НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

СЕМЕНЕНКО Віктор Васильович

УДК 351.851(411)(101)

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСІВ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ

В РЕАЛЬНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ

25.00.02 – механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

КИЇВ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління

при Президентові України.

Науковий керівник – | доктор економічних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

БОДРОВ Володимир Григорович,

Національна академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедри економічної теорії та історії економіки.

Офіційні опоненти: | доктор економічних наук, професор

САЗОНЕЦЬ Ігор Леонідович,

Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри економіки підприємництва і маркетингу;

кандидат наук з державного управління

ОЛІЙНИК Наталія Іванівна,

Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства,

начальник управління організаційно-аналітичного забезпечення роботи керівника.

Провідна установа – | Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, кафедра економіки підприємств, м. Запоріжжя.

Захист відбудеться 6 липня 2005 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.02 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к 212.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 4 червня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Жабенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Стан національної економіки, її трансформаційний характер вимагають особливого підходу до виявлення та використання факторів економічного розвитку, одним з найважливіших серед яких є системне реформування підприємств. Його метою є швидка адаптація підприємств до ринкових умов господарювання, підвищення результативних показників їх діяльності і на цій основі – рівня зайнятості та забезпечення стабільності в українському суспільстві. Ефективним засобом реалізації цих процесів є реструктуризація в реальному секторі економіки.

Необхідність такої реструктуризації зумовлена низкою проблем, серед яких: неефективність системи управління, техніко-технологічне відставання виробництва, відсутність власних обігових коштів, низька конкурентоспроможність продукції. Вирішення цих проблем пов’язане, насамперед, із формуванням нових механізмів державного регулювання процесів реструктуризації, які відповідали б внутрішньому стану підприємств і умовам ринку. Особливості перетворень в українській економіці, у тому числі в її реальному секторі, багато в чому пов’язані з масштабністю розпочатих ринкових реформ, упровадженням нових методів організації економічної діяльності, розвитком підприємництва, формуванням економіки, яка базується на приватній власності, але головне, що характерно для нового періоду реформ, – з ініціюванням структурних перетворень на основі інноваційного розвитку економіки й виробництва.

Стратегічна структурна перебудова покликана охопити всі галузі промислового виробництва як основи реального сектора економіки, забезпечити перетворення на різних рівнях його регулювання: державному, галузевому, регіональному і рівні підприємств. Усе це актуалізує завдання з удосконалення елементів системи державного регулювання як самого процесу реструктуризації, так і функціонування суб’єктів господарювання після реструктуризації. При цьому доводиться констатувати, що вирішення цього завдання ускладнюється через низку причин, одна з яких – брак наукових рекомендацій щодо проведення глибоких структурних перетворень у промисловості, а друга – недосконалість державного регулювання структурних перетворень виробничої сфери. Аналіз стану наукових розробок у вітчизняних та зарубіжних джерелах з цієї тематики свідчить, що на сьогодні створено необхідне підґрунтя для забезпечення виваженого державного управлінського впливу на процеси реструктуризації в реальному секторі економіки.

Важливим джерелом аналізу особливостей державно-управлінського впливу на всі сфери життєдіяльності в Україні є праці вітчизняних фахівців В.Д.Бакуменка, В.М.Князєва, В.І.Лугового, Н.Р.Нижник, та ін. Ґрунтовне дослідження різних аспектів державного регулювання процесів реструктуризації здійснили у своїх працях такі зарубіжні та вітчизняні вчені, як І.Ансофф, О.М.Алимов, В.Г.Бодров, С.О.Біла, В.Є.Воротін, В.М.Геєць, С.Б.Довбня, Л.Ф.Кальніченко, Г.Б.Клейнер, М.Х.Корецький, І.І.Мазур, І.А. Маркіна, А.Г.Мендрул, П.І.Надолішний, Н.І.Олійник, С.Ф.Покропивний, В.С.Понома-ренко, О.І.Пушкар, І.В.Розпутенко, І.Л.Сазонець, О.М.Тридід, Р.Х.Холл, М.П.Хохлов, З.С.Шершньова, В.В.Юрчишин та ін.

Однак економічне обґрунтування вирішення цих проблем в економічній літературі є явно недостатнім, не досліджено методики регулювання реструктуризації в реальному секторі економіки. Незавершеність наукових розробок державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки та істотна практична значущість цієї проблеми для розвитку держави підтверджують об’єктивний характер актуальності теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукові результати, теоретичні положення й висновки дослідження були отримані в межах наукової теми “Державне управління і місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації 0199U002827) Національної академії державного управління при Президентові України, в розробці яких здобувач брав безпосередню участь.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є науково-теоретичне обґрунтування методологічних, методичних питань і розробка практичних рекомендацій з державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки. Для досягнення цієї мети в роботі були поставлені такі завдання:

–

–

–

–

–

Об’єкт дослідження – процеси реструктуризації в реальному секторі економіки.

Предмет дослідження – теоретичні й практичні основи регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки.

