ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н.КАРАЗІНА

Силантьєв Василь Іванович

УДК 342.5:281.9

ВЛАДА І ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ

(1917-1930 рр.)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політичної історії Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут” Міністерства освіти і науки України (м. Харків).

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор

Олійник Микола Миколайович,

Харківський національний педагогічний

університет ім. Г.С.Сковороди,

професор кафедри історичних дисциплін

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор

Білоцерківський Василь Якович,

Харківський національний педагогічний

університет ім. Г.С.Сковороди ,

професор кафедри історії України

- доктор історичних наук, професор

Греченко Володимир Анатолійович,

Національний університет внутрішніх справ

Міністерства внутрішніх справ України,

начальник кафедри історії державності

України

- доктор історичних наук, професор

Надтока Геннадій Михайлович,

Київський славістичний університет,

завідувач кафедри країнознавства

Провідна установа - Донецький національний університет,

кафедра історії України, Міністерство

освіти і науки України, м. Донецьк

Захист відбудеться 2 грудня 2005 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. V-58.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4 ).

Автореферат розісланий 1 листопада 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Вона зумовлена необхідністю комплексного дослідження процесів виникнення і еволюції різних моделей державно-церковних відносин в Україні за часів Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського, Директорії УНР, адміністрації Добровольчої армії і радянської влади. Науковий аналіз суттевих аспектів, загальних рис і особливостей цих взаємин збагачує вітчізняну історичну науку, сприятиме їх прогнозуванню та гармонізації сьогодні, в умовах посилення впливу релігійного чинника на суспільно-політичне і духовне життя країни.

Об’єктом дослідження є державно-церковні взаємовідносини в Україні у 1917-1930 рр.

Предметом дослідження є суб’єкти державно-церковних відносин: державні і церковні владні структури, політичні партії, громадські організації, релігійні громади.

Мета дослідження – аналіз взаємовідносин у чотирикутнику “органи державної влади – громадяни – політичні партії – православна церква” в Україні у 1917-1930 рр., процесів виникнення, функціонування та еволюції різних моделей цих взаємовідносин, виявлення їх загальних рис та особливостей.

Для цього автор намагався вирішити такі конкретні науково-дослідницькі завдання:

- провести історіографічний аналіз вітчизняної й зарубіжної літератури за темою дослідження, визначити стан та напрямки її подальшої наукової розробки;

- вивчити ставлення органів світської влади України та окремих політичних партій до релігії і православної церкви, їх ролі в суспільстві, проаналізувати еволюцію державно-церковних взаємовідносин у досліджуваний період;

- виявити витоки “обновленського” руху в РПЦ, характерні риси й особливості українських православних церковно-релігійних течій;

- проаналізувати головні аспекти внутрішньоцерковного життя, напрямки та форми діяльності духовенства, процес його адаптації до нових суспільно-політичних умов;

- висвітлити процес “українізації” православних єпархій, ставлення до цього державних органів та церковних структур;

- розкрити відношення державних структур та політичних партій до церковно-монастирської власності, діяльність органів радянської влади по руйнуванню економічної основи православної церкви, закриттю та використанню культових споруд;

- відстежити процес формування і діяльність радянських органів антирелігійної пропаганди;

- проаналізувати діяльність радянських судово-адміністративних органів по виконанню настанов більшовицької партії по відокремленню церкви від держави.

Під методологією історичного дослідження ми розуміємо систему організації, регулювання і здійснення наукової діяльності, відповідні принципи і методи наукового пізнання, які сприяють визначенню найефективнішого шляху досягнення мети дослідження. Дисертаційна робота виконана в концептуальних межах історії України, але окремі її теоретичні положення і висновки випливають з політології, українознавства, релігієзнавства, історії Росії та Російської православної церкви, ґрунтуються на принципах науковості, історизму, об’єктивності, позитивізму, пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими.

Виходячи з багатоплановості теми, автор використав в основному такі науково-дослідницькі методи: порівняльно-історичний, що дозволяє простежити і порівняти історичні явища у відповідних конкретно-історичних умовах і стадіях їх розвитку; проблемно-хронологічний, покликаний надати кожному розділу дисертації характеру розробки групи пов’язаних між собою проблем, краще розставити акценти в їх висвітленні; системно-структурний – розглянути державно-церковні відносини як систему, що складалася з окремих взаємопов’язаних елементів; логічний, ретроспективний та статистичний методи дослідження – проаналізувати історичні процеси в кінцевій стадії їх розвитку, зробити висновки за їх наслідками.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1917-1930 рр. – період революції та громадянської війни, боротьби за створення української державності, розколу православної церкви, співробітництва і протистояння світських й церковних владних структур. Визначення верхньою межею дослідження 1930 р. дозволило відстежити еволюцію державно-церковних взаємин, процес уніфікації радянської церковної політики після прийняття у 1929 р. закону про релігійні об’єднання.

