ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

СКУБАШЕВСЬКА ТЕТЯНА СТАНІСЛАВІВНА

УДК 141.2: 327.461

МОВНІ СТРАТЕГІЇ У ФОРМУВАННІ МІЖКУЛЬТУРНОГО ДІАЛОГУ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ

(СОЦІАЛЬНО – ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

09. 00. 10 – філософія освіти

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному педагогічному університеті
імені М. П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор, академік АПН України, заслужений діяч науки і техніки України

Андрущенко Віктор Петрович, Національний педагогічний університету імені М. П. Драгоманова, м. Київ, ректор.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Богданов Володимир Семенович,

Черкаський навчальний центр Одеської національної юридичної академії,

директор;

кандидат філософських наук, доцент

Розумний Володимир Павлович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри філософії гуманітарних наук.

Провідна установа: Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “24” березня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9 (Зал засідань вченої ради, 9-й поверх).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України, 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий “24” лютого 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Горбунова Л.С.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження значення, ролі та механізмів реалізації мовних стратегій у європейському просторі обумовлена потребами практики, насамперед, потребами поглиблення і розширення міжкультурного діалогу, що розгортається в Європі в післявоєнний період, а особливо після розпаду СРСР і так званого “соціалістичного табору” в останні 10 – 15 років. Європейський світ сьогодні став принципово іншим, ніж півстоліття тому. Незважаючи на протиріччя і, навіть, конфлікти, що інколи сколихують єдиний європейський простір, він характеризується цілісністю та взаємозв’язками, відкритістю до діалогу й прозорістю у розгортанні внутрішніх і зовнішніх процесів, толерантністю у сприйнятті інших (не європейських) народів і культур та діалогічним способом життя.

Сучасна Європа пронизана інтеграційними процесами. Вона є полем розмаїття культур, плетивом міжнаціональних інтересів, дискурсом корінних народів та народів-мігрантів і, як така, потребує діалогу, що може бути здійсненим лише завдяки мовним стратегіям, що актуалізуються. Дослідження цієї проблеми є важливим завданням сучасної філософії освіти, адже лише розуміння потреб одне одного, переведене на мову освітніх технологій і виховання, може забезпечити той необхідний клімат, в якому розгортається співпраця, а не протистояння.

Європейський вектор є провідним напрямом зовнішньої політики України. Як історично, так і в контексті сучасних економічних, політичних та соціокультурних процесів він найбільше відповідає стратегії наших національних інтересів, а тому має бути забезпеченим усілякими засобами. Важливе місце серед них належить мовним стратегіям. Як засіб розуміння і спілкування мовні стратегії забезпечують двосторонні і багатосторонні діалог і співробітництво в контексті реалізації національних інтересів на європейському напрямі. Освоєння (впровадження, реалізація) мовних стратегій є однією з основних умов ефективної реалізації європейського курсу України. Вивчення цих процесів має актуальність не лише для українського, але й для європейського загалу.

Не менш актуальним наше дослідження є й з точки зору процесу становлення Об’єднаної Європи і української соціокультурної реформації. Як зазначають дослідники, ці два процеси приблизно співпадають у часі, а тому потребують узгоджених зусиль для взаємної синхронізації, щоб уникнути відставання України від „європейського потягу”. Розуміння одне одного, нагальних завдань, що потребують синхронного розв’язання, може бути досягненим лише за допомогою мовних стратегій, які забезпечують не лише зовнішній діалог (чи поверхове розуміння), але й проникнення в суть проблеми, тенденцій її розгортання у відповідності з загальнокультурними традиціями і сучасним станом економічного, політичного і соціокультурного розвитку народів європейського простору.

Мовні стратегії у цьому вимірі постають як засіб сутнісного розуміння потреби, мети, завдань, обставин і умов їх розв’язання як з боку європейської спільноти, так і з боку України. Мова розширює контакти між людьми, забезпечує спілкування, сприяє взаєморозумінню і налагодженню міжнародних контактів. На жаль, мовні стратегії в Україні в минулі десятиріччя зреалізовувались спонтанно і безсистемно. Останнє має своє історичне пояснення: обмеження мовного знання (вивчення іноземних мов) тоталітарна держава обмежувала контакти своїх громадян з цивілізованим світом, вибудовувала своєрідний бар’єр у розумінні і сприйнятті один одного, формувала на цій основі „образ ворога”, протиставляла народи, обмежувала міжнародні контакти. Подоланням означеного стану, який все ще домінує в свідомості освітянського загалу української спільноти, утвердженням установки на інтенсифікацію впровадження мовних стратегій якраз і обумовлена актуальність дисертаційного дослідження, яке пропонується для розгляду.

