НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ВАСИЛЬЄВ Андрій Анатолійович

УДК 343.223; 343.225

ПРОБЛЕМИ ОСУДНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

ТРУБНИКОВ Василь Михайлович,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін,

заступник декана юридичного факультету з наукової роботи.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

МУЗИКА Анатолій Ананійович,

Київський юридичний інститут МВС,

проректор з наукової роботи;

кандидат юридичних наук, доцент

КУЦ Віталій Миколайович,

Харківський економіко-правовий університет,

завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін.

Провідна установа: Національна академія внутрішніх справ України,

кафедра теорії кримінального права, МВС України (м. Київ).

Захист відбудеться “ 29 “ червня 2005 року о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 Національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27).

Автореферат розіслано “ 28 ” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблеми, пов’язані з інститутами Загальної частини кримінального права, завжди звертали увагу науковців. Особливої актуальності вони набули після прийняття нового Кримінального кодексу України. Питання визначення осудності і неосудності, щодо яких не вироблено одностайного підходу, посідає серед цих проблем одне із центральних місць. Теоретичний і практичний інтерес до них обумовлено зверненням до найбільш складної сторони суспільного життя й соціальної діяльності людей – їх здатності бути винними і кримінально відповідальними за свідому й вольову кримінально карану поведінку.

Сучасний етап розвитку суспільства вимагає більш глибокого вивчення індивідуальних характеристик особистості, особливого ставлення до людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності й безпеки, які відповідно до ст. 3 Конституції України є найвищою соціальною цінністю.

Людина і громадянин виступають активними учасниками суспільних відносин. У їх свідомості відбиваються явища об’єктивної реальності, які згодом знаходять своє вираження в певній поведінці.

Основним інструментом, завдяки якому можна прослідкувати, яким чином під час вчинення злочину зовнішній вплив переходить у внутрішній, відбивається на психіці і стає регулятором поведінки й діяльності “нормального” індивіда, є осудність.

Неосудність, у свою чергу, виступає обставиною, що характеризує поведінку психічно хворої людини або людини, в якої спостерігався тимчасовий розлад психічної діяльності при вчиненні злочину. У таких випадках вона втрачає здатність вибору варіанту поведінки, а остання детермінується хворобливим сприйняттям дійсності.

Інститути осудності і неосудності повинні розглядатися комплексно, в сукупності й нерозривно. Так, осудність виступає суб’єктивною передумовою винності і кримінальної відповідальності, неосудність – обставиною, що виключає можливість особи бути суб’єктом злочину, вину і кримінальну відповідальність за вчинене діяння. Вивчення цих явищ саме в нерозривному зв’язку дає змогу продовжити поглиблене їх опрацювання в комплексному й міждисциплінарному аспектах і втілити отримані результати у практику.

Актуальність подальшої теоретичної розробки вчення про осудність і неосудність обумовлюється тим, що осудність виступає визначальним природним елементом можливості особи бути суб’єктом злочину, винною у його вчиненні й підлягати кримінальній відповідальності за злочинне діяння. Вона є реалізацією основного принципу кримінального права – суб’єктивного ставлення у вину. Існуючий підхід до визначення осудності та її характеристики лише з огляду на стан особи під час вчинення злочину себе вичерпав і вже не задовольняє потреб практики. Порушена проблема потребує врахування таких індивідуальних особливостей особистості, як темперамент, спрямованість, характер та ін.

Звертає на себе увагу недостатня теоретична розробка питань осудності й неосудності. Аналіз юридичної літератури, окремих монографічних досліджень, наукових праць свідчить про необхідність детального, більш глибокого вивчення цих правових і психологічних явищ як юристами, так і психіатрами й психологами на міждисциплінарному рівні. У дослідженнях, присвячених окремим питанням, пов’язаним із проблемами осудності й неосудності, ці явища розглядають як окремі категорії, що не дозволяє повно й широко висвітлити їх різноманітні психологічні та правові аспекти.

Разом із тим суттєвий внесок у вирішення проблем, які стосуються вчення про осудність і неосудність, кримінальної відповідальності осіб з психічними розладами й аномаліями, а також неповнолітніх, зробили своїми працями такі вчені, як Ю.М. Антонян, М.І. Бажанов, М.М. Баженов, Т.К. Бєлокобильська, Ю.С. Богомягков, С.В. Бородін, М.В. Виноградов, А.А. Герцензон, А.Ф. Зелінський, В.Х. Кандинський, І.І. Карпець, Ф.В. Кондратьєв, В.М. Кудрявцев, В.І. Курляндський, Н.Ф. Кузнєцова, Н.С. Лєйкіна, В.А. Ломако, Д.Р. Лунц, Р.І. Михєєв, Н.А. Мирошниченко, Г.В. Морозов, А.А. Музика, В.С. Орлов, М.М. Паше-Озерский, В.Б. Первомайський, Б.А. Протченко, В.П. Сербський, М.С. Таганцев, В.С. Трахтеров, С.І. Тихенко, В.М. Трубников, Н.І. Фелінська, О.Є. Фрейєров, І.К. Шахріманьян, Б.В. Шостакович, С.П. Щерба та багато інших.

