ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Воробчук Оксана Ярославівна

УДК 94 (470+571) "1914/1918"

ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ У ПОЛІТИЦІ РОСІЇ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці - 2005

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії нового та новітнього часу факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Фісанов Володимир Петрович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри

міжнародної інформації

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

Юрій Михайло Федорович

Чернівецький торговельно-економічний інститут

Київського торговельно-економічного університету,

кафедра соціально-економічних наук, професор

кандидат історичних наук, доцент

Алексієвець Леся Миколаївна

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

кафедра стародавньої і середньовічної історії,

доцент

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, історичний факультет, кафедра нової і новітньої історії зарубіжних країн (м. Київ).

Захист відбудеться 24 листопада 2005 р. о 10. годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)

Автореферат розісланий 19.10. 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.Я. Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Перша світова війна остаточно перетворила польське питання у проблему міжнародної політики. Про підтримку польських національних вимог намагались заявити політики і суспільні діячі обох воюючих таборів, проте з гаслом об’єднання усіх польських земель на першому етапі війни виступила тільки Росія. Як відомо, упродовж тривалого часу польське питання було одним з найважчих у системі російської державності. Його особлива складність полягала у тому, що воно було для Російської імперії водночас і болючою внутрішньою проблемою. Російський журналіст М. Катков ще в 1863 р. писав, що володіння Польщею — „злісна необхідність Росії”.

Отримавши більшу частину територій, населених поляками, Росія узяла на себе і більшу долю відповідальності за вирішення польського питання. Між тим, дати вичерпну дефініцію “польського питання” у контексті тодішньої європейської політики досить важко. Як міжнародна проблема воно виникло у другій половині XVIII ст. Поділи Речі Посполитої та наполеонівські війни перевели російсько-польські протиріччя із ряду зовнішньополітичних у площину внутрішньополітичних проблем імперії. Як відомо, політика Росії щодо польських земель полягала у всеосяжній інтеграції земель Речі Посполитої в імперський організм, перетворення поляків у вірнопідданих правлячої династії. Саме ці установки були центральними в урядовому баченні російсько-польського існування. Втілення їх у життя набувало різних форм – від серйозних поступок в ім’я забезпечення політичної лояльності поляків до не менш серйозних намірів – асиміляції мільйонів людей. Поляки не змирилися з участю, визначеною їм переможцями. Вони наполегливо продовжували боротися за відновлення державності і національного суверенітету.

Без вивчення польського питання в якості об’єкта і фактора внутрішньої політики навряд чи можливе осмислення дореволюційної Росії як імперії, розвиток якої суттєво залежав від взаємодії центру та периферії. Польська присутність в імперії давала про себе знати не тільки в періоди загострення національного протистояння – воно було тією постійною складовою, яка формувала внутрішню політику та менталітет державної еліти країни. Газета “Речь” у 1917 р. назвала польське питання “чутливим барометром, що показує тиск світової атмосфери, а у хитанні маятника польських настроїв відбивається кожний рух стрілки на годиннику історії сьогоднішньої війни, – війни, що відкрила перед польським народом перспективи незалежності й об’єднання”.

Підкреслимо і те, що історія дореволюційної Росії – країни з давньою традицією міжетнічних відносин не випадково і сьогодні залишається повчальною для усвідомлення всієї складності проблеми взаємин, що виникли між народами, котрі населяли її, зокрема між українцями, росіянами, поляками та євреями, а також між ними та єдиним державним центром, у контексті яких неминуче виявляються складнощі зіставлення індивідуальної свободи з правом вільного розвитку окремих національних груп. Історія польського питання в Російській імперії, якщо розглядати її у такому контексті, має багаторівневу систему вивчення – від аналізу соціально-економічних, зовнішньополітичних до релігійно-культурних і психологічних аспектів, включаючи ідеологію та практичне розв’язання польського питання на державно-політичному рівні. Дослідження політичної стратегії російських урядів щодо польського питання дозволяє, з одного боку, більш чітко зрозуміти концепцію державотворення у Росії поч. XX ст., а з іншого – особливості тактики державної влади всіх рівнів у розв’язанні тут міжнаціональних конфліктів. Не менш актуальними видаються й інші аспекти теми, а саме: позиція російської, польської громадськості, політичних партій та організацій в Російській імперії щодо польського питання у зазначений період, вплив консервативної ідеології на формування урядового курсу у цьому питанні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної наукової теми “Актуальні проблеми історії нового та новітнього часу країн Західної Європи та Північної Америки”, яка розробляється кафедрою історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (номер державної реєстрації – 94((100)”654”).