Актуальність нашого дослідження, нарешті, обумовлена загальногуманістичною потребою розвитку і збагачення духовного світу особистості, що реалізується через поглиблене розуміння ментальної культури інших засобами мовних стратегій. Загальновідомим є факт, що прочитання твору того чи іншого іноземного автора в оригіналі забезпечує більш глибоке розуміння не лише авторської думки, але й обставин (причин, умов), які привели до її формування. За цим розумінням стоїть не лише можливість поглибленого діалогу між народами й культурами, але й розвиток внутрішнього духовного світу особистості, яка стає багатшою ще на один твір, ще на одну мову, ще на одну культуру. Мовні стратегії, таким чином, постають як чинник розвитку духовності людини, як людини у всій повноті її соціокультурних характеристик. За результатами нашого дослідження сформульовані рекомендації впровадження мовних стратегій як механізмів гуманістичного розвитку особистості.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Як соціально-філософська і соціокультурна проблема мовних стратегій стала предметом дослідження порівняно недавно. Практично вона розробляється в останні два – три десятиріччя. В її основі знаходяться фундаментальні дослідження феномену мови знаменитих мовознавців (від О.Потебні до Я.Білодіда), а також дослідників мовно-педагогічних і виховних технологій (від Я.Каменського до А.Макаренка, Г.Ващенка і В.Сухомлинського). Видатні досягнення означених вчених є першим і основним пластом літератури, на якій вибудовувалось наше дослідження.

Серед робіт сучасних науковців, які тією чи іншою мірою торкались досліджуваної нами проблеми, ми виділяємо три відносно самостійні групи наукових розробок.

Перша з них присвячена дослідженню загальнокультурної ситуації, що склалась у Європі в післявоєнний період, особливо після розпаду СРСР і руйнації „соціалістичного табору” (С.Веселовський, М.Білоусов, І.Бураківський, Л.Гайдуков, Л.Губерський, С.Годун, А.Дугін, В.Копійка, В.Крушинський, В.Манжола, І.Мінгазутдінов, Г.Немиря, О.Павлюк, Д.Сіджанскі, М.Срежньова).

Другу групу досліджень складають роботи вчених, які намагались проникнути в архітектоніку європейського діалогу, обумовлену розмаїттям культур і ментальних характеристик народів європейського простору (З.Бзежинський. Б.Гуменюк, А.Зленко, В.Литвин, М.Михальченко, Г.Руденко та ін.)

Нарешті, до третьої групи ми відносимо дослідження авторів, мовні стратегії в яких є предметом безпосереднього теоретичного аналізу. У цьому плані мовні стратегії вивчаються представниками багатьох наук – філологами і лінгвістами, психологами і семіотиками, філософами і, навіть, математиками. Серед науковців-філологічного та літературного профілю, праці яких мають знаковий характер, слід насамперед назвати А.Грищенка, М.Жулинського, Л.Мацько, А.Міщенка, В.Німчука, В.Яременка; серед філософів – В.Андрущенка, К.Жоля, М.Михальченка, Б.Парахонського та ін.

Враховуючи міжпредметний характер нашого дослідження і його соціально-філософську спрямованість, автор намагався спиратися на всі ці групи наукового доробку з однаковою мірою відповідальності.

Відзначаючи цей доробок, слід мати на увазі, що ряд проблем все ще залишається недостатньо вивченим. Потребують уточнення, зокрема, геополітичні характеристики сучасної Європи, соціокультурні, етнічні та конфесійні особливості, які складуються в контексті міграційних потоків останніх десятиріч; поняття міжкультурного діалогу та основних принципів його утвердження; роль мовних стратегій у налагодженні міжкультурного діалогу; місце та роль мовних стратегій в освітній політиці України; вдосконалення вивчення європейських мов в системі освіти України тощо. Враховуючи недостатню вивченість цих і багатьох інших проблем, автор обрав означену тему у якості предмета безпосереднього теоретичного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Загальний напрям дисертаційної роботи пов'язаний з темою дослідження відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти АПН України – „Філософські засади трансформації вищої освіти в Україні на початку ХХІ століття” (державний реєстраційний номер 0103U000960, № 44 від 06.03.2003р.).

Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні вченої ради Інституту вищої освіти АПН України від 27 січня 2004 року (протокол № 1 п. 4.6).

Мета дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є соціально-філософський аналіз місця та ролі мовних стратегій у формуванні міжкультурного діалогу у європейському просторі. Досягнення даної мети обумовлює необхідність розв’язання таких дослідницьких завдань:

- з’ясувати характер соціокультурних відносин, що склались у європейському просторі в останні два-три десятиріччя, головні тенденції їх розвитку в контексті сучасних інтеграційних процесів;

- дослідити феномен “мовних стратегій” як механізмів здійснення міжкультурного діалогу;

- розглянути структуру та характер взаємодії мовних стратегій європейського культурного та освітнього простору;

- визначити характер та тенденції поширення української мови в європейському просторі;

- виявити можливі шляхи вдосконалення вивчення європейських мов в освітній стратегії України.

