ТАВРійсьКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.і. ВЕРНАДСьКОГО

СКРЕБЕЦЬ Олена Володимирівна

УДК 321.72

ІНСТИТУТ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

В КОНТЕКСТІ ДОСВІДУ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

СУЧАСНИХ СУСПІЛЬСТВ

23.00.02 політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Сімферополь - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософських і соціальних наук

Севастопольського національного технічного університету.

Науковий керівник: кандидат політичних наук, доцент ТИХОМІРОВ

Сергій Іванович, Севастопольський

національний технічний університет, професор

кафедри філософських і соціальних наук.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Денисенко

Валерій Миколайович, Львівський

національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри політології, м. Львів.

доктор політичних наук, професор ШУБА

Олексій Васильович, Апарат Верховної Ради

України, заступник завідувача відділом з

гуманітарних та міжнародних питань, м. Київ.

Провідна установа: Національний педагогічний університет

ім. М.П. Драгоманова МОН України, м. Київ.

Захист відбудеться “28” жовтня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 52.051.07 в Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського за адресою: м. Сімферополь, вул. Київська, 116-А.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за адресою: 95007, м. Сімферополь, пр. Вернадського, 4.

Автореферат розісланий “23” вересня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої ради М.В. Ніколко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Інститут парламентаризму є ключовим елементом сучасних політичних систем: ступінь демократизації суспільства залежить від рівня наукового осмислення сутності парламентаризму, його впровадження в політичну практику держави. Інтерес до проблем функціонування інституту парламентаризму у вітчизняній політичній науці викликано процесами, що відбуваються в українському суспільстві.

Взаємозалежність системної кризи пострадянської України і нездатність Верховної Ради ефективно виконувати функції демократичного парламенту обумовили доцільність проведення конституційної реформи. У рамках трансформації українського суспільства активізувався конституційний процес, і центральним питанням політичної реформи стала зміна форми державного правління, перерозподіл повноважень між парламентом і Президентом України. Від того, наскільки успішною виявиться здійснювана реформа, залежить не тільки демократична визначеність політичної системи країни, але й можливість інтеграції України в європейські структури в рамках проголошеного зовнішньополітичного курсу.

Актуальність теми. Унікальність парламенту як політичного інституту полягає в його ролі посередника між суспільством і органами виконавчої влади; системи, у якій формується владна воля нації на основі представництва структурованих груп інтересів на державному рівні. На етапі демократичних реформ зміна соціальної структури відбувається форсованими темпами і часто трапляється так, що необхідні інституційні перетворення відбуваються зі значною затримкою за часом. Інерційність української політичної системи багато в чому пов'язана з недоліками у функціонуванні інституту парламентаризму. Сучасна українська політична практика демонструє нездатність владних інститутів ефективно керувати соціально-економічними і політичними процесами. Відмінною рисою розвитку пострадянської України стала тривала нестабільність усієї державної системи, яка поглиблюється відсутністю форм реальної відповідальності владних структур за подолання модернізаційного синдрому.

Скорочення перехідного періоду демократичної трансформації в Україні об'єктивно вимагає формування працездатної системи зворотнього зв'язку між соціальним середовищем і політичною системою. Тут роль національного парламенту важко переоцінити. Процес консолідації демократичного суспільства повинен відбуватися на тлі досягнення українським парламентом відповідних зовнішніх форм (демократичної системи виборів і конституційного закріплення відповідних парламентських повноважень, властивих парламентаризму західного типу). Наповнення цих форм демократичним змістом повинно супроводжуватися упорядкуванням ефективної системи політичного представництва реальних суспільних інтересів, створенням діючих механізмів контролю над виконавчою владою, підвищенням ступеню відкритості парламентського процесу.

Наведена галузь теорії і практики парламентаризму, насамперед на етапі вторинної демократичної трансформації сучасних політичних систем, залишається недостатньо вивченою як у світовій, так і в українській політичній науці. Сутність парламенту, його місце і роль в політичній системі у вітчизняній політико-правовій думці мають звужене трактування він розглядається як законодавчий механізм. Саме цим визначається роль Верховної Ради в системі державної влади України. Подібний погляд сприяє реалізації парламентом інтересів окремих суспільних груп, політичних акторів, у тому числі й непартійних, існуючих на цей конкретний момент, але не враховує прискорену соціально-політичну динаміку. Внаслідок цього, питання функціонування українського парламенту, висвітлення інших його функцій, крім законодавчої, мають недостатнє теоретичне обґрунтування. За межами уваги вітчизняних дослідників залишаються важливі аспекти забезпечення реального народного представництва і функціонування парламенту України як представницького інституту влади. У сучасній політологічній літературі недостатньо вивчена проблематика оформлення парламентської більшості, опозиції та ін. Таким чином, виявляється низка недостатньо пророблених у науці аспектів, протиріч і обумовлених цим труднощів реалізації принципів парламентаризму в політико-правовій практиці України. Цим обумовлюється наукова актуальність і громадянська значимість теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження виконане відповідно до наукової теми кафедри філософських і соціальних наук Севнту (м. Севастополь) “Оптимізація взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в сучасному модернізаційному процесі”, номер державної реєстрації 0103U001611.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є теоретико-методологічний аналіз сутності інституту парламентаризму як суб'єкта демократичного процесу в сучасних політичних системах. Центральним завданням дослідження є розкриття сутності і виявлення особливостей функціонування парламенту в умовах оригінального і відображеного розвитку політичних систем.

