РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

СТАРОДУБ ТЕТЯНА СЕРГІЇВНА

УДК 327-021.23 (4:477) (043.3)

ПРОЦЕСИ ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК ЇЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В ГАЛУЗІ БЕЗПЕКИ

Спеціальність 21.01.01 - основи національної безпеки держави (політичні науки)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ-2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі глобальної безпеки та європейської інтеграції Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України.

Науковий керівник - доктор філософських наук,

старший науковий співробітник

Парахонський Борис Олександрович,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України,

завідувач відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович,

Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України,

завідувач відділу етнополітики;

кандидат політичних наук, доцент

Зеленько Галина Іванівна,

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України,

старший науковий співробітник відділу теоретичних і прикладних проблем політології.

Провідна установа - Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, відділ глобальних систем сучасної цивілізації.

Захист відбудеться “22” квітня 2005 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради СРД 26.723.01 при Національному інституті проблем міжнародної безпеки при РНБО України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/7.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України за адресою: 01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/7.

Автореферат розіслано “____” березня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук О.Й.Гринкевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми визначається тим, що процеси формування регіональної ідентичності держави дедалі помітніше впливають на її зовнішню політику в галузі безпеки. Не лише Україна, а й Росія, країни Центральної, Східної та Південно-Східної Європи постали перед формуванням нової ідентичності, що прослідковується при визначенні їх зовнішньополітичних пріоритетів у галузі безпеки.

Нині Україна перебуває в пошуках своєї власної регіональної ідентичності, яка має найбільш відповідати її внутрішній політиці та інтересам національної безпеки, а також враховувати наявні наукові теорії з проблеми ствердження України як регіональної держави.

Для України важливим є вироблення власної позиції щодо визначення її місця і ролі в побудові центральноєвропейської, східноєвропейської та південно-східноєвропейської регіональних ідентичностей, враховуючи історичний досвід та об’єктивно оцінюючи наслідки обрання Україною тієї чи іншої ідентичності. Сьогодення потребує виокремлення реальних зовнішньополітичних інтересів у галузі регіональної та міжнародної безпеки, вироблення ефективної геополітичної стратегії та дієвої тактики щодо їх реалізації. У цьому зв’язку постає необхідність наукового пошуку відповідного місця держави в системі європейської безпеки на регіональному та субрегіональному рівнях. Важливим аспектом зовнішньої політики України є визначення чітких форм її участі у підтримці стабільності у Європі через забезпечення безпеки на східних кордонах ЄС шляхом активізації своєї діяльності у субрегіональних структурах європейської безпеки. Окрім того, прагнення реалізації власного незалежного зовнішньополітичного курсу налаштовує Україну на прагматичний діалог з Росією та країнами пострадянського простору за умов дотримання принципу рівноправного партнерства та спільного бачення неподільності європейської безпеки.

Виходячи з цього, ставиться ключова наукова проблема, яка розв’язується в цій роботі, а саме: аргументація та доведення політологічної гіпотези про те, що реалізація потенціалу регіонального лідерства України, позитивна роль нашої держави у розв’язанні субрегіональних конфліктів та зовнішньополітична активність у регіональних та субрегіональних структурах безпеки могли б слугувати додатковими аргументами у подальшому поглибленні відносин з країнами європейського простору з метою її інтеграції у євро- та євроатлантичні структури та закріплення позицій Української держави у справі подальшого формування архітектури європейської безпеки.

Дослідженням проблем становлення української національної ідентичності та теоретичних аспектів ідентифікації етносу та нації присвячено теоретичні та прикладні розробки вітчизняних та зарубіжних учених: Ю.Бадзьо, Ю.Бойка, П.Гнатенка, З.Гриценка, О.Забужко, Г.Касьянова, В.Крисаченка, І.Мірчука, М.Обушного, В.Павленка, І.Прізела, Е.Сміта та ін. Деякі концептуальні та практичні аспекти проблеми визначення поняття регіональної безпеки та питання створення регіональних структур безпеки розглядають О.Білорус, Х.Булл, Є.Кіш, Д.Лук’яненко. Значним внеском у розвиток вітчизняної науки є індивідуальні та колективні монографії І.Бінька, С.Головащенка, В.Кременя, Ю.Павленка, Ф.Рудича, В.Ткаченка, які розглядають процеси формування геополітичних ідентифікацій України як чинник її внутрішньої та зовнішньої політики в галузі безпеки. Процеси становлення та формування нових регіональних ідентичностей в Європі, зокрема, центральноєвропейської, східноєвропейської та південно-східноєвропейської та участь України у вищезазначених процесах розглядали у своїх роботах вітчизняні та зарубіжні дослідники: В.Драко, Б.Желіцкі, Е.Задорожнюк, П.Зеленцов, В.Івер, О.Іжак, В.Коломойцев, С.Кримський, Л.Ликошина, Ю.Новопашин, О.Майорова, Ю.Павленко, Б.Парахонський, Ю.Пахомов, В.Пречан, А.Хайд-Прайс, Б.Яценко та ін.