Відповідні положення їх робіт і становлять теоретичне підґрунтя даного дослідження.

Демократичні перетворення у процесі побудови правової держави, створення громадянського суспільства, прагнення до індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання, розвиток юридичної і психіатричної наук, досягнення психологічної доктрини виявили низку теоретичних і прикладних проблем, які ще не знайшли свого відбиття в сучасній спеціальній юридичній і психологічній літературі.

Подальші пошуки вирішення проблем осудності і неосудності, суміжних з нею питань неодмінно служитиме на користь правотворчій і правозастосовчій діяльності, дозволить удосконалити заходи по боротьбі зі злочинністю й попередженню вчинення суспільно небезпечних діянь неосудними особами.

Викладене свідчить, що дослідження проблеми, порушеної в цій науковій роботі, є актуальним як для теорії кримінального права, так і для вдосконалення положень законодавства про кримінальну відповідальність і практики його застосування.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального права та кримінології Національного університету внутрішніх справ МВС України у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 р., а також Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на 2002-2005 роки, затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р. Вона базується на положеннях Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки (п. 1.4.), схвалених вченою радою Національного університету внутрішніх справ 23 березня 2001 р., протокол № 3. Дослідження виконано згідно з основними напрямками, визначеними Указом Президента України № 143 від 18 лютого 2002 р. “Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” (п. 1) та Наказом МВС України № 356 від 11 травня 2001 р. “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 років” (п. 7).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка категорій осудності і неосудності на підставі комплексного наукового аналізу теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з цими поняттями. Для її досягнення в роботі поставлено і послідовно вирішено наступні задачі:

1) сформулювати поняття, визначити зміст і сутність інституту осудності у кримінальному праві;

2) висвітити історію виникнення й розвитку інституту осудності і неосудності у кримінальному праві;

3) визначити і дати кримінально-правову характеристику цим явищам;

4) окреслити критерії, що характеризують зміст осудності і неосудності;

5) відокремити і опрацювати моделі осудності;

6) встановити особливості кримінальної відповідальності осіб із психічними розладами й аномаліями;

7) з’ясувати питання відповідальності неповнолітніх осіб із затримкою у психічному розвитку;

8) сформулювати пропозиції по вдосконаленню кримінального законодавства на рівні сучасних потреб правозастосовчої практики й вимог науки кримінального права;

9) розробити інші теоретичні положення щодо осудності в науці кримінального права.

Об’єктом дослідження служать суспільні відносини, що характеризують осудність як невід’ємну ознаку суб’єкта загального складу злочину.

Предметом дослідження виступають (а) чинне кримінальне законодавство, що регламентує категорії осудності, неосудності й обмеженої осудності; (б) практика застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, визнаних судом неосудними; (в) вітчизняне кримінальне законодавство минулих років; (г) кримінальне законодавство зарубіжних країн, яке визначає осудність, неосудність та обмежену осудність; (д) система наукових концепцій і поглядів з приводу досліджуваної проблеми.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є загальні положення теорії пізнання, теорії систем, теорії права й суспільних явищ. У дослідженні окремих питань застосовувалися різноманітні наукові методи. Діалектичний дозволив розглянути проблеми осудності й неосудності у процесі їх розвитку з огляду на умови, що впливали на їх зміст, сутність та особливості через поглиблене вивчення більш загальних категорій кримінального права; системний допоміг вивчити ці явища в безпосередньому їх зв’язку з суміжними поняттями (обмеженою осудністю, так званою віковою і “спеціальною” осудністю, свідомістю, виною, відповідальністю й покаранням); системно-структурний уможливив комплексне дослідження поняття і критеріїв осудності у співвідношенні з неосудністю і визначення компетенції відповідних органів по встановленню тих ознак, які їх характеризують; порівняльно-правовий дав змогу показати становлення інституту осудності у кримінальному праві й накреслити пріоритетні напрямки його розвитку в майбутньому та застосовувався при розгляді кримінального законодавства зарубіжних країн, що дало можливість внести пропозиції по вдосконаленню чинного КК України; конкретно-соціологічний було використано у процесі проведення анкетування серед слідчих ОВС і прокуратури, а також для обробки отриманих результатів; логіко-семантичний надав можливості сформулювати поняття осудності, тексти окремих норм і дослідити питання кримінальної відповідальності осіб із психічними розладами й аномаліями, а також неповнолітніх із затримкою у психічному розвитку.

