ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Сажко Василь Володимирович

УДК 94(477) “1900/1913”

ПРОБЛЕМИ АГРАРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ У 1900 – 1913 РОКАХ:

ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

07.00.01. – Історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2005

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії, соціології і політології Подільського державного аграрно-технічного університету

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Каденюк Олександр Степанович,

Подільський державний аграрно-технічний університет,

завідувач кафедри історії, соціології і політології

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Баженов Лев Васильович,

Кам’янець-Подільський державний університет,

професор кафедри всесвітньої історії

доктор історичних наук, професор

Малик Ярослав Йосипович,

Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президенті України,

завідувач кафедри європейської інтеграції та права

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана

Франка, кафедра історичного краєзнавства

(м. Львів)

Захист відбудеться “___”__________ 2005 р. о ____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий “_____”____________ 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.Я. Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку історичної науки пріоритетним є дослідження визначальних складових нашої історії. Для України початку ХХ ст., переважна більшість населення якої в той період займалось сільськогосподарським виробництвом, такою важливою складовою нашого минулого було аграрне питання.

Аграрна історія України минулого століття містить спроби втілити в життя різні програми аграрних перетворень, відображених в діяльності політичних партій, громадських організацій, а також державній політиці, які в науковій оцінці дослідників мали упереджений характер. Але остаточно розв’язати аграрну проблему не вдалося жодному уряду, який перебував при владі в Україні на протязі ХХ ст. Як правило, реформування аграрного сектору обслуговувало ті чи інші цілі певних політичних сил, а тому не могло повністю вирішити дане питання.

Кризовий стан сільського господарства підвищує в суспільстві і наукових колах інтерес до соціально-економічних проблем, особливо до процесу формування ринкових відносин. Явища й процеси, що відбувалися на терені України в минулому потребують у зв’язку з цим глибоких аналітичних і синтезованих оцінок.

Зважаючи на те, що й на початку ХХІ ст. завдання реформування аграрного сектору є надзвичайно актуальним для нашої держави, вивчення досвіду розробки проектів перетворень у даній сфері та втілення їх в життя, повинно бути вартим уваги не лише дослідників, а й відповідних державних структур. Це допоможе краще зрозуміти сутність тенденцій нинішнього розвитку сільського господарства України, дозволить уникнути попередніх помилок і прорахунків на сучасному етапі.

Аграрна реформа сьогодні повинна стати одним з пріоритетних напрямів трансформації економіки України. Маючи унікальні природнокліматичні умови, найкращі в світі чорноземи, Україна повинна використати свої потенційні можливості для того, щоб стати потужним виробником екологічно чистої, конкурентноздатної сільськогосподарської продукції в Європі, що, в свою чергу, повинно дати поштовх для розвитку ряду галузей економіки.

Досягти вказаної мети можливо лише за умови повного завершення аграрних перетворень і приведення аграрного сектору до відповідності сучасним ринковим умовам. Здійснюючи реформи в агропромисловому комплексі України на сучасному етапі, необхідно вивчати і враховувати історичний досвід проведення перетворень в даному секторі економіки. Необхідно зробити науковий аналіз, висунутих різними політичними силами в попередні історичні періоди, особливо на початку ХХ ст., нереалізованих проектів аграрних реформ, з метою використання актуальних на сьогодні елементів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно комплексної програми “Соціально-економічні перетворення в українському селі у ХХ столітті: історичний аспект” (реєстраційний номер 0102V001683), яка розробляється науковцями кафедри історії, соціології і політології Подільського державного аграрно-технічного університету разом з науковцями кафедри історії України Національного аграрного університету (м. Київ).

Мета та завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки проблеми. Дисертант ставить за мету виявити стан аграрного питання в Україні на початку ХХ ст. та шляхи його розв’язання. Для досягнення зазначеної мети автором були поставлені такі завдання:

- здійснити аналіз та систематизувати історіографічну й джерельну базу роботи;

- проаналізувати соціально-економічне становище основних станів українського суспільства: селян та поміщиків;

- з’ясувати основні вимоги селян, сформульовані на початку ХХ століття;

- визначити основні форми боротьби українського селянства за реалізацію своїх вимог;

- зробити аналіз програмних документів політичних партій та громадсько-політичних організацій з метою визначення їх проектів розв’язання аграрного питання та дати їм наукову оцінку;

- проаналізувати боротьбу між політичними партіями та громадсько-політичними організаціями по аграрному питанню;

- висвітлити процес здійснення урядової аграрної реформи в Україні та вплив на нього політичних партій та громадсько-політичних організацій;

- узагальнити способи і методи реформування аграрного сектора економіки, які можна використати на сучасному етапі аграрних перетворень.

