Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Трачук Тетяна Анатоліївна

УДК 070:001.8 (477) „19”

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК

ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

В УКРАЇНІ

(кінець ХІХ ст. – 80-ті роки ХХ ст.)

Спеціальність 10.01.08 – журналістика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії масової комунікації Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Різун Володимир Володимирович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, Інститут

журналістики, завідувач кафедри

теорії масової комунікації,

директор Інституту журналістики.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Здоровега Володимир Йосипович,

Львівський національний університет

імені І. Франка, професор кафедри

української преси;

доктор філологічних наук, професор

Іванов Валерій Феліксович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, Інститут

журналістики, завідувач кафедри

організації масовоінформаційної діяльності.

Провідна установа: Українська академія друкарства, м. Львів

(Міністерство освіти і науки України)

Захист дисертації відбудеться „ 12 ” квітня 2005 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано „ 10 ” березня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук Н. М. Сидоренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації була затверджена у грудні 2000 року вченою радою Київського національного університету імені Тараса Шевченка і внесена до переліку наукових шкіл. Її головними завданнями є планування наукових досліджень, видання монографій, наукових журналів, розробка єдиної поняттєво-термінологічної системи.

На сучасному етапі формування цієї наукової школи особливо важливим постає розроблення історії української науки про журналістику. Тобто вивчення процесу її розвитку від часів зародження і до сьогодення. І хоч про наукові дослідження в галузі української журналістики, які спорадично ведуться уже понад століття, висловлено низку принагідних суджень, жодного цілісного наукового огляду цього процесу не існує.

Актуальність теми дослідження полягає в необхідності визначити систему українського журналістикознавства, простежити шляхи його розвитку в період з кінця ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття, проаналізувати процеси формування історико-журналістського і теоретико-журналістського напрямків, а також наукові доробки найбільш визначних журналістикознавців, виокремивши в їхніх дослідженнях найсуттєвіше, потрібне для подальшого використання.

Приступаючи до аналізу журналістикознавчого процесу протягом сторіччя, можна було піти шляхом вивчення окремих періодів історії чи обмежитись науковим оглядом історико-журналістських студій, з’ясуванням умов зародження і формування різних наукових концепцій і шкіл. Цікавим і показовим могло б бути вивчення дисертаційних досліджень українських вчених. Та, виходячи із сучасних потреб журналістикознавства мати загальну картину розвитку наукової думки про українську журналістику, ми обрали шлях відтворення усього процесу розвитку наукової думки про виникнення періодики, її основних етапів, здобутків і прорахунків, суперечливих суджень про драматичні сторінки нашої історії та історії друкованого слова. Завдання полягало в тому, щоб показати у найхарактерніших рисах цілісність процесу і його головні періоди. Тому для аналізу взято роботи переважно монографічні й навчальні, адже у них завжди репрезентується загальний погляд на явище, об’єкт, процес, той погляд, який базується на висвітленні конкретних наукових питань у дослідницьких статтях та дисертаціях.

Наступним кроком повинен бути вже більш детальний, поглиблений аналіз етапів зародження і формування українського журналістикознавства, наукових досліджень вітчизняних учених в цілому, доробку найбільш визначних науковців зокрема.

Складність цього дослідження полягає в тому, що його предметом є різні за методологією і методикою праці наших попередників. Першим їх пластом є висловлені із загальнодемократичних засад думки про зародження і характер української преси кінця ХІХ – початку ХХ століть. Хоч вони мали різне соціальне підґрунтя, їх об’єднувало спільне прагнення відстояти гідну, здатну згуртувати народ у боротьбі за незалежну Україну періодику. Другим значно ширшим за обсягом пластом дослідження були науково-методичні розробки, здійснені в умовах тоталітарного режиму. Навіть кращі з них не позбавлені серйозних методологічних вад, пов’язаних із антинауковим більшовицьким трактуванням природи націй і національної культури, насамперед журналістики, яка примітивно трактувалася як могутня зброя у боротьбі за комунізм. Проте повністю заперечувати дослідження цього періоду не варто. В них потрібно побачити те раціональне, що можна критично переосмислити і використати сьогодні.

Не існує наразі загальноприйнятих визначень таких понять, як „журналістикознавство”, „історія журналістикознавства”, які вживаються у цій роботі. Пропонуються власні робочі визначення цих термінів.

Журналістикознавство – наука, яка займається вивченням історії, теорії і практики, соціології ЗМІ. Історія журналістики – це наукова дисципліна, яка досліджує процес виникнення, становлення і розвитку засобів масової інформації. Теорія і практика журналістики – це наукова дисципліна, предметом вивчення якої є місце і роль журналістики у житті суспільства, її основні функції і принципи, види і жанри, природа журналістської творчості, форми і методи роботи журналіста, журналістський процес в цілому та його окремі явища, публіцистика як своєрідний вид літературної творчості. Соціологія засобів масової інформації – це наукова дисципліна, що покликана з’ясовувати суспільну природу, місце, роль інформації, яка доводиться до адресата за допомогою засобів масової комунікації, їх вплив і значення в загальній системі суспільства.

