Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

СТЕЛЬМАХ Сергій Петрович

УДК 930.2 (477) “18/19”

ІСТОРИЧНА ДУМКА І МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ В УКРАЇНІ

(ХІХ — початок ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.06 — історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ-2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії Росії Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор,

академік АПН України СЛЮСАРЕНКО Анатолій Гнатович,

професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

КАЛАКУРА Ярослав Степанович, професор кафедри

архівознавства та спеціальних історичних дисциплін Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

доктор історичних наук, професор

Кульчицький Станіслав Владиславович, заступуник директора

Інститута історії України НАН України

доктор історичних наук, професор

Масненко Віталій Васильович, завідувач кафедри

історії України Черкаського національного університету

ім. Б.Хмельницького МОН України

Провідна установа -

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України

Захист відбудеться 13 червня 2005 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(адреса: 01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського

університету імені Тараса Шевченка

(адреса: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 11 травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О.Г. Сокирко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою, завданням і характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, поділених на 23 параграфи, висновків, списку використаних джерел та літератури. Дисертацію викладено на 377 сторінках основного тексту. Список використаних джерел і літератури налічує 537 найменувань, вміщених на 48 сторінках.

Актуальність теми. Ситуація в сучасній українській історіографії, зокрема, в тому її сегменті, що пов’язаний з теоретичними аспектами, аналогічна світовій історичній науці в цілому, яка на межі нового тисячоліття намагається підвести підсумки свого розвитку, осмислити актуальні проблеми спадковості й розриву історіографічної традиції. Своєрідна “епістемологічна революція” в гуманітарному знанні ускладнюється для історичних наук пост-комуністичних країн болючою проблемою подолання марксистсько-ленінських методологічних догм і тлумачно-інтерпретаційних схем. Новий соціо-політичний аспект України останнього десятиріччя стимулював кардинальну переоцінку змісту знань, розширення сфери досліджень і пошук нових теоретико-методологічних регулятивів для інтерпретації й реконструкції відомих і маловідомих подій власної історії. Однак в дійсності цього не сталося, оскільки інноваційні процеси відбувалися на старому інституційному ґрунті. Внаслідок після періоду суперкритицизму наступив час методологічної невизначеності — оголосивши банкрутом стару теоретичну концепцію, ми так і не змогли виробити власну, або ж здійснити рецепцію існуючих евристичних моделей Узагальнюючий огляд та історіографічний аналіз праць, присвячених проблемі т.зв. “кризи” в сучасній українській історіографії див.: Стельмах С.П. У пошуках утраченої правди: теоретичні дискусії в сучасній українській історіографії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2002. Вип. 63-64. С.12-14; Головко В. Історіографія кризи історичної науки. Український контекст. К., 2003..

Особливої гостроти проблема набула у зв’язку з широкими теоретичними дебатами в західній історичній науці під впливом постмодерністської філософії Зашкільняк Л. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми. Львів, 2004. С.24-43., та й загалом у філософії та методології науки у пошуках її нової раціональності. Йдеться про те, що вироблення методологічних норм взагалі повинно бути справою не методологів, а самих учених, оскільки саме вони вирішують, який нормативний інструментарій використовувати в тому, чи іншому конкретному випадку. Це не утвердження методологічного релятивізму, який, на нашу думку, переважає сьогодні у більшості представників фахової корпорації, а переконання у тому, що будь-який пошук нового у змісті знань та пізнавальній процедурі повинен ґрунтуватися на переконанні, що “немає нічого раз і назавжди досягнутого ні для людини, ні для людства: будь-який продукт культури, який вважався непохитним, переосмислюється в історії… це означає: що не існує ніякого універсального надісторичного методу наукового пізнання, він, як і конкретний зміст знання, зумовлений історично” Загороднюк В. Класична раціональність і постнекласична наука // Генеза. 1995. № 3. С. 23..

Тенденції сучасної світової історіографії останніх десятиліть переконливо свідчать, що “персоніфікований” підхід до вивчення історіографічної спадщини повинен поєднуватися в одне проблемне поле із дослідженням соціо-політичних та інтелектуальних умов функціонування історичної науки —“історії історіографії в людському вимірі”, за визначенням сучасної російської дослідниці Л.Репіної Репина Л.Н. Что такое интеллектуальная история? // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. 1999. № 1. С.12.. Власне йдеться про т.зв. “зовнішні” дисциплінарні фактори розвитку науки: політичний та інтелектуальний простір, в який відбувається соціологізація вченого, і який обумовлює його світоглядні принципи та вибір тлумачно-інтерпретаційних моделей. Вони мали надзвичайне значення для історичної науки з огляду на закладені в ній легітимаційні та дидактичні функції, що породжувало тривалі дебати про “об’єктивність” та “партійність” історичного знання. Водночас його продукування, зміни в напрямах, тенденціях та парадигмах історичної науки здійснювалися в межах професійного співтовариства та в інституціях, які створювали не лише комунікаційне фахове поле, але й сприяли виробленню критеріїв та стандартів науковості, етики (Ethos) вченого і образу (Habitus) науки.