Окремі аспекти процесів формування регіональної ідентичності (зокрема, методологічні підходи) презентовано і в дослідженнях сучасних вітчизняних та зарубіжних політологів: С.Аппатова, А.Гуцала, О.Дікарева, В.Дубовика, Г.Зеленько, Є.Кіш, І.Коваля, О.Лановенка, С.Пирожкова, Л.Чекаленко, О.Шевченка, Г.Шманька, Б.Шмелева та ін. Утім, комплексного аналізу питань безпеки та проблеми формування регіональної ідентичності України як чинника її зовнішньої політики в галузі безпеки ще бракує, що й зумовило актуальність обраної теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційне дослідження пов’язане із планами фундаментальних і прикладних досліджень Національного інституту проблем міжнародної безпеки. Роботу виконано в рамках планових наукових проектів: на 2002-2003 роки в рамках наукових проектів № 1 – “Зовнішня політика України в умовах формування нової системи міжнародної безпеки”; № 2 – “Формування механізмів євроатлантичної інтеграції України. Розвиток відносин стратегічного партнерства”; № 3 – “Проблеми регіонального співробітництва та розвитку міжнародних комунікацій”; на 2004-2005 роки в рамках наукових проектів № 1 – “Національна безпека України в умовах трансформації міжнародних відносин, систем глобальної та регіональної безпеки”; № 2 – “Україна у світових інтеграційних процесах: проблеми синхронізації та гармонізації різнорівневих регіональних інтеграційних проектів”.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є аналіз процесів формування регіональної ідентичності України як чинника її зовнішньої політики в галузі безпеки.

Зазначена мета окреслює коло таких завдань:

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є регіональна ідентичність як елемент сучасної системи міжнародних відносин.

Предметом дослідження є процеси формування регіональної ідентичності України та їх вплив на розробку зовнішньої політики в галузі міжнародної безпеки.

Основна мета і завдання визначили методи дослідження. Методологічну основу роботи складають загальнонаукові методи дослідження: історичний, системний, функціональний, метод компонентного та статистичного аналізу.

Використання історичного методу обґрунтовано необхідністю детальнішого вивчення генези поглядів на українську ідентичність у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників, що дозволило простежити походження та еволюцію українського етносу.

Застосування системного методу простежується у всій роботі і обґрунтовується потребою виокремлення ширшого поняття “регіональна ідентичність” як елемент сучасної системи міжнародних відносин та вужчого - “регіональна ідентичність держави”, в даному випадку України.

Використовуючи функціональний метод автор розглядає різні виміри регіональної ідентичності, а застосування в дослідженні компонентного аналізу дозволили авторові більш детально зупинитись на розгляді підходів щодо визначення таких категорій, як “національна ідентичність”, “регіональна безпека”, “регіональна ідентифікація”, “регіональна ідентичність”.

При дослідженні поняття регіональної ідентичності як наукової категорії використовувався метод синтезу геополітичного та культурно-цивілізаційного підходів.

Розглядаючи питання регіональної безпеки, автор застосовує аналіз взаємодій тієї чи іншої підсистеми з глобальними компонентами та елементами системи міжнародних відносин різних рівнів та напрямів: регіонально-глобального, двостороннього з елементами різних рівнів, між складовими частинами підсистеми.

Застосовувалися принципи детермінізму, взаємодії внутрішнього та зовнішнього, що сприяло визначенню взаємозв’язку регіональної ідентичності та регіональної безпеки та всебічному аналізу комплексу заходів, спрямованих на гарантування регіональної безпеки.

Загальна методологія, що використовується у комплексному дослідженні, поєднує в собі елементи структурного аналізу, що дозволяє з урахуванням історичного, цивілізаційного, соціально-екномічного, політичного, геополітичного, релігійного та етнополітичного розвитку України виявити загальні особливості формування національної та регіональної ідентичності нашої держави.

