ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Секо Ярослав Петрович

УДК 94 (477) “1985/1991”: 323.1

Національний рух середини 1980-х – початку 1990-х років у контексті відродження української державності

07.00.01 – історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2005

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана

на кафедрі нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Алексієвець Леся Миколаївна,

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка,

доцент кафедри стародавньої і середньовічної історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Юрій Михайло Федорович,

Чернівецький торгово-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету,

завідувач кафедри соціально-економічних наук

кандидат історичних наук, доцент

Матейко Роман Михайлович,

Тернопільська академія народного господарства, доцент кафедри українознавства

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка, історичний факультет, кафедра новітньої історії України, (м. Львів)

Захист відбудеться “____” __________ 2005 р. о _____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, , корп. , ауд. ).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий “____” ____________ 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. Я. Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний державотворчий процес в Україні має тривалу передісторію (УНР, Українська держава гетьмана Скоропадського, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР), головною рисою якої є перервність традицій. Постання незалежної Української держави в кінці 1991 р., на теперішній момент, є лише останньою ланкою в цьому історичному ланцюгу.

Головним внутрішнім чинником, що стимулював його розгортання, був український національний рух, який вустами своїх ідеологів проголосив право української нації на творення власної держави. Втім, його потенцій постійно не вистачало для закріплення здобутків у площині практичної дії через вплив несприятливої зовнішньої та внутрішньої кон’юнктури. Проголошення незалежної України також є результатом дії національного руху середини 1980-х – початку 1990-х рр., а її утвердження повністю залежить від його здатності стати виразником інтересів громадян на сучасному етапі.

Проблеми українського суспільства в перші роки незалежності насамперед, зумовлювалися наявністю суперечливих моментів у ідеології й практиці національного руху на етапі боротьби за державність. Тому комплексне вивчення національного руху є актуальним завданням історичної науки й головною умовою вироблення цілісної концепції якісних змін у його структурі, програмних засадах, цінностях тощо. Це, у свою чергу, сприятиме перетворенню сучасного національного руху на консолідуючий чинник суспільства, адже ні вузькоетнічна орієнтація, ні релігія цієї функції виконати не можуть.

Актуальним також є залучення нових методологічних підходів, запропонованих провідними зарубіжними вченими до націологічних, етнодержавознавчих, українознавчих студій вітчизняної історичної науки.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено у межах наукової проблематики історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка "Україна в контексті європейської історії" (Рішення вченої ради Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Протокол № 4 від 24 грудня 1998 р.).

Мета і завдання дослідження. Виходячи з актуальності теми, враховуючи її недостатню наукову розробку й спираючись на досягнення української та зарубіжної історіографії у дослідженні українського національного руху, автор поставив за мету: проаналізувати основні течії національного руху середини 1980-х – початку 1990-х рр. і показати його місце у відродженні української державності.

Метою продиктовано основні завдання, які автор намагається розв’язати в процесі дослідження започаткованої наукової проблеми:–

обгрунтувати теоретико-методологічні проблеми дослідження національного руху в світлі сучасних теорій нації та націоналізму; –

визначити основні причини актуалізації українського національного руху в середині 1980-х рр. на тлі доби перебудови в СРСР; –

простежити шляхи формування внутрішньої структури національного руху, основні фази розвитку окремих течій, вказавши на їх особливості та взаємовплив; –

проаналізувати державотворчі проекти трьох течій національного руху, їхнє бачення виходу із суспільної кризи й перспектив розвитку держави та нації; –

комплексно дослідити організаційну й просвітницьку діяльність національних організацій і товариств щодо формування національної свідомості українців протягом середини 1980-х – початку 1990-х рр.; –

розробити практичні рекомендації для посилення національного руху як консолідуючого чинника суспільства на сучасному етапі державотворення.

Об’єктом дослідження є суспільно-політичні процеси другої половини 1980-х – початку 1990-х рр., спрямовані на здобуття незалежності України й побудову громадянського суспільства.

Предмет дослідження – основні тенденції появи й розвитку українського національного руху в контексті відродження української державності наприкінці XX століття та його впливу на цей процес.

Методами дослідження слугували провідні принципи діалектики наукового пізнання: об’єктивності, історизму, взаємозв’язку внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку науки. Дослідження здійснено на основі використання таких методів: історичних (історико-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-типологічний, проблемний, ретроспективний); емпірико-теоретичних (аналіз, синтез); теоретичних загальнонаукових (логічний, абстрагування, узагальнення, дедукція, індукція). Теоретичною основою наукового вивчення проблеми є теорія історичного пізнання світу.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями й охоплюють період від середини 1980-х рр. – часу появи неформальних культурницьких організацій, до 1 грудня 1991 р. – Всеукраїнського референдуму, коли народ підтримав Акт проголошення незалежності України. Такий цілісний хронологічний підхід дозволяє простежити причини розгортання українського національного руху в період перебудови, етапи й форми його прояву. Однак, зважаючи на необхідність з’ясування генези та внутрішньої структури національного руху, доцільно здійснити його ретроспективний аналіз із кінця ХІХ ст.

