КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СИТНІК Віктор Петрович

УДК 94 (477) “19” Міхновський

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

М. МІХНОВСЬКОГО

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

Пивовар Сергій Федорович,

завідувач кафедри новітньої історії України

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України,

Реєнт Олександр Петрович,

заступник директора з наукової роботи

Інституту історії України НАН України;

кандидат історичних наук

Могильний Леонід Петрович,

асистент кафедри української історії та етнополітики

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Провідна установа:

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича МОН України

Захист відбудеться “16” ___січня____ 2006 р. о “ 10 ” годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .001.20 у

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. ).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича

Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “_12_” ____грудня 2005р._______

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук О. Г.Сокірко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Її загальний обсяг – 208 с. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (24 с., 359 назв).

Вступ. Актуальність теми. Громадсько-політична діяльність видатного представника української суспільно-політичної думки і національно-визвольної боротьби М. Міхновського донині не знайшла в історичній науці всебічного цілісного висвітлення. М. Міхновський репрезентував самостійницьку течію національно-визвольного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Як її фундатор та ідеолог він запропонував найбільш радикальне для тогочасної України бачення шляхів і засобів національного відродження, яке намагався послідовно впроваджувати у практику політичної боротьби.

Громадсько-політична діяльність М. Міхновського, спрямована на розробку ідейних і програмних засад самостійницького руху, підняття рівня національної самосвідомості українського народу, розвиток його націотворчої активності, як і практичні організаційні зусилля в політичній та військовій сферах за доби УНР потребують ґрунтовного системного аналізу й концептуального висвітлення.

Актуальність з’ясування цих проблем зумовлюється як завданнями історичної науки, її прагненням дати об’єктивну і по можливості вичерпну оцінку історичним подіям і постатям, так і значенням історичного досвіду минулого для ефективного вирішення актуальних проблем сучасного державотворення, надійного захисту національних інтересів України. Всебічне висвітлення патріотичної позиції М. Міхновського має також важливе виховне значення, сприяє формуванню високорозвиненої національної самосвідомості та активної життєвої позиції у громадян нашої держави.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної теми "Історія формування і розвитку української держави" історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (№ 01БФ046-01).

Об’єктом дисертаційного дослідження є особа М. Міхновського, його громадсько-політична діяльність та ідейно-політична спадщина.

Предметом дослідження є становлення М. Міхновського як політика, основні форми та зміст його громадсько-політичної діяльності, ідейний та практичний внесок у розвиток українського національного руху.

Мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні цілісного системного аналізу громадсько-політичної діяльності М. Міхновського в контексті національно-визвольного руху українського народу наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., визначенні та оцінці його ідейно-політичного й організаційно-практичного внеску в цей рух.

Відповідно до поставленої мети визначено основні дослідницькі завдання:

проаналізувати стан наукової розробки проблеми та її джерельну базу;

розглянути історичні та суспільні чинники становлення М. Міхновського як громадсько-політичного діяча;

дослідити діяльність М. Міхновського зі створення ідейних та організаційних засад самостійницького руху у 1900-1905 рр.

охарактеризувати основні напрями та форми діяльності М. Міхновського у 1905 –1916 рр.;

визначити місце і роль М. Міхновського в подіях Української революції 1917-1920 рр.;

показати значення досвіду націотворчої діяльності М. Міхновського для вирішення проблем державного будівництва в сучасній Україні.

Хронологічні рамки дослідження об’єктивно визначаються роками життя М.Міхновського – 1873 – 1924, хоча період його активної громадсько-політичної діяльності окреслюється 1891 – 1920 роками: від створення Братства Тарасівців до поразки Української революції 1917-20 рр.

Методологічною основою дисертації виступили принципи історизму, об’єктивності, системності. Науковий пошук здійснювався з допомогою таких методів, як: описовий, ретроспективно-порівняльний, структурно-логічний, системно-контекстуальний, проблемно-хронологічний та інших, з урахуванням специфіки історичної науки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше на основі виявлених архівних документів і матеріалів та аналізу й узагальнення наявної історіографії зроблена спроба створення цілісної концепції громадсько-політичної діяльності М. Міхновського в контексті національно-визвольного руху українського народу наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. У дослідженні проведена думка щодо історичної виправданості самостійницької позиції М. Міхновського, її конструктивний характер та відповідність потребам національного розвитку України, про що свідчить як історичний досвід національно-визвольної боротьби різних народів, так і відповідність державотворчих перетворень у сучасній незалежній Україні багатьом програмним положенням ідеології самостійництва. Спираючись на наявні джерела, конкретний фактичний матеріал та аналізуючи логіку розвитку громадсько-політичної діяльності М. Міхновського, дисертант намагається спростувати звинувачення цього діяча як його політичними опонентами, так і окремими дослідниками у надмірному радикалізмі та однобічному націоналізмі, обґрунтовує положення про органічне поєднання в ідейній спадщині й практичній діяльності М. Міхновського національної та соціальної програм політичної боротьби, показує, що національне визволення було для нього не лише метою, а й засобом, необхідною передумовою вирішення всього комплексу соціальних проблем, підняття добробуту народу, гуманізації суспільного життя. Новизна роботи виявляється і в тому, що в ній задіяні архівні матеріали та інші історичні джерела, які раніше не потрапляли в поле зору дослідників, і на їх основі уточнені окремі біографічні подробиці та факти громадсько-політичної діяльності М. Міхновського.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження зумовлюється, по-перше, можливістю використання одержаних положень і висновків при подальшому вивченні історії національно-визвольного руху та формування засад української державності на початку ХХ ст.; по-друге, напрацьований у дослідженні матеріал може бути задіяний у навчальному процесі при розробці нормативних і спеціальних курсів з відповідних тем історії України; по-третє, ті висновки і положення дисертаційного дослідження, у яких підсумовується історичний досвід боротьби українського народу за власну державність, можуть бути використані різними суб’єктами громадсько-політичного життя при вирішенні сучасних проблем національного розвитку України. Слід також наголосити на значному патріотично-виховному потенціалі особистості М. Міхновського, що дозволяє використовувати знання про його громадянську позицію при вирішенні проблем формування політичної та національної самосвідомості українського народу на сучасному етапі.