Дослідженням процесу зародження і формування науки про журналістику, наукових праць з історії, теорії і практики, соціології засобів масової інформації, наукового доробку вчених-журналістикознавців, тем, які вони розробляли, визначенням періодів розвитку журналістикознавства займається безпосередньо історія журналістикознавства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний із науково-дослідною держбюджетною темою № 01БФ-045-01 „Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір” Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дисертаційного дослідження – осмислити у загальних рисах історію й основні проблеми, етапи розвитку досліджень про українську журналістику в період із кінця ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття, сформувати концепцію поступу наукової думки в цей суперечливий історичний період. Осмислюючи мету роботи, ми виходили з того, що сьогодні, коли наука позбувається ідеологічної зашореності і збагачується методологічно на основі утвердження національної ідеї, назріла потреба тверезо оцінити досвід попередників.

На захист виноситься гіпотеза про те, що, незважаючи на тривалий період бездержавності, важкі умови підневільного існування України як у складі колоніальних держав, так і у складі псевдосоціалістичного об’єднання народів під назвою СРСР, інтерес до української журналістики та її проблем тривав постійно, хоч і не завжди належним чином реалізовувався. Паралельно із вивченням журналістики у тоталітарних умовах України велося дослідження української преси в діаспорі, результатами якого були певні статті і книги, практично недоступні для радянських журналістикознавців.

Для досягнення мети дисертації було окреслено такі завдання:

1) проаналізувати стан дослідження проблеми, визначити об’єктивність і повноту її науково-теоретичного осмислення;

2) на основі вивчення фактологічного матеріалу, основних публікацій про журналістику і публіцистику охарактеризувати процес зародження українських журналістикознавчих досліджень;

3) визначити головні періоди розвитку наукової думки про журналістику у її зв’язку із суспільним життям, поступу чи деградації політичного мислення, концепцій і філософських уявлень суспільства;

4) показати діалектику взаємовідносин історико-журналістської і теоретичної думки у журналістикознавстві, процес формування певних поглядів на журналістику в цілому та на окремі сторони журналістики як виду суспільно-політичної і професійної діяльності, акцентувати увагу на дослідженні журналістської майстерності, природі і можливостях публіцистики, взаємозв’язках змісту і форми тощо;

5) охарактеризувати найпомітніші досягнення окремих вчених і творчих колективів, показати, як праці діаспорних дослідників української преси компенсували висвітлення тих видань і періодів історії, яких не могли в умовах цензури торкатися вітчизняні дослідники.

Об’єкт дослідження – наукові праці українських вчених з історії та теорії преси.

Предмет дослідження – осмислення процесу зародження, становлення і розвитку (періодизація) українського журналістикознавства у період із кінця ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття.

Джерельною базою цієї роботи є журналістикознавчі праці українських дослідників (в дорадянський період – перші пресознавчі статті й книги; в радянський період – монографічна і навчально-методична література з питань історії і теорії української преси).

Окремо також можна аналізувати кандидатські і докторські дисертації, питання радіо і телебачення, інформаційних агентств, інтернетвидань, як і мовознавчих досліджень преси. Однак цей пласт журналістикознавчих досліджень у цій дисертації спеціально не розглядався.

Методологічна основа дослідження визначена системою принципів (історизм, наукова об’єктивність, комплексність та достовірність) і методів. У роботі застосовано описово-аналітичний, системний, історико-порівняльний методи.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що у відповідності з поставленою метою у ній вперше здійснено спробу дослідити цілісно процес зародження і розвитку українського журналістикознавства до кінця 80-х років ХХ століття, проаналізовано найбільш вагомі журналістикознавчі праці цього періоду, подано оцінку цих праць із позицій сьогоднішнього дня, вперше запропоновано періодизацію історії української науки про журналістику. У процесі реалізації задуму сформовано концепцію суперечливого, але неухильного поступу наукової думки, спрямованої на визначення витоків, важливих моментів нерівномірного, пов’язаного зі складними політичними умовами розвитку науки про українську журналістику. Зібраний матеріал дав змогу систематизувати, об’єктивно відтворити і проаналізувати розвиток українських журналістикознавчих досліджень в контексті суспільно-політичних реалій.

Практичне значення одержаних результатів. Результати, які отримано у цій роботі, можуть бути використані при викладанні магістерського курсу „Українське журналістикознавство”, а також при підготовці довідників, підручників, курсів лекцій, навчальних посібників з історії, теорії і практики журналістики.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат, публікації, в яких викладено основні положення наукової роботи, виконані дисертанткою самостійно.

