НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

ІМЕНІ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

Сімперович Володимир Миколайович

УДК [930.1/2:325.86] (477) „19”

Історіографія національно-демократичного руху

за суверенізацію та незалежність України

на рубежі 80-х – 90-х років ХХ століття

07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ-2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Калакура Ярослав Степанович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки, професор

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Коцур Анатолій Петрович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра української історії та етнополітики, завідувач

кандидат історичних наук

Назарчук Олександр Миколайович,

Київський національний економічний університет, кафедра політичної історії, асистент

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ української історіографії

Захист відбудеться 27 жовтня 2005 р. о 12.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України (вул.Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 24 вересня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Песчаний О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В сучасних умовах значно зріс дослідницький інтерес до історії національно-визвольних та демократичних рухів. Новітня історіографія трактує український національно-демократичний рух як спадкоємця національно-визвольної боротьби з поневолювачами, як організовані дії, спрямовані на збереження і розбудову української нації, на утвердження національної державності на засадах демократії та права. Своєрідність національно-демократичного руху на рубежі 80-х – 90-х рр. минулого століття полягала в тому, що його стрижнем була боротьба за суверенізацію та державну незалежність України, а в організаційному розвитку простежувались три умовних етапи: становлення політизованих “неформальних” об’єднань; створення Народного руху України; формування нових політичних партій, альтернативних до КПРС. Криза радянського тоталітаризму, перебудовні процеси, національно-демократичний рух за незалежність України, демократизація суспільства, політична структуризація органів влади, участь дедалі ширших верств населення у політичних процесах, і, як наслідок, відновлення української державності стали предметом численних історичних, політологічних, правничих досліджень. З огляду на це, актуальність дослідження та його наукове значення зумовлюється об’єктивною потребою в підведенні підсумків, осмисленні основних надбань історіографії з проблеми. Осягнення історії національно-демократичного руху за суверенізацію та незалежність України крізь призму здобутків історіографії має важливе наукове і суспільно-політичне значення. Справа не тільки у значному відставанні історіографічних вислідів від сучасних потреб історичної науки, але й у відсутності комплексного та критичного підходу до осмислення процесу нарощування знань з історії національно-демократичного руху за здобуття незалежності України.

Актуальність дослідження обумовлюється рядом суттєвих чинників:

-

-

-

-

Отже, подальше вивчення історії національно-демократичного руху за суверенізацію та незалежність України, створення нових узагальнюючих праць неможливе без критичного аналізу вже наявних досліджень, з’ясування їх значимості, виокремлення малодосліджених аспектів. Історіографічне осмислення стану розроблення теми дозволить продовжити грунтовне та якісне її дослідження, актуалізувати значення набутих знань та досвіду для розбудови української держави.

Історіографічний аналіз особливостей національно-демократичного руху за суверенітет і незалежність України є важливим також з точки зору практики. По-перше, врахування повноти дослідженості проблеми дає змогу об’єктивно оцінити стан і перспективи розвитку політичних процесів в Україні, з’ясувати вплив на них національно-демократичного руху, їх взаємозв’язок та взаємозалежність, осмислити значення повчальних уроків. Комплексне вивчення надбань з історії національно-демократичного руху набуває дедалі більшої актуальності і в зв’язку з труднощами у формуванні громадянського суспільства, незавершеністю демократичних державотворчих процесів, прорахунками влади. Без виявлення і врахування повчальних уроків розгортання національно – демократичних процесів, їх впливу неможливо збагнути особливості, фактори та напрями реформування та утвердження демократичного суспільства.

По-друге, необхідність історіографічного дослідження українського національно-демократичного руху рубежу 80-х – 90-х років минулого століття продиктована й тим, що він не припинявся після проголошення незалежності України, свідченням чого стала „помаранчева” революція осені 2004 р. Перспективними є дослідження, орієнтовані на демократизацію суспільно-політичного життя в умовах євроінтеграційних процесів в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами та планами. Дисертація виконана в рамках наукового напряму Київського національного університету імені Тараса Шевченка, пов’язаного з темами „Розвиток спеціальних галузей історичної науки”, „Історія формування і розвитку української держави”. Тема затверджена Вченою радою історичного факультету університету (протокол № 5 від 21 лютого 2002 р.).

Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити провідні тенденції нагромадження знань з історії національно-демократичного руху за суверенітет і незалежність України на рубежі 80-х – 90-х років ХХ ст., з’ясувати стан, повноту і достовірність досліджень, окреслити перспективи подальшого вивчення.

Завдання дисертації випливають з поставленої мети, підпорядковуються їй і полягають у наступному:

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дисертаційного дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел з історії національно-демократичного руху за суверенітет і незалежність України, діяльність провідних істориків у цій ділянці та їх наукові надбання.

