НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА імені В.М. КОРЕЦЬКОГО

ВІВЧАРЕНКО ОЛЕГ АНТОНОВИЧ

УДК 349.41

ГАРАНТІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ

Спеціальність 12.00.06 - земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті держави і права імені В.М.Корецького Національної академії наук України

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор,

МУНТЯН Василь Лук'янович

Інститут держави і права імені В.М.Корецького

НАН України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент Академії правових наук України

ШУЛЬГА Михайло Васильович,

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри екологічного права;

кандидат юридичних наук, доцент

НОСІК Володимир Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри трудового, земельного і екологічного права.

Провідна установа Одеський юридичний інститут Національного

університету внутрішніх справ,

кафедра цивільного і трудового права, м. Одеса.

Захист відбудеться 18.05.2005 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.236.02 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права імені В.М.Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 15.04.2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор юридичних наук І.М.Кучеренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Важливість теоретичного вивчення проблем гарантій права власності на землю в Україні зумовлена не лише відсутністю за останні роки монографічних досліджень з цих питань у правовій науці земельного права, але й потребами юридичної практики і завданням розвитку законодавства, а саме: визначення ефективних механізмів гарантування права власності на землю, вдосконалення регулювання питань реалізації громадянами, юридичними особами, територіальними громадами сіл, селищ і міст права власності на землю, необхідністю розробки законопроектів, передбачених у Прикінцевих положеннях Земельного кодексу України, зокрема, про ринок землі, про визначення правових засад вилучення земель, права приватної власності тощо. Право власності на землю завжди залишається одним з найгостріших питань соціального розвитку суспільства, держави. Статтею 13 Конституції України встановлено, що земля в межах території України є об'єктом права власності Українського народу. Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, право власності на землю гарантується державою, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Ці конституційні положення непослідовно втілені у Земельному кодексі України.

За радянських часів монографічних досліджень за вказаною тематикою не було. Це зумовлювалось низкою політичних, правових й ідеологічних причин. Найголовніша з них - це монополія держави на землю, яка не передбачала винятків з цього правила. Окремі аспекти теми захисту права власності на землю аналізувалися радянськими вченими при дослідженні загальних питань законодавства зарубіжних країн. В сучасній літературі зазначається, що правові основи земельних відносин, які склалися в минулому, на сучасному етапі певною мірою стали перешкодою у вирішенні низки найважливіших питань ефективного і раціонального використання земель в умовах формування ринкових відносин. Тому багато принципових положень, які вироблені раніше наукою земельного права, складають її концептуальні основи та закріплені в законодавстві, зараз втрачають своє значення або потребують істотного коригування.

За роки незалежності України - це одне з перших комплексних досліджень гарантій права власності на землю. Однак висхідні положення, покладені в основу цієї дисертації, розроблені відомими вітчизняними вченими, зокрема такими науковцями, як :

В.І.Андрейцев, Г.І.Балюк, В.Д.Басай, А.М.Беженарь, А.Г.Бобкова, Л.А.Бондар, О.Г.Бондар, Н.С.Гавриш, А.П.Гетьман, С.В.Гринько, В.К.Гуревський, М.В.Домашенко, Л.П.Заставська, І.І.Каракаш, Н.Р.Кобецька, В.М.Корнієнко, О.В.Конишева, С.М.Кравченко, П.Ф.Кулинич, В.І.Лебідь, А.В.Луняченко, Н.Р.Малишева, В.Л.Мунтян, В.В.Носік, О.О.Погрібний, С.О.Погрібний ,О.А.Поліводський, В.К.Попов, В.Є.Рубаник, М.Г.Саєнко, О.Д.Святоцький, В.І.Семчик., Н.І.Титова, А.А.Шевчук, Ю.С.Шемшученко, М.В.Шульга, В.З.Янчук та інші.

Серед зарубіжних науковців в галузі земельного права перш за все потрібно зазначити роботи Г.О.Аксененка, Г.Ю.Бистрова, Б.В.Єрофєєва, І.О.Іконицької, М.Д.Казанцева, М.І.Козиря, О.С.Колбасова, М.І. Краснова, Г.В.Чубукова та інших.

В цивілістичній науці вчені як в радянській період, так і в період новітньої історії України, приділяли надзвичайно велику увагу теоретичним та практичним проблемам інституту права власності та його захисту. В той же час не можна не зазначити, що точної відповіді про поняття "право на захист" радянська цивілістика не дала, як і не було взагалі досліджене питання про захист цивільних прав з точки зору належного правомочній особі права на захист.

