Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова

Сарапін Віктор Олексійович

УДК 32:316.7

Ідеологія системних реформ в контексті стабілізації соціально-економічного та політичного

розвитку України на рубежі століть

(політологічний аналіз)

23.00.03 – політична культура та ідеологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі політології в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Кабінет Міністрів України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор,

академік АПН України,

Андрущенко Віктор Петрович,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, ректор

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Андрусишин Богдан Іванович,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова,

декан соціально-гуманітарного факультету

кандидат політичних наук

Швець Олена Євгенівна,

Запорізька державна інженерна академія,

доцент кафедри менеджменту організацій

Провідна установа: Інститут держави і права імені В.М.Корецького Національної Академії Наук України, відділ правових проблем політології, м. Київ

Захист відбудеться ”__30__” __червня_____ 2005 р. о _14___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.12 Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, Київ – 30, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, Київ – 30, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий ”_30___” _____травня__________ 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В.Крохмаль

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження ідеології системних реформ в контексті стабілізації соціально-економічного та політичного розвитку України на рубежі століть полягає в обґрунтуванні ідеології розвитку України як незалежної держави і належить до найактуальніших проблем сучасної української політології. І це зрозуміло. Наука має торувати дорогу практиці. Останнє поза всяким сумнівом стосується й політичної науки політології. Розробка стратегічних напрямів розвитку держави є основа-основ політики. Політологія ж, як теоретична основа політики, просто не може не торкатись державотворчої стратегії. Понад те, вона робить її предметом свого безпосереднього теоретичного аналізу, намагається передбачити майбутнє, сформулювати на цій основі принципи перспективної політики і поточної політичної практики.

Єднаючи зусилля з економічною теорією, соціологією, історією й іншими соціогуманітарними науками, політологія бере на себе ініціативу й відповідальність за вироблення інтегрованого погляду на цю проблему. Політологічне обґрунтування ідеології суспільного поступу, таким чином, є своєрідною платформою, теоретичним фундаментом практичних політичних дій, політичної практики.

У сучасній українській політології стратегічна інтегрована думка щодо розвитку держави ще не сформована в достатньо легітимному вигляді. Дискусія, що розгорнулась останніми роками, виявляє досить широкий спектр підходів та поглядів.

Політичні події, що увійшли в історію під назвою „помаранчевої революції”, гостро поставили питання про головний вектор економічного, соціально-політичного й культурного розвитку держави. Куди ми йдемо, чого хочемо досягнути, якими засобами і з якими партнерами ось низка першочергових питань, які постали перед новообраним Президентом України як і в перші роки після проголошення незалежності України. Зрозуміло, єдиної думки сьогодні, як і тоді, не існує. Від самого початку науковці соціогуманітарного профілю були практично відсторонені від дискусій. Вся соціогуманітарна наука, що існувала в колишньому СРСР, була проголошена хибною. Захопивши “прогностичну ініціативу”, політики, які прийшли до влади, намагались створити стратегічну модель соціального поступу держави, так би мовити, з “чистого аркушу” або з “компетентної” поради західних експертів. Як показала практика, ця спроба успіху не мала. Суспільство увійшло в коло нових суперечностей. Поза фундаментальним теоретичним осмисленням проблеми про будь-які позитивні зміни не можна навіть мріяти. Саме тоді суспільство і владні структури повернулись обличчям до вітчизняних вчених, які, в свою чергу, в короткі терміни переосмислили методологічні підходи, ознайомились з роботами зарубіжних авторів та досвідом розвитку цивілізованих країни світу й заявили про себе як самостійні й сучасно мислячі вчені, спроможні запропонувати нові підходи.

Низку плідних ідей стратегічного порядку представлено в роботах В.Андрущенка, О.Власюка, Д.Видріна, О.Гальчинського, О.Геєця, В.Журавського, М.Жулинського, В.Кременя, С.Кримського, Л.Кормич, В.Кудіна, І.Кураса, В.Литвина, М.Михальченка, О.Мироненка, Ю.Римаренка, Ф.Рудича, Ю.Павленка, Ю.Пахомова, С.Пирожкова, Б.Холода, Ю.Шемшученка. Якщо додати до цього рефлектований досвід українського державотворення першого п’ятнадцятиріччя, оцінки та поради зарубіжних експертів, на брак ідей та пропозицій щодо ідеології українських реформ грішити не приходиться. Їх багато. Вони цікаві й різні. Однак інтегрованої думки ще не сформовано. Проблема залишається актуальною й кожне дослідження подібного плану має надзвичайне значення як на рівні теорії, так і на рівні суспільної практики. Враховуючи актуальність і недостатню розробленість проблеми, автор обрав її у якості предмета безпосереднього теоретичного аналізу.

Руйнація СРСР та утворення незалежних держав поставили питання про форму і спосіб переходу від колишнього стану суспільства до нового, сучасного. Як теоретичного, так і практичного досвіду подібного переходу в світовій практиці не існувало. Україна обрала шлях реформ і, як показує час, ці форми і спосіб суспільної трансформації дозволяють досягти якісних перетворень, здійснити перехід від тоталітарної організації до демократичної, від планової економіки до ринкової, від державницьких пріоритетів до людських, гуманістичних, людяних.