Територіальні межі охоплюють Україну в сучасних державних кордонах.

Наукова новизна одержаних результатів. Одержані результати формують якісно новий науковий і пізнавальний погляд на роль українського національного руху в проголошенні державної незалежності та його місця в суспільно-політичному житті з середини 1980-х до початку 1990-х рр. Автор, на основі неопублікованих джерел, пропонує власне бачення таких проблем, як: формування в надрах радянського суспільства соціальної бази під впроваджувані "зверху" реформи, яка поступово перетворилася в організовану опозицію; осмислення ролі національного руху в процесі боротьби за незалежність крізь призму внутрішніх суперечностей між його течіями на різних етапах розвитку; роль суверен-комунізму в сучасному українському націотворенні; значення національного руху для подолання згубних наслідків тоталітарного минулого, формування національної свідомості та творення громадянського суспільства.

Наукова новизна дослідження полягає у спробі теоретичного осмислення феномену українського національного руху, встановленні методологічних принципів його наукового вивчення й екстраполяції отриманих результатів у практичну площину. На прикладі діяльності національних організацій, товариств і партій порушується одна з граней фундаментальної наукової проблеми – місця й ролі національної еліти в громадсько-політичному житті, вихованні національної свідомості та утвердженні державницьких ідеалів серед українців.

Автор уперше вводить до наукового обігу велику кількість важливих маловідомих і невідомих, вагомих, раніше недоступних дослідникам, архівних джерел і фактів, що дозволяють достовірно реконструювати малодосліджені аспекти громадсько-політичної діяльності національних організацій, товариств і партій протягом середини 1980-х – початку 1990-х рр., переглянути деякі існуючі стереотипи, а то й заміфологізовані оцінки місця й ролі національного руху в суспільно-політичному житті.

Практичне значення одержаних результатів полягає у висвітленні місця й ролі українського національного руху в суспільно-політичному житті з середини 1980-х рр. по 1991 р., що сприятиме поглибленню вивчення історії національного руху в цілому та використанню його досвіду й можливостей у сучасних умовах розбудови Української держави. Нагромаджений у дослідженні фактичний матеріал, теоретичні положення й висновки можуть використовуватися при написанні узагальнюючих праць та навчальних посібників з історії України, історії української державності та національного руху, під час проведення практичних і семінарських занять, лекційної роботи серед широкого загалу.

Особистий внесок здобувача у спільну статтю “В’ячеслав Чорновіл: посталь на тлі доби” становить 80 %. Зокрема, у публікації проаналізовано діяльність В. Чорновола у період боротьби за незалежність України.

Апробація результатів дослідження здійснена шляхом його обговорення на засіданнях кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка й кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Основні положення та висновки дисертації апробовано в доповідях на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу історичного факультету ТНПУ (2000–2004 рр.) та на міжнародних і всеукраїнських конференціях: Українська історична наука на сучасному етапі розвитку. – ІІ міжнародний науковий конгрес українських істориків (Кам’янець-Подільський, 17–18 вересня 2003 р.); Актуальні проблеми історії і правознавства у працях молодих вчених. – Всеукраїнська науково-практична конференція (Тернопіль, 23–24 жовтня 2003 р.); Національно-державне відродження слов’янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя. – Міжнародна наукова конференція (Тернопіль, 18–19 листопада 2003 р.); Суспільство: історія, методологія дослідження, практика. – Всеукраїнська науково-теоретична конференція (Тернопіль, 18 червня 2004).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 8-и наукових статтях, з них 6 – у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою та науковими завданнями. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаних джерел (523 позиції). Обсяг основного тексту дисертації – 177 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, її зв’язок із науковими програмами, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет наукового пошуку, хронологічні й територіальні рамки, розкрито наукову новизну отриманих результатів, методологічні засади та методи дослідження, теоретичне й практичне значення роботи, подано дані про апробацію результатів дослідження та структуру дисертації.

У першому розділі – "Історіографічний огляд та аналіз джерельної бази дослідження" – розкрито процес наукового осмислення проблеми в українській і зарубіжній історіографії, охарактеризовано найважливіші джерела.

Перші дослідження із запропонованої проблеми з’явилися в кінці 1980-х років у середовищі української діаспори, де спостерігаються дві течії – примордіальна, яку представляють А. Камінський, М. Прокоп, С. Галамай, Р. Сольчаник, та модерністська, до якої належать Р. Шпорлюк, О. Мотиль, О. Субтельний, Б. Кравченко.

Дослідження сучасного національного руху вітчизняними істориками, політологами, суспільствознавцями започатковано монографіями О. Гараня "Від створення Руху до багатопартійності" та "Убити дракона: З історії Руху та нових партій України".