Апробація роботи. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри теорії масової комунікації Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2002–2004 рр.). Основні положення і результати дослідження оприлюднено авторкою на міжнародних науково-практичних конференціях „Журналістика 2003 у дзеркалі моніторингу та інформаційного моделювання ЗМК” (Київ, 29–30 травня 2003 р.), ”Журналістика 2004 у світлі підготовки журналістських кадрів” (Київ, 27–28 травня 2004 р.), Восьмій всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 24–26 жовтня 2003 р.).

Публікації. Основні положення і результати дослідження викладено у чотирьох публікаціях у фахових виданнях та одних тезах повідомлень у збірнику матеріалів конференції.

Структура роботи. Дисертація складається зі виступу, чотирьох розділів,

висновків (190 сторінок), списку використаних джерел (297 позицій). Загальний обсяг дослідження – 212 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, джерельну базу, принципи і методи дослідження, аргументовано наукову новизну та практичне значення дисертації, вказано особистий внесок здобувача в підготовці до друку наукових праць, зазначено апробацію результатів наукового пошуку на конференціях, подано список опублікованих робіт.

У першому розділі „Історія питання та умови розвитку журналістикознавчого процесу в Україні” проаналізовано ступінь наукового опрацювання проблеми, розглянуто умови розвитку журналістикознавчого процесу в Україні у радянський час.

Загалом заявлена тема дисертації є малодослідженою. Вона знайшла лише часткове, фрагментарне відображення у вітчизняному журналістикознавстві. Відсутні наукові роботи, які узагальнюють цю тему, дають певне уявлення про розвиток українського журналістикознавства в цілому. Хоч існують окремі матеріали, здебільшого наукові статті, про деякі аспекти журналістикознавчих досліджень в Україні і їх авторів, а також бібліографічні покажчики українських журналістикознавчих праць. Увесь цей доробок можна поділити на кілька груп.

Першу групу становлять роботи, в яких одночасно з літературними, журналістськими, публіцистичними розглядаються також й журналістикознавчі праці окремих українських дослідників кінця ХІХ – другої половини ХХ століть, зокрема І. Франка, М. Грушевського, Б. Грінченка, М. Возняка, І. Кревецького, В. Ігнатієнка, І. Брика, С. Сірополка Дисак Ф. І. М. Возняк – дослідник і публіцист (За матеріалами газети „Неділя”. 1911-1912 рр.) // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. п’ятої Всеукр. наук.-теорет. конф. 27–28 листопада 1998 р. / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1999. – С. 529–537; Дмитрук В. Іван Франко – історик української демократичної журналістики // Іван Франко: Статті і матеріали. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1960. – Зб. 7. – С. 174–209; Качкан В. А. Хай святиться ім’я твоє: Українознавство та пресологія (ХІХ – перша половина ХХ ст.) / Наук. ред. М. Романюк. – Львів: Фенікс, 1998. – Кн. 3. – 368 с.; Ковальчук Г. Варфоломій Андріанович Ігнатієнко // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. шостої Всеукр. наук.-теорет. конф. 11–13 травня 2000 р. / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 2000. – С. 471–475; Курганський І. П. Майстерність Франка-публіциста. – Львів: Вища школа, 1974. – 148 с.; Михайлин І. Нарис з історіографії історії української журналістики: Методологічні уроки Івана Франка // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 17–18 трав. 2002 р. / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 2002. – С. 30–36; Нечиталюк М. Зачинатель теорії публіцистики: Деякі питання теорії публіцистики в інтерпретації Івана Франка // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – Вип. 3. – С. 211–219; Його ж. Оружием публициста: Вопросы теории, проблематики, идеологической функции, мастерства публицистики Ивана Франко. – Львов: Вища школа, изд-во при Льв. ун-те, 1981. – 232 с.; Його ж. Реформатор української журналістики (М. С. Грушевський у „Літературно-науковому вістнику” першого періоду видання) // Вісник Львівського університету. Серія: журналістика. – Вип. 17: Українська журналістика: генезис і сучасні проблеми. – Львів: Вид-во „Світ”, 1992. – С. 56–63; Сербенська О. Основи мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка: Текст лекцій. – Львів: Ред.-видавничий відділ Львів. ун-ту, 1992. – 112 с.; Стадник О. В. Борис Грінченко – творець і дослідник української преси // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. четвертої Всеукр. наук.-теорет. конф. 19–20 грудня 1997 р. / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1997. – С. 251–253. .