Науково-теоретичне підґрунтя дисертації становлять праці вітчизняних науковців і зарубіжних фахівців у галузі кримінального права і процесу, загальної психології, психіатрії. У роботі використано енциклопедично-довідкову літературу і словники.

Нормативною базою для дослідження послужили Конституція України, КК України 1960 р. і КК України 2001 р., закони й законодавчі акти України, кримінальне законодавство Азербайджану, Аргентини, Бєларусі, Болгарії, Великобританії, Грузії, Данії, Іспанії, Казахстану, Китаю, Латвії, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії, Сан-Марино, США, Таджикистану, Узбекистану, Фінляндії, Франції, Швейцарії, Японії та нормативно-правові акти міністерств і відомств України.

Емпіричну базу становлять дані, одержані внаслідок 1) аналізу й узагальнення в Міжобласному центрі судово-психіатричних експертиз клінічної психіатричної лікарні № 15 м. Харкова матеріалів 1160 судово-психіатричних експертиз; 2) вибіркового вивчення 106 кримінальних справ, у яких обвинувачуваних було визнано осудними, неосудними або обмежено осудними; 3) анкетного опитування 180 слідчих ОВС і прокуратури з АР Крим, Дніпропетровської, Полтавської й Харківської областей.

Наукова новизна одержаних результатів. Розв’язано складні дискусійні питання про природу, поняття, сутність і критерії осудності й неосудності, що дозволило запропонувати низку рекомендацій по вдосконаленню чинного законодавства, спрямованих на подальшу диференціацію кримінальної відповідальності й покарання окремих категорій суб’єктів злочину. Значну частину результатів отримано вперше, окремі положення, що досліджувалися раніше, отримали поглиблений розвиток.

Наукова новизна отриманих підсумків дослідження узагальнюється у таких положеннях:

1. На підставі проведеного дослідження з нових позицій сформульовано поняття “осудність”.

2. Уперше поняття “осудність” обґрунтовується як юридична категорія за допомогою формально-правового та змістовних критеріїв (психологічного й медичного).

3. Уперше запропоновано проект норми про презумпцію осудності, що дозволить органам кримінального судочинства якісно й на належному рівні виконувати всі процесуальні дії, а також надавати їм відповідного обґрунтування.

4. Уперше поняття “неосудність” визначено на підставі змістовних й формально-правового критеріїв, що дозволяє ретельніше досліджувати ситуаційні й мотиваційні аспекти вчиненого.

5. Указується на необхідність закріплення в законі норми про кримінальну відповідальність осіб із психічними аномаліями чи розладами, що не виключають осудності, а також визнано недоцільним використання категорії “обмежена осудність” для характеристики цих явищ.

6. Уперше запропоновано три моделі осудності на підставі виділення різних ступенів зниження здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними під час вчинення злочину, а отже, і здатності розуміти значення осуду.

7. Усупереч існуючій практиці аргументовано положення про потребу у призначенні комплексної судової психолого-психіатричної експертизи з метою виявлення ступеня зниження здібностей особи.

8. Наводяться додаткові аргументи про недоцільність створення спеціалізованих лікувально-виправних установ для обмежено осудних осіб.

9. Запропоновано доповнити спеціальною нормою КК України, яка врегульовувала б питання кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою в психічному розвитку.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки й рекомендації дисертаційної роботи можуть бути використані:–

у правотворчості – для подальшого вдосконалення кримінального законодавства; –

у правозастосуванні – при вирішенні судами України питання про осудність чи неосудність особи, призначення експертиз, а також для підготовки постанов Пленуму Верховного Суду України;–

у навчальному процесі – у процесі викладання курсу „Кримінальне право України. Загальна частина” та спецкурсів, а також підготовки відповідних розділів і підрозділів науково-практичних посібників, методичних рекомендацій тощо.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійним науковим дослідженням, виконаним автором особисто. В опублікованій у співавторстві з науковим керівником роботі “Формула осудності та формула неосудності: їх співвідношення та значення для кримінальної відповідальності” особистим внеском здобувача є визначення співвідношення осудності та неосудності, критеріїв, що характеризують ці категорії, обґрунтування необхідності розширення поняття “осудність”.

Апробація результатів дисертації. Провідні положення дисертації обговорено на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології Національного університету внутрішніх справ, використовуються в навчальному процесі, у підготовці методичних рекомендацій і в науково-дослідницькій роботі цього закладу при викладанні курсу “Кримінальне право України. Загальна частина”.