З’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті розробки планової теми історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Історія формування і розвитку Української держави” (Держ. реєстр №01БФ046-01). Досліджувана тематика отримала підтримку Московського наукового фонду та Фонду Форда (США) в рамках програми “Российские общественные науки: новая перспектива” (№93/грант-96, №73/грант-97).

Об’єкт дослідження — історична думка в Україні в ХІХ — на початку ХХ ст., предметом якої була розробка онтологічних та гносеологічних проблем історії, і базована на ній методологія історії (“методологія історичної науки”), як пізнавальна система правил і методів, які використовуються в історіографії для досягнення правдивої реконструкції минулого.

Предметом дослідження виступають праці вітчизняних істориків, філософів, соціологів з теоретико-методологічних проблем історії та історичного пізнання. Оскільки ми виходимо із основного положення, що вироблення теоретико-пізнавальних парадигм відбувалося в конкретних умовах функціонування історичної науки, то предметом дослідження стали також процеси професіоналізації та інституціоналізації історичної освіти та науки в Україні (виникнення і діяльність академічних та корпоративних органів, засобів внутрішньонаукової комунікації, міжнародна кооперація представників фаху наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.). Конкретно-історичні праці залучалися головним чином з метою всебічного осмислення еволюції ідейно-методологічних поглядів вітчизняних мислителів, виявлення характеру впливу методологічних поглядів на їхню дослідницьку практику. “Акторами” дослідження стали представники переважно академічного наукового співтовариства трьох впливових наукових центрів України — Харківського, Київського і Одеського університетів, що й визначило його територіальні межі. При цьому перевага надавалася спеціалістам “загальної історії”, які, на нашу думку, в силу специфіки предмету зазнавали значного впливу західноєвропейських ідей, що обумовлювало її універсалізм. Теоретико-методологічні праці фахівців з національної історії залучалися для виявлення факторів впливу домінуючих історіософських систем на побудову інтерпретаційних моделей та їх взаємодії з національною культурною традицією. Лише частково розглядається вплив марксизму на розвиток історичної науки, зокрема, соціально-економічні аспекти історичного процесу. Це не лише є темою окремого дослідження, але й виходить за наші хронологічні межі, оскільки становлення марксистської історіографії в Україні відбувалося у двадцятих роках ХХ століття.

Метою пропонованого дослідження є визначення концептуального значення парадигми класичного історизму (з його складовими: ідеалістичним історизмом, позитивістською філософією історії, неокантіанською методологією історії) для розвитку теоретичних аспектів історичної науки в Україні ХІХ — початку ХХ ст. Для реалізації цієї мети поставлені наступні завдання:

виявити базові елементи класичного історизму як світоглядної моделі ХІХ ст. і теоретичної основи історичної науки та особливості їхньої рецепції вітчизняними істориками;

реконструювати процес професіоналізації та інституціоналізації історичної науки в Україні у європейському порівнянні й виявити його типові та специфічні ознаки;

визначити особливості виникнення корпоративних фахових органів історичної науки та засобів наукової комунікації в Україні у контексті специфічної політичної й інтелектуальної ситуації;

відтворити процес генераційних змін у фаховій корпорації та його залежність з утвердженням нових теоретико-пізнавальних парадигм;

проаналізувати теоретико-методологічні праці вітчизняних вчених і розкрити особливості поширення в Україні західноєвропейських історіософських і гносеологічних систем;

реконструювати інтеграційні процеси в європейській історичній науці на початку ХХ ст. і визначити їх вплив на організаційні засади вітчизняної історичної науки та теоретичні погляди істориків.

Хронологічні межі дослідження: початок ХІХ — 1918 р. — період становлення історичної науки як фахової академічної дисципліни, виникнення і розвиток її специфічних інститутів, засобів наукової комунікації, поширення головних філософсько-історичних систем і становлення методології історії як спеціальної історичної дисципліни. В історії історіографії цей період прийнято називати “епоха класичного історизму”, оскільки він в основному охоплював вищеназвані інституційні елементи історичної науки та домінуючі філософсько-історичні системи, які визначали базові тлумачно-інтерпретаційні конструкції в національних історичних науках. Це відмежовує класичний історизм від історизму епохи Просвітництва другої половини ХVІІІ ст. та історизму ХХ ст., в якому відбулася ґрунтовна переорієнтація на соціально-орієнтовані інтерпретаційні схеми, розробку понятійного апарату історичної науки та ін. Умовно епоху класичного історизму можна розділити на два періоди: 1. Початок ХІХ ст. — 1860-ті роки. Відкриття Харківського (1804), Київського (1834) та Одеського (1865) університетів, в стінах яких відбувається становлення фахової корпорації істориків, розробляються критерії науковості та норми діяльності професійної гільдії істориків. Розширюється ландшафт професійного дослідження минулого шляхом створення архівів, публікації історичних документів та ін. Домінуючою філософсько-історичною системою був німецький ідеалізм, а теоретико-методологічні засади історичної науки визначалися німецькою “історичною школою”, яка заклала підвалини критичного методу опрацювання джерел та подієвої, політично орієнтованої історіографії. 2. Середина 1860-х років — початок ХХ століття. Цей період характеризується діяльністю генерації істориків, яку ми умовно назвали “генерація істориків-шестидесятників”, поява якої була обумовлена початком модернізаційних процесів в Російській імперії, новою соціо-політичною ситуацією, організаційними змінами в системі вищої школи та подальшою інституціоналізацією й професіоналізацією історичної науки. Домінуюча позитивістська філософія історії з її формалізованою методологією історії наприкінці ХІХ ст. зазнає нищівної критики з боку неокантіанської теорії історичного пізнання, а вплив суміжних дисциплін (соціології, психології, політичної економії) з їх генералізуючою пізнавальною стратегією призводить до міжнародної методологічної дискусії, кризи класичного історизму та утвердження принципів методологічного плюралізму.