Об’єктом дослідження є мовні стратегії, що здійснюються у європейському культурному просторі; предметом - їх значення і роль у налагодженні міжкультурного діалогу у європейському просторі.

Методи дослідження. Основними методами, за якими здійснювалось дослідження є: діалектичний, герменевтичний, порівняльний, структурно-функціональний та ін. Автор намагався використовувати ці методи у взаємозв’язку і взаємодоповненні, що дозволило виявити суперечності досліджуваних проблем, причини, які до цього спонукають, чинники та умови розв’язання суперечностей, здійснити на цій основі відповідний прогноз розвитку ситуації в майбутньому. На основі структурно-функціонального методу, зокрема, автором проаналізовані структура мовних стратегій європейського простору, їх функціональні взаємоз’язки та залежності; герменевтичний метод дав змогу проникнути в сутність міжкультурного діалогу, зрозуміти його гуманістичну спрямованість; порівняльний метод дав змогу для уточнення місця та ролі української мови в системі мовних стратегій європейського простору; прогностичний метод був використаний з метою опрацювання можливої моделі мовних стратегій.

Наукова новизна одержаних результатів. В дисертації обґрунтовано місце та роль мовних стратегій у здійсненні міжкультурного діалогу в сучасному європейському просторі, визначено співвідношення мовних тенденцій, шляхи та засоби поліпшення вивчення іноземних мов в навчальних закладах України. Одержані результати конкретизуються в наступних положеннях:

- обґрунтовано, що сучасні європейські інтегративні процеси інтенсифікують взаємодію народів і культур; створюють унікальну атмосферу співіснування в єдиному просторі культурних, етнічних, конфесійних суперечностей; потребують поглиблення діалогічного взаєморозуміння, що досягається засобами мовних стратегій;

- доведено, що мовні стратегії є одним з головних засобів налагодження міжкультурного діалогу, досягнення толерантності і взаєморозуміння, подолання суперечностей та конфліктів, які час від часу виникають у європейському просторі;

- встановлено, що відсутність стратегій і політична застережливість щодо вивчення іноземних мов, політика обмеження спілкування народів, що практикувалась в колишньому СРСР, привела до своєрідного відсторонення українців від загальноєвропейського діалогу, незнання європейськими народами України як держави, людності і культури;

- виявлено, що в останнє десятиріччя значно інтенсифікувалась міграція українців до європейського простору, що сприяло поширенню в ньому української мови і культури, а разом з цим – розумінню української спільноти як рівноправного партнера євроінтеграційних процесів;

- обґрунтовано необхідність поглибленого вивчення європейських мов як принципу сучасної освітньої політики України. Ефективний міжкультурний діалог у європейському просторі може бути налагодженим при умові освоєння декількох іноземних мов, має здійснюватись на основі вільного володіння рідною мовою, так як лише вона дозволяє особистості самоідентифікуватись з власною культурою й вступати в міжкультурний комунікаційний процес у якості активного, повноважного й відповідального суб’єкта.

- сформульовано практичні рекомендації щодо викладання-вивчення іноземних мов в навчальних закладах України, розширення мовної практики, вивчення іноземних мов впродовж життя, сутність яких полягає в єдності теорії і практики здійснення мовних стратегій.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження є важливими для подальшого філософського осмислення сучасної соціокультурної ситуації в європейському просторі, характеру міжкультурного діалогу, що в ньому здійснюється. Вони вносять уточнення в поняття мовних стратегій як механізмів забезпечення міжкультурного діалогу, розуміння глобального значення поглиблення вивчення іноземних мов як пріоритетного напряму освітньої політики і практики України. Результати дисертаційного дослідження також можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи здобувача, яка проводилась ним у 2001-2004 роках. Висновки і рекомендації, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, одержані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження склали зміст виступів здобувача на наступних всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях і симпозіумах, семінарах, круглих столах. Серед них: „Філософія та філософія історії” (Київ, 2003); „Філософія освіти України в контексті Болонського процесу” (Київ, 2004); „Обдарована молодь України – ХХІ століття” (Київ, 2004); „Актуальні проблеми гуманітарної освіти” (Кременець, 2004).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені автором у 4 публікаціях, розміщених у наукових збірниках, які визначені ВАК України у якості фахових з філософських дисциплін.