Ідеологія реформ, таким чином, є вірним шляхом України, яким вона рухається, ведучи свій відлік від 1991 року. Глибокі суперечності, які зустрічаються на цьому шляху, потребують розгалужених наукових розробок. Цим також обумовлені вибір теми, структура і напрям дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з науковими комплексними дослідженнями відділу соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти АПН України, зокрема із науково-дослідною темою (2003 – 2005 рр.) „Модернізація системи вищої освіти: соціальна цінність і вартість для України” (державний реєстраційний номер 0103У000959). Дисертант досліджував ідеологічний аспект загальної тематики, зокрема, процес відродження національної культури, утвердження фундаментальних цінностей, загальнолюдських пріоритетів у вищій освіті. Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України (протокол №10 від 27 листопада 2003 року).

Метою дисертаційного дослідження є аналіз ідеології здійснення реформ в українському суспільстві, головних суперечностей, які виникають на цьому шляху, способів їх подолання; обґрунтування ідеї прискорення реформ як головного засобу стабілізації соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку в Україні на рубежі століть.

Досягнення цієї мети потребує розв’язання таких конкретних дослідницьких завдань:

–

–

–

–

–

Об’єктом дослідження є стратегія реформування українського суспільства в перехідний період.

Предметом дослідження виступає ідеологія прискорення реформ, що розглядається як засіб стабілізації України на рубежі століть.

Методологічну базу дослідження складають загальні принципи наукового пізнання: принцип об'єктивності, що вимагає виявлення всіх чинників та умов, які детермінували складання та розвиток ідеології системних реформ; принцип історизму, що передбачає висвітлення розвитку системних реформ в їх історичному контексті; принцип багатофакторності, як вивчення різноманітних об'єктивних та суб'єктивних чинників, які впливали на формування, функціонування та розвиток ідеології системних реформ. У роботі використані такі загальнонаукові методи як опис, спостереження, порівняння, аналіз і синтез, що дозволяють осмислити ідеологію системних реформ в контексті стабілізації соціально-економічного та політичного розвитку України як цілісність в історії її становлення та розвитку.

В дослідженні аргументуються положення, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- “системна реформа” - це поняття, яке охоплює собою весь комплекс (весь спектр) поступових змін, які забезпечують перехід суспільної системи від одного якісного стану до іншого, більш високого, прогресивного; вона здійснюється мирним шляхом, послідовним втягуванням в свою орбіту все більш широкого комплексу перетворень і маси населення, яка все більш активно утверджує себе як суб‘єкт суспільного розвитку;

- відлік системної реформи в Україні розпочинається з серпня 1991 року, від дати проголошення незалежності; структурно вона охоплювала всі головні сфери суспільного життя й мала на меті у політичній галузі її докорінне реформування, а саме - перехід від тоталітаризму до демократії, в економічній  від вульгарно планової економіки до ринкової, в соціокультурній  від державницького підпорядкування особистості до її вільної самореалізації. В результаті здійснення реформ Україна мала утвердитись як цивілізована європейська демократична, соціальна держава;

- процес здійснення реформ протікає суперечливо; ряд факторів безпосереднім або опосередкованим чином стримували його. Серед них вирізняються: а) політична неструктурованість суспільства; б) недостатня наукова обґрунтованість реформ; в) розбалансованість взаємодії гілок влади; г) суб’єктивність окремих “реформаторів”; д) залишковість орієнтацій частини населення на тоталітарні підходи та цінності; ж) суперечливим впливом зовнішньополітичного та економічного факторів;

- незважаючи на труднощі перехідного періоду, в ході реформи досягнуто ситуації балансуючого політичного порозуміння, розвитку подій без соціальних потрясінь, зіткнень, конфліктів. В економічній галузі розпочалося становлення ринкових відносин; в політичній утвердження демократичних підходів та принципів (прийняття Конституції, налагодження взаємодії Уряду і Парламенту, суспільна легітимація інституту президентства, становлення багатопартійності тощо); в духовній сфері розпочався процес відродження національної культури, утвердження фундаментальних цінностей, загальнолюдських пріоритетів;

- ідеологія прискорення реформи обґрунтовується в дисертації як соціальне завдання, яке стоїть перед народом і державою в перехідний період, як фактор стабілізації соціально-економічної і політичної ситуації, підвищення іміджу держави перед іноземними партнерами. В дисертації визначаються зовнішні та внутрішні фактори прискорення та умови виконання цього соціального завдання, обґрунтовується послідовність політичних кроків механізму реалізації реформ в сучасних умовах;

- до зовнішніх факторів (умов) поглиблення реформ автор відносить: а) ефективну міжнародну, зовнішньополітичну діяльність держави, зміцнення її міжнародного авторитету; б) урівноваженість розгортання ситуації в Росії; в) залучення інвестицій; г) вирішення проблеми енергоносіїв (нафта, газ); до внутрішніх факторів відносяться: а) взаємодія гілок влади; б) порозуміння між партіями; в) узгоджена стратегія реформ; г) розуміння і підтримка курсу на рівні масової свідомості населення. Найвища ефективність та успіх реформ може бути лише при оптимальній дотичності і забезпеченості взаємодії зазначених умов та факторів. За прогнозом автора ефективність поглиблення реформ виявиться через 7-10 років.