Понятійний апарат. Значна кількість використаних у дослідженні понять є дискусійними, що свідчить про їх складне змістовне наповнення і певну неузгодженість в сучасній професійній гільдії істориків України. До них, зокрема, належать такі поняття як: “історія України”, “українська історія”, “українська історична наука”, “історична наука в Україні”, “українська історіографія”, “історіографія історії України” Див.: Ковальський М.П. Деякі теоретичні питання української історіографії // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України. Теорія та методи. Дніпропетровськ, 1995. С. 9; Калакура Я. Українська історіографія в структурі історичної науки // Спеціальні історичні дисципліни. Ч.2. Історіографія. К., 2000. С. 409 та ін.. Ми дотримуємося думки, висловленої на початку 90-х років ХХ ст. О.Пріцаком: “Історія України — це не історія української етнічної маси (етнізм не є об’єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна об’єктивна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому, і їх носіїв (еліт), політично свідомих (“політичних українців”), та перейнятих ними розвинутих цивілізацій” Пріцак О. Що таке історія України? // Вісник міжнародної асоціації україністів. Вип. 1. К.,1991. С.54.. Це визначення змістовно є значно ширшим від поняття “українська історіографія”, яка відноситься до типу “історіографій національної історії” і являє собою специфічну форму історичної репрезентації з метою формування національної держави, створює відповідні цьому завданню суспільні умови у вигляді широкої національної історичної культури, або ж впливає на самовизначення існуючої національної свідомості. Враховуючи цю легітимаційну функцію історичної науки, яку історична наука в Україні ХІХ — початку ХХ ст. не могла виконувати в повному обсязі за відсутності суб’єкта легітимації (держави), ми вважаємо за доцільне вживати щодо цього періоду термін “історична наука в Україні”. Поняття “філософія історії”, “історіософія” вживаються у якості синонімів і означають теорію історії, філософське осмислення історичного процесу, його схеми, періодизації і перспективи. Поняття “історична думка” означає сукупність філософсько-історичних систем в їх онтологічних та гносеологічних складових, котрі є визначальними для формування історичної свідомості людини у певні епохи та історичні періоди і вироблення тлумачно-інтерпретаційних моделей минулого для історичної науки. Це передбачає аналіз поглядів не лише істориків, але й філософів, соціологів, правознавців, економістів та ін., котрі зверталися до теоретичного осмислення історії та її пізнання.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше в українській історіографії предметом комплексного дослідження виступає процес становлення історичної науки в Україні в ХІХ — на початку ХХ століття в її інституційному сегменті і розвитку теорії та методології історії. В дисертації здійснено всебічний аналіз наукової вітчизняної літератури з досліджуваної проблеми, що дозволило визначити ступінь її розробки та основні дискусійні проблеми і наявні в сучасній історіографії оцінки проблеми. Вперше предметом спеціального дослідження став процес виникнення, розвитку і становлення історичної думки та методології історії в Україні, що дозволило виявити її системоутворюючі елементи. Теоретико-пізнавальною основою розвитку історичної науки в Україні ХІХ — початку ХХ ст., як і в цілому в Європі, був “історизм”, який необхідно розглядати як світоглядну концепцію та теоретичну основу історичної науки. В якості світоглядної концепції історизм визначався ідеєю індивідуалізації та базовою для розвитку націоналізму ідеєю “народного духу”, пошук елементів якого в минулому створював підґрунтя для осмислення власної національної ідентичності. Як теоретична основа історичної науки історизм мав міцні підвалини в двох альтернативних філософсько-історичних системах — німецькому ідеалізмі та французькому позитивізмі й (частково) марксизмі. Його визначальними складовими ознаками були: ідея розвитку, історична герменевтика, примат політичної історії, художньо-образний характер історичного викладу тощо. Професіоналізація та інституціоналізація історичної науки в Україні в ХІХ — на початку ХХ ст. відбувалася в університетах України (Харківський, Київський, Одеський) шляхом фахової підготовка істориків-професіоналів і тісно перепліталася із науковими товариствами, які відігравали роль комунікаційних центрів, поєднували фаховий та аматорський дискурс, часто сприяли формуванню національного “образу” історичної науки та створення пануючого історичного наративу. Від більшості європейських країн розглянуті процеси відрізнялися їх широким “одержавленням”, яке охоплювало не тільки офіційні академічні інститути, але й напівпрофесійні наукові товариства та засоби комунікації. Автор прослідкував вплив теоретико-методологічних установок на дослідницьку практику вітчизняних вчених-істориків.

