НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О. О. ПОТЕБНІ

СЕМЕНЕЦЬ Олена Олександрівна

УДК 811.161.2

ЛІНГВІСТИЧНА СИНЕРГЕТИКА ІДІОЛЕКТУ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор МАНАКІН Володимир Миколайович, Запорізький національний університет, декан факультету журналістики, завідувач кафедри видавничої справи та літературного редагування.

Офіційні опоненти: академік АПН України, доктор філологічних наук, професор МАЦЬКО Любов Іванівна, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, завідувач кафедри стилістики української мови;

доктор філологічних наук СТАВИЦЬКА Леся Олексіївна, Інститут української мови НАН України, завідувач відділу соціолінгвістики;

доктор філологічних наук, професор СЛУХАЙ Наталія Віталіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри російської мови.

Провідна установа – Донецький національний університет, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк.

Захист відбудеться 26 жовтня 2005 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .172.01 Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні (01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “ 25 ” вересня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Н. Г. Озерова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українське мовознавство досягло значних успіхів у вивченні художнього тексту як особливого мовно-естетичного утворення. Традиції української школи лінгвостилістичного аналізу тексту, започатковані в працях О. О. Потебні, І. Я. Франка, Л. А. Булаховського, розвивали І. К. Білодід, В. М. Русанівський, М. М. Пилинський, Г. М. Колесник, Л. О. Пустовіт, І. І. Ковалик, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ, С. Я. Єрмоленко, Н. М. Сологуб, Л. О. Ставицька, Н. В. Слухай (Молотаєва), А. К. Мойсієнко, Ю. С. Лазебник і багато інших дослідників. Працями українських мовознавців сформовано уявлення про художній текст як складно організовану багаторівневу структуру, яка має специфічні закони побудови й функціонування. І кожне нове досягнення веде за собою ставлення нових проблем і визначення перспективних шляхів їх розв’язання.

На сучасному етапі особливої актуальності набула потреба інтегрованого розгляду художнього тексту як відкритої нелінійної динамічної системи, яка, підлягаючи дії універсальних закономірностей організації когнітивних систем, виявляє при цьому специфіку механізмів самоорганізації. Необхідністю аналізу внутрішніх та зовнішніх системотворчих чинників поетичного тексту, доцільністю вивчення поетичної мови в аспекті детермінації з погляду авторської ментальності, у зв’язку з іншими типами дискурсу в межах цілісного ідіолекту письменника, а також потребою розкриття механізмів самоорганізації й наростання складності у вираженні мовно-естетичного змісту зумовлена актуальність теми дисертаційного дослідження.

Пропонована робота виконана в руслі нового напряму досліджень вітчизняної та світової науки – лінгвосинергетики як прикладної галузі застосування ідей синергетики, теорії складних нелінійних систем. Новий напрям скерований на вироблення трансдисциплінарної методології для пояснення взаємозалежності макро- та мікрорівнів в організації складної системи: не тільки визначуваності компонентів та їхніх функцій з погляду цілого, а й виникнення певних макроскопічних явищ унаслідок нелінійної взаємодії елементів мікрорівня організації системи.

Синергетичний підхід знаходить перспективну сферу застосування у філології, наприклад, у літературознавчому та мовознавчому аналізі художніх творів певних жанрів (праці К. Дуба, Л. Піхтовнікової). Досліджується синергетична сутність процесів історичного розвитку мови (Н. Кузьміна), когнітивних і прагматичних аспектів мовної діяльності (О. Тарасова). На базі синергетичного підходу Н. Бардіною ґрунтовно розроблений метод енергеально-конфігуративного моделювання спонтанної усномовної поведінки людини. Потреба вивчення синергетичної природи мовних процесів у царині поетичної творчості, розбудови синергетичної концепції цілісного письменницького ідіолекту визначає актуальність дисертаційного дослідження.

Основу дослідження становить одна з фундаментальних категорій філософської логіки – модальність, яка пов’язана з найважливішими аспектами буття та їх відтворенням у людській свідомості й мові. Ця категорія ґрунтується на універсальних закономірностях логіки, що організують раціональну свідомість, на яку нашаровуються також феномени чуттєвої сфери – оцінні та емоційно-експресивні компоненти смислу. Модальності людського мислення й почування виступають об’єднавчим чинником мовної діяльності людини. Специфікою реалізації алетичної, епістемічної, аксіологічної, деонтичної, емотивної та інших модальностей визначаються стильові пріоритети творчості письменника. Так, у соціально ангажованій літературі, яку репрезентує поезія Євгена Маланюка, особливу вагу має деонтична модальність і логічна семантика моральної норми. Синергетика модальностей поєднує в межах цілісної дослідної моделі вивчення зовнішніх та внутрішніх чинників системотворення поетичного тексту.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження пов’язаний з науковою проблемою, яка розробляється на кафедрі української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, – “Актуальні проблеми лексики і граматики української мови” (№ 0204V000690). Тему дисертації затверджено на засіданні бюро Наукової ради Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (протокол № від .IV.2001 р.).