Теоретичне значення дослідження полягає у розкритті ідеології системних реформ в контексті стабілізації соціально-економічного та політичного розвитку сучасної України.

В практичному вимірі матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при плануванні соціально-економічного, політичного і соціокультурного розвитку держави, а також у навчальному процесі, зокрема, при читанні курсів “Політологія”, “Соціальна філософія та філософія історії” у ВНЗ тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача, яка була викладена в ряді публікацій без співавторів. Основна ідея дослідження полягає в пошуку моделі системності реформування і розвитку українського суспільства в контексті сталого людського розвитку, інтеграції змісту реформ навколо людини і соціальних пріоритетів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки, практичні результати дисертаційного дослідження доповідались і обговорювались на Вченій раді та засіданні відділу соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти АПН України, на засіданні кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на засіданні кафедри соціально-гуманітарних наук Херсонського технічного університету, на ряді науково-практичних конференцій, а саме: Перших міжнародних “Драгомановських читаннях” (Київ, 2003), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Релігієзнавство у структурі навчально-виховного процесу ВНЗ” (Київ, 2004).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 6 робіт, з них 3 статті у фахових виданнях ВАК України.

Структура і обсяг роботи. Мета і завдання дослідження та логіка реалізації пізнавальної концепції визначили структуру дисертації, що складається із вступу, трьох розділів, висновків і переліку використаних джерел (210 позицій). Обсяг роботи – 178 сторінок, основна частина дисертації – 161 сторінки.

Основний зміст дисертації

У ”Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення та форми апробації результатів дисертаційної роботи.

У першому розділі “Світоглядно-ідеологічні засади осягнення реформаторського шляху розвитку”, розглядається зміст і значення висхідних, базових понять “реформа” і “системна реформа”. Підкреслюється значення реформ в життєдіяльності українського суспільства. Поняття “реформа” (франц. reform, лат. reformere перетворювати) у буквальному розумінні означає зміну, перетворення, трансформацію. Вважалось, що реформу здійснює клас, який знаходиться при владі, зберігаючи при цьому усталений устрій і свої владні позиції. Змінюючи ті чи інші аспекти суспільного життя, реформа не зачіпляла його якісних показників. Останнє покладалось на “соціальну революцію”, як механізм удосконалення цивілізації й переходу від однієї формації до іншої. Певний сенс у цьому є. Однак, при поетапному, послідовному й спадкоємному здійсненні реформ якісні зміни виявляються таким же необхідним результатом, як і при революції. Відмінність при цьому полягає лише в тому, що вони досягаються без насильства, військового конфлікту, соціального протистояння, жорстокості.

“Реформаторський шлях” перетворень сформувався як теорія наприкінці ХІХ ст. Е.Бернштейн, Г.Фольмар, А.Мільєран та інш. теоретики обстоювали ідею поступового “вростання” наявного (буржуазного) суспільства “в соціалізм”. Опорними вимогами останнього були моральне виховання людей у дусі “вічних цінностей”; наголос на поступових демократичних перетвореннях; спадкоємне входження позитивних елементів старого суспільства в нове.

Не зважаючи на суперечності теоретичного й організаційного начал, “реформаторський шлях” перетворень в ряді країн Західної Європи дав позитивні результати. Це означає, що він може бути дієвим і в інших умовах, зокрема в наш час. Утверджуючись як незалежна держава Україна здійснює перехід від старої системи суспільних відносин до нової, демократичної і ринкової. “Старе” при цьому аж ніяк не може трактуватись як суцільно негативне. Створене людською працею “старе суспільство” мало в собі як серйозні цивілізаційні завоювання, так і негативні моменти. Перехід тому має здійснюватись не інакше як із збереженням всього позитивного досвіду, подолання негативів минулого й створення сучасних життєздатних структур, які б відповідали загальнолюдським уявленням про людські відносини в людському суспільстві. Найбільш ефективною формою такого переходу може бути системна реформа, яку здійснюють прогресивні сили суспільства в інтересах усього народу і держави.

Поняття “системної реформи” охоплює собою не той чи інший бік суспільного життя, а суспільство як цілісний організм, всі його складові економіку і політику, соціальні відносини і культуру, духовне життя і т. інш. “Системність” реформи означає, що ці складові охоплені єдиною реформаторською ідеологією, що зміни носять послідовний характер, здійснюються поетапно і спадкоємно. Важливою умовою системності реформ є взаємовідповідність перетворень, здійснюваних в різних сферах суспільного життя.