Об’єктом дослідження стала діяльність уряду Російської імперії та місцевих органів державної влади по реформуванню аграрного сектора економіки в Україні на початку ХХ ст.

Предметом дослідження стала теоретично-ідеологічна й організаторська діяльність політичних партій і громадсько-політичних організацій та їх вплив на проведення аграрних перетворень.

Методи дослідження ґрунтуються на загальнонаукових принципах об’єктивності та історизму. Для розв’язання дослідницьких завдань використано порівняльно-історичний метод, статистично-аналітичний, ретроспективний, дотримуючись конкретно-історичного підходу в ході аналізу подій та фактів того періоду, були всебічно враховані політичні й соціально-економічні обставини початку ХХ століття.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження включають період з 1900 по 1913 рік. Початок періоду пов’язаний із виникненням перших політичних організацій. Кінцеві рамки дисертації обмежені 1913 роком, який був останнім, перед першою світовою війною, роком реалізації урядової аграрної реформи.

Територіальні межі дисертації охоплюють територію дев’яти українських губерній, що входили до складу Російської імперії: Київської, Волинської, Подільської, які склали регіон Правобережної України; Чернігівської, Харківської, Полтавської, які склали регіон Лівобережної України; Катеринославської, Херсонської, Таврійської, які склали регіон Південної України.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на джерельно-документальній базі, що дало можливість забезпечити повноту наукових результатів, визначити їх науково-теоретичну та практичну значимість.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у ній вперше комплексно і системно досліджено історико-політичний аспект аграрного питання в Україні на початку ХХ ст.

На основі всебічного аналізу широкого кола архівних джерел, матеріалів періодичних видань, творів лідерів українських та російських політичних партій і організацій автором досліджено стан наукової розробки проблеми; зроблено аналіз аграрних програм українських та російських політичних партій і організацій, які діяли на території Наддніпрянської України на початку ХХ ст.; вивчено ставлення українського селянства до проектів аграрних перетворень, запропонованих різними політичними силами, та урядової реформи, яка проводилася протягом 1906-1913 рр.; розроблено рекомендації щодо використання на сучасному етапі історичного досвіду аграрних перетворень в Україні на початку ХХ ст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що його матеріали, основні висновки та положення можуть бути використані при підготовці праць з історії України ХХ ст., читанні лекційних та спеціальних курсів, розробці методичних рекомендацій, підручників, популярних нарисів, а також у вивченні курсу історичного краєзнавства, при проведенні наукових конференцій та спецсемінарів з аграрної та політичної історії, а також у практичній діяльності органів державної влади по впровадженню аграрної реформи на сучасному етапі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації були обговорені на засіданнях кафедри історії, соціології і політології Подільського державного аграрно-технічного університету, кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кафедри українознавства та гуманітарної підготовки Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, Міжнародній науковій конференції “Історична наука: проблеми розвитку” (м. Луганськ, 2002 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Інтелігенція і влада” (м. Одеса, 2002 р.).

Публікації. Результати дослідження відображені в 4 статтях у наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України та 2 публікаціях у збірниках наукових конференцій.

Структура дисертації будується на проблемно-хронологічному принципі. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 199 сторінок, основний текст складає 171 сторінку. Список використаних джерел включає 294 назви.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, географічні та хронологічні межі, методологічні засади та методи, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію, структуру роботи і публікації з теми.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” зроблено аналіз стану висвітлення проблеми у працях вітчизняних і зарубіжних авторів, подано характеристику джерел, задіяних для її розкриття.

Історіографію проблеми можна поділити на такі три періоди: 1) література поч. ХХ ст. – поч. 20-х рр.; 2) з поч. 20-х рр. – 1991 р.; 3) з 1991 р. – до сьогодення.

Наукові розвідки початку ХХ ст. були присвячені таким трьом основним проблемам: аналіз соціально-економічного становища українського селянства на рубежі ХІХ – ХХ ст., вивчення програмних документів та діяльності політичних партій й громадсько-політичних організацій з агарного питання, дослідження ходу і наслідків урядової аграрної реформи.

Перші спроби дослідити окремі аспекти аграрної проблеми були зроблені М. Поршем, П. Масловим, А. Львовичем, які проаналізували розподіл земельної власності між станами українського суспільства, процес соціальної диференціації серед селян українських губерній, наявність резервів земель для задоволення земельного голоду в Україні, селянські вимоги щодо земельної реформи, а також аналізу того, як ці вимоги були враховані політичними партіями, представленими в Думі.