Наукова апробація. Основні положення дисертації оприлюднені на 8 науково-практичних конференціях: “Історія Батьківщини. Україна на зламі століть” (Київ, 22 квітня 2002 р.); “Читання пам’яті В’ячеслава Липинського: З нагоди 120-річчя з дня народження” (Київ, 26 квітня 2002 р.); “Українська держава і гетьманський рух новітньої доби” (Київ, 15-16 травня 2003 р.); “Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи досліджень” (Київ, 20-21 травня 2003 р.); “Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє” (Київ, 26 листопада 2003 р.); “Прозорість і корупція у системі вищої освіти” (Львів, 21-22 листопада 2002 р.); „Розвиток науки в університеті за 170 років очима молодих вчених та студентів” (Київ, 27 квітня 2004 р.); “Національна ідея – основа сучасного державотворення та реформування освіти в Україні” (Полтава, 22-23 квітня 2005 р.).

Результати та частина матеріалів дисертації відображені в 6 статтях у провідних наукових фахових виданнях (одна з них у співавторстві) та тезах виступу на конференції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні рамки та методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” розглянуто стан наукової розробки проблеми і здійснено огляд джерел з даної теми.

Історіографічний доробок, присвячений М.Міхновському, у дисертації згруповано й систематизовано таким чином: праці, які з’явилися за життя М. Міхновського; роботи української діаспори, безпосередньо присвячені життєдіяльності М. Міхновського, або ті, у яких він згадується; згадки й оцінки М. Міхновського в радянській історичній літературі; сучасні вітчизняні дослідження з даної тематики.

Історіографія теми започаткована в 1900 р. рецензією С. Томашівського на “Самостійну Україну” М. Міхновського, в якій достатньо об’єктивно оцінено його позицію. Її оригінал зберігається в ЦДІА України у Львові ЦДІА України у Львові. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 110. – Арк. 18-19.. До 1917 р. громадсько-політична діяльність М. Міхновського, як і її теоретико-методологічні засади, аналізувалися чи згадувалися переважно його політичними опонентами, представниками різних соціалістичних напрямів у негативному плані Лозинський М. Українська народна партія // Літературно-науковий вісник. – 1905. – Кн. V. – С. 145-159; Петлюра С. З українського життя // Україна. – 1907. – № 5. – С. 49-64 та ін.. Позитивних характеристик суспільно-політичної концепції М. Міхновського чи її окремих елементів у дореволюційний період обмаль Українська народна партія (УНП) // Діло. – 1905. – Ч. 89-93. – 22-26 квітня; Когут Л. Україна і московський імперіялізм. – Б. м., 1916; Пісочинець Д. Лист з Харкова // Рада. - 1912.– Ч. 12, 15 січня..

Однією з найменш заідеологізованих праць радянського періоду була робота О. Гермайзе, у якій проаналізована “Самостійна Україна” М. Міхновського, з’ясовано причини, через які вона стала першим ідеологічним документом РУП Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні (РУП). – К., 1926.. У статтях С. Козуба та О. Рябініна-Скляревського достатньо об’єктивно оцінювалась його діяльність як члена “Братства Тарасівців” Козуб С. Коцюбинський у „Братстві тарасівців” // Коцюбинський М. Твори. – Х.; К., 1930. – Т. 7. – С. 15-39; Рябінін-Скляревський О. М. Коцюбинський і тарасівці (з архівних джерел) // Коцюбинський М. Зб. ст. – Х.; К., 1931. – Т. 1.. Надалі у радянській історіографії М. Міхновський згадувався мало і виключно негативно Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.). – М., 1954; Гамольський Л. Тризуб і “зірка” Давида. – Дніпр., 1977 та ін..

Найбільш повно та об’єктивно про М. Міхновського писали ті представники української діаспори, які вбачали в ньому ідейного спільника. Вже у 1920 р. Українська партія самостійників-соціалістів видала публікацію, цікаву своєрідною інтерпретацією самостійницького руху, а в 1921 р. М. Падалка подав інформацію про діяльність М. Міхновського з розбудови українського війська Українська партія самостійників-соціалістів (УНП). – К.; Відень, 1920; Падалка М. Виступ Полуботківців 4-6 липня 1917 р. // До зброї . – 1921. – Зб. 1. – С. 58-72..