Системна реформа дозволяє здійснювати якісні зміни без насильства, конфронтації та соціальної жорстокості. Там, де подібні аномалії мали місце в пострадянській історії, мова йде про порушення принципу системності реформ, намагання їх суб’єктивного стимулювання без наявних для цього об’єктивних передумов (Грузія, Росія, Молдова). Системна реформа втягує в свою орбіту все більш широкі верстви населення. Вона стабілізує суспільний розвиток, придає йому раціональну фундаментальність і моральну обґрунтованість. Перехідне суспільство є суспільством реформаторським, трансформаційним. Це  основна характеристика української дійсності на рубежі століть.

У другому розділі “Системні реформи в Україні: сутність, структура, суперечності, впровадження” аналізується хід реформ, які здійснюються в Україні. Початок їх датується серпнем 1991 року, тобто від моменту проголошення незалежності. Загальна стратегія визначалась необхідністю здійснення переходу від тоталітарного суспільства до демократичного; від вульгарно-планової економіки до ринкової; від державницьких (казенних) ідеологічних пріоритетів до вільного самоствердження і самореалізації особистості.

У результаті здійснення цих реформ Україна утвердилась як незалежна цивілізована держава, яка займає гідне їй місце в Європі і в Світі. За останні 5-7 років хід системної реформи можна умовно розглядати як такий, який здійснювався в два останні етапи: початковий (етап уточнення стратегії реформ), та основний (етап конструктивної роботи). На сьогодні Україна знаходиться на другому етапі реформ, який за прогнозом українських і західних аналітиків має завершитись через 3-5 років.

За період від 1991 року вдалось: а) визначити повноцінну структуру органів державної влади та місцевого самоуправління; б) утвердити інститут Президентства; в) розгорнути глибоку трансформацію відносин власності у напрямі становлення ринкових структур; г) демократизувати політичні відносини й утвердити практику багатопартійних взаємин; д) розгорнути процес національно-культурного відродження, звільнення від застарілих моральних, ідеологічних та пропагандистських шаблонів, переорієнтацію на фундаментальні цінності.

Та поряд з цим було здійснено ряд стратегічних помилок у перші роки реформ. Це, по перше, “…реформи в Україні розпочалися без мети, безсистемно, без формування промислової політики. …Був обраний шлях до класичного (дикого) капіталізму. Державу повністю відлучили від регулювання економіки. У тодішніх політичних і економічних лідерів спрацювала більшовизація мислення: від однієї крайності розвитку суспільства – державного соціалізму (стовідсоткове втручання держави в економіку), до іншої – класичного (дикого) капіталізму (нуль відсотків втручання держави в економіку), хоча обидві ці системи вичерпали себе в ХХ столітті; від однієї класичної економічної теорії Маркса до іншої, теж однієї – монетарної Фрідмена, в той час як в розвинутих країнах опираються одночасно на сукупність економічних теорій” Павловський М. Помилки реформ. Чи можливо їх виправити? // Віче. - 1997.- № 1. - С. 62-63..

По-друге, не менш істотною виявилася й помилка, яка полягає в тому, що пріоритети було надано не розбудові фундаменту ринкової системи – власного виробництва, а самостійному розвитку її надбудови – фінансово-кредитної інфраструктури, торгівлі, сфери послуг тощо. “Човникова революція” підмінила реальні цінності суспільства ілюзією багатства – великою кількістю низькоякісних іноземних товарів. А відсутність у держави промислової політики звела нанівець очікувані результати приватизації.

По-третє, не вдалося у перші роки реформ уникнути помилок і в грошово-фінансовій сфері, що виявилися у відірваності грошово-фінансової системи і, зокрема, банківської, від потреб розвитку власного виробництва; у первісному нагромадженні капіталу, яке проходило не за рахунок праці, а за рахунок перерозподілу багатства держави; у створення умов не для цивілізованих ринкових механізмів, а для посередників та підприємців тощо.

По-четверте, ще однією стратегічною помилкою став вибір як основних засобів прискорення реформ “шокової терапії” та трифазної послідовної схеми стратегічного розвитку Дж.Сакса (стабілізація – 3-5 років, розвиток – 10-15 років, структурна зміна економіки – 20 років). При не виваженій політиці лібералізації зовнішньоекономічної діяльності це відіграло роль основного гальма становлення ринкової інфраструктури в Україні.

По-п’яте, істотної помилки припустилися стратеги розбудови української держави й у царині кадрової політики: поступово питання про неминучість використання компартійних кадрів у процесі реформування держави набуло статусу аксіоми. На жаль, суспільство сприйняло цю сумнівну тезу як абсолютну істину і спокійно спостерігало за безпорадністю урядових структур.

До перерахованих вище помилок слід додати ще й такі, як подвійне завдання політичної демократизації і переходу до ринкової економіки, необхідність демонтажу значної частини виробничих потужностей заради модернізації та реструктуризації інших, виникнення етнонаціональної (за своєю сутністю недемократичної) реакції на комуністичний колапс тощо .