З 1917 р. з’являються публікації, в яких автори намагаються проаналізувати програмні документи ряду політичних партій стосовно аграрного питання, як, наприклад, роботи К.Г. Воблого, А.І. Спиридовича.

Другий період характеризується, тим, що в 20-ті рр., історики ще мали можливість публікувати альтернативні точки зору на досліджувану проблему. Наприклад стаття А.А. Кофода, опублікована в 1926 р., де обґрунтована необхідність урядової аграрної реформи з точки зору впровадження ринкових відносин в аграрному секторі.

У 20-х – на поч. 30-х рр. з’явились дослідження в яких автори намагалися зробити комплексний аналіз економічної ситуації, що склалася в сільському господарстві Російської імперії на початку ХХ ст., включаючи наслідки реформи 1861 р., орендні ціни, ціни на землю та сільськогосподарську продукцію, в тім числі і на європейських ринках, соціальну диференціацію селянства, дії царського уряду по реформуванню аграрного сектору та помилки, допущені в ході реформ. Це роботи С.М. Дубровського, О.Г. Шліхтера.

Були зроблені спроби об’єктивно оцінити аграрні програми політичних партій в Росії в дослідженнях Є. Мороховця, Й. Гермайзе, В. Мещерякова, Н. Попова, А. Ріша, В. Стального.

Парадигма радянської історіографії була спрямована на оцінку історичних фактів з позицій офіційної ідеології. Протягом 60-х – сер. 80-х рр. було опубліковано ряд ґрунтовних монографій з окремих проблем даної теми Є.Г. Василевського, В.С. Дякіна, К.В. Гусєва, Х.А. Еріцяна, В.Н. Гіньова, І.Ф. Кураса, В.В. Шелохаєва, Д.А. Колєсніченка. Серед них слід відзначити І.Ф. Кураса, праці якого, вперше в радянській історіографії, були присвячені українським національним партіям.

У даний період було опублікована праця Ф.Є. Лося і О.Г. Михайлюка, в якій досліджувалася урядова аграрна реформа, було наведено велику кількість статистичних даних щодо її наслідків, діяльності Селянського банку, переселенської політики царизму, як в цілому по Україні, так і по окремим губерніям.

В цей же час була опублікована робота Е.В. Іллерицької, присвячена аграрним програмам загальноросійських партій, які були розглянуті упереджено та майже повністю проігноровані програмні документи національних партій.

З 1991 р. почався третій період вивчення даної теми. Для нього є характерним переосмислення історичної дійсності, особливо в тому, що стосується діяльності українських політичних партій, розширення джерельної бази і тематики досліджень, розробка нових підходів до вивчення даної теми. Але, поряд з цим, відсутнє єдине дослідження, яке б включало в себе: аналіз соціально-економічного становища українського селянства на початку ХХ ст., аграрних програм політичних партій та громадсько-політичних рухів, спроб уряду реформувати аграрний сектор.

Найбільш ґрунтовні дослідження формування, діяльності та розробки програмних документів політичних партій в Україні на початку ХХ ст., в тому числі щодо реформування аграрного сектору, належать А.І. Павку.

На протязі останнього десятиліття в Росії також було опубліковано ряд наукових досліджень та збірників документів і матеріалів щодо аграрного питання та урядових реформ в аграрному секторі на початку ХХ ст., до яких відносяться праці В.С. Коновалова та Л.І. Зайцева.

Автономно від радянської історіографії розвивалося зарубіжне українознавство, за кордоном публікувалися досить ґрунтовні роботи з історії аграрного питання в Україні початку ХХ ст. П. Гайделемівський, О. Мицюк, Т. Гунчак, Р. Сольчаник робили спроби комплексного наукового дослідження програм, втім числі їх аграрних аспектів, власне українських політичних партій, громадських рухів та думських фракцій; узагальнюючого аналізу аграрної політики в Україні на протязі досить тривалого історичного періоду; прослідкувати динаміку змін чисельності різних категорій українських селян; визначити такі поняття, як “харчова норма”, “споживча норма”, “трудова норма”, “капіталістичне селянське господарство” для кожного регіону України.

Підсумовуючи історіографічний огляд, можна зробити висновок, що окремі аспекти теми дослідження вивчалися досить активно, але цілісного дослідження, яке б розкрило б усі сторони даної проблеми створено не було.