Окремі наукові погляди на порушені проблеми оприлюднені на трьох науково-практичних конференціях – “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених”, які відбулись у червні 2003 р., квітні 2004 р. та травні 2005 р. в Національному університеті внутрішніх справ МВС України.

Публікації. Основні теоретичні положення й результати, практичні рекомендації дисертаційного дослідження знайшли відображення в чотирьох наукових публікаціях, надрукованих у фахових наукових виданнях (одна з них у співавторстві, де частка здобувача перевищує 50%), а також у тезах трьох наукових доповідей на вказаних конференціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують дев’ять підрозділів, висновків (обсяг – 205 сторінок). До тексту додається список використаних джерел (208 найменувань) і додатки (обсяг – 18 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, мета й задачі, об’єкт, предмет і структура, формулюється його методологічна основа, підкреслюються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, наводиться апробація останніх.

Розділ 1. “Історія виникнення й розвитку інституту осудності у кримінальному праві” містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Поняття, зміст і сутність інституту осудності у кримінальному праві” на базі теоретичних положень і розробок теорії кримінального права розглядаються існуючі визначення поняття “осудність”. Вони характеризують осудність, з одного боку, як спроможність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними (тобто її здатність бути винною й відповідальною), з іншого – як її психічний стан під час вчинення злочину.

Осудність тлумачиться автором як передбачена законом обставина, що є фіксованим показником достатніх в особи здібностей для усвідомлення своїх дій (бездіяльності) і керування ними під час вчинення злочину, що є необхідною умовою наявності суб’єкта злочину та його можливості зазнавати заходів кримінально-правового впливу.

У підрозділі аналізуються зміст і сутність інституту осудності як юридичної (правової) категорії. Під змістом осудності мається на увазі здатність психічного відбиття у свідомості й волі особи об’єктивних ознак відповідної ситуації, вчиненого нею діяння, його наслідків, в тому числі правових.

Сутність осудності у кримінальному праві виражається в наявності в особи під час вчинення злочину достатніх здібностей для усвідомлення свого негативного ставлення до певних суспільних відносин, що знаходяться під охороною кримінального закону, та пов’язаної з ними спроможності передбачати можливість застосування заходів кримінально-правового впливу.

У підрозділі 1.2. “Історичний нарис розвитку інституту осудності” з використанням порівняльно-правового методу досліджено генезис інститутів осудності і неосудності, починаючи з невідповідальності психічно хворих (Руська Правда, Судебники Івана ІІІ та Івана IV Грозного, Соборне Уложення 1649 р. та ін.) до перших нормативно-правових актів радянської доби, КК України 1960 р., чинного КК України 2001 р.

Велике теоретичне значення для розвитку поняття “осудність”, розробки визначення вини і кримінальної відповідальності, формулювання критеріїв неосудності мали теоретичні засади класичної школи. Праці В. П. Сербського й В. Х. Кандинського в галузі психіатрії відчутно вплинули на оцінку досліджуваного поняття; їх блискучий аналіз не лише юридичного, але й медичного критерію відіграв вагому роль при введенні М. С. Таганцевим ст. 39 у Кримінальне Уложення 1903 р., яке вважається зразком юридичної техніки й до сьогодення.

Підрозділ 1.3. “Осудність і неосудність у кримінальному законодавстві інших країн” присвячено детальному огляду кримінально-правових норм, що закріплюють поняття „осудність” і “неосудність”, а також “зменшена (обмежена) осудність” у законодавстві Азербайджану, Аргентини, Бєларусі, Болгарії, Великобританії, Голландії, Грузії, Данії, Іспанії, Казахстану, Китаю, Латвії, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії, Сан-Марино, США, Таджикистану, Узбекистану, Франції, Швейцарії, Японії.

Виявлено особливості, властиві інститутам осудності й неосудності у кримінальному праві України.

Підкреслюється, що у правових нормах зарубіжних країн містяться подібні підходи до трактування вітчизняним законодавством осудності як ознаки суб’єкта злочину, а неосудності – як обставини, що виключає кримінальну відповідальність або покарання.

Звертається особлива увага на відсутність у законодавстві більшості країн визначення терміна осудність”, але ж він є базовим поняттям, яке служить фундаментом інституту неосудності. Саме позитивна формула осудності характеризує зв’язок особистості з вчиненим злочином, виною і кримінальною відповідальністю.

Розділ 2. “Кримінально-правова характеристика осудності” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Формула та критерії осудності” проаналізовано існуючі в теорії кримінального права підходи до побудови формули осудності, окреслення критеріїв, що її характеризують.

Окремо розглядаються психічні аномалії й розлади, які, хоча й незначно, але впливають на інтелект, волю й емоції особи під час вчинення злочину, підкреслюються особливості психічних аномалій і природа соціальної дезадаптації особи за наявності певного відхилення.