Структура та обсяг дисертації обумовлені логікою розв'язання поставленої мети дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел у кількості 180 найменувань. Основна частина роботи будується у відповідності з поставленими завданнями. У першому розділі проводиться аналіз дослідницької літератури, присвяченої темі дисертації та робиться висновок щодо стану розробки проблеми. У другому та третьому розділах детально розглядаються відповідно поняття мовних стратегій як механізмів міжкультурного діалогу; підкреслюється роль англійської мови; аналізуються мовні технології та проблеми вдосконалення вивчення іноземних мов в системі освіти України.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення та форми апробації результатів дисертаційної роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми міжкультурного діалогу в Європі” підкреслюється, що сучасна Європа являє собою доволі складне культурне утворення, яке виникає і відтворюється внаслідок накладання один на одного декількох шарів культурної ідентичності, до яких, безумовно, належать економічна ідентичність, політична ідентичність тощо, а також ідентичність на рівні літератури, кіно, інших проявів духовної культури. Не можна не згадати велику кількість правових документів, які закріплюють ці та інші ідентичності – Шенгенська угода, НАТО, Рада Європи, ЄС, ряд інших рамкових домовленостей і угод, а також такі знакові закони, як, наприклад, скасування смертної кари тощо. Для філософії освіти знаковими стали Лісабонські домовленості (1997 р.) та Болонський процес, що визначає спільні пріоритети і цінності у сфері освіти, які поділяє більшість європейських країн. Всі ці рівні і види культурної ідентичності відображаються, впливають один на іншого, до певної міри взаємоузгоджуються і закріплюються не лише у правових нормах. Значно більш стійкими формами закріплення і, так би мовити, “контролю” над процесами культурної ідентифікації виступають на нашу думку, геополітичні структури і цінності, на яких вони базуються.

Проблема міжкультурного діалогу є похідною від теорії міжкультурної взаємодії або ж комунікації, ґрунтовно розробленої А.Молем. Долаючи певну формалізацію, притаманну його творам, діалог культур можна визначити як процес спілкування культур, у ході якого відбувається їх взаємна трансформація. У цьому плані визнаються три стратегії можливого розгортання діалогу культур: 1) домінування однієї з культур; 2) синтезування культур у нову культуру без збереження цих культур; 3) синтезування зі збереженням обох культур.

Для того, щоб зрозуміти, як працює механізм діалогу культур, методично корисно уявити культуру у вигляді своєрідної системи, яка складається з декількох підсистем. Для взаємодії з іншою культурою, створюється відповідна підсистема, у якій і відбувається складний процес узгодження (адаптація) власних культурних кодів з кодами іншої культури. Такі процеси відбуваються в обох культурах, які вступають у діалог, – кожна з них створює спеціальну підсистему для діалогу з іншою. Неуспіх культурної адаптації призводить до згортання діяльності цієї підсистеми, а не системи всієї культури. Успішне просування культурної адаптації може приводити до більш широкого впливу вже видозмінених відповідною підсистемою зовнішніх культурних впливів на всю систему культури.

Діалог культур можливий лише за умови збереження власного культурного коду, “ядра” кожної культури-учасниці. При цьому слід розрізняти міжкультурний діалог країн, близьких геополітично, і країн, геополітично значно відмінних. На зламі століть у різних країнах і регіонах активізувалися процеси культурного самовизначення етносів, відродження етнокультурних традицій, як відповідь на зростаючу глобалізацію світу з її небезпекою уніфікації і стандартизації способу життя. Небувалий стрибок у розширенні міжнародного співробітництва всупереч усім очікуванням не призвів до зниження гостроти міжетнічних, релігійній та економічних проблем, світ став більш конфліктним, що, як ніколи, змушує шукати шляхи до філософії мирного співіснування членів світового співтовариства.

Останнє гостро ставить проблему толерантності як поваги до чужих цінностей, а ще більше - як позиції, що припускає розширення кола особистих ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами. Толерантність в своїй основі – це процес збагачення новим культурним надбанням, соціальним досвідом. Активна моральна позиція і психологічна готовність до терпимості – основні компоненти поняття толерантності. Природно, що ці компоненти не виникають на порожньому місці, і не є – як і будь-яка соціальна якість – уродженими. Отже, й активна моральна позиція разом із психологічною готовністю формуються, стимулюються (насамперед – "зсередини") і корегуються. Метою формування даних соціально-психологічних якостей є позитивна взаємодія з людьми інших культур, поглядів, позицій, орієнтацій.

