У третьому підрозділі „Професіоналізація військової діяльності як магістральна тенденція розвитку військової справи в ХХI столітті” обґрунтовано, що професіоналізація військової діяльності є складовою загального процесу професіоналізації праці й характеризується всіма рисами останнього: це явище суспільно-історичне, що об'єктивно та закономірно розвивається. Як загальна основа, військова професіоналізація має вторинний характер і є наслідком поглибленого поділу, ускладнення змісту та розширення сфери застосування військової праці. В дисертації зазначено особливості військової професіоналізації. Обґрунтовано, що професіоналізація військової діяльності детермінує спосіб комплектування збройних сил. Окреслено коло першочергових проблем, які необхідно вирішити при переході української армії до контрактного способу комплектування.

Третій розділ „Армія в умовах економічної трансформації суспільства” присвячено аналізові особливостей економічного забезпечення обороноздатності та воєнної безпеки країни, з’ясуванню детермінант економічної політики у воєнній сфері, розкриттю особливостей військової праці в умовах економічних трансформацій.

У першому підрозділі „Економічне забезпечення обороноздатності та воєнної безпеки країни” обґрунтовано, що озброєння, склад, організація, тактика і стратегія армії визначаються способом виробництва. Підкреслено, що в умовах трансформаційних процесів суспільство змушене, з одного боку, здійснювати пошук прийнятної економічної парадигми та відповідно до цього перебудовувати свою економічну модель, з іншого боку – проблема самозбереження суспільства змушує його вишукувати засоби на підтримання боєздатних збройних сил. Забезпечення армії сучасним озброєнням і військовою технікою здійснюється на основі високих технологій, передового науково-технічного рівня розвитку й оснащеності різноманітних галузей промисловості. Доведено, що економічні можливості забезпечення воєнної безпеки характеризують військово-економічний потенціал і військово-економічну могутність, які, у свою чергу, базуються на економічному потенціалі й економічній могутності країни. Проаналізовані кількісні параметри відбиття цих категорій у численних показниках.

У другому підрозділі „Розвиток засобів і способів збройної боротьби як детермінанта економічної політики держави в оборонній сфері” доведено, що детермінантою військово-економічної політики держави є стан і удосконалення засобів збройної боротьби, яка визначає напрямки проектування, створення й виробництва основних зразків озброєння та військової техніки, які найефективніше вирішуватимуть завдання, що виникають перед збройними силами в ході виконання ними своїх функцій. Метою військово-економічної політики України має бути діяльність уряду, що спрямована на всебічне скоординоване розв’язання комплексу проблем оснащення Збройних сил сучасним озброєнням і військовою технікою, необхідними для забезпечення національної безпеки країни. Обґрунтовано, що основними тенденціями сучасної збройної боротьби є: розширення просторового континуума воєнних дій; зростаюча роль інформаційного протиборства; зміна логіко-часової побудови збройної боротьби; організація й ведення збройної боротьби в реальному масштабі часу; збільшення розриву в можливостях засобів нападу та захисту. Особливістю сучасного етапу розвитку військової справи є поява якісно нового виду протиборства – інформаційного, під яким розуміється розв’язання існуючих різноманітних протиріч у всіх сферах суспільного життя (між державами, націями, народами, соціальними групами) засобами інформаційного насильства. Найважливішим об'єктом ураження в інформаційній війні є людина, її духовний світ. Організація й ведення інформаційного протиборства базується на властивих йому законах, закономірностях і принципах. Основними законами інформаційного протиборства є: закон визначальної ролі політичних цілей інформаційного протиборства; закон залежності ходу й результату інформаційного протиборства від економічних, соціально-політичних, науково-технічних і військових можливостей протиборчих сторін. Основні закономірності інформаційного протиборства: залежність форм і способів ведення інформаційного протиборства, його ефективності від кількості й якості засобів інформаційного впливу, а також професіоналізму особового складу; залежність цілей інформаційного протиборства від наявних сил, засобів і способів їх застосування; залежність досягнення цілей інформаційного протиборства від єдності дій у часі та просторі різних суб'єктів інформаційної діяльності; нерівномірність розподілу сил і засобів у всій інфосфері; нерівнозначність впливу різних сил і засобів на інфосферу протиборчої сторони. Основні принципи ведення інформаційного протиборства: відповідність цілей і завдань інформаційного протиборства політичним цілям; всебічна завчасна підготовка її сил і засобів; висока активність і рішучість у ході ведення інформаційного протиборства тощо.