Метою дисертаційної роботи є вироблення новітньої методологічної бази дослідження поетичного тексту як складної відкритої нерівноважної системи у зв’язку із зовнішніми та внутрішніми чинниками системотворення, у динаміці відношень з іншими типами дискурсу в загальній системі ідіолекту письменника, а також апробація цієї інтегративної дослідної моделі на практиці, виявлення її евристичних можливостей у процесі аналізу тексту.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

Об’єкт дослідження – ідіолект Євгена Маланюка у його вияві в поетичних, публіцистичних, літературно-критичних, культурологічних, історіософських творах письменника, на широкому тлі національної та світової культури, з особливою увагою до поетичної творчості митця.

Предметом дослідження виступають процеси системотворення, самоорганізації й наростання складності в мовному вираженні модально-логічного та естетичного змісту в поетичному тексті, з урахуванням інформаційного обміну між різними видами мовної діяльності в межах системи ідіолекту Є. Маланюка, діалогічної взаємодії з творчістю інших письменників.

Матеріалом дослідження обрано письменницьку творчість Євгена Маланюка. Вибір матеріалу зумовлений вагомістю творчого доробку митця в історії української літератури, а також, з другого боку, недостатньою дослідженістю його ідіолекту в плані мовно-системної організації. В аспекті проблематики дисертаційної роботи важлива наявність значної кількості публіцистичних, літературно-критичних, культурологічних, історіософських праць письменника, в яких одержали розгорнуте вираження історіософська й естетична концепції автора. Для дослідження цілісного ідіолекту Євгена Маланюка залучається й епістолярна спадщина письменника, зокрема опубліковані листи до Й. С. Махара, О. Сембай-Галицької.

Дисертаційне дослідження продовжує традицію маланюкознавства, представлену працями Т. Салиги, М. Неврлого, Ю. Войчишин, Л. Куценка, О. Тищенко, О. Кухар та багатьох інших дослідників. Головною настановою пропонованої роботи є увага до мовних закономірностей динамічної системно-цілісної організації ідіолекту письменника.

Творчість Євгена Маланюка розглядається в широкому культурологічному контексті з урахуванням явищ цитатності, інтертекстуальності як вияву діалогу систем мистецьких ідіолектів. Аналізуються відлуння образів давньоукраїнської міфології і концептосфера античної культури, творче використання біблійної символіки та образів “Слова о полку Ігоревім”. Поезія Євгена Маланюка інтерпретується в контексті української та світової літератури ХІХ – ХХ століть, у зіставленні з творчістю письменників-попередників і сучасників: Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Хвильового, Б._І. Антонича, представників Празької школи українських літераторів та угруповання неокласиків, – а також українських письменників наступних поколінь: Л. Костенко, В. Стуса, П. Вольвача; у мистецькому діалозі з творами Й. С. Махара, Л. Подгорського-Околува, А. Ахматової, М. Гумільова, О. Мандельштама, в інших взаємозв’язках і паралелях.

Онтологічні властивості об’єкта вивчення (складність, гетерогенність, відкритість, динамізм системи ідіолекту письменника) – з одного боку, та гносеологічні підстави самого дослідження (системна спрямованість наукового опису, процеси самоорганізації як центральна проблема) – з другого, визначають доцільність інтегративного підходу в методології дисертаційного дослідження, що проводиться на основі синтезу теорії складних нелінійних систем, традиційної лінгвістики, філософії мови, модальної логіки та семіотики. Подібна багатоаспектність аналізу, яка дозволяє досягти сумірності методу з об’єктом дослідження, має у своєму підґрунті відому теорему К. Геделя про неповноту дедуктивних систем і принцип доповнюваності, сформульований Н. Бором.

Метою, завданнями й методологічними засадами дослідження визначаються методи, застосовані в роботі. Специфіка аналізованих мовних явищ зумовлює використання комплексної методики для розкриття синергетичної сутності процесів у динаміці розвитку ідіолекту письменника. Провідна роль належить загальнофілологічному методу тлумачення семантики та функцій мовних одиниць залежно від значення мовно-естетичного цілого, який набуває в роботі нового концептуального наповнення під впливом синергетичної дослідної парадигми.

У теоретичній частині дисертації використано прийоми наукового аналізу, синтезу, узагальнення. Емпіричне обстеження мовного матеріалу потребує застосування системно-описового та порівняльного методів. Уточнення структури узуального і контекстно зумовленого значень слова здійснюється за допомогою компонентного аналізу. У дослідженні проблем мовної пам’яті для виявлення сукупності контекстуальних оточень ключових і символічних лексем та їхніх асоціативних зв’язків застосовано елементи методу дистрибуції, пов’язаного з контекстологічним і валентнісним аналізом. З метою встановлення тенденцій розвитку стилістичних явищ використовуються елементи кількісного аналізу. Задля зручності й компактності опису логічного змісту епістемічної, алетичної, деонтичної модальностей використано прийом формалізації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у виробленні принципових положень синергетичної концепції системної природи ідіолекту письменника, з чим пов’язані

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

Теоретичне значення роботи полягає в розбудові засад лінгвістичної синергетики у сфері аналізу поетичного тексту, удосконаленні методології лінгвостилістичного дослідження індивідуального стилю письменника з позицій холістичного підходу, обґрунтуванні причинно-стохастичних зв’язків позамовних чинників (явищ ментальної сфери автора) та системної сутності лінгвальних феноменів. Дисертація містить теоретичні узагальнення щодо провідних аспектів динамічної організації поетичного тексту: його знакової сутності, модально-логічної та референційної специфіки, – пропонує принципово нове бачення природи складності поетичного змісту й форми як на рівні онтологічної, так і на рівні знакової реальності.