Мета і завдання дослідження. Виходячи з актуальності, ступеня наукової розробки теми, автор ставить за мету розкрити особливості політики російських урядів у польському питанні в роки Першої світової війни. Показати механізми розробки та формування урядових підходів у розвязанні польської проблеми, з’ясувати роль і вплив політичних течій, громадських організацій у цьому процесі.

Для досягнення поставленої мети визначені такі завдання:

§ Оцінити ступінь наукової розробки теми та найбільш поширені підходи до вивчення польського питання на початку XX ст.;

§ Охарактеризувати загальні тенденції та особливості політики російського самодержавства в польському питанні (1914-поч. 1917 рр.);

§ З’ясувати думську політику в польському питанні;

§ Проаналізувати бачення російськими та польськими політичними партіями шляхів розвязання польської проблеми;

§ Визначити основні напрямки політики Тимчасового уряду щодо польського питання;

§ Окреслити характерні риси реалізації національної програми більшовицького уряду щодо польських національних прагнень.

Об’єкт дослідження – внутрішня і зовнішня політика Російської держави на поч. XX ст.

Предмет дослідження – польське питання в політиці Росії в роки Першої світової війни (1914-1918 рр.).

Методи дослідження. Політика великих держав і, зокрема, Росії спричинилася до своєрідного змагання великих держав у ставленні до всього комплексу польських проблем. Політичні обіцянки пройшли певну еволюцію з обох боків по наростаючій. Тут знаходить підтвердження методологічне положення відомого військового теоретика Карла фон Клаузєвіца про те, що війна – це боротьба крайнощів, на які підштовхують один одного противники. Цей принцип спрацьовує не лише у технологічній царині, але й у сфері ідеології і політики, зокрема у прагненні воюючих сторін використати слабкощі суперника, перетягуючи на свій бік щораз більшими обіцянками польське населення.

Для розв’язання дослідницьких завдань використано загальнонаукові, соціально-історичні та конкретно-наукові методи: аналіз, синтез, проблемно-хронологічний, порівняльний, метод узагальнення, а також системний метод вивчення політичних, соціально-економічних явищ у їх розвитку та взаємозв’язках.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період Першої світової війни (1914-1918 рр.). Нижньою межею є початок Першої світової війни, а верхньою – переддень Паризької мирної конференції. Хронологічні рамки дослідження збігаються з принципово новим етапом вирішення польського питання в Росії, що було повязано з загостренням внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації.

Територіальними межами даного дослідження є сучасні території Польщі, частково України, Білорусі, котрі складали у досліджуваний період “польські” землі Російської імперії.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання: вперше у вітчизняній науці здійснено комплексний аналіз політики Росії щодо польського питання в роки Першої світової війни; простежено еволюцію поглядів і рішень офіційних кіл Росії щодо розвязання польської проблеми в ході боротьби між воюючими сторонами; на основі як опублікованих, так і неопублікованих архівних матеріалів висвітлено обговорення польського питання законодавчими установами; введено у науковий обіг широке коло оригінальних архівних джерел, документального матеріалу, що дозволило глибше зрозуміти позицію російської громадськості до польської проблеми; вперше проаналізовано польське питання у контексті більшовицької революційної стратегії у Центральній та Східній Європі.

Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що автор уперше на сучасному етапі розвитку українській історіографії намагається комплексно дослідити таку важливу історичну проблему, як політика Росії у польському питанні в 1914-1918 рр. Зокрема, проаналізовані важливі аспекти еволюції польського питання з внутрішньополітичної проблеми Російської імперії у питання міжнародної політики; по-друге, розробка даної проблематики дає змогу поглибити вивчення деяких аспектів політичної історії Росії поч. XX ст.; по-третє, фактичний матеріал, положення і висновки дисертаційного дослідження можуть використовуватися у загальних працях з історії Росії, польського народу, національної політики російського уряду, а також у навчальному процесі у вищих навчальних закладах при підготовці лекційних і спеціальних курсів, проведенні семінарських і практичних занять.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорено на засіданні кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Окремі аспекти теми доповідалися також на науковій конференції “Національно-державне відродження слов’янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 80-річчя” (Тернопіль, 2003 р.), на міжнародному науковому семінарі “Кайндлівські читання” (Чернівці, 2004).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені у шести статтях, чотири з яких опубліковано у фахових збірниках наукових праць з історичних наук, що входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (180 стор.), списку використаних джерел (369 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 210 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність. Автор визначає мету, завдання, предмет і об’єкт, а також методи дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі „Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” представлено огляд наукової літератури з проблематики дисертаційного дослідження вітчизняних і зарубіжних учених, охарактеризовано джерельну базу.

