110 авт. аркушів.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, 6-ти розділів, що включають 28 підрозділів, висновків, списку джерел з 512-ти найменувань на 57-ми сторінках та двох додатків на 35-ти сторінках. Загальний обсяг дисертації – 430 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими, програмами, планами, темами; визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет, а також методи дослідження; наводиться інформація про наукову новизну дисертації, практичне значення отриманих результатів, а також рекомендацій щодо їх використання; наводиться інформація про апробацію результатів дисертації, характер публікацій, в яких висвітлені основні результати дослідження, а також відомості щодо структури й обсягу роботи.

Перший розділ "Політико-правові передумови формування сучасної методології права користування морем" присвячений аналізу генезису права користування морем як специфічної складної відкритої динамічної системи.

Системний підхід, як напрямок методології наукового пізнання і соціальної практики дозволив спрямувати дисертаційне дослідження на розкриття цілісності об’єкта, виявлення різноманітних типів зв’язків як між елементами цієї системи, так і з іншими відкритими системами та їх елементами.

В процесі аналізу генезису системи права користування морем було визначено три періоди її розвитку: перший період до середини XIX сторіччя; другий – кінець XIX перша половина XX сторіччя; третій – обумовлений кодификацією міжнародного морського права під егідою ООН. Саме ці періоди, обумовлені найбільш виразними системоутворюючими властивостями, заклали основу формування структури та змісту сучасної системи права користування морем.

Так, в античний період та раннє середньовіччя в основі системоутворюючих властивостей було прагнення забезпечити голов-ним чином приватні або корпоративні інтереси, пов’язані з морською торгівлею, то й складовими елементами цієї системи виступали в основному правила, які, хоча і не були санкціоновані будь-якою суверенною владою, але добровільно визнавалися купцями і торгов-цями всіх націй.

В період становлення в Європі суверенних держав міжнародні відносини піднялися на принципово новий рівень свого розвитку. В галузі використання Світового океану на перший рубіж поступово виходять публічні, державні інтереси. Відкриття нових земель, бурхливий розвиток мореплавства й міжнародної торгівлі поставили питання про панування на морі. В цей період виникли нові принципи, серед яких визначальне місце зайняв принцип свободи відкритого моря, який, заклав основу для користування морем.

Створення ООН як міжнародної організації, діяльність якої спрямована на підтримку і зміцнення миру, безпеки і розвиток спів-робітництва в усіх галузях міжнародних відносин, створили переду-мови для формування нової системи права користування морем. Як сказано в преамбулі всеосяжної універсальної Конвенції ООН 1982 р. її основна мета полягає в прагненні "врегулювати у дусі взаємо-розуміння і співробітництва всі питання, що стосуються морського права". Це пов’язано з такими факторами, як: розвиток і розширення сфери діяльності людини у Світовому океані та на морському дні; кодифікація та прогресивний розвиток норм міжнародного морського права; створення ефективної системи правил поведінки; прагнення усунути застарілі й неефективні норми права, а також ліквідувати пробіли і вирішити у цій галузі колізії.

Четвертий підрозділ присвячений визначенню методології класифікації морських просторів, в основі якої був покладений метод системного аналізу. В результаті доведено що в правовому аспекті Світовий океан не однорідний, його простори складаються з окремих елементів (категорій морських просторів), правовий режим яких регламентується багатьма обов’язковими і факультативними міжна-родними актами. Прийняття цих актів в одних випадках віднесено до компетенції міжнародних організацій та їх органів, а в інших – до компетенції держав, а у третіх – як тих, так й інших. Саме компетенція суб’єктів, що формують систему правових норм тієї або іншої категорії водного простору, обумовлює виділення трьох груп категорій морських просторів: простори, що входять до складу державної території та мають національно-правовий режим; простори з міжнародно-правовим режимом; простори зі змішаним режимом. Однак така класифікація не позбавлена недоліків, тому що не враховує специфіки окремих морських просторів, таких, як протоки, що вико-ристовуються для міжнародного судноплавства, морські канали, "замкнуті або напівзамкнуті моря" тощо. В роботі обґрунтовується доцільність виділення цих категорій водних просторів в самостійну групу – простори зі спеціальним правовим режимом. Такий підхід дозволяє уникнути лінійності в побудові системи права користування морем і допомагає певному сприйняттю сучасних проблем правового режиму морських просторів та визначенню шляхів їх вирішення.