Гіпотезою дослідження є припущення, що державне регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки, а також висновки, рекомендації та пропозиції, зроблені на основі виявлення й аналізу особливостей, тенденцій, закономірностей та принципів державного регулювання процесів реструктуризації, дає можливість удосконалити державне регулювання цих процесів.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження використовувався комплекс наукових методів, зокрема:–

теоретичний аналіз державних, правознавчих наукових джерел та статистичних даних (дав можливість застосувати системний підхід до дослідження державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки);–

системний підхід (дав змогу дослідити приватизацію як процес створення організаційно-економічних умов для реструктуризації);–

синтезний метод наукового пізнання, згідно з яким усі явища, пов’язані з процесом реструктуризації, розглядаються й аналізуються у взаємозв’язку та взаємозалежності.

У роботі використовувались як загальнонаукові, так і спеціальні методи: систематизації, узагальнення, порівняльного аналізу документів, літературних джерел, досвіду роботи на базі системного й ситуативного підходів; статистичних порівнянь, обробки даних теоретичних праць. Інформаційну базу дослідження становлять аналітичні й статистичні матеріали Держкомстату України, Фонду державного майна та нормативно-правові акти, що регулюють процеси реструктуризації в реальному секторі економіки, звітні дані фінансового управління Вінницької обласної державної адміністрації, головного управління статистики у Вінницькій області, а також монографічні дослідження й статті вітчизняних і зарубіжних авторів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в теоретичному обґрунтуванні наукових засад регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки. Найбільш важливими науковими результатами дисертації є те, що:

вперше запропоновано загальні методичні підходи, які забезпечують вжиття регулятивних заходів при проведенні реструктуризації неефективно працюючих великих підприємств з використанням потенційних можливостей малого підприємництва;

удосконалено:–

процеси реструктуризації в реальному секторі економіки шляхом виділення інституціональних та функціональних перетворень, що приводить до реорганізації підприємств;–

механізм регулювання реструктуризації великих підприємств шляхом узгодження їх стратегій розвитку зі стратегіями створених малих підприємств;

дістали подальшого розвитку:–

поняття реструктуризації як комплексу заходів щодо зміни структури активів і витрат підприємств для підвищення їх ефективності та ліквідації боргів згідно з чинним законодавством;–

дослідження процесів прийняття управлінських рішень підприємствами шляхом вибору моделей реструктуризації: збереження профілю основного виробництва; часткове збереження або повна зміна профілю основного виробництва; припинення функціонування, поділ на самостійні незалежні підприємства;–

елементи механізму державного регулювання реструктуризації в реальному секторі економіки на регіональному, суб’єктному та державному рівнях. При цьому як ефективний інструмент його реалізації може використовуватися нормативний підхід, за якого набір і рівень норм та нормативів з регулювання встановлюється залежно від форм і об’єктів власності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в підготовці пропозицій з удосконалення державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки, спрямованих на зміцнення фінансової самостійності підприємств реального сектора економіки як необхідну умову розвитку держави.

Результати досліджень стосовно вдосконалення механізмів державного регулювання процесів реструктуризації в Україні використані Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету (довідка № 06-9/14-774 від
31.05.2005 р.), Комітетом з питань будівництва, транспорту житлово-комунального господарства і зв’язку Верховної Ради України (довідка № 06-12/13-402 від 06.05.2005 р.), Комітетом з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України (довідка № 06-10/10-591 від 18.05.2005 р.). Основні висновки і практичні рекомендації, сформульовані в дисертації, використані Фондом державного майна України при розробці проекту „Державної програми приватизації 2004-2006 рр.” (довідка № 12/60 від 06.04.2005 р.). Рекомендації та пропозиції, сформульовані автором, застосовувалися в роботі регіонального відділення Фонду державного майна Вінницької області (довідка № 08-16/6011 від 10.01.2005 р.). Розроблені в процесі дослідження науково-практичні рекомендації в рамках програми “Підвищення конкурентоздатності вітчизняних товаровиробників” використовувались фінансовим управлінням обласної державної адміністрації Вінницької області (довідка № 29 від 22.03.2005 р.). Розроблено “Проект сприяння реструктуризації підприємства”, сутність якого полягає в організації консультаційної підтримки для підприємств реального сектора економіки (довідка № 579 а від 11.10.2004 р.).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Національної академії державного управління при Президентові України при підготовці таких модулів: “Управління структурними зрушеннями та економічним зростанням”, “Формування приватного сектора і державна політика України”, “Державне управління інвестиційними процесами в перехідній економіці України” (довідка № 461 від 05.04.2005 р.).