Історіографічний огляд. У попередні десятиліття польська проблема привертала увагу багатьох дослідників. Проте в історіографії висвітлювались переважно питання, пов'язані з політикою Четверного союзу та держав Антанти щодо польської проблеми. При цьому зачіпалися також сюжети щодо діяльності польських партій, громадських організацій у боротьбі за відновлення державної незалежності. Внутрішньополітичним процесам, що відбулися в Російській імперії, та їх безпосередньому впливу на політику Росії в національному питанні, зовнішній політиці в 1914-1917 рр. присвячені, зокрема, монографії В.С. Дякіна і Є.Д. Черменського, А.В. Ігнатьєва, В.С. Васюкова.

Більш суттєвий історіографічний доробок знаходимо у польських дослідників даної проблематики. Центральною тут була проблема відродження незалежності Польщі у 1918 р. Зауважимо при цьому, що об’єктивному історичному аналізу ролі Росії в здобутті поляками незалежності найчастіше заважала і важка історична спадщина більш ніж столітньої російської неволі, і гостре польсько-радянське політико-ідеологічне протистояння міжвоєнного періоду, а також суворі ідеологічні настанови соціалістичної доби. У польській історіографії 20-30-х рр. XX ст. роль і вплив Росії щодо розвязання польського питання у роки війни оцінювалися переважно негативно. У працях таких авторів, як Ст. Кутшеба здобуття Польщею незалежності трактувалося переважно як результат цілеспрямованої політики держав Антанти і США. За умов панування в країнах соціалізму марксистсько-ленінської методології питання відновлення незалежності Польщі розглядалося у контексті перемоги Жовтневої соціалістичної революції та її впливу на розвязання цього питання. Так, у працях відомих істориків Польської народної республіки В. Найдуса, І. Моленди, Є. Гользера ідеться про звязки між революційними процесами в Росії і здобуттям поляками державності і незалежності. Серед численних праць польських істориків, у яких в тій чи іншій мірі відображені окремі аспекти теми відзначимо працю Я. Паєвського, І. Спустек. Найбільш повним дослідженням політики Росії у польському питанні в роки Першої світової війни є робота В. Топорович. Основну увагу автор приділив внутрішньополітичному аспекту польської проблеми для Росії, показавши її нерозривний звязок з політичними процесами в країні і з'ясувавши при цьому позиції царського й Тимчасового урядів. Однак суспільно-політична позиція російської і польської громадськості, окремих політичних партій і течій представлена в роботі менш вдало.

Новий етап у вивченні цієї проблематики розпочався у 90-х рр. Саме тоді з’являються публікації С. Голубєва, Н. Клєймєнової. Важливий доробок у дослідження польського питання в політиці царського уряду внесла також російська дослідниця О.Ю. Бахтуріна. Нею написані декілька статей і два монографічні дослідження “Політика Російської імперії у Східній Галичині в роки Першої світової війни” та “Окраїни Російської імперії: державне управління і національна політика в роки Першої світової війни (1914-1917 рр.)”. Розширення джерельної бази вимагає проведення всебічного комплексного дослідження внутріросійських аспектів польської проблеми. Відсутність в українській історіографії узагальнюючої праці, в якій би детально простежувалась еволюція політики російських урядів і позиція громадськості щодо вирішення польського питання у роки Першої світової війни і вплинула певною мірою на вибір теми дисертації.

Джерела. Розкриття теми дисертаційного дослідження здійснювалося на основі різноманітних за походженням, змістом, значимістю та характером історичних джерел, які можна поділити на дві групи. До першої групи відносимо неопубліковані документи та матеріали Архіву зовнішньої політики Російської імперії, Санкт-Петербурзького історичного архіву, Архіву нових актів у Варшаві, а до другої – опубліковані матеріали: збірники документів, протоколи та стенограми засідань, статистичні матеріали, заяви, маніфести, програмні документи російських і польських політичних партій, а також публіцистика, преса та мемуарна спадщина.

Основним джерелом при написанні роботи стали фонди Архіву зовнішньої політики Російської імперії, зокрема фонд “Особливого політичного відділу”, “ Таємний архів міністра”. Тут містяться особливі журнали Ради міністрів щодо майбутнього устрою Польщі в 1914-1916 рр., проект створення наради про обговорення реформ у губерніях Царства Польського, проекти політичних угрупувань щодо розв’язання польського питання в інтересах російської держави.