Територіальні межі дослідження охоплюють регіони, що в 1917-1920 рр. контролювались українськими національними урядами та адміністрацією Добровольчої армії, а у 20-ті рр. перебували у складі УСРР, територія якої спочатку складалась з 9, згодом – з 12 губерній, а з 1925 р. адміністративно поділялась на 41 округу. У цих регіонах проживала більшість православних вірних, були розташовані єпархії та управління Російської (Старослов’янської), Української автокефальної, “Обновленської”(Синодальної), Діяльно-Христової та Соборно-Єпископської православних церков.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертація є складовою частиною теми дослідження кафедри політичної історії Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут” “Суспільно-політичне і духовне життя в Україні у 1917-1941 рр.”, вона затверджена Вченою радою НТУ “ХПІ” (протокол № 9 від 26 жовтня 2001 р.).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

- у ньому представлена найбільш повна історіографія проблеми, визначені основні періоди її розвитку та розкриті чинники, що впливали на процес її формування;

- проблема висвітлюється комплексно і дозволяє прослідкувати еволюцію взаємин державних і церковних владних структур, показати їх у контексті відповідних процесів, що відбувалися в РПЦ та впливали на формування державно-церковних взаємин в Україні;

- доведено, що ставлення органів світської влади до православної церкви визначалося не стільки турботою про неї, скільки політичними мотивами, якими виправдовувалися утиски і репресії проти духовенства та спроби знищення церкви за радянських часів як соціальної інституції;

- проаналізоване економічне становище православної церкви, ставлення політичних партій та органів державної влади до церковно-монастирської власності, простежена цілеспрямована діяльність органів радянської влади по руйнуванню економічних підвалин УПЦ;

- спеціально і ретельно висвітлене єпархіальне і парафіяльне життя, основні напрями і форми діяльності православного духовенства, процес його адаптації до нових суспільно-політичних умов;

- виявлені та узагальнені причини розколу православної церкви, з’ясовані загальні риси та особливості православних “обновленських” течій в Україні, проаналізований процес їх становлення, поступової трансформації та занепаду;

- розкритий процес утворення радянської системи органів антирелігійної пропаганди, визначені мета, основні напрямки, тактика, методи і форми діяльності пропагандистів, визначена їх роль у тотальному наступі більшовицької партії на українське православ’я;

- проаналізований процес формування правової основи державно-церковних відносин в УСРР, розкриті розбіжності та суперечності між ідеологічними настановами РКП(б)-КП(б)У, офіційними державними законами й численними підзаконними актами, які визначали реальну політику радянської влади щодо православної церкви;

- виявлені конкретні державні, партійні й інші органи, які безпосередньо втілювали в життя радянський декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, з’ясовані їх функції, методи і наслідки діяльності;

- доведено, що в результаті специфічного характеру державно-церковних взаємин та складних внутрішньоцерковних процесів православна церква зазнала у 20-ті роки кардинальних деформацій, які вплинули на її природу і сутність;

- виявлено й вперше введено до наукового обігу велику кількість архівних джерел, значна частина яких протягом тривалого часу була таємною, а також матеріалів періодичних видань, що залишилися поза увагою попередніх дослідників;

- сформульовані рекомендації щодо гармонізації державно-церковних взаємин у сучасній Українській державі, визначені перспективні напрямки подальшої наукової розробки проблеми.

Науково-практичне значення дисертації. Її теоретичні положення і висновки можуть бути враховані державними органами в процесі подальшого вдосконалення вітчизняного законодавства щодо державно-церковних взаємовідносин, реабілітації церкви як важливої соціальної інституції; політичними партіями – для уточнення своїх програмних засад щодо сучасних українських релігійних конфесій; науковцями – для визначення напрямів подальшого дослідження проблеми; викладачами середніх та вищих навчальних закладів – для підготовки курсів і спецкурсів з вітчизняної історії, української культури, краєзнавства і релігієзнавства; викладачами духовних навчальних закладів – для підготовки курсів на богословських факультетах університетів, в духовних академіях та семінаріях.

Апробація дисертації відбулась у формі доповідей на Багаліївських читаннях в Народній українській академії (Харків, листопад 2001 р., листопад 2002 р.), міжнародній конференції “П’яті слобожанські читання” (Харків, листопад 2001 р.), V науково-практичній конференції Бєлгородської філії Сучасного гуманітарного університету Російської Федерації (Бєлгород, 2001 р.), Міжнародній науково-практичній конференції Бєлгородського державного університету (Бєлгород, 2002 р.).

Дисертація двічі обговорювалась на засіданнях кафедри політичної історії Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”. Основні її результати опубліковані в індивідуальній монографії (обсягом 14,5 друк. арк.), а також в 28 статтях і тезах доповідей на міжнародних, всеукраїнських і вузівських науково-теоретичних і науково-практичних конференціях.

Структура дисертації складається зі вступу, п’яти розділів та 22 підрозділів, висновків, списку джерел і літератури (1168 назв на 100 сторінках), переліку скорочень й покажчика імен. Така структура обумовлена метою, завданнями та головними напрямками дослідження, його методологічною, теоретичною основою та джерельною базою. Обсяг основного тексту дисертації становить 355 сторінок, загальний обсяг – 461 сторінку.

Основний зміст дисертації

Перший розділ “Історіографія та джерельна база дослідження” присвячений історіографії проблеми та характеристиці джерел.