Об'єктом даного дослідження є сукупність демократизаційних (модернізаційних) процесів у політичних системах сучасності.

Предмет дослідження – інститут парламентаризму як елемент політичної системи суспільства.

Для реалізації цієї мети треба було вирішити наступні завдання:

проаналізувати еволюцію поглядів на природу демократії й виявити функції парламенту як її інституційної основи;

виявити специфічні функції західних парламентів в умовах оригінального політичного розвитку;

вивчити особливості функціонування і досвід підтримки стабільності парламентами в традиційних політичних системах;

проаналізувати специфіку форм представницької влади СРСР і її еволюцію;

критично оцінити трансформацію парламенту незалежної України й ефективність обраної його моделі в існуючих соціально-політичних умовах;

сформулювати практичні рекомендації удосконалення здійснення парламентської влади в Україні.

Методи і теоретичні моделі дисертаційного дослідження обрані відповідно до поставленої мети і окремих завдань. Як показав аналіз бібліографії, дослідження проблем парламентаризму здійснювалося в рамках аналітичного підходу. Даний метод може бути коректний лише для вивчення відносно стабільних політичних організацій, прийнятих за модель. Дослідження політичних процесів у перехідних соціальних системах, коли успіх перетворень обумовлюється великою кількістю важкоформалізованих факторів, зажадало залучення системного методу і сполучення системного й аналітичного підходів. Використовувалися також інституційний, порівняльний, історичний, інші політологічні методи; модель груп і модель соціального вибору.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у нових концептуальних підходах до проблеми сутності інституту парламентаризму як інституційної основи демократичних процесів. Це дало можливість визначити функції останнього в політичній системі та його вплив на підтримку стабільності розвитку суспільства і демократичного характеру політичної системи.

У рамках дослідження були сформульовані такі основні положення:

1. На основі аналізу еволюції концепції представництва виділені дві версії демократичного представництва інтересів народно-делегатська і народно-депутатська; у процесі історичного розвитку західної цивілізації на основі двох типів політико-правової культури склалися дві інституційні форми демократії представництво інтересів (основа депутатство), властива англо-американській культурі, і народовладдя (основа делегатство), властива континентально-європейській культурі. Встановлено, що сучасні інститути парламентаризму поєднують обидві ці форми.

2. Здійснено комплексне дослідження сутності парламентаризму на основі розгляду політичних систем, які грунтуються на різних типах політичних культур, і виявлені функції класичного демократичного парламенту: артикуляція, агрегація, інтеграція суспільних відносин.

3. Виявлено спеціальні функції парламенту в державах оригінального і вторинного розвитку:

у випадку оригінального розвитку це узгодження інтересів самоврядованих соціальних груп як між собою, так і з інтересами всього суспільства;

при відображеному політичному розвитку це узгодження інтересів несамоврядованих соціальних груп як між собою, так і з загальнонаціональними інтересами.

4. Встановлено, що елементи парламентаризму в СРСР відповідали у своїх основних рисах функціональній характеристиці парламентів у країнах відображеного політичного розвитку основною їх функцією було узгодження інтересів несамоврядованих соціальних груп як між собою, так і з інтересами всього суспільства, державними інтересами. Розвинено тезу, відповідно до якої парламент СРСР був інтегрованою групою інтересів, що представляла всю націю на принципі делегатства.

5. Обґрунтовано висновок, що в українському суспільстві існує розрив між інтересами парламентарів та інтересами широких мас, підкреслюється необхідність оформлення нових моделей співвідношення народних депутатів і виборців.

6. Запропоновано направлення удосконалення парламентського представництва в Україні і подальшій демократичній соціалізації громадян у даному напрямку: обґрунтована необхідність проведення системи заходів для створення прямого каналу обміну інформацією між парламентською більшістю, опозицією і першими керівниками держави; забезпеченню умов для залучення груп інтересів, усього населення до влади та їхньої відповідальності; створенню комітетів зв'язку депутата з громадськістю; підтримці представниками державної влади виникаючих груп інтересів, політичної активності населення.

Практичне значення отриманих результатів. Дисертаційна робота вносить вклад у розробку загальнотеоретичних основ парламентаризму в політичній науці, а також у вирішення практичних проблем становлення парламентської влади в Україні. Сформульовані в дисертації теоретичні положення можуть використовуватися з метою підготовки нових навчальних програм і посібників із дисципліни “Політологія” у вищих навчальних закладах України; бути основою для подальшого наукового дослідження проблем парламентаризму в Україні.

Особистий внесок здобувача. Основні положення, результати дисертаційного дослідження та наукові праці отримані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження представлялися на 4 міжнародних наукових конференціях, що проводилися Севастопольським національним технічним університетом: “Проблемы духовности в современном мире. Пути самопознания личности в философии, религии, науке, культуре” (м. Севастополь, 5-6 вересня 2000 р.); “Социальные и политические процессы в Украине и современном мире” (м. Севастополь, 2-3 жовтня 2001 р.); “Политический процесс и религиозные движения современности” (м. Севастополь, 2-5 вересня 2002 р.); “Государственная власть и политическое участие” (м. Севастополь, 6-8 жовтня 2003 р.); науковій конференції “Власть. Культура. Общество” (м. Севастополь, 6 червня 2003 р.).

