ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

ТРЕБІН Михайло Петрович

УДК 14:(355.1+355.2)

АРМІЯ В СУСПІЛЬСТВІ, ЩО ТРАНСФОРМУЄТЬСЯ

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Х а р к і в – 2 0 0 5

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Харківського університету Повітряних Сил, Міністерство оборони України.

Науковий консультант: | доктор філософії, професор

Мануйлов Євген Миколайович,

Харківський університет Повітряних Сил, професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти: | доктор філософських наук, професор

Ананьїн Валерій Опанасович,

Військовий інститут телекомунікацій та

інформатизації Національного технічного

університету України „КПІ”, завідувач

кафедри військово-гуманітарних наук;

доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович,

Національний інститут стратегічних

досліджень при Президентові України,

завідувач відділу етнополітики;

доктор соціологічних наук, професор

Афонін Едуард Андрійович,

Національна академія державного

управління при Президентові України,

професор кафедри політології.

Провідна установа: | Національний технічний університет

України „КПІ”, кафедра філософії, м. Київ.

Захист відбудеться 16 червня 2005 року о 1515 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 при Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд.2-49.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий „11” травня 2005 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент Чугуєнко М.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Українське суспільство перебуває на шляху трансформації від індустріальної стадії розвитку до побудови якісно нової цивілізації, що базується на новітніх технологіях, індустрії інформації та послуг. Цей процес відбувається на фоні загострення глобальних проблем, міжцивілізаційних протиріч, змін у геополітичній ситуації, які супроводжуються перманентними війнами і воєнними конфліктами, збройним насильством та воєнною небезпекою, що у свою чергу підвищує значущість військової сили та армії – її легітимного носія (армія розглядається як синонім збройних сил). Отже, армія була, є й буде невід’ємним інститутом сучасної держави. Трагічні події початку третього тисячоліття в США і Росії свідчать, що армія здатна модифікувати свої функції. Щоб ефективно захистити суспільство від нових загроз існуванню цивілізації, вона змінює модель взаємодії з ним. Таким чином, актуальність соціально-філософського аналізу місця та ролі армії в суспільстві в умовах трансформації всіх сфер життєдіяльності соціуму, яка пов'язана зі входженням суспільства в якісно нову еру розвитку, обумовлена рядом обставин.

По-перше, необхідно чітко визначити, що являє собою якісно нова ступінь суспільного життя, якими є її генезис і сутність, особливості першого досвіду побудови основ нової цивілізації, накопиченого світовим співтовариством; з’ясувати місце та роль армії у житті суспільства, еволюції сучасного соціуму.

По-друге, потрібна нова методологія досліджень накопиченого досвіду взаємодії армії та суспільства в межах соціально-філософського підходу. Рухаючись вперед, ми не повинні залишати поза увагою філософсько-методологічні та практичні досягнення попередніх поколінь. В минулому сучасне суспільство знаходить основу для серйозного логіко-гносеологічного аналізу сьогодення та передбачення майбутнього.

По-третє, існує об’єктивна необхідність створення нових дійових моделей взаємодії суспільства та армії, що сприятимуть ефективному та якісному вирішенню збройними силами свого функціонального призначення і гармонізації міри їх участі в зовнішній та внутрішній політиці держави.

По-четверте, Україна, як суверенна держава, володіє всіма державними атрибутами, в тому числі й Збройними силами, які повинні відповідати вимогам сучасного етапу розвитку цивілізації та військової справи.

По-п'яте, в сучасних умовах об'єктивними наслідками аналізу місця та ролі збройних сил в суспільстві, що трансформується, виступає формування найбільш прийнятної концепції національної безпеки, яка б, з одного боку, ефективно протистояла якісно новим загрозам існуванню соціуму, дозволяла забезпечити надійне зростання і добробут країни, сприяла становленню й удосконаленню громадянського суспільства, створювала умови для всебічного розвитку особистості, а з іншого – не призводила до мілітаризації суспільства, економіки, не ставала тією ідеєю, на багатті якої “згорали” б мільярдні суми платників податків.

По-шосте, особливості розвитку сучасної цивілізації детермінують появу якісно нових загроз її існуванню (насамперед, йдеться про міжнародний тероризм). Тому потребує більш ретельного аналізу з’ясування можливостей збройних сил протидіяти сучасному тероризму, з урахуванням складності його соціальної природи.

Відтак, побудова соціально-філософської концепції, яка визначає місце та роль армії в суспільстві, що трансформується, є надзвичайно актуальною теоретичною проблемою, розв’язання якої дозволить суб’єктам всіх рівнів воєнно-політичного та військового управління науково обґрунтовано вирішувати практичні завдання щодо забезпечення обороноздатності країни в умовах трансформації соціуму, вибору оптимальної стратегії і тактики розвитку збройних сил, визначення прийнятної соціальної вартості покращення стану їх бойової готовності та боєздатності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Результати роботи знайшли відображення у проміжних та заключних звітах НДР „Дослідження етно-ментально-правових підстав формування і генезису свідомості національної безпеки України (шифр “База-2”)”, „Воєнна політика сучасної держави (шифр “Політика”)”, „Оборонна могутність держави перехідного типу (шифр “Могутність”)”, „Гуманітарні проблеми реформування та розвитку Збройних сил України (шифр “Гуманітаризація”)”, „Сучасний стан і напрямки вдосконалення змісту та методики викладання гуманітарних та соціально-економічних дисциплін у ВВНЗ Міністерства оборони України (шифр “Гуманізація-2”)”, „Політичний тероризм як загроза національній безпеці України (шифр “Політичний тероризм”)”, „Соціально-політичні та духовні основи тероризму як суспільно-політичного явища (шифр “Тероризм”)”, які виконувались за планами Харківського військового університету та Харківського університету Повітряних Сил за завданням Міністра оборони України та Головнокомандуючих Військами Протиповітряної оборони та Повітряних Сил Збройних сил України; окремі положення дисертації було реалізовано в межах спільного україно-британського проекту “Law & Democracy Training for the Ukrainian Armed Forces” (2000-2002 рр.).