Перший період розвитку історіографії проблеми (1917 - початок 30-х рр. XX ст.) характеризувався поступовим витісненням немарксистських історичних шкіл. В радянську історичну науку розпочалось впровадження марксистсько-ленінської методології, яка в розробці проблематики державно-церковних відносин спиралась на основні принципи ставлення більшовицької партії і Радянської держави до релігії, православної церкви, духовенства і віруючих. На цих принципах базувалися публікації відомих в 20-30-ті рр. партійно-державних діячів В.Бонч-Бруєвича, В.Сараб'янова, І.Скворцова-Степанова, І.Сухоплюєва, О.Ярославського Бонч-Бруевич В. “Живая церковь” и пролетариат. – М., 1923; Cарабьянов В. Основное в научном мировоззрении-методе. – Х., 1925; Степанов И. Очерк развития религиозных верований: Пособие для преподавателей партийных и советских школ. – М., 1921; його ж. Мысли о религии. – М., 1924: Сухоплюев И.В. Ленин о религии. – [Б.м]., 1925. Ярославский Е.М. Как родятся, живут и умирают боги и богини. – М., 1923; його ж. Коммунизм и религия. – Киров, 1938, а також представників першого покоління радянських істориків А.Дмитрєва, Ф.Ковальова, М.Лукіна, М.Нікольського, Г.Рибкіна й ін. Дмитрев А. Церковь и идея самодержавия в России. – М., 1930; Ковалев Ф. Православие на службе самодержавия в России. – М., 1930; Лукин Н.М. Церковь и государство. – Х., 1919; Никольский Н.Н. История русской церкви. – Рязань, 1930; Рыбкин Г. Православие на службе самодержавия в России. – М., 1930. Вони лише частково порушували питання, пов’язані зі співіснуванням православної церкви і Радянської держави, а головну увагу зосереджували на висвітлені становища православної церкви за часів Російської імперії. При цьому церква розглядалась виключно як опора самодержавної влади, що виховувала парафіян в дусі відданості монархії. Такі видання були спрямовані не стільки для наукового дослідження проблеми, скільки для дискредитації церкви і духовенства.

В цей же період з’явились праці російських (М.Антонова, Я.Бурова, П.Гідулянова, П.Дьяконова, М.Фіолетова) Антонов Н. Что означает отделение церкви от государства. – Царицын, 1921; Буров Я. Что означает закон про свободу совести и про отделение церкви от государства? – М., 1921 Гидулянов П.В. Отделение церкви от государства: Полный сборник декретов РСФСР и СССР, инструкций, циркуляров и т.д. с разъяснениями V отд. НКЮста РСФСР. – М., 1924; Дьяконов Л.П. Советские законы о церкви. – Л., 1926; Фиолетов Н.Н. Церковь и государство по советскому праву (Обзор и коментарии законодательства по вопросам отношения церкви и государства за 1923 и начало 1924 г.). – М.- Саратов, 1924. та українських (К.Гольберта, Г.Железногорського, Ю.Любинського, І.Сухоплюєва) Железногорский Г. Советская власть и церковь. – Х., 1925; Любинський Ю.О., Гольберт К.М. Відокремлення церкви від держави й школи від церкви. Збірник декретів, інструкцій та обіжників УСРР та СРСР з поясненням підвідділу культів при НКВС УСРР. – Х., 1926; Сухоплюєв І. Відокремлення школи від церкви. – Х.-К., 1923. авторів, присвячені правовим аспектам державно-церковних відносин в СРСР, роз'ясненню українського і російського декретів про відокремлення церкви від держави та інших постанов радянських органів з цього питання.

Критиці православного духовенства були присвячені публікації російських (Д.Венедиктова, Є.Грекулова, С.Данилова, І.Єліашевича, Ф.Попова, І. Скворцова-Степанова) Венедиктов Д.Г. Попы: провокаторы, тюремщики, погромщики. – М., 1930; Грекулов Е.Ф. Нравы русского духовенства. – М., 1929; Данилов С. Черное воинство. – Самара, 1918; Попов Ф.К. Попы-черносотенцы (По ярославским и другим архивным материалам). – М.-Иваново-Вознесенск, 1932; Степанов И. Религия, духовенство, его доходы, его проклятия и благословения. – М., 1918; Элиашевич И.Я. Религия в борьбе за рабочую молодежь. – Л., 1928. й українських (П.Бляхіна, Г.Денисова, П.Карпенка, Й.Квітки) Бляхін П. Як попи дурять людей. – Павлоград, 1925; Денісов Г. Як жили Лаврські побожні ченці. – Х., 1930; Карпенко П. Архідиякон Чехун з кривавим ножем. – К., 1930; Квітко Й.М. Останній чудотворець. – Х.-Одеса, 1930. авторів. За змістом і спрямованістю вони є однотипними і мають виключно антицерковний характер. Священики, за думкою цих авторів, є експлуататорами, брехунами, розпусниками, ненажерами і користолюбцами. Значними накладами виходили антиклерикальні публікації І.Богатова, В.Дроздова, Я.Ковальчука Богатов И.П. Владимирские святые и их чудеса. – Владимир, 1929; Дроздов В. Козлянське чудо. – Х., 1930; Ковальчук Я. Про чудеса на Україні. – Х., 1925., в яких духовенство звинувачувалось у фальсифікаціях різних “чудес”, тобто випадків самозапалення свічок в храмах, “оновлення” церковних куполів, хрестів на них тощо.