Особливий науковий інтерес становили фонди Російського державного історичного архіву у м. Санкт-Петербурзі, де зберігається масив матеріалів з досліджуваної теми у фонді “Огляди преси, виписки і вирізки з преси”. Зокрема, тут знаходяться статті, відгуки, повідомлення польської, російської громадськості на політику царського уряду в польському питанні. Представлені також окремі справи фондів “Польські організації в Росії” та “Представництво Регентської Ради Царства Польського”, Архіву нових актів у Варшаві, що проливають світло на хід засідань російсько-польської наради, створеної за розпорядженням імператора в червні 1915 р., діяльність Ліквідаційної комісії у справах Царства Польського.

Іншу групу документів складають опубліковані джерела, котрі відображають офіційну політику царського уряду. До таких відносимо опублікований у 1926 р. збірник документів за редакцією М.Г. Валецького “Російсько-польські відносини в роки Першої світової війни”, багатотомне видання документів ”Падіння царського режиму”, підготовлене, створеною Тимчасовим урядом, Головною слідчою комісією для розслідування незаконних дій колишніх міністрів та інших посадових осіб.

Увагу автора привернули і стенографічні засідання Державної думи, які дають уявлення про те, наскільки це питання було актуальним у законодавчій палаті, які аспекти цієї проблеми порушувалися національними та політичними представництвами, з якими програмами вони виступали і яку займали позицію. Джерельну базу дослідження істотно доповнює мемуарна література, зокрема використано спогади С.Д. Сазонова, С. Трубецького, Р. Пуанкаре. Аналіз російської та польської преси, а також публіцистики дав змогу простежити політику російського уряду в польському питанні, більш ґрунтовно проаналізувати еволюцію російської політичної думки стосовно польських прагнень.

У другому розділі “Формування позиції офіційного Петрограда щодо польського питання у 1914-1917 рр. (концепції, проекти, рішення)” розглядаються особливості політики царського уряду щодо польської проблеми в роки Першої світової війни (1914 - поч. 1917 рр.) як одного з найважливіших рубежів у процесі розв’язання польської справи та у формуванні національної політики країни. У цьому контексті вагомим етапом дослідження став аналіз причин, ідейно-концептуальних засад та особливостей урядових проектів вирішення польського питання в Росії у вказаний період. Війна остаточно перетворила його в об’єкт гострої політичної боротьби ворогуючих таборів. Розрахунок Росії на швидке закінчення війни змушував її оголосити 1 (14) серпня 1914 р. Звернення до поляків за підписом великого князя Миколи Миколайовича, в якому проголошувалось об’єднання польських земель під скіпетром російського царя, “вільних у своїй вірі, мові та самоврядуванні”. Оприлюднення документа робилось з метою якомога швидше визначити можливі територіальні здобутки Росії без участі союзників. Завдання збереження лояльності польського населення змусило військове керівництво шукати у пошуках радикальні засоби впливу на настрої в Царстві Польському. І цього певним чином було досягнуто. Населення зберігало лояльність стосовно Росії аж до окупації німцями Варшави. По суті передбачено було все, крім можливого розвитку воєнних дій. Те, що війна затягнулася, змусило перенести зовнішньополітичне питання на внутрішньополітичний грунт, обговорювати долю російської частини Польщі в Раді міністрів, заспокоювати невизначеними обіцянками польську громадськість. І саме ця обставина і визначила трактування Звернення в історіографії як випадкового, необдуманого документа агітаційного характеру.

На зайнятих російською армією землях Галичини дії окупаційної адміністрації не сприяли посиленню проросійських настроїв серед поляків і стабілізації загальної обстановки на польських землях. Це і спонукало військових звернутися до уряду з ініціативою розгляду польської проблеми, яка згадом і обговорювалася Радою міністрів. Стосовно “об’єднання” польських земель яких-небудь серйозних розходжень не спостерігалося. Їх відторгнення від Німеччини й Австро-Угорщини визнавалося одним з бажаних результатів війни. Дискусії точилися лише навколо визначення характеру її автономії та часу оприлюднення відповідного акта щодо майбутнього державного устрою Польщі. При цьому намагалися не допустити перенесення обговорення цього питання на міжнародний грунт, вважаючи його суто внутрішньою справою. Питання виявилося настільки дискусійним, що обговорювалося аж до Лютневої революції. Разом з тим царським урядом скликалися наради в жовтні-листопаді 1914 р., зимою-весною 1915 р., а в червні 1915 р. було створено російсько-польську комісію. Ними розроблялися та розглядалися ряд проектів щодо розв’язання польської проблеми, але жодного не було прийнято. Незважаючи на розбіжність у поглядах, учасники засідань усе-таки виробили ряд спільних рішень: акти місцевої влади в Царстві Польському видаються одночасно російською і польською мовами; в краї зберігаються всі навчальні заклади з російською мовою викладання; межі об’єднаної Польщі повинні встановлюватися за етнографічним принципом; скасовуються обмеження діяльності католицької церкви і духовенства. Після всіх обговорень і розробок проектів єдиною поступкою, на яку пішов царський уряд, було впровадження 30 березня 1915 р. законопроекту про міське самоврядування.