Останніми роками з’явилися наукові статті, в яких досліджуються основні етапи

життєвого, творчого, наукового шляху українських журналістикознавців вже другої

половини ХХ століття, а саме Д. Прилюка, А. Москаленка Матеріали третіх наукових читань: Доповіді та матеріали наукових читань, присвячених 85-літтю від дня народження Д. М. Прилюка та О. К. Бабишкіна 28 листопада 2003 р. / За ред. проф. В. В. Різуна. – К., 2004. – Вип. 1. – 64 с.; Різун В. В. Штрихи до наукового портрета Д. М. Прилюка // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2002. – Т. 6. – 37–35; Ярмиш Ю. Ф. Творчість Анатолія Москаленка // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2001. – Т. 5. – С. 124–125..

До другої групи можна віднести наукові праці, в яких розглядаються певні етапи у розвитку українського журналістикознавства, зокрема формування історико-журналістської науки в Україні Нечиталюк М. Ф. „Білі плями” у вивченні історії дожовтневої української журналістики (деякі питання методології і критики наукових джерел) // Українська журналістика і національне відродження: Зб. наук. праць. – К.: НМК ВО, 1992. – С. 33–38; Його ж. Методологічні засади історико-журналістської науки // Українська преса. Хрестоматія. Том І. Преса Східної України 60-х років ХІХ ст. / За ред. д-ра філол. наук, проф. М. Ф. Нечиталюка. – Львів, 1999. – С. 8–17; Його ж. Проблеми вивчення історії української журналістики: (Деякі підсумки на перспективу) // Вісник Львівського університету. Серія: журналістика. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2001. – Вип. 21. – С. 363–370; Його ж. Турботи істориків журналістики // Вісник Львівського університету. Серія: журналістика. – Вип. 16: Журналістика та перебудова. – Львів, 1990. – С. 63–70; Коновець О. Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Київ: Хрещатик, 1992. – 120 с.; Романюк М. Українське пресознавство на порозі XXI століття. – Львів, 2000. – 110 с.. Науковцями проведено аналіз здобутків і прорахунків дослідників української преси, зроблена спроба осмислити методологічні засади історико-журналістської науки, відкинуто розроблену в радянський час періодизацію історії української преси. Натомість сучасні українські вчені М. Нечиталюк, М. Романюк, С. Кость, І. Моторнюк, І. Михайлин запропонували власні варіанти періодизації історико-журналістського процесу в Україні.

Підкреслимо, що на сьогодні відсутні роботи, в яких би аналізувався процес розвитку українських досліджень із теорії журналістики.

Третю групу наукових праць з історії українського журналістикознавства

становлять бібліографічні покажчики журналістикознавчих досліджень українських

вчених Журналістикознавчі публікації у серіальних виданнях Київського університету імені Тараса Шевченка 1958–1998: Бібліографічний покажчик / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т журналістики; Укладач Б. І. Черняков. – К., 1999. – 32 с.; Українське журналістикознавство в працях науковців Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, 1993 – 1998: Вибрана бібліографія / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т журналістики; Уклад. В. Ф. Іванов, Б. І. Черняков. – К.: Центр вільної преси, 1998. – 24 с.; Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1982–2000 рр.: Бібліографічний покажчик / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т журналістики; Укладач Б. І. Черняков. – К., 2000. – 63 с.

.

На сьогоднішній день також відсутні наукові розробки, в яких досліджувався би весь журналістикознавчий процес в Україні. У зазначених працях розглядаються лише окремі аспекти цього процесу, вивчається доробок лише дослідників історії чи теорії преси. Системного, комплексного підходу до розкриття цього пласту питань у нас ще не вироблено.

Початкові розвідки про пресу в Україні відбувалися в системі інших, більш розвинених суспільних знань. Насамперед дослідники преси намагалися визначити шляхи її чіткої систематизації і коментування. Наукова цінність перших журналістикознавчих досліджень зосереджується в їх історико-систематичній частині, у фактичному матеріалі, скрупульозно зібраному і з бібліографічною ретельністю опрацьованому. Праці такого типу відносяться до кінця ХІХ – початку ХХ століть. Вони з’являлися на території як Західної, так і Східної України.

Досить плідними у розвитку українського журналістикознавства були 20-ті роки минулого століття. Хоча в цей період радянська влада вже панувала у Наддніпрянській Україні, однак дослідження у галузі пресознавства тоді ще робилися тут з науково-об’єктивних, національно-державницьких позицій, які вже у наступні десятиліття були втрачені.

Журналістикознавчі дослідження українських авторів у радянський час варто розглядати як частину загальносоюзного наукового процесу. З одного боку, це негативно позначалося на якості і стані досліджень, оскільки науковцям необхідно було беззастережно орієнтуватися на „старшого брата”, цитувати і розвивати думки російських апологетів партійної журналістики. Тож українська наука була приречена на вторинність. З другого ж боку, це давало можливість спілкування з науковцями інших республік, участі у дискусіях, певного розповсюдження за межами України своїх поглядів, концепцій.