У третьому підрозділі „Військова праця як матеріальна передумова життєдіяльності військовослужбовця в соціумі, що трансформується” з’ясовано, що трансформаційні процеси, які відбуваються в економічній сфері суспільства, своєрідно впливають на характер і особливості праці взагалі, і військової праці зокрема. Доведено, що військова праця відрізняється від інших видів трудової діяльності універсальним характером і граничною складністю. Під військовою працею варто розуміти всю цілеспрямовану, різноманітну діяльність військовослужбовців щодо підтримки постійної бойової готовності й боєздатності збройних сил в інтересах забезпечення безпеки країни, участі в миротворчих операціях у всіх куточках земної кулі, а у воєнний час – розгрому та знищення агресора. З’ясовано, що споживча вартість товару “військова робоча сила” характеризується здатністю створювати корисну для суспільства військову послугу; персоніфікованим носієм і власником її є військовослужбовець; якість військової послуги пізнається всім суспільством у процесі її споживання; ускладнення військової справи висуває підвищені вимоги до власника військової робочої сили; спосіб споживання військової робочої сили визначається закономірностями збройної боротьби та принципами її ведення; стан безробіття цьому виду товару є протипоказаним.

Четвертий розділ „Армія в умовах політичної трансформації суспільства” присвячено аналізові особливостей ролі та місця армії в умовах трансформації політичної сфери від тоталітаризму до демократії, взаємодії армії з інститутами держави та громадянським суспільством.

У першому підрозділі „Армія і політика: історична ретроспектива взаємодії” надано характеристику основних моделей взаємозв’язку армії та політики, що склалися в сучасній західній соціально-філософській думці. Обґрунтовано, що армія є не тільки військовим, але й політичним інститутом суспільства, важливим інструментом політики держави, гарантом безпеки, цілісності та стабільності політичної системи й суспільства в цілому. За характером її політична роль може бути й негативною, оскільки досягти повної деполітизації збройних сил неможливо. Відносини армії і політичної влади є складними та суперечливими, вони завжди обумовлені безліччю чинників. В умовах суспільно-політичної нестабільності, розвитку кризових процесів армія здатна виходити на політичну арену як самостійна політична сила, здійснюючи в тому числі підготовку та проведення військових переворотів і встановлюючи пряме військове правління. Доведено екзогенні та ендогенні чинники, що сприяють втручанню військових у справи суспільства. Обґрунтовано, що військові перевороти – неприпустимий у сучасних умовах спосіб розв’язання суспільно-політичних криз. Держава та громадянське суспільство повинні зробити все, щоб утримувати армію від безпосереднього втручання в політику. Найбільш успішно ця проблема розв’язується в умовах демократичного суспільства, в якому створюється ефективна модель взаємодії суспільства з армією, що базується на демократичному модусі буття.

У другому підрозділі „Армія в політичному просторі демократії” обґрунтовується, що, знаходячись в політичному просторі демократії, армія має відповідати її ідеалам, нормам і цінностям. У самій армії, як специфічному інституті держави, що виконує функцію захисту від зовнішньої агресії, є особливості функціонування. Йдеться про єдиноначальність, без якої армія не може існувати. Проте єдиноначальність у політичному просторі демократії має виходити з необхідності визнання самоцінності людини, будуватися на основі принципів гуманізму і демократії. Важливою ознакою функціонування армії в умовах демократії є формування військово-демократичного потенціалу збройних сил. Втілившись в конкретні види діяльності суб'єктів і певні сфери життєдіяльності військовослужбовців, військово-демократичний потенціал стає реальним фактором зміцнення оборонної могутності нашої держави й підвищення бойового потенціалу її Збройних сил. У найзагальнішому вигляді військово-демократичний потенціал можна визначити як можливості, закладені в демократичному суспільному устрої (в економічній, політичній, соціальній і духовній сферах), і здатність держави використовувати їх в інтересах суспільства у військових цілях. Визначено особливості військово-демократичного потенціалу України. Підкреслено, що культура демократизму стає невід’ємною складовою політичної культури військових.

У третьому підрозділі „Модель взаємодії армії та політики в демократичному суспільстві” доведено, що в демократичній правовій державі цивільний контроль над збройними силами є своєрідним регулятором військово-цивільних відносин, коли основні принципи демократичного суспільства посідають провідне місце стосовно принципів військової справи. Здорові військово-цивільні відносини детерміновані як привнесенням жорстких обмежень у політичну діяльність військових професіоналів, так і чітким розмежуванням юрисдикції між інститутами, яким суспільство надає право на застосування сили. Зазначено, що системи цивільного контролю в демократичних державах при всій своїй подібності мають національні особливості; міцний фундамент цивільного контролю створюється в період розбудови державності. Разом з тим, саме цей період найболісніше відбивається на діяльності й долі військовослужбовців. В Україні ситуація посилюється двома істотними обставинами – необхідністю скорочення Збройних сил та їх реформуванням. У період формування правової бази військово-цивільних відносин в Україні важливо активно використовувати світовий досвід їх нормативного регулювання. Правові норми є важливим засобом захисту від втручання військових у політику. Крім того, активне впровадження нормативного регулювання свідчить на користь високої політичної культури суб'єктів військово-цивільних відносин, властивої лише державам з розвинутим рівнем демократії. В дисертації наголошено, що як орган держави, армія повинна проводити та захищати політику саме держави, а не окремих політичних угруповань чи партій. Державні діячі змінюють один одного, а армія залишається, бо продовжують жити ті загальні цінності, які вона захищає, – Батьківщина, народ, мир, демократія, свобода. Її головна справа, з погляду внутрішнього розвитку, – бути гарантом миру в суспільстві, забезпечувати воєнну безпеку всіх державних інститутів, але, насамперед, безпеку життя й діяльності громадян. Армія не повинна бути в руках влади інструментом насильства над громадянами, державними та суспільними структурами. Доведено, що Збройні сили потрібно виховувати не в дусі відданості будь-якій партії та її ідеям, а в дусі любові до своєї Вітчизни, свого народу, його історії і традицій, у дусі поваги до держави, її символів і законів, у тому числі в дусі святості військового обов’язку захищати Батьківщину.