Значна увага питанням захисту права власності була приділена у роботах таких українських вчених - цивілістів як Ч.Н.Азімов, Д.В.Боброва, І.О.Дзера, О.В.Дзера, М.В.Венецька, Ю.О. Заіка, Н.С.Кузнецова, І.М.Кучеренко, С.І.Пересунько, О.А.Підопригора, Г.В. Пронська, О.А.Пушкін, В.М.Співак, Я.М.Шевченко та інших.

Певне загострення в дослідження зазначеного питання вносить термінологічна і лінгвістична невизначеність, різні методологічні підходи і різні філософські погляди щодо напрямів розвитку земельного законодавства.

В теоретичних дослідженнях немає єдності у поглядах щодо визначення поняття "засоби" та "способи" захисту, співвідношення міри захисту і міри відповідальності, основних тенденцій розвитку і вдосконалення нормативно-правової бази розвитку земельних відносин. Більш повного і глибокого дослідження вимагають питання, пов'язані зі статусом і правосуб'єктністю територіальних громад та Українського народу, підстави і наслідки недійсності угод із земельними ділянками. Наявні дослідження вказаної проблеми не вичерпали всіх її аспектів, а лише створили певну базу для подальшого дослідження, обґрунтування нових підходів та концепцій. У сучасній вітчизняній науці земельного права відсутні дослідження проблеми способів захисту прав на земельні ділянки як міри захисту і міри відповідальності та співвідношення регулювання цього питання нормами цивільного та земельного законодавства. Названа прогалина, на нашу думку, хоч частково може бути заповнена цим дослідженням.

Концепція земельної реформи в Україні передбачає на першому етапі здійснення правових, організаційних, технологічних та інформаційно-освітніх заходів, спрямованих на поглиблення якісних змін у земельних відносинах без суттєвих фінансових витрат, і формування законодавчої та економічної бази для другого етапу, який передбачено здійснити у 2003-2005 роках.

Дослідження правосуб'єктності учасників земельного ринку України, співвідношення суб'єктів правовідносин при захисті права власності, теоретичні і нормативні проблеми відшкодування збитків власникам землі надає можливість оцінити механізм гарантій прав на землю і внести пропозиції по вдосконаленню його нормативного регулювання.

В теоретичних роботах вчених і, зокрема, в науці земельного права, відсутні роботи з дослідження таких суб'єктів відповідальності за порушення земельного законодавства, як держава Україна, недостатньо приділено уваги позаюрисдикційній формі захисту права власності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права імені В.М.Корецького Національної академії наук України „Правові проблеми формування та розвитку аграрного і земельного ринків в Україні" (№ державної реєстрації RК 0102U07072).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження - є проведення комплексного аналізу теоретичних і практичних матеріалів, спрямоване на одержання об'єктивних даних, необхідних для удосконалення законодавства, що встановлює гарантії захисту права власності на землю. З іншої сторони, правозастосовча практика повсякденно стикається з проблемами, які вже не можна вирішити, звернувшись до коментарів; для цього потрібні серйозні теоретичні знання стосовно історії розвитку і вирішення проблем захисту права власності на земельні ділянки, обмеження права власності на землю, досвіду застосування обмежень в інших державах, усвідомлення значення відповідних правових норм і можливих наслідків їх застосування до врегульованих відносин. Отже, вимагається серйозний науковий аналіз правової природи захисту права власності. Завданням роботи є:

- виявлення суті і значення гарантій права власності на землю в Україні;

- визначення способів і форм захисту права власності на землю в Україні;

- аналіз стану та визначення перспектив розвитку і вдосконалення гарантій права власності на землі в Україні;

- аналіз загальних і спеціальних наслідків відповідальності за порушення земельного законодавства;

- розробка і обґрунтування пропозицій і рекомендацій щодо удосконалення законодавства як гарантії права власності на земельні ділянки.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, врегульовані нормами права, що пов'язані з гарантіями права власності на землю в Україні, та тенденції розвитку цього субінституту в сучасних умовах реформування земельного законодавства.

Предметом дослідження є міжнародні та вітчизняні нормативні акти, які регулюють гарантії права власності на землю в Україні, а також судова практика, наукові дослідження із зазначених питань.