Звинуваченням духовенства у фальсифікації “мощів” православних святих були спеціально присвячені статті, брошури і книги П.Бляхіна, М.Горєва, Г.Денісова, Е.Каяндера, М.Мещерякова, М.Семашка, І.Скуленка, М.Паозерського, О.Томенка і Ю.Томенка та ін. Бляхін П. З чого робляться мощі? – К., 1921; Горев М. Вскрытие мощей Тихона Задонского и Митрофана Воронежского // Революция и церковь. – 1919. – № 2. – С. 9-26; Денісов Г. Утворення чудес та мощей у Києво-Печерській Лаврі. – Х.-К., 1931; Дроздов В.Спекуляція попівства на людських трупах. – Чернігів, 1930; Каяндер Е.Г. Русские святые. – М., 1930; Мещеряков Н.П. Попівське шахрайство. – Х., 1920; ; Паозерский М.Ф. Русские святые перед судом истории. – Пг., 1923; Семашко Н. Вопрос о “мощах” с научно-методической точки зрения // Революция и церковь. –1919. – №1. – С.16-17; Томенко О., Томенко Ю. Клясовий склад святих православної церкви. – Х., 1930. З наукової точки зору автори пояснювали причини муміфікації трупів, ретельно аналізували соціальне і класове походження “святих”; доводили, що головним призначенням “мощів” було залучення прихожан до православних храмів та збагачення духовенства. Незалежно від місця видання (україномовні брошури часто були перекладами російськомовних видань), вони розповсюджувались в Україні, сприяючи дискредитації культу “святих”, підриву авторитету і впливу православної церкви та духовенства. Однак майже в усіх виданнях відсутні посилання на використані джерела та літературу, що певною мірою зніжує їх науковий рівень.

Низка публікацій була присвячена розколу православної церкви і поширенню в ній “обновленського” руху. Витоків розколу торкались В.Бонч-Бруєвич, І.Булатов, Я.Окунєв, І.Чикін й ін. Бонч-Бруєвич В. “Живая церковь” и пролетариат. – М., 1923; Булатов И. К расколу в Русской православной церкви (С кратким историческим обзором православия). – Вологда, 1922; Окунев Як. “Смена вех” в церкви. – Х., 1923; Чикин И. Кто такие тихоновцы и обновленцы и за кем итти? – Брянск, 1926., праці яких також вирізняються гострою антицерковною спрямованістю та досить слабкою джерельною базою. І.Булатов вважав причиною розколу РПЦ усунення від управління церквою патріарха Тихона; Я.Окунєв і І.Чикін – намагання духовенства пристосуватися до нових умов існування. Протоієрей Д.Адамов стверджував, що після Жовтневої революції 1917 р. РПЦ повинна була або самоліквідуватися, або діяти підпільно, або визнати радянську владу. Адамов Дм.. прот. Политическое обоснование церковного обновленчества: Доклад на Всероссийском съезде Пленума Св.Синода и ответственных церковных работников Православной Обновленческой церкви 27 января- 2 февраля 1925 г. – Воронеж, 1925. – С.1

Гарячу полеміку серед дослідників викликала діяльність УАПЦ. В залежності від політичних поглядів та конфесійних уподобань авторів, їхні публікації можна умовно розділити на дві групи. До першої належать праці українських авторів-емігрантів, зокрема публікації колишнього міністра сповідань Української Держави О.Лотоцького та члена Центральної Ради і гетьманського уряду Д.Дорошенка, Дорошенко Д. Мої спомини про недавне-минуле. Ч.4. Під Директорією. На чужині (1919-1920). – Львів, 1924; Лотоцький О.Г. Сторінки минулого. – Варшава, 1932. що помітно вплинули на зміст і спрямованість досліджень й інших представників української діаспори. Вони в цілому позитивно ставились до руху за автокефалію УПЦ, а розбіжності в поглядах пояснюються переважно політикою національних урядів відносно “автокефалистів” і Московського патріархату.

Другу групу публікацій становлять праці радянських авторів Д.Ігнатюка, Ю.Самойловича, І.Сухоплюєва, А.Хвилі, Ігнатюк Дм. Українська автокефальна церква і Союз визволення України. – Х.,1930; Самойлович Ю. Церковь украинского социал-фашизма. – М., 1932; Сухоплюєв І. Українські автокефалісти. – Х., 1925; Хвиля А. “Союз визволення України” – загін світового фашизму. – Х., 1930. методологічні підходи яких до висвітлення проблеми не лише суттєво відрізняються від представників діаспори, а є протилежними. Для них характерне вкрай негативне ставлення до українських національних урядів 1917-1920 рр. та прихильників автокефалії УПЦ, в яких вони вбачали розкольників, сепаратистів і націоналістів.