Першою роботою, в якій автор намагався цілісно розглянути особистість М Міхновського, була стаття С. Шемета Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. – Кн. V. – Мюнхен, 1925. – С. 3-30.. Праця Р. Бориса являла собою стислий огляд діяльності М. Міхновського у дореволюційний період, а В. Андрієвський подав нарис його біографії Борис Р. Микола Міхновський. – Л., 1941; Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії). – Мюнхен, 1950..

У 1960 р. П. Мірчук видав єдину на сьогодні монографію, присвячену М. Міхновському Мірчук П. Микола Міхновський – апостол української державности. – Філадельфія, 1960.. Це було значним кроком у дослідженні його діяльності. Проте ця праця містить багато неточностей, зумовлених передусім недоступністю для автора архівних джерел. Окремі аспекти громадсько-політичних ініціатив М. Міхновського були розглянуті у кількох статтях З. Книша Книш З. Так перо пише...: Вибрані статті. – Торонто, 1965..

Ті представники української діаспори, які були ідейними та політичними опонентами М. Міхновського, або замовчували його діяльність, або ж перекручено тлумачили її з метою виправдання власної партійно-ідеологічної позиції. Так, В. Винниченко лише раз згадує його прізвище, в примітці, й без будь-яких коментарів; Б. Батуринець намагався розвінчати М. Міхновського як послідовного борця за самостійність України Винниченко В. Відродження нації. – К.; Відень, 1920. – Ч. 1. – С. 144; Батуринець Б. Правда про самостійництво Міхновського // Вільна Україна. – 1967. – Ч. 54. – С. 21-23..

За роки незалежності України значно активізувався інтерес до М. Міхновського в українському суспільствознавстві. У монографіях та підручниках з історії України даються науково виважені оцінки його діяльності Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996; Литвин В. М. Україна: доба війн і революцій (1914-1920 рр.). – К., 2003; Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко та ін. – К., 2000 та ін.. У теоретичній розвідці І. Кураса, Ф. Турченка, Т. Геращенко та низці публікацій Ф. Турченка та Т. Геращенко проаналізовані різні періоди діяльності М. Міхновського, розглянута відповідна історіографія та ін. Курас І., Турченко Ф., Геращенко Т. М.І.Міхновський: постать на тлі епохи // УІЖ. - 1992. - № 9-11; Турченко Ф. „Харківський проект” Миколи Міхновського // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Запоріжжя, 2003. – Вип. ХV. – С. 7-34; Геращенко Т. Микола Міхновський у спогадах і оцінках його сучасників // Молода нація. – К., 2003. - № . – С. 13-33 та ін. В праці А. Слюсаренка і М. Томенка Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. – К., 1993. проаналізована “Конституція УНП”, визначено її місце в історії української суспільно-політичної думки. Г. Касьянов прослідкував логіку радикалізації українського національного руху, з’ясував причини виникнення ідеології самостійництва Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999.. У роботі М. Горєлова М. Міхновський постає як передвісник незалежності України, перший український державник Горєлов М. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. – К., 1996..

Участь М. Міхновського в діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини у 1900-1907 рр. дослідили В. Колесник, О. Рафальський, О. Тимошенко Колесник В., Рафальський О., Тимошенко О. Шляхом національного відродження. Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини. 1900-1907. – К., 1998.. Автори ґрунтовно розглянули еволюцію РУП від самостійницьких гасел до автономістських, партійну дискусію з цього приводу, ідеологічні засади самостійництва, викладені в основних роботах М. Міхновського.

Вагоме значення для розуміння суспільно-історичного контексту, в якому розгорталася діяльність М. Міхновського, мають монографії О. Реєнта та В. Солдатенка, присвячені концептуальному аналізу Української революції Реєнт О. У робітнях історичної науки. – К., 1999; Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія: У 2 кн. – К., 1997-99..

У роботах із різних проблем української історіографії Я. Калакури, В. Капелюшного, І. Колесник, А. Коцура висвітлено місце і роль М. Міхновського в українському національному русі як ідеолога та лідера українського самостійництва Калакура Я. Українська історіографія. – К., 2004; Колесник І. Українська історіографія (XVIII – поч. ХХ ст.). – К., 2000; Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.). – К., 2003; Коцур А. Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кін. XVIII – поч. ХХ ст.. – Чернівці, 2000.. Серед праць, присвячених аналізу окремих проблем історії УНР, слід виділити дослідження В. Голубка, О. Любовець, Г. Савченка Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918. – Л., 1997; Любовець О. Нарис історії Української демократично-хліборобської партії. – К., 2002; Савченко Г. Діяльність Організаційного Українського Військового Комітету по створенню національних військових формувань у 1917 році // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Історія. – 2001. – Вип. 57. – С. 30-33..