Предметом дослідження є історіографічний процес 90-х рр. ХХ-го ст. і початку ХХІ-го ст., провідні тенденції та закономірності розвитку знань з історії національно-демократичного руху за суверенізацію та унезалежнення України, встановлення їх достовірності, повноти і об’єктивності.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на методологічних принципах історизму, об’єктивності та спадкоємності. При розв’язанні поставлених завдань використано загальнонаукові та спеціальні методи: аналізу та синтезу, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний та інші.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з кінця 80-х рр. ХХ-го до початку ХХІ-го століття. Вибір нижньої межі дослідження обумовлений тим, що на 1987 – 1988 рр. припадає як власне активізація національно-демократичного руху, так і поява перших праць, присвячених цій проблемі. Верхня межа дисертаційного дослідження дає змогу охопити найновіші праці з теми, простежити особливості сучасного розвитку знань.

Географічні межі дисертації включають основні терени української історіографії. Враховувалось, що саме в межах материкової України і частково української діаспори найбільш плодотворно досліджувалась історія національно-демократичного руху на межі 80-х – 90-х рр. минулого століття.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на методологічних принципах історизму, об’єктивності та спадкоємності. При розв’язанні поставлених завдань використано загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, зокрема, історіографічного аналізу, синтезу, порівняльний, ретроспективний та ін.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше комплексно і системно узагальнюється історіографія національно - демократичного руху за суверенітет і незалежність України. У роботі визначені та проаналізовані провідні тенденції розвитку історичних знань про особливості його пробудження, розгортання і вплив на державотворчі процеси, виявлено наукові надбання і упущення, окреслено актуальні напрями подальшого опрацювання теми.

Науково-практичне значення отриманих результатів зумовлюється тим, що вони не тільки з’ясовують сучасний стан дослідження проблеми, але й окреслюють шляхи її подальшої розробки. Висновки, узагальнення можуть бути враховані та використані в узагальнюючих історіографічних і спеціальних працях, у дослідженнях з історії політичних партій і рухів, у навчальних курсах з історіографії, політичної історії та політології. Разом з тим, теоретичне і практичне значення результатів дослідження визначається новизною і комплексним підходом до аналізу поставленої проблеми, першим систематизованим висвітленням історіографії національно-демократичного руху за незалежність України. Проведене дослідження має прикладне значення для роботи громадсько-політичних об’єднань, для актуалізації їх історії.

Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження апробовані на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доповідалися на 5 наукових конференціях, зокрема: „Українська історіографія на межі тисячоліть” (історіографічні читання, присвячені 35-річчю Українського історичного товариства, 29 вересня 2000 р., м. Київ); „Джерела з історії української державності” (Четверті джерелознавчі читання „Джерела з історії української державності”, присвячені 10-ій річниці незалежності України, 13 листопада 2001р., м. Київ.); „Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи дослідження” (наукова конференція до 215-ї річниці від дня народження автора першої історії України Д. Бантиш-Каменського”, 20-21 травня 2003 р., м. Київ); „Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє”, (наукова конференція молодих вчених та аспірантів, 26 листопада 2003 р., м. Київ); „Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (ХІІІ щорічна міжнародна науково-практична конференція, 21-22 жовтня 2004 р., м. Київ).

Публікації. Основні положення і висновки оприлюднені в 4 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена її метою та завданнями, а також особливостями становлення і розвитку історіографії національно-демократичного руху за суверенізацію та незалежність України на рубежі 80-х – 90-х років ХХ століття. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів (12 підрозділів), висновків (174 с.), списку використаних джерел та літератури (54 с., 601 позиція), додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність та важливість теми дисертації, її мета і завдання, визначаються об’єкт та предмет, хронологічні рамки та географічні межі дослідження, розкривається наукова новизна та науково-практичне значення отриманих результатів, структура дисертаційної роботи.

Перший розділ „Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів і містить загальну характеристику стану наукової розробки теми, структури та інформаційних можливостей використаного джерельного комплексу та з’ясування методологічних засад дослідження.

У підрозділі 1.1. „Стан наукової розробки проблеми” на основі аналізу наявних праць історіографічного характеру окреслено загальний стан і повноту наукової розробки теми дисертації, обґрунтовано актуальність і доцільність її подальшого опрацювання.

Незважаючи на важливість теми і наявність великої кількості публікацій, в історіографічному плані вона розроблена недостатньо. Здійснені спроби проаналізувати літературу з історії національно-демократичного руху за суверенітет та незалежність України на рубежі 80-х – 90-х рр. ХХ ст. не дають відповідей на корінні питання щодо стану і повноти дослідження теми. Наявні історіографічні праці умовно поділено на наступні різновиди: історіографічні вступи індивідуальних монографій, дисертацій та колективних праць, що висвітлюють різні аспекти національно-демократичного руху; статті в наукових журналах та збірниках; спеціальні історіографічні праці та навчальна література; огляди та рецензії. Ці групи історіографічних праць відрізняються між собою задумом, спрямованістю, глибиною аналізу, хронологічними рамками тощо.