Водорозділом між початковим і основним етапами структурної реформи стало прийняття Конституції України, як незалежної й суверенної держави. Здійснення реформ розгорталося в Україні через подолання ряду суттєвих суперечностей:

у політичній сфері суперечність між звичкою жити в умовах тоталітарного підпорядкування особистості державі, партії, політичному лідеру й можливостям вільного самовияву власної політичної позиції, вибору, прийняття рішення. Перехід до демократії дехто зрозумів як вседозволеність і безвідповідальність. Це потягло за собою, з одного боку, ряд непродуманих політичних рішень, з другого помітну хвилю повернення до “колишнього порядку”;

у економічній сфері суперечність між плановими підходами, які домінували в економіці радянської доби й прагненням до ринкової самореалізації суб’єкта господарської діяльності. Ця суперечність виявилась через зупинку значної кількості підприємств, не адаптованих до ринкової трансформації, гіперінфляцію, руйнацію фінансової системи, зниження доходів населення, порушення балансу між попитом і пропозицією, скорочення ВВП тощо;

в соціокультурній сфері суперечність між звичкою працювати так, як “при соціалізмі” і прагненням споживати так, як “на Заході”. Це привело до руйнації моральних устоїв суспільного життя. Домінуючою й масовою тенденцією стала орієнтація на якомога швидке збагачення попри будь-які моральні, правові й інші соціальні регулятори. Останнє привело до суттєвого суспільного розшарування людей, моральної кризи, негативно позначилось на світогляді та ціннісних орієнтаціях молоді.

Суперечності першого етапу реформи не зникли з його завершенням. Вони мають місце й в сьогоденному житті й тому потребують невідкладної уваги, вирішення.

У третьому розділі “Основні фактори прискорення системних реформ та стабілізації соціально-політичного розвитку України” аналізуються завдання подолання суперечностей, які виникли в ході реформ, умови та фактори виходу із кризи, в яку потрапило українське суспільство. Стратегічним серед цих завдань є прискорення реформ, їх поглиблення. Останнє розглядається в дисертації як фактор стабілізації соціально-економічної і політичної ситуації в державі, зміцнення незалежності, підвищення іміджу України в світовому просторі. Не поворот назад (“до старої структури”), не тупцювання на місці, а швидкі і рішучі реформаторські кроки лише це виведе державу з кризи й дозволить рухатись вперед як в плані нарощування добробуту, так і в більш глибинному людському вимірі.

Основними при цьому є такі фактори (умови): а) зовнішні фактори ефективна міжнародна, зовнішньоекономічна діяльність держави; оптимальна реакція на розгортання ситуації в Росії; залучення інвестицій; вирішення проблеми енергоносіїв; б) внутрішні фактори ефективна взаємодія гілок влади; політичне (партійне) порозуміння; узгодження стратегії реформ (програма діяльності Уряду), розуміння й підтримка реформаторського курсу на рівні масової свідомості населення.

Констатуючи факт того, що наше суспільство вже досить довго живе в перехідних умовах, які порівняно з попереднім стабільним державним устроєм, здаються неприпустимими та невірними, слід зазначити, що запорукою поліпшення рівня життя громадян України мають стати своєчасні, чіткі та швидкі зміни як в економічній політиці держави, так і в зовнішньоекономічній політиці, що допомогло б визначити нових економічних та політичних партнерів.

Програма діяльності Уряду України не може не розроблятись без аналітичних рішень стосовно альтернативних програм. Це є особливістю демократично-правового суспільства, в якому кожне політичне угруповання має право на свою пропозицію щодо процесів державотворення.

Крім того, важливо врахувати такий фактор, як лаг розпізнання – період між появою змін та тим моментом, коли політики усвідомили необхідність дій. Цей фактор, проте може бути від’ємним, якщо зміни прогнозуються і їх чекають, але найчастіше, навпаки, реакція настає із запізненням. Як правило, в середньому лаг розпізнання становить 5 місяців. Водночас він може бути трохи коротшим, якщо економічна ситуація потребує проведення стимулюючої політики, та дещо довшим, якщо проводиться обмежувальна політика. Для ситуації в нашій країні характерна різна довжина цього лагу, саме це становище сильно ускладнене політичною та економічною нестабільністю і кожна зміна в різних сферах життя суспільства провокує різні реакції.

Сильно гальмує процес реформування висока невизначеність, яка на певних етапах реформ часто ігнорується, але на виправлення помилок пізніше доводиться витрачати дуже багато часу.

Надзвичайно важливе значення має й такий фактор, як енергоносії, оскільки, як відомо, Україна належать до енергодефіцитних країн. Серед головних споживачів основних видів палива – нафти, газу, вугілля виділяються промисловість та сільське господарство. Водночас останнє більшою мірою орієнтується на перероблені нафтопродукти (бензин, мастила, дизельне пальне). В транспорті найбільша частка споживання припадає на гас, в будівництві – на побутове пічне паливо, а в житлово-комунальному господарстві – на скраплений та природний газ. Власне всі ці потреби мають бути задоволені, але потенційні можливості – ресурсна база – не можуть бути використані за дефіциту бюджетних коштів.

Запровадження новітніх енергоефективних технологій, машин, обладнання та побутових приладів потребує значних інвестицій. В достатніх обсягах це буде можливо в ХХІ столітті за умови подолання економічної кризи в країні.