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення, результати дослідження та їх практичне застосування обговорювалися на кафедрі економічної теорії та історії економіки НАДУ, науково-практичних конференціях: “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (Київ, 2004), “Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз” (Київ, 2002), “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи опубліковано у 9 статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць та матеріалах науково-практичних конференцій загальним обсягом 3,3 обл. вид. арк., з них 5 – у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та 8 додатків. Повний обсяг дисертації – 186 сторінок, 5 рисунків і 8 таблиць. Список використаних джерел складається із 145 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її науково-теоретична і практична значущість, характеризується ступінь розробленості наукової проблеми, формулюються основні положення, які виносяться дисертантом на захист, вказується на зв’язок роботи з науковими програмами й темами, розкриваються елементи наукової новизни та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Наукові засади регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки” – наводиться системний огляд основних наукових джерел за темою дисертаційної роботи, обґрунтовуються наукові засади регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки. Особливості перетворень в українській економіці, у тому числі в її реальному секторі, багато в чому пов’язані насамперед з масштабністю розпочатих ринкових реформ, впровадженням нових методів організації економічної діяльності, розвитком підприємництва, формуванням економіки, що базується на приватній власності, але головне, є характерним для нового періоду реформ з ініціюванням структурних перетворень на основі інноваційного розвитку економіки і виробництва.

Важливо, що наукові дослідження проблем державного регулювання процесів реструктуризації останнім часом розширили теоретико-методологічну базу. Насамперед це стосується змісту і напрямів політики держави стосовно процесів реструктуризації в реальному секторі економіки, закономірностей та принципів їх розвитку. Цьому сприяло творче засвоєння напрацювань вітчизняних і зарубіжних учених у галузі управлінської науки, екстраполяція їх на сучасні державотворчі процеси. Основам державного регулювання процесів реструктуризації присвячені праці І.І.Мазура, В.М.Князєва, А.Г.Мендрула, Н.І.Олійник, Н.Р.Нижник та ін. Різні аспекти регіональних проблем реструктуризації та приватизації досліджені в роботах С.Б.Довбні, Л.Ф.Кальніченко, С.Ф.Покропивного, О.І.Пушкар та ін. Механізми державного регулювання процесів реструктуризації розглядали у своїх працях В.Г. Бодров, С.О.Біла, В.Є.Воротін, В.М.Геєць, М.Х.Корецький та ін. Дослідженню становлення інститутів державного управління та регулювання процесів реструктуризації присвячені праці В.Д.Бакуменка, Н.Р.Нижник, П.І.Надолішного та ін. Світовий досвід регулювання процесів реструктуризації відображений у працях І.Ансоффа, О.Алимова, Д.Норта, Р.Нельсона, З.Унтера, І.Сазонця, Р.Холла, В.Юрчишина та ін. Дисертант повністю погоджується з думкою провідних учених, що напрями удосконалення державного регулювання процесів реструктуризації слід розробляти з урахуванням інтересів та особливостей на макро- і мікрорівнях.

У розділі розкрито методологічні підходи до вирішення окремих проблем. Розглядаючи виробництво (передусім великі суб’єкти господарювання – підприємства) як основу реального сектора української економіки, зазначимо, що суб’єкт як єдине ціле має певні напрями в конкретній сфері діяльності (наприклад, виробництво, управління виробництвом і збутом продукції). Сума напрямів реалізується у відповідній діяльності, отже, суб’єкт (галузь, велике підприємство) може бути описаний через аналіз цієї конкретної діяльності, що водночас є складовою більш загальних економічних відносин (наприклад, у реальному секторі економіки). Зміни форми цих відносин з погляду загальносистемних позицій становлять, на нашу думку, методологічну основу змісту процесів регулювання економічних відносин на різних рівнях управління, що деякою мірою можна застосувати і до процесів виробництва. Інакше кажучи, зміна організаційної форми цих відносин є змістом процесів реорганізації, у тому числі в промисловому виробництві. Однак така зміна не передбачає зміну інституціонального статусу господарської системи і, навпаки, зміна відносин (зв’язків та обмежень) передбачає зміну не тільки інституціонального статусу, а й організаційної форми господарської системи, сфери її діяльності, сукупності напрямів для того, щоб здійснити змінену діяльність. В узагальненому вигляді така сутність реорганізації, наслідком якої є не тільки зміна форми, а й перетворення змісту економічних відносин, тобто зв’язків і обмежень, які приводять до зміни всіх інших сутнісних характеристик суб’єктів господарювання, визначається рядом економістів як реструктуризація.