Формулу осудності, з погляду автора, необхідно будувати на підставі трьох критеріїв – формально-правового (юридичного) і двох змістовних. У формально-правовому (юридичному) критерії осудності міститимуться: 1) юридичний факт, що формулюється словами під час вчинення злочину”. У даному елементі увага звертається на об’єктивний складник вчиненого діяння, що знаходить своє вираження в об’єктивній стороні складу злочину. Велике значення мають такі факультативні (ситуаційні) ознаки останньої, як спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя й засоби вчинення злочину. Оцінюється також уміння особи вибирати спосіб, знаряддя й засоби вчинення злочину з урахуванням часу, місця й обстановки, що склалася; 2) можливість особи бути винною у вчиненому злочині (наявність її вини у формі умислу або необережності). Важливу, а іноді й визначальну роль, – при існуючих психічних розладах (аномаліях) – у характеристиці здібностей особи відіграють мотив і мета вчинення злочину (мотиваційні ознаки), її спрямованість і схильність до адекватного вибору останньої; 3) здатність особи бути відповідальною за вчинений злочин (осудність разом з іншими складниками суб’єкта й елементами складу злочину є умовою можливості настання кримінальної відповідальності) і пов’язана з першою здатність усвідомлювати та сприймати сенс осуду.

Змістовні критерії осудності, у свою чергу, включають оцінку психічного стану й характеризують інтелектуально-вольові можливості особи в перебігу вчинення злочину. Вони представлені двома (психологічним і медичним) критеріями.

Психологічному (психофізіологічному) критерію осудності притаманні три ознаки – інтелектуальна, вольова й емоційна. Його сутність полягає в тому, що психічний стан особи при вчиненні злочину повинен вказувати на її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Медичний (біологічний) критерій осудності говорить про наявність в особи відносного психічного здоров’я, яке не виходить за рамки психічної норми”. Він характеризує психічне здоров’я суб’єкта під час вчинення ним злочинного діяння, рівень розвитку його психічних функцій, що зумовлюють її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

У підрозділі 2.2. “Взаємозв’язок осудності і неосудності” доводиться, що осудність не можна розглядати як антигіпотезу неосудності. Осудність, як ознака суб’єкта злочину, тісно пов’язана з формами психічного ставлення особи до своєї поведінки. При встановленні осудності її наявність свідчить про її проникнення в усі елементи складу злочину.

Неосудність же свідчить про відсутність елементів складу злочину, і, як наслідок, – про відсутність останнього взагалі, як і підстави кримінальної відповідальності.

Неосудність визначається автором як передбачена законом обставина, яка є фіксованим показником неможливості під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними через тяжкий хворобливий стан психіки або тимчасовий розлад психічної діяльності, що виключає наявність суб’єкта злочину і кримінальну відповідальність особи за вчинене.

Підрозділі 2.3. “Підстави кримінальної відповідальності осіб із психічними аномаліями й розладами, що не виключають осудності, та кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою в психічному розвитку”. Ґрунтуючись на основному положенні кримінального закону, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, дисертант розглядає позиції науковців і практиків щодо проблеми кримінальної відповідальності осіб із психічними аномаліями й розладами, які не виключають осудності, й доходить висновку, що не існує нагальної потреби в закріпленні такого поняття, як “обмежена осудність”, оскільки врахування психічних аномалій і розладів можливе й без його використання.

Питання психічних аномалій і розладів не виходять за межі осудності, а тому при їх вивченні доцільно вирізняти змістовні критерії – психологічний (психофізіологічний) і медичний – та формально-правовий (юридичний).

Формально-правовий критерій психічної аномалії або розладу, що не виключають осудності, виглядає так само, як і при осудності, проте велике значення в даному випадку отримують ситуаційна й мотиваційна ознаки, які показують, наскільки психічні аномалії й розлади впливали на особу в конкретній ситуації.

Ситуаційна ознака знаходить свій прояв у тому, що в ситуації, яка склалася, особа внаслідок існуючої в неї психічної аномалії або розладу неадекватно сприймає об’єктивну реальність і не може “правильно зіставити” її зі своїми реальними можливостями. Причому наявний в неї під час вчинення злочину психічний розлад може навіть глибше впливати на поведінку особи, ніж аномалія психіки.

Мотиваційна ознака може виявлятися як у ситуаційно спровокованих діяннях (злочинах), так і під впливом сторонніх осіб, а також внаслідок патологічної зміни мотиваційної сфери.