В цілому при дослідженні процесів формування регіональної ідентичності України як чинника її зовнішньої політики в галузі безпеки використовувався кожен з наведених методологічних підходів. Разом з тим, лише їх комплексне застосування може забезпечити всебічний та цілісний аналіз цієї проблеми.

Наукова новизна отриманих результатів:

-

-

-

-

-

Наукове та практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення роботи полягає у розкритті проблеми становлення та розвитку регіональних ідентичностей та виявленні глибшого змісту поняття регіональної ідентичності в геополітичному аспекті.

У практичній площині дослідження сприяє розвитку концептуально-методологічної бази для розробки конкретних аспектів зовнішньої політики держави в контексті національної та міжнародної безпеки. Результати дослідження можуть бути використані під час розробки документів у державних установах відповідного спрямування, підготовки навчальних курсів з історії міжнародних відносин та зовнішньої політики, політології міжнародних відносин тощо.

Результати дисертаційного дослідження застосовано в аналітичній діяльності Національного Інституту проблем міжнародної безпеки.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки роботи апробовано на наукових конференціях та семінарах: “Розширена Європа та виклики безпеці в Чорноморсько-Каспійському регіоні” (м. Київ, вересень 2002 р.), “Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка – 2003” (м. Київ, квітень 2003 р.), “Співдружність незалежних держав: актуальні аспекти міждержавних відносин” (м. Москва, квітень 2003 р.), “Людина – Світ – Культура”. Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) (м. Київ, квітень 2004 р.), “Ідентичність та толерантність у багатоетнічному громадянському суспільстві” (м. Алушта, травень 2004 р.), “Євроатлантичні наміри України: регіональні виміри громадської підтримки” (м. Чернівці, червень 2004 р.), круглому столі “Чи може стати ідея європейської і євроатлантичної інтеграції “Українською національною ідеєю”?” (м. Чернівці, червень 2004 р.).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 10 наукових публікаціях (без співавторства) – 7 статтях та 3 тезах, з яких 7 загальним обсягом 3,12 ум. др. арк. були вміщені у фахових виданнях, що затверджені переліком ВАК України.

Структура та обсяг дисертаційної роботи. Текст дисертації містить вступ, два розділи і висновки. Загальний обсяг дисертації становить 161 сторінку. Список використаної літератури поданий на 18 сторінках і нараховує 200 джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт та предмет, мету і завдання дисертаційної роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення.

Перший розділ роботи “Співвідношення понять національної й регіональної ідентичності та проблеми визначення зовнішньополітичних пріоритетів держави в галузі національної безпеки” присвячено розгляду теоретичних аспектів формування української національної ідентичності та аналізу досліджень національної та регіональної ідентичності, проведених представниками різних наукових шкіл та течій.

Процес формування українського етносу відбувався на базі тієї частини східнослов’янських племен, які мешкали в районі Києва, Чернігова, на територіях, що розташовані поблизу Дніпра. Київ став консолідуючим, об’єднуючим центром, навколо якого сформувалася держава Київська Русь, територія якої охоплювала частину території сучасної Білорусі, Росії та України. Слов’янські племена, які населяли ці території, формували свої традиції, звичаї, культуру. Пізніше це стало підґрунтям культурно-історичного виміру ідентичності окремих слов’янських держав.

При визначенні хронологічних меж процесів формування ідентичності народів, які проживають на українських територіях, дисертант використовує періодизацію українських дослідників П.Гнатенка та В.Павленка. Цей процес включає два етапи. Перший: ХІ ст. – середина ХІХ ст. В цей період активно відбувалися процеси національного самопізнання українського народу, його боротьба за національну незалежність. Другий період розпочався з середини ХІХ ст. і триває до нині. Його початок пов’язаний з ім’ям Т.Шевченка, в творчості якого простежується відображення прагнення українського народу до національної незалежності, здобуття свого “я”.

Наразі щодо процесів формування національної ідентичності тих чи інших народів застосовуються філософський; соціально-культурний, в межах якого склались три напрями: органіцизм, модернізм, постмодернізм; етносимволізм, етносоціологічний підхід; соціально-психологічний; культурологічний; соціально-політичний, етнополітичний, політологічний.