Методи дослідження. При проведенні дисертаційного дослідження автором використовувалися загальнонаукові (діалектичний, формально-логічний, структурно-функціональний) методи пізнання правових явищ, а також спеціально-наукові методи (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм тощо). Застосовування цих методів дозволило проаналізувати процес становлення та розвитку законодавства у сфері гарантій права власності на землю в Україні, визначити коло суб’єктів правовідносин здійснення гарантій у цій галузі, а також удосконалення заходів відповідальності за порушення гарантій права власності на землю в Україні. Зроблені в дисертації висновки і пропозиції грунтуються на вимогах формальної логіки відносно визначеності, несуперечності, послідовності і обґрунтованості суджень та здійснюються в рамках загальнотеоретичних і спеціальних конструкцій науки земельного, цивільного, адміністративного, кримінального права та з використанням понятійного апарату цих наук.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у дослідженні проблем захисту права власності на землю на основі законодавства, яке прийнято в останні роки та практичне його застосування. Проведений в історичному аспекті аналіз зазначеної теми і розвиток наукової думки щодо міжгалузевого характеру інституту захисту права власності, відповідальності правопорушників; робиться спроба не тільки виявити прогалини в нормативному регулюванні захисту прав на земельні ділянки і відповідальності правопорушників, але й визначити концептуальні методи і напрями їх подолання з урахуванням теоретичних досліджень, практики застосування цивільного законодавства з питань захисту права власності і відшкодування майнової і немайнової шкоди.

У роботі автором пропонується міжгалузевий підхід до дослідження проблем захисту права власності на земельні ділянки, акцентується увага на характері правовідносин, що виникають внаслідок здійснення захисту права власності, обґрунтовується коло суб'єктів відповідальності за порушення земельного законодавства, правові проблеми відшкодування збитків.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в таких основних положеннях, що виносяться на захист:

1. Сформульовано визначення гарантій права власності на землю в Україні як сукупність правових норм, які є невід'ємним елементом системи правового регулювання земельних відносин в Україні, що спрямовані на раціональне використання та охорону землі, забезпечення вільної реалізації права власності на землю всіма суб'єктами, зазначеними в Конституції та законах України.

2. Пропонується привести ст. 80 Земельного кодексу України у відповідності із ст. 13 Конституції України щодо права власності на землю Українського народу, як суб’єкта цього права.

3. Вперше на підставі детального порівняльно-правового аналізу законодавства України і положень Конвенції з прав людини і основних свобод зроблено висновок про наявність такого суб’єкта відповідальності за порушення земельного законодавства, як держава Україна. У той же час, в дослідженні акцентується увага на невідповідності (недостатності) нормативного регулювання правоздатності держави у сфері земельних правовідносин.

4. Обґрунтовується висновок про необхідність розмежування підстав недійсності правочинів із земельними ділянками та класифікації їх в ст. 210 Цивільного кодексу України на оспорювані та нікчемні. Зазначена пропозиція ліквідує внутрішню колізію Земельного кодексу України та колізію з Цивільним кодексом України правочинів недійсними лише за рішенням суду.

5. Сформульована характеристика земельно-правового інституту самозахисту та обґрунтовано висновок про необхідність запровадження інституту самозахисту права на землю, необхідності доповнення частини 2 статті 152 Земельного кодексу України цим позаюрисдикційним способом захисту прав на земельні ділянки.

6. Обгрунтовується необхідність більш чіткого розмежування у Земельному кодексі України підстав відшкодування збитків за критерієм заподіяння збитків, правомірними чи неправомірними діями. У першому випадку збитки відшкодовуються лише реальні, в другому випадку – повне відшкодування збитків.

7. З огляду на зобов'язання України за Конвенцією про основні права та свободи людини обґрунтовується доцільність відновлення у чинному Земельному кодексі України правил щодо дії міжнародних договорів у земельних відносинах.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені в роботі висновки і рекомендації можуть бути використані у законопроектній роботі парламентарів, оскільки матеріали дисертації певною мірою базуються на аналізі матеріалів практики захисту права власності на землю в Україні. Положення дисертації і автореферату можуть бути використані у науковій роботі, в навчальному процесі, при розробці відповідних програм з захисту права власності на землю у навчальних закладах тощо.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на засіданні відділу проблем аграрного, земельного та екологічного права Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України. Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на науково-практичній конференції „Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (м. Київ, Інститут законодавства Верховної Ради України, 17 жовтня 1999 р.).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано одну монографію, чотири статті у наукових журналах, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України, а також тези однієї доповіді на науково-практичній конференції.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (220 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 199 сторінок друкованого тексту, обсяг використаних джерел – 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її розробки у земельно-правовій, цивільно-правовій літературі, визначається мета та завдання дослідження, його методологічні та теоретичні засади, відображається наукова новизна роботи, положення та пропозиції, що виносяться на захист, висвітлюється її теоретичне та практичне значення, апробація результатів дослідження.

Розділ 1"Загальні засади забезпечення гарантій права власності на землю в Україні" складається з трьох підрозділів і присвячується огляду нормативного регулювання субінституту захисту права власності на землю в Україні, основних тенденцій розвитку системи засобів захисту, а також проблем нормативного регулювання статусу суб'єктів земельних правовідносин в контексті гарантій захисту права власності на землю в Україні.