В історіографічних оглядах індивідуальних та колективних праць здебільшого подається анотований перелік публікацій з теми, висвітлюються поаспектно особливості розгортання досліджень з історії національно-демократичного руху за суверенізацію і незалежність України. Гончарук Г.І. Народний рух України. Історія. – Одеса, 1997. – С. 12.; Гарань О. Убити дракона: З історії Руху та нових партій України. – К., 1993. – С. 7-8.; Джос Ф.Х. Політична палітра України. – К., - Вінниця, 1993. – С. 3-5.; Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: сер. 1950-х – поч. 1990-х рр. – К., 1998. – С. 13 та ін. Порівняно більше уваги проблемам історіографії приділено у монографії О.Бойка і колективному дослідженні одеських науковців „Формування партійної системи сучасної України”. Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: Основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. – К., 2002. – С. 4-9.; Кормич Л.І., Шелест Д.С., Бабій С.І. Формування партійної системи сучасної України. – Одеса, 2000. – С. 7-12.

Огляд стану наукової розробки проблеми в більшості дисертаційних робіт також поданий переважно у вигляді розширених анотацій. Бабій С.І. Формування багатопартійності в Україні: Автореф. дис... канд. політ. наук. – К., 1998. – С. 2-3.; Пилипенко О.О. Національно-демократичний рух в Україні (др. пол. 80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст..): Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1997. – С. 3-8.; Стасюк І.М. Український національно-патріотичний рух в УРСР (сер. 1950-х – кін. 1990-х рр.): Автореф. дис... канд. іст наук. – Л., 2002. – С. 8 та багато ін. Як правило, у них найчастіше фігурують праці А.Білоуса, К.Богомаза, О.Гараня, А.Камінського, В.Литвина, А.Русначенка, А.Слюсаренка, М.Томенка та інших дослідників, але без належної персоніфікації їх внеску в науку.

Окремо виділено роботу І.Кизименко, яка частково перекликається з нашою дисертацією, за рахунок деяких спільних груп джерел. Дослідниця поставила перед собою доволі широкі завдання: проаналізувати історіографію суспільно-політичних рухів України 90-х рр. ХХ ст., включаючи діяльність політичних партій, профспілковий і молодіжний рух, жіночі ініціативи. Головний акцент зроблено на висвітлення історичною наукою діяльності суспільно-політичних організацій в роки незалежності. Віддаючи належне науковому доробку І.Кизименко, все ж слід зазначити, що він лише дотично стосується нашого дослідження, оскільки торкається аналізу здобутків істориків щодо пізнішого етапу суспільно-політичного життя в Україні.

Важливе значення для історіографічних студій з проблеми мають статті в наукових журналах і збірниках, Гаврилова Н.В., Крилова Н.І. НРУ в сучасній історіографії //Народний рух України: місце в історії та політиці: мат. Третьої Всеукр. Конф. – Одеса, 1998. – С. 15-16.; Глушкова Л.В. Соціал-демократичний рух в Україні в 90-х рр. ХХ ст..: історіографія проблеми //Грані. – 2002. - № 1. – С. 83-90.; Шановська О.А. Історіографія про створення та діяльність Народного руху України //Вісник КНУ ім.. Тараса Шевченка. Історія. – 2002. – Вип.. 63-64. – С. 39-40 та ін. більшість з яких носять галузевий характер і є лише дотичними до нашої теми, а також рецензії на праці, присвячені відновленню державної незалежності України, Заславський І. Дух одвічної стихії: Польові дослідження українського національно-визвольного руху /Рец. на: Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-1980-х років. – К., 1999. – 324 с. //Україна молода. – 2000. – 12 жовт. які містять загальну оцінку і деякі критичні зауваження щодо їх слабких сторін. Однак більшості рецензій властивий анотаційно-інформаційний характер.

Що ж стосується навчальної літератури з новітньої історії України, то переважно вона позбавлена історіографічних оглядів. Винятком є посібник колективу авторів Київського університету імені Тараса Шевченка. Новітня історія України (1900-2000): підручник /А.Г.Слюсаренко та ін. – К., 2000. – С. 537-539. В короткому параграфі під назвою „Україна в 1985-1991 рр.: історіографія” згадуються праці О.Гараня, О.Гончарука, А.Камінського, В.Литвина, А.Слюсаренка, М.Томенка, колективні праці відділу сучасної історії Інституту історії України НАН України тощо.