В контексті філософського підходу проблема української ідентичності розглядається як питання про загальні поняття та категорії, посередництвом яких у конкретних культурно-історичних умовах здійснюється соціальна і культурна комунікація, через які виражаються структурно-функціональні проблеми та потреби, в процесі опанування і реалізації яких трансформується соціокультурна реальність. Серед представників філософського підходу можна виокремити таких науковців: О.Бочковський, О.Забужко, І.Мірчук, С.Кримський, О.Ржевський, М.Розумний, В.Смолій, В.Степанков, В.Шкода.

В межах соціально-культурного підходу відповідно до типології Е.Сміта склались три основні напрями до вивчення проблеми національної ідентичності: органіцизм (нація розглядається як культурне співтовариство), модернізм (під нацією розуміється політичне співтовариство), постмодернізм (нація є культурною фікцією). На нашу думку, особливої уваги серед “модерністських” робіт заслуговують роботи Е.Гелнера та Е.Хобсбаума. Останній вивчав дану проблему в неомарксистському контексті. Найбільш яскравими представниками постмодерністського підходу є Б.Андерсон та Х.Бхабха, який у своїх наукових працях поширює на національну ідентичність концепцію “іншого” Е.Левінаса.

Найбільш продуктивним та найпоширенішим на заході напрямом до проблеми національної ідентичності є етносимволізм, творці якого намагаються збалансувати основні досягнення усіх раніше розглянутих підходів (А.Гастінгс, Е.Сміт, Дж.Хатчинсон,). На думку етносимволістів, національна ідентичність та нація – це складні конструкції, що складаються з багатьох взаємопов’язаних компонентів – етнічних, культурних, територіальних, економічних та політико-юридичних. Вони означають зв’язки солідарності між членами спільнот, об’єднаних спільною пам’яттю, міфами та традиціями, і ці зв’язки можуть (а то й не можуть) втілюватися у формі національних держав, проте вони абсолютно не схожі на суто юридичні та бюрократичні зв’язки держави. Нація має поєднувати дві низки вимірів, з одного боку, громадянські та територіальні, а з другого – етнічні й генеалогічні, причому в кожному випадку в різних пропорціях. Саме завдяки багатовимірності національна ідентичність стає гнучкою, неподатливою силою в сучасному житті й у політиці і може ефективно поєднуватись з іншими могутніми ідеологіями та рухами, не втрачаючи власного характеру.

В межах етносоціологічного підходу розглядається етнічна ідентичність, яка визначається як почуття приналежності до національної групи, що базується на етнічному походженні (Дж.Едварде, Дж.Рейтц, Дж.Хаас, В.Шаффір). Цікаву типологію етнічної ідентичності розроблено Ф.Льюінсом та Дж.Маккеєм, згідно з якою існує чотири її основні типи: 1) “мінімум етнічності”, 2) “поміркована етнічність”, 3) “маргінальна етнічність”, 4) “максимальна етнічність”.

Представники соціально-психологічного підходу (Ф.Барт, Е.Гоффман, Е.Еріксон, Ч.Кулі, Р.Лейнг, Дж.Мід, Б.Поршнєв, Д.Раппопорт, Т.Сас, Н.Скворцов, А.Фрейд) вважають, що під ідентичністю слід розуміти почуття тотожності нації самій собі, усвідомлення нацією своєї сутності, своїх сильних та слабких сторін, що виражається через самопізнання та національний менталітет. Г.Гачев найдетальніше серед представників російської науки на сьогоднішній день розглянув проблему національного самопізнання, розкрив національну ідентичність через терміни “національні образи світу” та “Космо-Психо-Логос”. Деякі російські мислителі (М.Бердяєв, Л.Гумільов, Ф.Степун, Є.Трубецкой, Г.Федотов) використовували географічний підхід до визначення сутності національного. Проблема визначення української національної ідентичності розглядається в контексті психічної структури українців (В.Войтенко).

Проблема національної ідентичності розглядається також культурологами, які вважають, що національна ідентичність є одним із культурних міфів, який означає розбіжності між окремою нацією та зовнішнім світом (У.Уоллес). На культурну складову національної ідентичності, як на рівні творчої особистості, так і на рівні національного менталітету, звертає увагу А.Удодов. А відомий дослідник давньоруської літератури А.Панченко, розмірковуючи про національний характер народу, стверджує, що існують деякі спільні місця, в яких поєднані поетичний та моральний аспекти та які відображають національних дух.