Стан наукової розробки проблеми. Опрацювання наукової літератури дає підстави стверджувати, що проблеми армії, взаємодії збройних сил із суспільством постійно перебували й перебувають в центрі уваги як вітчизняних, так і закордонних філософів, соціологів, політологів, економістів. За тематикою і змістом літературу, в якій тією чи іншою мірою відображено ті або інші аспекти даної проблеми, можна умовно класифікувати за такими групами.

Основу дослідження складають праці зарубіжних і вітчизняних філософів – Аристотеля, Р. Арона, Г.В.Ф. Гегеля, Г. Гроція, Р. Дарендорфа, Ж. ван Доорна, М. Едмондса, Ф. Енгельса, О. Ігнатенка, І. Канта, І. Клімова, Т. Клірі, Конфуція, Ю. Мамонтова, Ч. Москоса, А. Перлмуттера, Платона, К. Поппера, В. Серебряннікова, Сунь-цзи, С. Файнера, Е. Фромма, Ю. Хабермаса, Ф. Хайєка, С. Хантінгтона, М. Яновіца та інших, присвячені переважно методологічному аналізу взаємодії армії та суспільства в контексті розвитку людської цивілізації у всій її розмаїтості.

До другої групи можна віднести праці Д. Бача, Д. Белла, Зб. Бжезинського, Л. Гордона, Дж. Гелбрейта, Е. Клопова, М. Моїсеєва, Б. Скоукрофта, В. Сухіної, Д. Томпсона, Е. Тоффлера, А. Турена, Ф. Фукуями, Ю. Хабермаса, С. Хантінгтона, Б. Хьорста та інших, в яких здійснено аналіз тенденцій і протиріч становлення постіндустріальної цивілізації.

У роботах представників третьої групи – С. Айзенштадта, Дж. Александера, С. Бейкера, І. Бекешкіної, П. Бергера, А. Боскова, П. Бурдьє, Е. Гіденса, В. Головахи, Д. Грабера, О. Данилова, О. Данильяна, Р. Дарендорфа, П. Джехлички, Д. Еванса, Д. Елстера, Т. Заславської, П. Коломи, Б. Коулова, В. Кременя, В. Крисаченка, П. Кубічека, Т. Кузьо, С. Ліпсета, Н. Лумана, М. Маліа, Дж. Манготта, Д. Мартіндаля, Ч. Мілза, М. Міщенка, У. Мура, В. Небоженка, Д. Нельсона, Р. Нісбета, К. Оффа, Ю. Павленка, Т. Парсонса, К. Паскалєвої, Д. Піклза, К. Поппера, Н. Смелзера, Е. Сміта, Д. Старка, В. Старовірова, П. Ситника, Е. Тірікяна, А. Тойнбі, А. Турена, І. Уоллерстайна, Х. Уолша, Я. Уолша, П. Шапіра, О. Яницького, К. Ясперса та інших, в яких викладено методологію дослідження системної трансформації, пов'язаної зі зміною парадигм суспільного розвитку, здійснено аналіз трансформаційних процесів у постсоціалістичних і пострадянських країнах.

Четверту групу складають роботи Дж. Адамса, Р. Акермана, Д. Арквілла, Р. Арона, Р. Банкера, Д. Барнетта, К. Блаунта, Р. Боудіша, Д. Бурди, Л. Грінтера, Д. Дьоса, А. Кампена, Дж. Кафоріо, С. Костігена, В. Мандрагелі, Є. Мануйлова, А. Маркузена, Ч. Москоса, Г. Отюцького, І. Панаріна, Г. Перепелиці, Д. Олбертса, С. Проскуріна, С. Расторгуєва, Д. Ронфілдта, Е. Тоффлера, Х. Тоффлер, Б. Шнайдера та інших, в яких надано науковий аналіз проблем взаємодії армії та суспільства в умовах глобальної трансформації цивілізації, особливостей сучасної революції у військовій справі, характеру бойових дій у сучасному світі. Взаємозв'язок загальнолюдської трансформації і змін у військовій сфері відображено в роботі “Війна й антивійна” (1993) Елвіна і Хайді Тоффлерів, методологічно побудованій на основі концепції “трьох хвиль” в історії людської цивілізації Е. Тоффлера, який зазначає, що розвиток технології впливає на характер ведення збройної боротьби, підкреслюючи нові тенденції та характерні риси воєн ХХІ століття. Вчені аналізують можливі інформаційні, космічні, роботизовані війни майбутнього, в яких використовуються високі технології; будують гіпотетичні моделі взаємодії армії та суспільства в майбутньому. Більш реальні моделі взаємодії, які враховують національні особливості та можливі на практиці для країн НАТО в найближчому майбутньому, надано в колективній монографії “Постмодерновий військовий: Збройні сили після холодної війни” (2000) за редакцією професорів Чарльза Москоса (Північно-Західний університет), Джона Аллена Уільямса (Університет Лайоли в Чикаго), Девіда Сігала (Університет Меріленду). Як можливу базову модель взаємодії армії та суспільства Чарльз Москос пропонує розглядати американську. Проте вона може бути тільки своєрідним орієнтиром. На практиці ж діятимуть інші моделі, які враховують історичне минуле країни, менталітет нації, її роль і місце в майбутніх геополітичних перетвореннях. У роботі проаналізовано перспективи розвитку військово-цивільних відносин у Великобританії, Франції, ФРН, Нідерландах, Данії, Італії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Ізраїлі, Швейцарії, Південній Африці та ін.