У досліджуваний період вийшла друком низка публікацій про кампанію вилучення церковних цінностей у 1922-1923 рр., зокрема, збірники статей, брошури М.Горєва і Б.Кандідова Голод и “помощь” в УССР. Цифрове данные по материалам Центральной комиссии помощи голодающим при ВУЦИКе на 1 мая 1922 г. – Х., 1922; Горев М. Засуха. – М., 1921; Кандидов Б. Голод 1921 года и церковь. – М.-Л., 1932. про масштаби голоду, обсяг вилучених церковних цінностей тощо. Зростала кількість праць, присвячених викриттю шкідливості церковно-релігійних та пропаганді радянських свят, обрядів та звичаїв. У публікаціях М.Горєва, В.Невського і І.Чикіна Горев М.Успеньев день. – М., 1925; Невский В.И.Праздники христианские и рабоче-крестьянские. – М., 1920; Чикин И. Почему вредны для крестьянина религиозные праздники, обычаи и обряды (весенне-летний сезон). – Брянск, 1927. ці питання розглядались у загальному плані, в брошурах І.Майорова, В.Рожицина, І.Скворцова-Степанова та окремих збірниках статей розкривалась шкідливість конкретних релігійних свят, пояснювалась мета та засоби впровадження радянської святковості й обрядовості. Комсомольское рождество. – М., 1923; Майоров И. Ильин день. – М.-Л., 1926; Праздник Урожая в Северо-Кавказском Крае. – Ростов на Дону, 1926; Праздники в массовой школе. Хрестоматийный сборник. – М.-Л., 1926; Рожицын В. Святая пасха. – Х., 1923; його ж. Рождество Христово. – Х., 1925; Степанов И. Вера и знание, святая вода и микроскоп, молитвы и погода. – Тверь, 1919.

У 20-х рр. було налагоджено видання спеціальної навчально-методичної літератури. Широке розповсюдження мали публікації російських (І.Арманд, М.Бухаріна, Б.Кандідова, В.Сараб’янова, Є.Преображенського, Є.Ярославського) Арманд И. Происхождение мира. Указатель для лекторов. – М., 1921; Бухарин Н.И., Преображенский Е. Азбука коммунизма: Популярное объяснение программы РКП(б). – Одесcа, 1921; Кандидов Б. Монастыри-музеи и антирелигиозная пропаганда. – М., 1928; Сарабьянов В. Об антирелигиозной пропаганде. – М., 1923; Ярославский Е.М. Развернутым фронтом. О задачах и методах антирелигиозной пропаганды (Доклад на 2 Всесоюзном съезде Союза Безбожников). – М., 1929. і українських (С.Гопнер, Є.Квіринга, Д.Лебедя, В.Рожицина) Антирелигиозная пропаганда: Сб. материалов. – Х., 1922; Гопнер С. О методах антирелигиозной пропаганды // Знамя Коммунизма. – 1923. – № 7-8. – С. 104-107; Квиринг Э. Очередные задачи (Антирелигиозная пропаганда) // Знамя Коммунизма. – 1923. – №7-8. – С.4-6; Лебедь Д.З. Как вести антирелигиозную пропаганду // Знамя Коммунизма. – 1923. – № 7-8. – С.55-60; Рожицын В. Как выступать на собраниях с докладами и речами. – Х., 1928. й інших авторів. Переважно це були брошури-посібники, покажчики антирелігійної літератури, навчальні програми, збірники антирелігійних публікацій для викладачів і слухачів антирелігійних курсів і гуртків. Були перевидані або перекладені праці зарубіжних авторів – В.Бельше, П.Лафарга, А.Немоєвського, С.Рейнака, В.Фриче та ін. Бельше В. Происхождение человека. – М., 1921; Лафарг П. Вера в Бога. – Пг., 1918; Немоевский А. Бог Исус. Происхождение и состав евангелий. – Пг., 1920; Рейнак С. Орфей. Всеобщая история религии. Вып. 1. – М., 1919; Фриче В. Картины земного рая. – М., 1919., що знайомили читачів з видатними науковими відкриттями – променями Беккереля, періодичною системою елементів Д.Менделеєва, електричним струмом тощо.

У російських видавництвах вийшли брошури Д.Александрова, М.Лебедєва, А.Логінова, В.Лункевича, І.Тислера, Александров Д. Тайны неба. Лекция, читанная в аудиториях и клубах для рабочих в 1918-1919 гг. – Пг., 1920; Лебедев Н.К. Почему бывают землетрясения. –М.-Л., 1927; Логинов А. Наука и Библия. – М., 1922; Лункевич В. Небо и звезды. – М., 1918; Тыслер И.Е. История мироздания и происхождения жизни. Основы биологии (Конспект лекции). Вып.1. – Пг., 1920. в українських – М.Барабашева, Б.Герасимовича, Д.Граве, Є.Гуцайла, А.Панова, В.Рижкова, Є.Ткачової, П.Тутковського. Барабашев Н.П. Солнце. – Х., 1925; Герасимович Б.П. Сказки и наука о происхождении мира. – Х., 1921; Граве Д. Как устроена вселенная? Популярный очерк. – К., 1923; Гуцайло Є. Звідки взявся чоловік. – Павлоград, 1922; Панов А. Происхождение мира и жизни на земле. – Х., 1932; Рыжков В. Материя и жизнь. – Х., 1922; Ткачева Е. Вечер астрономии (Из цикла “клубных вечеров”). – Х., 1923; Тутковский П. Как произошла наша Земля? – К., 1923. Особливістю цієї групи видань було те, що вони були майже позбавлені ідеологічних нашарувань, знайомили читача з основами знань з фізики, хімії, біології, астрономії та інших природознавчих наук.