Дисертація обговорювалася й дістала схвалення на засіданні кафедри філософських і соціальних наук СевНТУ 26 травня 2005 р.

Публікації. Основні аспекти дослідження знайшли своє відображення в 8 статтях (6 у наукових журналах, рекомендованих ВАК України як спеціалізовані з політичних наук, 2 у збірниках матеріалів і тез наукових конференцій). Загальний обсяг праць – 4,4 друкованих аркушів.

Структура дисертації. Представлене до захисту дослідження складається зі вступу, 3 розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг дисертації складає 227 сторінок. Список використаних джерел включає 217 найменувань на 20 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, показується її актуальність, формулюються об'єкт, предмет, мета і завдання роботи, окреслюється методологія дослідження, представляються висновки, що носять характер наукової новизни.

Перший розділ дисертації “Теоретико-методологічні основи дослідження інституту парламентаризму” присвячений аналізу наукових теорій і методів, покладених в основу дослідження.

У першому підрозділі “Теоретичні аспекти і методологічна база дослідження” міститься аналіз літератури за проблематикою дисертації і виклад методологічних основ дослідження.

Науково-теоретичною базою роботи стали праці вітчизняних і зарубіжних дослідників з теоретичних і практичних проблем функціонування парламентаризму. Основним етапам генези теорії демократії і парламентаризму присвячені праці цілої низки мислителів, у тому числі Платона, Арістотеля, Ціцерона, Н. Макіавеллі, Дж. Лільберна, Г. Гроція, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, М. Лютера, М. Вебера, Г.В.Ф. Гегеля.

Загальні принципи функціонування парламенту в країнах оригінального політичного розвитку містяться в дослідженнях А. де Токвілля, Дж. Вашінгтона, Д. Медісона, А. Дайсі, Е. Берка, Т. Карлєйля, К. Маркса, Б. Гуггенбергера, К. Оффе та У. Пройса. Аналізу функціонування інститутів парламентаризму у системах вторинного політичного розвитку приділена увага в роботах А. лейпхарта, Д. Дарендорфа, С. Верби, Д. Ростоу, М. Кадафі та ін.

У дослідженні при розгляді особливостей парламентаризму в західних суспільствах використана типологія демократичних режимів Г. Алмонда, неоліберальна теорія. Особливостям політичної дійсності демократії в стабільних політичних системах Заходу, місцю і ролі парламентів у даній системі влади присвячені праці політологів Й. Шумпетера, К. Поппера, Зб. Бжезинського, Дж. Сарторі, Г. Моски, Ж. Аталі, Дж. Кіна.

Теоретичними орієнтирами дослідження також стали роботи Ж. Блонделя, Р. Міхельса, М. Дюверже, що вивчають взаємодію політичних партій і парламенту, а також методологічні праці з проблем теорії політичних систем, глобалістики і транзитології С. Хантінгтона, Г. Алмонда, Р. Даля, Гж. Колодка, А. Пшеворського, Г. Симона та ін.

До питання аналізу функціонування представницьких установ у політичних системах України і Росії зверталися в різні періоди велика кількість вітчизняних і російських авторів. У вітчизняній і російській науці дослідження парламентаризму здійснюються переважно в наступних аспектах: до історичного можна віднести роботи М. Грушевського, В. Липинського, В. Соловйова, М. Бердяєва, Б. Кістяківського, І. Солоневича та ін.; еволюції конституційно-правової теорії і доктрин парламентаризму, його методології присвячені роботи А. Георгіци, М. Орзіха, В. Чиркіна, М. Томенка, В. Журавського, В. Денисова; юридичні характеристики становлення і розвитку парламентаризму сучасного етапу в Україні розглядаються в працях Л. Кривенко, В. Опришка, А. андресюка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка; проблемам удосконалення політичної системи і модернізаційного процесу в Україні, форм державного правління, перерозподілу компетенції між гілками державної влади, реформування виборчої системи присвячені публікації С. Тихомірова, А. Гальчинського, Й. Рисіча, В. Цвєткова і В. Горбатенка та ін.

У даному дослідженні використовуються виступи, статті лідерів парламентських партій, Голів Верховної Ради України, представлені публікаціями в журналі “Віче”, газеті Верховної Ради України “Голос України” та ін. Інтерес для даної роботи викликають окремі питання державного будівництва незалежної України, що характеризують стан економіки держави і процес її реформування, здійснюванана в Україні соціальна політика.