Перспективні ідеї містять праці В. Абрамова, В. Ананьїна, Е. Афоніна, Л. Бакаєва, В. Бегми, І. Бінька, О. Бодрука, В. Бондарчука, І. Воробйова, В. Грубова, К. Данопулоса, Ю. Дерюгіна, К. Діка, К. Донеллі, М. Деша, М. Єфімова, В. Жихарського, А. Зачепи, О. Кокошина, П. Квіткіна, О. Кузьмука, О. Маначинського, О. Меркулова, С. Мейна, О. Панфілова, А. Папікяна, О. Подберезкіна, В. Серебряннікова, В. Смолянюка, А. Соболєва, В. Стрекозова, Г. Холдена, В. Чорного, М. Шахова, О. Шахова, А. Шевцова, В. Шеховцова та інших, в яких здійснено глибокий аналіз соціально-філософських, політологічних, соціологічних, економічних точок зору щодо проблеми взаємодії армії та суспільства в умовах трансформації постсоціалістичних і пострадянських держав. Для пізнання процесів реформування армії в Україні, розробки проблеми „армія-суспільство”, створення цікавих наукових підходів та оригінальних методик велику роль відіграли військово-теоретичні праці філософського рівня відомих українських вчених Володимира Абрамова, Валерія Ананьїна, Едуарда Афоніна, Олега Бодрука, Олександра Маначинського, Арташеса Папікяна, Володимира Смолянюка.

Однією з перших спроб дослідження процесу становлення Збройних сил України, аналізу взаємодії суспільства та його армії є монографія Едуарда Афоніна “Становлення Збройних сил України: соціальні та соцiально-психологiчнi проблеми” (1994). В монографії на основі широкого масиву матеріалів, насамперед соціологічного характеру, було здійснено спробу комплексного аналізу становлення в Україні такого важливого соціального інституту, як армія, досліджено соціальні та соціально-психологічні проблеми, що виникли в період цього процесу. Володимир Смолянюк у монографії “Військова могутність України: теоретико-методологічні засади формування і розвитку (політологічний аналіз досвіду 1990-х років)” (2000) систематизував сучасні досягнення в теорії військової могутності держави; розкрив механізм формування військової могутності України; сформулював концепцію компенсаційного впливу політичного потенціалу військової могутності на її загальний стан в умовах системної трансформації держави, використавши методологічні можливості синергетики з метою аналізу складності і суперечливості процесу збройного забезпечення в Україні. Олег Бодрук в монографії “Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти” (2001) вперше у вітчизняній політології комплексно проаналізував нові чинники міжнародних відносин і глобальні трансформації національних і міжнародних систем військової безпеки наприкінці XX століття. В докторській дисертації Володимира Абрамова „Духовний потенціал Збройних сил України: методологія системного вивчення і регулювання” (2005) досліджено соціально-філософські проблеми становлення, функціонування і механізму регулювання розвитком духовного потенціалу Збройних сил України та специфіку процесу логіко-змістовної інтеграції його елементів на основі ідеології розвитку сучасного українського суспільства.

Вивчення й аналіз джерел і публікацій дозволяє зробити висновок, що на сьогоднішній день відсутнє спеціальне дослідження, в якому б як самостійне завдання здійснювався соціально-філософський аналіз армії в суспільстві, що трансформується. Проведення комплексного, системного аналізу місця та ролі армії в соціумі, що трансформується, дозволить осмислити зміну функцій і шляхи реформування збройних сил у сучасному світі.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи ступінь розробленості проблеми, а також її багатогранність, автор дисертації має за мету здійснити комплексний аналіз армії як соціального інституту, розкрити місце і роль армії в суспільстві, що трансформується, виявити особливості взаємодії армії та суспільства в економічній, соціальній, політичній, духовній сферах в умовах їх трансформації, а також обґрунтувати основні напрямки оптимізації реформування Збройних сил України.

Реалізації поставленої мети підпорядковане вирішення таких дослідницьких завдань:

- обґрунтувати місце та роль збройних сил в соціумі, що трансформується;

- виокремити особливості економічного забезпечення обороноздатності і воєнної безпеки держави крізь призму економічного і військово-економічного потенціалів, економічної і військово-економічної могутності країни;

- розкрити сутність і спрямованість військово-соціальної політики держави в аспекті впливу трансформації на соціальні процеси у збройних силах;

- з’ясувати магістральну тенденцію розвитку військової справи в ХХІ столітті – професіоналізацію військової діяльності – та її вплив на політику держави щодо комплектування збройних сил;

- через діахронічний аналіз створити порівняльну типологію взаємодії армії і політики; визначити місце та роль армії в умовах демократичного суспільства, формування військово-демократичного потенціалу держави; окреслити сутність і зміст цивільного контролю над збройними силами в умовах пострадянської трансформації;

- виявити специфіку духовного виробництва й духовного споживання в умовах суспільства, що трансформується, і особливості їх впливу на духовний світ військовослужбовців; висвітлити якісно новий аспект взаємодії армії і суспільства в духовній сфері – проблему взаємодії армії і релігії, перспективи формування військово-релігійної служби;

- з’ясувати вплив глобальних проблем сучасності на життєдіяльність збройних сил; означити сутність тероризму як нової глобальної загрози ХХІ століття та розробити практичні завдання антитерористичної боротьби для збройних сил.