Практична значимість дисертації визначається її новизною та висновками, які сприяють повному і багатогранному висвітленню процесу становлення історичної науки в Україні ХІХ — початку ХХ століття, розвитку теорії та методології історії. Матеріали дослідження можуть бути використані для розробки лекцій, навчальних посібників, узагальнюючих праць з історії історіографії в Україні, теорії та методології історії. Результати дослідження використовуються автором в учбовому процесі при читанні лекційного курсу з теорії та методології історії для студентів та лекційного курсу з методології і практики історичного дослідження для аспірантів історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Апробація дисертації. Матеріали дослідження стали основою для двох монографій, наукових статей, навчально-методичної літератури, використані в дослідженнях інших авторів і отримали позитивну оцінку серед вітчизняних та зарубіжних науковців. Вони використовуються при читанні двох лекційних курсів для студентів та аспірантів у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Положення і висновки дисертації неодноразово обговорювалися на засіданні кафедри історії Росії, методологічного семінару та вченої ради історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, семінару східноєвропейської історії Університету Кельн (ФРН) у квітні 1998 р., у вигляді доповідей та повідомлень на міжнародних та республіканських конференціях: “Історична наука в умовах демократичної трансформації суспільства” (Київ, 1999), “Студенти з Росії в німецьких університетах напередодні Першої світової війни” (Галле, ФРН, 2000 р.), “Університети як мости в Європу” (Галле, ФРН, 2001 р.), “Розвиток історичної науки в Україні (до 10-річчя незалежності України)” (Київ, 2001), “Соціальна історія в ХХ столітті: традиції, інтерпретації, перспективи” (Київ, 2002), “Німецько-французькі та українсько-польські взаємини у ХХ столітті в історичному порівнянні” (Київ, 2003); “Німці в етнокультурному просторі України” (Київ, 2004) та ін.

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковані 2 монографії (Історична думка в Україні ХІХ — початку ХХ століття. К., 1997. – 175 с., Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХІХ — початок ХХ століття). К., 2005. – 378 с.) та 23 наукові статті у вітчизняних і зарубіжних періодичних виданнях та наукових збірниках, загальним обсягом 17,4 др.арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет, хронологічні межі. Формулюється мета і завдання роботи, наукова новизна та практичне значення дисертації, рівень її апробації та впровадження результатів дослідженнь.

У першому розділі “Історіографія проблеми, огляд джерел, теоретичні основи та методи дослідження” міститься історіографічний та джерелознавчий аналіз проблеми, описуються теоретичні основи і методи дослідження. Зазначається, що специфіка історіографічного дослідження задає певні параметри для історіографічного огляду, який побудовано за проблемно-хронологічним приципом. Головний і найбільший масив дослідницької літератури присвячений вивченню історичного світогляду вітчизняних істориків, яке почалося наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Це обумовлювалося появою численних теоретичних праць у ході міжнародної методологічної дискусії з проблем історичної науки, їхньою полемічною загостреністю в умовах кризи світоглядних основ, становлення методології історії як спеціальної історичної дисципліни. Означений тематичний комплекс різнорідний за жанрами і сюжетними лініями. Переважну більшість праць складають біографічні дослідження, в яких значне місце відводиться аналізу історіографічної спадщини, світоглядним і теоретичним поглядам вітчизняних істориків ХІХ — початку ХХ ст. М.Кареєв проаналізував історичні погляди Т.Грановського, І.Лучицького, М.Петрова, П.Ардашева, ставлення істориків до позитивістської методології історії та соціології, звернув увагу на неприйняття більшістю представників миколаївської генерації істориків нової історіософської системи. Питанню про роль німецьких професорів (І.Шада і Х.Роммеля) в становленні наукових шкіл Харківського університету присвятили свої дослідження Д.Багалій, Ф.Зеленогорський і німецький учений П.Штелер. Творчість В.Циха, М.Луніна, М.Петрова, О.Рославського-Петровського та ін. були в центрі уваги В.Бузескула, автора першого фундаментального дослідження теоретичних поглядів та творчості російських істориків ХІХ ст. До узагальнюючих праць такого типу можна віднести і “Русскую историографию” Г.Вернадського 1970 р., з якою вітчизняні науковці могли познайомитися лише у 1998 р. Персоніфіковане висвітлення історіографічного процесу цих авторів, котрі самі були його активними учасниками, дозволило поєднати аналітичний і мемуарний підхід, що забезпечило збереження численних деталей історіографічного побуту та життя дослідників. Логічним продовженням цього комплексу є дослідження сучасних німецьких істориків К.Мейера, котрий на основі листів німецьких вчених Харківського університету відтворив елементи повсякденного побуту професорської корпорації початку ХІХ ст., К.Вальтера про викладацьку діяльність в Харківському університеті відомого німецького філософа І.Шада, Е.Хеша про викладача Харківського університету німецького професора Д.Роммеля.