Побудована в дисертації модель аналізу поетичного тексту, визначена автором як синергетика модальностей поетичної творчості, має універсальний характер і може бути застосована в аналізі будь-яких текстів (насамперед художніх, зважаючи на їхнє модальне багатство й поліфонію), оскільки становить інтегративний логіко-семіотичний опис висловлення й тексту в цілому. Плідність такого підходу – в його здатності породжувати загальні й часткові програми дослідження ідіолекту письменника.

Практична цінність одержаних результатів визначається можливістю їхнього використання в подальших наукових дослідженнях синергетичної природи художнього тексту, в працях з лінгвістики тексту, лінгвопоетики; при написанні підручників і навчальних посібників з лінгвістичного аналізу тексту, стилістики української мови і культури мови; у підготовці й викладанні навчальних курсів із цих дисциплін та спецкурсів і спецсемінарів, присвячених системному вивченню мови художніх творів. Матеріал дисертації сприятиме поглибленому прочитанню як окремих творів, так і всієї творчої спадщини Євгена Маланюка у вищих закладах освіти й у шкільному викладанні української словесності.

Впровадження результатів дослідження. Матеріали дисертаційної роботи були використані в процесі викладання курсів стилістики української мови, лінгвістичного аналізу тексту, спецкурсу та спецсемінару з української мови для студентів факультету філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (акт реалізації № від .02.2005 р.); під час читання лекцій на курсах учителів української мови та літератури в Кіровоградському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського (довідка про впровадження № від 10.02.2005 р.).

Особистий внесок здобувача. Ідеї побудови науково-дослідної парадигми лінгвістичної синергетики ідіолекту Євгена Маланюка, її розроблення й застосування в практиці викладання філологічних дисциплін у вищій школі належать автору дисертації. Усі теоретичні й практичні результати дослідження одержані дисертанткою самостійно. Публікації з теми дисертації підготовлено й надруковано без співавторства.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертаційної праці, а також практичні результати дослідження обговорювалися на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу кафедри української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (1999 – 2004 рр.), а також були представлені в наукових доповідях на всеукраїнських та міжнародних конференціях: “Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія” (Кіровоград, 1997), науковому семінарі з української ономастики, присвяченому 90_річчю К. К. Цілуйка (Київ, 1998), конференціях “Мови і світ: дослідження та викладання” (Кіровоград, 1999), “Формування естетичної культури майбутніх учителів засобами мистецтва” (Кіровоград, 2000), “Актуальні проблеми вивчення тексту та його одиниць” (Харків, 2000), міжвузівській науковій конференції, присвяченій пам’яті проф. В. В. Фащенка (Одеса, 2000), “Актуальні проблеми граматики” (Кіровоград, 2000), “Проблеми зіставної семантики” (Київ, 2001), “Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 2001), “Мова і культура” (Київ, 2003), “Філософські проблеми синергетики: постнекласична трансформація наукового знання” (Суми, 2003), “Теоретичні і практичні аспекти культури мови” (Тернопіль, 2004), “Культурний контекст соціальної самоорганізації” (Київ, 2005).

Публікації. Основоположні ідеї дисертації й наслідки текстологічних досліджень відображено в монографії “Синергетика поетичного слова” (338 с., 19,64 д. а.), а також у 33 статтях у наукових журналах і збірниках наукових праць (25 з них надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України), 7 тезах доповідей та інших матеріалах конференцій. Загальний обсяг публікацій з теми дисертації – 35,3 д. а.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (668 позицій). Роботі передує перелік термінів зі сфер синергетики, природничих наук, філософії, модальної логіки, семіотики, з якими пов’язане формування категоріально-поняттєвого апарату дослідження. Основний текст дисертації викладено на 452 с., загальний обсяг роботи – 504 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі з’ясовано сутність і стан проблеми розроблення лінгвосинергетичної концепції ідіолекту письменника, обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету й завдання, встановлено методи дослідження, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації, визначено наукову новизну роботи й основні науково-дослідні положення, які виносяться на захист.

У першому розділі – “Синергетичне підґрунтя мовотворчості письменника” – розглядаються теоретичні питання синергетики модальностей, важливі для розбудови концептуальної бази дослідження, встановлюється лінгвістичний зміст основоположних понять синергетики (нелінійність, нерівноважність, хаос і порядок, атрактор, біфуркація, складність, морфогенез, пам’ять компонентів системи, темпоритм, дисипація і акцентування локусів тощо) в аспекті дослідження системної природи ідіолекту письменника.