1916 рік розпочався в Росії під знаком нереалізованих обіцянок. Не тільки не було реалізовано Звернення великого князя, але й утримувався попередній стан речей, який існував до втрати Царства Польського. Не бачачи від російського уряду жодних кроків, які були б зроблені для втілення в життя обіцяних реформ, представники польської буржуазії стали здійснювати інформаційно-пропагандистські та політичні заходи в Парижі і Лондоні з метою зацікавлення союзників польським питанням. Після довгих переговорів Німеччина й Австро-Угорщина у важкій для них військовій ситуації прийшли нарешті до згоди з польського питання. 23 жовтня (5 листопада) 1916 р. був опублікований маніфест двох імператорів Німеччини й Австро-Угорщини, який сповіщав про те, що на польських землях, які належали Росії, після війни вирішено “створити самостійну державу зі спадковою монархією і конституційним устроєм”, тісно пов’язаною з обома імперіями. Маніфест двох імператорів 23 жовтня означав повний провал штюрмерівської лінії в польському питанні. Урядове повідомлення з протестом з’явилася у пресі лише через дев’ять днів, до нього приєдналася і коаліція Заходу. Скликання чергової комісії під головуванням Миколи Голіцина для вироблення проекту майбутнього устрою Польщі в січні 1917 р. мало такий же результат, що і робота попередніх. І навіть якби вона прийняла певні рішення, то вони мали б лише політично-пропагандистське значення.

У третьому розділі “ Боротьба у суспільно-політичних колах Росії щодо вирішення польського питання” зосереджно увагу на боротьбі, що розгорнулася в законодавчих установах, російських і польських політичних колах. Ще до оприлюднення відомого Звернення до поляків польське коло в Державній думі заявило про те, що незважаючи на те, що польський народ розшматований на три частини, у своїх симпатіях до слов’ян складає одне ціле. При відкритті ювілейної сесії Державної думи 19 липня (1 серпня) 1915 р. (у річницю початку світової війни) І.Л. Горемикін повідомив про “волю государя” Раді міністрів: розробити проект про надання Польщі після закінчення війни “права вільної побудови свого національного, культурного і господарського життя на началах автономії”. 30 липня (13 серпня) 1915 р. польське питання вперше було поставлено на форумі Думи після відступу російської армії з Царства Польського. 38 членів Державної думи, переважно поляки, внесли законодавчу пропозицію про відміну всіх обмежувальних законів щодо поляків. Позитивне рішення у цій справі мало б для цілого проросійського напрямку, зокрема для націонал-демократів, дуже важливе політичне значення. Однак більшість Думи до пропозиції поставилася недоброзичливо, навіть ворожо. Дебати були довгими і, нарешті, пропозицію визнали за давністю знятою, обмеження для поляків були скасовані імператором лише у проходженні військової служби.

Аналізуючи позицію політичних партій відзначимо наступне. Партія Союз російського народу, – чию програму в загальних рисах проводив царський уряд в останні роки свого існування, –висловлювала свою позицію досить відверто: російська народність займає панівне становище в державному житті і в державному будівництві. Програма октябристів з національного питання була досить невизначена. У польському питанні октябристи традиційно визнавали межею можливих поступок поширення в Царстві Польському місцевого самоврядування і допущення у деяких випадках польської мови в офіційні установи. Будь-які кроки влади у бік політичної автономії вважали неприпустимими. Серед лівих російських політичних партій Група праці (трудовики) і народно-соціалістична партія (енеси), підтримували план автономії польських земель в Російській імперії. Позиція ця не змінилося і під час війни. Національна програма есерів являла собою суміш культурно-національної автономії та федерації. Однак право націй на самовизначення есери відкидали. Вони говорили про необхідність федеративного союзу Польщі, Балтійського краю, Кавказу, Білорусії, України.