У цілому, незважаючи на значну пророблену роботу, історіографію теми не можна вважати вичерпною. На даний час грунтовно проаналізовано окремі аспекти, сторони й фрагменти громадсько-політичної діяльності М. Міхновського. Однак цілісне, концептуальне її відображення залишається поки що відкритою проблемою, яка вимагає поглибленого вивчення, вирішення наявних дискусійних питань.

Джерельну базу дослідження становлять архівні та опубліковані матеріали – документи, спогади, листування, періодичні видання.

Найбільше значення для розв’язання поставлених завдань мають матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України у Києві, зокрема: губернських жандармських управлінь м. Харкова (ф. 336), Полтави (ф. 320), Києва (ф. 274), Чернігова (ф. 1439); Харківського (ф. ), Київського (ф. 275), Катеринославського (ф. ) охоронних відділень; харківського інспектора у справах друку (ф. 1680); Грушевських (ф. 1235) та ін. У них зберігаються відозви, листівки, статути, інші документи партійних і громадських організацій, засновником або членом яких був М. Міхновський, щоденники зовнішнього нагляду поліції, анонімні донесення, листування працівників жандармського управління, в яких він згадується, матеріали про дозвіл випуску М. Міхновським газет, характеристика їх ідейно-політичного напряму, а також його епістолярна спадщина тощо.

У фондах Української соціал-демократичної робітничої партії (ф. 266) та Комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У (ф. 5) Центрального державного архіву громадських об’єднань України виявлено матеріали, дотичні до теми дисертаційного дослідження, які відображають події часів УНР.

Цінні архівні джерела з досліджуваної теми містяться у Центральному державному історичному архіві України у Львові - фонди Наукового товариства імені Т. Шевченка (ф. 309), редакції журналу “Літературно-Науковий вісник” (ф. ), М. Павлика (ф. 603). У них знаходяться матеріали, пов’язані зі святкуванням ювілею І. Котляревського у Полтаві, рецензія С. Томашівського на “Самостійну Україну” М. Міхновського, листи Х. О. Алчевської М. Павлику, які містять інформацію про діяльність харківських українських громадських організацій, до заснування яких був причетний М. Міхновський.

У фонді Київського університету (ф. 16 Державного архіву м. Києва) зберігається особова справа М. Міхновського, заведена за його навчання на юридичному факультеті.

Становить науковий інтерес також фонд Чернігівського губернського старости, що зберігається у Державному архіві Чернігівської області (ф. 4153).

У фонді В. Півторадні (ф. 274) Інституту рукопису НБУ ім. В. Вернадського містяться протоколи засідань харківського товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка, які розкривають ініціативи М. Міхновського довкола створення та функціонування цього Товариства. У фонді С. Єрастова (ф. ) зберігаються неопубліковані спогади С. Єрастова про учасників революційного руху, зокрема й М. Міхновського.

Важливим джерелом є епістолярна спадщина М. Міхновського. Це насамперед його листи до Б. Грінченка, М. Грушевського, О. Маковея, І. Франка, Є. Чикаленка, С. Шелухина. Інформацію про М. Міхновського або пов’язані з його діяльністю громадсько-політичні ініціативи можна отримати і з листування його сучасників. Це листи Х. О. Алчевської – М. Павлику, М. Лободовського – І. Дубянському, С. Шелухина – М. Шелухиній, В. Винниченка – Є. Чикаленку.

Значною складовою джерельної бази є періодична преса: газети “Хлібороб”, “Запоріжжя”, “Слобожанщина”, “Сніп”, “Руслан”, “Діло”, “Рада”, “Нова Рада”, “Киевская мысль”, “Последние новости” та інші передають інформацію про діяльність М. Міхновського з позицій різних політичних сил.

Важливе місце у дослідженні посідають видані праці М. Міхновського та документи різних політичних і громадських організацій, установ, до яких він належав як член чи як фундатор. Їх можна знайти в хрестоматіях і збірниках документів та матеріалівСамостійна Україна: Зб. програм українських політичних партій поч. ХХ ст. – Тернопіль, 1991; Політологія. Кін. ХІХ - перша пол. ХХ ст.: Хрестоматія. – Л., 1996; Українська Центральна Рада: Док. і матеріали: В 2 т. – К., 1996 та ін..

Вагоме значення мають також мемуари: спогади М. Грушевського, Д. Донцова, Д. Дорошенка, В. Євтимовича, Ю. Колларда, П. Скоропадського, Є. Чикаленка та ін. додають невідому з інших джерел інформацію Грушевський М. Спомини // Київ. – К., 1989. - № 8-11; Донцов Д. Рік 1918. Київ. – К., 2002; Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901-1914 рр.). – Вінніпег, 1949; Євтимович В. Військо йде. Уривки зі спогадів про березень 1917 р. в Києві. – Л., 1937; Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. – Торонто, 1972; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К., 1995; Чикаленко Є. Спогади: В 3 ч. – Л., 1925-26..

Отже, джерельна база достатня для розв’язання сформульованих завдань.