Варто відзначити, що активні і більш-менш ґрунтовні дослідження російських учених з історії дожовтневої журналістики були певним стимулятором розпочатої ще у кінці ХІХ і на початку ХХ століття роботи українських науковців у галузі рідної преси. Зрештою, за аналогією з російською почалося вивчення історії української дожовтневої і партійно-радянської преси.

Серед праць у цій галузі потрібно вказати на дослідження М. Бернштейна, М. Возняка, В. Дмитрука, О. Дея, В. Рубана, Л. Суярка, П. Федченка, Й. Цьоха.

В окремих сферах українські дослідники зуміли продемонструвати свою оригінальність, самобутність. Вони висували концепції, які пробивалися і на загальносоюзну арену. Так було із теорією публіцистики, у розробленні якої Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк стали загальновизнаними авторитетами.

Пошуки переважно молодих учених у сфері загальної теорії публіцистики були започатковані майже одночасно у Москві, Києві, Львові.

Найґрунтовнішою стала наукова дискусія з питань теорії публіцистики на сторінках „Вестника Московского университета. Сер. Журналистика” (1968), у якій взяли участь московські, казахські вчені, а також Г. Вартанов та В. Здоровега з України.

В історичному ракурсі варто відзначити, що тогочасні заслуги українських вчених у складному і суперечливому формуванні громадської думки і формуванні поглядів на журналістику та її суспільну роль були загальновизнаними. Про це писали не схильні до похвал націоналів авторитетні московські вчені у передмові до колективної монографії „Мастерство журналиста”, яка побачила світ у 1977 році.

У другому розділі „Зародження журналістикознавчих досліджень в Україні” проаналізовано напрями наукових пошуків у галузі журналістики, які в Україні розпочалися у другій половині ХІХ століття.

Думки про виникнення і розвиток української преси, її роль, завдання та місце в суспільному житті не раз висловлювали в своїх творах, листах відомі діячі української культури і літератури І. Франко, О. Маковей, М. Грушевський, Б. Грінченко, С. Єфремов, В. Щурат. Їхньому перу належать перші дослідницькі праці, які можна віднести до розряду журналістикознавчих.

Дослідником, який вперше ґрунтовно проаналізував розвиток української преси і чітко висловився щодо теорії журналістики, був Іван Франко. Хоч він і не залишив цілісної теоретичної праці про цей вид суспільно-політичної діяльності, існують твори, у яких його судження становлять досить чітку систему поглядів щодо розуміння ним журналістської теорії.

І. Франко теоретично обґрунтував принципи і функції публіцистики, висловив багато думок про її властивості і внутрішні закономірності.

Першочерговим обов’язком преси він вважав інформування читачів про поточні події суспільно-політичного життя. Від постановки внутрішньої і зовнішньої інформації залежить успіх і популярність газети. За Франком, газетна інформація має бути оперативною, об’єктивною, правдивою, систематичною.

Одне з найголовніших положень, яке запропонував І. Франко, – це принцип міжпартійності преси, до якого він дійшов у своїх пошуках шляхів реорганізації галицької періодики. Саме цей принцип, на думку Каменяра, є запорукою об’єктивності та правдивості преси. Головною функцією журналістики вчений вважав формування громадської думки через постановку актуальних суспільних проблем і загострення загальної уваги до них шляхом ведення публічної дискусії.

І. Франко не лише виробив теоретичні засади функціонування журналістики, але і висловив цінні думки щодо пройдених нею шляхів становлення і розвитку. У низці своїх праць він відобразив процес розвитку української журналістики, об’єктивно охарактеризувавши періодичні видання, які виходили впродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ століть, проаналізувавши напрям, стиль, жанрові особливості видань, проінформувавши про коло авторів, редакторів, видавців, які брали участь у творенні того чи іншого часопису.

Над принципом міжпартійності преси, окрім І. Франка, як на дуже важливій теоретичній проблемі, замислювався у багатьох своїх редакційних статтях М. Грушевський. Саме він теоретично обґрунтував цей принцип і ввів його у практику. С. Єфремов, відкинувши принцип міжпартійності, запропонував принцип демократизму преси.

Варто зазначити, що громадська, політична діяльність, творча спадщина М. Грушевського і С. Єфремова зазнала гострої критики з боку радянського режиму. Їх вважали ідеологами українського „буржуазного націоналізму”, ворогами радянської влади. І тому їхній доробок у подальшому радянськими журналістикознавцями не використовувався зовсім.

У дисертації оглянуто перші історико-журналістські праці українських авторів, які, аналізуючи в хронологічному порядку часописи середини XIX – початку XX століть, прагнули визначити основні етапи розвитку вітчизняної періодики, її головні завдання на кожному з цих етапів та зробили кілька спроб створити періодизацію журналістського процесу.