У підрозділі 1.1. "Огляд літератури та загальна характеристика законодавства з проблем гарантій права власності на землю в Україні" наведена характеристика наукових досліджень та нормативного регулювання субінституту захисту права власності на землю в Україні, аналізується сутність гарантій права власності на землю в Україні.

Під гарантіями права власності на землю в Україні слід розуміти сукупність правових заходів, які є невід'ємним елементом системи правового регулювання земельних відносин в Україні, що спрямовані на раціональне використання та охорону землі, забезпечення вільної реалізації права власності на землю всіма суб'єктами, зазначеними в Конституції та законах України.

В дисертації ставляться під сумнів широковідомі аргументи двох різних і несумісних підходів до проблеми наявності чи відсутності права власності Українського народу на землю. На ці "проблемні" питання екстраполюються врегульовані ст. 73 Конституції України правовідносини за участю Українського народу. Зазначений підхід обумовлений відповіддю на питання про характер правовідносин, що випливає з можливого факту всеукраїнського референдуму про зміну території України. Зазначається, що це комплекс правовідносин, які, безумовно включають земельні правовідносини, в яких Український народ виступає як суб'єкт земельних правовідносин. Опосередковано засвідчує статус суб'єкта права на землю - Українського народу характер взаємовідносин держави і територіальної громади як суб'єктів права власності на землю. Право власності на землю цих двох суб'єктів виникло внаслідок політичної організації Українського народу у державу з встановленням чіткого територіального устрою та запровадженням місцевого самоврядування.

Теза про нібито відсутність в Україні законодавчих актів, які б чітко розмежовували правове становище народу України та держави як суб'єктів права власності на землю, спростовується частиною 1 статті 318 ЦК 2003 р., у якій Український народ визнається суб'єктом цивільних відносин, визначених статтею 2 цього Кодексу, і є суб'єктом права власності. Серед інших учасників цивільних відносин стаття 2 ЦК 2003 р. окремо визначає державу Україна. Тобто, ЦК 2003 р. чітко розмежовує таких суб'єктів права власності, як державу Україна і Український народ. З цього робиться висновок, що на Український народ, як суб'єкт права власності, розповсюджуються загальні і спеціальні положення про право власності. Дискусії навколо питання статусу Українського народу носять політичне, а не правове забарвлення.

В цьому підрозділі аналізуються і різні підходи дослідників до проблеми розмежування земельних і цивільних правовідносин та надається відповідь на питання про допустимість використання цивільно-правових засобів захисту права власності у земельних відносинах. Відзначаються суттєві прогалини в земельному законодавстві та науці земельного права стосовно підстав недійсності угод із земельними ділянками, наслідків недійсності угод. Зазначається, що відповідальність за порушення земельного законодавства штучно обмежена колом суб'єктів з числа фізичних і юридичних осіб. Як в законодавстві, так і в наукових роботах із земельного права не визначена правосуб'єктність територіальних громад та Українського народу. Звернуто увагу на суперечливість приписів у регулюванні статусу земель комунальної власності, що прямо впливає на ступінь захищеності контрагентів громад у договірних відносинах з ними.

Зазначається відсутність наукових досліджень проблем відповідальності держави Україна як учасниці Конвенції із захисту прав людини і основних свобод. Піддається критиці чинне адміністративне і кримінальне законодавство, яке не спрямоване на захист права власників земельних ділянок.

У підрозділі 1.2. "Система засобів захисту права власності на землю в Україні" наведена стисла характеристика наукових досліджень та нормативного регулювання за ЗК та ЦК України. Аналізується співвідношення засад охорони і захисту права власності. Встановлену в ЗК систему засобів забезпечення захисту права власності на землю потрібно розглядати як підпорядковану та взаємопов'язану з системою засобів забезпечення охорони права власності на землю. Система засобів забезпечення охорони права власності на землю частково співпадає з системою охорони земель, закріпленому в ст. 162 ЗК, оскільки 1) охорона землі є і охороною правомочностей власника землі з точки зору землі як природного ресурсу; 2) співпадає система юридичних обов'язків учасників земельних правовідносин; 3) співпадає сфера управлінської діяльності органів влади щодо використання, відтворення та збереження земель. В той же час система охорони права власності на землю в Україні включає: норми, які забезпечують належність землі тим чи іншим суб'єктам; норми, які встановлюють певні умови реалізації власниками права власності на землю; норми, які встановлюють негативні наслідки для порушників права власності на землю. Остання група норм напряму пов'язана з системою засобів захисту права власності на землю. Зроблено висновок, що проблеми нормативного регулювання охорони права власності на землю обумовлюють виникнення проблем захисту цих прав.