Джерельна база дисертації включає в себе вперше залучені до наукового обігу документи та матеріали, які зберігаються у фондах Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ) та Центрального державного історичного архіву України у м. Київ (ЦДІАК України). У ДАРФ були опрацьовані матеріали фондів: 102, 110, 115, 116, 519, 522, 523, 543, 1741. Вони містять велику кількість документів, в тому числі статистичні дані про динаміку змін у землеволодінні різних станів українського суспільства, донесення в Департамент поліції від місцевих поліцейських чиновників, з інформацією про діяльність та програмні документи різних політичних партій і громадських організацій, як загальноросійських, так і українських, зразки їх періодичних видань, відозв та листівок, аграрні програми та законопроекти, подані до Державної Думи, що належали Конституційно-демократичній партії та Трудовій групі, зберігаються у відповідних фондах ДАРФ (Ф. 522, Ф. 523).

В дисертації використані також документи і матеріали, що зберігаються у ЦДІАК України. Це переважно фонди місцевих адміністративних та правоохоронних органів: 274, 275, 301, 313, 317, 318, 320, 325, 336, 348, 349, 385, 442, 816, 1335, 1439, 1597. В них зосереджено великий фактичний матеріал про селянські виступи, їх вимоги та діяльність місцевих організацій політичних партій і громадських рухів.

Досить повно представлена в документах аграрна програма Всеросійського селянського союзу та Української селянської спілки міститься в ЦДІАК України (Ф. 275); партії соціалістів-революціонерів (Ф. 442).

Документальний матеріал з досліджуваної проблеми знаходиться у збірниках документів і матеріалів селянського руху в Полтавській та Харківській губерніях в 1902 р., подій 1905 – 1907 рр. в Україні.

З метою аналізу партійної боротьби в Думі по аграрному питанню були використані протокольні записи виступів депутатів, опубліковані у 1908 р. Проаналізована позиція українських членів Всеросійського селянського союзу щодо аграрного питання на з’їзді, який відбувся 6 – 10 листопада 1905 р.

Важливим джерелом вивчення положень урядової аграрної реформи є виступи і доповіді державних діячів С.Ю. Вітте, П.А. Столипіна. Певну наукову цінність мають спогади та мемуари партійних діячів, теоретиків, які брали безпосередню участь у розробці програмних документів партій та громадських організацій щодо селянського питання Г.Г. Сушкіна, Є.Х. Чикаленка, П.Н. Мілюкова, Д.І. Дорошенка.

До важливих джерел необхідно віднести також періодичні видання початку ХХ ст., на шпальтах яких представлені точки зору різних політичних сил українського суспільства на шляхи розв’язання аграрного питання, листи з місць про ставлення українських селян до різноманітних проектів вирішення земельного питання, інформація про боротьбу в Думі з цього приводу. Це газети “Рада” , “Слово”, “Громадська думка”, “Хлібороб”, “Село”, “Боротьба”, журнали “Україна”, “Український вісник”.

Таким чином, джерельна база дослідження містить значну кількість матеріалів, які виявлено в архівах. Вони включають в себе статистичні дані щодо аграрних відносин на території Наддніпрянської України; програмні документи політичних партій і організацій; матеріали, які висвітлюють їх діяльність в селянському середовищі; урядові проекти аграрних перетворень.

У другому розділі “Аграрні відносини в Україні на початку ХХ століття” проаналізовано соціально-економічне становище основних станів українського суспільства, форми і методи боротьби селян спрямованої на реформування земельних відносин, вимоги українських селян, висунуті ними в ході цієї боротьби.

Селяни були основним станом українського суспільства на початку ХХ ст., становлячи більше 80% населення України. У їхньому користуванні знаходилось близько 45% земель, придатних для обробітку. Решта землі належала приватним власникам, казні, уділу, церкві, різним установам.

Для України було властиве переплетіння аграрного питання із залишками кріпосницьких відносин, боротьбу за ліквідацію яких вело українське селянство на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. інтенсивно йшов процес переходу дворянського землеволодіння до рук інших власників, в тому числі селян. З 1861 року дворяни втратили близько третини своїх земель. Серед частини великих та середніх поміщицьких господарств виділялась частина тих, які вели інтенсивне, товарне господарство, орієнтоване на зовнішній ринок. Але, незважаючи на це, поміщицьке землеволодіння залишалось одним з основних чинників в сільському господарстві України і гальмом його подальшого розвитку.

Розміри селянських наділів не давали можливості значній частині селян не лише вести товарне господарство, але й забезпечити належний рівень життя своїм сім’ям.

Згідно з офіційними даними Центрального статистичного комітету Російської імперії, для українських губерній селянський наділ, в середньому, мав складати 5 десятин на селянський двір з 5 осіб. Якщо врахувати, що малоземельні селяни (наділи до 5 десятин) мали пересічно по 3,1 десятини на двір, то земельний голод в Україні складав 2 375 985 десятин. Отже, навіть якщо уся казенна, удільна та земля, яка належала Селянському банку в Україні, була б передана селянам, задовольнити земельний голод, без переділу поміщицьких земель, не вдалося б.