П’ятий розділ „Армія в умовах трансформації духовної сфери суспільства” присвячено з’ясуванню особливостей впливу духовних перетворень, що обумовлені трансформаційними процесами, на життєдіяльність збройних сил, необхідності виховання громадянина-патріота, більш активної співпраці армії з церквою.

У першому підрозділі „Духовне життя суспільства, що трансформується, і його вплив на армію” зазначено, що сучасному суспільству притаманне витискування духу із буття людини, мультиверсивність соціокультурної реальності, несумісність із будь-якими репресивними дискурсами. Доведено, що в Україні утворився загрозливий ціннісно-нормативний вакуум і відбувається напружений пошук суспільством і особою нових продуктивних ціннісно-смислових орієнтирів. Духовне життя збройних сил нерозривно пов'язане з духовним життям усього суспільства, є його складовою, яка поряд із загальним, властивим для всього суспільства, має і свої характерні риси. Підкреслено, що духовне життя українських воїнів – сфера життєдіяльності Збройних сил України, що характеризується створенням, розподілом і споживанням духовних цінностей українського суспільства, яке функціонує й розвивається в інтересах формування відданих патріотів України, забезпечення ними виконання військового обов’язку із захисту суверенітету та територіальної цілісності нашої Батьківщини. Підкреслено, що духовне життя української армії відчуває на собі вплив специфічного виду діяльності – військової діяльності. Доведено, що духовне життя збройних сил являє собою специфічну систему управління, яка містить конкретні об'єкти планування, реалізується на певних рівнях і спирається на низку принципів. Обґрунтовано, що духовний чинник є найважливішим компонентом у структурі бойового потенціалу збройних сил. Його варто розглядати в нерозривному взаємозв'язку з іншими елементами бойового потенціалу – технічною оснащеністю та військовою майстерністю. На стан духовного чинника істотно впливає оснащеність армії досконалими зброєю й технікою та вміння особового складу майстерно володіти ними. В свою чергу, духовний чинник поєднує в ціле всі елементи бойового потенціалу.

У другому підрозділі “Патріотичне виховання військовослужбовців в умовах трансформаційних процесів: проблема формування” доводиться, що серед духовних якостей сучасного військовослужбовця домінуючою є патріотизм, а беззавітна любов громадян до своєї Батьківщини, держави, народу, його історичних досягнень лежить в основі ефективної воєнної організації суспільства. Патріотичне виховання військовослужбовців розглянуто на раціонально-ідеологічному та емоційно-психологічному рівнях. Обґрунтовано, що важливе значення в патріотичному вихованні військовослужбовців мають: сформованість патріотизму на загальнонародному та політичному рівнях; уставні умови життєдіяльності; формування історичної пам'яті, роз'яснення історичного зв'язку поколінь, висвітлення досягнень співвітчизників у галузі світової культури, науки і мистецтва; прищеплення любові та дбайливого ставлення до рідної мови; залучення до народних традицій і ритуалів; глибоке вивчення природних, географічних, демографічних, соціальних, політичних, геополітичних та інших особливостей української держави; роз'яснення сенсу та змісту основних державних символів України – її гербу, прапору та гімну; вивчення славетних сторінок воєнної історії України, ратних подвигів її народу, біографій видатних полководців і воєначальників, які зробили найвагоміший внесок в перемоги української зброї; пошана до історії і національних традицій народів і народностей, що населяють Україну; вивчення славетної історії виду і роду військ, а також історії з'єднання (частини), підрозділу; участь воїнів у різних формах соціально значущої діяльності тощо.