У другому розділі “Становлення М. Міхновського як громадсько-політичного діяча (1890-ті роки)” проаналізовано основні віхи визрівання громадсько-політичної позиції М. Міхновського під впливом комплексу явищ суспільного життя українського народу наприкінці ХІХ ст., передусім посилення національного і соціального гніту з боку царизму, діяльності національно свідомої інтелігенції, помітної політизації українського соціуму. Потужним каталізатором політичної активності національно-патріотичних кіл підросійської України, до яких належав М. Міхновський, був вплив національного руху Галичини та Буковини.

Роль перехідної ланки від культурно-просвітницької діяльності громад до політичної роботи в підросійській Україні відіграло “Братство Тарасівців”, діяльність якого сприяла консолідації та організованості національно свідомих сил українського суспільства. Активна участь М. Міхновського у цій організації та ділові контакти з Б. Грінченком, М. Грушевським, С. Ерастовим, О. Маковеєм, М. Коцюбинським, І. Франком і багатьма іншими сприяли становленню його як громадсько-політичного діяча.

Важливою віхою на шляху політичного визрівання М. Міхновського став Установчий з’їзд Всеукраїнської Загальної Організації (ВУЗО), на якому він представляв київську патріотичну молодь. М. Міхновський не цурався чорнової організаційно-практичної роботи, зокрема виконував роль кур’єра з доставки нелегальної літератури з-за кордону та переховував її у себе на квартирі. Водночас у цей період М. Міхновський осмислює фундаментальні проблеми національного відродження України, які згодом були розгорнуті ним в ідеологію самостійництва. У 1898 р. він разом з Б. Грінченком написав “Відозву до Українців в справі засновання українського університету”, у якій було чітко сформульовано фундаментальні на той час завдання українського національного розвитку: за допомогою “національно-демократичної” просвіти піднести духовну культуру нації, розвинути національну самосвідомість народу, виховати патріотично налаштовану інтелігенцію, здатну очолити суспільно-політичну активність мас і спрямувати її у русло націотворення.

З метою створення основ ідеології національного самовизначення М. Міхновський наприкінці 1898 р. намагався реалізувати видавничий проект “Русини з початком ХХ ст.”, в якому передбачалося задіяти найкращі інтелектуальні сили української еліти на обґрунтування історичної та соціальної необхідності й неминучості побудови українським народом соборної незалежної держави як гаранта повноцінного розвитку нації. Громадсько-політична позиція, яку зайняв М. Міхновський під час подій, пов’язаних з відзначенням 100-річного ювілею виходу в світ “Енеїди” І. Котляревського, свідчила про завершення цього періоду, досягнення ним ідейної та політичної зрілості.

У третьому розділі “М. Міхновський як фундатор та ідеолог самостійницького напряму в українському національно-визвольному русі (1900-1905 рр.)” висвітлено діяльність М. Міхновського зі створення ідеологічних засад українського самостійницького руху та практичні зусилля, спрямовані на організацію політичної боротьби у руслі задекларованих ним ідей та цілей напередодні Першої російської революції.

Незважаючи на репресії царського уряду, які унеможливлювали легальну боротьбу, та внутрішні суперечності в середовищі українського політикуму, М. Міхновський заклав ідейні та практично-організаційні основи самостійницького руху. Сформулювавши у брошурі “Самостійна Україна” (1900 р.) вихідні принципи і положення ідеології самостійництва, він надалі посилено працював над всебічним обгрунтуванням своєї концепції в публікаціях наступних років (“Робітниче свято першого мая”, “Робітнича справа в програмі УНП”, “Справа української інтелігенції в програмі УНП” та ін.). Водночас М. Міхновський намагався поширювати свої ідеї серед широких кіл української громадськості, залучати українство до активної націотворчої діяльності. У своїх статтях, листівках, виступах він доводив необхідність самоорганізації українського населення задля згуртованих дій проти національних і соціальних утисків, ефективного захисту своїх прав та інтересів.

Роль організатора і координатора самостійницького руху мала взяти на себе створена у 1902 р. М. Міхновським Українська народна партія. Для чіткого визначення її політичної платформи восени 1905 р. було видано проект Конституції майбутньої суверенної України, у якому визначалися політико-правові основи життєдіяльності українського суспільства після здобуття ним незалежності. Запропонована у проекті Конституції модель державного устрою враховувала кращі здобутки тодішньої західної демократії і традиційні ціннісні орієнтації й прагнення українського народу і мала забезпечити перетворення громадян України у повноправних господарів на своїй землі. У розділі показано, що в цей період М. Міхновський продовжував наголошувати на винятковому значенні духовного відродження українського народу для вирішення всього комплексу проблем національного розвитку (“Одвертий лист до Сипягіна”, події, пов’язані з відкриттям пам’ятника І. Котляревському та ін.), намагався запобігти денаціоналізації політично активного українства, відірвати його від впливу російської соціал-демократії. Ідейно-теоретична та практична громадсько-політична діяльність М. Міхновського у 1900-1905 рр. створила необхідні передумови для розгортання легальної боротьби, яка певною мірою стала можливою вже з кінця 1905 р.

Четвертий розділ “Громадсько-політична діяльність М. Міхновського у 1905–1916 рр.” присвячений основним напрямкам державотворчих зусиль М. Міхновського у період між двома російськими революціями.