Із постановкою деяких фахових питань журналістської справи на західноукраїнських землях виступив у 1898 році О. Маковей. Він, по суті, був зачинателем системного освоєння історії української преси. Саме у його статті „П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” (1898) простежуються перші ознаки наукового підходу до вивчення історії української журналістики. О. Маковей першим порушив одне з найважливіших питань історії журналістики – створення її періодизації. Однак цю проблему він розглядав стосовно виключно галицької періодики, без зв’язку з загальноукраїнським журналістським процесом.

На початку ХХ століття помітний внесок в історико-журналістську науку, що тільки-но зароджувалася, зробили своїми працями В. Щурат, М. Возняк, Б. Грінченко, І. Брик.

У 20-х роках відбулася жвава дискусія про пресу на сторінках журналу „Бібліологічні вісті”. У ході дискусії уточнювався час появи першої газети в Україні, визначався початковий період української преси. Наголошувалося на тому, що потрібно розрізняти поняття „початок преси в Україні” (територіально-етнографічний принцип) та „початок української преси” (україномовний та національно-тематичний принцип). Єдиної думки стосовно визначення початків української періодики тогочасні дослідники так і не дійшли.

Історико-журналістські праці видатних бібліографів української преси В. Ігнатієнка та І. Кревецького в цілому засвідчили, що завершився перший період становлення пресознавства як самостійної наукової галузі. Хоча ці дослідження з’явилися вже в період утвердження більшовицької влади у Наддніпрянській Україні, все ж процес становлення української преси розглядався в них із об’єктивних, національно-державницьких позицій, без ідеологічної кон’юнктури, у порівнянні з науковими розробками вчених-журналістикознавців пізніших років.

Вивчення історичного шляху української преси розвинулося в ті часи також у напрямі статистично-бібліографічного опису національної періодики. Це безпосередньо пов’язано з діяльністю Українського наукового інституту книгознавства. Але його було ліквідовано на початку 30-х років, коли бібліотечна справа проголошувалася більшовиками розсадником українського буржуазного націоналізму. Історико-журналістські дослідження на деякий час припинилися.

Проведений системний огляд журналістикознавчих досліджень другої половини ХІХ і початку ХХ століть доводить, що, незважаючи на несприятливі умови, з’явилася не тільки українська преса, але й перші дослідження про неї. Переважно це були історико-описові праці. Проте розглядалися також і принципові теоретичні питання.

У третьому розділі „Розвиток історико-журналістських досліджень у радянський час” простежено хід наукових пошуків радянських істориків української преси М. Бернштейна, О. Дея, П. Федченка, В. Дмитрука, М. Шестопала, І. Дорошенка, В. Рубана, Л. Суярка, Й. Цьоха, М. Нечиталюка, Г. Вартанова, О. Мукомели, І. Крупського, а саме – дослідження ними української дожовтневої, партійно-радянської періодики, оглянуто також науковий доробок зарубіжних дослідників-журналістикознавців А. Животка, Ю. Тернопільського.

Досліджено, що протягом двох із половиною десятиліть, від початку 30-х до середини 50-х років минулого століття, розвиток історико-журналістських досліджень в Україні призупинився. У другій половині 50-х років почали з’являтися роботи з історії української дожовтневої, партійно-радянської преси, зарубіжних періодичних видань Бернштейн М. Д. Журнал “Основа” і літературний процес кінця 50-х – поч. 60-х років XIX ст. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1959. – 216 с.; Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика: Проблема виникнення і становлення. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 492 с.; Дмитрук В. Нарис з історії української журналістики XIX ст. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1969. – 145 с.; Історія партійно-радянської преси України: Підручник / За заг. ред. А. З. Москаленка. – К.: Вища школа, 1989. – 359 с.; Історія української дожовтневої журналістики: Навч. посібник для студентів вузів із спец. „Журналістика” / О. І. Дей, І. Л. Моторнюк, М. Ф. Нечиталюк та ін. – Львів: Вища школа, вид-во при ЛДУ, 1983. – 512 с.; Рубан В. А. І в труді, і в бою: (50 років української радянської преси). – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1967. – 216 с.; Суярко Л. О. Осяяні „Искрой”: (Друкована пропаганда і агітація іскрівських організацій на Україні). – К., 1967. – 282 с.; Цьох Й. П. Слово буремних років: (Про розвиток комуністичної і прогресивної революційної преси Західної України. Нарис). – Львів, 1961. – 236 с.; Федченко П. М. Матеріали історії української журналістики. Випуск I. Перша половина XIX ст. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1959. – 338 с..