Деякі аспекти національної ідентичності розглядаються в межах соціально-політичного підходу. Особливої уваги заслуговують роботи таких вітчизняних науковців, як Н.Бойка, Т.Загороднюка, І.Кресіної, С.Макєєва, О.Швачка, М.Шульги, які розглядають феномен ідентичності, з одного боку, як похідну від соціально-політичної структури суспільства, а з другого, як чинник формування цієї структури.

Національну ідентичність як наукову категорію розглядали і представники етнополітичного підходу, починаючи з кінця ХІХ – початку ХХ ст. – періоду, відомого появою концепцій у політичній та громадській думці з проблем ідентичності етносу та нації. В Україні цю теорію розробляли відомі українські вчені та громадсько-політичні діячі О.Бочковський, Л.Ребет, В.Старосольський, І.Франко, та інші. Вивченню ролі політичної еліти у процесах створення та утвердження нації присвячені праці В.Липинського. Розуміння суті національної свідомості ми знаходимо в працях Д.Донцова. В умовах державної незалежності питання ідентичності етносу та нації досліджують Я.Дашкевич, А.Свідзинський та ін., які розуміють під ідентичністю усвідомлення індивідами приналежності до свого етносу і цінності єднання саме з ним. Питання української ідентичності розглядається в контексті процесу державотворення та націогенезу, що відбувається нині в Україні, зокрема, в працях Ф.Канака, Й.Курчевської, І.Марушкіної, С.Мітряєвої, І.Рудницького, І.Танчина. Дослідники зосереджують свою увагу на деяких аспектах етнонаціонального розвитку на рівні особистості.

Процеси ідентифікації в контексті політичного розвитку роглядають дослідники, роботи яких присвячені окремим питанням етнополітології та етнодержавознавства. Тут варто виокремити наукові праці І.Варзаря, М.Вівчарика, І.Кураса, П.Надолішного, Б.Парахонського, Ю.Римаренка, Л.Шкляра. І.Курас, наприклад, вважав, що одним із основних завдань української держави є попередження конфліктів, які можуть виникати на ґрунті поліетнічності соціуму, за рахунок формування загальної ідентичності. Серед науковців, які розробляють питання політичних комунікацій, найвідомішими є В.Бебик, М.Кармазіна, В.Мельниченко та Г.Почепцов. На думку В.Бебика, процеси державотворення “невід’ємно пов’язані з питанням створення на основі українського етносу політичної української нації”.

В межах політологічних підходів можна виокремити конкретні типи ідентичності, серед яких особливої уваги потребують індивідуальна та колективна ідентичність (О.Зотова, О.Мелешкіна та ін.). Фахівці з теорії міжнародних відносин дедалі більше приділяють уваги значенню соціальних норм, групових цінностей, політичної свідомості та політичної культури. І в своїх дослідженнях використовують категорію ідентичності як найважливіший засіб для аналізу нових тенденцій розвитку глобальної політичної системи (К.Боулдинг, Ю. Качанов та ін.).

Загалом, розроблена типологія підходів до визначення поняття “національна ідентичність” дає змогу зробити такий висновок: під ідентичністю слід розуміти спосіб проведення відмінностей між тими, хто належить до нашого суспільства та тими, хто до нього не належить.

Поняття регіональної ідентичності є ширшим ніж поняття національної ідентичності. Національну ідентичність слід розглядати як складову регіональної ідентичності. Потрібно зазначити, що процеси формування як регіональної ідентичності, так і національної впливають на політику держави в галузі безпеки.

Проблеми регіональної безпеки в сучасному багатополярному світі є важливою частиною міжнародних відносин, що включають питання війни та миру, політичної, економічної та військової взаємодії, конфліктності, формування та розпаду союзів.

Регіональна безпека являє собою деяке сумарне уявлення про національну безпеку (або уявлення про можливість позбавлення від зовнішніх загроз), чинники регіональної системи міжнародних відносин та заходи (індивідуальні або колективні), які можна втілити в певному просторі та часі.

Безпеку окремо взятих чинників регіональної системи прийнято розуміти як усунення зовнішніх та внутрішніх загроз. Сьогодні більшість європейських країн, особливо тих, кого зараховують до так званих “нових демократій”, характеризується досить значною обмеженістю силових ресурсів гарантування власної безпеки. Для компенсації своєї слабкості та вразливості вони об’єктивно вимушені організовувати ті чи інші форми коаліцій, союзів, регіональних об’єднань. Тобто, регіональна безпека, що ґрунтується на спільних зусиллях членів інтеграційних регіональних об’єднань, має подвійну природу: з одного боку, вона є чинником стабільності регіону, з другого – гарантією безпеки кожного члена окремо. Регіональна безпека в сучасному багатополярному світі передбачає й певний рівень регіональної ідентифікації.