Змістовні критерії (психологічний і медичний) повинні встановлюватися судово-психіатричною або комплексною судовою психолого-психіатричною експертизою. Причому висновки експертів не повинні зводитися лише до опису психічних порушень, а мають вказувати на ступінь обмеження здібностей особи, його обмеження і як воно могло відбитися на вчиненому діянні.

Особливості особи, зумовлені психічними розладами, виступають найбільш значущими для її характеристики. Це набуває великого значення у разі необхідної чи уявної оборони, вчинення злочину під впливом фізичного або психічного примусу, у співучасті та в багатьох інших випадках. Психічний розлад і його можливий вплив на індивідуальні характеристики особи (темперамент, спрямованість, характер, здібності) повинні відображатися й оцінюватися як в обвинувальному висновку, так і у вироку суду.

При вирішенні питання про застосування до особи з психічним розладом або розумовою відсталістю примусових заходів медичного характеру допускається можливість їх застосування, якщо характер захворювання свідчить про підвищену суспільну небезпечність такої особи.

Вивчивши проблему кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою в психічному розвитку, дисертант підсумовує, що для окреслення психічних станів, які виключають кримінальну відповідальність таких осіб, слід ураховувати, що під час вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння затримка в психічному розвитку не дає можливості в певній ситуації повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку власних дій (бездіяльності) і (або) керувати ними.

Основною рисою затримки психічного розвитку є її поворотність – можливість відновлення психіки до рівня, який відповідає віковій нормі. Тому, на думку автора, щодо таких неповнолітніх необхідно застосовувати спеціальні примусові заходи психолого-педагогічного впливу, а іноді й заходи медичного характеру для відновлення їх психіки до певного рівня.

Доцільно направляти таких осіб до спеціальних навчально-виховних установ, а не обмежуватися їх передачею під нагляд батьків чи тих, хто їх замінює, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу, що в даний час застосовується найчастіше.

З огляду на позитивний досвід різних країн світу доцільно було б проводити з такими неповнолітніми медіацію (посередництво) як спробу досягнення добровільного порозуміння (примирення) між потерпілим і правопорушником з метою відшкодування завданих матеріальних і моральних збитків за допомогою медіатора – неупередженої, підготовленої для вирішення конфлікту особи.

Розділ 3. “Удосконалення теоретичних положень осудності та її законодавчого врегулювання” охоплює три підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Удосконалення теоретичних положень про осудність у науці кримінального права” автор конструює три моделі осудності на підставі диференціації ступеня зниження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність), керувати ними при вчиненні злочину, а значить, і розуміти значення осуду.

Перша модель характеризується наявністю нормального” стану психічно здорової людини, при якому вона повною мірою могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. У такому стані особа свідомо вибирає варіанти поведінки й може усвідомлювати вчинене діяння. Саме в розрізі даної моделі за відсутності психічних розладів чи аномалій психіки слід розглядати кримінальну відповідальність людини, яка вчинила злочин у стані фізіологічного сп’яніння як результату вживання алкоголю, наркотичних засобів чи інших одурманюючих речовин.

Для другої моделі осудності притаманна певна аномалія психіки, внаслідок якої в особи порушуються лише вищі рівні психічної діяльності й розвивається синдром незначної тяжкості; при цьому при вчиненні злочину несуттєво знижується спроможність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. У людини порушується регуляція поведінки, ускладнюються правильне орієнтування в оточуючому світі, самоконтроль та адекватна спрямованість дій. При такій аномалії особа свідомо вибирає варіанти поведінки і здатна усвідомлювати діяння, які вона вчиняє, що часто супроводжується дратівливістю, агресивністю й жорстокістю. Проте при цьому у неї зазвичай знижуються вольові процеси, підвищується навіюваність, послабляються стримуючі контрольні механізми. Оскільки здібності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними знижені незначно, наявність таких аномалій, а в деяких випадках і певних розладів, не є обставиною, що пом’якшує покарання, але їх існування повинно обов’язково впливати на вибір режиму й умов відбування покарання.

Для третьої моделі властивий певний психічний розлад або розумова відсталість, при яких особа не може повністю усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. Ця істотно знижена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними може бути підставою для пом’якшення покарання. Що стосується відбування останнього, то такий засуджений, який має психічні розлади потребує застосування додаткових профілактичних, медичних чи інших заходів не тільки і не стільки тому, що при вчиненні злочину ці розлади обмежували його спроможність до усвідомлення й керування своїми вчинками, а ще й тому, що під час ув’язнення психічні розлади або розумова відсталість утруднятимуть застосування “стандартних” виправних заходів, перешкоджаючи тим самим досягненню мети покарання.

Для визначення ступеня зниження можливості людини усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними необхідно призначення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи, що дозволить глибше дослідити особливості особи та її стан.