Однак побутова толерантність і толерантність у міжкультурному діалозі – не одне й те ж: якщо перше є передумовою і втіленням останнього, то міжкультурний діалог вимагає спеціального і цілеспрямованого зусилля. Більше того, він апелює до певних трансцендентальних передумов, спільних для всіх людей у світі. З цих позицій толерантність є повага, прийняття і висока оцінка розмаїтості світових культур, форм самовираження і способів людського буття. Таким чином, за своїм змістом толерантність, не будучи синонімом терпимості, стає цільовим устремлінням, спрямованим проти будь-якої ксенофобії, і сприяє запобіганню конфліктів у світі. У своїх проявах толерантність змінює форми в суспільстві і державі і може бути політичною, соціальною, релігійною, культурною, етнічною й економічною. Саме з цієї причини сьогодні важливо зрозуміти, що необхідно розвивати одночасно усі форми толерантності у всіх пластах суспільства для того, щоб пізніше не шкодувати про втрачені можливості. У сучасному світі глобальної взаємозалежності толерантність стає умовою виживання людства. Однак, необхідно розповсюджувати та поглиблювати діалог культур в умовах миру, толерантності та демократії з метою подолання наростаючої міжетнічної, національної та релігійної нетерпимості, перш за все, в зонах стикання різних культур та релігій, адже дух нетерпимості все більше проявляється в різних регіонах світу. Нетерпимість до чужих поглядів, чужої віри та національності ризикує набути характеру глобальної хвороби. Ми відчуваємо її згубний влив і в сфері культурного життя, і в міжетнічних стосунках. Під загрозою виявляється зв'язок культур – надбання усього людства. Саме діалог культур і покликаний сприяти утвердженню ідеалів і практики толерантності як спосіб пізнання і поваги щодо інших, як шлях до взаємного духовного збагачення.

Діалог культур означає не сліпу доброзичливість, а діяльну і свідому взаємодію з іншими культурами. Основними чинниками розвитку міжкультурного діалогу можна визначити такі: історична (і культурна) спільність з іншими народами і культурами (наприклад, України і Європи); спільність господарчих інтересів (такими можуть бути, наприклад, проекти транспортування енергоносіїв з Азії до Європи через Україну); політична визначеність стратегії взаємодії країни з іншими країнами (наприклад, Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС); наявність теоретико-методологічної бази для відповідної ідеології (у такій якості може виступати філософія освіти). Мова може йти також про інші види культур – професійну, вікову, гендерну, релігійну тощо, однак в контексті розгляду проблеми міжкультурного діалогу в Європі ці види культур (та діалогу між ними) залежать, більшою мірою, від діалогу між національними європейськими культурами. Міжкультурний діалог – не лише гарантія соціальної злагоди, але й джерело соціальної активності – звичайно, за умови його плекання. Тому не менш важливим чинником міжкультурного діалогу є уникнення таких явищ як: культурна зарозумілість і самозакоханість, зневага або заздрість до інших культур, стереотипне сприйняття себе та інших, небажання змінюватись і подвійні стандарти у ставленні до себе та інших. Весь комплекс чинників можна адекватно осмислити, виходячи з цілісної світоглядної позиції, яка поєднується з раціональною самокритичністю. Все це робить невідворотною побудову національної філософії освіти, яка єдина може виступати надійним теоретико-методологічним підґрунтям для дослідження й виховання спроможності людини до активного (й толерантного) міжкультурного діалогу.

У другому розділі “Мовні стратегії у механізмі здійснення європейського міжкультурного діалогу” підкреслюється, що у різних країнах світу, у тому числі й у порівняно благополучних з точки зору політичної стабільності і високих життєвих стандартів, сьогодні можна спостерігати зростання інтересу широких громадських кіл до мовних проблем, політичні баталії, громадські дискусії, конфлікти навколо мовних законів, реформ, норм літературної мови, сфер використання різних мов тощо. Мова входить в епіцентр політичних і громадських інтересів. Це відбувається тому, що мовне питання практично віддзеркалює і концентрує в собі взаємодію, суперництво, а нерідко й боротьбу різних етносоціальних, етнокультурних, етномовних, етноконфесійних груп, прошарків соціуму за власну ідентичність, право на своє бачення світу, власні пріоритети цінностей і власну інтерпретацію явищ навколишнього світу. У пріоритетах державної мовної політики, мовних стратегіях реалізується водночас боротьба політичних угруповань і лідерів за домінування і сфери впливу, як у межах своєї нації і держави, так і поза її межами, у зовнішньополітичних відносинах, на міжнародному рівні. Мовні стратегії у цьому зв’язку набувають потужного політичного, економічного і соціокультурного значення, вони утверджуються як засіб (механізм) єднання народів, або ж (при певних обставинах) як фактор їх протистояння чи конфлікту.