Якісні зміни у ставленні до проблем національного руху стали наслідком переосмислення всієї парадигми вітчизняної історії вченими Інституту історії України НАН України. Зокрема, відзначимо роботи В. Барана та В. Даниленка "Україна в умовах системної кризи", В. Литвина "Україна крізь віки" у п’ятнадцятитомнику "Україна на межі тисячоліть", та заключний том шеститомника "Політична історія України ХХ століття", дотичних до теми дисертації.

Предметному вивченню українського національного руху присвячені роботи А. Русначенка, зокрема монографія "Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років", В. Кулика, О. Бойка, В. Кафарського, І. Андрусяка, Є. Петренка. У теоретичному аспекті цінною є монографія Г. Касьянова "Теорії нації та націоналізму".

Значне місце в історіографії займають дослідження окремих національних організацій, товариств та партій. Зокрема, діяльність Народного руху України аналізується у працях В. Ковтуна, Г. Гончарука, М. Тиского. Серед біографічної літератури якісно виділяються монографії В. Литвина й Т. Батенка.

Відзначимо успішно захищені докторські дисертації В. Литвина, А. Русначенка та кандидатські дисертації В. Марчука, О. Пилипенка, Л. Савченка. На відміну від них у дисертаційній роботі застосовано комплексний підхід до українського національного руху як сукупності течій, які, взаємодіючи між собою виробляли різні моделі розвитку української нації.

Зарубіжні дослідження проблем українського національного руху середини 1980-х – початку 1991-х рр. не відзначаються послідовністю та систематичністю. Відзначимо роботи Е. Вілсона, В. Корнера, Д. Марплза, Д. Ареля, В. Помогаєва, у яких він постає одним із чинників розпаду СРСР.

Проведений аналіз літератури показує відсутність комплексного й системного дослідження теми у зарубіжній та вітчизняній історіографії. Основні здобутки лежать в площині політологічних студій, а отже, потреба її подальшого предметного вивчення в історичному контексті залишається актуальною.

Всебічному дослідженню теми сприятиме критичний та неупереджений огляд джерел. Масив неопублікованих та виданих матеріалів умовно згруповано за такою схемою: неопубліковані документи державних архівів України, опубліковані збірники документів, матеріали періодичних видань та мемуарна література.

Ідеологічні засади й практична діяльність національних організацій від самого початку ретельно фіксувалися й аналізувалися ідеологічними відділами КПУ різного рівня. Саме тому чимало інформації щодо виникнення, території впливу, особливостей соціальної бази неформальних організацій, політичної позиції їх лідерів, аналізу суспільно-політичної ситуації в республіці та її окремих регіонах зберігається в партійних фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України та обласних архівів.

Аналогічні фонди нових національних організацій належним чином не системазовані й вибіркові. У них, насамперед, зібрано протоколи засідань центральних органів, які розкривають атмосферу внутрішнього політичного пошуку, притаманного національним партіям, обрання тактики боротьби, процес вироблення рішень, а також різноманітні заяви і звернення до населення, виступи лідерів тощо.

Серед опублікованих документів варто виділити видання національними організаціями власних програмних документів, матеріалів про проведені установчі збори, з’їзди та заходи тощо. Відзначимо цікаві підбірки документів О. Донія та О. Синельникова “Історія УСС мовою документів і фактів (1989–1999)”, “Хроніку опору” Л. Танюка, “Україна багатопартійна: програмні документи нових партій”.

Матеріали періодичної неформальної преси висвітлюють діяльність національних організацій, розкриваючи їх завдання, форми роботи, зовнішні зв’язки, відтворюють атмосферу суспільної переоцінки цінностей у період перебудови та пошук національної ідентичності. Серед офіційних видань відзначимо “Літературну Україну” – друкований орган СПУ, на шпальтах якої відобразилася світоглядна еволюція частини української інтелігенції.

У мемуарній літературі переважає суб’єктивний погляд діячів національного руху, зокрема Ю. Бадзя, Л. Лук’яненка, Д. Павличка, І. Драча, В. Чорновола, Л. Кравчука на події середини 1980-х – початку 1990-х рр.

Таким чином, для розкриття теми використано різноманітні матеріали. Не всі джерела є рівнозначними, та їх сукупність робить результати започаткованого дослідження цілком достовірними й достатніми для виконання поставлених завдань.

У другому розділі – "Історичні передумови виникнення та становлення національного руху в Україні в контексті державного будівництва" – теоретично обгрунтовано власне бачення феномену національного руху, здійснено ретроспективний огляд його впливу на формування державницької ідеї українців, а також показано причини його актуалізації в середині 1980-х рр.

Український національний рух – це динамічна складова процесу націотворення, що формується під впливом політичних, економічних, культурних та інших чинників і перманентно розвивається в часі й просторі, забезпечуючи практичну реалізацію актуальних завдань, конкретизованих в українській національній ідеї.