У третьому підрозділі „Проблема взаємодії армії та релігії в соціумі, що трансформується” аналізуються моделі взаємодії церкви й армії у різних країнах світу. Обґрунтовано чинники, що сприяють створенню воєнно-релігійної служби. Визначено її можливі завдання: задоволення духовних запитів військовослужбовців і усунення можливих конфліктів між їх свідомістю та характером виконуваних бойових завдань; формування в особового складу якостей, обумовлених особливостями військової служби, веденням бойових дій: почуття військового обов’язку, дисциплінованості, ретельності, мужності, рішучості, самостійності, постійного прагнення до майстерного оволодіння військовою справою, прагнення розвивати й підтримувати бойові традиції збройних сил тощо; формування світогляду воїна-громадянина, забезпечення політичної лояльності, вірності своєму народові, ідеалам демократії, гуманізму, справедливості; створення моральної моделі повсякденної поведінки, життя й діяльності військовослужбовців; згуртування військового колективу на основі формування у військовослужбовців розуміння того, що крім власного “Я”, “своєї групи” чи свого “земляцтва” є також інші, і про них варто пам'ятати і враховувати їх інтереси, тобто визнавати “іншого” військовослужбовця рівним собі партнером; підтримка морально-бойового духу в екстремальних умовах, особливо у воєнний час. Доведено, що проблема взаємодії церкви та армії є дуже складною, особливо в державах, що переживають трансформаційні процеси. З’ясовуються фактори, що ускладнюють проблеми взаємодії церков та армії в Україні.

Шостий розділ „Армія в суспільстві, що трансформується, перед викликами ХХІ століття” присвячено дослідженню глобальних проблем сучасності, екологічних аспектів у діяльності збройних сил; з’ясуванню якісно нових загроз, які актуалізувалися у ХХІ столітті, насамперед міжнародного тероризму, формуванню системи антитерористичної боротьби.

У першому підрозділі „Взаємодія армії та суспільства, що трансформується, в контексті глобальних проблем сучасності” доведено, що глобальні проблеми сучасності являють собою єдину динамічну систему, що постійно змінює свій стан у часі і є відкритою, незамкненою, оскільки до неї можуть належати й додаватися нові й нові проблеми загальнолюдської значущості, а колишні – мірою їх розв’язання зникати. Виділено три великі групи глобальних проблем залежно від ступеня їх гостроти й нагальності, а також від того, які причинно-наслідкові відносини існують між ними в реальному житті. Обґрунтовано, що стан природного середовища та сучасна геополітична обстановка змушують дедалі більше уваги приділяти екологічним аспектам у діяльності збройних сил. З одного боку, це пов’язане з тим, що бойові можливості сучасної зброї, тенденції розвитку форм і способів збройної боротьби зумовлюють зростаючий вплив діяльності збройних сил на природне середовище, особливо при веденні бойових дій. З іншого боку – критичний стан самого природного середовища, що загострюється боротьбою за природні ресурси (енергетичні, сировинні тощо), відбивається на масштабах, формах і способах збройної боротьби, побудові збройних сил, обороноздатності й безпеці держави. Зазначено, що збройні сили можуть впливати на екосистему двома способами: в ході ведення бойових дій і в ході повсякденної діяльності військ. Проаналізовано обидва способи впливу на екосистему. Визначено роль і місце природного середовища в сучасній збройній боротьбі. Запропоновано необхідність переосмислення проблеми війни та миру крізь призму загальнолюдських цінностей. Доведено, що людство, вступивши в третє тисячоліття, зіштовхується з новими викликами своєму існуванню, для успішного вирішення яких доцільне використання збройних сил. Одним з таких викликів є тероризм.

У другому підрозділі „Тероризм як глобальна проблема сучасності” з'ясовано особливості насильства при здійсненні терористичних діянь, підкреслено явний і латентний елементи насильства. Явний елемент насильства пов'язаний зі здійсненням безпосередніх терористичних актів. Латентний елемент насильства пов'язаний з тим, що терористичний акт запускає механізм примушення людей робити так, як цього вимагають терористи, впливати на державні структури з метою реалізації на практиці тих вимог, що висувають терористи; створює в суспільстві атмосферу жаху та безвиході. Обґрунтовано, що тероризм є одним із тих пускових механізмів, що репродукують зростання агресивності й насильства в соціумі, наростання дисипативних процесів. Акцентування уваги на явному й латентному компоненті терористичної діяльності дозволило зафіксувати те, що явний компонент терористичних дій значною мірою демонструє інструментальну функцію терористичного акту як явища видового стосовно насильства; латентний же компонент – генезис і динаміку такого явища, як наростання жаху, безвиході в соціумі, зростання ентропійних процесів у ньому. Сформульоване авторське бачення дефініції тероризму. Під тероризмом запропоновано розуміти соціальне явище, засноване на використанні чи загрозі використання насильства у вигляді терористичного акту з метою нагнітання атмосфери жаху й безвиході в суспільстві в ім'я досягнення мети суб'єктів терористичної діяльності. Надано різні класифікації тероризму. Доведено, що тероризм як соціальне явище має дуже складну природу, є багатокаузальним, завдяки своїй деструктивності та руйнівності являє серйозну загрозу для суспільства й особистості.