З початку 90-х років ХХ ст. сучасні українські історики (І.Гирич, В.Кравченко, В.Ульяновський та ін.) звернулися до затаврованих радянською ідеологією українських дореволюційних істориків: В.Антоновича, Д.Багалія, М.Грушевського, М.Драгоманова, В.Липинського та ін. Масив дослідницької літератури був спрямований насамперед на виявлення їх світоглядних орієнтирів, національну оріентованість історичних творів, участь в українському національному русі, організації наукових установ в Україні тощо. Аналіз теоретичних концепцій вказаних істориків здійснювався лише в сюжетах, де аналізувався їх історіографічний доробок. Характерною тенденцією сучасної української історіографії є перехід від попередньої апологетики до аналітичного, часто критичного, розгляду їхніх теоретичних підходів у порівнянні з тогочасним станом європейської історичної думки (Я.Грицак, С.Єкельчик, Л.Зашкільняк). Знаковою є поява в сучасній українській історіографії спеціальних праць, присвячених розгляду методології окремих дореволюційних істориків (В.Тельвак). Все ж, лише у поодиноких випадках предметом інтересу сучасних українських істориків стають вітчизняні дослідники зарубіжної історії та фахівці інших спеціальностей (І.Максименко, О.Киян). Загальним недоліком цих праць, на нашу думку, є спроба розглядати еволюцію світоглядних та історичних поглядів вчених без аналізу інституційного та соціально-фахового контексту, де формувався образ науки, етика вченого і розроблялися критерії науковості.

Наступна група досліджень представлена низкою сюжетних історіографічних праць, в яких аналізуються напрями і тенденції розвитку історичної науки в цілому та домінуючі теоретико-методологічні концепції. Зазначимо, що найбільш вивченим є проблемне поле “кризи історичної науки”, яке з 1920-х по 1990-ті роки зазнало суттєвих трансформацій під час суспільно-політичних змін радянського суспільства. В умовах утвердження марксистсько-ленінської теорії та методології історії і войовничої вульгарної диктаторської ідеології теоретичні дискусії кінця ХІХ — початку ХХ ст., у ході яких відбулося становлення в Росії методології історії на ґрунті плюралізму теоретичних основ і методів, розглядалися як внутрішня криза історичної науки, яка була спричинена соціальними факторами. Практично до 1960-х років, коли відбулося послаблення ідеологічного тиску на історичну науку, теоретичні погляди вітчизняних дореволюційних істориків визначалися “буржуазними” і реакційними. Ідеологічне навантаження було присутнє і в працях наступної генерації радянських істориків, які критикували теоретичні засади дореволюційних істориків за відмову від позитивістської ідеї пошуку законів в історії, повернення до ідеалістичних теоретичних основ, перехід на консервативні, охоронні засади. Ця теоретична конструкція була доведена до завершеного вигляду в багатотомних “Очерках истории исторической науки в СССР” (зокрема т. 3, М.,1963). Серед праць цього періоду виділимо монографію лідера “томської школи” істориків В.Могильницького, в якій розглянуті методологічні засади російської медієвістики другої половини ХІХ століття і представника цієї ж школи Л.Хмилева. Попри очевидну ідеологічну заангажованість вони проаналізували значний масив теоретичних праць російських дореволюційних істориків і фрагментарно висвітлили погляди Д.Багалія, Є.Щепкіна, М.Бубнова оскільки останні належали до периферійних наукових центрів. Домінуючою для досліджень радянських вчених цього періоду була теза про відхід дореволюційних істориків від узагальнюючих праць та концептуального осмислення історичного процесу, що свідчило про теоретичну та гносеологічну кризу. Поряд з цим відзначався злет інтересу до ідеалістичного історизму, котрий у своїх теоретичних концепціях протистояв позитивістській методології. З огляду на це головним об’єктом критики стали альтернативні позитивізму і марксизму теоретичні положення баденської школи неокантіанства, представлені у працях О.Сініціна. Безперечно, іншу версію розвитку історіографічного процесу в Росії як в напрямах і тенденція, так і в його теоретичних складових, представляла зарубіжна історіографія, насамперед у ґрунтовному дослідженні німецького історика Х.Хекера, котрий розглянув наукову творчість та теоретичні погляди більшості представників т.зв. “загальної історії”, спробував виділити генерації істориків та їхні світоглядні орієнтири в змінних соціально-політичних умовах. Кардинальні політичні зміни 1990-х років привели до суттєвої переорієнтації оцінок як окремих представників дореволюційної історіографії, так і її стану загалом. Наприклад, О.Сініцин в сучасному дослідженні неокантіанської методології історії утверджує ідею про її беззаперечний вплив на розвиток російської історичної думки та історіографії. К.Умбрашко визнає незаперечний вплив на формування “скептичної школи” в російській історіографії німецької ідеалістичної філософії історії (Шеллінга і Гегеля), німецької школи історичної критики (фундатора критичного історико-філологічного методу Б.Нібура). Зрештою, у центрі інтересу сучасних дослідників перебувають складні проблеми образу науку (В.Корзун), зв’язку науки і культури (О.Медушевская, С.Шмідт) та ін.