Серед дослідників превалює комплексний підхід до розгляду національного руху як сукупності течій, об’єднаних загальною ідеєю існування окремої української нації та відмінних за світоглядом і методологією визначення її організаційних форм. В основу дисертації покладено дещо відкореговану схему І. Лисяка-Рудницького, у якій виділено три течії національного руху – націонал-демократичну, інтегрально-націоналістичну та суверен-комуністичну.

Витоки українського національного руху варто шукати в діяльності "Руської трійці", Кирило-Мефодіївського товариства, "Просвіти", руху хлопоманів та "Громад" другої половини ХІХ ст. Поступова світоглядна еволюція поглядів привела його діячів від культурництва до постановки політичних вимог. Яскравим проявом дієвості національного руху в ХХ ст. стали українська революція 1917–1921 рр., поява УРСР та боротьба ОУН–УПА.

Його актуалізація в середині 1980-х рр. зумовлювалася тяглістю визвольних змагань та сприятливою зовнішньополітичною кон’юнктурою. Мається на увазі нерівномірність у розвитку націоналізму на різних територіях України й збереження його в латентному вигляді, на рівні суспільної свідомості в західних областях; діяльність шістдесятників і дисидентів; вплив діаспори; визвольна боротьба народів Центральної Європи та поширення націоналізму в інших радянських республіках.

Безпосередні передумови визначалися бездержавним статусом української нації, що позначилося нееквівалентністю обміну між господарськими суб’єктами республіки та Центром, посиленні русифікації й відповідному звуженні сфери вжитку української мови, штучному обмеженні доступу до інформації, що стосувалася минулого й сучасного країни, загрозою екологічної катастрофи, з головним акцентом на Чорнобилі тощо.

Спроби радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим реформувати радянський лад сприяли формуванню опозиційної соціальної бази, яка не вдовольнялася пасивною підтримкою впроваджуваних "згори" реформ, а прагнула змінити існуючі правила політичної взаємодії. Легальним засобом, що дозволив опозиції поступово інтегруватися у владу стало проведення комплексної Конституційної реформи в СРСР протягом 1988–1990 рр. Уся повнота влади змістилася від партійних осередків різного рівня до територіальних рад, склад яких обирався шляхом рівного й прямого волевиявлення громадян.

Розрив української еліти з Центром відбувався поступово й різними шляхами. У середовищі гуманітарної еліти переважала світоглядна еволюція, яка, за Л. Грінфелд, включала структурну, культурну та психологічну фази. Вона зумовлювалася обмеженістю культурного ареалу та відсутністю компенсаційних механізмів для самореалізації інтелігенції за межами республіки. Саме тому в ідеологічних постулатах переважали примордіальні гасла на кшталт розширення сфери вжитку української мови, відродження культури, історії, релігії.

Адміністративна або партійно-радянська еліта була інтегрованою у всесоюзну систему влади. Її перехід зумовлювався прагматичними інтересами, викликаними наслідками економічної реформи 1987 р. – уникнути конкуренції з боку Центру при встановленні повного контролю за республіканською промисловістю, а також прагненням мобілізувати маси для здійснення модернізаційних перетворень на ринковій основі. Тому в цьому середовищі домінувала інструментальна стратегія націотворення.

У третьому розділі – "Інституалізація національного руху" – аналізується процес формування національного руху як сукупності трьох течій – інтегрально-націоналістичної, націонал-демократичної та суверен-комуністичної.

У формуванні перших двох провідну роль відіграли три паралельні групи політизованих об’єднань: 1) офіційна; 2) неформально-культурницька; 3) неформально-дисидентська, які відрізнялися на основі формально-світоглядного ставлення до влади, однак виявляли тенденцію до поступового зближення через схожість ідеологічних засад. До першої належала творча інтелігенція, об’єднана професійними спілками – письменників, художників, журналістів тощо. Основу другої складали неформальні об’єднання, наприклад, "Товариство Лева", "Рух", "Вертеп", "Громада Подільського краю" та інші, які стихійно виникли протягом 1987–1989 рр. Третя являла собою новий виток-продовження дисидентського руху в нових умовах (Українська Гельсінська спілка (УГС), Український культурологічний клуб, Комітет захисту УКЦ тощо). У межах двох останніх груп відбувається інституалізація студентського, релігійного та екологічного рухів.

Протягом 1988–1989 рр. відбувається, з одного боку, переплетення неформальних об’єднань на платформі націотворення, а з іншого – їх зближення з так званою "офіційною" українською радянською інтелігенцією. Найвищим проявом цього, водночас як і культурницької фази націотворення, стало створення потужних масових всеукраїнських організацій – Товариства української мови (ТУМ), "Меморіалу" та "Зеленого світу". Вони виникають за принципом "знизу – вверх" як свідчення пробудження народної ініціативи в роки перебудови. Також слід відзначити географію їх виникнення. Спершу розгалужена система осередків з’явилася у західних областях і поширилася на центральні, згодом – відбувався всеукраїнський установчий з’їзд, який давав поштовх для виникнення осередків на сході й півдні республіки.