Об’єктом дослідження є пострадянське суспільство в умовах трансформації від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку.

Предмет дослідження – армія в суспільстві, що трансформується.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором запропоновано соціально-філософську концепцію армії в суспільстві, що трансформується; впроваджено методологію аналізу особливостей реформування армії в умовах структурних трансформацій суспільства та його головних сфер (економічної, політичної, духовної та ін.). На цій пізнавальній базі виявлено тенденції взаємодії армії та суспільства в нових геостратегічних, соціокультурних, політичних контекстах; розкрито загальноцивілізаційну значущість армії у здійсненні стратегій самозбереження та саморозвитку людства, нації, держави; показано обумовлені цією взаємодією (армії та суспільства) метаморфози в пострадянських країнах. Через взаємозв’язок ретроспективного, діагностичного та прогностичного підходів розглянуто специфіку взаємодії армії та суспільства й визначено предметне поле власного дослідження.

У рамках роботи висунуто низку положень, які конкретизують наукову новизну.

1. Вперше на засадах історико-філософського, соціокультурного, військово-історичного та компаративного підходів розроблено й упроваджено нову методологічну програму дослідження взаємодії армії та суспільства; визначено ступінь можливості її практичної реалізації у сучасному суспільстві в цілому і в Україні зокрема. Виявлено особливості основних моделей цієї взаємодії як прогностичних сценаріїв. Зроблено висновок щодо можливості використання позитивного досвіду взаємодії армії та суспільства провідних країн світу в межах умов, традицій, ступеня модернізованості українського суспільства.

2. Здійснено багаторівневий аналіз кожної зі сфер життєдіяльності сучасного суспільства; виявлено загальні, особливі й одиничні критерії, які дозволяють провести демаркацію між армією та суспільством; уточнено економічні, соціальні, політичні, духовні й власне військові принципи життєдіяльності збройних сил.

3. Обґрунтовано, що детермінантою військово-економічної політики держави є стан і удосконалення засобів збройної боротьби, яка визначає напрямки проектування, створення й виробництва основних зразків озброєння та військової техніки. Розкрито основні тенденції сучасної збройної боротьби: розширення просторового континуума воєнних дій; зростаюча роль інформаційного протиборства; зміна логіко-часової побудови збройної боротьби; організація й ведення збройної боротьби в реальному масштабі часу; збільшення розриву в можливостях засобів нападу та захисту.

4. Вперше визначено таку особливість сучасного етапу розвитку військової справи, як поява якісно нового виду протиборства – інформаційного, під яким розуміється розв’язання існуючих різноманітних протиріч у всіх сферах суспільного життя (між державами, націями, народами, соціальними групами) засобами інформаційного насильства. Доведено, що найважливішим об'єктом ураження в інформаційній війні є людина, її духовний світ. Обґрунтовано, що організація та ведення інформаційного протиборства базується на властивих йому законах, закономірностях і принципах.

5. Розкрито характер і особливості військової праці в суспільстві, що трансформується. Обґрунтовано, що ускладнення військової справи висуває підвищені вимоги до персоніфікованого носія військової робочої сили (військовослужбовця); спосіб споживання військової робочої сили визначається закономірностями збройної боротьби та принципами її ведення; стан безробіття цьому виду товару є протипоказаним.

6. З’ясовано, що вирішенню соціальних проблем збройних сил сприятиме ефективно організована військово-соціальна політика держави, під якою розуміється відносно самостійна складова соціальної і військової політики держави, яка базується на сукупності спеціалізованих нормативно-правових актів і спрямована на управління соціальним розвитком військової організації держави.

7. Вперше запропоновано оригінальну модель цивільного контролю над збройними силами, що визначається як теорія та практика такого регулювання військово-цивільних відносин у правовій демократичній державі, в якій основні принципи демократії посідають провідне місце стосовно принципів військової справи. Визначено та проаналізовано головні форми, методи, прийоми, засоби й інші елементи цієї моделі, а також головні типи, рівні та функції цивільного контролю.

8. Обґрунтовано, що найважливішим компонентом структури бойового потенціалу збройних сил у суспільстві, що трансформується, є духовний фактор як специфічний прояв суспільної свідомості, що виражає ступінь готовності та здатності військовослужбовців вирішувати завдання свого функціонального призначення; запропоновано концептуальну модель взаємодії армії і релігії у суспільстві, що трансформується. Обґрунтовано структуру та функції військово-релігійної служби.

9. Доведено необґрунтованість жорсткого розмежування пізнавального та ціннісного, ретроспективного та прогностичного підходів до історичних типів взаємодії армії і суспільства для розробки філософсько-методологічного забезпечення програм розв’язання глобальних проблем сучасності з точки зору свідомої гармонізації і усунення негативних результатів взаємодії армії та суспільства.