У третьому підрозділі „Антитерористична діяльність збройних сил у сучасному світі” обґрунтовано, що в сучасних умовах тероризм дедалі більше пов'язується з війною. Від війни класичної війна терористична відрізняється застосуванням некласичних засобів, нетрадиційних способів і зовсім інших правил. Для з’ясування цих особливостей проаналізовано концепцію заколот-війни, яку сформулював Є. Месснер. З’ясовано систему антитерористичної боротьби в провідних країнах світу. Запропоновано завдання, які в інтересах антитерористичної боротьби можуть бути покладені на збройні сили; порядок, форми, способи й засоби розв’язання цих завдань; нормативно-правові й організаційні основи антитерористичної діяльності збройних сил. Доведено, що система антитерористичної боротьби в Україні повинна базуватися на таких принципах, як законність; пріоритет заходів для попередження тероризму; невідворотність покарання за здійснення терористичної діяльності; поєднання явних і латентних методів боротьби з тероризмом; комплексне використання профілактичних правових, політичних, соціально-економічних, пропагандистських заходів; пріоритет захисту життя осіб, що опинилися в небезпеці в результаті терористичної акції; мінімальні поступки терористам; єдиноначальність у керівництві задіяними силами й засобами при проведенні контртерористичних операцій; мінімальне інформування про технічні прийоми й тактику проведення контртерористичних операцій, а також склад учасників зазначених операцій. Запропоновано функції загальнодержавної системи антитерористичної боротьби в Україні.

ВИСНОВКИ

Теоретичне узагальнення та нове вирішення проблеми забезпечення захисту суспільства, яке трансформується, від зовнішніх воєнних загроз виявляється в комплексному розкритті місця та ролі армії в суспільстві, особливостей взаємодії армії і суспільства в умовах трансформації.

1. Поділ концепцій інтерпретації взаємодії армії і суспільства на два великі класи: атрибутивні, що роблять акцент на армії як атрибуті суспільства, та реляційні, що акцентують увагу на взаємодії армії та суспільства, – здійснено з точки зору відносин на елементарних і складному комунікативному рівнях. Зазначені концепції відображають різні підходи до аналізу взаємодії армії і суспільства, визначають принципи й тенденції цієї взаємодії, можливі шляхи її гармонізації в межах домінуючого патерна тієї або іншої концепції. Проте цілісну концепцію взаємодії армії та суспільства можна створити лише розглянувши особливості цієї взаємодії у всіх сферах буття (економічній, соціальній, політичній і духовній). При аналізі взаємодії армії та суспільства у всіх сферах буття необхідно виокремити армію як особливий соціально-політичний інститут, складноорганізовану цілісність. Її розгляд в рамках діалектичного, структурно-функціонального, синергетичного, системного, інформаційно-ціннісного та інших підходів дозволяє стверджувати, що, вступивши в третє тисячоліття, людство продовжує вважати насильство важливою домінантою системи міжнародних відносин, тому необхідність підтримання збройних сил на високому рівні бойової готовності є найважливішим завданням сучасного суспільства.

2. Соціоструктурні зміни, які відбуваються в пострадянських суспільствах, обумовлені системною кризою в економічній, політичній і духовній сферах, характеризуються маргіналізацією й аномією, безробіттям, загальним зубожінням працюючих мас. Збройні сили відчувають на собі негативний вплив трансформаційних процесів у соціальній сфері, “хворіють” тими ж хворобами, що й усе суспільство. Вирішенню соціальних проблем збройних сил могла б сприяти ефективно організована військово-соціальна політика держави, спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців та членів їх сімей і забезпечення на цій основі відтворення їх фізіологічного та морально-психологічного потенціалу, підтримки внутрішньої стійкості, стабільності та боєздатності військової організації. Головними компонентами структури військово-соціальної політики виступають її суб'єкти й об'єкти. Суб'єктами військово-соціальної політики в сучасних умовах є: держава в цілому, а також її органи, відомства й установи; органи військового управління; органи місцевого самоврядування; благодійні, релігійні та інші недержавні громадські об'єднання й фонди. Об'єктами військово-соціальної політики є військовослужбовці та громадяни, тією чи іншою мірою пов'язані з функціонуванням і розвитком військової організації суспільства; громадяни, звільнені з військової служби, чиє пенсійне та інші види матеріального забезпечення здійснюються Міністерством оборони; члени сімей військовослужбовців, звільнених з військової служби; цивільний персонал збройних сил. Військово-соціальна політика має бути спрямована на формування й підтримку на належному рівні соціального потенціалу оборонної могутності держави, створення необхідних соціальних умов для успішного здійснення цілей і завдань військової реформи, підвищення обороноздатності та воєнної безпеки держави. Вирішенню цих завдань сприяє професіоналізація військової діяльності, що детермінує відповідний спосіб комплектування збройних сил.

3. Детермінантою військово-економічної політики держави є стан і вдосконалення збройної боротьби. Саме збройна боротьба визначає напрямки проектування, створення й виробництва основних зразків озброєння та військової техніки, які найефективніше розв’язуватимуть завдання, що виникають перед збройними силами в ході виконання ними своїх функцій. До основних тенденцій збройної боротьби віднесено: розширення просторового континуума воєнних дій; створення та зростаюче використання інформаційного континуума; зміну логіко-часової побудови збройної боротьби; посилення дедуктивних і послаблення індуктивних зв'язків і відносин в усвідомленні сутності збройної боротьби; організацію й ведення збройної боротьби в реальному масштабі часу; збільшення розриву в можливостях засобів нападу й захисту.