Визначено основні дескриптори пропонованої системної моделі: модальності людського мислення й почування в ролі базового концепту, провідної системотворчої ознаки; синтагматичні й парадигматичні зв’язки мовних одиниць, які формують структуру системи; мовно-естетичні знаки в ролі субстрату системної моделі мистецького ідіолекту.

Складна відкрита система ідіолекту письменника перебуває в стаціонарному, але нерівноважному стані. У найзагальніших рисах процес розвитку системи становить чергування зон біфуркації, де переважають стохастичні дисипативні процеси генеративного хаосу, та періодів стійкості, відносної рівноваги, коли система організується навколо структур-атракторів.

Динаміка еволюції системи виявляє постійну конкуренцію двох факторів: з одного боку, самовплив, саморегулювання системи внаслідок дії позитивних чи негативних зворотних зв’язків, спрямованих на розбудову структури; з другого боку – дисипативні процеси, чинник розсіювання енергії як вияв загальних механізмів хаосу. Якщо самовплив має наслідком явища конвергенції й резонансу, то фактор дисипації, вирівнювання важливий насамперед у досягненні когерентності, формальної й змістової зв’язності тексту.

Складна нелінійна система ідіолекту письменника є лише метастабільно стійкою, в ній відбувається перманентна кристалізація впорядкованих структур. Якщо процеси стохастичного розпаду мають наслідком нівелювання індивідуально-стильової специфіки авторського письма, то кристалізація структур, навпаки, веде до акцентування змістових і формальних локусів системи, вияскравлення ідіостилю як специфіки ідіолекту.

Мовне спілкування – немарковський за своєю природою процес – розкриває особливу роль мовної пам’яті як чинника еволюції системи, наростання складності в її організації. Механізми різних видів пам’яті: зовнішньої та внутрішньої, а в межах останньої – ретроспективної та проспективної – відповідають за формування складності мовно-естетичного змісту в найважливіших її аспектах – креативно-еволюційному, діахронно-еволюційному, результативному.

Структурні ритми, іманентно властиві немарковським процесам, відіграють конструктивну роль при впорядкуванні просторово-часової архітектури складного ієрархічного цілого. Дослідження ролі емоційного темпоритму в загальних закономірностях текстової організації дозволяє описати специфіку інтеріоризованої моделі світу митця, його внутрішніх душевних станів, а також розкрити механізми впливу ритмізованої поетичної мови на сферу читацької свідомості й підсвідомості.

У другому підрозділі першого розділу з позицій лінгвістичної синергетики описуються феномени ментальної сфери, відображені у творах Євгена Маланюка: картина світу автора, його історіософська концепція, епістемічна рефлексія над поетичною творчістю. Тим самим згідно з філософією холізму на вихідному етапі дослідження реалізується макропідхід, досягається цілісне бачення письменницького ідіолекту в плані його зумовленості глибинними генеративними структурами авторської свідомості. Цілісність особистості письменника визначає взаємодію модальностей ментальної сфери, стильову єдність його творчості й найважливіші домінанти стилю.

Діалектика індивідуальної та загальної картин світу виявляє двоєдину природу цих феноменів, складну взаємодію суб’єктивно-індивідуальної та об’єктивно-соціальної субстанцій. Якщо в організації загальної картини світу, носієм якої є людське суспільство як колективний суб’єкт, переважають процеси дисипації, вирівнювання, розмивання неоднорідностей, то в побудові індивідуальної картини світу провідна роль належить чиннику самовпливу, самонаростання як результату дії нелінійних зворотних зв’язків, що має наслідком акцентування певних локусів системи. Постійна взаємодія цих двох факторів спричинює, з одного боку, поширення знань, тривання культурно-історичних традицій, збереження досягнень людської культури, з другого – розвиток індивідуально-неповторного, унікального світобачення особистості, з її життєвими ідеалами, цінностями, пріоритетами. Відповідно й поетичний текст у динаміці свого становлення, з одного боку, зазнає впливу об’єктивних стохастичних закономірностей загальнонародної та поетичної мови, з другого боку – виявляється детермінованим своєрідною й неповторною авторською ментальністю.

Отже, в художньому тексті поєднуються типологічні й індивідуальні риси. Системна організація поетичного твору становить результат дії об’єктивних стохастичних закономірностей поетичної мови, жанру, літературного напряму, тобто “третього”, об’єктивного світу (за К. Поппером) мистецьких ідей і образів; вона також є наслідком складних процесів самовираження особистості митця. Проте свобода волі письменника – річ складно й неоднозначно детермінована. Митець здійснює вибір лише в рамках того спектру можливостей, який визначений епохою, історико-культурним контекстом. Індивідуально-неповторний ідіолект формується на базі й у межах національної мови, однак центром системи неодмінно є людина, автор, творець.

Фактор акцентування локусів нелінійної відкритої системи виступає синергетичним підґрунтям психофізіологічних процесів формування домінант у ментальній сфері людини. Механізми генералізації, виділення головного формують пріоритети в інтенційній сфері суб’єкта, а провідна роль тієї чи іншої модальності (епістемічної, емотивної, деонтичної тощо) зумовлює змістові та стильові акценти творчості письменника. Українська державність як позитивно-аксіологічна й деонтична домінанта духовної сфери Євгена Маланюка визначає провідну роль ідеї державотворення в його поезії. Образ України в поезії Є. Маланюка формує стійку емотивно-змістову структуру-атрактор – так у рамках синергетичної моделі поетичного тексту отримує пояснення характерна риса індивідуальної поетики Євгена Маланюка: за кожним жіночим образом його лірики стоїть болючо-дорогий образ України.