Розглянуті в підрозділі праці не мали своїм завданням з’ясувати становлення і розвиток знань про національно-демократичний рух за суверенізацію та унезалежнення України, і все ж їх можна розглядати як підготовчий етап вивчення даної проблеми. Минуло десять років від появи спеціальної історіографічної роботи під редакцією Л.Беренштейна, Огляд публікацій з політичного і економічного розвитку незалежної України (1991-1995 рр.) /Ф.Джос та ін; Л.Ю.Беренштейн (ред.). – К., 1995. – 48 с. яка присвячувалась огляду літератури першої половини 90-х років ХХ ст. про політичний і економічний розвиток України, де значне місце посідав аналіз історико-партієзнавчих публікацій. Оскільки автори розглядають відносно незначний за часом період на підставі залучення лише окремих джерел (в основному характеризують програми політичних партій, матеріали періодичної преси у їх сукупності, праці А.Білоуса, О.Гараня, Ф.Джоса, В.Литвина та інших), вони не розв’язали всього кола питань історіографії національно-демократичного руху за суверенізацію і незалежність України на рубежі 80-х – 90-х рр. минулого століття.

Недостатня розробленість проблеми в історіографічному ракурсі, відсутність відповідних досліджень при наявності численних індивідуальних і колективних праць, наукових статей, дисертацій, інших матеріалів з теми, які досі не піддавалися історіографічному аналізові, визначило доцільність спеціального історіографічного дослідження історії національно-демократичного руху за суверенітет і державну незалежність України.

Другий підрозділ першого розділу „Основні групи історіографічних джерел та їх інформаційні можливості” містить стислу характеристику джерельної бази дослідження, її класифікацію. Історіографічні джерела трактуються як носії відомостей про розвиток історичної думки і збагачення знань з історії національно-демократичного руху за суверенізацію та незалежність України. Джерельний комплекс дослідження складають різні за своїм призначенням, змістом і жанром історіографічні джерела, які умовно поділені на наступні групи:

– узагальнюючі дослідження, які безпосередньо присвячені відновленню незалежності України; тематичні збірки наукових статей, статті в журналах та наукових вісниках; узагальнюючі праці з історії України, що висвітлюють розгортання національно-демократичного руху в контексті загальноісторичних чи локальних процесів; матеріали наукових конференцій, круглих столів та читань; дисертації та автореферати дисертацій;

– праці, що присвячені вивченню життя та діяльності лідерів громадсько-політичних угруповань рубежу 80-х – 90-х рр. ХХ ст.;

– довідкова та навчальна література (навчальні посібники та підручники, різноманітні довідники про політичні партії та рухи; бібліографічні покажчики);

– джерела особового походження засновників та керівників політичних партій та рухів України, народних депутатів та державних діячів (доповіді, публічні виступи, прес-конференції, інтерв’ю та статті, спогади);

– праці про політичні партії на рубежі 80-х – 90-х рр. минулого століття, в яких аналізуються документальні матеріали, коментарі до збірників документів та матеріалів; власне самі документи політичних партій та рухів України, які мали суттєвий вплив на розвиток досліджень з проблеми;

– матеріали газетної періодики, пов’язані з розвитком досліджень історії національно-демократичного руху за суверенізацію та незалежність України.

Взятий у сукупності наявний комплекс основних груп історіографічних джерел дозволяє простежити, яким чином йшов процес зародження і розвитку знань з проблеми, служить основою встановлення повноти та достовірності вивчення її вузлових аспектів, а також виявити неповно висвітлені питання.

У підрозділі 1.3. „Методологічні засади дослідження” розглянуті принципи і методи наукового осмислення історіографії національно-демократичного руху за незалежність України. Специфіка предмету та змісту історіографічного пізнання зумовлює вибір у кожному конкретному випадку відповідних методів дослідження.

Визначальну роль у дослідженні історіографії проблеми відіграють фундаментальні принципи історизму, об’єктивності, системності, всебічності, наступності та спадкоємності, які забезпечують науковість, правдивість і комплексність пізнання. Історіографічні джерела проаналізовані на основі використання наукових методів аналізу та синтезу, історико-генетичного, історико-порівняльного, історико-типологічного, історико-системного, синхронного та інших методів досліджень. Розглянутий також поняттєвий апарат дослідження, який окреслений назвою дисертації та її головними похідними. Насамперед, це „національно-демократичний рух”, „„неформальні” організації”, „загальна криза тоталітарної системи”, „суверенізація”, „незалежність”, „багатопартійність” та інші.