За умови обмеженості інвестиційних ресурсів модернізацію та структурно-технологічну перебудову слід проводити передусім у галузях, що забезпечують нагальні потреби суспільства – паливно-енергетичному комплексі, сільському господарстві, легкій та харчовій промисловості, а також у галузях, що випускають конкурентоспроможну продукцію для зовнішнього ринку(для забезпечення критичного експорту), в чорній та кольоровій металургії, хімічній промисловості, окремих галузях машинобудування.

Серед факторів прискорення реформ важливе місце посідає ефективна міжнародна зовнішньоекономічна діяльність. Адже свого часу єдиний народногосподарський комплекс колишнього СРСР видавався за такий, що забезпечує тільки переваги всіх республік – незалежність від кон’юнктурних коливань світового ринку, планомірність і взаємовигідність. Мав поширення міф про високий ступінь кооперації між республіками. Державно-монопольна структура зовнішньої торгівлі колишнього СРСР, переважно сировинний характер експорту, негнучкий відомчий підхід до імпорту були вкрай несприятливими передусім для тих республік, економіка яких не так сильно залежала від міжреспубліканських поставок і які володіли експортним потенціалом.

Міжнародний досвід переходу економіки в нову якість в постсучасних умовах розвитку показує, що практично завжди у випереджальному режимі запроваджуються економічні реформи, а потім відбуваються зміни у політичній надбудові. В Україні, так само, до речі, як і в інших державах, що утворилися після розпаду СРСР, така логіка реформування порушена, оскільки тут свого часу економічні перетворення не просто недооцінювались, а й запізнились і відірвалися від політичної сфери.

Успішний розвиток зовнішньоекономічних зв’язків ґрунтується передусім на кардинальних змінах у структурі національної економіки України. Однак зовнішньоекономічні зв’язки – не пасивний елемент в еволюції національної економіки, вони можуть активно впливати на її розвиток.

Організоване входження в світове економічне співтовариство України із суто політичних міркувань є досить проблематичним, бо роль вертикальної ієрархії управління у світі невпинно зменшується і зростає значення горизонтальних зв’язків у процесі створення нової системи виробництва. Основними характеристиками нової системи виробництва є: зменшення чисельності населення зайнятого у промисловому виробництві найрозвинутіших країн; широке використання фірмами і корпораціями нових форм фінансової діяльності як ефективних інструментів досягнення балансу між інвестиціями та заощадженнями; “інформаційна революція”, яка все більше поширюється і зможе змінити у виробництві ресурси. Дослідники функціонування “швидких” економік високорозвинених країн помітили, по-перше, зменшення потреби в багатьох традиційних видах масової сировини, по-друге збільшення кількості підприємств, які працюють за “швидким” циклом, коли процеси проектування та випуску продукції поєднуються, а можливості скорочення запасів сировини і випуску продукції різко зростають; по-третє, інвестування значних коштів в інформаційні технології та електронну інфраструктуру. “Швидкі економіки” дають змогу збільшувати темпи свого розвитку не стільки за допомогою нових виробничих технологій, скільки завдяки більш оперативному здійсненню всіх управлінських операцій і скороченню часу на прийняття рішень, обробки інформації та всього обсягу знань і проходження її через економічний механізм. Високий рівень конкуренції на світовому ринку, гнучкість стратегії й тактики товаровиробників потребують створення в Україні структур, які б забезпечували і координували функціонування зовнішньоекономічного комплексу, а також усієї інфраструктури зовнішніх економічних зв’язків (страхового та інформаційного забезпечення, судових та арбітражних органів тощо).

Як відомо, реформаторська діяльність неможлива без підтримки курсу на рівні масової свідомості населення.

У сучасних складних економічних умовах важко уявити, які соціальні настрої зможуть увиразнитись серед загального хаотичного руху в політиці, економіці, суспільстві. Останнє у перехідному періоді має бути орієнтоване на нові пріоритети, порівняно з колишніми. Від “зрівнялівки” – до індивідуалізму, від суспільного пріоритету в інтересах – до власного, від колективного – до власного вибору цінностей. Саме це і формує нову свідомість, яка покликана допомогти повернути Україні власників і створити в країні нове суспільство. Безперечно, демократичне суспільство як таке здатне сформуватись лише на основі пріоритету приватної власності. В соціальному плані його формування пов’язане з становленням відповідної верстви, яка б відігравала роль противаги тенденціям надмірної концентрації та централізації влади. Передбачається, що середній клас, котрий в українському суспільстві лише формується і покликаний стати фундаментом економічної, соціально-політичної і правової системи.

Соціально-політичні суперечності та масова суспільна психологія загального невдоволення створюють живильне середовище для таких суспільно-політичних явищ, як перманентні страйки, тривалі економічні кризи, нехтування інтересами освіти, культури охорони здоров’я з боку значних кіл представників влади, втрата національних цінностей та ідеалів, а також активізація діяльності різних екстремістських організацій.