Серед провідних політичних партій Російської держави тільки партія конституційних демократів сформулювала своє ставлення до польського питання. Ідеолог партії кадетів Ф.Ф. Кокошкін у записці “Про державний устрій Польщі” в листопаді 1914 р. розробив основні положення майбутнього устрою польських земель в Російській державі: Польща повинна бути виокремлена в особливу автономну одиницю з сеймом, при обов'язковій умові збереження державної єдності імперії. Кадети виступали за вирішення польського питання в рамках єдиної і неділимої Росії, відкидали ідею федеративного устрою держави. Однак слід зазначити, що партійна діяльність кадетів у польській справі у 1914- на поч. 1917 рр. була ширшою і продуктивнішою, ніж думська.

Про те, що польська справа хвилювала не тільки державні уми, але й широку громадськість, свідчила поява численної як польської, так і російської публіцистики. Тоді пропонувалися різні шляхи розв'язання даної проблеми. Так, польський публіцист Б. Шишковський та член Державної думи Д.М. Чіхачов пропонували укласти реальну унію з Польщею. Остання буде пов'язана з Російською імперією єдністю династії і союзним договором, що охоплює сферу політичних і торговельних відносин. Такий договір пропонувалося підписати після війни. Деякі автори, однак, виступали проти лінії на персональну унію з Польщею, оскільки політично полонізм, як вважали, суперечив російським державним інтересам.

Цей період відзначався також зміною настроїв серед проросійської частини поляків, ентузіазм яких після проголошення Звернення 1 (14) серпня 1914 р. змінився глибоким розчаруванням політикою царського уряду, на що вказують як російські, так і польські джерела. Перелом у польській свідомості відбувся поступово внаслідок реальної політики російського уряду в Польщі. Однак, польські політики усвідомлювали, що у випадку перемоги Центральних держав питання про об’єднання польських земель не постане, оскільки і в Берліні, і у Відні керувалися винятково тактичними цілями підтримки національного руху поляків, спрямованого проти Росії.

Четвертий розділ “Польське питання на завершальному етапі Першої світової війни” присвячений політиці Тимчасового та більшовицького урядів.

Росія стала першою великою державою, яка не витримала важкого тягаря трьох років війни. Глибока соціально-політична й економічна криза, викликана колосальним напруженням усіх сил країни, невдачами на фронтах і великими втратами, завершилася Лютневою революцією. Революція призвела до падіння самодержавства і приходу до керівництва країною нових політичних сил. З одного боку, це була Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, з іншого – Тимчасовий уряд. Орган революційної влади в країні, випередивши Тимчасовий уряд, прийняв два надзвичайно важливі документи – маніфест “До народів усього світу” і відоме звернення “До польського народу”, в якому стверджувалося, що Польща має право бути цілком незалежною в державно-міжнародних відносинах. Тимчасовий уряд офіційно не відреагував на маніфест Ради від 14 (27) березня 1917 р. Однак через декілька днів він видав два головні акти з цього питання, а саме – „Звернення Тимчасового уряду до поляків” 17 (30) березня 1917 року і акт 15 (28) березня того ж року про створення Російсько-польської комісії на паритетних началах під головуванням Олександра Лєдніцького. Звернення Тимчасового уряду носило концептуальний характер і було, по суті, урядовою програмою з польського питання. В маніфесті проголошувалось створення у майбутньому об'єднаної Польщі, яка буде пов'язана з Росією „вільним військовим союзом”. Це був перший міжнародний акт Лютневої революції, і держави Антанти могли відчути на прикладі польського питання, що хоча б ідеологічно між новою Росією і західними союзниками встановлюється „єдиний фронт.” Польська програма Тимчасового уряду цілком перекривала програму урізаної незалежності Польщі, запропоновану Центральними державами, і була спрямована проти них. Звернення Тимчасового уряду “До польського народу” завершувало собою цілий етап у розвитку російсько-польських відносин і польського питання як внутрішньо- та зовнішньополітичної проблеми. Офіційне визнання Росією права поляків на створення незалежної польської держави означало усунення останньої перешкоди на шляху до загального міжнародного визнання цього права. В першу чергу це стосувалося союзників Росії, які отримали можливість більш вільних дій у польських справах.

Важливим кроком у напрямку реалізації Маніфесту Тимчасового уряду стало створення Ліквідаційної комісії зі справ Царства Польського. Її робота, обмежуючись обговоренням важливих проблем майбутнього переустрою Польщі, майже не велася у практичній площині, що було зумовлено об’єктивними історичними умовами і суперечливою політичною ситуацією в самій Росії.