Починаючи з кінця 1905 р. і до Лютневої революції 1917 р. М. Міхновський зосереджував свої зусилля на використанні легальних форм впливу на українську громадськість. Послаблення політичних репресій з боку царизму надало певні можливості для розгортання просвітницької та агітаційно-пропагандистської роботи, активного впливу через друковані органи і громадсько-політичні й культурно-просвітницькі заходи на формування політичної та національної самосвідомості українського народу. З цією метою М. Міхновський інтенсивно спілкувався з патріотично налаштованою національною елітою, встановлював тісні контакти з відомими українськими діячами підавстрійської України, вів напружену видавничу діяльність, намагався переконати громадськість у згубності поширення соціалістичних ілюзій щодо маргінальності, вторинності національного питання.

Відразу після оприлюднення царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р. М. Міхновський взяв участь у виданні братами Шеметами першого загаль-ноукраїнського часопису “Хлібороб”, який чітко поставив завдання консолідації української нації в її боротьбі за національне визволення. У “Хліборобі” вказувалося на дві основні причини відсутності активної широкомасштабної боротьби українського народу за свої права: 1) його “темнота”, низький рівень національної самосвідомості; 2) зрада “провідних верств”, денаціоналізація української інтелігенції. Для виправлення ситуації М. Міхновський зі своїми соратниками розгорнув інтенсивну громадсько-політичну діяльність.

З метою пропаганди ідей самостійництва та організації практичної політичної боротьби він наполегливо намагався видавати газети (“Запоріжжя”, “Слобожанщина”, “Сніп”), організувати клуб “Родина”, ініціював створення українського відділу книжок при Харківській Громадській бібліотеці, створив разом з іншими українськими діячами “Третє Харківське Товариство Взаємного Кредиту”, виступив одним з фундаторів Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка, у роботі якого брав найактивнішу участь до початку Першої світової війни.

Будучи радним Харківської міської думи, М. Міхновський разом з іншими радними-українцями (М. Сумцов, В. Галицький, Н. Уваров, С. Васильківський та ін.) лобіював українські інтереси, ініціюючи прийняття важливих рішень. У 1912 р. М. Міхновський балотувався до 4-ї Державної Думи, активно використовуючи виборчу трибуну для популяризації української національної ідеї та консолідації патріотичних сил. Його зусилля в цей період зосереджувалися на формуванні національної самосвідомості, згуртуванні національно свідомої еліти, демонстрації можливостей організованих дій. М. Міхновський був переконаний, що тільки високий рівень організованості українського народу може прокласти йому шлях до вирішення його національних і соціальних проблем, а тому робив усе можливе для розвитку цієї організованості. Його громадсько-політична діяльність послідовно розгорталася в руслі тих національно-патріотичних проектів та ідей, які були викладені у Програмі УНП хоча її можливості жорстко обмежувалися пильним контролем поліції і репресивними заходами царської влади (таємним наглядом, обшуками, штрафами, заборонами та іншими санкціями).

У п’ятому розділі “Державотворча діяльність М. Міхновського в добу Української національної революції 1917-1920-х років” показано, що після Лютневої революції в Росії (1917 р.) громадсько-політична діяльність М. Міхновського спрямовувалася на вирішення передусім практичних завдань розбудови української державності. Він розгорнув бурхливу активність, намагаючись втілити в життя ті програмні положення, які теоретично обґрунтовував у попередні роки. На відміну від більшості українського політикуму М. Міхновський був переконаний, що демократичні перетворення в Росії не змінять суті її національної політики щодо України, більше того, – вони унеможливлять позитивне розв’язання національного питання. Тому українцям слід покладатися не на добру волю демократичної Росії, а на власні сили. Необхідно скористатися сприятливою ситуацією, політичним безладдям у російському суспільстві для розбудови незалежної української держави. Для досягнення цієї стратегічної мети необхідно залучити до свідомого націотворення широкі верстви населення та створити боєздатні військові формування, спроможні відстояти державну самостійність, дати відсіч будь-яким зовнішнім зазіханням.

У розділі розглянуто ті основні заходи й ініціативи М. Міхновського, які він намагався втілити в життя, щоб вирішити ці доленосні для української державності проблеми. Він стояв біля витоків створення УЦР. Під керівництвом М. Міхновського ініціативна група скликала 19 березня 1917 р. “Підготовче українське військове віче”, з якого почалася низка заходів, спрямованих на створення національних збройних формувань. М. Міхновський стояв біля витоків створення УВОК та Клубу ім. П. Полуботка, які розгорнули інтенсивну діяльність у сфері військового будівництва та вели масштабну культурно-просвітницьку, патріотично-виховну роботу. М. Міхновський намагався використати кожну можливість (з’їзди, віче, маніфестації, зібрання тощо) для пропаганди самостійницьких ідей і згуртування навколо них української еліти, різних політичних сил і широких кіл громадськості. Однак ініціативи М. Міхновського зустрічали жорсткий опір керівництва УЦР, для якого був неприйнятним його радикалізм у вирішенні національного питання.