Підрозділ 3.2. “Значення осудності для кваліфікації діяння, вибору форми реалізації кримінальної відповідальності, призначення й виконання покарання” присвячено аналізу врахування осудності для кваліфікації діяння, вибору форми реалізації кримінальної відповідальності, призначення й виконання покарання.

При виборі форми реалізації кримінальної відповідальності і призначенні покарання необхідно брати до уваги обставину, що мети покарання можна досягти лише в тому випадку, якщо особа може з’ясувати собі значення засудження, що неможливо без усвідомлення нею протиправності своєї поведінки.

Як вважає автор, у рамках існуючої системи установ виконання покарань (в арештних будинках, кримінально-виконавчих і спеціальних виховних установах) слід створювати соціально-психологічні відділення й окремі спеціальні приміщення для проживання осіб із психічними розладами чи аномаліями.

Для індивідуалізації виправлення й ресоціалізації засуджених з психічними розладами та аномаліями у місцях позбавлення волі потрібно користуватися програмами, орієнтованими на конкретні розлади чи аномалії.

Якщо до особи застосовується покарання, пов’язане з позбавленням волі, доцільно залучати до особистої справи засудженого, у якого виявлено психічні розлади чи аномалії, один екземпляр акта судово-психіатричної або комплексної судової психолого-психіатричної експертизи, характеристики з останнього місця роботи, навчання й місця проживання. Треба включати таких засуджених у сферу відновлювального правосуддя, яке має за мету урівноваження жертви й суспільства з необхідністю соціальної регенерації злочинця.

У підрозділі 3.3. “Напрямки вдосконалення чинного кримінального законодавства” пропонується внести зміни й доповнення до Розділу IV Загальної частини КК України “Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (Суб’єкт злочину)” і викласти норми існуючої статті 19 і двох нових статей в такій редакції:

Стаття. “Осудність”

Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з ознаками складу злочину, передбаченого цим Кодексом, вважається осудною, поки не буде доведено протилежне.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними з притаманними їй психічними особливостями – темпераментом, спрямованістю, характером, здібностями. Виявлені в особи під час вчинення злочину аномалії й розлади, що свідчать про нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними, не виключають осудності, але враховуються при притягненні особи до кримінальної відповідальності.

Осудна особа, у якої після вчинення злочину наступив психічний розлад, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, не підлягає покаранню. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Стаття. “Неосудність”

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом неосудною, тобто така, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок тяжкої хронічної психічної хвороби чи тимчасового розладу психічної діяльності.

Неосудній особі суд має право призначити примусові заходи медичного характеру, передбачені цим Кодексом, з урахуванням суспільної небезпечності особи та вчиненого нею діяння.

Стаття. “Кримінальна відповідальність осіб із психічними аномаліями та розладами, що не виключають осудності”

Осудна особа, яка під час вчинення злочину через аномалію психіки не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними, тобто знаходилася в такому стані, коли вказані здібності були незначно знижені, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

Осудна особа, яка під час вчинення злочину через психічний розлад або розумову відсталість не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними, тобто знаходилася в такому стані, коли вказані здібності були значно знижені, підлягає кримінальній відповідальності. Психічний розлад або розумова відсталість, що не виключають осудності, залежно від конкретних обставин діяння, можуть бути враховані судом при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує покарання, і можуть служити підставою для призначення примусових заходів медичного характеру, передбачених цим Кодексом.

Рекомендується також Розділ XV Загальної частини КК України “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх” доповнити спеціальною нормою наступного змісту:

Стаття. “Кримінальна відповідальність неповнолітніх із затримкою в психічному розвитку”

Не підлягає кримінальній відповідальності неповнолітня особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років, за яке передбачена кримінальна відповідальність з шістнадцяти років, або у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, за яке передбачена кримінальна відповідальність з чотирнадцяти років, внаслідок такої аномалії психіки, як затримка в психічному розвитку, не була здатна усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними. До такої особи суд може застосувати примусові заходи медичного характеру нарівні з примусовими заходами виховного характеру.

Підлягає кримінальній відповідальності неповнолітня особа, яка під час вчинення злочину у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років, за який передбачена кримінальна відповідальність з шістнадцяти років, або у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, за який передбачена кримінальна відповідальність з чотирнадцяти років, внаслідок такої аномалії психіки, як затримка в психічному розвитку, не була здатна повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) і (або) керувати ними. Відносно такої особи суд може пом’якшити покарання. У разі призначення покарання, пов’язаного з позбавленням волі, неповнолітній повинен отримувати психолого-педагогічну й медичну допомогу за місцем відбування покарання.