Під регіональною ідентифікацією слід розуміти елемент суспільної та особистої свідомості, в якій відображається усвідомлення територіальною спільнотою своїх інтересів як щодо інших спільнот своєї нації, так і щодо територіальних спільнот сусідньої держави або держав, що її оточують.

Проблема української регіональної ідентичності досліджується науковцями в межах геополітичного та історично-цивілізаційного підходів. У площині геополітичних теорій українська ідентичність розглядається в контексті різноманітних геополітичних концепцій щодо визначення місця та ролі нашої держави в регіоні та в світі загалом (В.Дергачов, А.Круглашов, І.Лосєв, Т.Татолі, В.Фісанов). До прихильників історично-цивілізаційного підходу можна віднести авторів монографії “Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива”. Проблема самоідентифікації України висвітлюється авторами в площині історичної ретроспективи розвитку української державності та впливу Росії на процес формування української нації.

Синтезуючи геополітичний та культурно-цивілізаційний підходи, на наш погляд, слід звернути увагу на можливість зародження нового наукового напряму в дослідженні поняття регіональної ідентичності як наукової категорії. Цей напрям передбачає альтернативне тлумачення регіональної ідентичності України в контексті обрання Україною однієї з нових регіональних ідентичностей в Європі, що буде пов’язано з її впливом на зовнішню політику держави в галузі безпеки. Для розвитку цього напряму є свої причини, серед яких однією з головних є невизначеність зовнішньої політики держави. Основою для оформлення даного напряму в комплексний підхід є праці зарубіжних дослідників (С.Бурант, І.Прізел та ін.), в яких розкривається питання формування національної ідентичності України як чинника її зовнішньої політики в галузі безпеки.

Під регіональною ідентичністю, на нашу думку, слід розуміти, передусім участь держави у створенні та розбудові регіону, до якого вона належить, її роль у формуванні архітектури регіональної безпеки держави, яка охороняє як її, так і держав від внутрішніх та зовнішніх загроз, та сприяє зміцненню ролі держави як в регіоні, так і в світі взагалі, особливо коли дана держава ще формує свій імідж на міжнародній арені.

Враховуючи історичні, цивілізаційні, політичні, соціально-економічні, геополітичні, релігійні, етнополітичні зв’язки нашої держави з країнами Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, регіональну ідентичність української держави слід визначати через її місце та роль, яку вона відіграє в побудові нової архітектури безпеки у просторі вищезазначених регіонів, що визначається її внутрішньою політикою та інтересами національної безпеки, а також зовнішньою політикою та існуючими науковими теоріями з проблеми ствердження України як регіональної держави.

У другому розділі “Вплив процесів формування регіональної ідентичності України на вирішення зовнішньо- та внутрішньополітичних питань її національної безпеки” проведено комплексний аналіз практичного існування феномену регіональної ідентичності України, зокрема, процесів його становлення на сучасному етапі історико-цивілізаційного, соціального, економічного, культурного та політичного розвитку нашої держави.

Україна намагається ототожнювати себе з країнами Центральної Європи, тобто охоче приймає участь в розбудові нової регіональної ідентичності країн Центральної Європи. Частина української держави, а саме Західна Україна, належить до країн та регіонів національних держав, що відносять себе до нової регіональної центральноєвропейської ідентичності в історичному контексті. Активізуючи свою участь у співробітництві з країнами Вишеградської четвірки Україна може вирішити складні питання транскордонного співробітництва з сусідніми державами та входження її в загальноєвропейські інтеграційні процеси.

З метою створення позитивного іміджу України в Центральноєвропейському регіоні, а також для посилення її участі в побудові нової центральноєвропейської регіональної ідентичності, на наш погляд, потрібно здійснити такі кроки: розпочати процес субрегіональної транскордонної взаємодії, домагаючись підвищення соціально-економічного рівня і поступального розвитку суміжних територіально-адміністративних одиниць розташованих тут держав; закласти базу формування в рамках єдиної загальноєвропейської стратегії просторового розвитку відповідних концепцій, наприклад, у галузях урбанізації, екологічно чистих виробництв, транспорту й інформаційних систем, збереження культурної спадщини, наукових досліджень тощо, визначити основні напрями наднаціональної кооперації, до яких передусім належить вироблення рекомендацій з налагодження процесу взаємодії в галузі просторового планування. Для вирішення цього завдання видається необхідним створити дієздатну базу для субрегіональної співпраці в цій галузі між країнами – членами Євросоюзу і іншими державами, встановивши як основний пріоритет розширення коопераційних зв’язків межуючих один з одним регіонів для розв’язання проблем, що мають загальний характер, наприклад, таких як, міграція, відмінності в рівні життя і прибутках населення, що там проживає, тощо.