Політизація національного руху розпочинається паралельно до кристалізації в середовищі еліти ідеї створення народного фронту в підтримку перебудови. Головну роль у цьому відіграла Спілка письменників України. Втім сам процес створення осередків організації відбувався за схемою "знизу – вверх" і логічно завершився 8–10 вересня 1989 р. установчими зборами Народного руху України за перебудову. Спроби ЦК КПУ перешкодити створенню НРУ, згодом – спрямувати його діяльність у культурницьке русло, чи дискредитувати в очах населення як організацію, що розпалює міжетнічну ворожнечу, успіху не досягли.

Протягом 1990 р. у середовищі НРУ помітне внутрішнє неконфронтаційне протистояння між поміркованими й радикальними силами. Однією з ознак цього стало утворення політичних партій, які зберігаючи внутрішній зв’язок із НРУ, висловлювали різне бачення виходу із суспільної кризи. Їх поява зумовлювалася не класовою потребою, як на початку ХХ століття, а наявністю численних груп політиків, які отримували популярність критикуючи, а дуже часто спекулюючи на непослідовності внутрішньої та зовнішньої політики КПРС–КПУ. Саме тому, процес партійного будівництва проходив за схемою "зверху – вниз" переважно двома шляхами: 1) на основі прямого виходу людей із рядів КПРС; 2) по лінії самостійного творення.

Виникненню партій правого політичного спектра посприяли, в основному, відцентрові тенденції в середовищі УГС. Так постали Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Українська народно-демократична партія, Державна самостійність України. До них ідеологічно тяжіла й Українська селянсько-демократична партія, основу якої склали вихідці з КПУ. Члени цих партій прийняли участь у створенні 30 червня – 1 липня 1990 р. Української міжпартійної Асамблеї, завершивши цим формування інтегрально-націоналістичної течії.

Основу націонал-демократичної течії складали Українська республіканська партія та Демократична партія України, в ідеології котрих виразно переважала національна ідеологія. В інших партіях, котрі до неї тяжіли – Партія демократичного відродження України, Партія зелених України, Об’єднана соціал-демократична партія України, домінувала орієнтація на загальнолюдські цінності. Критерієм, що дозволяє провести між ними доволі умовну межу є визнання факту залежності особистої свободи від свободи нації – головний здобуток дисидентського руху. На відміну від НРУ, який мав широку соціальну базу, політичні партій були малочисельними, не здатними на рівних конкурувати з КПУ. Тому актуальними були об’єднавчі ідеї, які, втім, не вийшли за межі декларацій.

Суверен-комунізм як новітній варіант націонал-комунізму з’являється на початку 1991 р. Проте впродовж досліджуваного періоду його прихильники так і не організувались як окрема від КПРС–КПУ структура з власною комуністичною ідеологією й були найімовірніше впливовою парламентською групою в середині фракції "За суверенну Україну" і "клубами за інтересами" в територіальних радах. Ознаки кризи в ідеології компартії помітні в діяльності "Демократичної платформи" та тернопільської "Відозви–91-го". Найповніше це проявилося в неофіційному розколі КПУ на прихильників курсу С. Гуренка та Л. Кравчука. Саме навколо політичної позиції останнього гуртувалися суверен-комуністи.

Визначення соціальної бази національного руху наштовхується на об’єктивні труднощі через організаційне неоформлення суверен-комуністів. Тому основний акцент зміщується у бік націонал-демократів, позаяк малочисельністю інтегральних націоналістів можна зігнорувати. Застосувавши підхід Г. Гончарука за отриманими НРУ результатами, маємо 24 % громадян України.

У четвертому розділі – "Визначальні напрями діяльності національних об’єднань у контексті відродження української державності" – проаналізовано еволюцію програмних засад трьох течій національного руху з питань культури, освіти, релігії, екології, економіки, соціальної сфери крізь призму національного державотворення.

На серпень 1991 р. запропоновано три варіанти української державності: 1) відновлення УНР (інтегрально-націоналістична течія); 2) проголошення незалежності на основі УРСР (націонал-демократична течія); 3) входження УРСР до оновленого Союзу відповідно до принципів Декларації про суверенітет (суверен-комуністична течія). Як альтернатива їм протистояв варіант консервативного крила КПУ, так званих імпер-комуністів, що не враховував права української нації на самовизначення, і полягав у беззастережному підписанні нового союзного договору на федеративній основі.