На відміну від дореволюційних часів, коли цивільна і церковна історії розвивалися як самостійні напрямки історичної науки, в працях радянських авторів соціальна роль, ідеологічні функції та діяльність православної церкви висвітлювались в контексті цивільної історії, соціально-економічних і політичних процесів, що відбувалися в Україні і оцінювалися виключно з точки зору інтересів класової боротьби й соціалістичного будівництва. Гостра антицерковна і антиклерикальна спрямованість, схематичність, фрагментарність, брак глибокого аналізу історичних подій і явищ – ось характерні риси переважної більшості подібних публікацій.

На другий період розвитку історіографії проблеми (початок 30-х - середина 50-х рр.) значно вплинула публікація влітку 1931 р. листа Й.Сталіна "Про деякі питання історії більшовизму" в журналі "Пролетарская революция". Сталин И.В. О некоторых вопросах истории большевизма. Письмо в редакцию журнала “Пролетарская революция” // Собр. соч. – Т.13. – С.84-102. В ньому він звинуватив науковців у фальсифікації історії більшовицької партії. І хоч в листі йшлося лише про історико-партійні дослідження, він негативно вплинув на подальший розвиток всієї вітчизняної історичної науки, став підставою для критики “націоналістичних” концепцій історії України Д.Антоновича, М.Грушевського та ін. Касименко О.К. Значення праць Й.В.Сталіна для створення марксистсько-ленінської історії України. – К., 1950. – С.3,12. Одночасно видавалися праці, присвячені критиці діяльності православної церкви в дореволюційній Росії, зокрема, дослідження Д.Венедиктова, Е.Грекулова і А.Дмитрєва. Венедиктов Д.Г. Палачи в рясах (Прошлое русского духовенства). – Л., 1933; Грекулов Е.Ф. Як православна церква служила самодержавству. – Х-Одеса, 1931; Дмитрев А. Кровавый навет и христианская церковь. – М., 1932; його ж. Инквизиция в России. – М., 1937. В них ця діяльність характеризувалась як антинародна, реакційна, спрямована на посилення експлуатації селянства, організацію єврейських погромів тощо.

Звинуваченням церкви в боротьбі проти науки присвячені публікації М.Шахновича. Шахнович М.И. Русская церковь в борьбе с наукой. – Л., 1939; його ж. От суеверия к науке. – Л., 1948. В працях М.Кривохатського, М.Маторіна, В.Сокола, В.Нікольського Кривохатский М. За новый быт. – М.-Л., 1931; Маторин Н. Православный культ и производство. – М.-Л., 1931; Никольский В.К. Семья и брак в прошлом и настоящем. – М., 1936; Сокол В.П. Древне-русская иконопись как идеологическое оружие господствующих классов. – Тифлис, 1931. розкриваються причин виникнення релігії та церковно-релігійних свят і обрядів. Публікувалися також антирелігійні збірки з уривками творів українських та зарубіжних літераторів, видання з антирелігійними висловлюваннями відомих вчених та праці загального плану, спрямовані проти православної церкви, Антирелигиозный художественный сборник. – Иркутск, 1938; Люди Сталинской эпохи о религии. – Л., 1940; Ярославский Е. Коммунизм и религия. – Киров, 1938. розраховані на масового читача.

Другий період формування історіографії проблеми збігся з часом зміцнення тоталітарного режиму в СРСР. Це призвело до звуження тематики публікацій й скорочення їх кількості. Спрямовані вони були не стільки на розповсюдження історичних знань, скільки на виховання "класових почуттів", "революційної пильності" та виявлення "ворогів народу", в тому числі й серед представників духовенства, яких звинувачували в шпигунстві, належності до контрреволюційних організацій тощо. Історики, перебуваючи під тиском ідеологічного консерватизму і авторитаризму, були позбавлені права на багатоваріантність мислення, вимушені були дотримуватись "генеральної лінії", відхід від якої міг мати найтрагічніші наслідки.

У третьому періоді розвитку історіографії проблеми (середина 50-х - 80-ті рр. ХХ ст.) вийшли друком дослідження І.Артеменка, М.Брайчевського, М.Котляра, О.Моці, П.Толочка, що були присвячені висвітленню вірувань стародавніх слов'ян, запровадженню християнства, історії православної церкви часів Київської Русі тощо. Ці праці отримали позитивну оцінку фахівців, які ми поділяємо. Див. вступну статтю П.Яроцького до книги: Історія православної церкви в Україні. – К., 1997. – С.3-7.

Безпосереднє відношення до нашої проблеми мають праці українських (В.Єленського, М.Забереж'єва, О.Молчанова, М.Расторгуєвої) Єленський В. Здійснення в УСРР Декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” в перші роки соціалістичного будівництва // УІЖ. – 1988. – №3. – С.58-61; Забереж’єв М. Політика КПРС і Радянської держави по відношенню до релігії, церкви та віруючих: Слухачам системи партійної освіти // Людина і світ. – 1983. – №3. – С.58-61; Молчанов О. Перше покоління (Українські атеїсти перших років Радянської влади на Україні) // Людина і світ. – 1967. – №12. – С.12-17; Расторгуєва Н. До питання про антинародну позицію церкви під час голоду в 1921- 1922 рр. // УІЖ. – 1967. – №1. – С. 65-69. і російських (Н.Бєлик, А.Іванова, В.Куроєдова) Белык Н. Строго соблюдать законодательство о религиозных культах // Советская юстиция. – 1982. –

№ 20. – С.10-12; Иванов А. Свобода совести в первых законодательных актах Советского государства // Наука и религия. – 1978. – №10. –С.29-33; Куроедов В. Советское законодательство о религиозных культах // Агитатор. – 1982. – № 15. – С. 38-42. авторів, присвячені правовим аспектам державно-церковних взаємин в СРСР, діяльності органів радянської влади з відокремлення церкви від держави, підготовці кадрів пропагандистів-"антирелігійників", критиці позиції духовенства за часів голоду 1921-1922 рр. На жаль, в цей період з-під пера українських істориків не вийшло жодного солідного дослідження з нашої проблеми.