Інший етап у розв’язанні польської проблеми наступив у листопаді 1917 р. Уже в перші дні Жовтневої революції було створено передумови для розв’язання польського питання уже в новому, революційному контексті, а саме: прийнято Декрет про мир від 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., що передбачав укладення миру без анексій і контрибуцій, та Декларацію прав народів Росії. Стосовно позиції в польському питанні інших держав, які брали участь у світовій війні, то вони виглядали значно слабшими і програвали у порівнянні з вищезгаданими Декретом про мир і Декларацією. Звичайно, ці документи мали переважно декларативний і пропагандистський характер. Право націй на самовизначення Ленін і більшовицька партія завжди пов’язували з проблемою соціалістичної революції. Мова йшла не стільки про визнання права того чи іншого народу на державне існування, а лише про розв’язання національної проблеми в інтересах революційної боротьби, яка обов’язково завершиться перемогою європейської, а згодом і світової комуністичної революції.

Проте у кінці 1917-на поч. 1918 рр. більшовики лише намагалися утримати владу, проголошуючи мир без анексій і контрибуцій. Отримавши її примарну легітимацію на Другому Всеросійському з’їзді Рад, більшовики одразу ж запропонували з'їзду прийняти Декрет про мир. У ньому містилося звернення до всіх воюючих країн з закликом укласти перемир’я на три місяці і за цей час провести конференцію, щоб обговорити на ній умови укладення “демократичного миру”. Лише Німеччина погодилася з цими пропозиціями, тому ідея загального миру перетворилася на ділі в підготовку сепаратного миру. 3 березня 1918 р. більшовики підписали Брестський мирний договір, що призвів до відторгнення від тодішньої Росії Литви, Латвії, Естонії і російської Польщі. За висловлюванням Леніна, мирний договір був одним „живим маневруванням”, який розв'язував руки. Росія стала першою країною, що фактично зазнала поразки у війні. Брестський трактат значно обмежував можливість Росії впливати на вирішення польського питання, оскільки вона відмовилась від усіх прав на польські землі, які до цього часу їй належали, і тим значно посилювалась роль Центральних держав у вирішенні польської проблеми. Цей момент з формально-правового погляду був вирішальним для створення польської державності, оскільки ні декларація Тимчасового уряду, ні створена ним Ліквідаційна Комісія не визначали характер відокремлення польських земель і межі їх незалежності.

В цей час на Заході поширилися і зміцніли погляди щодо незалежності Польської держави. Переломним моментом у цьому став виступ президента США Вудро Вільсона, який запропонував власну мирну програму, більше відому як “Чотирнадцять пунктів”. Пункт XIII, зокрема, проголошував створення незалежної польської держави з включенням до неї територій з беззаперечно польським населенням, політична й економічна незалежність якої повинна гарантуватися міжнародним договором. Отже, можна однозначно констатувати, що у той період у зв’язку з відмовою більшовицького уряду в Брестському трактаті від прав на польські землі і подальшою інтернаціоналізацією польського питання, Росія остаточно зазнала поразки у його розв'язанні на свою користь.

У висновках узагальнюються основні положення і результати дослідження. Міжнародна обстановка, що стрімко загострювалася, активна політика Австро-Угорщини у польському питанні настійливо вимагали від російської дипломатії вироблення нових підходів щодо нього. Підтримкою поляків прагнули заручитися обидва воюючі табори, однак з гаслом об’єднання всіх польських земель, про яке мріяли польські політики, тоді виступила лише Росія. Про це йшлося, зокрема, у Зверненні великого князя Миколи Миколайовича. Це був акт зовнішньополітичного характеру, за допомогою якого намагалися здобути і зберегти лояльність польського населення під час війни. В основу програми вирішення польського питання була покладена ідея національного російсько-польського примирення в умовах німецької небезпеки на основі широкого політичного компромісу.

Констатовано, що консервативні кола не могли реально оцінити ситуацію, яка склалася всередині країни і на міжнародній арені. Наслідком такої позиції була небезпека переходу ініціативи у польській справі до Центральних держав і перетворення польського питання з внутрішньо-російської проблеми на міжнародну. Консервативні політичні сили фактично заблокували розробку і впровадження в життя нової російсько-польської програми, що в кінцевому рахунку призвело до втрати їх політичного впливу навіть у Царстві Польському. Російська бюрократія гальмувала прийняття конкретного рішення з цього питання й відкладала його на повоєнний період. При цьому намагалась обмежитися наданням польському краю можливості самостійно вирішувати місцеві господарські справи на зразок прийнятого положення від 30 березня 1915 р. Вкрай правим угрупованням, очолюваним Ф. Самаріним, було запропоновано, винятково в інтересах російської держави, надання Польщі самостійності. Дбаючи про великодержавні інтереси, вони були не проти пожертвувати Польщею заради збереження цілісності та єдності держави.