10. Поглиблено зміст поняття тероризму (як глобальної проблеми сучасності), під яким пропонується розуміти соціальне явище, що засноване на застосуванні або загрозі застосування насильства у вигляді терористичного акту з метою нагнітання атмосфери жаху та безвиході в суспільстві в ім'я досягнення цілей суб'єктів терористичної діяльності. Визначено та проаналізовано основні детермінанти, що сприяють появі даного явища в суспільстві; запропоновано державну систему антитерористичної боротьби.

11. Обґрунтовано головні напрямки оптимізації взаємодії армії і суспільства в перехідних системах; запропоновано конкретні заходи в соціальній, економічній, політичній і духовній сферах, що сприятимуть підвищенню бойової готовності та боєздатності Збройних сил України.

Методологічна і теоретична основа дослідження. Усвідомлення необхідності комплексного підходу до визначення місця та ролі армії в суспільстві, що трансформується, особливостей взаємодії збройних сил і суспільства в економічній, соціальній, політичній і духовній сферах дозволило спиратися на філософські, загальнонаукові та спеціальні методи, що забезпечило поєднання соціально-філософського, політологічного, економічного й соціологічного аналізу взаємодії армії і суспільства в умовах трансформації. В процесі дослідження використовувалися принципи єдності суб’єктивного та об’єктивного у вивченні й обґрунтуванні функціонального призначення армії в умовах появи якісно нових загроз існуванню суспільства, а також синергетичного, комунікативного, інтеракціоністського, структурно-функціонального, діяльнісного та системного підходів. Окрім цього, використано історичний і логічний, а також порівняльний, ретроспективний, синхроністичний, типологічний та генетичний методи. У єдності ці методи забезпечують широкі можливості дослідження, враховуючи ту обставину, що нелінійність, відкритість, незавершеність, нерівномірність, дискретність, циклічність, необхідність переборювати критичні ситуації є складовими й сучасного дослідження, й розуміння суті організації і функціонування збройних сил в умовах трансформації суспільства.

Теоретичну основу дослідження й вирішення поставлених проблем становлять праці українських (В. Абрамова, В. Ананьїна, Е. Афоніна, В. Бегми, О. Бодрука, О. Данильяна, П. Квіткіна, Є. Мануйлова, К. Паюсова, Г. Перепелиці, В. Смолянюка, М. Цюрупи), російських (Ю. Дерюгіна, І. Клімова, Ю. Мамонтова, Г. Отюцького, В. Серебряннікова, В. Сліпченка, М. Шахова, О. Шахова) і західних (Дж. Адамса, Р. Акермана, Д. Арквілла, Р. Арона, Р. Банкера, Д. Барнетта, К. Блаунта, Р. Боудіша, Л. Грінтера, М. Едмондса, С. Костігена, Ч. Москоса, Д. Олбертса, Д. Ронфілдта, Е. Тоффлера) дослідників, які здійснювали аналіз ролі та місця збройних сил в історії людства, сучасної революції у військовій справі. Значну увагу надано сучасній філософській, політологічній, соціологічній, військово-теоретичній літературі, в якій аналізуються якісно нові аспекти військового будівництва, загрози існуванню соціуму в новому тисячолітті.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у створенні підґрунтя для глибокого усвідомлення особливості взаємодії збройних сил і суспільства; пролонгації можливого характеру розвитку сучасної збройної боротьби; внесення коректив до Воєнної доктрини України, системи забезпечення національної безпеки України; вироблення стратегії і тактики діяльності Збройних сил України в умовах ведення воєн шостого покоління, розробки та проведення військової реформи. Положення й висновки дисертації можуть бути використані в процесі законодавчого та виконавчого забезпечення військово-цивільних відносин; в науково-дослідній, навчально-педагогічній і практичній діяльності військових кадрів. Певна частина теоретичного матеріалу дисертації може знайти застосування в процесі викладання філософських і соціально-політичних дисциплін у військових навчальних закладах при вивченні проблем трансформації суспільства, війни та миру, сучасного світоустрою, глобальних загроз існуванню цивілізації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та ідеї дисертації пройшли апробацію на: VI Всесвітньому конгресі з дослідження Центральної і Східної Європи (VI World Congress for Central and East European Studies, Tampere, Finland, 29 July - 3 August 2000), міжнародній конференції, присвяченій 100_літтю Королівського підводного флоту Великобританії (The Royal Navy Submarine Centennial Conference, Lancaster, United Kingdom, 27-29 September 2000), Харківських соціологічних читаннях (1998-2001 рр.), Харківських політологічних читаннях (1999-2004 рр.), IV Багаліївських читаннях (Харків, 5 листопада 2001 р.), науково-практичній конференції вищих навчальних закладів м. Харкова „Основні напрямки виховання військової інтелігенції у сучасних умовах” (22-23 листопада 2001 р.), науково-практичній конференції „Актуальні проблеми будівництва та розвитку внутрішніх військ МВС України” (Харків, 25-26 лютого 2003 р.), І-IV наукових конференціях молодих вчених Харківського військового університету (2002-2004 рр.), І науково-технічній конференції Харківського університету Повітряних Сил (16-17 лютого 2005 р.); обговорювалися на теоретичних семінарах кафедр філософії Харківського військового університету (1998-2004 рр.) та Харківського університету Повітряних Сил (2004-2005 рр.), у Центрі дослідження оборони та міжнародної безпеки (Centre for Defence and International Security Studies - Великобританія, 2000-2001 рр.), на кафедрі політики та міжнародних відносин та Школі права Ланкастерського університету (Великобританія, 2000-2001 рр.), з науковцями Південноафриканського інституту міжнародних відносин (The South African Institute of International Affairs, 2001 р., Великобританія), на науково-теоретичному семінарі кафедри теоретичної і практичної філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (17 лютого 2005 р.).