Констатуючи високу активність у дослідженні проблем парламентаризму, можна помітити, що більшість його аспектів розглядаються виходячи з моделі, сформованої в країнах, що мають стабільні і міцні демократичні традиції. Відповідно, функціонування парламентаризму як у західних країнах, так і в державах відображеного політичного розвитку, досліджується і прирівнюється до ідеальної моделі політичної системи, з чого випливає неможливість пошуку шляхів виходу із сучасних політичних криз, обмеженість варіантів трансформації політичної системи і відповідної моделі парламентаризму; нестача спеціальних досліджень інститутів парламентаризму з погляду функціонування політичної системи, а також функцій парламенту в соціальній системі перехідного типу. Штучне звуження предмета вивчення парламентаризму негативно відображається на виборі моделі державного устрою і знижує ефективність політичного управління в Україні. З огляду на зазначені теоретичні наробітки в дисертації здійснена спроба дослідження інституту парламентаризму в аспекті, що до сьогодні залишався поза межами уявлення сучасних вітчизняних дослідників.

Об'єкт і предмет даного дослідження обумовлюють використання насамперед системної моделі політичного процесу. Основним методом визначення сутності парламентаризму, його функціональних особливостей як політичного інституту, став системний метод, який дозволяє вивчати складні об'єкти, їхні структурні елементи, їхній взаємозв'язок і взаємини із зовнішнім середовищем. Як базові застосовані теоретичні моделі авторів вчення про політичні системи Д. Істона і Г. Алмонда та їхній підхід до соціальних систем. Використання цього методу дозволяє визначити параметри стабільності політичних систем на різних етапах політичного розвитку і модернізації, оцінити місце і роль інститутів парламентаризму в цих процесах.

Для обґрунтування висновків і рішень, що сформульовані в результаті дослідження, мотивується доцільність застосування порівняльного, інституційного, історичного, соціологічного методів; моделі груп і моделі соціального вибору та ін.

Підрозділ 1.2 “Еволюція поглядів на природу і сутність демократії” присвячений вивченню генезі теоретичних основ демократії. Визначено, що форми і функціонування демократичних інститутів залежать від конкретних суспільних умов, конфігурації політичних сил.

Аналіз політичних поглядів мислителів різних епох дозволив простежити рівнобіжний розвиток двох основних версій демократії:

1) народно-делегатська версія, у витоків якої стояли філософи Античності (Арістотель, Платон, Полібій), Г. Гроцій, Б. Спіноза і Ж.-Ж. Руссо, трактує демократію як форму державного управління, при якій владою володіють усі громадяни. Ця версія не припускає різних видів представництва і забезпечує безпосередню владу народу за будь-яким питанням державного життя і на всіх ії рівнях;

2) народно-представницька модель демократії і її принципи описані в роботах М. падуанського, Ф. Бекона, Ж. Бодена, Дж. Лільберна, Дж. Локка, Т. Гоббса і Ш. Монтеск'є; на їхнє формування значний вплив зробили ідеологи Реформації. Ця версія допускає представницькі і безпосередні форми народовладдя. Населення країни доручає здійснювати політичну владу інституту посередників, які обираються ними і утворюють парламент.

Різниця даних версій полягає в обґрунтуванні системи представництва народу, мети демократичного правління (загальний інтерес / індивідуальний інтерес) і механізму виявлення народної волі.

Установлено, що в процесі розвитку теорії демократії межі її суб'єкту як у концептуальному оформленні, так і в політичній практиці послідовно розширювалися. Паралельно з розвитком демократичної теорії формувалися відповідні типи політичної участі: мобілізований і автономний. У процесі розвитку суспільства його соціальна організація викликала елітарний характер управління, а механізми безпосередньої демократії стали мати обмежену сферу застосування. У сучасному політичному процесі виділяють дві форми демократії пряму і представницьку.

У підрозділі 1.3 “Парламентаризм як інституційна основа демократії” розкривається характеристика парламентаризму як основи демократичного правління в країнах оригінального політичного розвитку шляхом дослідження впливу англо-американської і європейсько-континентальної політичної культури на особливості функціонування парламентського представництва:

А) Установлені фактори, що зробили вплив на формування політичної культури населення Великобританії і США та законодавче закріплення відповідного типу демократичної політичної системи. Виявляються характерні риси демократії англо-американського зразка орієнтація політичного курсу на добробут можновладної більшості; пріоритетів забезпечення стабільності існуючого строю; утримання політичної рівноваги, що стабілізується рівноважними державними інститутами. Установлюється, що такі особливості політичної культури, як відсутність ідеалів суспільного розвитку, політична конкуренція й індивідуалізм, стали причиною відчуження широких мас від безпосереднього прийняття політичних рішень, затвердження принципу політичної незалежності депутатів парламенту від конкретних виборців, проголошення депутата представником усього народу. Такому представництву інтересів властива відсутність права виборців контролювати парламентську діяльність депутата. Приймаючи політичні рішення, депутати зобов'язані керуватися законами країни, власною совістю і партійними пріоритетами.

Б) Аналізується теорія і практика європейського демократичного правління, виявляється вплив на формування парламентських форм таких рис континентально-європейської політичної культури, як ідеал морального удосконалення людства, наявність мети історичного розвитку соціуму, принцип реалізації загальної волі. Системі європейського політичного представництва, заснованій на концепції неподільності народного суверенітету, властиві: наявність імперативного депутатського мандата і жорсткого зв'язку між населенням і делегатами, що представляють їхню волю.