Тож серед пріоритетів української державності на сучасному етапі важливу роль відіграє консолідація українців як нації і як поліетнічного народу, становлення соціальної бази людей з виразною національною свідомістю та національними ідеалами. Головним для такого суспільства має бути досягнення політичної стабільності, соціальної рівноваги, динамізм економічного розвитку та дотримання цілісності інтересів усіх його членів. Саме така соціальна політика має за мету вирішити суперечності і нівелювати розбіжності між інтересами різних верств населення.

Стратегія сталого людського розвитку потребує, далі, вирішення таких нагальних завдань, як покращання соціально-економічних та виробничих умов праці; підвищення реальних доходів населення; зростання освітнього і культурного рівня людей; створення сприятливих умов для охорони здоров’я, материнства, дитинства. Держава і народ мають зосередити зусилля й на вирішенні таких проблем, як забезпечення зайнятості працездатного населення; економічна підтримка непрацездатних; безкоштовність базових медичних послуг та безоплатного базового навчання. Вона має стимулювати активність кожної особистості, створювати одночасно моральні, правові й економічні умови щодо її легітимності, розгортання в суспільно визначеному полі, а не в “тіні”, як це здебільшого було донедавна. Розумної альтернативи реформам немає. Курс, визначений Конституцією України в стратегічному вимірі є правильним. Його основа  орієнтири сталого людського розвитку. Саме вони забезпечують дотичність України до сучасної світової історії й (при умові розумного дотримання) поступовий перехід в розряд розвинутих і забезпечених країн світу.

У “Висновках” підводиться підсумок проведеного дослідження, даються рекомендації для теоретичної і практичної роботи.

На основі аналізу широкого пласту наукової літератури обґрунтовані пропозиції щодо загальної ідеології реформ, які мають бути здійсненими (і частково здійснюються) в Україні.

Автором доведено, що “системна реформа” - це поняття, яке охоплює собою весь комплекс (весь спектр) поступових змін, які забезпечують перехід суспільної системи від одного якісного стану до іншого, більш високого, прогресивного; вона здійснюється мирним шляхом, послідовним втягуванням в свою орбіту все ширшого комплексу перетворень і маси населення, яка поступово утверджує себе як суб‘єкт суспільного розвитку.

Дисертант наголошує на послідовності реформ, відлік яких в Україні слід вести від дати проголошення незалежності. Структурно реформи охоплювали всі головні сфери суспільного життя і мали на меті: в політичні галузі здійснити перехід від тоталітаризму до демократії, в економічній від вульгарно планової економіки до ринкової, в соціокультурній від ідеологічного підпорядкування особистості до її вільної самореалізації.

Аналіз п’ятнадцятирічного досвіду реформування українського суспільства показує, що цей процес протікає суперечливо. Ряд факторів безпосереднім або опосередкованим чином стримували його. Серед них вирізняються: а) політична неструктурованість суспільства; б) недостатня наукова обґрунтованість реформ; в) розбалансованість взаємодії гілок влади; г) суб’єктивність окремих “реформаторів”; д) залишковість орієнтацій частини населення на тоталітарні підходи та цінності; ж) суперечливим впливом зовнішньополітичного та економічного факторів.

Серед досягнень перехідного періоду дисертант виокремлює: формування ситуації балансуючого політичного порозуміння, розвитку подій без соціальних потрясінь, зіткнень, конфліктів. В економічній галузі розпочалося становлення ринкових відносин; в політичній утвердження демократичних підходів та принципів (прийняття Конституції, налагодження взаємодії Уряду і Парламенту, суспільна легітимація інституту президентства, становлення багатопартійності тощо); в духовній сфері розпочався процес відродження національної культури, утвердження фундаментальних цінностей, загальнолюдських пріоритетів.

Прискорення реформи обґрунтовується в дисертації як соціальне завдання, яке стоїть перед народом і державою в перехідний період, як фактор стабілізації соціально-економічної і політичної ситуації, підвищення іміджу держави перед іноземними партнерами. В дисертації визначаються зовнішні та внутрішні фактори прискорення та умови виконання цього соціального завдання, обґрунтовується послідовність політичних кроків механізму реалізації реформ в сучасних умовах. До зовнішніх факторів поглиблення реформ автор відносить: ефективну міжнародну, зовнішньополітичну діяльність держави, зміцнення її міжнародного авторитету; урівноваженість розгортання ситуації в Росії; залучення інвестицій; вирішення проблеми енергоносіїв (нафта, газ); до внутрішніх факторів відносяться: взаємодія гілок влади; порозуміння між партіями; узгоджена стратегія реформ; підтримка курсу на рівні масової свідомості населення. Найвища ефективність та успіх реформ може бути лише при оптимальній дотичності і забезпеченості взаємодії зазначених умов та факторів. За прогнозом автора ефективність поглиблення реформ виявиться через 7-10 років.

Основні положення дисертаційного дослідження
викладені у таких публікаціях автора:

Сарапін В.О. Реформи в Україні: міф чи реальність //Вісник Харківського державного університету. Серія: Питання політології. Харків, 1999. - № 439. - С. 328-333.

Сарапін В.О. Час поглиблення реформ //Людина і політика. - 1999. - № . С. 5-9.