В цьому підрозділі проаналізовані основні способи захисту права власності на землю в Україні. Встановлений в ЗК перелік способів захисту права власності на землю не є вичерпним і в деяких випадках збігається з переліком основних способів захисту цивільних прав.

Зазначається, що в статті 81 ЗК та інших, безпідставно використано словосполучення "громадяни набувають право власності на земельні ділянки" тоді, коли потрібно зазначити - " мають право укладати угоди про набуття". Різниця полягає в тому, що перше словосполучення не кореспондується з приписом, встановленим у ч. 1 ст.125 ЗК, а останнє виконує ці вимоги. Принаймні, зазначені вимоги були б зрозумілими і логічними, якщо б в статті 132 ЗК про зміст угоди про перехід права власності на земельні ділянки були передбачені, як обов'язкові, умови про час виникнення права власності у покупця. За теперішніх правил набуття права власності на земельні ділянки, покупець, після укладання відповідної угоди не може застосувати тривалий час для захисту своїх прав віндикаційний, негаторний позов, оскільки право власності у нього виникає після одержання державного акту. Вихід з цього становища вбачається у встановленні правила про перехід права власності на земельні ділянки за цивільно-правовими угодами та обмеження права власності в частині вільно розпоряджатися, якщо особа, що набула права власності, у встановлений законом строк не одержала державний акт про право власності на земельну ділянку.

Пропонується запровадити в земельному законодавстві інститут самозахисту на земельну ділянку та обґрунтовуються характерні ознаки такого самозахисту.

Чинна редакція статті 119 ЗК не гарантує набуття права на земельну ділянку за давністю користування, оскільки ЗК не встановлює порядок передачі земельної ділянки у власність або користування з підстав набувальної давності. Неузгодженість правового регулювання цих питань в ЦК і ЗК фактично призвела до позбавлення заінтересованих осіб судового захисту, оскільки, з однієї сторони, в статті 344 ЦК 2003 р. проголошено правило про набуття права власності за набувальною давністю за рішенням суду, а з іншої сторони, це правило не розповсюджується на набуття права власності на земельну ділянку.

На сьогодні за чинним ЗК законодавець не встановив владних органів, до компетенції яких входило б право ухвалювати рішення про примусове припинення права власності на земельну ділянку з підстав використання її не за цільовим призначенням або з підстав не усунення допущених порушень законодавства. В зв'язку з цим бажано уточнити в статті 143 ЗК про припинення яких прав на земельну ділянку йдеться в перших двох пунктах зазначеної статті.

Припинення права користування земельною ділянкою в зв'язку з порушенням власником земельного законодавства є мірою захисту і мірою відповідальності. В першому випадку (міра захисту) йдеться про зобов'язання владних органів виконувати припис Конституції України, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. На нашу думку, в цьому виявляється обмеженість права власності на земельну ділянку, коли владний орган з суспільних інтересів (інтересів Українського народу) захищає право власності на землю Українського народу шляхом обмеження прав правопорушника земельного законодавства. Зазначений спосіб захисту права власності притаманний тільки земельному праву і має знайти чітке відображення у способах захисту прав на земельні ділянки.

Виключно земельно-правовим способом захисту права власності на земельну ділянку можна вважати правила, викладені у частині З статті 153 ЗК. При цьому виключність випливає не зі способу захисту-визнання угоди недійсною або розірвання договору, а з підстав, які обґрунтовують позовні вимоги — якщо після викупу у позивача земельної ділянки буде встановлено, тобто якщо позивач надасть докази, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

З метою захисту інтересів третіх осіб (набувачів земельних ділянок, отриманих на підставі подальших угод) і забезпечення в цілому усталеності земельного обороту пропонується встановити обмеження у використанні такого способу захисту порушеного права власності на землю, як визнання угод недійсними і застосування наслідків недійсності нікчемних угод.

Зазначається, що за чинним ЗК існує проблема розмежування недійсних угод на нікчемні і заперечні і це прямо впливає на вибір способу захисту права власності. ЗК не тільки не передбачає інституту реституції, компенсації як наслідку визнання угоди недійсним, але і запроваджує відповідальність за укладання угод з порушенням земельного законодавства без врахування наявності чи відсутності вини, її ступеню.