Відновлення Української самостійної соборної держави з самого початку стає головною метою для представників інтегрально-націоналістичної течії. Тут не помітно будь-яких еволюційних етапів, а лише – некритичне сприйняття готових відповідей на хвилюючі питання сьогодення. За такого підходу гасло "Здобудеш самостійну державу, або загинеш у боротьбі за неї" сприймалося єдиним імперативом для діяльності, а ідеологія Д. Донцова – зручним засобом досягнення мети. Об’єктивна дійсність сприймалася крізь призму протиставлення "свій" – "чужий", що приводило до категоричності у словах та діях, відданні переваги радикальним методам, а не пошуку компромісів. Не випадково її представники використовували непарламентські методи боротьби та прагнули відновити УНР шляхом створення інституту її громадянства й скликання Конституційної Асамблеї. Відзначимо, що аналогічний досвід активно використовувався Прибалтійськими народними фронтами, а тому його неактуальніть в українських умовах слід розглядати як суттєву відмінність у формах розвитку національних рухів на території СРСР.

Основний мотив діяльності націонал-демократів полягав у факті визнання необхідності здійснення суспільної модернізації наздоганяльного типу, в основі якої закладено принцип національного самовизначення. Першими концепцію державотворення висунули українські дисиденти в липні 1988 р. "Декларація принципів" УГС засвідчила потребу політичного вирішення національного питання на засадах відновлення української державності в межах конфедерації незалежних держав.

Втім, для більшості з них характерна світоглядна еволюція в напрямку усвідомлення необхідності побудови власної держави. Вона нараховувала три етапи: 1) відродження національної мови та культури в контексті ленінської концепції інтернаціоналізму (червень 1986 – вересень 1989 рр.); 2) боротьба за державний суверенітет УРСР в складі оновленого СРСР (вересень 1989 – жовтень 1990 рр.); 3) боротьба за незалежність України (жовтень 1990 – грудень 1991 рр.).

Ідеологи НРУ виходили з існування об’єктивних передумов для розвитку української державності, закладених у законодавстві УРСР. Згідно запропонованої ними національно-етнокультурної моделі національної ідентичності, держава має бути національно означеною, а її формотворчим ядром – титульна українська нація, самовизначення якої є головною передумовою для унезалежнення. У той же час повинен існувати баланс інтересів між титульною нацією і національними меншинами для уникнення конфронтації та збереження громадянського миру. Це планувалося зробити шляхом надання меншинам широких демократичних прав для збереження і розвитку власної культури.

Під впливом членів УГС вже з листопада 1989 р. гасла НРУ радикалізуються, зростає опозиційність до влади, що найяскравіше виявилося під час виборчої кампанії до Верховної Ради 1990 р. 12 травня 1990 р. на конференції Львівської крайової організації НРУ за перебудову вказано новий пріоритет діяльності – боротьба за незалежність України, який остаточно закріплено ІІ всеукраїнськими зборами НРУ 25–28 жовтня 1990 р.

Концепція державотворення суверен-комуністів також складалася поступово. Протягом 1988–1990 рр. вони прийняли культурну програму націонал-демократів, щоправда в пом’якшеному вигляді. Згодом, послідовно проводилася політика на імплементацію рішень референдуму 17 березня 1991 р. та практичну реалізацію Декларації про державний суверенітет. Л. Кравчук так окреслив послідовність побудови суверенної Української держави: 1) прийняття законів, які утвердять суверенітет; 2) прийняття нової Конституції УРСР; 3) підписання нового Союзного договору.

Починаючи з березня 1991 р. помітним стає зближення між націонал-демократами й суверен-комуністами на платформі суверенітету України, відбувається переоцінка діяльності Л. Кравчука на посаді Голови Верховної Ради України, а керівництво ДПУ навіть схиляється до підтримки нового Союзного договору як тактичного політичного кроку. За нормального розвитку це зближення було багатообіцяючим для національного руху, адже дозволило б згладити існуючі суперечності в ідеології різних течій. Втім воно порушилося спробою державного перевороту 19–21 серпня 1991 р. Прагнучи втриматися при владі, деморалізовані суверен-комуністи вимушено підтримали проголошення незалежності України.

У п’ятому розділі – "Національний рух та його роль у піднесенні самосвідомості українців" – досліджено практичну діяльність національних організацій, товариств і партій, ступінь соціалізації національного руху та відповідність його ідеології настроям населення України.

На початковому етапі національний рух, представлений переважно націонал-демократичною течією, – один із чинників демократизації суспільного життя. Його вплив на свідомість громадян полягав не просто в руйнації залишків тоталітарної доби, утвердженні ліберальних цінностей, але й у їх прямому відображенні в національній свідомості, посередністю посилення ролі примордіалістських факторів. Починаючи з 1988 р. ТУМ, "Меморіал" та неформальні організації організовують резонансні загальнонаціональні свята (наприклад, української мови, "Червона рута", "Дзвін-90", 500-річчя українського козацтва, "ланцюг злуки"), які сприяють формуванню національної свідомості.

У західному регіоні таку ж роль відігравало відродження українських церков – греко-католицької й автокефальної, щоправда його форми значно посилили конфронтаційні тенденції в суспільстві. У роботі "Зеленого світу" помітне переплетення екологічної ідеї з національною, що є однією з специфічних рис сучасного етапу українського націотворення.