Публікації. Основні ідеї та результати дослідження викладено у 2 монографіях, 43 статтях у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України (з них 24 – у наукових фахових виданнях з філософії), 12 матеріалах і тезах конференцій.

Структура дисертаційної роботи. Структура роботи зумовлена метою й логікою дослідження. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 464 сторінки, з них 398 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 868 найменувань, з яких 294 – іноземними мовами. В основному тексті дисертації міститься 8 таблиць.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь її наукової розробки; сформульовано мету, завдання, предмет, об’єкт дослідження, а також визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, ступінь їхньої апробації; наведено дані про публікації й структуру роботи.

У першому розділі „Методологічні основи соціально-філософського аналізу взаємодії армії та суспільства” розглянуто соціально-філософські підходи до проблеми взаємодії армії та суспільства; всебічно досліджено армію як соціальний інститут держави; з’ясовано місце та роль збройних сил у суспільстві, що трансформується.

У першому підрозділі „Проблема взаємодії армії та суспільства в соціальній філософії” для виокремлення власне соціально-філософського бачення означеної проблеми автор звернувся до класичної зарубіжної філософської думки (Конфуцій, Геракліт, Демокрит, Аристотель, Платон, Флавій Вегецій Ренат, Полібій, Сенека, Н. Макіавеллі Е. Роттердамський, Т. Гоббс, Г. Гроцій, С. Пуффендорф, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, Г. Спенсер, О. Конт). В дисертації доведено, що існуючу низку концепцій взаємодії армії і суспільства можна поділити на два великі класи: а) атрибутивні, які роблять акцент на армії як атрибуті суспільства; б) реляційні, що акцентують увагу на взаємодії армії та суспільства крізь призму відносин на елементарному та складному комунікативному рівнях. В межах атрибутивних підходів, в свою чергу, можна виокремити системну, структурно-функціональну, синергетичну, інструментально-силову й потенційно-вольову концепції. Системна та структурно-функціональна концепції пов'язані з виявленням складної системної структури суспільства й визначенням ролі та місця певного елемента, його функцій у життєдіяльності даної системи (структури). Синергетичний підхід акцентує увагу на відкритих системах, невпорядкованості, нестійкості, неврівноваженості, нелінійних відношеннях. Синергетика робить очевидним розуміння того, що складноорганізованим системам не можна нав'язати шляхи їх розвитку. Натомість приходить розуміння необхідності сприяння їх власним тенденціям розвитку. Перш за все, важливо зрозуміти закони коеволюцї армії та суспільства. Синергетика демонструє, як крізь хаос здійснюється зв'язок різних рівнів організації. У моменти нестійкості малі збурення, флуктуації, можуть розростатися в макроструктури. З цього загального уявлення випливає, зокрема, висновок про те, що зусилля, дії конкретного соціального інституту та людини можуть мати великі наслідки для системи, а в стані її нестійкості – впливати на макросоціальні процеси в суспільстві. Інструментально-силова концепція акцентує увагу на способах функціонування суспільства й засобах реалізації досягнення соціального результату. Цей підхід актуалізує інструментальну функцію армії і визначає характер взаємодії армії та суспільства крізь призму силової функції армії, необхідності забезпечення її нормального функціонування з боку суспільства. Потенційно-вольові концепції виходять з першості вольової компоненти при аналізі взаємодії армії і суспільства. Реляційні підходи тлумачать процес взаємодії армії і суспільства насамперед крізь призму соціальних відносин. В межах реляційного підходу дисертант виокремлює поведінкові (біхевіористські), інтеракціоністські, комунікативні та постструктуралістські концепції.

Доведено, що всі розглянуті концепції розкривають чисельність підходів до аналізу взаємодії армії та суспільства, визначають принципи й тенденції цієї взаємодії, можливі шляхи їх гармонізації в межах домінуючого патерна тієї чи іншої концепції. Проте вони не дають цілісної моделі процесу, яка б враховувала особливості взаємодії у всіх сферах життєдіяльності суспільства та армії, особливо в умовах трансформаційних змін.

Другий підрозділ „Методологічні підходи до дослідження армії” присвячено розгляду різноманіття методологічних підходів щодо місця та ролі армії в соціумі. Обґрунтовано, що армію як цілісність слід розглядати крізь призму сумативного підходу в рамках діалектичної, структурно-функціональної, синергетичної, системної, інформаційно-ціннісної та інших концепцій. Це дозволяє краще визначити особливості та функції збройних сил, осмислити принципи їхньої життєдіяльності в умовах соціальної трансформації сучасного українського суспільства.