Вивчення соціальних компонентів дореволюційної історичної науки складає наступний тематичний комплекс історіографії проблеми. Інтенсивне дослідження цих питань розпочалося з 1960-х років М.Бастраковою, О.Степанским, В.Фрадкіним, В.Шандрою та ін. і розвивалося переважно в напрямку реконструкції інфраструктури історичної науки — діяльності численних наукових товариств, створення архівів, музеїв, археографічних комісій тощо. Проте лише в останні десятиліття предметом дослідження стали наукові школи та проблеми інституціоналізації й професіоналізації історичної науки, представлені у численних працях С.Михальченко, Г.Мягкова, С.Погодіна, З.Зайцевої та ін. Історія університетів як базових елементів інституціоналізації історичної науки стала предметом дослідження О.Іванова, Е.Носкова, О.Тарасенко. Все ж у більшості з цих досліджень основна увага звертається на конкретну історію університетів, структурні перетворення, розвиток історичної освіти та виникнення наукових шкіл і практично не ставиться проблема комунікації наукового співтовариства.

Одним із найважливіших тематичних комплексів є проблема “історизму”, який у ХІХ ст. виступав світоглядно-тлумачною парадигмою, визначав теоретичні засади історичної науки і охоплював всі домінуючі філософсько-історичні системи (ідеалізм, позитивізм, марксизм). Інтерпретація історизму в історичній думці радянської доби була спотворена домінуванням відомого “ленінського принципу історизму”, створеного із суміші амбіційного “марксистського розуміння історії” й натуралістичної позитивістської методології історії, який обґрунтовував детермінізм історичного матеріалізму й висував перед історичною наукою вимогу формування прогнозів майбутнього на основі виявлення історичних закономірностей. В радянській історичній думці утвердилось саме таке розуміння “історизму”, започатковане ще 1933 р. В.Асмусом. У наступні роки воно лише частково трансформувалося й отримало своє остаточне визначення у “патріарха” марксистсько-ленінської філософії історії І.Кона. В історіографії радянського періоду проблемам історизму була присвячена праця В.Салова, який зосередив головну увагу на критиці “буржуазних” концепцій зарубіжної історичної науки. З огляду на це ми звернулися виключно до доробку зарубіжної історіографії і спробували визначити соціальні мотиви появи численних аналітичних праць з проблеми історизму та головні дискусійні моменти.

Перші наукові рефлексії історизму починаються з появою у 20—30-х роках минулого століття праць Е.Трельча, К.Хейзі і Ф.Майнеке. Індустріалізація та розвиток капіталізму наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. визначали життєвий досвід істориків та їхніх сучасників, але в рамках наукової концепції історизму було неможливо показати значення економічних та соціальних факторів у суспільному житті. Це спричинило перехід історичної науки від “розуміючої” гуманітарної до історичної соціальної науки. Ґрунтовна відмінність пізнавальної стратегії останньої сприяла перенесенню обговорення проблем історизму в площину його критики (де особливо підкреслювалась обмеженість індивідуалізуючої герменевтичної пізнавальної стратегії історизму при комплексній реконструкції суспільних структур), або ж аналізу логіко-методологічної спадщини (зокрема, історичної герменевтики, методології та історіографічної практики Л.Ранке, І.Дройзена, впливу німецької моделі на європейські національні історіографії тощо).

З початку 90-х років в історіографії спостерігається повернення до обговорення проблем розвитку історичної науки ХІХ ст. періоду класичного історизму. На нашу думку, причиною цього є т.зв. “виклик постмодернізму”, який поставив під сумнів основи історичного знання, спричинив опір з боку фахової ґільдії й змусив захистити соціальний престиж та статус історичної науки. “Нове відкриття” історизму стимулювало дослідження ключових проблем становлення історичної науки з метою утвердження безперервності історіографічної традиції, що є однією з найважливіших функцій історіографії. Типовим прикладом може правити знакова праця сучасних російських істориків, в якій зроблена спроба подолати стереотипи радянської історичної думки щодо теоретичних засад зарубіжної історіографії ХХ ст. й переосмислити історизм як наукову парадигму, його значення для становлення історичної науки в умовах охоплюючої історизації суспільства ХІХ ст. К новому пониманию человека в истории: Очерки развития современной западной исторической мысли. Под ред. Б.Г. Могильницкого. Томск, 1994. На нашу думку, в сучасних дискусіях про історизм як наукову пара-дигму особливо підкреслюються функції утвердження національної іден-тичності та політичної легітимації історіографії, які отримали свій макси-мальний вияв у німецькій національно-консервативній історіографії, і недостатньо уваги звертається на факт взаємодії альтернативних тлумач-них схем у сфері національної історії та історії зарубіжних країн. Вияв-лення факторів впливу німецької філософії історії, історичної школи та моделі інституціоналізації історичної науки на європейські історіографії, на нашу думку, є недостатнім для того, щоб поширювати всі складові ні-мецького історизму в якості наукової парадигми на весь розвиток історич-ної науки в Росії та в Україні у ХІХ столітті.