Виділення чотирьох основних груп морських просторів, сприяло розробці цілісної системи функціонально пов’язаних між собою елементів, що дозволило, з одного боку, чітко визначати правову природу кожної із зазначених груп і встановити спільні ознаки категорій морських просторів в середині групи, а з іншого – роз-біж-ності як між самими групами, так і морськими просторами в середині однієї групи. Це дало змогу критично підійти до концептуальних положень ряду авторів, які виходять, зокрема, з позиції "обмеженого суверенітету" прибережної держави в територіальному морі чи архі-пелажних водах, або можливості встановлення всередині певної кате-горії морського простору інших категорій, що належать як до одної, так і до різних груп. Так, стосовно пропозицій про встановлення в Азовському морі, яке за своєю правовою природою є історичними внутрішніми водами, територіальних морів і виключних економічних зон Росії та України.

Другий розділ роботи "Генезис структури й змісту права кори-стування морськими просторами з національно-правовим режи-мом" складається з шести підрозділів, в яких висвітлюються проб-леми категорій морських просторів, що входять до складу дер-жавної території (внутрішні води, територіальне море, архіпелажні води).

Так, перші три підрозділи присвячено саме внутрішнім морським водам, і, в них, зокрема, розглядається правова природа та склад внутрішніх морських вод, їх правовий режим та порядок перебування там морських суден, а також контроль держави порту в сфері судноплавства.

Шляхом застосування порівняльного, історичного і формально-юридичного методів проведено аналіз генезису інституту внутрішніх морських вод. Це дозволило, в першу чергу, уточнити поняття внутрішніх морських вод, під якими слід розуміти води, що входять до складу суверенної території прибережної держави і розташовані: у континентальних і острівних держав (не держав-архіпелагів) – у бік берега від вихідних ліній територіального моря; у держав-архіпелагів – у бік берега від замикаючих ліній внутрішніх вод. В цій дефініції акцент робиться на внутрішні води держав-архіпелагів, що дає можливість запобігти ототожненню у внутрішньому праві таких держав понять архіпелажних і внутрішніх вод. Це повинно сприяти вирішенню проблем правового режиму використання архіпелажних вод в першу чергу – стосовно права транзитного і архіпелажного проходів іноземних суден в цих водах.

Незважаючи на те, що питання складу внутрішніх вод вирішу-ються виключно національним законодавством, аналіз внутріш-ніх державних актів у цій сфері дозволяє дійти висновку, що у світовій практиці склався більш-менш однаковий підхід стосовно цієї проб-леми. Це обумовлюється необхідністю врахування норм міжна-родного права і світової практики, спрямованих на створення макси-мально сприятливих умов для міжнародного судноплавства і розвитку еко-номічного співробітництва з іншими державами.

Відкриваючи свої морські порти для заходу іноземних суден і приймаючи заходи, спрямовані на "полегшення торговельного мореплавства", прибережна держава здійснює ряд різних видів контролю (санітарний, прикордонний, митний, контроль у сфері забезпечення безпеки мореплавства та запобігання забруднення мор-ського середовища). Усі вони здійснюються державами або в силу їх права, що випливає із суверенітету і поширюється на внутрішні води, або (та) в силу зобов’язань, що містяться в ряді джерел міжнародного морського права.

Наступні два підрозділи присвячено генезису інституту терто-ріального моря. Зокрема четвертий – становленню й розвитку цього інституту, а п’ятий – проблемам права мирного проходу іноземних суден в територіальному морі прибережної держави, яке передбачено Конвенцією ООН 1982 р.

Аналіз генезису інституту територіального моря дозволив дійти висновку, що в основу сучасної концепції даної категорії морського простору закладено ідею природного продовження сухопутної тери-торії прибережної держави, яка була властива ще для античного періоду, однак здобула свого найбільш динамічного розвитку лише у XIX–XX століттях, коли почалися перші кодифікаційні спроби щодо встановлення правового статусу цього прибережного морського поясу.