На підставі соціально-філософського дискурсу зроблено висновок, що на основі структурно-функціонального аналізу збройні сили будь-якої держави можна розглядати як функціональну систему. Кожна функціональна система будується на основі таких принципів: результат діяльності як провідний, системостворюючий чинник; саморегуляція як загальний принцип організації функціональних систем; вибіркова мобілізація окремих органів і закладів в цілісну організацію функціональної системи, взаємодія окремих елементів для досягнення кінцевих результатів діяльності системи; ієрархія функціональних систем; мультипараметрична взаємодія функціональних систем за кінцевими результатами; системогенез – виборче формування функціональних систем у процесі онтогенетичного розвитку соціуму. Провідним системостворюючим чинником, що організує функціональну систему будь-якого рівня складності, є корисний для системи та соціуму в цілому результат. Саме кінцевий результат діяльності визначає конфігурацію тієї чи іншої функціональної системи. Виходячи з цього, обґрунтовано основні функції Збройних сил України. Зазначено, що при аналізі саморегулятивної діяльності збройних сил слід виходити з того, що межі цієї саморегуляції задаються суспільством. Саморегуляція необхідна армії при організації власної життєдіяльності, структуруванні сил і засобів для розв’язання завдань, що перед нею ставить соціум. Втім, якщо завдання, що стоять перед збройними силами, не можуть бути вирішені в обсязі наданих суспільством засобів, і суспільство постійно ігнорує запити армії, збройні сили можуть спрямувати процес саморегуляції в деструктивне русло або командування почне імітувати спроможність армії виконати своє функціональне призначення.

Доведено, що зрозуміти процеси, які відбуваються в армії як у відкритій системі, допомагає синергетичний підхід. Адаптовано до військової сфери синергетичну парадигму можна представити такою проблематикою: неврівноваженість і нестійкість як загальний стан армії; врівноваженість і тривалість як тупик еволюції (зокрема й у військовій сфері) і окремий випадок загального стану системи; роль випадковості в загальному ході подій у військовій сфері; роль одиничного впливу на хід природних подій, що відбуваються в армії; відкритість армійської системи, обмін інформацією із соціумом в кожній її точці (за винятком сфери військової таємниці); нелінійність розвитку; вибір напрямку розвитку; альтернативність напрямків розвитку як загальний принцип; власні тенденції розвитку армії як самоорганізованої системи; керований розвиток в умовах самоорганізації. У дисертації доводиться, що розвиток армії, який відбувається внаслідок внутрішньої взаємодії її підсистем та елементів, пов'язаний з упорядкованістю або дезорганізацією внутрішніх процесів і активним впливом суспільного оточення, що призводить до зміни структури та функцій елементів збройних сил. Отже, причина розвитку армії багато в чому пов'язана із саморозвитком. Сутність цього явища полягає в тому, що зміна функцій елементів, яка відбувається в результаті флуктуацій різної природи, спричиняє зміну функцій системи та її структури. Перебудова структури обумовлює нову зміну функцій елементів, кожен з яких починає характеризуватися функціями, не притаманними йому раніше. Структура, поєднавши елементи армії, стає джерелом нових способів і форм реалізації її функцій. З іншого боку, оскільки армія характеризується конкретними функціями, структура постійно перебудовується для їх збереження. Доводиться, що якісні зміни у функціях вказують на зміну типу структурних взаємовідносин в армії. Тому нова структура та функції – продукт розвитку армії, а не її функціонування. Зміст саморозвитку – це істотні зміни стану армії, що призводять до заміни елементів, змін її устрою і форм функціонування. Доведено, що для розвитку армії характерні два взаємопов’язані процеси: збереження стійкості, підтримання цілісності та їх тимчасове порушення. Збереження цілісності, тобто спроможності протистояти зовнішнім впливам, забезпечує спадковість в її розвитку. При цьому новий склад елементів і тип структури започатковують нове ціле. Вони вторинні стосовно колишнього складу елементів і структур, є їх продуктом і стають первинними відносно нових процесів і явищ. Тимчасове порушення цілісності, нестійкість збройних сил відбувається у певних точках біфуркації, які виникають під впливом нелінійних процесів, що трапляються як у соціумі, так і в самій армії. Все це супроводжується певними змінами, які охоплюють окремі сфери або армію в цілому, внутрішню або зовнішню структуру, окремі функції або всю їх систему. На цій основі виникає нова дисипативна структура, з якої розпочинається новий процес розвитку армії. Така структура забезпечує стійкість армії як системи в якісно іншому стані, на якісно новому рівні організованості.

В дисертації доведено, що відображенню інтегративних властивостей і якостей збройних сил у системному дослідженні слугують такі поняття, як “елемент”, “структура”, “система”, “середовище”, “функції”, “розвиток”, “управління” тощо. Обґрунтовано, що системному аналізу притаманний важливий методологічний спосіб, сутність якого полягає в необхідності розгляду процесів, що відбуваються у збройних силах, з урахуванням їх якісної природи та якісної специфіки. Тому, розглянувши функціонування й розвиток збройних сил в найбільш абстрактному вигляді, необхідно дослідити їх реалізацію в межах певної суспільної системи, розкрити їх конкретно-історичний зміст, визначити специфічні якості. Специфіка форм прояву загальних законів функціонування та розвитку залежить від парадигми суспільного розвитку, політичного режиму, тобто умов, в яких діють загальні закони. Створюючи умови для дії специфічних законів збройних сил певних типів, вони започатковують нові закони їх побудови. Важливою умовою розкриття сутності армії певного типу є визначення основної мети її існування. Держава, виходячи з цієї мети, ставить перед збройними силами конкретні завдання, що детермінують формування нових функцій, змінюють організацію, принцип комплектування, озброєння тощо. Обґрунтовано, що мета, об’єднуючи призначення збройних сил, спосіб їх функціонування, напрями діяльності тощо, виступає стрижневою основою їх організації, дозволяє взаємоузгоджувати всі сфери збройних сил, спрямовувати їх діяльність на збереження власної цілісності. Збройні сили як система – це діалектична єдність елементів, пов'язаних між собою певним типом структури, що забезпечує цілісність армії. Ці елементи взаємодіють із середовищем (тобто тим, що знаходиться поза межами збройних сил як системи, але пов'язане з ними і впливає на них) і протистоять йому. Вони одержують можливість виступати як ціле завдяки відтворенню своїх передумов. Але це може відбуватися тільки за умов, коли система виступає внутрішньо суперечливим утворенням. Тому збройні сили певного типу характеризуються специфічним характером змін і своїм історичним часом. Обґрунтовано, що завданням системного дослідження збройних сил є створення концептуальної схеми розуміння їх як цілісності, вироблення специфічних вихідних понять і виявлення зв'язків між ними. Важливо також розуміти автопоезійний характер збройних сил як системи. Кажучи мовою Н. Лумана, системи створюють власні базові елементи, організують власні межі і відносини між своїми внутрішніми структурами, вони є самореферентними й замкнутими.