У такий спосіб установлюється, що в процесі еволюції демократичного правління в умовах Заходу були сформовані його інституційні форми: демократичне представництво інтересів, властиве англо-американському типу політичної культури, і народовладдя, делегатство, властиве континентально-європейській культурі. Показано, що форма делегування народної волі народовладдя – мала обмеження реалізації в політичній практиці. У процесі історичної еволюції в західній цивілізації розповсюджується представництво інтересів, у даний час закріплене конституційними актами практично всіх демократичних держав.

У підрозділі 1.4 “Функціонування інститутів парламентаризму в стабільних політичних системах Заходу” розглядаються соціальна структура і особливості демократичної політичної системи західного типу, у тому числі: наявність громадянського суспільства, політичної еліти, високий рівень різноманітності суспільних інтересів. Виявляються особливості такого представництва в сучасних умовах.

Стабільність державного ладу західного зразка визначається мінімізацією прямої політичної участі середнього класу в політичному управлінні країною. Доведено, що дана суспільна система має потребу в існуванні спеціального політичного інституту узгодження загальних і приватних інтересів, який переводить вимоги більшості населення у форму права - парламенту (вищого представницького колегіального органу, формованого шляхом загальнонаціональних виборів). Система “група інтересів - політична партія - парламент” є специфічним каналом вертикальної мобільності, що дозволяє відокремити носіїв елітарних якостей і зосередити їх в обмеженій кількості в спеціальному інституті, і, у такий спосіб, оптимізувати вплив громадянського суспільства на процес прийняття і реалізації політичних рішень.

Наводиться аналіз особливостей парламенту як політичного інституту, його структури і повноважень, недоліків парламентського представництва в умовах західних систем. Виявляються інструментальні функції парламенту: артикуляція, агрегація й інтеграція суспільних інтересів, які служать меті формулювання, обговорення і розробки механізмів рішення загальнонаціональних проблем шляхом прийняття законів і визначають його місце в політичній системі суспільства.

У другому розділі “Парламентаризм і динаміка політичних систем” розглядається специфічна роль інститутів парламентаризму в різних умовах політичного розвитку.

Підрозділ 2.1 “Оригінальний політичний розвиток і парламентаризм” присвячений аналізу особливостей формування і функціонування сучасних вищих представницьких установ у країнах, політичні системи яких відповідають англо-американській моделі демократії (парламенти США і Великобританії) і європейсько-континентальної системи (Франції і Німеччини).

Досліджується британська теорія “верховенства парламенту”, що стала наслідком діяльності привілейованих суспільних груп, прагнення до представництва їхніх інтересів. Відповідно до соціальної системи Великобританії була сформована структура парламенту, були оформлені і змінюються його функції. Конфігурація американського парламенту відповідає принципу федералізму і “розділеної партійної влади” США, його функціонування цілям політико-економічного світового лідерства. Підкреслюється особлива роль національного парламенту у французькій політичній системі, яка забезпечена тяжінням до “режиму асамблеї”. Аналізується теорія “раціонального парламентаризму”, обмеження владних повноважень парламенту, які відповідають національним інтересам Франції. Роль парламенту Німеччини і його структура обумовлені особливостями федеративного устрою, а також соціально-економічними умовами ФРН. На підставі вищевикладеного робиться висновок: специфічною функцією парламентів країн оригінального розвитку є узгодження інтересів самоврядованих соціальних груп як між собою, так і з інтересами всього суспільства.

Далі досліджуються форми міжпарламентської взаємодії, моделі парламентаризму наддержавного рівня (структура і функції Європарламенту, Парламентської Асамблеї ОБСЄ), що здійснюють функції артикуляції, агрегації й інтеграції думок, інтересів держав-членів цих міжнародних організацій шляхом формування відповідних інститутів і виданням резолюцій, рекомендацій з найважливіших політичних проблем, у тому числі протидія гегемонізму США.

Виявляються відповідні цієй моделі ознаки: високий ступінь парламентської солідарності, лобізм, олігархізація політичної сфери і її глобалізація. Описується трансформація функцій політичних систем Заходу і їхніх парламентів в умовах глобалізма і значного обмеження народовладдя, обумовлених політичною культурою західного суспільства і можливі шляхи подолання недоліків системи парламентського представництва.

У підрозділі 2.2 “Відображений політичний розвиток. Парламентаризм у країнах „третього світу”” розкриваються характерні елементи парламентаризму в незахідних суспільствах, політичних системах, що модернізуються. Аналізуються особливості й етапи демократизації країн з відображеним політичним розвитком і значення парламентів у цих процесах.

Установлено, що істотною особливістю процесу модернізації транзитарних суспільств є обов'язкове створення або трансформація власних парламентських інститутів. У різних формах і за допомогою різних механізмів парламенти виконують подібні функції сприйняття і переведення соціальних вимог на мову державно-політичних концепцій і права.

Становлення демократії і представницьких інститутів відбувається в умовах мобілізованого типу політичної участі, відсутності або слабкості громадянського суспільства. Знов створені парламентські інститути ефективно функціонують тільки за умови адаптації їх до особливостей національної політичної культури. Обґрунтовано, що парламентаризм держав вторинного політичного розвитку є механізмом узгодження інтересів несамоврядних соціальних груп як між собою, так і з загальнонаціональними інтересами.