П. Скоропадський хоча й високо цінував, як свідчать його спогади, особисті й ділові якості М. Міхновського, не наважився доручити йому відповідальні ділянки державного будівництва, остерігаючись конфлікту М. Міхновського з проросійськи налаштованими членами свого кабінету. У свою чергу М. Міхновського не задовольняла політика Гетьманату щодо вирішення проблем національного розвитку України. Це зумовило перехід М. Міхновського в опозицію до уряду П. Скоропадського. Не знайшов він спільної мови і з Директорією. Сформований нею Всеукраїнський Трудовий Конгрес прийняв постанову про недопустимість участі в ньому представників несоціалістичних партій, що унеможливлювало співробітництво М. Міхновського з тодішньою українською владою.

Для М. Міхновського поразка УНР не була наслідком якихось фатальних об’єктивних обставин чи прикрого збігу випадковостей. Він був переконаний, що Україна знову втратила реальну історичну можливість побудувати суверенну державу через політичну нерішучість її еліти, яка не зуміла скористатися сприятливою історичною ситуацією, організувати і спрямувати націотворчу енергію мас у необхідне річище.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов низки висновків, основні з яких виносяться на захист:–

Розгляд історіографії досліджуваної теми показав, що цілісне об’єктивне відображення громадсько-політичної діяльності М. Міхновського в усій її повноті й різноманітності залишається до теперішнього часу відкритою проблемою. Наявна джерельна база достатня для її розв’язання.–

Становлення М. Міхновського як громадсько-політичного діяча відбувалося під впливом багатьох чинників суспільного життя останніх десятиліть XIX ст., насамперед – загострення соціальних та етнополітичних проблем, підйому культурно-просвітницької активності української інтелігенції, налагодження інтенсивних контактів з національно-визвольним рухом Галичини та Буковини. Особливо важливу роль у політичному визріванні М. Міхновського відіграла його участь у “Братстві Тарасівців”, діяльність якого знаменувала собою перехід від культурно-просвітницької активності громад до політичної роботи, та членство у ВУЗО, яка значною мірою консолідувала український національний рух, відкрила нові перспективи боротьби за національне відродження.–

Громадсько-політична діяльність М. Міхновського у період з 1900 по 1905 рр. була плідною як з точки зору розвитку ідеології самостійництва, так і в практичній організації політичної боротьби. Діяльність М. Міхновського мала послідовний і системний характер: розробивши в “Самостійній Україні” ідеологічні засади самостійництва, він, з одного боку, намагається їх поглибити у низці публікацій, а з іншого, докладає зусиль для створення умов їх практичної реалізації. З цією метою створюється Українська народна партія, яка мала виступити організаційним ядром самостійницького руху, розробляється суспільно-політична модель майбутнього устрою України - проект Конституції – де чітко викладено правові засади організації та функціонування суверенної української держави.–

Основна мета, яку переслідував М. Міхновський, починаючи з кінця 1905 р. і до Лютневих подій 1917 р., – це максимально можливе залучення української інтелігенції та широких верств населення до свідомої активної політичної діяльності на засадах націотворчості, консолідація усіх конструктивних сил українського суспільства. Особливість його громадсько-політичної діяльності у цей період зумовлювалася послабленням політичних репресій з боку царизму, що уможливило розгортання легальних форм просвітницької та агітаційно-пропагандистської роботи: видання часописів, організація різних товариств, проведення культурно-просвітницьких заходів, участь у виборах до Державної Думи тощо.–

Після Лютневої революції 1917 р. зусилля М. Міхновського були зосереджені переважно на розв’язанні конкретних завдань державного будівництва. Переконаний у тому, що Україна в своїх прагненнях може покладатися лише на власні сили, М. Міхновський спрямовував свою діяльність на залучення якомога ширших верств громадськості до свідомої націотворчості та на створення боєздатних військових формувань, спроможних захистити державний суверенітет від зовнішніх посягань. Він стояв біля витоків Українського Військового Організаційного Комітету, організував Клуб ім. П. Полуботка, брав участь в організації і роботі з’їздів, віче, маніфестацій тощо. Однак діяльність М. Міхновського не знайшла підтримки впливових політичних сил, які визначали історичну долю України в цей період. –

Нині багато ідей М. Міхновського втілилися в реаліях незалежної України, зафіксовані в її Конституції. Декотрі його розробки застаріли і втратили актуальність, інші потребують критичного переосмислення з метою використання зафіксованого в них історичного досвіду при вирішенні актуальних проблем сучасного суспільного розвитку.

Основні положення та висновки дисертації

викладені в публікаціях:

1. Історико-соціальні чинники становлення М.Міхновського як громадсько-політичного діяча // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Історія. – 2002. – Вип. 62. – С. 25-29.

2. Українська національна ідея в теоретичній спадщині М. Міхновського // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк, 2002. – № 3. – С. 157-164.

3. Державницькі концепції М.Міхновського та В. Липинського // Історичний журнал. – К., 2003. – № 1. – С. 57-66.

4. Політична та військово-організаційна діяльність М.Міхновського в добу Центральної Ради // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2003. – №3 . – С. 134-143.