У другому розділі „Історіографія радикалізації українського опозиційного руху наприкінці 80-х років ХХ століття”, який складається з трьох підрозділів, висвітлені наступні історіографічні проблеми: по-перше, обґрунтування мотивів радикалізації українського опозиційного руху наприкінці 80-х рр. ХХ ст., який поглибив загальну кризу радянської тоталітарної системи, аналіз доробку істориків з проблем суспільно-політичних трансформацій в останні роки горбачовської „перебудови”; особливості поглядів істориків на різних історіографічних етапах; по-друге, піддано історіографічному аналізові сукупність науково обґрунтованих знань з історії „неформальних” об’єднань в Україні, персоніфіковано роль дослідників у висвітленні теми; по-третє, виділено історіографію Української Гельсінської Спілки, яка займала домінуюче місце в радикалізації українського опозиційного руху наприкінці 80-х рр., проаналізовано здобутки і прорахунки у висвітлені її ролі.

Перший підрозділ „Історики про особливості суспільно-політичного розвитку України в умовах загальної кризи тоталітарної системи” містить періодизацію розвитку знань з історії національно-демократичного руху, як головного компонента суспільно-політичного розвитку України рубежу 80-х – 90-х рр. ХХ ст. Умовно виділено три основних етапи дослідження проблеми. Перший охоплює відтинок з 1988 року по 1991 рік, коли власне на тлі перебудовчих процесів зароджувалася історіографія проблеми, створювалися перші історичні дослідження з теми; другий, якісно новий етап – розпочався з проголошенням незалежності України і тривав до середини 90-х років. Третій етап зумовлений появою принципово нових праць узагальнюючого характеру, пов’язаний з другою половиною 90-х років і продовжується в сучасних умовах. Звичайно, на кожному з них оновлювалися методи дослідження, поглиблювалася постановка питань суспільного розвитку України, долалися ідеологічні та методологічні стереотипи, зменшувався тиск політичних чинників на історичну науку.

Праці першого історіографічного етапу Литвин В. Громадсько-політичні формування на Україні: становлення, тенденції розвитку //Під прапором ленінізму. – 1990. - № 23. – С. 44-55.; Камінський А. На перехідному етапі: гласність, перебудова і демократія на Україні. – Мюнхен, 1990. – 624 с.; Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Нові політичні партії України: Довідник. – К., 1990. – 48 с. та ін. лише в загальних контурах окреслювали нові явища в суспільно-політичному житті на етапі активізації руху за суверенізацію та унезалежнення України. На них відбивався слід заідеологізованого й заполітизованого підходу багатьох істориків до оцінки суспільних процесів, мали місце суперечливі або й помилкові твердження. Водночас історичні та політологічні розвідки цих років дають змогу усвідомити поступовий відхід авторів від стереотипів минулого, їх переорієнтацію на українську проблематику, в тому числі на питання національно-демократичного руху. Саме в цей період започатковано формування джерельної бази, розпочато видання збірників документів і матеріалів, присвячених українському відродженню. Історики паралельно з публіцистами, журналістами, громадсько-політичними діячами висвітлювали участь населення в перебудовчих і демократичних процесах, у зародженні та становленні багатопартійності в Україні. Особлива увага приділялася постанню Народного руху України, популяризації національно-демократичних цінностей. Загалом у ці роки був закладений наріжний камінь у фундамент історіографії суверенізації та унезалежнення України.

Другий етап історіографії руху національно-демократичних сил за самостійність України зумовлений проголошенням державної незалежності, характеризується не тільки пожвавленням досліджень з проблеми, залученням значно ширшої джерельної бази, але й новою якістю праць. У рамках цього етапу вийшли у світ праці О.Гараня, А.Білоуса, Ф.Джоса, В.Михайліва та інших. Гарань О.В. Від створення Руху до багатопартійності. – К., 1992. – 48 с.; Його ж. Убити дракона: З історії Руху та нових партій України. – К., 1993. – 197 с.; Білоус А. Політичні об’єднання України. – К., 1993. – 108 с.; Джос Ф.Х. Політична палітра сучасної України. – К., Вінниця, 1993. – 130 с.; Михайлів В. Українська національна партія //Політика і час. – 1992. - № 2. – С. 64-68 та ін.

З другої половини 90-х років окреслюється третій етап дослідження проблеми, пов’язаний з появою монографічних праць О.Бойка, Г.Гончарука, В.Кафарського, А.Русначенка та інших, Гончарук Г.І. Народний рух України. Історія. – Одеса, 1997. – 380 с.; Кафарський В.І. Комунізм і український національно-визвольний рух. – Івано-Франківськ, 2002. – 832 с.; Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні (сер. 1950-х – поч.. 1990-х рр.). – К., 1998. – 720 с.; Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: Основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. – К., 2002. – 306 с. а також робіт узагальнюючого характеру, Див., напр.: Політична історія України ХХ століття: У 6 т. /Редкол.: І.Ф.Курас (гол.) та ін. – Т. 6: Від тоталітаризму до демократії (1945-2000) /О.Майборода, Ю.Шаповал, О.Гарань та ін. – К., 2003. – 696 с. та ін. які вирізнялися більшою масштабністю та ґрунтовністю. Новітні дослідження характеризувалися залученням ширшої джерельної бази, більшою об’єктивністю, збагаченням дослідницької тематики.