Для інституту парламентаризму в країнах відображеного розвитку характерна органічна єдність інтересів нації, монополія в представництві національних інтересів інститутами всіх рівнів політичного представництва. Парламенти в недемократичних системах традиційно можуть не виконувати функцій органів державної влади: консультативно-супровідні повноваження представницьких інститутів обмежують їхні політичні можливості і породжують специфіку активності (відсутність постійної основи діяльності, можливість купівлі посад парламентаріїв, особливості голосування, обмеження їх обов’язків формулюванням рекомендацій іншим державним інститутам політичного правління і управління).

У підрозділі 2.3 “Форми представницької демократії в СРСР” аналізується еволюція представницьких інститутів влади дорадянської Росії і СРСР.

Встановлено, що політичній системі Росії на різних фазах соціальної динаміки була властива наявність станово-представницьких установ із законо-радницькими функціями, що виражають або волю всього населення, або окремих груп інтересів. Особливості функціонування даних інститутів пояснюються характерними рисами політичної культури населення існуючих державних утворень - сприйняттям нації як єдиного цілого, уявленням про загальне благо на національному рівні, традицією делегування повноважень володарювання інститутам політичного управління, колективізмом (в основних елементах подібних із континентально-європейською політичною культурою).

Істотною особливістю політичної системи Радянської держави було функціонування в державному механізмі системи спеціальних органів - Рад народних депутатів, сформованих на основі делегатства, що виконують як законодавчі, так і виконавчі владні повноваження. Виявлено, що елементи парламентаризму в СРСР в основних рисах відповідали характеристиці парламентів країн відображеного розвитку. Основною функцією парламенту СРСР було узгодження інтересів несамоврядованих соціальних груп як між собою, так і з інтересами всього суспільства, державними інтересами.

Парламент СРСР був інтегрованою групою інтересів, що представляла всю націю на принципі делегатства. Така структура політичної влади відповідала установкам політичної культури, властивої населенню Росії-СРСР і тому змогла існувати й ефективно функціонувати досить довгий історичний період, спираючись на соціальний склад радянського суспільства. Політичні функції парламенту в СРСР виконував “квазіпарламент” партійні з'їзди і партійні комітети (останні – на постійній основі). Однак зі змінами в суспільній ієрархії і під впливом зовнішніх факторів виникла необхідність трансформації владної структури, що більш не відповідала інтересам представників політичної еліти. У результаті проведених реформ влада від Комуністичної партії СРСР перейшла до інститутів парламентаризму. Верховна Рада перетворилася з формального інституту в постійно діючий законодавчий орган влади з розпорядницькими і контрольними повноваженнями, ефективно виконуючий парламентські функції. Однак з низки об'єктивних і суб'єктивних причин політична влада була сконцентрована в руках глави держави. Одночасно відбувався процес розпаду СРСР і правове оформлення суверенітету нових держав на пострадянському просторі. В Україні цей процес через протистояння законодавчої і президентської влади продовжувався досить довго і Конституція була прийнята тільки в 1996 р. після тривалого конституційного процесу.

Третій розділ “Проблеми і тенденції становлення парламентаризму в незалежній Україні” присвячений аналізу еволюції парламентаризму в Україні після набуття нею незалежності.

Підрозділ 3.1 “Трансформація функцій українського парламенту (19912003 р.)” висвітлює процес трансформації ролі українського парламенту при формуванні політичної системи в Україні.

На матеріалах аналізу політико-правових документів і соціально значимих подій у сфері взаємин парламентської і президентської влади, показано, що відбулося зміщення акцентів у реалізації політичного курсу з суспільного пріоритету на індивідуальний, корпоративний (залежно від політичного впливу окремих елітних груп і переваги пропрезидентських угруповань) та його конституційне закріплення.

Здійснення Верховною Радою України інструментальних функцій ускладнюється недоліками виборчого механізму, відсутністю стійкої партійної системи, нездатністю формування парламентської більшості народних обранців, особливостями мобілізованого типу політичної участі українського населення. Український парламент принципово не відрізняється в цьому відношенні від інститутів державного правління й управління, це посилює розрив між інтересами парламентарів і загальнонаціональними інтересами.

Характерними ознаками функціонування Верховної Ради України стали: відсутність механізмів зворотнього зв'язку з виборцями; перекручування або ігнорування волі виборців; клановий характер структури парламенту; конкуренція і протистояння представників парламентської і президентської влади.

У підрозділі 3.2 “Соціально-економічна ефективність демократичної політичної системи в Україні” на основі аналізу основних показників соціально-економічного розвитку визначено, що діяльність політичних інститутів із забезпечення соціально-політичної стабільності в роки незалежності призвела до значних втрат промислового і сільськогосподарського потенціалу України, зубожінню більшості населення і не дозволяє забезпечувати його відтворення.

Відмінною рисою української економіки є нестабільність її досягнень, домінування рентокапіталізації, високий рівень корумпованості. Економічні характеристики соціуму свідчать про прогресуюче відчуження української влади від суспільства, що загрожує існуванню держави.

Функціонування парламенту в цей період і за даних умов не відображає вимог до політичної системи. У створюваному законодавстві спостерігаються недоліки урахування соціально-економічної ситуації; прийняті закони, особливо соціальні, не виконуються. В Україні відсутній позитивний вплив на економіку з боку демократичної політичної системи. Це призводить до збільшення непопулярності парламенту в Україні, заперечення парламентських і демократичних цінностей.