У контексті дослідження реструктуризація макроекономічного рівня передбачає створення нових ринкових структур, у тому числі за допомогою держави, яка підтримує конкурентні ринки, що підвищують ефективність великих державних підприємств, а також формування сектора приватних підприємств, здатних ефективно функціонувати. У масштабах окремих підприємств реструктуризація пов’язана з формуванням відносин власності між такими суб’єктами, як держава, керівництво підприємств, працівники, сторонні інвестори, а також з введенням нових фінансово-економічних механізмів цих відносин. Інакше кажучи, реструктуризація передбачає перехід як економічної системи в цілому, так і суб’єктів господарювання, що входять до цієї системи, на нові принципи функціонування. Процеси реструктуризації і реорганізації внутрішньо неоднорідні. Одна група процесів реструктуризації пов’язана з перетвореннями суб’єктів господарювання як елементів макроекономічної сфери, друга характеризується внутрішньокорпоративними перетвореннями. Характер реструктуризації за першим і другим напрямами розрізняється в контексті вирішення завдань щодо розвитку конкуренції і забезпечення організаційної ефективності господарської діяльності. Крім того, перша група процесів реструктуризації більше пов’язана з установленням взаємозв’язку з регулятивною діяльністю держави, зумовленою відносинами власності, друга – зі змістовим перетворенням механізмів і функцій менеджменту фінансово-економічного характеру. Це дає змогу виділити типи реструктуризації. Прийнятною теоретичною основою такої типологізації в умовах розвитку ринкових відносин, на нашу думку, можуть слугувати закономірності теорії еволюційного розвитку, сформульовані Д.Нортом, Р.Нельсоном і З.Уінтером. Відповідно до цієї теорії економіці притаманні два рівні динаміки: рівень організаційних структур (підприємства, фірми, банки тощо), а також їх відносин (товарні та фінансові ринки) і рівень інституціональних правил (права власності, страхове, банківське й економічне законодавство, ділова етика тощо). Відповідно розрізняють два типи еволюції: еволюцію оргструктур, при якій фірми можуть змінюватися, розширюватися, ділитися, створювати нові відносини між собою при незмінних “правилах гри”, та еволюцію інституціональних правил, за якої ті самі фірми починають “грати” за новими правилами.

Але і при цьому через деякий час зміна інститутів спричиняє зміну їх структур – кількості і розмірів фірм, їх економічної політики. Обидва типи еволюції взаємозалежні і зміна одних приводить до структуризації і пристосування інших. У цілому це складний процес структурних перетворень, який характерний і для промислового виробництва як невід’ємної складової реального сектора економіки та економіки загалом.

У перехідний період відбувається синхронізація і векторне впорядкування (перехід до односпрямованості) локальних еволюційних циклів. Періоди змін більшості цих циклів об’єднуються, взаємно посилюють і радикалізують один одного, ніби входять у резонанс, що і визначає особливість трансформації економіки. Потім локальні еволюційні цикли десинхронізуються, і розвиток інституціональних правил так само, як і розвиток оргструктур, знову відбувається звичайним еволюційним шляхом.

Визначено, що радикалізм зміни інституціональних правил в умовах системної трансформації зумовлює і специфіку структурних перетворень. Через розширення інституціональних перетворень відбувається накладання (збіг, перетинання) їх загального вектора на вектор структурних перетворень. У результаті цього частина структурних перетворень набуває характеру очевидної підпорядкованості інституціональним перетворенням. Перетворення, які виникли у сфері перетину інституціонального вектора і вектора еволюції організаційних структур, ми визначаємо як перетворення інституціонального типу. Інша частина еволюційного потоку структурних перетворень не збігається і не перетинається з інституціональними перетвореннями, але зумовлена змінами, пов’язаними з необхідністю пристосування підприємств до нових “правил гри”, і тому визначається нами як перетворення функціонального типу.

Останніми роками прийшло розуміння того, що в результаті структурного реформування відносин власності змінюються не тільки титульні власники майна, а й (принципово) ставлення держави до регулювання структурних змін усієї власності. По-перше, там, де держава є титульним власником у широкому розумінні (виробничі підприємства, пакети акцій, частки тощо), вона має стати рівноправним учасником структурних перетворень і забезпечити ефективне управління своєю власністю. По-друге, управління державною власністю має забезпечити такий її розвиток, щоб максимально компенсувати “слабкості” реального сектора там, де мотивація для приватного капіталу виявляється недостатньою. Державна власність дає змогу (за інших рівних умов) досягти недоступної для приватного капіталу концентрації ресурсів з метою здійснення великомасштабних структурних перетворень у промисловості, а також реалізації науково-технічних, оборонних та інших програм, що мають основоположне значення для економіки країни. По-третє, держава має встановити для всіх приватних суб’єктів господарювання такі “правила гри”, які б сприяли ефективному регулюванню ними цієї власності у своїх інтересах, але так, щоб при цьому через систему розподілу прав власності, яка розвивається в усьому світі, належним чином враховувалися інтереси окремих працівників підприємства і загальнонаціональні інтереси. З погляду теорії управління стосовно об’єктів недержавної власності державне управління фактично перетворюється на державне регулювання, що виявляється через інструменти нагляду, контролю, ліцензування, квотування, асортиментного регулювання, податкових, кредитних та інших пільг, ціноутворення, антимонопольних обмежень, процедур банкрутства, прямого адміністративного і непрямого економічного впливу на діяльність виробничих об’єктів недержавної власності.