4. Армія створюється й удосконалюється державою, вводиться в дію і керується політичними рішеннями, є засобом досягнення політичних цілей, тому будь-які засоби і способи, що використовуються воєнною політикою, стають політичними. Можна говорити про внутрішню політизованість армії, оскільки вона будується, в першу чергу, відповідно до законів такого суспільно-політичного явища, як війна, що виступає найгострішою формою політичної боротьби – організованої боротьби великих мас зі зброєю в руках. Армія – головний борець, силовий засіб, а іноді й суб’єкт у цьому виді політичної боротьби. Оскільки війна є продовженням політики, то й збройна боротьба на стратегічному, оперативному й тактичному рівнях пронизана політичним змістом. Врешті-решт кожен воїн творить політику, втілює її в життя силою зброї. Армію та політику не можна розглядати як явища, які просто взаємодіють, вони пов'язані, як частина й ціле, як елемент і система, до якої він входить. Армія – частина держави, політичної системи суспільства, цілісної політичної реальності. Існує діалектичний закон: в органічних системах, до яких належать держава, політична система, політична реальність, властивості частин визначаються властивостями цілого. Армія несе на собі родові ознаки держави, її загальної та особливо воєнної політики, а також родові властивості політичної системи, що містить і недержавні політичні інститути та організації, характерні риси політичного життя еліти з усіма її протиріччями й колізіями. Доведено, що армію пов'язують з державою найрізноманітніші, розгалужені і (що головне) внутрішні зв'язки: структурні, генетичні, функціональні, юридичні тощо. У демократичному суспільстві важливим елементом взаємодії армії і суспільства є цивільний контроль за діяльністю силових структур.

5. Духовність – не уніфікований ідеал, а реальна, плюралістична за суттю ціннісно-смислова форма, що містить іншого. Щоб укорінитися в бутті, ідеальна модель духовності має досягти суспільного визнання, стати предметом колективного обговорення, з ідеальної перетворитись на нормативну. Духовне життя воїнів збройних сил нерозривно пов'язане з духовним життям усього суспільства, є його складовою, але поряд із спільними властивостями має свої характерні риси. Духовне життя українських воїнів – сфера життєдіяльності Збройних сил України, яка характеризується створенням, розподілом і споживанням загальнолюдських та національних духовних цінностей, функціонує й розвивається в інтересах формування відданих патріотів України та забезпечення ними виконання військового обов’язку щодо гарантії суверенітету й територіальної цілісності нашої Батьківщини. Духовний чинник є найважливішим компонентом структури бойового потенціалу збройних сил, специфічним проявом суспільної свідомості, що виражає ступінь готовності та здатності мас вирішувати конкретні соціальні, економічні, політичні й військові завдання. Він детермінований духовними основами суспільства. В конкретних умовах повсякденної діяльності на духовний чинник армії впливають і ситуативні чинники: соціальний статус військовослужбовця в суспільстві, рівень оплати військової праці, ступінь вирішення побутових проблем, розвиненість демократичних інститутів в армії, морально-психологічні навантаження бойового навчання тощо.

6. Сучасні світові зміни принесли людям нові турботи, пов'язані з інтернаціоналізацією суспільного життя та появою глобальних проблем сучасності, що за своєю сутністю торкаються інтересів не лише окремих людей, але й долі всього людства. Для їх подолання потрібні цілеспрямовані, узгоджені дії і поєднання зусиль принаймні більшої частини населення планети. Стан природного середовища й сучасна геополітична обстановка змушують у діяльності збройних сил все більше уваги приділяти екологічним аспектам. У ХХІ столітті новою глобальною проблемою, яка постала перед людством, став тероризм – соціальне явище, що характеризується полікаузальністю, завдяки своїй деструктивності і руйнівності є серйозною загрозою суспільству та особистості.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Требін М.П. Армія та суспільство: соціально-філософський аналіз взаємодії в умовах трансформації: Монографія. – Харків: Видавничий Дім „ІНЖЕК”, 2004. – 404 с.

2. Требин М.П. Терроризм в ХХІ веке. – Минск: Харвест, 2003. – 816 с.

Статті у наукових фахових виданнях

1. Требин М. Гражданский контроль над Вооруженными Силами Украины // Бизнес Информ. – 1998. – №23-24. – С.3-7.

2. Требин М.П. Военнослужащие в условиях социоструктурных изменений в Украине // Харьковские социологические чтения-98: Сборник научных работ. – Харьков: ЦЭПП “Радар”. – 1998. – С. 248-252.