Висвітленню проблеми "самодержавство і православна церква" були присвячені дослідження російських авторів Є.Грекулова і Р.Плаксіна, Грекулов Е.Ф. Православная церковь – враг просвещения. – М., 1962; його ж. Церковь, самодержавне, народ (2-я половина XIX – начало XX вв.). – М., 1969; Плаксин Р.Ю. Крах церковной контрреволюции. 1917-1923 гг. – М., 1968; його ж. Тихоновщина и ее крах: Позиция православной церкви в период Великой Октябрьской социалистической революции и гражданской войны. – Л., 1987. в яких розкривається буцімто виключно негативний вплив церкви на розвиток народної освіти, піддаються критиці мета створення та зміст навчальних програм духовних навчальних закладів. Церковні владні структури характеризуються як борці з інакомисленням в церкві та суспільстві.

У 1984 і 1987 рр. вийшли друком монографії білоруського дослідника М.Корзуна. Корзун М.С. Русская православная церков на службе эксплуататорских клас сов. Х в. – 1917 год. – Минск, 1984; його ж. Русская православная церковь. 1917-1945 гг. : Изменение социально-политической ориентации и научная несостоятельность вероучения. – Минск, 1987. У першій книзі висвітлюється історія православної церкви з часів Київської Русі до революційних подій 1917 р., у другій – діяльність в період громадянської війни та на початку 20-х рр., розкривається процес переходу духовенства на позиції лояльності до радянської влади. Відсутність архівних матеріалів зумовила неповноту висвітлення історичних явищ, недостатню аргументованість окремих суджень і висновків. Складається враження, що за радянських часів процеси у сфері державно-церковних взаємин відбувались стихійно, без будь-якого втручання партійних і радянських органів.

У другій половині 60-х-80-х рр. з’явилась низка публікацій, присвячених історії “обновленського” руху в РПЦ. М.Шейнман пов'язує розкол РПЦ з антирадянською позицією патріарха Тихона, його відмовою від реформування церкви, що призвело до її розколу. Шейнман М.М. Обновленческое течение в русской православной церкви после Октября // Вопросы научного атеизма. Вып.2. Модернизация религиии в современных условиях. – М., 1968. – С.41-65. До причин виникнення “обновленського” руху автори відносять також: необхідність трансформації православної ідеології “з феодально-кріпосницької ... в ідеологію буржуазну” (М.Гордієнко, П.Курочкін); Гордиенко Н.С., Курочкин П.К. Либерально-обновленческое движение в русском православии начала ХХ века // Вопросы научного атеизма (Сборник статей). Вып.7. – М., 1969. – С.313-340. намагання церковних і світських реформаторів пристосувати церкву до соціально-політичних змін у суспільстві (М.Красников); Красников Н.П. Русское православие: история и современность. – М., 1988. пошук шляхів виходу з кризи, в якій патріарша церква опинилась під час вилучення церковних цінностей 1922 р. (М.Гордієнко). Русское православие: вехи истории. – М., 1989.

Після ліквідації УАПЦ більшовиками (1930 р.) радянські історики по суті не вивчали історію автокефального руху в Україні. Лише на початку 70-х рр. вийшли статті М.Ільницького, Б.Чумака й ін., Ільницький М. Автокефалія без мантії // Жовтень. – 1972. – № 5. – С.122-125; Чумак Б. Справжне обличчя автокефалізму // Під прапором ленінізму. – 1973. – №20. – С.32-35. в яких діяльність УАПЦ за весь час її існування характеризується як антинародна та буржуазно-націоналістична. Подібні оцінки УАПЦ в радянській історіографії зберігалися до кінця 80-х рр. XX ст. Н.Бевзюк, спеціально аналізуючи в своїй кандидатській дисертації (1989 р.) процес "створення УАПЦ і її діяльності як ідеологічного знаряддя буржуазних націоналістів" прийшла до висновку, що "в період громадянської війни православна церква в Україні виступала як антинародна реакційна сила, яка прагнула зміцнити окупаційний режим і капіталістичну експлуатацію, відвернути трудящих від революційно боротьби за соціальне, національне і духовне визволення". Бевзюк Н.П. Украинская автокефальная церковь в годы гражданской войны: образование и деятельность: Автореф. дис. … канд.ист.наук. – Одесса, 1989. – С.6.