Головним поштовхом до початку творчості поета у вимушеній еміграції було прагнення реалізувати в особливій мистецькій дійсності ідею української державності й у такий спосіб вплинути на емпіричну дійсність, змінити її. Цим зумовлена особлива стилетворча роль конструкцій заперечення в його поезії. Оксюморонні побудови, антитеза, заперечення, контраст, утворюючи констеляцію стильових домінант, репрезентують відношення феноменів ментальної сфери автора. Таким чином, концептуальна картина світу митця відновлюється, реконструюється за її відбитками в поетичному тексті.

Стрункістю історіософської концепції Є. Ф. Маланюка визначається побудова мовно-образних парадигм, з притаманними їм внутрішніми законами самоорганізації й еволюції. Опозиція мистецьких підсистем, представлених домінантними символами Степової Еллади і державного Риму, становить яскравий приклад протидії двох чинників у динаміці розвитку складної нелінійної системи – дисипації та акцентування локусів.

Процеси дисипації, розсіювання переважають у межах мовно-образної підсистеми Степової Еллади. Ця номінація рідної землі, що спирається на міцну історіософську базу, одержує власне поетичне обґрунтування завдяки використанню прийомів метаморфози, поетичної етимології, контекстуально підтримується розлогою “еллінською” парадигмою образів і має логіку розгортання власне поетичну. У мистецькому ідіолекті Євгена Маланюка парадигма мовних одиниць, пов’язаних з концептосферою давньогрецької культури, відзначається широтою семантики, багатофункціональністю, різноманітними внутрішніми семантичними трансформаціями, суперечливістю й амбівалентністю змістового наповнення, в тому числі оцінного змісту. Це знаходить вираження у внутрішній аксіологічній поляризованості поетичних образів-символів Степової Еллади, богині Ніке. Подібні дисипативні тенденції виявляють вплив процесів мікрорівневої організації на еволюцію макроструктур художнього цілого.

На противагу цьому, “римська” парадигма образів у творчості Євгена Маланюка, під впливом позитивно-аксіологічної й деонтичної домінанти української державності, змісту державотворення як стійкої структури-атрактора, вибудовується чітко й односпрямовано, виявляється підпорядкованою єдиній і всеосяжній ідеї боротьби за незалежність Батьківщини. Державотворення тлумачиться митцем як динамічне переборення інертної етнічної стихії формотворчими національними силами. Саме грядущий Рим, на думку поета, “рахманну плоть пливкого чорнозему затисне в панцир держави”. Історіософська й мистецька ідея державотворення як формотворення знайшла відображення в структурі поетичного символу могутнього Риму. Сконцентрованість на одній ідеї, вияскравлення стрижневого змісту спричинюють у такій підсистемі акцентування семантичних локусів мілітарного духу й державності. У цих процесах переважає детермінація з погляду макрорівня організації цілого.

Поетичним символам Степової Еллади, богині перемоги Ніке, державного Риму, разом з низкою базисних, ключових метафор, належить особлива роль у реконструкції моделі світу митця. Вони, з одного боку, виявляють спосіб мислення поета й художньої інтерпретації ним світу, експлікують субстанціальну специфіку картини світу. З другого боку, такі образні вислови слугують ключем для тлумачення глибинного змісту твору, виступають опорою для відновлення прихованих смислових структур у когнітивному механізмі розуміння тексту.

Естетична й історіософська авторські концепції мають у своєму підґрунті епістемічну модальність знання і віри. Епістемічний оператор Я знаю в поетичному тексті є засобом експлікації роздумів автора, рефлексії над власною творчістю, наприклад: “Я знаю – гуркотить лиха година, Грядуть заліза й пурпуру роки”. Дослідження ступеня вияву персуазивної ознаки дозволяє вибудувати градуальний ряд функціонально-семантичних різновидів реалізації оператора Я знаю в поетичних текстах Євгена Маланюка: розуміння, усвідомлення > логічне передбачення > пророцтво > передчуття > переконання, віра > метафізичне знаття (надзнання) > прозріння. Змістове наповнення й функціональні властивості одиниць цього ряду визначаються змістом цілого – поетичного висловлення, мистецького твору, водночас виявляючи зв’язок із синтаксичним статусом конструкції в реченні (упевненість менш експлікована в парентезі, виразніше виявляється в з’ясувально-об’єктному складнопідрядному реченні і найяскравіше втілена в стислій і місткій структурі безсполучникового складного речення).

Перехідні й синкретичні випадки у сфері дії епістемічного оператора зумовлені належністю природної людської мови – і поетичної мови особливо – до царини логічно нечітких, розмитих множин. Саме нечітка й багатозначна логіка спричинює континуальність мовних феноменів: поступовість переходів, синкретизм семантики. Такий принцип семантичної організації поля епістемічної модальності цілком відповідає синергетичному розумінню структури як процесу.