Як універсальний засіб міжлюдської комунікації, засіб спілкування, мова виконує освітню, розвивальну, гуманістично виховну, людинотворчу функцію. Завдяки мові здійснюється формування людини як особистості, а через оволодіння розмаїттям мов – сприйняття нею інших як собі рівних особистостей. Мова, таким чином, об’єднує людей, а разом з ними – об’єднує народи, допомагаючи їм розпізнати себе як однакових і одночасно як індивідуальних, особливих. Таїнство людино творчої й об’єднальної функції мови полягає в тому, що її лексичний склад містить у собі загальне – своєрідне відлуння “духу людства”, а також особливе - відлуння “духу народу”, мовою якого вона є. Єдність двох субстанцій якраз і створює ту унікальну можливість ідентифікації себе з людством і одночасно із своїм власним народом, можливість розуміння іншого народу як рівнозначного представника людства, налагодження діалогу, а вслід за ним – взаємодії, співробітництва. Світовий досвід засвідчує, що в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежить насамперед мова. Вона виконує такі функції: а) інтегруючу – мова об’єднує людей, створює в них відчуття групової єдності, групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення в суспільство; б) організуючу – мова виступає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватної передачі волі від одних структур суспільства до інших; в) регулюючу – мова забезпечує здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, якими поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, що пронизують суспільство. Ці функції мова найуспішніше поєднує тільки тоді, коли вона витворена даним суспільством, пристосована саме до його менталітету, до його умов існування, і стала спільним надбанням для всіх його членів. Духовна суть об’єднує всі мови всіх народів, хоча звукова й знакова відмінність між ними очевидна. Якби було інакше, жодних можливостей порозуміння між різномовними індивідами й народами не було б. Оскільки непорозуміння все ж існують і доволі значні, спосіб лікування полягає не в переході до режиму одномовності, а навпаки – до багатомовності, адже саме вона допомагає побачити й відкрити безмежні обшири духовного як загального, побачити загальне як духовно різноманітне; врешті – допомагає перейти в єдине духовне загальне.

Характерно, що в контексті комунікації, міжкультурного діалогу розмаїття мов не лише не виключає, але й потребує зміцнення духу і простору функціонування рідної мови. Вивчаючи рідну мову людина одночасно засвоює категорії, якими користується її народ і її культура. Як член спільноти вона формує своє бачення світу не на основі самостійного опрацювання своїх переживань, а в рамках закріпленого в поняттях мови досвіду її мовних предків. Людина виростає в середовищі рідної мови, “зростається” з нею: вміння говорити рідною мовою стає для людини таким же натуральним явищем, як уміння дихати, ходити, їсти. Людина стає співносієм мови. Рідна мова є основою існування спільноти, це ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулими і майбутніми, єднає людей у просторі. У живій мові процес “світотворення”, “омовлення” світу не припиняється: кожне покоління робить до нього свій внесок, залишає у ньому сліди свого перебування на світі. Оволодіваючи рідною мовою, людина тим самим засвоює і закріплені в ній уявлення про світ, ставлення до нього, способи мислення і дії, ідентифікує себе з власною культурою, з позицій якої ведеться діалог з іншою культурою. Досвід показує, що народ, який втрачає рідну мову, від міжкультурного діалогу поступово віддаляється (відходить) і навпаки, народ, який утверджує свою мову у мовному розмаїтті цивілізації, втягується в цей діалог все більш поважно та інтенсивно. Розвиток і поширення української мови у європейському просторі розглядається в дисертації як необхідна умова участі України в міжкультурному європейському діалозі.

У третьому розділі “Розвиток мовних стратегій та їх роль у зміцненні міжкультурного діалогу у європейському просторі” аналізуються конкретні проблеми освоєння мовних стратегій в навчальних закладах України, їх значення та роль у зміцненні міжкультурних зв’язків народів європейського простору. Підкреслюється, що найбільш привабливою для вивчення є англійська мова. За популярністю її наздоганяють французька, німецька та іспанська мови. Це є свідченням того, що в сучасному світі вже не можна обмежитися знанням тільки однієї іноземної мови. Тому сьогодні досить поширеною практикою є вивчення кількох іноземних мов. У колишньому СРСР цей процес обмежувався. Те, що не було затребуване самим життям, не сприймалося як нагальна необхідність. А тому й до вивчення іноземних мов вироблялося ставлення як до „повинності”, яку треба відбути, сидячи на шкільній або університетській лаві. Усіх традиційно навчали однаково. Зовсім не враховувалося те, що користувача іноземної мови готувати і швидше, і дешевше, адже за наявності певних методик вже за 6–8 місяців можна домогтися пристойного результату. Тим часом переважну більшість тих, хто вивчав англійську, німецьку, французьку, іспанську (котрі домінували в навчальному процесі незалежно від потреб та інтересів громадян) слід було вчити саме як користувачів – для спілкування, читання професійної літератури тощо. Держава витрачала величезні кошти на багаторічне навчання іноземним мовам в системі середньої і вищої освіти, але коефіцієнт віддачі від їх вивчення був надто низьким. Це було пов’язано з тим, що не було потреби в іншомовному спілкуванні, треба було, в кращому випадку, вміти читати і перекладати. Крім того, не враховувалося й те, що дійсну здатність до вивчення іноземних мов мають тільки 6% населення.