Однією з важливих проблем історико-журналістської методології стала періодизація журналістського процесу. Визначено, що процес історичного розвитку української преси радянські науковці фактично розділили на два етапи – дожовтневий і післяжовтневий (радянський). В основу схеми розвитку української дореволюційної преси лягла ленінська періодизація визвольного руху в Росії. Історію післяреволюційних періодичних видань було поділено на етапи, що збігалися із визначеними партійною історіографією „етапами будівництва соціалізму”. Таким чином, науковці розглядали історію партійно-радянської преси України як складову історії комуністичної партії України. Зовсім інші варіанти періодизації історико-журналістського процесу в Україні запропонували діаспорні дослідники А. Животко та Ю. Тернопільський Животко А. П. Історія української преси: Навч. посіб. для студ. ф-тів журналістики вищих закл. освіти / М. Тимошик (упоряд.). – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.; Тернопільський Ю. Л. Українська преса з перспектив 150-ліття. – Джерзі Ситі: Вид-во М. П. Коць, 1974. – 176 с.

. У своїх працях вони намагалися дотримуватись об’єктивно-хронологічної систематизації матеріалу.

Радянські дослідники історії української дожовтневої преси вивчали лише окремі, тенденційно дібрані частини журналістського процесу, тому й увесь процес видавався досить однобоким, неповним. Не доводиться говорити про те, що у радянський час була відтворена історія української преси у всій повноті фактів і постатей, політичних проблем та боротьби різних течій і напрямів. Наприклад, зовсім замовчувалась або ж лише побіжно згадувалася з негативною характеристикою діяльність редакторів, публіцистів із народовського чи москофільського таборів, що діяли в Західній Україні. Також були виключені з історичного процесу ті періодичні видання, якими керували люди з націоналістичними поглядами. Ігнорувалися статті, висловлювання, оцінки, які мали, так би мовити, суперечливий характер з погляду комуністичної ідеології. Опускались цілі підрозділи української преси, наприклад друковані органи соціал-демократичної партії Галичини. Переважно в негативно-критичному тоні писалося про такі періодичні видання, як „Правда”, „Діло”, „Літературно-науковий вісник”. Науковий об’єктивізм, бібліографізм засуджувався як буржуазний метод дослідження. Від науковців вимагали узагальнень, побудованих лише на вибірковому, партійно-тенденційному використанні фактів.

Кон’юнктурщина та однозначність у тлумаченні й оцінці фактів, помилкові уявлення і явні фальсифікації призвели, по суті, до історичного спотворення і недостовірного показу цілісної системи журналістики. Однак, потрібно також відзначити, що дослідження з історії української преси, які проводились у радянський час, з погляду зібраного в них емпіричного матеріалу не втратили і донині своєї цінності.

У четвертому розділі „Узагальнення практики української журналістики, формування її теорії (50–80 роки минулого століття)” проаналізована розробка питань теорії і практики журналістської діяльності у наукових працях Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, І. Прокопенка, Д. Григораша, Й. Цьоха, В. Полковенка, Г. Вартанова, Є. Бондаря, І. Дем’янчука, А. Москаленка, В. Качкана, оглянуто хід формування наукових пошуків у галузі публіцистики, характеризується таке поняття, як „українська школа” у дослідженні журналістики.

Праці українських науковців 50-х років містили, окрім ідеологічних, все ж таки і фахово-практичні настанови. Їх автори зосереджували увагу головним чином на теорії жанрів. Згодом теоретики журналістики вже намагалися дослідити природу самої творчості журналіста, з’ясувати внутрішні закономірності цього виду літературної праці.

Перші спроби дещо ширше глянути на природу журналістики з’явилися на зламі 50–60-х років, у період хрущовської „відлиги”. Це пов’язано насамперед із певним пожвавленням після смерті Й. Сталіна у різних сферах суспільного життя. І торкнулося це не тільки літератури й мистецтва, але й такої постійно контрольованої партією галузі суспільного життя, як ЗМІ.

Досліджено, що у курсі теорії і практики журналістики виокремились дві основні групи питань. До першої групи були віднесені проблеми, пов’язані з розглядом суспільного становища засобів масової інформації і ролі журналістської діяльності, з визначенням принципів і функцій журналістики. В цілому ж при характеристиці принципів і функцій, суспільної ролі преси не можна було вийти за межі усталених і перетворених у жорсткі догмати про журналістику як зону захисту партійних інтересів, як засобу впливу на аудиторію у комуністичному дусі, виховання тих соціальних чеснот, які були потрібні правлячій еліті. Дослідник змушений був танцювати у визначеній функції газети як колективного пропагандиста, агітатора і організатора, чим збіднювалися інформаційні та просвітницькі можливості преси. Все це сковувало пошук науковців, вело до одноманітності висновків тощо.

Друга група питань у зазначеному курсі стосувалася тонкощів журналістської майстерності, вироблення системи журналістських жанрів.