Художнє ціле визначає й взаємодію модальностей у процесі розгортання поетичного дискурсу. Осягнення законів руху часу на ґрунті взаємодії епістемічної та часової модальностей слугує базою для логічного передбачення майбутнього, пророцтва. Вершинна точка розвитку мотиву знання – прозріння майбутнього рідної землі – синергійно посилюється деонтично-модальною семантикою (вираженням морального імперативу) й алетичною модальністю необхідної істини. Як і більшість провідних мотивів, мотив знання у творчості Є. Маланюка характеризується модальною поліфонією.

У другому розділі – “Синергетика процесів інтенсіоналізації в поетичному тексті” – представлені результати інтегрованого розгляду алетичної модальності поетичного тексту, референційної сфери висловлення та семіотичної специфіки експресивних поетичних знаків.

Логічна семантика останніх десятиліть, яка будується з урахуванням прагматичних, когнітивних, психологічних аспектів діяльності людини, формує підґрунтя зближення й взаємодії мовознавства і логіки: якщо розбудова модально-логічної бази гуманітарних наук відбувається, загалом кажучи, шляхом перекладу з інтенсіональних мов на екстенсіональну мову теорії множин, то в модальній логіці виражена зустрічна тенденція – на зміну екстенсіональності приходить інтенсіональне узагальнення.

Дослідження способів реалізації алетичної модальності в поетичному тексті передбачає аналіз проблеми істинності (логічної валентності) висловлення в ліричному дискурсі, встановлення логічної сутності інтенсіональних контекстів, а також визначення перспектив застосування семантики можливих світів у лінгвопоетиці.

Модально-логічна інтерпретація знання як обґрунтованої думки створює можливість переходу від абсолютних (монадичних) до відносних (діадичних) систем знання, в яких ураховуються умови. Діадичний оператор вважання “На підставі f s певен, що…”, який становить за своєю суттю прагматичний параметр, дозволяє аналізувати істинність тверджень індивіда на базі певної інформаційної системи, істинність у рамках моделі. Висловлення в ліричному дискурсі виявляє свою подвійну логічну валентність: як у плані кореспондентної теорії істини (відповідності фактам емпіричної дійсності), так і в аспекті когерентної теорії, тобто смислової узгодженості компонентів можливого світу.

Дисертаційне дослідження розвиває логіко-семіотичний напрям лінгвістики, представлений працями Р. О. Якобсона, Ю. М. Лотмана, Ю. Й. Левіна, Ю. С. Степанова, згідно з яким художня література визначається через її мову – як сфера дії інтенсіональної мови, що описує можливий, інтенсіональний світ. У роботі доведено, що контекст художнього твору здатен виражати алетичну модальність необхідної істини в суб’єктивному мистецькому світі, у світі індивідуальної творчості письменника (при цьому важать базові поняття металогіки, логічні засновки концептуального апарату суб’єкта пізнання). Логічно необхідне в індивідуально-авторському поетичному світі, ліричне висловлення об’єктивно існує в модусі можливого, являючи – в межах поетичної мови, об’єктивного “третього світу” художніх ідей – один з можливих описів стану, один з можливих світів, що існує поруч з іншими художніми моделями, побудованими іншими митцями.

Впливова сила поетичного вислову визначається низкою чинників, насамперед ступенем його істинності в побудованому мистецькому світі; цей ступінь істинності перебуває в безпосередньому зв’язку з мірою щирості, яка може бути вивірена чистотою поетичної інтонації. Прагнення переконати читача, залучити його до співпереживання, співрозуміння спричинює тенденцію до активізації висловлення в ліричному дискурсі, поширення сфери його дії. У напрямі розвитку перформативної гіпотези в роботі стверджується, що на рівні глибинної структури поетичного вислову має місце “передмова”: Я переконую тебе, – і метатекстовий епістемічний оператор Я знаю, вір мені! імплікує певний ступінь істинності тверджень у ліричному дискурсі.

Розв’язання проблеми обсягу екстенсіоналу поетичного висловлення (множини об’єктів, яку має на увазі логічний предикат) у дисертації проводиться на ґрунті феноменологічної естетики з використанням філософсько-синергетичного поняття “розтяжка інтенції”, введеного М. К. Мамардашвілі. Феноменолого-синергетичний підхід до поетичного тексту як до складної нелінійної нерівноважної системи дозволяє зробити висновок, що екстенсіоналом висловлення в поетичному дискурсі є водночас і акцентована форма поетичного знака, і феномени мистецької дійсності, яким притаманна субзистенція як спосіб буття. Дуалістична природа екстенсіоналу поетичного висловлення тримається на енергетичному факторі “розтяжки інтенції” людської свідомості – як у процесі творення художнього тексту, так і в ході його читацького сприймання. Розтяжка інтенції віддаляє естетичну систему від стану рівноваги, слугує джерелом її розвитку.