В сучасній українській історіографії проблеми розвитку історичної думки та історіографічного процесу в Україні в ХІХ — на початку ХХ сто-літті були предметом ґрунтовних досліджень в працях Д.Данилюк, Я.Калакури, І.Колесник, К.Колесникова, А.Коцура, Ю.Левенця, П.Радько. У переваж-ній більшості в них головна увага звертається на загальні тенденції історіо-графічного процесу в Україні, ідеям державності і особливо виділяється національний компонент. У цьому плані виділимо дослідження В.Масненка, котрий висвітлив складну проблему зв’язку історичної думки із суспільно-значимими завданнями України кінця ХІХ — першої третини ХХ століття, зокрема відродженням національної ідеї, як необхідної умови побудови національної держави.

В.Кравченко зосередив головну увагу на становленні української істо-ріографії у другій половині ХVIII — початку ХІХ ст. і переконливо об-ґрунтував думку про перехід від “антикварного” періоду, коли історія була справою аматорів і суспільно-політичні функції вітчизняної історіографії домінували над пізнавальними, до професійного дослідження історії шля-хом поступового створення інституційних основ історичної науки. Зосере-дившись на національній складовій історичної науки, автор стверджує, що у першій чверті ХІХ ст. історіографія історії України ще не перетворилась на окрему наукову дисципліну. Тим самим В.Кравченко підняв важливу проблему дослідження процесу професіоналізації та інституціоналізації іс-торичної науки в Україні.

Вплив історичної думки Франції на “російську історичну школу” все-світньої історії досліджувала Л.Таран, котра зробила важливий висновок, що її теоретико-методологічні засади формувалися на ґрунті поєднання принципів позитивізму, марксизму і неокантіанства. Цю проблему продов-жив В.Потульницький в об’ємній і ґрунтовній монографії “Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії ХVII — ХХ століть”. Звертає увагу спроба автора проаналізувати “гранд-наративи” єв-ропейських історіографій та визначити в них місце української історії, що є надзвичайно складною і перспективною темою дослідження. Сприйма-ючи більшість положень В.Потульницького, ми лише частково погоджує-мося з окремими, зокрема із категоричним твердженням, що починаючи з 70-х років ХІХ ст. російська і українська історична наука в галузі всесвіт-ньої історії відмежовуються від німецької та австрійської й рухаються у спільному напрямі досліджень із французькою на засадах позитивізму Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії ХVІІ—ХХ століть. К., 2002. С.296.. На нашу думку, поряд із сильним впливом позитивізму необхідно врахову-вати і міцні традиції німецької ідеалістичної філософії історії, історичної школи, колосальний вплив баденської школи неокантіанства та еклектизм теоретичних поглядів вітчизняних істориків.

Загалом історіографічний аналіз свідчить про те, що обрана в якості дисертаційного дослідження проблема привертала увагу істориків. Її тіс-ний зв’язок із соціально-політичними проблемами російського та україн-ського суспільства привніс у її дослідження ідеологічні нашарування та суб’єктивних упереджених висновків. Водночас доробок попередніх до-слідників створює міцне підґрунтя для подальших досліджень і виявляє слабо висвітлені або не вивчені компоненти. Насамперед, це взаємозв’язок між теоретичними концепціями істориків і внутрішніми та зовнішніми фак-торами розвитку науки, її інституційними елементами. Практично від-сутні порівняльні дослідження, що створює ілюзію виразної самобутності вітчизняної історичної науки, або ж дозволяє твердити про зовнішні “впливи”. Практично не дослідженою залишається проблема інтеграції віт-чизняних істориків у світове наукове співтовариство ХІХ — початку ХХ століття.