Самостійні господарі-селяни намагалися поєднати у своїй діяльності товарне землеробство з промислами, що поступово приводило до формування фермерського типу господарства. Розміри таких господарств не давали можливості обмежуватись тільки працею членів сім’ї, тому постійне використання найманої праці становило одну з основних умов їх успішного господарювання.

Заможне селянство не обмежувалося орендою, воно намагалося збільшити своє землеволодіння шляхом купівлі землі. Так, наприклад, господарі, кожен з яких мав більше 10 десятин землі, зосередили у своїх руках, станом на 1905 рік, більше 90% усієї приватної (купленої) землі, яку мали селяни, а це по Україні становило близько 2,79 млн. десятин.

Інші стани українських селян не мали можливості таким чином задовольнити свою потребу в землі й були змушені вдаватися до кабальних форм оренди.

Безземельне селянство існувало за рахунок продажу власної робочої сили. Але повністю використати у сільському господарстві робочу силу українських селян було неможливо і на рубежі ХІХ – ХХ століть існував надлишок незадіяної робочої сили в українському селі, що в цілому по Україні складало 9 177 000 осіб. Уся тогочасна українська промисловість могла використати не більше 1 080 000 осіб.

Одночасно з пролетаризацією українського села до українських міст прибувало все більше представників російського адміністративного апарату і робітників, вихідців із губерній центральної Росії. Одночасно російський уряд заохочував і, частково, фінансував планову еміграцію українського селянства до Сибіру та на Далекий Схід. Внаслідок такої політики царського уряду, місто в Україні було переважно російськомовне, воно зневажливо ставилося до потреб, праці, побуту, мови, моральних цінностей українського села. Місто не приваблювало, а часом і не допускало до себе вихідців з українського села.

Суспільний устрій українського села значно відрізнявся від суспільного устрою селянства інших територій Російської імперії. В Україні, так зване, “общинне” землеволодіння перетворювалось на спільне володіння при якому доля кожного власника залишалася незмінною і постійною, на відміну від зрівняльних переділів у російській общині. Так як зникали переділи, то зникало і “общинне” землеволодіння, що й спостерігалося в Україні. Тому наявність “общинного” землеволодіння в українському селі в офіційній звітності зовсім не означала, що воно існувала там насправді.

Українські селяни на початку ХХ ст. зберігали, усталене віковим досвідом ставлення до землі. Світоглядна орієнтація українських хліборобів на “землю”, як на найвищу цінність, була зумовлена усвідомленням того, що вітчизняні ґрунти надзвичайно родючі. Возвеличення, обожнювання землі передавалось з покоління в покоління на генетичному рівні. При цьому слід враховувати самобутню психологію українських селян на яку впливали не лише особливості природнокліматичних умов в Україні та володіння максимально пристосованими до місцевих умов способами господарювання, а й несприятливі громадсько-політичні обставини: відсутність національної державності, патріархальність політичної культури, цілеспрямована політика царського уряду на заселення українських міст російським населенням. Внаслідок цього сформувалась специфічна “хліборобська душа” українського селянина, який зустрів ХХ століття з мрією про власну землю, про роботу на ній, про зростання заможності, добробуту, достатку власної родини.

Українські селяни робили на початку ХХ ст. спроби самостійно розв’язати аграрне питання: повстання 1902 р. на Полтавщині і Харківщині, події 1905 – 1907 рр., в ході яких вони сформулювали свої основні вимоги: конфіскація усіх земель без викупу; справедливий розподіл землі між тими, хто її обробляє; рівноправність для всіх громадян перед законом; створення виборних органів влади і суду присяжних; введення єдиного прогресивного прибуткового податку; запровадження безкоштовної освіти українською мовою; виборне духовенство; автономія для українських земель у складі Російської держави.

Селянські виступи зазнали поразки тому, що основна рушійна сила – селянство, була неорганізована, роз’єднана, не мала єдиного керівництва, не знала що їй робити в кожному конкретному випадку. Не було тієї політичної сили – партії чи громадського руху, які б могли очолити ці виступи. Такою силою могла стати така політична партія, яка б зрозуміла, усвідомила чого хоче селянство, взяла б ці вимоги на озброєння і почала боротьбу за їх здійснення. На жаль серед політичних організацій, які виникли напередодні та в ході подій 1905 – 1907 років такої не було.

У третьому розділі “Аграрне питання в програмних документах політичних партій та громадсько-політичних організацій в Україні” зроблено аналіз аграрних програм та аграрних законопроектів, висунутих різними політичними силами, які діяли в Україні на початку ХХ ст.