У другому підрозділі – „Дослідження „неформальних” організацій як виклику радянській монопартійній системі” аналізуються праці, що відображають історію створення та діяльності „неформальних” організацій України. Відзначено, що серед перших авторів, які зацікавились діяльністю „неформалів”, були журналісти державної та „неформальної” (альтернативної) преси. Щоправда, оприлюднювані ними відомості були здебільшого суб’єктивними, ідеологічно упередженими та заангажованими. Так, республіканська офіційна преса, працюючи в жорстких реаліях, сформованих і контрольованих політико-ідеологічними структурами КПРС-КПУ, оцінюючи перебудовні процеси на теренах України, інформуючи про створення і діяльність „неформальних” організацій, характеризувала їх здебільшого негативно. Більшою об’єктивністю відзначалась „неформальна” або альтернативна преса, що робить її матеріали цінним історичним джерелом, яке відбиває радикалізацію опозиційного руху.

Наукове вивчення процесу творення альтернативних організацій, його осмислення як на теоретичному, так і на конкретно-історичному рівні почалося з 1991 року. Історіографію проблеми суттєво збагатили такі дослідники як О.Бриндак, О.Гарань, І.Калмакан, В.Литвин, М.Томенко та інші. Зазначено, що тривалий час в українській історіографії не було праць, які б комплексно розглядали основні аспекти діяльності „неформальних” організацій в Україні. Цю прогалину певною мірою заповнили наукові розвідки О.Бойка. Бойко О. Неформальні організації у добу перебудови: характерні риси та особливості розвитку (з історії ТУМу, „Меморіалу” та „Зеленого світу” //Сіверянський літопис. – 2000. - № 5. – С. 43-47.; Його ж. Предтеча Руху: неформальні організації як фактор громадсько-політичного життя України у період перебудови //Людина і політика. – 2001. - № 1. – С. 44-57. До надбань української історичної науки віднесено систематизацію відомостей з історії таких об’єднань, як Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, „Меморіал”, Український культурологічний клуб, „Товариство Лева”, Український Демократичний Союз, „Зелений світ”.

Позитивно оцінюючи здобутки вітчизняних дослідників у вивченні історії формування і діяльності „неформальних” організацій в Україні, в підрозділі зазначено, що ця проблема ще залишається недостатньо опрацьованою. Зокрема, історія створення та формування інших неформальних організацій, особливо регіональних, діяльність яких не виходила за межі місцевої території.

У третьому підрозділі „Українська Гельсінська Спілка в світлі історичної науки” аналізується література, присвячена різноманітним аспектам створення та діяльності УГС, найбільш політизованої організації. Враховуючи, що УГС ще в ході свого конституювання стала в опозицію до КПУ, а її діяльність від самого початку виходила за рамки декларованої „перебудовчої” політики, в офіційній пресі відразу ж розгорнулася ідеологічна кампанія проти Спілки, суть якої полягала у розвінчуванні „антирадянських заходів”, „націоналістичних проявів” і „антидержавної діяльності”. Принципово в іншому ключі висвітлювалась діяльність Спілки в „неформальній”, або альтернативній пресі. Замітки про УГС вирізнялися помітною патріотичністю, певною ідеалізацією з акцентом на національний аспект. З проголошенням незалежності України історія формування і діяльності Української Гельсінської Спілки вийшла на передній план історичних досліджень. Історична наука збагатилася працями, в яких на основі нових методологічних підходів і доволі великого кола джерел висвітлювалися різноманітні аспекти діяльності УГС. Щоправда, хоча узагальнюючої ґрунтовної праці з історії Гельсінської Спілки так і не створено, але в підрозділі фігурує численна література, яка висвітлює основні аспекти її діяльності. Див., напр.: Мусієнко О. Український „Овод” Левко Лук’яненко //Рідна школа. – 1998. - № 9. – С. 31-50.; Кривдіна І.Б. Гельсінський рух і його вплив на національно-політичні процеси в Україні (1976-поч. 90-х рр.): Автореф. дис... канд.. іст. наук. – О., 2001. – 20 с. та ін. На основі розгляду цієї літератури зроблено висновок, що, історія УГС, на відміну від інших „неформальних” об’єднань, досліджена досить повно. Водночас, у висвітленні проблеми спостерігається і певна однобокість, оскільки випущено з поля зору специфіку регіонального рівня УГС, соціального та національного складу її учасників тощо.