Огляд джерел. Дисертація написана на основі вивчення як опублікованих, так і рукописних матеріалів, які зберігаються у фондах Інституту Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Дискусійне поняття “історіографічне джерело” створює складності для їхньої класифікації. Ми схильні виділяти головну групу джерел (“опорна група”) — історичні твори (монографії, статті, рецензії тощо), і групу допоміжних джерел — тобто традиційні історичні джерела, котрі дозволяють відтворити умови створення наукової продукції, біографію автора, формування його історичних та суспільно-політичних поглядів, цінністні орієнтири тощо. До опорної групи джерел ми віднесли дослідницькі тексти, які, незалежно від їхнього жанру, несуть в собі рефлективний елемент історичного знання: спеціальні дослідження, присвячені теоретико-методологічним питанням історії, або ж конкретно-історичні дослідження, в яких відображено практичне застовування домінуючих теоретичних концепцій і методологічного інструментарію. При аналізі цих праць особлива увага зверталась на виявлення: 1) цінністніх установок автора з огляду на його приналежність до певної політичної генерації, походження і соціологізації; 2) ставлення до домінуючих філософсько-історичних систем (критика або апологетика); 3) запозичення базових елементів домінуючих теоретичних конструкцій (апологетика), або ж поєдання альтернативних (синтез). Цей аналіз здійснювався шляхом порівняння з базовим текстами різних філософсько-історичних систем (Г.Гегель, І.Гердер, В.Дільтей, І.Дройзен, Л.Ранке, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт та ін.), які ми також віднесли до опорної групи джерел. Умовно її можна змістовно розділити: 1) наукові праці, котрі безпосередньо присвячені теоретичним і методологічним питанням історії Авсеенко В. Идеализм и материализм в истории // Отечественные записки. 1863. № 5. С.1-30; Ардашев П.Н. Психология в истории // Вопросы философии и психологии. 1895. Кн.3 (Май). С.294-315; Бубнов Н.М. Пособие по методологии истории. К.,1911; Лучицкий И.В. О задачах экономической истории // Чтения в историческом обществе Нестора_летописца. Кн.10. К.,1896. Отд.I. С.40-47; Стронин А. История и метод. СПб.,1869; Щепкин Е.Н. Вопросы методологии истории. Одесса,1905 та ін.; 2) вступні частини до монографічних праць, підручників, курсів лекцій та програм курсів Багалей Д.И. Русская история. Том 1_й. М.,1914; Бузескул В. Введение в историю Греции. Изд. третье, переработанное. Пг_д,1915; Драгоманов М.П. Программа по истории Древнего Востока // УИ. 1865. №10. С.1-17; Лучицкий И.В. Предисловие // Спенсер Г. Описательная социология. К.,1878; Петров М.Н. Об отношении исторических наук к естествознанию // Петров М.Н. Лекции по всемирной истории. Т.1. Х.,1888. С.I-VIII та ін.; 3) конкретно-історичні праці, в яких теоретичні рефлексії виступали окремими сюжетами Драгоманов М.П. Государственные реформы Диоклетиана и Константина Великого // УИ. 1865. № 2. С.1-21; Лунин М.М. Переход средней истории к новой и значение сей последней // Журнал Министерства Народного Просвещения. (Далі — ЖМНП). 1835. Сентябрь. С.161-469; Лунин М.М. Несколько слов о Римской истории // Москвитянин. 1841. Ч.V. С.405-422; Цых В. Взгляд на историческую жизнь народа эллино-македонского // ЖМНП. 1835. Май. С. 148-172 та ін.; 4) праці, присвячені творчості та теоретичним поглядам видатних представників історичної думки та історичної науки Бузескул В. Леопольд Ранке // Исторические этюды. СПб.,1915. С.172-186; Зеленогорский Ф.А. Ив.Гр. Шад // Записки Императорского Харьковского университета. 1896. Кн.2. С.35-175; Лучицкий И.В. Предисловие // Спенсер Г. Описательная социология. К.,1878; Петров М.Н. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции. Х.,1861 та ін..

До допоміжної групи джерел ми віднесли численні архівні та опубліковані документальні матеріали, які дозволили відтворити процеси інституціоналізації та професіоналізації історичної освіти та науки в Україні, створення наукових товариств, засобів наукової комунікації, розширення міжнародних зв’язків представників фахової корпорації. Відповідно критеріям сучасного джерелознавства джерела особистого походження ми розділили на автокомунікативні (спогади, автобіографії, щоденники Антонович В. Автобіографічні записки // Київська старовина. 1993. № 4. С. 100-106; Бузескул В. Из истории Харьковского университета второй половины 60-х годов прошлого века. (Личные воспоминания) // Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури. Х.,1927. № 6. С.1-14; Де-Пуле М. Харьковский университет и Д.И.Каченовский. Культурный очерк и воспоминания из 40-х годов // Вестник Европы. 1874. Январь. С.75-115 та ін.) і джерела міжособової комунікації (листування). До цієї групи джерел можна віднести також спогади істориків про своїх університетських вчителів та колег. Ця група джерел є достатньо репрезентативною для відтворення соціокультурних умов функціонування історичної науки, формування світоглядних принципів та історичних поглядів істориків, елементів міжособової комунікації представників професійного цеху тощо.

Серед опублікованих джерел допоміжної групи важливе значення мали звіти “професорських стипендіатів” про їхнє тривале перебування в закордонних університетах. Значну увагу в них було приділено огляду навчального процесу у провідних навчальних закладах Європи, аналізу наукової діяльності визначних вчених-істориків тощо. Поряд з опублікованими оглядами міжнародних з’їздів та конгресів, вони дозволяють реконструювати міжнародні зв’язки істориків України та інтеграційні процеси в європейській історичній науці.

Група джерел офіційного походження (відомості про викладацький склад, алфавітні списки особового складу, статистичні відомості, подання деканів, ректорів і попечителів учбових округів), котрі зберігаються в Державному архіві м. Києва, дозволила створити колективний портрет професорської корпорації Київського університету і генерації істориків-“шестидесятників”.

Комплексне дослідження масиву опублікованих та архівних джерел всіх перерахованих груп переконує у тому, що він є достатньо репрезентативним і загалом забезпечує умови для розв’язання поставлених у дисертації завдань.

Теоретичні основи та методи дослідження. З моменту створення М.Вебером теорії “формальної історії”, яка вказала шлях точної, побудованої на чітких поняттях, інтерпретації історичних явищ, не підлягає сумніву, що історик приступає до дослідження, виходячи з певних “відправних” точок. Максими, норми і цінності ведуть до “цінністного релятивізму”, подолання якого здійснюється шляхом “цінністного аналізу”, або співвіднесення предметів дослідження до загальнозначимої культурної цінності, котра передує фактологічному пізнанню — “каузальному тлумаченню”, завданням якого є не тільки раціонально пояснити індивідуальну подію, “не тільки конституювати поведінку людей, але й зрозуміти її”. Ми переконані, що загальнозначимість об’єкту нашого дослідження