Таким чином, одним із пріоритетних завдань для України в процесах набуття центральноєвропейської регіональної ідентичності та, на цьому ґрунті - й євроінтеграції є розвиток прикордонного співробітництва, інтенсифікація економічної співпраці та впровадження реальних кроків щодо взаємодії у політико-соціальній сфері.

В історично-цивілізаційному аспекті Україна належить до візантійської традиції, що є основою сучасної східноєвропейської регіональної ідентичності. Наслідком вибору східноєвропейської регіональної ідентичності може бути втілення в життя ідеї створення інтеграційного угрупування Росія-Білорусь-Україна, природа якого, на наш погляд, повинна повністю відповідати сучасним міжнародно-правовим нормам рівноправного партнерства між сусідніми країнами, але при наявності хоча б деяких імперських проявів з боку Росії, ідея втрачає свою життєздатність та стає політичною утопією.

Специфіка політики України у Східноєвропейському регіоні полягає в тому, що Україна може краще адаптуватися до східноєвропейських країн через те, що вона є регіональною державою, котра не має глобальних домагань, країною, яка зацікавлена в різноманітних регіональних проектах.

Головним пріоритетом для євроінтеграційної діяльності України, на нашу думку, може стати Південно-Східний регіон Європи, а точніше – Чорноморське співробітництво. Причинами такої пріоритетності є: територіальна близькість країн-членів, подібність економічних і політичних потреб та інтересів, спільне бачення перспектив політичного й соціального розвитку, спільні історичні та сучасні тенденції суспільного розвитку.

Держави Чорноморського субрегіону намагаються побудувати свою субрегіональну ідентичність, створити спільну субрегіональну економіку, виявити специфічні особливості співробітництва країн субрегіону, які дозволять створити зону політичної та економічної безпеки в субрегіоні.

Необхідною передумовою створення структур безпеки в субрегіоні є чітке визначення концепції побудови спільної субрегіональної ідентичності Чорноморських країн.

Зовнішня політика України в Чорноморському субрегіоні має ґрунтуватися на зусиллях нашої держави поступово вирішувати конфлікти, в яких поєднуються інтереси держав субрегіону, залучаючи до цих процесів усі зацікавлені сторони. Така політика в майбутньому забезпечить Україні та її сусідам довготривалий мир, процвітання та значне економічне зростання.

Активна участь України у побудові геополітичного виміру чорноморської субрегіональної ідентичності, тобто вивчення геополітичної ситуації в даному субрегіоні, його потенціалу та можливостей розвитку дасть змогу Україні визначитися стосовно її геополітичної ролі та статусу як регіональної держави і проводити послідовну виважену політику.

Реальна політика у чорноморському напрямі відкриває широкі можливості для взаємовигідної торгівлі та втілення масштабних економічних проектів; мати власні ринки збуту продукції тощо; застосування на практиці всіх цих планів сприятиме прогресивному поступу країни й зміцнить її внутрішньополітичну стабільність.

Україна як потенційний лідер субрегіону у взаємодії з рештою держав Чорноморря має ініціювати створення нової моделі субрегіональної безпеки у Чорноморській зоні, яка засновувалась б на багаторівневій системі співробітництва, щоб гарантувала стабільність розвитку та захист від загроз як для субрегіону загалом, так і для кожної країни субрегіону окремо. Водночас субрегіональне співробітництво також означає здійснення конкретних економічних проектів відповідно до економічного вектора зовнішньої політики України.

Для визначення чітких геополітичних пріоритетів будь-якій державі необхідно розробити свою власну геополітичну стратегію. Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Про неї сьогодні можна говорити лише в нормативному плані. Розробка такої стратегії є життєвою необхідністю для України як незалежної суверенної одиниці. Це цілком відповідає геополітичному потенціалу та можливостям України як великої регіональної держави.

Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення основних цінностей та національних інтересів, внутрішніх та зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу.