Максимальна ширина територіального моря в 12 морських миль вперше на міжнародно-договірному рівні була встановлена в Конвенції ООН 1982 р. Спроби обґрунтувати "часткове" вирішення цієї проблеми в Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 р., а також дотримання думки про те, що це є нормою звичаєвого, а не договірного міжнародного морського права є необґрунтованими, що підтверджується діями ООН та практикою держав стосовно вста-новлення зовнішньої межі територіального моря.

Аналіз внутрішніх актів держав і двосторонніх угод свідчить, що однією з найскладніших проблем при делімітації кордонів територіального моря є принципи вибору вихідних ліній (нормальних, прямих, архіпелажних), які є базисом не лише для встановлення бокових і зовнішніх кордонів територіального моря, але й всіх інших категорій морських просторів. Неналежне їх проведення є причиною виникнення багатьох спорів з делімітації кордонів, не лише терито-ріального моря, а й виключної економічної зони та континентального шельфу.

Шостий підрозділ присвячено генезису інституту архіпелажних вод, основу якого становить концепція "нероздільного зв’язку землі, води та народу", а також проблемам правового режиму цієї категорії морського простору.

На основі аналізу положень Конвенції ООН 1982 р., а також внутрішніх нормативних актів держав-архіпелагів, звертається увага на те, що в цій сфері є значна кількість проблем. Більшість держав-архіпелагів, включаючи ті, що виступали ініціаторами виділення архіпелажних вод у самостійну категорію водного простору, і рати-фікували Конвенцію ООН 1982 р. не привели своє внутрішнє право у відповідність її нормам. Перш за все щодо права мирного і Архипе-лажного проходів іноземних суден в архіпелажних водах. Так, Фі-ліппіни при ратифікації Конвенції, у своїй заяві визначили свою міжнародно-правову позицію заявивши, що "концепція архіпелажних вод є аналогічною концепції внутрішніх вод за Конституцією Філіппін і виключає право іноземних суден на транзитний прохід з метою міжнародного судноплавства через протоки, що з’єднують ці води з економічною зоною або відкритим морем". Ряд інших держав-архіпелагів, навіть не згадують у своєму внутрішньому праві про архіпелажні води, розглядаючи їх як свої внутрішні води не надаючи права мирного та архіпелажного проходу іноземним суднам. До таких належать Тонга, Фіджі та ін.

Право мирного проходу через архіпелажні води, визнане Конвенцією ООН 1982 р., за своєю сутністю і правовою природою аналогічно праву мирного проходу суден через територіальне море прибережної держави. У той самий час для шляхів, які є звичаєвими для міжнародного судноплавства і знаходяться у межах архіпелажних вод і територіального моря держави-архіпелагу, Конвенція встановлює режим архіпелажного проходу, який за своєю правовою природою відповідає режиму транзитного проходу в протоках, що викори-стовуються для міжнародного судноплавства. Однак через географічні особливості цих вод і принципову відмінності в їх призначенні ці правила повинні застосовуватися mutatis mutandis.

Третій розділ "Компромісний характер формування структури й змісту права користування морськими просторами зі змішаним правовим режимом" містить аналіз інститутів таких категорій морських просторів, як виключна економічна зона, прилегла зона та континентальний шельф.

Завдяки аналізу різних ідей і концепцій зародження й становлення сучасних інститутів морських просторів зі змішаним правовим режимом, можна дійти висновку про їх компромісний характер. Саме так вони розглядалися на III Конференції ООН з морського права, і на сьогодення продовжують породжувати велику кількість проблем, пов’язаних з їх делімітацією та правовим режимом використання. Це підтверджується, як значною кількістю заяв, які були зроблені по цих категоріях, під час підписання, ратифікації чи приєднанні держав до Конвенції 1982 р., так і тематикою тих спорів, які розглядалися Міжнародним судом ООН і Міжнародним трибуналом з морського права. Так, заяви з різних проблем виключної економічної зони зробили 27 держав, континентального шельфу – 13, прилеглої зони – 6. Аналіз цих заяв дозволив з’ясувати нині існуючі загальні проблеми цих категорій морських просторів і визначити, що більшість з них пов’язана саме зі спробами пошуку компромісу, і як наслідками цього недостатнім проробленням окремих питань в Конвенції ООН 1982 р.