У підрозділі 1.3. "Суб'єкти правовідносин здійснення гарантій права власності на землю в Україні" обґрунтовується варіабельність доступності до способів захисту і форм захисту в залежності від статусу суб'єкта права власності на землю. Зазначається, що в ЗК непослідовно реалізований дуалістичний спосіб правового оформлення відносин власності на землю. Непослідовність втілення дуалістичного способу полягає у нормативному закріпленні за фізичними і юридичними особами такої форми власності як приватна власність, а, з іншої сторони, штучне виокремлення за ознакою суб'єкта - комунальної і державної власності на землю. В останньому випадку економічна категорія поділяється за суто юридичним критерієм структури правовідносин -суб'єктом. Нерівність суб'єктів при захисті права власності на землю вбачається в нерівності вимог щодо обґрунтування позовних вимог.

В ЗК має бути усунуте штучне обмеження гарантій захисту права власності та встановлення відповідальності суб'єктів в залежності від форми власності (публічна або приватна). Такий доктринальний поділ, який вбачається у розділі п'ятому "Гарантії прав на землю" та розділі восьмому - "Відповідальність за порушення земельного законодавства", суперечить інституту права власності та, зокрема, суб'єктивному праву власності на землю і штучно привносить нерівність як при захисті права власності, так і при відповідальності за порушення земельного законодавства.

Для суб'єктів права приватної власності визначення "здійснення гарантій" рівнозначне категорії - реалізація гарантій, тобто здійснення певних дій, спрямованих на захист права власності на землю у юрисдикційній або позаюрисдикційній формі. Для інших суб'єктів земельних відносин — органів місцевого самоврядування та органів державної влади здійснення гарантій прав на землю передбачає дві складові. Перша, і відповідно до статті 3 Конституції України головна - це забезпечення реалізації гарантій прав на землю суб'єктами приватної форми власності. Друга складова здійснення гарантій права на землю органів місцевого самоврядування та органів державної влади передбачає здійснення ними певних дій, спрямованих на захист та охорону права власності на землі комунальної власності або на землі державної власності лише у юрисдикційній формі. На цьому етапі повноваження зазначених органів в ЗК фактично не встановлені та в багатьох випадках правові норми носять бланкетний характер. Малочисельні норми кримінального і адміністративного законодавства не вичерпують проблему ефективної охорони і захисту інтересів зазначених суб'єктів земельних правовідносин. Вирішення цього питання в порядку цивільного судочинства фактично призводить до сприйняття цієї проблеми через призму суб'єктивних поглядів того чи іншого службовця , що є неприпустимим.

Таким чином, в деяких випадках, ЗК продукує дефектність земельних правовідносин через недосконалість нормативного регулювання правосуб'єктності органів місцевого самоврядування та органів державної влади, Українського народу та певну невизначеність об'єкту правовідносин.

Розділ 2"Відповідальність за порушення гарантій права власності на землю в Україні" присвячений аналізу зазначених категорій в земельному, цивільному, кримінальному, адміністративному законодавстві.

У підрозділі 2.1. "Відшкодування збитків власникам землі як гарантія захисту їх земельних прав" відзначається неоднозначність юридичної природи відшкодування заподіяних збитків в земельному законодавстві. Питання про відповідальність держави за порушення права власності розглядається в двох аспектах — коли держава виступає як суб'єкт цивільного права, і другий - це відповідальність державних органів за порушення права власності на землю.

Підстави відшкодування збитків власникам землі за статтями 154 ч.2, 155 ч.2 ЗК не включені у перелік, наведений у статті 156 ЗК, а сам він носить вичерпний характер. Проте головні вади статті 156 глави 24 ЗК щодо відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам полягають в необгрунтованому поєднанні підстав відшкодування шкоди в повному обсязі і в обмеженому обсязі, не розмежовуючи шкоду, заподіяну винними протиправними діями, і шкоду, заподіяну правомірними діями. Ст.156 ЗК характеризується невиправданим поєднанням ознак цивільно-правової, земельно-правової та екологічної шкоди в диспозиції цієї статті, як підстави відшкодування шкоди. Екологічна шкода має свої особливості, визначені екологічним законодавством. Вона може мати місце у разі забруднення земель, погіршення їх якості, порушення екологічних зв'язків на конкретній земельній ділянці тощо. Земельно-правова шкода не завжди є екологічною. Отже доцільно структурувати підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам за критерієм правомірності заподіяної шкоди та, можливо, вивести за рамки цієї статті підстави відшкодування екологічної шкоди.