Сарапін В.О., Андрущенко В.П., Бєлобров Б.Д. Динаміка реформ в Україні на рубежі століть: ідея сталого людського розвитку // Сучасна Українська політика. Політика і політологи про неї. - К., 1999. – С. 147-158.

Сарапін В.О. Стратегія українських реформ: ідея сталого людського розвитку // Стратегія українського державотворення. Філософськополітологічний та економічний аналіз. - Київ-Полтава, 2000. С. .

Сарапін В.О. Українські реформи: фактори прискорення. – К.: Знання України, 2002. – 32 с.

Сарапін В.О. Системні суперечності у ході реформування України // Вісник: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова: Матеріали звітної науково-практичної конференції (лютий) / Укл. Л.Л.Макаренко, І.О.Нікуліна. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. – Випуск 7. – С.155-162.

Анотація

Сарапін Віктор Олексійович. Ідеологія системних реформ в контексті стабілізації соціально-економічного та політичного розвитку України на рубежі століть (політологічний аналіз). – Рукопис.

Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю – 23.00.03 – політична культура та ідеологія. Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, Київ, 2005.

Дисертацію присвячено аналізу ідеології системних реформ, здійснюваних в Україні в період після проголошення незалежності.

У роботі визначено зміст поняття „системних реформ”, його обсяг, методологія застосування до конкретних життєвих перетворень. Обґрунтовуються складові ідеології системного реформування суспільства – послідовність, спадкоємність, збереження досягнень минулого і впровадження інновацій, досягнення оптимального балансу вітчизняного і зарубіжного досвіду, кадрове і ресурсне забезпечення.

Підкреслюється суперечливість реформ, здійснених в минулому десятиріччі. В їх основі знаходяться такі стримуючі фактори, як політична неструктурованість суспільства; недостатня наукова обґрунтованість реформ; розбалансованість взаємодії гілок влади; суб’єктивність окремих “реформаторів”; залишковість орієнтацій частини населення на тоталітарні підходи та цінності; суперечливим впливом зовнішньополітичного та економічного факторів. Аналізуються умови та фактори ідеології прискорення реформ, що розглядається як чинник стабілізації українського суспільства.

Ключові слова: системна реформа, ідеологія системних реформ, ідеологія поглиблення реформ, фактори поглиблення реформ, фактори прискорення системних реформ, стратегія сталого людського розвитку.

Аннотация

Сарапин Виктор Алексеевич. Идеология системных реформ в контексте стабилизации социально-экономического и политического развития Украины на рубеже веков (политологический анализ). – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности – 23.00.03 – политическая культура и идеология. Национальный педагогический университет имени М.П. Драгоманова, Киев, 2005.

Диссертация посвящена анализу идеологии системных реформ, осуществляемых в Украине в период после провозглашения независимости.

В работе определено содержание понятия „системных реформ”, которое охватывает собой весь комплекс (весь спектр) поступательных изменений, обеспечивающих переход общественной системы от одного качественного состояния к другому, более высокому, прогрессивному; они осуществляются мирным путем, последовательным втягиванием в свою орбиту все более широкого комплекса преобразований и массы населения, все более активно утверждающей себе как субъект общественного развития.

Системные реформы имеют свой объем, методологию применения к конкретным жизненным превращениям. В работе обосновываются составляющие идеологии системного реформирования общества – последовательность, наследственность, сохранение достижений прошлого и внедрение инноваций, достижение оптимального баланса отечественного и зарубежного опыта, кадровое и ресурсное обеспечение.

Отсчет системной реформы в Украине начался в августе 1991 года, со дня провозглашения независимости. Структурно она охватывала все главные сферы общественной жизни; ее целью в политической сфере было осуществление перехода от тоталитаризма к демократии, в экономической от вульгарно плановой экономики к рыночной, в социокультурной от государственного подчинения личности к ее свободной самореализации. В результате осуществления реформ Украина должна была утвердиться как цивилизованное европейское демократическое, социальное государство.

В диссертации подчеркивается противоречивость реформ, осуществленных в прошлом десятилетии. В их основе лежат такие стимулирующие факторы, как политическая неструктурированность общества; недостаточная научная обоснованность реформ; разбалансированность взаимодействия ветвей власти; субъективность отдельных “реформаторов”; остаточность ориентаций части населения на тоталитарные подходы и ценности; противоречивым влиянием внешнеполитического и экономического факторов. Анализируются условия и факторы идеологии ускорения реформ, что рассматривается как фактор стабилизации украинского общества.

Несмотря на трудности переходного периода, в ходе реформы достигнута ситуация балансирующего политического понимания, развития событий без социальных потрясений, стычек, конфликтов. В экономической сфере началось становление рыночных отношений; в политической утверждение демократических подходов и принципов (принятие Конституции, налаживание взаимодействия Правительства и Парламента, общественная легитимация института президентства, становление многопартийности и т.д.); в духовной сфере начался процесс возрождения национальной культуры, утверждения фундаментальных ценностей, общечеловеческих приоритетов.

Вместе с тем, в работе выделены факторы, которые способствуют углублению реформ. Среди