Розглядання проблем інституту виключної економічної зони у першому підрозділі починається зі спроби дати відповідь на питання, чи є вона – простором sui generis чи зоною altum mare?

Уточнено визначення виключної економічної зони як самостійною категорії міжнародного морського права, а саме зазначено, що це морський район, який знаходиться за межами територіального моря і безпосередньо прилягає до нього, та підпадає під специфічний право-вий режим, згідно з яким права і юрисдикція прибережної держави та права і свободи інших держав регламентуються відповідними поло-женнями міжнародного морського права. У цій дефініції привер-тається увага на те, що положення сучасного міжнародного морського права, на наш погляд, дають всі підстави вважати виключну еконо-мічну зону самостійною категорією морського простору.

Правовий режим виключної економічної зони розглянуто у другому підрозділі. Вона певною мірою пов’язана саме з розумінням прибережними державами правового статусу цієї категорії морського простору. У виключній економічній зоні прибережна держава має суверенні права з метою розвідки, розробки, збереження і керування природними ресурсами; а також здійснює юрисдикцію з таких питань, як створення і використання штучних островів, проведення морських наукових досліджень, захист і збереження морського середовища. Ці права надані прибережній державі положеннями Конвенції ООН 1982 р. можуть породжувати два види правомірних дій з боку прибе-режної держави: прийняття необхідних внутрішніх нормативних актів щодо питань, віднесених до її компетенції, а також застосування необ-хідних заходів для забезпечення дотримання цих нормативних актів.

Невизначеність правового статусу виключної економічної зони і надання прибережній державі лише певної групи прав породжує ряд проблем, що є характерними як для держав, що виступають з позиції визнання виключної економічної зони зоною sui generis, так і тих, що дотримуються точки зору, згідно з якою ця зона є лише частиною відкритого моря. При цьому, як правило, і ті й інші держави не торкаючись проблеми правового статусу виключних економічних зон у своєму внутрішньому праві, вирішують питання власних прав і юрисдикції в цих зонах лише шляхом їх конкретного переліку. Такий підхід відзначається в Законі "Про виключну (морську) економічну зону України" 1995 р., ст. 4 якого містить перелік суверенних прав і сфер юрисдикції України в цій зоні, а ст. 6 – перелік прав й обов’язків інших держав у виключній економічній зоні України.

Як свідчить аналіз законодавчої і судової практики, такий підхід породжує значні проблеми. По-перше, це стосується свободи судно-плавства у виключній економічній зоні іноземних рибальських суден, бо надання права плавання таким суднам у цій зоні у внутрішніх нормативних актах держав часто ставиться в залежність від виконання ними ряду умов: складання по-похідному знаряддя промислу; пові-домлення про прохід через виключну економічну зону іноземних су-ден з уловом, законно добутим в економічній зоні третіх країн; під-твердження факту законності улову, що знаходиться на борті судна тощо. По-друге, це проблема плавання військових суден в цій зоні та проведення навчань із застосуванням зброї. Саме занепокоєність з цих питань призвела до того, що ряд держав в процесі ратифікації Кон-венції 1982 р. зробило заяви про неправомірність проведення у вик-люч-ній економічній зоні військових маневрів з використанням зброї або вибухових речовин без згоди на те прибережної держави. Такі заяви були зроблені в заявах Бангладеш, Бразилії, Німеччини, Індії та ін.

Підрозділ третій присвячений аналізу генезису інституту при-леглої зони й перспективам його подальшого розвитку. Запропоновано уточнити дефініцію цієї категорії водного простору, під якою слід розуміти морський пояс (частину виключної економічної зони), що безпосередньо прилягає до територіального моря, шириною до двадцяти чотирьох морських миль, відлічуваних від базових ліній, які використовуються для виміру ширини територіального моря (нор-мальні та прямі вихідні лінії, архіпелажні лінії). Отже, прилегла зона – є лише частиною виключної економічної зони, тому її правовий режим складається з двох груп правил, одна з яких стосується безпосередньо виключної економічної зони, а друга – прилеглої зони. Базисом для відліку її ширини можуть бути у континентальних та острівних держав (не держав-архіпелагів) як нормальні, так і прямі вихідні лінії, а у держав-архіпелагів – архіпелажні лінії.

Право контролю прибережної держави за іноземними суднами у прилеглій зоні згідно