Інформаційно насичене, напружене середовище між “полотном” поетичного тексту і феноменами мистецької дійсності, актуалізоване розтяжкою інтенції, становить сферу інтенсіоналів поетичного дискурсу. Базовий процес інтенсіоналізації в поетичному тексті полягає в акцентуванні сфери інтенсіоналів, проміжної між мовними виразами і предметами позамовного світу. Отже, з погляду логічної семантики вирішальна роль у поетичній мові належить інтенсіональному значенню.

Саме тому на підставі формальної близькості мовних знаків уможливлюється взаємодія смислів, відбувається пошук спільних семантичних компонентів, що має місце, наприклад, у випадках паронімічної атракції, як у творі Євгена Маланюка “Батьківщина”: “І простором розгониться земля… О, згубо обріїв, о, хижий плиг безкраю! Віки – несита жадоба твоя Живить і тне, кохає і карає”. В інтенсіональному світі поезії Є. Маланюка, що має свій особливий темпоритм, навіяний звучанням поетичного тексту, на тлі паралельних антитетичних побудов паронімічна атракція кохає і карає слугує засобом художньо-образного втілення й водночас поетичного обґрунтування історіософської концепції автора, теорії геокультури, думки про відвічне “степове прокляття” рідної землі. У цьому суголосні історіософські концепції Євгена Маланюка і Юрія Липи; пор. епіграф з твору Ю. Липи до циклу Маланюка “Варяги” – з акцентованим звучанням паронімічної атракції: “О, прокляття твоє, богорівне прокляття простору…”.

Поетична етимологія, яка ґрунтується на явищі паронімічної атракції, встановлює каузальні зв’язки форми й змісту мовних знаків – від близькості форми до логічної зв’язаності інтенсіоналів, пор.: ой Ладо – Степова Елладо; варязькая Ладо – Дніпровська Еллада – древнюю владу; лагода Еллади; І ладом Еллади Світ просвітляється, – як відображення в можливому світі поетичних ідей тези про генетичну спорідненість української культури з давньогрецькою.

У п. .1.3 “Інтенсіональний світ поетичної мови: діалог можливих світів” при аналізі поетичних творів Є. Маланюка встановлено визначальну роль діалогічного принципу інформаційної взаємодії (діалогу “зовнішнього” та “внутрішнього” щодо системи ідіолекту) в процесах творення й сприймання поетичного тексту.

Інтенсіонали поетичних номінацій (насамперед ключових слів, індивідуально-авторських символів) перебувають у взаємозалежності з явищами ментальної сфери: на основі механізмів діаграматичного іконізму вони у своїй структурі відтворюють відношення феноменів авторської свідомості. Людська свідомість виявляється структурованою символами за фрактально-польовим принципом. Фрактали високих порядків на базі механізмів компресії інформації, взаємного моделювання частин системи здатні виступати носіями інформації про художнє ціле в усіх основних аспектах формування складності – креативно-еволюційному, діахронно-еволюційному, результативному.

У процесі аналізу реалізації в мистецькому ідіолекті Євгена Маланюка загальнолюдського архетипу зерна встановлюється роль близької і далекої пам’яті мовних одиниць як важливого чинника смислотворення. Обсяг далекої пам’яті (ретроспективної та проспективної) визначає рівень складності системи. Образна паралель пізньої поезії зерно землі – листок листопада згорнуто втілює ретроспективну пам’ять компонентів системи, репрезентує діахронно-еволюційний аспект формування фенотипу індивідуально-авторського символу (мотив “листя – жертва”, що зростає з ключового образу “зерно – жертва”). А носієм проспективної пам’яті (креативно-еволюційної інформації) виступає ранній образ “І зерно мусить вмерти, щоб дати В життєдавчому житі – Життя”. На генетичному рівні він програмує можливу подальшу еволюцію системи. Причому архітектоніка генетичної пам’яті виявляється організованою за принципом поля, з чітко вираженим ядром і розмитою периферією.

Ядерна частина, значною мірою базуючись на зовнішній пам’яті елементів системи поетичного ідіолекту, відтворює загальнолюдський архетип зерна. У периферійній частині памяті цього ключового образу міститься інформація про потенційні шляхи його подальшого розгортання, закладені індивідуально-неповторні риси поетики митця. Для Євгена Маланюка важливим є моральний імператив: “І зерно мусить вмерти <…>”, – логічно-нормативний зміст якого розвиватиметься далі протягом усієї його творчості, насичуючи символіку зерна деонтично-модальною семантикою, акцентуючи в загальнолюдському символі моральну норму. У процесі розвитку мистецького ідіолекту цей периферійний компонент генетичної пам’яті актуалізується, пересуваючись до ядерної зони, що зумовлює вияскравлення індивідуально-стильових рис художньої системи.

Фрактально-польова природа інтенсіоналів ключових слів, індивідуально-авторських символів виявляє нерозривний зв’язок простору й часу в їхній архітектоніці. Такий принцип організації інтенсіональної сфери поетичного вислову визначає підґрунтя здатності мистецького твору до невпинного інформаційного збагачення.