У підрозділі 2.2. "Адміністративна і кримінальна відповідальність за порушення гарантій права власності на землю в Україні" аналізуються проблемні питання зазначеної відповідальності. Зроблена класифікація всіх земельних правопорушень за об'єктом правопорушень, що посягають на право власності на землю. Відповідно до КК за об'єктом посягань, що порушує право власності на землю, необхідно виділити наступні склади злочинів: "Забруднення або псування земель" (ст.239 КК) та "Безгосподарське використання земель" (ст. 254 КК). Диспозиції цих статей є бланкетними, що передбачає наявність чітких нормативних актів, термінів, понять з цих питань. Зокрема, потребує нормативного визначення поняття "забруднення", "псування", "знищення" земельної ділянки, "змивання гумусу" тощо. Зміст слова "псувати" повністю характеризує диспозицію статті 254 КК в частині "втрати родючості, виведення земель з сільськогосподарського обороту", хоча насправді це слово є ключовим у диспозиції статті 239 КК. З іншої сторони, назви цих статей сприймаються як одне ціле - забруднення або псування земель як їх безгосподарське використання. Гальмування невідворотності покарання за вказаними статтями вбачається не стільки у термінологічних вадах, скільки у суперечливості або відсутності нормативного регулювання та реальної роботи з управління в галузі використання і охорони земель (державного земельного кадастру, моніторингу землі, землеустрою, контролю за використанням та охороною земель).

У підрозділі 2.3. "Проблеми удосконалення відповідальності за порушення гарантій права власності на землю в Україні" досліджуються найбільш актуальні проблеми в даній сфері. Підкреслюється, що підстави розмежування відповідальності за порушення права власності на землю за статтями 154, 155 ЗК від порушень земельного законодавства за переліком, викладеним у статті 211 ЗК є необгрунтованими. За ЗК держава Україна не розглядається як потенційний порушник земельного законодавства, що суперечить національному законодавству, міжнародним зобов'язанням України. У відносинах Український народ - Держава Україна проблемою є відсутність нормативного закріплення відповідальності держави за правопорушення в сфері захисту права власності на землю в Україні. На сьогодні, всупереч конституційним приписам, право власності Українського народу узурповане державою.

Розглядається питання про правову природу відповідальності у вигляді: а) припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства (ст. 144 ЗК); б) припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності (ст. 145 ЗК). У першому випадку ("а") адміністративна преюдиція є передумовою відповідальності у вигляді припинення права користування земельною ділянкою. Хоча в ч. 3 статті 144 ЗК опосередковано зазначено про наявність повноважень у органу виконавчої влади щодо припинення права користування земельними ділянками, насправді за чинним ЗК повноваженнями про припинення права користування земельною ділянкою органи виконавчої влади не наділені. Зазначеними повноваженнями наділені лише Київська і Севастопольська міські ради (стаття 9 ч.І п. "ї") та сільські, селищні, міські ради (стаття 12 ч.І п. "ж").

Рішення ради про обмеження права власності шляхом заборони користування земельною ділянкою є цивільно-правовою відповідальністю власника цієї ділянки і її не можна розглядати як адміністративну відповідальність.

Стосовно правової природи відповідальності, передбаченої у статті 145 ЗК, слід зазначити таке. Невизначеність владного органу, до компетенції якого входить вирішення цього питання, невизначеність процедури виплати компенсації власнику земельної ділянки за результатами земельних торгів, дають підстави стверджувати про декларативність відповідальності осіб, які не провели відчуження земельної ділянки відповідно до положень статті 145 ЗК.

Відшкодування збитків органом виконавчої влади за порушення зобов'язання з договору про набуття ним земельної ділянки (частина 3 статті 153) в окремих випадках потрібно розглядати не лише як міру цивільної відповідальності, але і як порушення земельного законодавства. Такий висновок можна зробити з припису, викладеного у частині 2 статті 154 ЗК, якщо екстраполювати його до виникнення договірних зобов'язань внаслідок порушення зобов'язань з питань набуття права власності на земельні ділянки. Інакше кажучи, якщо держава в особі певних органів виконавчої влади порушує договірні зобов'язання про набуття нею права власності на земельну ділянку, цю обставину потрібно розглядати як втручання у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою, тобто про порушення припису встановленого в ЗК. В залежності від характеру втручання можна говорити і про інші склади правопорушень земельного законодавства. Це правило в повному обсязі стосується і органів місцевого самоврядування. Питання відшкодування збитків власнику земельної ділянки у випадках, передбачених статтями 14, 146, 147 ЗК, взагалі не врегульоване. У останніх двох випадках мова іде лише про відшкодування вартості земельної ділянки. Відшкодування вартості земельної ділянки і відшкодування збитків власнику в зв'язку з вилученням землі - категорії не тотожні.