Третій розділ „Висвітлення в історіографії створення та діяльності Народного руху України” теж складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто процес нагромадження знань про Народний рух, його роль у суверенізації та утвердженні незалежності України на рубежі 80-х – 90-х рр. ХХ століття.

У підрозділі 3.1. „Наукове осмислення ідеї створення Народного руху та її практичного втілення” розглянута література, яка висвітлює обставини та мотиви зародження НРУ, підготовку, проведення і значення його Установчого з’їзду, який знаменував появу легального альтернативного тоталітарній системі політичного угруповання. Наголошується, що першими оперативно відгукнулися на оприлюднення ідеї створення масової суспільно-політичної організації – Народного руху України, а пізніше і на його конституювання, журналісти, які поряд із викладом фактичного матеріалу намагалися зробити і попередній аналіз його документів. Ці публікації можна поділити на дві, досить неоднозначні групи. Перша з них - публікації, які були вміщені в офіційній пресі. Вони здебільшого носили заідеологізований характер і в цілому засуджували створення НРУ, або ж займали більш-менш нейтральну позицію. Другу групу публікацій складають матеріали, надруковані на сторінках альтернативної („неформальної”) преси. Їх своєрідність вирізнялася національною патріотичністю, протестом проти політичного тиску, комуністичної цензури, возвеличенням ролі Руху у суспільно-політичному житті України. Віддаючи належне згаданим публікаціям як джерелам нагромадження знань з історії НРУ, як спробам авторів застосувати наукові підходи до її вивчення, слід мати на увазі, що вони носили переважно публіцистичний характер.

Наукове ж вивчення історії Руху розпочато з 1990 року, коли в умовах утвердження нової історіографічної ситуації і загострення кризи радянської системи дослідники зрештою отримали реальну можливість плюралістичного висвітлення політичної історії України. Науковців, насамперед, цікавило питання, в яких умовах і хто вперше висунув ідею створення масової громадської організації, покликаної згуртувати українське населення навколо ідеї національно-державного відродження України. Майже всі без винятку дослідники одностайні в тому, що київські письменники були першими, хто у всеукраїнському масштабі озвучив ідею заснування Руху і що саме завдяки їм розпочалося практичне його створення. Дослідження літератури, в якій висвітлюється ідея Руху та її практичне втілення, дало можливість прийти до наступних висновків: по-перше, ця тема зацікавила багатьох вітчизняних істориків і стала предметом їх досліджень; по-друге, не дивлячись на величезну кількість публікацій, ряд вузлових аспектів вивчений недостатньо; по-третє, залишається обмеженою джерельна база досліджень.

Другий підрозділ – „Політична еволюція Народного руху України та її відображення в історико-політологічній літературі” – містить порівняльний аналіз праць, присвячених політичній еволюції НРУ, його радикалізації, переходу в опозицію і відкритій боротьбі за незалежність України. Розгляд творчого доробку істориків засвідчує, що більшість з них оцінює період після проведення Установчого з’їзду Народного руху як час зростання його ролі в суспільно-політичному житті України, поступового перетворення в найпотужнішу опозиційну силу Комуністичній партії. Другі збори НРУ (жовтень 1990 р.), оцінюються як точка відліку його опозиційності. Він перетворився на справжнього провідника демократизації суспільства, лідера і організатора боротьби за суверенізацію та незалежність України. Історіографічний аналіз наявної літератури дав підстави твердити, що міжз’їздівський період діяльності Народного руху найбільш повно дослідили О.Гарань та Г.Гончарук, Гарань О.А. Убити дракона: З історії Руху та нових партій України. – К., 1993. – 197 с.; Гончарук Г.І. Народний рух України. Історія. – Одеса, 1997. – 380 с. внісши помітний вклад у розробку проблеми. Загалом маємо досить обмежену кількість публікацій, які висвітлюють даний аспект. Натомість, праць, де ця проблема досліджувалася побіжно, в руслі інших завдань, нараховується доволі велика кількість.

Підрозділ 3.3. „НРУ як провідник демократизації суспільства в працях дослідників” містить аналіз здобутків історіографії ролі Народного руху України в демократичних процесах, здобутті незалежності. До висвітлення цього аспекту зверталися як автори узагальнюючих монографій та навчальних посібників, так і спеціальних праць з історії НРУ, в першу чергу, вже згадувані нами О.Гарань та Г.Гончарук, а також О.Шановська та інші. Шановська О.А. Діяльність Народного руху України з розробки національної програми та практичного втілення її в процесі державотворення (1989-1996 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. – Одеса, 2003. – 20 с. та ін. Більшість дослідників сходяться на тому, що політична еволюція і радикалізм Руху дозволила йому відіграти провідну роль у пробудженні українського суспільства, стимулюванні національно-визвольного руху, стати центром формування багатопартійності, адже його програма та радикалізм справили великий вплив на новоутворювані політичні партії. Разом з тим, аналіз наявної літератури свідчить, що роль НРУ в демократизації суспільства все ще висвітлена фрагментарно. Дослідники заклали добротний фундамент наукової історії Руху як провідника демократизації українського суспільства, але його подальша доля дає підстави стверджувати, що тенденції розвитку цього громадського об’єднання ще не пізнані.