Поетичний дискурс має свої, відмінні від прозової оповіді, специфічні способи і прийоми творення містких предметних картин, він будується за принципом актуалізації потенціалу мовної системи на ґрунті формально-змістових законів вірша. У субзистенційній царині референтів поетичного тексту мають місце процеси безперервного й нескінченного становлення буття – в цьому полягає онтологічна, сутнісна властивість художніх образів. Акцентованим, напруженим зв’язком форми поетичного вислову, сфери інтенсіоналів та образних феноменів вияскравлюється цей процес безупинного синергетичного становлення мистецької дійсності.

Гармонійна, злагоджена організація поетичного твору визначає семіотичне ахронне буття – поки існують людина, мова, текст – побудованої в ньому поетичної дійсності. Фізичний ентропійний час, руйнуючи предмети об’єктивної реальності, здатен, навпаки, інформаційно збагачувати тексти культури. Така здатність до накопичення інформації (й відповідно зменшення ентропії) закладена в природі художнього тексту як знакового утворення.

Семіотичний аспект дослідження дозволяє виявити можливості слова людської мови як “матеріалу” для розбудови мистецької дійсності, описати іконічні властивості поетичного слова як знаки змісту художнього образу. Поетичний текст, будучи вторинною моделювальною системою, зумовлює естетичну трансформацію одиниць загальнонародної мови у вторинні зображальні знаки.

Виявом нелінійного принципу організації на макрорівні структури поетичного дискурсу виступають передусім вертикальний вимір віршованого тексту і спаціальна (просторова) природа поетичного знака. Вони виконують роль матриці, на яку накладається конкретика мовно-іконічної зображальності: ритмообрази, актуалізація внутрішньої форми слова, паронімічна атракція, поетична етимологія, ономатопея, звукосимволізм, анаграмування, додаткова семантизація граматичних форм і категорій. Ці мовно-естетичні явища репрезентують зв’язки другого порядку, які надбудовуються над функціонально необхідними зв’язками одиниць загальнонародної мови. Завдяки актуалізації та взаємопідсиленню зв’язків другого порядку досягається експресія й зростання впливової сили вислову, синергізм в організації художньої системи.

При розгляді типів зв’язку “звук – смисл” (ономатопея, звуковий символізм, анаграмування) на шкалі звукової іконічності виявляється їхня відповідність основним ступеням іконічної репрезентації, встановленим Ч. С. Пірсом: зображенню, діаграмі, метафорі. Мовні явища розташовуються на осі поступового переходу: від максимального ступеня зображальності, відтворення звукової картини позамовної дійсності при звуконаслідуванні (ономатопеї), коли в дискурсі найбільшою мірою виявляє себе стихія звукової зображальності, – через звуковий символізм як перехідне явище, що в механізмах діаграматичного іконізму фіксує зв’язки мовної форми з неакустичними ознаками денотатів, – до анаграмування, при якому іконічно акцентованим є звучання слова людської мови, слова як семантизованого символічного елемента мовної системи.

Лінгвосинергетичний аспект дослідження дозволяє констатувати існування у сфері звукового символізму особливого структурно-процесуального утворення – фонологічно-асоціативного поля (ФАП), яке постає внаслідок навіювання з боку форми й змісту художнього цілого стійкого звукосимволічного навантаження в певних фонемокомплексах. ФАП у поетичному ідіолекті, як правило, становить звуко-смислове тло певного мотиву. Наприклад, ФАП з ядром /ад/ у поетичній творчості Євгена Маланюка контекстуально асоціативно пов’язане з мотивом кари: “Затихло все під димним чадом зрад”; “І де ж – вогню На вожденят вошині душі, На лицедіїв метушню, На їдь продажної безради, На яди дідичної зради, На віковий коловорот Хохлацьких охів і глупот?”; “<…> Віддать нащадкам ад сліпого дня?”; “І слава, як ядучий дим <…>”.

У процесі функціонування естетичної системи простежується конкуренція ймовірнісних, стохастичних закономірностей та детермінації з боку свідомості й підсвідомості митця (роль інтуїції, творчого осяяння). Біфуркації в зоні нестабільності передбачають вибір того чи того варіанта форми вираження думки під впливом смислового тяжіння структур-атракторів. Так, поява слів ад, яд у поезії Євгена Маланюка (як внутрішньосистемних синонімів до лексем пекло, отрута) зумовлена не лише ритмікою вірша, а й силою тяжіння ФАП з ядром /ад/ – звуко-смислового атрактора мотиву кари.

У дисертації визначено основні критерії ідентифікації ФАП, а також релевантні чинники внутрішньосистемного регулювання вузлових моментів (“стратегічних точок”) анаграмування, що підлягають дії загальних синергетичних закономірностей розвитку складних нелінійних систем. Важливою виявляється не лише наявність у системі певних елементів і ступінь їхньої частотності, але й комбінаторика, послідовність появи в тексті, локалізація в текстовому просторі, функціональне навантаження в межах цілого. Значущим є перебування в сильній позиції (на початку, в кінці твору чи поетичної збірки, в актуалізованій позиції заголовка, в локусі рими); визначальна роль належить інформаційно-обмінним процесам між ярусами мовної системи (зокрема, між певними фонемокомплексами (фонеми з їхніми диференційними ознаками як “знаки знаків”) та лексемами-домінантами ФАП).

На відміну від конвенційних текстів з їхньою