Основні зовнішньополітичні пріоритети України, на наш погляд, мають полягати в наступному:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Сьогодні найдоцільнішою лінією поведінки для України є розвиток відносин як зі Сходом, так і з Заходом – причому в такій площині, щоб це сприяло безпеці нашої держави й одночасно надавало найбільший імпульс до політичного, економічного та соціального розвитку в демократичному напрямі. Україна перебуває в нeстабільному положенні та повинна використовувати всі законні можливості заради зміцнення незалежності.

Зовнішньополітична активність України в субрегіональних структурах (Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Організація Чорноморського економічного співробітництва та Парламентська Асамблея Організації Чорноморського економічного співробітництва, Балтійське співробітництво, проект “Єврорегіон”, ГУУАМ, різноманітні двосторонні і багатосторонні механізми співпраці – Україна-Польща-Румунія; Україна-Молдова-Румунія; Україна-Польща-ФРН; Україна-Польща-Литва) дозволяє їй вирішувати як питання економічної інтеграції, так і створювати простір безпеки у субрегіоні, на який поширюються її інтереси.

Аналізуючи внутрішньополітичний вимір національної безпеки України в контексті процесів формування регіональної ідентичності, автор доводить, що формування в нашій державі відкритого суспільства має базуватись на ідеології та цінностях економічного та політичного лібералізму, відповідних їм правовій основі.

Зберігаючи власні традиції та цінності, свою політичну культуру, Україна зможе побудувати власну ідентичність та стати державою-лідером того регіону, де вона розташована, тобто в середовищі тих держав, які її оточують. При цьому влада може використовувати досвід європейських держав при проведенні соціально-економічних та політичних трансформацій.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації сформульовані основні підсумки проведеного дослідження проблеми та рекомендації щодо вирішення даної проблеми.

1.

2.

3.

4.

-

-

-

5. Рекомендації щодо мінімізації наслідків обрання Україною зовнішньополітичного курсу, який залежить від конкретних історичних обставин, що склались, полягають у вирішенні питання принаймні на двох рівнях – внутрішньодержавному, тобто головним завданням України є розробити правильно концепцію формування сучасного українського суспільства, української держави, що повинна передусім спиратися на об’єднувальну ідею, яка консолідувала б суспільство, була б підмурком його стабілізації; ця ідея повинна сприйматися всіма її громадянами, незалежно від їх етнічних відмінностей, та на регіональному рівні, тобто утвердження нашої держави в регіоні країн, що її оточують, через участь нашої держави у створенні нових дієвих регіональних структур безпеки та укладання дво- та багатосторонніх угод щодо співробітництва між країнами регіону з метою створення та розвитку нового формату регіональних відносин у трьох напрямах: Росія – Україна – Білорусь, Україна – Центральноєвропейські країни – європейські та євроатлантичні структури, Україна – ГУУАМ – Південно-Східноєвропейські країни. Зрозуміло, що останні розширення НАТО та ЄС, які безпосередньо мали значний вплив на зміни в регіональному оточенні нашої держави, не мають стати бар’єром для активних цілеспрямованих дій української дипломатії.

Іншим важливим питанням є усвідомлення політичною елітою України важливості подальшого більш поглибленого розвитку політичного та економічного співробітництва України з країнами Чорноморського субрегіону, стан яких на сьогодні можна оцінити як цілком задовільний. Отже, саме шляхом активізації своєї участі у Чорноморському субрегіоні впродовж наступних десятиріч Україна дійсно зможе зробити свій внесок у процвітання, стабільність та значне економічне зростання цього регіону.

6. З метою консолідації політичної й економічної еліти та суспільства, створення чіткої зовнішньополітичної стратегії, спрямованої на перспективу, та врешті-решт становлення своєї регіональної ідентичності слід, на нашу думку, по-перше, щоб національна еліта України усвідомила та підтримала курс, зорієнтований на формування регіональної ідентичності України як чинника її зовнішньої політики в галузі безпеки, по-друге, головну увагу слід зосередити на дослідженні громадської думки, а також проаналізувати можливості впливу з боку політичної еліти на міркування суспільства з приводу проблеми прийняття державою нової ідентичності, по-третє, дуже важливо, щоб наша країна змогла шляхом вжиття конкретних дипломатичних заходів сприяти утвердженню свого позитивного іміджу в регіоні держав, що її оточують, та досягти в найближчому майбутньому згоди щодо проблеми регіонального лідерства на користь України.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.