Сучасний ринок праці висуває свої вимоги до якості знань і рівня підготовки фахівців до роботи в умовах ринкової економіки. Навчальним закладам нині доводиться враховувати ці вимоги в навчальному процесі. Для підприємств, наприклад, важливо, щоб випускники вузів не тільки добре володіли комп’ютерною технікою, але й знали іноземні мови, економіку, фінанси тощо. Тому володіння іноземною мовою є одним з визначальних факторів у формуванні сучасного висококваліфікованого фахівця. Для спеціалістів з вищою освітою знання іноземної мови стає як засобом отримання інформації з оригінальних джерел, так і засобом професійної комунікації.

Однак існує ще й другий бік проблеми, не менш важливий, ніж перший. Це – проблема організації навчання, до якої належать умови навчання; місце, кількість часу, відведеного на навчання, навантаження педагогів, студентів і багато-багато інших особливостей навчання, які визначаються керівниками освітнього процесу всіх рівнів, від яких якість навчання залежить не менше, а може, навіть і більше, ніж від вибору методології навчання. Головним є те, що планування досягнення певного рівня володіння мовою повинно суворо узгоджуватися з умовами навчання (години, планування, навантаження тощо), які залежать від керівників освітнього процесу. На жаль, у нашій країні ситуація щодо цього прямо протилежна: умови навчання визначають працівники керівних органів освіти, не зважаючи на те, що потрібно для досягнення того чи іншого рівня навчання.

Зміна соціального замовлення на володіння іноземною мовою визначає також потребу в нових підходах до мети навчання, до визначення навчального процесу як іншомовної мовленнєво-розумової діяльності, вимагає переосмислення існуючої моделі методичної концепції навчання іноземної мови у вищому навчальному закладі. Педагогічні інновації у практиці підготовки фахівців мають бути послідовно проведені у всіх формах роботи з ними і охоплювати як загально-методичні рівні навчального процесу (нові навчально-методичні матеріали, нові методи тестування, використання сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, діалогічний метод освіти, який перетворює інформацію у знання і розуміння), так і його практичні ланки, які дозволяють об’єднувати в одноцілість теорію і підготовку безпосередньо в аудиторії, формувати різні навички, які стануть в нагоді майбутнім спеціалістам. Допомогу у цьому може надати комунікативно орієнтоване викладання іноземної мови, яке набуває зараз великого значення в роботі з новими підручниками, словниками, методичною літературою.

Сьогодні на освітньо-комунікаційному ринку з’явилися оригінальні CD-програми, які все більш успішно конкурують за користувача з традиційними формами навчання. Викладачі завжди були стурбовані проблемою, як зробити вивчення іноземної мови цікавим. Використання для цих цілей мультимедійних CD, за умови, що вони методично грамотно скомпоновані, може виявитися дуже корисним. Правильний підбір матеріалу дає можливість засвоїти значну кількість лексики і впоратися з граматичними труднощами. Як правило, матеріал багатьох CD цілком органічно вписується в будь-який курс іноземної мови, оскільки він побудований на базовій тематиці і лексиці. Крім того, програми надають користувачеві максимальну гнучкість при виборі темпу вивчення матеріалу. Вони дозволяють самому суб’єкту вибирати послідовність вивчення матеріалу незважаючи на те, що його структура і порядок подання можуть бути розраховані на послідовне просування за темами і уроками. Притому не має особливого значення й те, вивчає користувач іноземну мову в школі, у вузі чи на курсах, чи, можливо, просто хоче запам’ятати кілька корисних фраз перед поїздкою за кордон. У будь-якому випадку CD з комп’ютерною програмою є досить ґрунтовною підставою оволодіння іноземною мовою.