У Висновках сформульовані основні підсумки проведеного дослідження, наводяться пропозиції по вдосконаленню чинного кримінального законодавства, обґрунтовується практичне значення одержаних результатів. Зазначається, що в дисертації вирішуються суттєвіші проблеми осудності й неосудності, їх формули та критерії, основні проблеми кримінальної відповідальності осіб із психічними розладами й аномаліями, що не виключають осудності, та неповнолітніх із затримкою у психічному розвитку, які досліджені шляхом комплексного підходу з урахуванням вітчизняного й зарубіжного досвідів, судової практики та практики проведення судово-психіатричних експертиз.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Трубников В.М., Васильєв А.А. Формула осудності та формула неосудності: їх співвідношення та значення для кримінальної відповідальності // Право і безпека. – 2002. – № 3. – С. 96 – 103.

2. Васильєв А.А. Психічні аномалії неповнолітніх та їх вплив на кримінальну відповідальність // Наук. вісн. Юрид. акад. Міністерства внутрішніх справ. – 2003. – № 3 (12). – С. 271 – 276.

3. Васильєв А.А. До питання про презумпцію осудності в кримінальному праві // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. – 2004. – Вип. 25. – С. 182 – 186.

4. Васильєв А.А. Кримінальна відповідальність осіб з психічними розладами, що не виключають осудності // Наук. вісн. Юрид. акад. Міністерства внутрішніх справ. – 2004. – № 2 (15). – С. 215 – 220.

5. Васильєв А.А. Проблеми притягнення до відповідальності неповнолітніх осіб, які відстають у психічному розвитку // Актуал. пробл. сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Зб. наук. пр. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ. – 2003. – С. 9 – 11.

6. Васильєв А.А. Застосування положень норми про обмежену осудність у судово-психіатричній та судовій практиці // Актуал. пробл. сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Зб. наук. пр. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ. – 2004. – С. 61 – 64.

7. Васильєв А.А. Моделі осудності у кримінальному праві // Актуал. пробл. сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Зб. наук. пр. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ. – 2005. – С. 127 – 129.

АНОТАЦІЇ

Васильєв А. А. Проблеми осудності у кримінальному праві. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2005.

Дисертація є комплексним науковим дослідженням кримінально-правових проблем осудності і неосудності. Поглиблено вивчаються розроблені в теорії кримінального права погляди на тлумачення понять осудність” та неосудність”, зміст і сутність інституту осудності як юридичної категорії. Запропоновано авторське формулювання досліджуваних понять. Розглядаються норми законодавства зарубіжних країн, у яких закріплені ці категорії. Виведено формули осудності і неосудності, рекомендується характеризувати ці поняття за допомогою трьох критеріїв. Вбачається доцільним ввести у кримінальний закон норму про презумпцію осудності. Розглядаються питання відповідальності осіб із психічними розладами й аномаліями, що не виключають осудності, та кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою у психічному розвитку; вказується на недоцільність закріплення у Кримінальному кодексі терміна “обмежена осудність”. Замість цього запропоновано три моделі осудності, в основі класифікації яких лежить ступінь зниження здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними під час вчинення злочину. На підставі проведеного дослідження рекомендується внести зміни в КК України й доповнити його відповідними нормами.

Ключові слова: осудність, неосудність, кримінальна відповідальність, психічні розлади та аномалії, примусові заходи медичного характеру, моделі осудності.

Васильев А. А. Проблемы вменяемости в уголовном праве. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Национальный университет внутренних дел. – Харьков, 2005.

Диссертация является комплексным научным исследованием уголовно-правовых проблем вменяемости и невменяемости. Автором изучены разработанные в теории уголовного права взгляды на формулировку понятий “вменяемость” и “невменяемость”, на содержание и сущность института вменяемости как юридической (правовой) категории.

Предлагается авторское определение вменяемости: это предусмотренное законом обстоятельство, которое является фиксированным показателем достаточности имеющихся у лица способностей осознавать свои действия (бездействие) и руководить ими во время совершения преступления, которое является необходимым условием наличия субъекта преступления и возможности претерпевать им меры уголовно-правового воздействия. Исследуется генезис институтов вменяемости и невменяемости в отечественном уголовном праве.

Детально рассмотрены нормы законодательства зарубежных государств, которые содержат понятие вменяемости и (или) невменяемости, а также ограниченной (уменьшенной) вменяемости.

Определены формулы вменяемости и невменяемости, рекомендуется характеризовать эти понятия с помощью трех критериев – формально-правового и двух содержательных – психологического (психофизиологического) и медицинского.

Формально-правовой характеризуется существованием юридического факта, сформулированного словами “во время совершения преступления”, т. е. возможностью лица быть виновным в совершении преступления и быть ответственным за него, а значит осознавать и воспринимать смысл осуждения.

Содержательные