Розглянуто різні наукові погляди стосовно поняття “реструктуризація”. Зазвичай воно використовується економістами поряд з такими термінами, як “реформування”, “реконструкція”, “санація”, “модернізація”. Ці терміни дійсно частково збігаються за змістом з поняттям “реструктуризація”, але вони неідентичні. Деякі автори виділяють реструктуризацію активів, пасивів і реструктуризацію системи управління. Більш традиційно дослідники представляють реструктуризацію відповідно до структурного розподілу підприємства. С.Ф.Покропивний виділяє управлінську, технічну, економічну, фінансову й організаційно-правову реструктуризацію. З.С.Шершньова розглядає залежно від об’єкта правову, фінансову, продуктову, виробничо-технологічну й організаційно-управлінську реструктуризацію. С.Б.Довбня залежно від сфери реструктуризації виділяє реструктуризацію управління, реструктуризацію виробництва, реструктуризацію необоротних активів, фінансову реструктуризацію.

Визначено, що поняття “реструктуризація” може по-різному трактуватися залежно від інтересів суб’єктів управління, різних власників і безпосередньо суб’єкта – підприємства, а також від варіанта її реалізації, але мета і зміст реструктуризації залишаються однаковими. Для держави (як власника) мета і зміст реструктуризації трохи ширші – це також дотримання національних інтересів, передусім забезпечення зайнятості і надходжень до бюджету, економічної безпеки й обороноздатності країни.

У другому розділі – “Сучасний стан державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки” – аналізується сучасний стан державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки. Необхідність удосконалення практики державного регулювання структурних перетворень у реальному секторі економіки (виробництві) пояснюється не тільки тим, що в умовах переходу до ринку надзвичайно ускладнилися об’єкт і предмет державного регулювання, а недостатні фінансові ресурси використовуються неефективно, а й тим, що погано виконуються основні концептуальні вимоги (принципи, апробовані в багатьох країнах), які забезпечують гарантований успіх державного регулювання. Серед таких принципів нами виділено: стратегічне цілепокладання, орієнтоване на завдання щодо державного регулювання реструктуризації виробництва; врахування інтересів усіх сторін, які беруть участь у реструктуризації – власників, одним з яких завжди є держава; вибір виробничих пріоритетів і концентрація на них державних ресурсів; системність і впорядкованість конкретних регулятивних дій; наявність детально розроблених, легітимних механізмів, які забезпечують саму можливість виконання тих чи інших вимог.

У розділі наголошується, що концептуальні позиції можуть бути своєрідною критеріальною основою для вибору шляхів удосконалення державного регулювання структурних перетворень у промисловості. При цьому варто розглядати цілепокладання як формування ефективного економічного простору для розвитку реального сектора економіки. Цілеспрямованість структурних перетворень виробництва має бути зумовлена прогнозними розробками основних параметрів його розвитку на середньо- і довгостроковий періоди. У зв’язку із цими пропонуємо як основу цілепокладання використовувати систему прогнозування розвитку промислового виробництв за рівнями і термінами. У контексті цього дослідження підвищення ефективності державного регулювання структурних перетворень у реальному секторі економіки може бути досягнуто на основі комплексної реалізації головних напрямів регулятивних дій, які включають: формулювання мети, розробку механізмів прийняття рішень, правового і ресурсного забезпечення, а також методів реалізації і контролю, що мають бути легітимними і ґрунтуватися на середньо- й довгострокових прогнозах.

Функціонально й організаційно регулювання структурних перетворень можна здійснювати на всіх рівнях управління. На рівні суб’єктів економіки (юридичні особи) регулювання реструктуризації може бути визначене як внутрішньофірмове – корпоративне. З погляду управління на цьому рівні варто враховувати, що власником підприємств тут можуть бути як держава, так і приватні особи. Залежно від цього істотно змінюються можливості держави з безпосереднього управління реструктуризацією належних їй підприємств чи регулятивного впливу на структурні перетворення підприємств недержавної власності в межах чинного законодавства.

У контексті пропозицій щодо вдосконалення елементів механізму державного регулювання реструктуризації розкриті шляхи вирішення проблеми на рівні державних органів управління різного рівня. Регулювання реструктуризації підприємств тут може бути здійснене на мезорівні (галузі чи, наприклад, реальний сектор економіки, регіони) і макрорівні (економіка в цілому). З погляду управління на макрорівні державні органи можуть брати участь у безпосередньому управлінні тільки об’єктами державної і змішаної власності. У багатьох випадках це право все частіше реалізується через нові інститути управління (довірче управління, фінансовий лізинг, угода на умовах розподілу продукції, оренда тощо). При цьому на рівні виконавчої влади управління насамперед, пов’язано з організацією регулювання реструктуризації підприємств (у тому числі цілепокладання і критерії управління), забезпеченням виконання законодавчих норм регулювання підприємств усіх форм власності – правозастосуванням, розробкою і використанням необхідних для цього нормативних документів (актів) виконавчих органів влади, а також здійсненням державного контролю за виконанням законодавства і нормативних актів.

Щодо реструктуризації підприємств недержавної власності державні органи мають здійснювати лише загальне правове регулювання, встановлюючи загальні для всіх об’єктів власності умови й вимоги, в тому числі ексклюзивні, якщо підприємство приватної власності задовольняє потреби, соціально значущі для суспільства, на договірній або ліцензійній основі. Крім того, будь-який власник має враховувати екологічні вимоги і заборони, цільове призначення виробничих об’єктів, вимоги законодавства щодо їх раціонального використання, права й інтереси інших суб’єктів господарювання. Таке державне регулювання реструктуризації підприємств недержавної власності є не обмеженням, а встановленням розумних меж їх регулювання.