Переважна більшість партій та громадсько-політичних організацій, в тій чи іншій мірі, розробили свої програми з аграрного питання, які були спрямовані на те, щоб підпорядкувати собі селянський рух. Більшості партій підтримка селян була потрібна лише для того, щоб досягти своїх вузько партійних політичних цілей. З допомогою щедрих обіцянок політичні партії прагнули привернути українських хліборобів на свій бік. Але аграрні програми загальноросійських політичних партій не враховували соціально-економічні особливості України. Вони відводили общині роль одного з головних важелів у проведенні земельної реформи. В Україні ж, на початку ХХ століття, фактично завершувався процес розпаду общини, що вимагало зовсім інших підходів до вирішення земельного питання.

Партія, яка представляла б інтереси українського селянства, на початку ХХ ст. не сформувалася. Цього не сталося в силу двох причин: низького рівня національної й політичної свідомості українського селянства та значного соціального розшарування в його середовищі.

Політичні партії та громадсько-політичні організації розробили різні підходи щодо вирішення земельного питання. Основні з них були такі:

- Націоналізація землі, тобто передача її в загальнонародну власність, фактично в державну власність. В закінченому вигляді ця вимога була лише в програмі РСДРП(б). Але з вимогою часткової націоналізації виступала більшість партій (Народно-соціалістична партія, Конституційно-демократична партія, Українська радикально-демократична партія, Всеросійський селянський союз, Трудова група, Українська трудова громада).

- Конфіскація і розподіл усієї землі у приватну власність селян. Цю програму висунула частина більшовиків на IV з’їзді РСДРП.

- Муніципалізацію землі запропонували меншовики. Згідно з нею, земля повинна була перейти у розпорядження великих органів місцевого самоврядування, які надавали б її селянам в користування. Такого ж підходу дотримувалась Українська соціал-демократична робітнича партія, але з поправкою на те, що земля в Україні стане власністю національно-територіального органу самоврядування.

- З програмою соціалізації землі виступила партія соціалістів-революціонерів. Наріжним каменем її була селянська община, яка повинна була наділяти селян загальнонародною землею.

- Трудова група, що склала в Державній Думі спільну фракцію з Всеросійським селянським союзом, виклала свої погляди на аграрне питання в “Проекті 104-х”, де, намагаючись задовольнити потреби усього селянства, висунула вимогу часткової націоналізації, при збереженні приватної власності на куплені та надільні селянські землі. Такої ж програми дотримувалась Українська трудова громада.

- Програми партій народних соціалістів та кадетів були еклектичними. Вони поєднували в собі елементи різних платформ і намагались задовольнити потреби ліберальної буржуазії та заможного селянства.

- Праві партії, на чолі з “Союзом 17 октября”, прагнули зберегти існуючий земельний лад, пропонуючи лише незначні, другорядні зміни аграрних відносин.

Програми всіх українських політичних партій мали одну спільну рису: вони пов’язували розв’язання аграрного питання з досягненням або автономії України (УСДРП, УРДП, Українська трудова громада, Українська селянська спілка) або повної національної незалежності (Українська народна партія).

Ставлення українських селян до партійних аграрних програм було неоднозначним. Вони намагались, не розбираючись в тонкощах між партійної боротьби, знайти ту політичну силу, яка б забезпечила їхні вимоги, про що свідчить міграція селянських депутатів між фракціями Державної Думи. Найбільше відповідав потребам українських селян законопроект “Проект 104-х”, висунутий Трудовою групою і підтриманий Українською трудовою громадою.

Поразка селянської революції та наступ реакції позбавили політичні партії можливості втілити в життя свої аграрні програми. Селянам також не вдалося розв’язати аграрне питання “знизу” в ході революції. Але, завдяки тиску здійснюваного селянством, з одного боку, та політичними організаціями, з іншого, далі ігнорувати цю проблему й зволікати з вирішенням земельного питання царизм не міг і тому уряд на чолі з П.А. Столипіним змушений був розпочати ряд кардинальних реформ, направлених на розв’язання аграрного питання “згори”.

У четвертому розділі “Діяльність політичних партій та громадсько-політичних організацій в контексті урядової аграрної реформи” досліджено ставлення та спроби впливу різних політичних сил на процес здійснення урядової аграрної реформи.

Концепція урядової аграрної реформи була сформована в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. групою царських чиновників на чолі з С.Ю. Вітте. Події 1905 – 1907 рр. та тиск політичних партій, шляхом висунення альтернативних проектів аграрних перетворень, прискорили її реалізацію, яку здійснював на посаді голови уряду П.А. Столипін.