Варто зауважити, що в цілому поділ теоретичних праць на дві вищезазначені групи є досить умовним, оскільки більшість із них була присвячена одночасно і встановленню ролі засобів масової інформації у суспільстві, і визначенню принципів та функцій журналістики, і розглядові засад журналістської майстерності, і вивченню журналістських жанрів.

У дисертації зроблено спробу узагальнити тези дослідників, що стосуються таких понять: публіцистика, різниця між термінами „публіцистика” і „журналістика”, функції, методи публіцистики, зміст і форма публіцистичного твору, складові публіцистичної майстерності.

З початку 60-х років, у період хрущовської „відлиги”, у гострих суперечках російських, українських та інших дослідників почала формуватися загальна теорія публіцистики. Виникнення цієї відносно самостійної наукової дисципліни було результатом характерної для тих часів диференціації наук. Але в її утвердженні був закладений і певний політичний підтекст. Не випадково ці дослідження викликали опір ортодоксів. У цілому ж теорія публіцистики розглядалась як певна складова частина ще не сформованої загальної теорії журналістики. Дослідження питань теорії публіцистики велися дещо однобічно. Переважно йшлося про функції, предмет, зміст, форму, метод публіцистики. Саме в 60–80-х роках науковцями зроблено ґрунтовні дослідження в галузі публіцистики, які й нині складають основну теоретичну базу цієї науки.

На новому дослідницькому напрямкові науковими розробками з питань публіцистичної творчості, які стали помітним явищем у радянському, зокрема українському, журналістикознавстві, були праці Ю. Лазебника „Проблеми літературної майстерності в журналістиці” (1963), „Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження” (1971), В. Здоровеги „Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис” (1966), „У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології публіцистичної майстерності” (1969), „Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики” (1979), Д. Прилюка „Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми” (1973), „Теорія і практика журналістської творчості. Проблеми майстерності” (1983). Ці роботи зіграли значну роль у визначенні місця публіцистики в загальній багатоплановій і багатоканальній системі журналістської діяльності.

Ця група досліджень характеризується широким діапазоном творчих пошуків. У них досить зримо проявилась еволюція поглядів, перехід від цитування творів класиків і партійних документів до розробки відповідних концепцій, використання і осмислення журналістської практики, яка, на щастя, ламала канони, вносила багато нового. Словом, незважаючи на певні стримуючі фактори, журналістика, особливо у 80-х роках, із наближенням до перебудовчих процесів, не стояла на місці. Ці прогресивні тенденції не могли не знайти відображення у наукових розвідках, у навчальних посібниках, публікаціях у періодиці. Це особливо помітно у дослідженнях В. Здоровеги, Д. Прилюка, А. Москаленка та їхніх колег із Київського та Львівського університетів.

У „Висновках” узагальнено результати проведеного дослідження і викладено основні положення дисертації.

Уважний огляд і вивчення великої кількості найбільш вагомих публікацій на теми української журналістики, переважно друкованої, у період із кінця 80-х років ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття дають нам підстави вважати, що українська наука про журналістику пройшла досить довгий, важкий, суперечливий і нерівномірний шлях розвитку. Поява науково-популярних розвідок, принагідних висловлювань, статей, оглядів, а згодом книг, посібників пояснюється загальною цікавістю до періодичного слова, намаганням вплинути на розвиток і якість національної журналістики, потребою популяризації її серед громадськості, а також осмисленням її закономірностей, а з виникненням організованих форм журналістської освіти – допомогою молодим адептам журналістики засвоїти ази цієї професії.

До розробки питань журналістики і публіцистики причетні видатні діячі української культури. Часто це були принагідні висловлювання, окремі статті і книги, які з’явилися у руслі досліджень розвитку суспільно-політичної думки, літературного процесу, формування української мови. Це був порівняно довгий етап, коли журналістикознавчі праці розвивалися у лоні інших традиційних наук. Лише з появою організованої журналістської освіти, яка на території України була започаткована у 20-х роках ХХ століття, почався період більш-менш системного вивчення історії та теорії української журналістики. Однак відбувалося це в умовах панування марксистсько-ленінської ідеології, основу якої становили класовий підхід, антиісторизм, відсутність демократизму.

У результаті цього дослідження процес зародження і зигзагоподібний розвиток вивчення української преси можна поділити на шість умовних періодів. В основу такого поділу покладено хронологічно-тематичний і проблемно-регіональний принципи. Зазначаючи умовність цієї періодизації, маємо на увазі те, що цей процес взаємозв’язаний. В один і той же час паралельно могли розвиватися, скажімо, дослідження в Україні і діаспорі, внутрішньоцехові пошуки дослідників журналістики і незалежні від них студії літературознавців чи мовознавців.

I-й період. Час появи