Важливе значення для діячів національного руху мала робота над тим, щоб у міру руйнування комуністичних цінностей їх місце займали національні. Це стало своєрідним приводом до початку навесні 1990 р. неоголошеної "війни символів", яка передбачала політизовану заміну одних імен знакових фігур та символічних назв альтернативними. Швидше цей процес проходив у західному регіоні й мав тенденцію до зменшення у східному напрямку.

Успіх процесу націотворення, розпочатого інтелектуальною елітою, багато в чому залежав від її здатності подолати різницю в розвитку національної самосвідомості в різних регіонах України. Така робота здійснювалася через проникнення національних сил в організований робітничий рух. Найбільшим успіхом стало створення Всеукраїнського об’єднання комітетів солідарності трудівників 21–23 червня 1991 р., у програмних документах котрого наголошувалося на потребі виходу України з СРСР.

Об’єднання зусиль робітничого та національного рухів на платформі незалежності носило характер стратегічного партнерства, а не було результатом значного зростання національної свідомості серед трудящих сходу та півдня республіки. Падіння престижу комуністичних цінностей не означало автоматичного прийняття ними національних символів, мовно-культурних надбань, нової парадигми історичного розвитку – так як це мислили націонал-демократи. В той же час засвоєння загальнодемократичних гасел і підтримка курсу економічної самостійності були об’єктивним тлом для зміцнення позицій лібералів і суверен-комуністів.

Помітні зрушення в національній свідомості студентства, об’єднаного навколо Української студентської спілки, студентського братства та СНУМу. Найяскравішим проявом цього було проведення голодування 2–18 жовтня 1990 р. в Києві під гаслами незалежності й зміни влади.

Своєрідною перевіркою зрілості національного руху стали серпневі події 1991 р. Націонал-демократи з самого початку послідовно відстоювали думку про "заколотницький" характер дій радянського керівництва, спрямованих на ліквідацію демократичних здобутків і загрозливих для суверенітету України. Зважаючи на несподіваний хід подій, вичікувальну позицію Верховної Ради, яка передалася всім нижчим ланкам влади, населення дуже стримано відреагувало на події в Москві й виявилося не готовим у потрібний момент до власного волевиявлення, поставивши себе у залежність від розв’язання ситуації в Росії. По суті це була підтримка курсу балансування між крайнощами суверен-комуністів.

Саме тому, результати грудневого референдуму 1991 р., коли 90,3 % громадян висловилося за незалежність, слід розглядати критично. Ці цифри стали реальністю через перехоплення суверен-комуністами гасел націонал-демократів і відсутність сили здатної вберегти СРСР від розпаду. Результати березневого референдуму 1991 р. – 70,2 % прихильників збереження Союзу, а також подібні результати соціологічних досліджень у перші роки незалежності засвідчили інерційність незалежницького вибору на переважній більшості території держави. Лише в західних та частково центральних областях потяг до незалежності зумовлювався потребою національного самовизначення. У решті областей провідну роль відіграв територіальний патріотизм, викликаний інструментальною орієнтацією населення.

У Висновках підсумовуються результати дисертаційного дослідження. Можна стверджувати, що новий виток у розвитку українського національного руху з середини 1980-х зумовлювався бездержавним статусом української нації. Загроза знищення національної самобутності й традиційної ідентичності шляхом творення нової наднаціональної спільноти "радянського народу" спричинила його актуалізацію як суспільного руху з власною соціальною базою та ідеологією.

Проведений аналіз переконливо показує нерівномірність у розвитку різних течій національного руху, і, відповідно, різницю у вимогах, а отже, у варіантах розвитку української нації. Гасло інтегральних націоналістів від початку було незмінним – повна незалежність України та її декомунізація, тоді як націонал-демократи до цього прийшли лише в жовтні 1990 р., а суверен-комуністи – в кінці серпня 1991 р., по суті перехопивши його. Така неузгодженість ослаблювала модернізаційні потенції національного руху й уповільнювала його розвиток.

Громадянський вибір населення ґрунтувався на національній свідомості, щоправда, різного типу – примордіальній (переважно на заході та в центрі) та інструментально-територіальній (схід та південь). Відмова від радянської ідентичності, проросійської орієнтації у східному регіоні не набула завершеного вигляду і значною мірою наклалася на новий стереотип українця, який лише входив у суспільну свідомість, породжуючи конфліктні ситуації.

Головним надбанням сучасного національного руху стало проголошення незалежності України, однак його роль в цьому не самодостатня. Не варто забувати, що розпад СРСР зумовлювався об’єктивними чинниками – економічною дезінтеграцією, політичним сепаратизмом регіональних еліт, відсутністю консолідуючої ідеології, поразкою у холодній війні тощо. Однак, це жодною мірою не означало, що на його території не сформується нове геополітичне утворення, тим більше, що захід підтримував саме такий сценарій, побоюючись, насамперед, збільшення кількості ядерних держав.