У четвертому розділі – „Історична наука про організаційно-ідеологічне оформлення партійних формувань та їх роль в утвердженні незалежності України” – виділені три підрозділи, в яких розглянуто стан висвітлення в історіографії найважливіших аспектів становлення багатопартійності в Україні.

Підрозділ 4.1. „Вітчизняна історіографія теоретико-концептуальних засад партійних утворень рубежу 80-х – 90-х рр. ХХ ст.” побудований на співставленні праць щодо оцінки теоретико-концептуальних і програмових засад нових партійних утворень. Серед теоретико-концептуальних проблем виділено класифікацію та типологізацію українських партій, періодизацію формування багатопартійності. Аналіз праць О.Гараня, В.Курила, В.Ковтуна, М.Примуша, А.Слюсаренка, М.Томенка та ін. засвідчує, що спільних підходів до розв’язання проблеми ще не вироблено. Науковці, які займаються цими питаннями, здійснили типологізацію партій радше на підставі декларованих ними програм і статутів, без врахування сукупності спільних ознак діяльності партійних утворень. Тому реальний стан партійного життя здебільшого відображає ідеальну модель, нерідко довільно запозичену із західної партології. Проблемами періодизації партійного будівництва в Україні займалися А.Білоус, Є.Болтарович, О.Волчан, П.Панченко та інші. Їх моделі періодизації багатопартійності в Україні свідчать про те, що єдиного підходу до проблеми не існує. Історіографічний огляд основних надбань дослідників щодо висвітлення витоків, причин та джерел української багатопартійності показує, що загалом це питання дістало досить широке відображення, хоча науковці по-різному трактують ідейні витоки та організаційні засади політичних партій.

„Відображення в історичній літературі становлення багатопартійності України” – таку назву має другий підрозділ, який присвячений відображенню в історичній літературі самого процесу створення нових політичних партій. У ньому зазначено, що питання зародження і становлення багатопартійності від самого її конституювання відразу ж привернули пильну увагу дослідників. Перші праці про партії, довідники та збірники їх програмових матеріалів з докладними коментарями з’явилися в Україні ще на етапі розпаду Радянського Союзу та „оксамитових” революцій в Східній Європі. Ґрунтовніші праці з історії формування багатопартійності створені на початку 90-х рр., тобто в умовах незалежності. Насамперед, це роботи А.Білоуса, К.Богомаза, Т.Болбат, О.Гараня та ін. Не припинялося дослідження проблеми і в наступні роки, свідченням чого є велика кількість статей, матеріалів конференцій тощо. Див., напр.: Воронянський О.В., Бурмака В.П. Становлення сучасної партійної системи України //Проблеми державотворення України: історія і сучасність. Зб. ст. /За ред. В.П.Бурмаки. – Вип. 2. – Х., 2001. – С. 8-16.; Назарчук О. Державотворча діяльність українських соціал-демократів (1990-перш. пол. 2000 р.) //Вісник КНУ ім. Тараса Шевченка. Історія. – 2001. – Вип. 52. – С. 73-77 та ін. В підрозділі відзначено, що в українській історіографії створено значний пласт літератури, яка висвітлює різноманітні аспекти формування багатопартійності. Разом з тим, відмічено, що більшість праць стосуються загальної історії створення політичних партій без з’ясування обличчя кожної з них.

Третій підрозділ „Дослідники про внесок політичних партій у відновлення незалежності України” містить розгляд основних підходів дослідників до вивчення ролі політичних партій у здобутті незалежності. Фактично всі дослідники, аналізуючи діяльність партій в період виборювання суверенітету, зазначають, що поява нових політичних утворень значною мірою радикалізувала боротьбу з консервативними силами, значно розширила масштаби легальної опозиції, що, у свою чергу, створювало передумови для демократизації суспільства, а відтак для завоювання суверенітету і незалежності України. Поряд з тим дослідники відмічають, що більшість новоутворених політичних партій були малочисельними, не мали чітких програм, ідеології, соціальної бази тощо. Підсумовуючи стан висвітлення ролі політичних партій у відновленні незалежності України, в підрозділі констатується, що ця проблема ще не дістала всебічного, комплексного вивчення і потребує подальшого