Непоганий ефект під час вивчення іноземних мов дає індивідуальне дистанційне навчання, при якому завдання поступово ускладнюються відповідно до індивідуальних особистісних і інтелектуальних особливостей того, хто навчається. Притому сам користувач може вивчати іноземну мову у власному режимі, а вже потім, за певної потреби ( наприклад, для корекції) або для контролю зустрічатися з викладачем. Під час таких зустрічей викладач має оцінити прогрес слухача і скорегувати курс вивчення мови. Дистанційне навчання не прив’язує людину до твердого графіка, не вимагає від неї постійної присутності у визначеному місці, а регулярні зустрічі з викладачем і групою спілкування тільки підвищують мотивацію. У групи спілкування збираються 3–4 особи, щоб потренуватися в осягнутому самостійно, а викладач спрямовує, допомагає і, природно, стежить, щоб жвава бесіда в самі цікаві моменти, коли слова не встигають за емоціями, не переключалася на рідну мову. Така система досить швидко дає результати: людина здобуває впевненість у собі, розуміє звернену до неї мову і може сама скласти висловлювання, не перекладаючи конструкцію в свідомості з російської на іноземну. До речі, перекладові при такому підході навчитися не можна, і якщо виникне потреба в ньому, може знадобитися невеликий спеціальний курс і тренування в цій галузі, та й це не знадобиться, якщо ви вже вчили мову раніше традиційним способом. Та якими б розвиненими не були сучасні комп’ютерні технології навчання, не можна забувати і про те, наскільки важливою є особистість самого педагога. Адже саме він закладає базу для ефективного використання будь-яких технічних засобів. Тому потрібно, щоб фахівець з іноземної мови добре розбиралися і в комп’ютерних технологіях. Відтак, лише тісне співробітництво викладачів із програмістами дозволить створити принципово нові навчальні засоби. Зараз з’явилася велика кількість якісних програм, за якими навчають іноземних мов. На жаль, далеко не всі педагоги належним чином розуміються на тому, як використовувати всі ці інформаційні ресурси. Досвід різних навчальних закладів, що вже мають гарне комп’ютерне оснащення, багатий набір навчальних засобів і необмежений доступ в Інтернет, часом призводить до парадоксальних висновків: викладачі не поспішають використовувати ці технічні можливості, у них низька мотивація для подолання психологічного бар’єру, який виникає під час оволодіння новою технікою.

Головне, треба зробити так, щоб ті, хто вивчає іноземну мову, могли стати її ефективними користувачами. Тому вони повинні не тільки здобувати відповідні знання, але й розвивати навички та вміння використання мовних форм для реальних комунікативних цілей, використовувати їх в реальних життєвих ситуаціях. Наприклад, за допомогою створення на уроках у школі якнайбільшої кількості ситуацій спілкування і заохочення дітей до участі в них вчитель зможе досягнути найголовнішої мети навчально-виховного процесу – прищепити дітям почуття того, що вивчення іноземної мови є приємним процесом, в результаті якого вони отримують знання, необхідні для їхнього майбутнього. А під час роботі з підручниками навчально-виховний процес повинен бути творчим, процесом співробітництва вчителя та учнів, процесом, який передбачає створення найкращих умов для саморозвитку, життєтворчості особистості. Основними принципами, притаманними комунікативно орієнтованому викладанню іноземної мови, мають стати: активна участь слухачів у процесі навчання; їх заохочення щодо висловлювання своїх думок, вираження своїх почуттів і використання власного досвіду; участь в навчальній діяльності, яка імітує або створює реальні чи реалістичні ситуації використання іноземної мови; заохочення слухачів працювати разом; формування потреби брати на себе відповідальність за власне навчання і розвивати вміння вчитися протягом усього життя; стимулювання у слухачів когнітивних процесів; виконання педагогом різних ролей під час навчання (він повинен інформувати, консультувати, контролювати і давати поради щодо навчальних матеріалів тощо).Сучасні мовні освітні технології передбачають, що навчання різновидів мовленнєвої діяльності повинне бути взаємопов’язаним. Ця інтеграція чотирьох умінь (аудіювання, мовлення, читання, письмо) – головна риса сучасної практики навчання іноземних мов, яка закладена в нових науково-методичних комплексах.

ВИСНОВКИ

У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, що відображають сутнісний зміст концепції дисертанта. Зазначено, що інтеграційні процеси, які пронизують сучасну Європу, створюють об’єктивні передумови для поглиблення контактів між народами, розширення горизонтів співробітництва, а відповідно й вимагають створення адекватних механізмів для діалогу культур, поглибленого розуміння народами одне одного, толерантного сприйняття відмінностей, подолання суперечностей та локальних конфліктів, що інколи виникають. До цього ж спонукають інтенсивні міграційні процеси, обсяги яких щороку зростають і які породжують низку проблем і суперечностей економічного, політичного і соціокультурного плану. Головною з них є проблема забезпечення доступу мігрантів до європейських економічних можливостей та соціальних пільг, інтеграція іммігрантів (легальних і не легальних) в нові для них локальні соціуми та запобігання зростання клаустофобів серед громадян західних країн. Зростання потенційної загрози напруженості між мігрантами та корінним населенням стимулює пошук механізмів взаєморозуміння, одним з найбільш дієвих серед яких є мовні стратегії, що реалізуються в європейському просторі.

Підкреслюючи дієвість економічних, політичних та правових чинників, дисертант наголошує, що мовні стратегії не можуть бути вторинними засобами, бо саме вони прокладають шлях і готують грунт до розуміння народів і культур, толерантного сприйняття та співпраці.

Мовні стратегії розглядаються в дисертації як механізми освоєння і користування іноземними мовами в багатомовному культурному просторі. Їх сукупність є основним культурним комунікаційним засобом,