5. М.Міхновський про морально-духовні засади українського національно-визвольного руху в “Одвертому листі до міністра Сипягіна” // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Історія. – 2004. – Вип. 71-72. – С. 74-76.

6. До проблеми Української державності в “Самостійній Україні” М.Міхновського // Вісник Київського славістичного університету: Історія. – 2003. – Вип. 14. – С. 133-143 (співавтор С.Ф.Пивовар; особистий внесок автора – 0,25 д.а.).

7. М.Міхновський – фундатор українського політичного самостійництва // Сторінки історії: Збірник наукових праць НТУУ (КПІ). – К., 2002. – Вип. 16. – С. 137-139.

АНОТАЦІЯ

Ситнік В.П. Громадсько-політична діяльність М. Міхновського. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка – Київ, 2005.

У дисертації досліджується громадсько-політична діяльність фундатора й ідеолога самостійницької течії в українському національному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст. М. Міхновського (1873-1924). На основі широкої джерельної бази та наявної історіографії здійснено цілісний системний аналіз основних напрямків і форм суспільної активності М. Міхновського в різні історичні періоди, починаючи з його участі у “Братстві Тарасівців” у 90-х роках ХІХ ст. і закінчуючи державотворчими зусиллями в добу УНР. Зосереджено увагу на особливостях його тактики за різних історичних обставин та стабільній послідовності у реалізації стратегічної мети самостійницького руху – побудові суверенної, соборної, демократичної Української держави, показано, що незмінно надаючи пріоритет вирішенню національного питання, М. Міхновський не вважав його самоціллю, а лише засобом побудови процвітаючого соціально справедливого демократичного суспільства. У дисертації відстоюється думка, що радикалізм М. Міхновського мав переважно конструктивний характер. Досвід ідеологічної, просвітницько-пропагандистської, практично-організаційної діяльності М. Міхновського повинен бути критично переосмислений і врахований у практиці суспільних трансформацій сучасної України.

Ключові слова: М.Міхновський, Українська народна партія, Українська революція 1917-20 рр., громадсько-політична діяльність, український національний рух, самостійники, автономісти, українські політичні партії.

АННОТАЦИЯ

Сытник В. П. Общественно-политическая деятельность Н. Михновского. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – История Украины. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2005.

В диссертации исследуется общественно-политическая деятельность основателя и идеолога самостийнического течения в украинском национальном движении конца ХIX – начала ХХ веков Н. Михновского (1873-1924). На основании широкого круга архивных материалов и опубликованных источников осуществлено целостный системный анализ основных направлений и форм общественно-политической активности Н. Михновского в разные исторические периоды, начиная с его участия в деятельности “Братства Тарасовцев” в 90-х годах ХIX века и заканчивая усилиями по государственному строительству во времена УНР. В исследовании сосредоточено внимание на особенностях тактики Н. Михновского в зависимости от специфики исторических обстоятельств, показано, что используя разнообразные формы и методы, он непреложно подчинял все свои усилия реализации стратегической цели самостийнического движения – построению суверенной, соборной, демократической Украины. Общественно-политическая деятельность Н. Михновского отличалась разнообразием форм и содержания, что обусловливалось его глубоким пониманием роли и значения различных факторов общественной жизни для исторической судьбы народа. Будучи профессиональным юристом, он основательно подошел к правовому обеспечению будущей украинской государственности: на основании принципов международного права обосновал законность и неизбежность обретения Украиной государственной независимости; совместно с единомышленниками разработал проект Конституции, в котором детально излагалась модель общественно-политического устройства суверенного украинского государства; разработал программу Украинской Народной Партии, где предложил механизм государственного строительства и основные принципы функционирования общественного организма. Одновременно Н. Михновский занимался партийным строительством, принимал активное участие в организации и проведении мероприятий, направленных на поднятия уровня национального самосознания украинской общественности, развитие политической активности народа, усиленное внимание уделял издательской деятельности, проблемам образования, вопросам культурного строительства, библиотечному делу, а после Февральской революции 1917 г. в России – конкретным задачам государственного строительства, особенно формированию национальных вооруженных сил.

В диссертации показано, что постоянно подчеркивая приоритет национального вопроса, Н. Михновский не считал его решение самоцелью, а лишь необходимым условием построения процветающего, социально справедливого, демократического общества. Всесторонний анализ общественно-политической деятельности Н. Михновского показал, что его национальный радикализм носил преимущественно конструктивный характер. Опыт идеологической, просветительско-пропагандистской, практически-организационной деятельности Н. Михновского должен быть критически переосмыслен и учтен в практике общественной трансформации современной Украины.

Ключевые слова: Н.Михновский, Украинская народная партия, Украинская революция 1917-20 гг., общественно-политическая деятельность, украинское национальное движение, самостийники, автономисты, украинские политические партии.

SUMMARY

Sytnik V. P. M. Mihnovskiy’s social and political activity. – Manuscript.

The thesis submitted for the award of Candidate's Degree in speciality 07.00.01 - history of Ukraine. – The Kyiv National University named after Taras Shevchenko, Kyiv, 2005.

In the dissertation social and political activity of M.(1873-1924),