Визначено, що реструктуризація підприємств розглядається з позиції багаторівневого підходу, тобто вона має здійснюватися на всіх рівнях управління: державному, галузевому, регіональному і на рівні підприємств. У рамках цього підходу суб’єкти господарювання взаємодіють з метою знаходження і розподілу різних ресурсів (передусім фінансових), узгодження інтересів і врегулювання конфліктів з цього приводу. У процесі таких відносин виникає безліч проблем, які потребують узгодження, координації, контролю, делегування повноважень, установлення договірних відносин та інших організаційних дій. Більшість цих дій, і головне, їх технологічні зв’язки не є нормативними і до цього часу багато в чому ґрунтуються на відносинах, які вибудовуються суб’єктивно. Організаційна невпорядкованість обґрунтування, законного оформлення, знаходження, розподілу і контролювання засобів державної підтримки окремих підприємств є часто додатковим свідченням невисокої результативності такої підтримки. У зв’язку із цим виникає потреба в розробці спеціальних організаційно-економічних механізмів, доведених до детальних процедур, закріплених у нормативних актах, що розуміються як обов’язковий принцип, здатний ввести державне регулювання в режим нормальної легітимної організаційної діяльності.

У третьому розділі – “Удосконалення державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки” – установлено, що ефективність реструктуризації великих промислових підприємств з використанням потенціалу малого підприємства полягає в децентралізації організаційно-управлінських структур великого підприємства і, як наслідок, у підвищенні відповідальності і мобільності у сфері прийняття рішень щодо окремих видів виробництв, створенні найкращих умов для освоєння нових виробництв і підвищенні конкурентоспроможності продукції, що випускається (послуг, що надаються), стимулюванні підприємницьких ініціатив стосовно реалізації інновацій; стійкості розвитку підприємства; прозорості діяльності різних ланок великих підприємств, можливості оцінювання і порівняння ефективності результатів. Для підготовки проекту реструктуризації і її проведення необхідно залучати фахівців консалтингових фірм, які мають базові знання і досвід роботи у сфері фінансового й інвестиційного аналізу, маркетингу, менеджменту, аудиту. На підставі зроблених висновків ми пропонуємо підприємствам, які потребують реструктуризації, взяти участь у “Проекті сприяння реструктуризації підприємства”. Суть зазначеного проекту полягає в наданні підприємствам консультаційної підтримки з боку консалтингових фірм, які спеціалізуються на реструктуризації, мають відповідний досвід. Кошти для оплати консалтингових послуг можуть бути отримані в рамках участі в зазначеній вище програмі. Підготовча стадія проведення реструктуризації на цьому етапі може фінансуватися за рахунок власних коштів підприємств, а також із залученням пільгового кредиту, що може бути отриманий при участі в програмі “Проект сприяння реструктуризації підприємства”. Для цього підприємство звертається із заявкою до Фонду приватизації майна і в разі отримання позитивного рішення бере пільговий кредит у розмірі близько 300 тис. дол. Кредит призначений для оплати контракту з консалтинговою фірмою й видається на строк до 4 років під 11,5-13,0% річних за умови, що 15% суми позики вноситься самим підприємством у грошовому вираженні й у формі послуг (забезпечення житлом, транспортом). Підприємства, що звертаються до Фонду приватизації майна для участі в “Проекті сприяння реструктуризації підприємства”, мають відповідати таким критеріям: рівень приватизації – не менше ніж 75%; юридичний статус – акціонерне товариство відкритого типу; чисельність зайнятих – від 400 до 1000 осіб; галузева належність – підприємства обробної промисловості (крім підприємств нафтогазової, лікеро-горілчаної, тютюнової й оборонної промисловості), а також підприємств, що є природними монополістами; наявність чіткої структури корпоративної власності й управління; виконання вимог чинного законодавства; ведення реєстру акціонерів незалежним реєстратором.

Для участі в “Проекті сприяння реструктуризації підприємства” направляється низка документів: складена за формою заявка від підприємства; технічне завдання на реструктуризацію; проект договору кредитування із зазначенням умов його надання й графіків повернення коштів; банківська гарантія на суму не менше ніж 50% кредиту від банку; технічні й фінансові пропозиції щодо проекту реструктуризації, підготовлені консалтинговою фірмою й схвалені підприємством. На стадії реструктуризації проводиться саме ця процедура. Реструктуризація може здійснюватися за рахунок власних коштів підприємств; за прямої і непрямої підтримки з боку органів влади, включаючи державу; за прямої фінансової підтримки з коштів, виділених учасникам цільових програм місцевого й державного рівня та переможцям конкурсу з розміщення централізованих інвестиційних ресурсів.