Недостатність середнього класу, покладання на дану категорію населення основного податкового тягаря, відсутність представництва і захисту його інтересів, й, таким чином, позбавлення його соціального потенціалу, є свідоцтвом несприятливих тенденцій у політичній системі нашої країни загалом й у представницькій владі, зокрема.

Підрозділ 3.3 “Особливості функціонування інституту парламентаризму в політичній системі України” містить обґрунтування тези: конфліктний характер взаємин парламентської і президентської влади обумовлений характером конституційного закріплення політичного механізму функціонування парламенту, пріоритету президентської влади в системі розподілу влади і наявності основних владних ресурсів у глави держави.

Результативність української державної політики визначена фрагментацією політичної влади, відсутністю консенсусу, як основи політичної культури елітних груп, конфігурацією політичної системи наявністю владної піраміди авторитарного типу з лідером і його оточенням (частково представленим у парламенті) у центрі та його представниками на місцях.

Політична культура українського населення, недостатньо розвинене громадянське суспільство породжують відсутність стабільного “політичного центру” у складі парламенту і його нездатність служити противагою президентській і виконавчій владі. З метою прийняття політичних рішень парламентська більшість формується штучно, іноді із застосуванням недемократичних методів. Системі представництва в Україні характерна відсторонність громадян від процесу прийняття політичних рішень і дистанціювання органів влади від їхніх інтересів.

Верховна Рада України реалізує корпоративні інтереси окремих елітних груп. Відсутність реалізації інтересів широких шарів населення, що у недостатній мірі артикульовані й агреговані політичними партіями, хоча і відображені в діяльності парламенту України, не забезпечують достатнього рівня легітимності усієї владної системи.

Парламент України, сформований як політичний інститут західного типу, загальні і специфічні парламентські функції виконує неефективно. Неоптимально діють демократичні канали зв'язку як між парламентськими групами, так і між парламентом і суспільством загалом, державою і суспільством.

Вищевикладені положення обумовили необхідність проведення політичної реформи з метою скорочення трансформаційного періоду української політичної системи, оптимізації парламентської діяльності і недопущення розпаду української держави. Реалізація її положень надасть можливість сформованому за партійними списками парламенту, як політичному інституту більш чутливому до соціальних вимог, керувати економічною лінією, забезпечуючи стабільність функціонування політичної системи.

Обґрунтовано положення, що розвиток парламентаризму неможливий без становлення повноцінної партійної системи і розвитку громадянських почуттів у населення, для чого необхідне створення адекватної сучасним умовам системи групових та індивідуальних орієнтацій, напрямків суспільного розвитку.

Висновки містять основні результати роботи.

У дисертації здійснене теоретичне дослідження розвитку ідей парламентаризму як інституційної основи демократичної форми правління, формування і досвіду функціонування парламентаризму як політичного інституту влади. Установлено, що класична модель парламенту України, сформованого як політичний інститут західного типу з відповідними конституційними повноваженнями, вступає в протиріччя з політичною культурою українського суспільства, орієнтованої на незахідні варіанти політичного представництва. З метою подальшої демократичної соціалізації громадян у даному напрямку пропонується система наступних заходів:

для подолання розриву між інтересами основної маси населення й інтересами парламентарів, у зв'язку з тим, що громадяни і групи інтересів повинні перейнятися взаємопотребами, потрібно усунути прогалини в інформаційному полі. Необхідний прямий канал обміну інформацією між парламентською більшістю, опозицією і першими керівниками держави, про те, що стосується всіх галузей суспільно-політичного життя країни. Вся інформація такого роду повинна бути цілком прозора для громадян, парламентарів, державних службовців, партійних і суспільних структур, співробітників НДІ, політологічних центрів, міжнародних організацій і посольств;

оскільки демократичне правління припускає обов'язкове залучення населення до управління державною владою, в Україні варто створювати умови для залучення груп інтересів, усього населення у владу та їхню відповідальність, розвивати навички до самоорганізації і самоврядування;

необхідне створення комітетів зв'язку депутата з громадськістю, які працюють безупинно, прозоро, під державним і суспільним контролем, що буде відповідати політичній культурі та свідомості українських громадян, сприяти відповідальності народних депутатів України, легітимувати політичний режим і інститут парламентаризму;

виникаючі групи інтересів, політична активність населення України повинні підтримуватися представниками державної влади, і в результаті в перспективі сформувати соціальне ядро, яке необхідно розширювати, зміщаючи центр інтересів державної політики в епіцентр актуальних суспільних проблем як окремих груп населення й інтересів, так і загальнонаціональних потреб.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ З ТЕМИ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Скребец Е.В. Формирование теории парламентаризма в Украине как основа конституционного закрепления политической свободы // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. Випуск 12. Одеса: Юридична література, 2001. С. 596606.

2. Скребец Е.В. Реформа избирательной системы и развитие парламентаризма в Украине // Вестник СевГТУ: Сборник научных трудов. Выпуск 42. Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2002. С. 161168.