У третьому підрозділі „Місце і роль армії в соціумі, що трансформується” доведено, що вступивши в третє тисячоліття, людство продовжує вважати насильство важливою домінантою в системі міжнародних відносин. В дисертації обґрунтовано, що, по-перше, Україна знаходиться між двома могутніми “полюсами” військової сили – Європою і Росією; по-друге, Україну оточують держави з резерву “зони миру”, для яких цілком можливе використання воєнної складової при вирішенні міжнародних питань; по-третє, країни “зони миру”, як свідчать події останніх років в Європі та на Близькому Сході, можуть самі ініціювати воєнне втручання у справи України при розвитку в ній подій, які не відповідатимуть їх баченню. Тому Україні потрібно реально оцінювати сформований світоустрій, обстановку в регіоні й усвідомлювати необхідність збереження своїх Збройних сил для забезпечення національної безпеки. Запропоновано економічні, соціальні, політичні, духовні та власне військові принципи життєдіяльності збройних сил.

Другий розділ „Армія в умовах структурних трансформацій суспільства” присвячено з’ясуванню особливостей впливу соціоструктурних змін в суспільстві на стан справ у збройних силах, пошуку шляхів подолання існуючої кризи у військово-соціальній сфері, необхідності зростання професіоналізму військових в умовах розбудови постіндустріального суспільства.

У першому підрозділі „Військовослужбовці в умовах соціоструктурних змін суспільства” дисертант обґрунтовує думку, що кожна цивілізація відповідно до своєї соціальної структури, взаємовідносин великих соціальних груп визначає принципи будівництва, комплектування, навчання й виховання армії. Стверджується, що в умовах трансформаційних процесів соціальне поле є достатньо рухомим. Збройні сили зазнають наслідки соціоструктурних змін. Демонтаж соціальної структури, що існувала, знаходить прояв, передусім, у маргіналізації суспільства. Маргіналізація – це, по-перше, втрата об’єктивної приналежності до даної соціальної спільності без подальшого входження до іншої спільності, а по-друге – втрата суб’єктивної ідентифікації себе з певною соціальною спільністю, розмивання норм і цінностей вхідної субкультури без прилучення до нової субкультури. Доводяться особливості процесу маргіналізації у військовому середовищі. Джерелом маргіналізації військовослужбовців є соціальні протиріччя формування та функціонування збройних сил пострадянських країн, що мають політичний, економічний, правовий, психологічний, власне військовий та інші відтінки. Всі вони тією або іншою мірою, прямо чи опосередковано впливають на військовослужбовців. Найзначущими серед них є протиріччя: між військово-економічними потребами країни та її військово-економічними можливостями; між необхідністю забезпечення надійного збройного захисту країни, що враховує рівень реальної воєнної небезпеки, і традиційно валовим підходом до реалізації проблеми за рахунок кількості на шкоду якості; між конституційним призначенням збройних сил і їх використанням у внутрішній сфері як найбільш мобільного й дисциплінованого інструмента держави; між високою значущістю армії і військової служби для країни й падінням їх престижу; між переходом пострадянських держав до ринку та відсутністю ринкових відносин у життєдіяльності збройних сил; між духовними потребами людей і низьким рівнем армійських умов для їх задоволення; між існуючою системою законів, що гарантують правову й соціальну захищеність військовослужбовців та членів їх сімей і невиконанням їх у реальному житті; між високорозвиненою технікою й озброєнням і низькими соціально-побутовими умовами життя та діяльності всіх категорій військовослужбовців і членів їх сімей; між осудом “зрівнялівки” в суспільстві та існуючою зрівняльною системою матеріального стимулювання військової праці; між великою кількістю складних і відповідальних обов'язків військовослужбовців і обмеженням їх прав, свободи совісті й особистої гідності тощо.

У другому підрозділі „Військово-соціальна політика в соціумі, що трансформується” доведено, що вирішенню соціальних проблем збройних сил сприятиме ефективно організована військово-соціальна політика держави, під якою розуміється відносно самостійна складова соціальної і військової політики держави, яка базується на сукупності спеціалізованих нормативно-правових актів і спрямована на управління соціальним розвитком військової організації держави. Головними компонентами структури військово-соціальної політики виступають її суб'єкти й об'єкти. До основних структурних елементів військово-соціальної політики належать: політика у сфері грошового забезпечення військовослужбовців, пенсійного забезпечення громадян, звільнених з військової служби, сімей