Науковий аналіз праць радянських істориків середини 50-х - 80-х рр. ХХ ст. свідчить про те, що православна церква перестала сприйматись як така, що загрожувала існуванню радянської влади. На перше місце висувалися питання про подолання релігійних пережитків, активізацію антирелігійної пропаганди. Пожвавилась розробка науково-атеїстичної тематики, причому майже виключно філософами, соціологами, фахівцями з наукового атеїзму. У 70-ті рр. вийшли друком праці В.Кобецького і І.Яблокова,Кобецкий В.Д. Социологическое изучение религиозности и атеизма. – Л., 1978; Яблоков И.Н. Методологические проблемы социологии религии. – М., 1972. монографії й статті В.Огнєвої, А.Окулова, В.Тимофєєва й ін. Ленинское атеистическое наследие и современность // Актуальные проблемы изучения истории религии и атеизма. – Л., 1980; Огневая Е.В. В.И.Ленин об отношении партии и государства к религии // Вопросы атеизма. – 1980. – Вып. 16. – С.34-41; Окулов А.Ф. Ленинское атеистическое наследие и современность. – М., 1986. Тимофеєв В. Непохитні ленінські принципи // Людина і світ. – 1980. – № 1. – С.11-17. В них аналізувались погляди В.Леніна на релігію, організацію атеїстичної пропаганди, необхідність розповсюдження науково-матеріалістичних знань, викорінення релігійних традицій і звичаїв тощо. Теоретична розробка причин існування та визначення шляхів подолання релігійних пережитків у країні часто спиралась на конкретно-соціологічні дослідження та практику атеїстичної роботи серед віруючих.

Розкриттю сутності православної ідеології та її критиці були присвячені дослідження російських (А.Осипова, В.Титова) Осипов А.А. Путь к духовной свободе (Рассказ бывшего богослова). – М., 1960; його ж. Откровенный разговор с верующими и неверующими: Размышления бывшего богослова. – Л., 1978; Титов В.Е. Православие. – М., 1967. й українських (В.Зоц, Ю.Калініна, М.Копаниці, М.Красникова, П.Сауха, В.Танчера,) Зоц В.А. Православне и культура: Факты против домыслов. – К., 1986; Зоц В.А., Красников Н.П. Социально-этические воззрения русского православия в ХХ веке. – К., 1988; Калинин Ю.А. Критика философско-идеалистических основ современного православия. – К., 1987; Копаница Н.П. Русское православие, государство и культура: (Исторический аспект). – М., 1989; Саух П.Ю. Атеизм и религия о счастье и месте человека в мире. – Днепропетровск, 1989; Танчер В.К. Религия и современный мир. Проблемы социально-политического модернизма в русском православии. – К., 1985. вчених, переважно філософів. Кількість подібних праць значно зросла в другій половині 80-х рр. у зв'язку з наближенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі.

Важливе значення надавалось критиці православної концепції моралі. Російські (С.Анісімов, П.Курочкін, Ф.Придувалов, В.Сапроненко, В.Шердаков) Анисимов С.Ф. Нравственный прогресс и религия. – М., 1965; Курочкин П.К. Православие и гуманизм. – М., 1962; Придувалов Ф.М. Приспособленческие тенденции в идеологии современного православия в СССР // Критика религиозной идеологии. Сб. статей. – М., 1961; Сапроненко В.В. Духовные потребности и православие. – Ставрополь, 1985; Шердаков В.Н. Иллюзия добра: Моральные ценности и религиозная вера. – М., 1982. і українські (С.Білинець, М.Колісник, В.Фуров) Билинец С. Тьма и ее слуги. О православных монастырях и монашестве. – К., 1960; Колесник Н.А., Фуров В.Г. Гражданственность и религиозная вера. – К., 1985. автори заперечували позитивний вплив релігії на духовне життя, твердження богословів про пріоритет православної церкви в питаннях моралі. На їх думку, сутність християнських моральних принципів полягає не в покращенні моральності людей, а в намаганні посилити їх релігійність, зміцнити позиції православної церкви в суспільстві.

На середину 80-х рр. XX ст. радянська історична наука залишалась міцно вмонтованою у систему державних інститутів та ідеологічних догм і опинилась у глибокій кризі. З початком “перебудови” історики почали змінювати методологічні підходи у вирішенні завдань історичної науки, використовувати нові підходи й методи досліджень у сфері державно-церковних відносин. Свідченням цього стала поява колективної монографії "Русское православие: вехи истории", автори якої визначили свій методологічний підхід до висвітлення проблеми як “вільно-творчий”. Особливий інтерес викликає останній розділ книги, що написаний М.Гордієнком. Ним ретельно проаналізовані досить складні процеси, пов'язані з виникненням "обновленського" руху в РПЦ та відновленням її єдності. Як справедливо вказують автори монографії, наприкінці 80-х рр. історія православної церкви залишалась однією з найменш досліджених проблем радянської історіографії. Русское православие: вехи истории. – М., 1989. – С.5.

Слід згадати збірник статей "На пути к свободе совести", На пути к свободе совести. – М., 1989. авторами якого є як атеїсти, так і представники різних релігійних конфесій. Звертають на себе увагу статті Д.Фурмана "Религия, атеизм и перестройка", де поставлене питання про реальне відокремлення церкви від держави, та колишнього директора Інституту наукового атеїзму Академії суспільних наук при ЦК КПРС В.Гараджі, який справедливо вважає, що радянські дослідники майже