Конкретні етапи реструктуризації зображено у вигляді узагальнюючої схеми реструктуризації неефективних підприємств на основі використання потенційних можливостей малих підприємств (див. рисунок). На ній виділені етапи регулятивних дій відповідних організаційних структур як процеси реструктуризації.

Узагальнена схема регулювання реструктуризації великих підприємств

з використанням потенціалу малих підприємств

На кожному етапі робіт спеціально виокремлені проблеми організації і взаємодії малих підприємств і материнської фірми, які потребують вирішення в рамках новоствореного корпоративного об’єднання.

При цьому економічні аспекти реструктуризації превалюють на всіх її етапах, а організаційно-регулятивні сприяють досягненню поставлених стратегічних цілей. У цьому контексті особлива увага приділяється обґрунтуванню конкретних методів вирішення економічних проблем реструктуризації і підходів до цього.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичні узагальнення і нове вирішення наукового завдання державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки шляхом визначення теоретичних підходів, масштабів її проведення, тенденцій, закономірностей та принципів державного регулювання процесів реструктуризації. Отримані в досліджені результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки та внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

1. Проведений аналіз наукових праць з проблем державного регулювання процесів реструктуризації свідчить, що обрані методологічні підходи забезпечують комплексний аналіз процесів реструктуризації в реальному секторі економіки. Напрацьовано значний теоретичний матеріал стосовно основ державного регулювання процесів реструктуризації. Дослідження підтверджує, що, незважаючи на велику кількість наукових праць, ця тема розглядалась фрагментарно, нескоординовано. Теоретичні та концептуальні розробки науковців присвячені лише окремим аспектам цієї проблеми. Це визначає необхідність проведення системного наукового аналізу змісту, особливостей та механізмів державного регулювання процесів реструктуризації в реальному секторі економіки.

2. Під реструктуризацією у реальному секторі економіки слід розуміти комплекс заходів, спрямованих на зміну структури активів і витрат підприємств для підвищення їх ефективності та ліквідацію боргів згідно з чинним законодавством. На відміну від існуючих поглядів більшості науковців щодо узгодження поняття реструктуризації з процедурами ліквідації, пропонуємо метою реструктуризації в реальному секторі економіки вважати підвищення ефективності і конкурентоспроможності великих підприємств з використанням потенціалу малого підприємництва (як найбільш прогресивної форми господарювання) за рахунок виділення неефективних ланок через формування навколишнього економічного середовища (вільного ринку) і створення на їх основі різноманітних малих підприємств.

3. Вибір стратегії структурних перетворень залежить від взаємозв’язку різних факторів макро-, мезо- та мікросфери, а також від завдань, що необхідно вирішити в процесі перетворень. Структурно-організаційні перетворення інституціонального типу пов’язані зі зміною структури господарської системи в її інституціональному вигляді (відносини власності, співвідношення великих, середніх і малих підприємств тощо). Перетворення мають бути комплексними, що передбачає здійснення як інституціональних, так і структурних змін. Багатоваріантність виникнення нових структур у надрах трансформаційної економіки вимагає об’єднання внутрішньосистемних перетворень (реорганізація) із загальносистемними (реструктуризація). Усе це має відбуватися при безпосередньому регулятивному впливі держави як гаранта таких перетворень.

4. Визначено проблеми структурних перетворень великих підприємств, що неефективно працюють, до яких віднесено: неефективність системи державного макрорегулювання виробництва, а також системи управління великими підприємствами, низький рівень відповідальності власників (керівників) підприємств за наслідки прийнятих рішень, невеликі розміри статутного капіталу акціонерних товариств, незабезпеченість єдності підприємства як майнового комплексу, великі витрати на утримання об’єктів соціальної інфраструктури і житлово-комунального господарства, відсутність ефективного механізму виконання рішень судів у частині стягнень на майно підприємств-боржників.

5. У рамках запропонованого поняття реструктуризації можуть бути реалізовані три основних варіанти реструктуризації: налагодження і розвиток взаємодії великих підприємств, що неефективно працюють, з новоствореними малими підприємствами; велике підприємство підлягає більш-менш істотній перебудові (санації); велике підприємство, що неефективно працює (фактично банкрут), підлягає глибокій реструктуризації.

6. Основними цілями розвитку реального сектора економіки визначено такі: підвищення конкурентоспроможності продукції і технічного рівня виробництва, забезпечення виходу інноваційної продукції і високих технологій на зовнішній ринок, заміщення імпортної продукції і перехід націй основі інноваційно активного промислового виробництва на стадію стабільного зростання. Зміна середовища функціонування підприємств, яка була основним напрямом структурної реформи і державної підтримки підприємств, має проводитися одночасно зі стимулюванням внутрішніх перетворень на великих підприємствах, що неефективно працюють. Водночас процес реструктуризації підприємств не може здійснюватися тільки на рівні самих підприємств, необхідне регулювання впливу державних структур управління з метою створення макроекономічних умов для ефективної реалізації процесів реструктуризації у виробничій сфері.