Свідченням впливу аграрних програм політичних партій та громадсько-політичних організацій на формування програми уряду був виступ П.А. Столипіна у Державній Думі 10 травня 1907 р., в якому, перш ніж викласти урядову програму реформування земельних відносин, він критично проаналізував висунуті аграрні законопроекти основних опозиційних партій.

В процесі здійснення урядових реформ політичні партії та громадські організації вели роботу спрямовану: на їх підтримку(СРН, Союз 17 октября); на коригування ходу реформ (кадети, частина трудовиків, УРДП); проти реформ (УСДРП, “Спілка”, ПСР, НСП, РСДРП(б), РСДРП(м).

Українські політичні партії виступили з критикою урядової аграрної реформи, але причини у них були різні. В основному вони визначали своє ставлення до реформи з точки зору власних партійних інтересів, а не інтересів українських селян. Так, наприклад, “Спілка” стверджувала, що нове аграрне законодавство мало впливатиме на господарсько-економічну еволюцію України, у зв’язку з тим, що тут тривалий час існували подвірне селянське та індивідуальне козаче землеволодіння. Метою аграрних перетворень уряду, на думку “Спілки”, було не наділення малоземельних селян землею, а знищення села, створення “мужика-фермера”, фанатика приватної власності, який повинен стати непорушною опорою поміщицької власності проти тиску безземельних селян.

Українська соціал-демократична робітнича партія також критикувала столипінську аграрну реформу зі схожих позицій, що знайшло відображення в партійних виданнях того часу. Українські соціал-демократи наголошували, що селянство, розколоте аграрною політикою П.А. Столипіна, ще менше стало доступним революційним ідеям.

Але частина українських політичних партій, як, наприклад УРДП, не лише критикували урядову аграрну реформу за надмірне адміністрування та бюрократизацію, застосування силових заходів, але й пропонували конкретні дії для її успішного здійснення: передати справу в руки місцевого самоуправління, обраного на основі загального, прямого, рівного, таємного виборчого права та розширити просвітницьку роботу серед селян.

Загальноросійські демократичні партії свою політичну діяльність спрямували на боротьбу проти урядової аграрної реформи, так як розуміли, що в разі її успішної реалізації, вони втратять вплив на селян.

Спільним у ставленні демократичних партій до урядової реформи було питання про способи збільшення селянського землеволодіння. Столипінська аграрна реформа передбачала, як основне джерело, купівлю селянами землі через Селянський банк. Більшість демократичних партій пропонували примусове вилучення землі у землевласників.

Конституційно-демократична партія виступала проти реформи, тому що боялася виникнення величезної армії безробітних, які стали б хорошим революційним матеріалом. 3 другого боку вони намагались критикувати не стільки ідею реформи, скільки намічені способи її здійснення. Таким чином, кадети якщо й критикували аграрні укази П.А Столипіна, то по непринциповим деталям. Кадети, в основному, погоджувалися зі ставкою царського уряду на насадження хуторів, але, боячись революційних виступів селян, виступали проти адміністративної сваволі властей під час аграрної реформи, за більш обережну ломку общинного землеволодіння.

Праві партії (чорносотенні організації, октябристи, Торгово-промислова партія, Партія “мирного оновлення”) повністю підтримали і відстоювали аграрні заходи уряду у полеміці з політичними силами, котрі виступали проти урядових реформ. Вони виступали за недоторканість поміщицького землеволодіння і зруйнування общинного землеволодіння шляхом запровадження приватної власності на землю. Хоча, слід зазначити, що урядові реформи зазнавали також й деякої критики “справа”, з боку Союзу руського народу за надмірні поступки селянам і руйнування общини.

На результати урядової реформи в Україні вплинула її специфіка, пов’язана з переважанням подвірного землеволодіння і фактичним відмиранням общини ще до видання законодавчих актів про її юридичну ліквідацію, на що вказували українські національні політичні організації. Цим пояснюються позитивні, для України, наслідки аграрної реформи: відбувся ріст кількості міцних середняцьких та заможних селянських господарств; отримала подальший розвиток хутірська система господарювання, прототип сучасного фермерського господарства; набув помітного розвитку українському селі кооперативний рух; підвищився агротехнічний рівень господарств. На всі ці явища, які відбулися внаслідок урядової аграрної реформи, відповідним чином відреагували політичні партії та громадсько-політичні організації України, як в підтримку впровадження аграрних перетворень так і з критикою окремих положень реформи.

Урядова аграрна реформа мала ряд негативних наслідків та уроків, на які вказували українські політичні партії: економічні перепони на шляху придбання селянами землі; бюрократичні перепони на шляху створення економічно ефективних селянських господарств; відсутність достатнього пільгового кредитування селянських господарств; відсутність змін у податковому законодавстві; демографічні зміни, пов’язані з нераціональним розміщенням продуктивних сил.