Діячі українського національного руху виробили кілька альтернативних проектів – відновлення УНР (інтегрально націоналістична течія), проголошення незалежності (націонал-демократи), входження до Союзу суверенних держав (суверен-комуністи), які попри різні підходи до державотворення об’єднувало спільне бачення українців як нації-творця власного життя, активного суб’єкта міжнародної політики. І саме дуже поверхове закріплення цього положення у суспільній свідомості на певному етапі відіграло ключову роль під час референдуму 1 грудня 1990 р.

Поспіхом проголошена незалежність стала своєрідною трагедією сучасного українського національного руху, адже на його початковому етапі (до грудня 1991 р.) йому багато що пробачалося – нерозробленість практичних програм, неувага до економічної складової, брак конструктивізму, відсутність внутрішньої єдності, обмаль самокритики, теоретизм, політиканство, демагогію, захоплення "перемогами", однобокість в зовнішній орієнтації. Все те, що було непомітним, чи вірніше – прагнули не помічати, закінчилося гірким розчаруванням у перші роки незалежності. Отримавши жадану самостійність і проголосивши це своєю заслугою, націонал-демократи через невміння вивести країну з наростаючої економічної кризи попали під шквал критики, що дискредитувало, як не парадоксально, весь національний рух, що з методологічної точки зору є неправильним.

Усвідомлення цих недоліків національного руху спонукає розробити ряд практичних рекомендацій, котрі б сприяли зміцненню та посиленню його ролі на сучасному етапі державотворення. Це, насамперед, усвідомлення тотожності національних і державних інтересів, формування яких має відбуватися за принципом "знизу-вверх", коли в основі ідеології лежатиме існуючий у суспільстві, а не бажаний, стан речей, світоглядних установок, цінностей, відштовхуюючись від яких вибудовуватиметься національна перспектива.

Очевидно, що національний рух має пронизати собою увесь державний механізм і суспільно-громадське життя, що веде до його децентралізації, ускладнення структури, відмови від формальних зв’язків та дублювання державних функцій. Він повинен асоціюватися не стільки з відродженням традицій, скільки з новаторством, відповідями на проблеми, спричинені змінами в соціальній сфері, викликаними модернізаційними перетвореннями. Національний рух має стати проукраїнським і зняти, таким чином, конфронтаційне відторгнення, яке існує в геополітичних орієнтирах між Росією й об’єднаною Європою. Консолідація національних сил має здійснюватися на основі ідеологічних засад, а не під особистість окремо взятого лідера.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях

1. Секо Я. Діяльність ВУТ "Просвіта" в умовах новітньої історії України // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Вип. 3. – Тернопіль: ТДПУ, 2002. – С. 74–79.

2. Секо Я. Національний рух на Тернопільщині у 1987–1991 роках // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Вип. 2. – Тернопіль: ТДПУ, 2003. – С. 129–147.

3. Секо Я. Українські національні революції ХХ століття: паралелі визвольних змагань // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Вип. 3. – Тернопіль: ТДПУ, 2003. – С. 120–125.

4. Секо Я. "Галицька Асамблея" як фактор консолідації національного руху та форма регіональної співпраці // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Вип. 4. – Тернопіль: ТДПУ, 2003. – С. 97–101.

5. Розбудова громадянського суспільства як один із ключових напрямків діяльності націонал-демократичних сил у період боротьби за незалежність (1989–1991 рр.) // Суспільство: історія, методологія дослідження, практика. Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф., м. Тернопіль, 18 червня 2004 р. – Тернопіль, 2004. – С. 63–64.

6. Секо Я. Методологічні засади вивчення феномену, структури, періодизації та масштабів українського національного руху середини 1980-х – початку 1990-х років // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Вип. 1. – Тернопіль: ТДПУ, 2004. – С. 154–165.

7. Секо Я., Бондаренко С. В'ячеслав Чорновіл: постать на тлі доби // Українська історична біографістика: забуте і невідоме / Під ред. проф. М. М. Алексієвця. – Тернопіль: Лілея, 2005. – С. 315–344.

8. Секо Я. Український національний рух середини 1980-х – початку 1990-х років у контексті відродження української державності: історіографія проблеми // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. – Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Вип. 2. – Тернопіль: ТНПУ, 2004. – С. 216–230.

Анотація

Секо Я. П. Національний рух середини 1980-х – початку 1990-х років у контексті відродження української державності. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2005.

Дисертація є комплексним дослідженням національного руху середини 1980-х – початку 1990-х рр. у контексті відродження української державності. З’ясовано історичні передумови його актуалізації як сукупності трьох течій – інтегрально-націоналістичної, націонал-демократичної та суверен-комуністичної, узагальнено відомі й введено в науковий обіг нові факти, що дозволяють встановити роль національного руху в проголошенні незалежності України.

Теоретично обґрунтовано структуру національного руху, проекти