3. Скребець О.В. Динаміка функцій парламенту України у перехідний період // Політологічний вісник: Збірник наукових праць. Випуск 14. К.: Т-во "Знання" України, 2003. С. 7582.

4. Скребец Е.В. Парламентаризм и оригинальное политическое развитие // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. Вип. 4 (30). Дніпропетровськ: Вид-во "Грані", 2003. С. 133137.

5. Скребец Е.В. Представительство интересов в политических системах Великобритании и США // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского: Серия “Политические науки”. Том 16 (55), № 1. Симферополь: Информационно-издательский отдел ТНУ, 2003. С. 115122.

6. Скребец Е.В. Практика применения института вето главы государства и стабильность политической системы Украины // Вестник СевГТУ: Сборник научных трудов. Выпуск 52. Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2004. С. 218226.

7. Скребец Е.В. Проблема внутреннего устройства парламента Украины: одно- или двухпалатность // Проблемы духовности в современном мире: Материалы международной научной конференции. Севастополь: Издательство СевГТУ, 2001. С. 7480.

8. Скребец Е.В. Развитие парламентаризма Украины в контексте конституционной реформы // Государственная власть и политическое участие: Материалы международной научной конференции. Севастополь: Издательство СевНТУ, 2003. С. 137141.

АНОТАЦІЯ

Скребець О.В. Інститут парламентаризму в контексті досвіду демократичної трансформації сучасних суспільств. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, Сімферополь, 2005.

У дисертації досліджується сутність інституту парламентаризму як суб'єкта демократичної політичної системи. Обґрунтовується детермінізм форм демократичного представництва інтересів і типів політичної культури населення. Виявляються загальні функції парламентів у демократичній і недемократичній політичній системах та спеціальні функції парламентаризму в державах оригінального та вторинного розвитку, ефективне виконання яких забезпечує підтримку стабільної еволюції політичного розвитку.

Доведено, що політичній системі України характерний розрив між інтересами парламентарів та інтересами широких мас, що свідчить про невиконання Верховною Радою України як інституційних функцій (артикуляції, агрегації й інтеграції соціальних інтересів), так і спеціальної функції узгодження суспільних інтересів. Установлюється, що для підтримки демократичного характеру політичної системи країни необхідне удосконалення парламентського представництва і подальша демократична соціалізація населення, процес якої повинна прискорити запроваджена в Україні політична реформа.

Ключові слова: парламентаризм, демократична політична система, представництво інтересів, народовладдя, депутатство, делегатство, артикуляція, агрегація, інтеграція суспільних інтересів.

АННОТАЦИЯ

Скребец Е.В. Институт парламентаризма в контексте опыта демократической трансформации современных обществ. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 политические институты и процессы. Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского, Симферополь, 2005.

Работа посвящена исследованию института парламентаризма как субъекта поддержания и обеспечения эффективности функционирования демократической модели политической системы. Центральной задачей исследования является вскрытие сущности и выявление особенностей функционирования парламента в условиях оригинального и отраженного развития политических систем.

На основании анализа парламентаризма как основы демократического правления в странах оригинального политического развития путем исследования влияния англо-американской и европейско-континентальной политической культур на особенности функционирования парламентского представительства выделяются две институциональные формы демократии: представительство интересов, основой которого является депутатство (свойственная англо-американской культуре), и народовластие, основа делегатство (свойственная континентально-европейской культуре). Устанавливается, что современные институты парламентаризма сочетают обе эти формы.

Выявляются функции классического демократического парламента артикуляция, агрегация, интеграция общественных интересов. Устанавливаются особенности парламентского представительства в современных условиях.

На примере политической динамики социальных систем первичного и отраженного политического развития, основанных на разных типах политических культур, вскрываются специальные функции парламентаризма: согласование интересов самоуправляющихся социальных групп как между собой, так и с интересами всего общества, характерная западной демократии, и согласование интересов несамоуправляющихся социальных групп как между собой, так и с общенациональными интересами, характерная модернизирующимся обществам.

На основании изучения форм политического представительства в СССР обосновывается положение, что элементы парламентаризма в СССР в основных чертах соответствовали характеристике парламентов стран отраженного развития. Основной функцией парламента СССР было согласование интересов несамоуправляющихся социальных групп как между собой, так и с интересами всего общества, государственными интересами. Парламент являлся интегрированной группой интересов, представлявшей всю нацию на принципе делегатства.

Устанавливается, что на современном этапе политического развития независимой Украины недостатки парламентского представительства и неэффективность политической системы объясняются разрывом между интересами парламентариев и интересами широких масс.

Дается обоснование следующему положению: парламент Украины, сформированный как политический институт западного типа, функции классического демократического парламентаризма не выполняет. Поддержка демократической модели политической системы Украины требует формирования автономного типа политического участия граждан и ускорения процесса дальнейшей их демократической социализации. К такому результату должна привести реализация политической реформы в Украине.

Подчеркивается необходимость институционального оформления новых моделей соотношения народных депутатов и избирателей. Вносятся практические рекомендации: обоснована необходимость проведения системы мер по созданию прямого канала обмена информацией между парламентским большинством, оппозицией и первыми руководителями государства; обеспечению условий для вовлечения групп интересов, всего населения во власть и их ответственности; созданию комитетов связи