Доведено, що маніфест двох імператорів 23 жовтня 1916 р. означав повний провал штюрмерівської лінії в польському питанні. Офіційно оголосивши своєю метою створення об’єднаної і вільної Польщі, але не виробивши конкретної програми вирішення польського питання, російський уряд зосередив всю свою увагу на недопущення постановки польської проблеми на міжнародне обговорення. Порівнюючи урядові, суспільно-політичні проекти і варіанти можливого вирішення польського питання, які пропонувалися впродовж 1914 поч.-1917 років, можна стверджувати, що російська політична думка царської Росії еволюціонувала від впровадження у Польщі елементів місцевого самоврядування до політичної автономії. Однак до визнання права польського народу на самостійне державницьке існування вона так і не доросла.

З’ясовано, що Тимчасовий уряд не був у стані розв’язати позитивно національне питання, бо принцип самовизначення народів, що підтримувався тодішньою пропагандою, суперечив засадам “єдиної і неподільної Росії”, якими керувався уряд у політиці і практиці, у щоденному житті, реалізовуючи прагнення буржуазних кіл. Незважаючи на проголошення незалежності Польщі, Тимчасовий уряд розраховував утримати майбутню польську державу у сфері власного впливу, не відмовляючись при цьому від претензій на гегемонію у Східній Європі. Виконанню цих завдань мав сприяти згадуваний “вільний військовий союз” з Росією. Це забезпечувало Петрограду додаткові гарантії проросійської орієнтації повоєнної Польщі.

Доведено, що Росія в силу обєктивних і суб’єктивних обставин виявилася усуненою від активної участі у польських справах – внаслідок підписання з Німеччиною Брестського миру, громадянської війни, іноземної інтервенції, економічної й політичної блокади.

Вирішальну роль у подальшій інтернаціоналізації польської проблеми відіграли “Чотирнадцять пунктів” президента Вільсона, де польське питання розглядалося у контексті повоєнного розвитку Центральної та Південно-Східної Європи. З січня 1918 р. держави Антанти виступили з ідеєю утворення “санітарного кордону”, який відділив би Європу від російської анархії. Беззаперечним, на нашу думку, є те, що з укладенням Брестського миру радянська Росія остаточно була усунена від розв’язання польської проблеми.

Отже, в результаті проведеного дослідження, можна чітко виокремити у роки війни три етапи постановки і можливого розв’язання польського питання. Перший період відзначався політикою царського уряду, яка коливалася від можливості надання полякам місцевого самоврядування до планів широкої політичної автономії. Другий період, пов’язаний з добою Тимчасового уряду, який проголосив незалежність Польщі у “вільному” військовому союзі з Росією; третій період характеризувався політикою більшовицького уряду, який у Брестському договорі відмовився від російської частини польських земель, фактично передавши вирішення польського питання на суд держав-переможниць. Відродження незалежної Польської держави проголошено у листопаді 1918 р. і закріплювалось рішеннями Паризької мирної конференції в січні 1919 р. Країни Антанти вбачали роль Польщі у повоєнному світі в якості буферної зони з одного боку проти більшовизму, з іншого – проти Німеччини.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1.

2.

3.

4.

5.

6.

АНОТАЦІЯ

Воробчук О.Я. Польське питання у політиці Росії в роки Першої світової війни. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.02 – Всесвітня історія. – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2005.

У дисертації досліджуються особливості політики російських урядів у польському питанні в роки Першої світової війни. Показано механізми розробки та формування урядових підходів у розв’язанні польської проблеми, з’ясовується роль і вплив політичних течій, громадських організацій у цьому процесі.

Використовуючи численні історичні джерела і документи, автор розкриває зміст урядової ідеології щодо польського питання та механізм її реалізації. На основі систематизації фактичного матеріалу проаналізовано внутрішньо- та зовнішньополітичні фактори, що впливали на формування урядового курсу з польського питання. Досліджено особливості політичної боротьби в уряді, законодавчих установах, політичних партіях за нові пріоритети у справі розв’язання польського питання. Розкрито політику Тимчасового та більшовицького урядів у розв’язанні польської проблеми.

Обгрунтовано висновок, що політичне розв’язання польського питання царським урядом відбувалося у світлі консервативної ідеології. Тоді розроблялися різні проекти, але конкретні кроки в напрямку реалізації основних положень,