У висновках викладено результати дослідження та основні положення, які виносяться на захист:

На початку ХХ століття селянство складало найбільшу частку населення України. Значна частина українських селян не мала можливості ефективно господарювати через відсутність можливості отримати в достатній кількості землю, що призвело до наростання політичної активності селянства. Самостійно розв’язати аграрну проблему українські селяни спробували під час аграрних виступів в Полтавській та Харківській губерніях у 1902 р. та в ході подій 1905 – 1907 рр.

Більшість українських та загальноросійських політичних партій та громадсько-політичних організацій намагалися використати активізацію селянського руху на початку ХХ століття для досягнення власних політичних цілей. Майже всі політичні організації розробили, теоретично обґрунтували і внесли до своїх програмних документів конкретні програми аграрних реформ.

Націоналізацію землі, включала програма РСДРП(б). Часткової націоналізації вимагали народні соціалісти, кадети, УРДП, ВСС, Трудова група, Українська трудова громада. Муніципалізація землі була запропонована РСДРП(м), підтримувалася “Спілкою” та УСДРП. Програма соціалізації землі була розроблена ПСР. УНП пропонувала ліквідувати велику земельну власність шляхом передачі землі у приватну власність українських селян. Українські політичні партії пов’язували розв’язання аграрного питання з національним визволенням України.

Під тиском селянського руху та появою ряду радикальних проектів розв’язання аграрної проблеми, уряд Російської імперії змушений був розпочати аграрні перетворення. Політичні партії та громадські організації, розробивши і висунувши цілий ряд власних проектів аграрних реформ, частково вплинули на уряд і змусили його врахувати наявність альтернативних шляхів виходу з кризи аграрних відносин.

Урядова аграрна реформа мала перед собою дві мети: соціально-політичну і виробничо-економічну. Перша, яка передбачала створення широкої соціальної бази царизму на селі та усунення причин для нових соціальних вибухів, була основною в перші роки проведення аграрних перетворень. Друга, яка полягала у створенні конкурентноздатних товарних селянських господарств і в кінцевому результаті – загальному економічному піднесенні, вийшла на перший план дещо пізніше, в процесі розгортання реформи.

Наслідки урядової аграрної реформи для України полягали в рості кількості міцних, в економічному відношенні, середняцьких та заможних селянських господарств; подальшому розвитку хутірської системи господарювання, як основи впровадження ринкових відносин у сільськогосподарському виробництві, що сприяло, в свою чергу, становленню та подальшій спеціалізації української сільськогосподарської кооперації.

Негативні уроки проведення аграрної реформи полягали в тому, що не були скасовані економічні перепони капіталізації сільського господарства, що було зумовлено недосконалістю державної політики у фіскальній та кредитній системах щодо сприяння господарській діяльності селянства.

Історичний досвід проведення аграрних перетворень на території Наддніпрянської України на початку ХХ ст. та проекти реформування аграрного сектору, які були запропоновані різними політичними силами переконують в необхідності на сучасному етапі реалізувати такі моменти: при формуванні аграрної політики необхідно враховувати стан усіх форм господарювання і можливостей не тільки сільськогосподарського виробництва, а й усієї економіки країни, тому що тільки на цій основі можна забезпечити ефективний розвиток товарообміну між промисловістю і аграрним сектором; створити сприятливі умови для утворення і розвитку всіх форм власності та господарювання в аграрному секторі, широко використовуючи для цього орендні відносини; забезпечити стабільне фінансування сільськогосподарських виробничих структур, сприяти розвитку кредитної кооперації; координувати заходи державного і громадського сприяння технічному, технологічному, організаційно-структурному, економічному реформуванню сільського господарства, в тому числі проведенню земельної реформи і становленню підприємницько-організаційних структур, формуванню аграрного ринку, науковому й кадровому забезпеченню сільськогосподарського виробництва.

Державна програма розвитку аграрного сектору економіки повинна визначити стратегічну мету і завдання сучасного реформування, економічно відродити українське село, прискорити й завершити індустріалізацію сільського господарства на засадах приватної власності та ринкової економіки, створити умови, які б сприяли становленню постіндустріальної економічної системи.

Все вищезазначене має відобразитися в діяльності громадських об’єднань та політичних партій по реформуванню суспільно-політичного та соціально-економічного життя, утвердження багатоукладності сільськогосподарського виробництва, розвитку сучасної інфраструктури на селі, а також сприяти консолідації сучасної України.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

АНОТАЦІЯ

Сажко В.В. Проблеми аграрних перетворень в Україні у