3. Требин М.П. Демократизация Вооруженных Сил Украины: социально-философский аспект // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, психологія, педагогіка. – Харків: ХВУ. – 1998. – Випуск І. – С.95-106.

4. Требін М.П. Ядерна зброя та національна безпека // Українські проблеми. – 1999. – №1-2. – С.140-146.

5. Требин М. Реформирование Вооруженных Сил Украины (Проблемы комплектования) // Бизнес Информ. – 1999. – №1-2. – С.12-15.

6. Требин М.П. Национальная безопасность Украины и НАТО // Вестник Международного славянского университета (г. Харьков). – 1999. – Т.II. – №3. – С.4.

7. Требін М. Армія і парламент: проблеми взаємодії та контролю // Нова політика. – 1999. – №3. – С.46-53.

8. Требин М. Военно-политическая обстановка в регионе: оценка для Украины // Регион: проблемы и перспективы. – 1999. – №4. – С.3-12.

9. Требін М.П. Армія та влада: проблеми контролю // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Харків: ХВУ. – 1999. – Випуск ІІ. – С.27-31.

10. Требин М. Маргиналы в форме: тревожная тенденция // Бизнес Информ. – 1999. – №3-4. – С.6-9.

11. Требін М.П. Армія в суспільстві, що трансформується // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Харків: ХВУ. – 1999. – Випуск ІІІ. – С.71-74.

12. Требин М. Армия и политика: территориальный анализ // Регион: проблемы и перспективы. – 1999. – №5-6. – С.8-15.

13. Требин М.П. Война и ноосфера: уроки ХХ столетия // Вестник Международного славянского университета (г. Харьков). Серия “Социология”. – 1999. – Т.II. – №6. – С.3-6.

14. Требін М.П. Принципи життєдіяльності Збройних Сил України // Універсум. – 1999. – №7-8. – С. 19-22,28.

15. Требін М.П. Збройні Сили України та церква: проблеми взаємодії // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Харків: ХВУ. – 1999. – Випуск ІV. – С.83-87.

16. Требин М. Воинский труд в трансформирующемся социуме // Бизнес Информ. – 1999. – №11-12. – С.10-12.

17. Требин М.П. Проблемы Вооруженных Сил Украины и социологическое знание // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – 1999. – С.105-110.

18. Требін М.П. Збройні сили та політика: проблеми взаємодії // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Харків, ХВУ. – 1999. – Випуск V. – С.92-96.

19. Требін М. Збройні сили та релігія: світовий досвід взаємодії // Людина і політика. – 2000. – №1. – С.42-49.

20. Требін М. Армія наступного сторіччя: можлива модель для України // Людина і політика. – 2000. – №2. – С.39-44.

21. Требін М.П. Системний аналіз збройних сил // Науковий вісник №11. Серія “Філософія”.– Харків: ХДПУ. – 2000. – Випуск 5. – С.17-23.

22. Требін М. Механізми цивільного контролю над Збройними силами // Людина і політика. – 2000. – №3 – С.19-23.

23. Требін М.П. Армія і сучасне суспільство: необхідність формування культури демократизму військовослужбовців // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Харків: ХВУ. – 2000. – Випуск VІІ. – С.90-96.

24. Требін М. Цивілізація у боротьбі з тероризмом: успіхи, невдачі та перспективи // Нова політика. – 2000. – №4. – С.59-66.

25. Требін М.П. Армія крізь призму синергетики // Вестник Национального технического университета „Харьковский политехнический институт”. Серія: Философия. – Харьков: НТУ „ХПІ”. – 2000. – Выпуск 120. – С.51-55.

26. Требін М. Військовий переворот як соціально-політичний феномен // Нова політика. – 2000. – №6. – С.51-56.

27. Требин М. Информационное общество и его войны // Бизнес Информ. – 2000. – №7-8. – С.3-10.

28. Требін М.П. Військова сила у сучасному світі // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Харків: ХВУ. – 2000 – Випуск VІІІ. – С.87-92.

29. Требин М.П. Профессионализация воинской деятельности в условиях трансформации общества // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. — Харків: Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – 2000. – С.217-219.

30. Требін М.П. Духовне життя армії // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія і культура. – Харків: ХНУ. – 2001. – №507.– С. 45-51.

31. Требін М. Армія на політичній авансцені // Людина і політика. — 2001. – №1. – С.3-19.

32. Требін М.П. Армія і суспільство: деякі підходи до проблеми взаємодії // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія: Філософія. – Харків: ХНУ. – 2001. – № – С.244-246.

33. Требін М. Армія і суспільство. Взаємодія в умовах трансформації // Віче. – 2001. – №2. – С.16-35.

34. Требін М.П. Сліди війни: уроки 20-го століття // Трибуна. – 2001. – №1-2. – С.33-34.

35. Требін М.П. Армія і суспільство: проблеми взаємодії в духовній сфері // Науковий вісник. Серія “Філософія”.– Харків: ХДПУ. – 2001. – Випуск 7. – С.73-77.