Підвищення ефективності державного регулювання структурних перетворень у реальному секторі економіки може бути досягнуто на основі комплексної реалізації основних напрямів регулятивних дій, які включають: формування мети, механізмів прийняття рішень, правового і ресурсного забезпечення, а також методів реалізації і контролю, що мають бути легітимними і ґрунтуватися на середньо- і довгострокових прогнозах.

7. Реструктуризація великих підприємств має здійснюватися з позиції багаторівневого підходу, тобто на всіх рівнях управління: державному, галузевому, регіональному і на рівні підприємств. На регіональному рівні регулювання структурних перетворень здійснюється через узгодження переліку та проектів підприємств, які підлягають реструктуризації. На галузевому рівні визначається галузева пріоритетність реструктуризації підприємств. На державному розробляються методологічні основи і диференційовані методичні підходи до регулювання реструктуризації великих неефективних підприємств різних форм власності і галузевої належності.

8. Як ефективний інструмент реалізації основних елементів механізму державного регулювання може використовуватися нормативний підхід, за якого набір і рівень норм та нормативів з регулювання реструктуризації встановлюється залежно від форм і об’єктів власності. При цьому паралельно з розробкою і законодавчим оформленням елементів механізму державного регулювання реструктуризації виробництва необхідно здійснити формування і наповнення реєстрів і кадастрів підприємств, які підлягають реструктуризації, з урахуванням їх галузевої належності і виробничо-технологічної специфіки; підготовку проекту закону про розмежування державної власності, прав державної власності і реструктуризації державних підприємств; ревізію діяльності керівників державних підприємств, довірчих керуючих і представників держави в підприємствах за участю держави, а також результатів діяльності очолюваних ними виробничих структур; “інвентаризації” стану справ підприємств з державною участю, що мають ознаки неспроможності зовнішнього управління і конкурсного виробництва та інших відносин, пов’язаних з необхідністю їх фінансового й економічного оздоровлення; аналіз пільг суб’єктів господарювання.

9. Здійснюючи державну політику, необхідно проводити цілеспрямовану роботу зі створення умов для підвищення конкурентоспроможності продукції і технічного рівня виробництва, забезпечення виходу продукції та високих технологій на внутрішній і зовнішній ринки, заміщення імпортної продукції і перехід на цій основі промислового виробництва на стадію зростання. Реалізацію цих напрямів державної політики варто здійснювати в рамках технологічних пріоритетів у складі державних цільових програм “промислової спрямованості”. Для реалізації напрямів розвитку виробництва в середньостроковому періоді пропонується сконцентрувати бюджетні кошти, призначені для фінансування реструктуризації інноваційного відновлення промисловості, у рамках укрупненої комплексної державної цільової програми “Підвищення конкурентоздатності вітчизняних товаровиробників”.

10. З метою реформування й реструктуризації реального сектора економіки передбачається: створення за допомогою власних джерел підприємств ризикового капіталу, а також фондів взаємної гарантії; субсидування процентних ставок; сприяння співробітництву між підприємцями шляхом розвитку кооперації. Елементи організаційного механізму реструктуризації окремих підприємств складаються з таких етапів: збереження підприємств як єдиної великої фірми зі збереженням (і домінуванням) профілю основного виробництва, часткове збереження або повна зміна профілю основного виробництва; припинення функціонування, поділ на самостійні незалежні підприємства.

11. Схема регулювання реструктуризації великих підприємств з використанням потенціалу малих підприємств складається з послідовно визначених етапів. На першому етапі приймаються рішення про реструктуризацію підприємства, на другому оцінюється існуючий економічний стан підприємства на основі повного аналізу його господарської діяльності для прийняття рішення про можливість його реструктуризації з виділенням малих підприємств і формування нової корпоративної структури. На третьому етапі на основі комплексного аналізу й оцінювання економічного становища підприємства приймається рішення про напрям і спосіб його реструктуризації. На четвертому етапі розробляється конкретний план реструктуризації підприємства з урахуванням вирішення проблем створення і функціонування малих підприємств у складі новоствореної господарської структури, на п’ятому – організаційна структура, яка забезпечує досягнення загальної стратегічної мети підприємства і реалізацію стратегії кожного підрозділу і малих підприємств. Шостий етап пов’язаний із забезпеченням фахівцями високої кваліфікації, сьомий - з підтримкою конкурентоспроможності і функціонування виділених структур в умовах вільного ринку, реалізацією стратегічних напрямів діяльності фірми в цілому і стратегії кожного малого підприємства.

12. Зміст і послідовність розроблених дисертантом процедур проведення реструктуризації великих підприємств, що неефективно працюють, можуть бути використані керівниками підприємств усіх форм власності, що потребують реструктуризації, керівниками малих підприємств, організацій, які сприяють її проведенню (консалтингових, інформаційних фірм тощо), а також працівниками органів державного, галузевого і регіонального рівнів управління, які регулюють структурні перетворення в реальному секторі економіки і сприяють розвитку малого підприємництва.

За результатами дисертаційного дослідження розроблено науково-практичні рекомендації для органів державної влади, керівників підприємств, зокрема:

–

–

–

–