З урахуванням особливостей земельних відносин та конституційного припису, викладеного у частині 5 статті 41 Конституції України, необхідно змінити статті 146 та 147 ЗК; доповнити чинний ЗК нормою про відповідальність за шкоду, заподіяну у стані крайньої необхідності. Оскільки диспозиція статті 147 ЗК насправді встановлює не примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, а реквізицію у разі введення воєнного або надзвичайного стану, тому, назву вказаної статті пропонується викласти —" реквізиція земельної ділянки." З врахуванням того, що стан крайньої необхідності не може вичерпуватися зазначеними в статті 147 ЗК двома випадками, тому пропонується главу 24 ЗК доповнити статтею про відшкодування шкоди власникам землі та землекористувачам, завданої у стані крайньої необхідності. Зазначені зміни та доповнення логічно випливають з положень статті 41 Конституції України та знімають проблему колізій норм ЗК зі статтями 346, 350, 353 ЦК 2003 р.

У висновках автор виклав основні положення і результати проведеного дисертаційного дослідження, що мають теоретичне та практичне значення. Обґрунтовується необхідність внесення відповідних змін до чинного ЗК шляхом запровадження об'єктивних критеріїв класифікації правової відповідальності порушників земельного законодавства, класифікації недійсних угод, встановлення в чинному ЗК зрозумілих наслідків визнання угод з земельними ділянками недійсними.

Автор дисертаційного дослідження дійшов висновку, що встановлену в ЗК систему засобів забезпечення захисту права власності на землю потрібно розглядати як підпорядковану та взаємопов’язану з системою засобів забезпечення охорони права власності на землю.

У дисертації обґрунтовується висновок про те, що проблеми нормативного регулювання охорони права власності на землю зумовлюють виникнення проблем захисту цих прав. Запорукою чіткого функціонування системи захисту права власності на землю в Україні є комплексність землеохоронних заходів. В зв’язку з цим запропоновано нормативне регулювання правової охорони земель різних категорій визначити у одному нормативному акті на рівні закону, а не так як на сьогодні в різних галузях права, в т.ч. в підзаконних актах.

Дисертантом зроблено висновок про те, що гарантії захисту прав на землю повинні передбачати поділ способів захисту прав на землю на міри відповідальності і міри захисту. У першому випадку відшкодування збитків в повному обсязі має бути обов’язковою умовою. Способи захисту права власності на землю не повинні обмежуватись лише випадками, передбаченими земельним законодавством, але й має бути забезпечено власникам право вибору способів захисту порушених прав. В цьому контексті має бути встановлена відповідальність в ЗК не лише окремої ланки виконавчої влади держави, але і держави як суб’єкта цивільно-правових відносин. Встановлені в статті 211 ЗК види юридичної відповідальності цілком узгоджуються з існуючою в Україні правовою системою і доктриною правового розвитку законодавства. Проте в ЗК мають знайти відображення конвенційні зобов’язання України, а саме: відповідальність держави України за порушення прав, гарантованих Конвенцією; пріоритетне застосування норм Конвенції при розгляді у національних судах земельних спорів.

Автором обґрунтована необхідність внесення змін до Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення стосовно злочинів, проступків, які спрямовані проти права власності на земельні ділянки. Запропоновано у розділі 6 „Злочини проти власності” КК України ввести кваліфікаційну ознаку складу злочину за предметом посягань – „земельна ділянка”, а в главі 6 КУпАП „Адмінправопорушення, що посягають на власність” має бути склад проступку за самовільне зайняття земельних ділянок з кваліфікованою ознакою в залежності від розміру збитків та за особами-порушниками.

Дисертант обґрунтовує висновок про те, що з метою захисту інтересів третіх осіб і забезпечення в цілому усталеності цивільного обігу земельних ділянок доцільно було б встановити у ЗК обмеження у використанні такого способу захисту порушеного права власності як визнання право чинів недійсними і застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів стосовно подальших (окрім першої) правочинів з чужою земельною ділянкою.

З урахуванням особливостей земельних відносин та конституційного припису, викладеного у частині 5 статті 41 Конституції України автор пропонує змінити статті 146 та 147 ЗК; доповнити чинний ЗК нормою про відповідальність за шкоду, заподіяну у стані крайньої необхідності. Так в статті 147 запропоновано словосполучення „для суспільних потреб” у всіх відмінках замінити на словосполучення „з мотивів суспільної необхідності”. Оскільки диспозиція статті 147 ЗК насправді встановлює не примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, а реквізиція у разі введення воєнного або надзвичайного стану. Тому, назву вказаної статті пропонується викласти „реквізиція земельної ділянки”. Як відомо, стаття 147 ЗК передбачає відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності і обмежується двома випадками: введенням воєнного або надзвичайного стану. З врахуванням того, що стан крайньої необхідності не може