36. Требін М.П. Армія як функціональна система // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія.— Харків: ХВУ. – 2001. – Випуск ІХ. – С.43-48.

37. Требин М.П. Армия в трансформирующемся обществе // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – 2001. – С.251-256.

38. Требін М.П. Армія і суспільство: осмислення взаємодії в філософії Давнього Китаю // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Харків: ХВУ. – 2001. – Випуск Х. – С. 116-123.

39. Требін М.П. Духовний фактор в житті сучасної армії // Науковий вісник. Серія “Філософія”. – Харків: ХДПУ. – 2001. – Випуск 9. – С.109-113.

40. Требін М. Інформаційне суспільство. Війни нової епохи // Віче. – 2002. – №4. – С.64-68.

41. Требін М. Тероризм: спроба проникнення в сутність // Людина і політика. – 2002. – №4. – С.123-136.

42. Требін М. Зомбування страхом // Віче. – 2003. – №1. – С.31-37.

43. Требін М. Обличчя тероризму // Людина і політика. – 2003. – №1. – С.102-117.

Тези доповідей

1. Требин М.П. Президент и армия: проблемы взаимодействия и контроля // Восьмые Харьковские политологические чтения “Президентская власть в демократической республике”. Материалы докладов и сообщений. — Харьков: Харьковская ассоциация политологов; НЮАУ им. Я. Мудрого; ХГИ “НУА”. – 1999. – С. 51-53.

2. Требин М.П. Общество и армия: методологические проблемы взаимодействия // Десяті Харківські політологічні читання “Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти” (Збірник наукових статей). – Харків: Харківська асоціація політологів; Асоціація юристів “Justo titulo”; Американська Асоціація юристів АВА/CEELI. – 2000. – С. 129-130.

3. Требин М.П. Армия в трансформирующемся украинском обществе // Abstracts. VI World Congress for Central and East European Studies. Tampere, Finland. 29 July - 3 August 2000. – P.437-438.

4. Требин М.П. Военный конфликт в современном мире: некоторые методологические аспекты исследования // Конфлікти в суспільствах, що трансформуються: Збірник наукових статей (за матеріалами ХІ Харківських політологічних читань). — Харків: Право. – 2001. – С.20-22.

5. Требін М.П. Військова освіта України в умовах сучасної революції у військовій справі // Багаліївські читання в НУА: прогр. та матеріали IV Багаліїв. читань, Харків, 5 листоп. 2001 р. / Нар. укр. акад. – Х., 2001. – Ч.4. Педагог і влада: історичний досвід, сучасні реалії та перспективи. – С.213-217.

6. Требін М.П. Армія в системі української державності // Українська державність: становлення, досвід, проблеми: Збірник наукових статей (за матеріалами ХІІ Харківських політологічних читань). – Харків: “Право”. – 2001. – С.44-45.

7. Требін М.П. Сучасна революція у військової справі та її вплив на формування військового інтелігента // Основні напрямки виховання військової інтелігенції у сучасних умовах: Матеріали науково-практичної конференції вищих навчальних закладів м. Харкова. 22-23 листопада 2001 р. – Харків: ХВУ. – 2002. – 52-54.

8. Требін М.П. Військова сила у ІІІ тисячолітті // ІІ наукова конференція молодих вчених Харківського військового університету (Харків, 16-17 квітня 2003 року). Тези доповідей. Частина І. – Харків: ХВУ. – 2003. – С.17-18.

9. Требін М.П. Культура демократизму військовослужбовців // Філософія виживання. Жінка і сучасний світ: Матеріали наук.-практ. конф. – Харків: ХДМУ. – 2003. – С.42-43.

10. Требін М.П. Антитерористична діяльність воєнної організації держави у сучасному світі // Актуальні проблеми будівництва та розвитку внутрішніх військ МВС України: Матеріали науково-практичної конференції. – Харків: ВІ ВВ МВС України. – 2003. – С.213-217.

11. Требін М.П. Моделі взаємозв’язку армії та політики за поглядами А. Лукхема // ІІІ наукова конференція молодих вчених Харківського військового університету (м. Харків, 12-13 листопада 2003 року). Тези доповідей. – Харків: ХВУ. – 2003. – С.16.

12. Требін М.П. Моделі взаємозв’язку армії та політики // Соціально-політичні та соціально-правові проблеми сучасності: Збірник наукових тез (за матеріалами ХV Харківських політологічних читань). – Харків: НЮАУ. – 2004. – С. 223-225.

АНОТАЦІЯ

Требін М.П. Армія в суспільстві, що трансформується (соціально-філософський аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Харків, 2005.

Дисертацію присвячено дослідженню армії в суспільстві, що трансформується. Запропоновано соціально-філософську концепцію місця та ролі армії в суспільстві в умовах трансформації, в якій на основі аналізу взаємозв’язків армії і суспільства в економічній, соціальній, політичній і духовній сферах життєдіяльності розкрито специфіку, типологію та форми взаємодії армії