НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

ВЕРЕМЧУК ЮЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 80. 01 – 2

П’ЄСА-ПРИТЧА. ГЕНЕЗА. ПОЕТИКА

10.01.06 – теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі загального мовознавства і світової літератури Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету.

Науковий керівник -------- доктор філологічних наук, професор

Чирков Олександр Семенович,

Житомирський державний педагогічний

університет імені І.Я.Франка,

професор кафедри зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор

Гром’як Роман Теодорович,

Тернопільський державний педагогічний

університет ім. В. Гнатюка,

завідувач кафедри теорії літератури та

порівняльного літературознавства.

- кандидат філологічних наук

Свербілова Тетяна Георгіївна,

Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка

НАН України,

старший науковий співробітник

відділу компаративістики.

Провідна установа - Донецький національний університет,

кафедра теорії літератури і художньої культури,

Міністерство освіти і науки України,

м. Донецьк.

Захист відбудеться 12 грудня 2005 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ – 1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ – 1, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “11” листопада 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У світовій художній літературі другої половини двадцятого століття інтерес до жанру притчі значно посилився. Визначальною особливістю такого зацікавлення стала тенденція до використання притчі як складової частини у творах різноманітних жанрів. Йдеться, насамперед, про появу роману-притчі, повісті-притчі, оповідання-притчі, новели-притчі у прозі, а також п’єси-притчі у драматургії. Активна зацікавленість притчею дала підстави для того, аби виокремити притчевість як літературознавче поняття, під яким розуміють „використання у творі художньої літератури поетики притчі” Клим’юк Ю. Притчевість // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2001. – С.446.. Однак, попри значну поширеність явища у літературі, вивчене воно, на нашу думку, недостатньо, хоча певні кроки у напрямку дослідження особливостей сучасної притчі та її модифікацій, безсумнівно, зроблені.

В основному автори існуючих на даний час літературознавчих розвідок, присвячених різноманітним аспектам вивчення модифікацій притчі, обмежують рамки дослідження певним хронологічним періодом процесу літературного розвитку або ж використовують як матеріал для вивчення спадщину тієї чи іншої національної літератури Див.: Бочаров А.Г. Литература и время. – М., 1988; Ильина М.Е. Структурно-семантические и композиционные особенности текста притчи (на материале американской л-ры XVII-XXвв.). Автореф. дис…канд. филол. наук. – Львов, 1984; Товстенко О.О. Идейно-художественные особенности современной притчи (на материале западно-европейской прозы). Автореф. дис…канд. филол. наук. – Киев, 1989; Колодій О.І. Притча і притчевість в українській літературі 70-80х рр. ХХ століття. Автореф. дис... канд. філол. наук. – Київ, 2000.

.

Слід зауважити, що функціонування притчі в сучасній драматургії в зв’язку з особливостями міжродового синтезу вивчені значно менше, ніж прозові модифікації цього жанру. Незважаючи на те, що п’єса-притча перетворилася на один із найчастіше використовуваних жанрів у сучасній драматургії, вона до цього часу не стала об’єктом монографічного дослідження. Більше того, сьогодні існує ряд проблем, достатньо вагомих для осмислення п’єси-притчі, які дозволяють говорити про практичну недослідженість або, точніше кажучи, незначну дослідженість питання.

Перш за все, зауважується нечіткість термінології у визначенні назви жанру. Так, у деяких існуючих працях прослідковується паралельне вживання кількох понять на позначення одного й того ж явища. А.С.Близнюк Близнюк А.С. Притчово-алегоричний напрям в епічній драмі. Дис.... канд. філол. наук. – Житомир, 1995., оперуючи поняттям „драма-притча”, вживає й термін „п’єса-притча”. У тому ж дослідженні виділяється п’єса-парабола як жанр, окремий від п’єси-притчі.

О.В.Журчева у праці „Жанрові та стильові тенденції у драматургії ХХ століття” Журчева О.В. Жанровые и стилевые тенденции в драматургии ХХ века: Учебное пособие. – Самара: Изд-во СамГПУ, 2001.

присвячує п’єсі-притчі окремий розділ. Авторка розглядає п’єсу-притчу як явище, що цілком закономірно виникло в результаті пошуків авторами нових засобів суб’єктивного перетворення об’єктивної реальності. Більше того, О.В.Журчева вдається до аналізу факторів, в тому числі й позалітературних, які сприяли активному використанню жанру притчі у драматургії сучасності.

Існують також праці, в яких студіювання тих чи інших аспектів функціонування п’єси-притчі здійснюється у різноманітних контекстах: скажімо, в ході вивчення процесу синтезу жанрових форм у драматургії (В.Фролов „Судьбы жанров драматургии” Фролов В. Судьбы жанров драматургии. – Москва, 1979.) чи при розгляді творчості окремого драматурга (Г.Андерс у „Бутті без часу” “Being without Time: On Beckett’s Play Waiting for Godot” by Gьnter Anders. Originally published in Neue Schweizer Rundschau (January 1954). Translated by Martin Esslin and revised by the author.

аналізує притчу С.Беккета „Чекаючи на Годо”). У статті О.С.Чиркова „Драма-парабола (драма-притча)” Див.: Чирков О. „Драма-парабола (драма-притча)” // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2004. – С. 157. вперше за поняттям закріплено статус терміна, оскільки раніше жоден літературознавчий словник не давав визначення цього жанру, хоча, як було сказано, саме поняття „драма-притча” (п’єса-притча) існувало і неодноразово використовувалося в окремих дослідженнях та статтях. По-друге, у статті засвідчено синонімічність термінів „драма-притча” та „драма-парабола”, що, на нашу думку, має принципове значення, оскільки дозволяє вибудувати чітку концепцію еволюції жанру від середньовіччя до ХХ століття, коли п’єса-притча постає у своїй самодостатності та естетико-художній довершеності.

Ось чому на часі літературознавче дослідження, яке, з одного боку, підсумовує та узагальнює накопичений раніше матеріал, а з іншого – прокладає нові шляхи у з’ясуванні питання генези та еволюції жанру п’єси-притчі та своєрідності її поетики. Справа в тому, що в сучасному літературознавстві (на нашу думку) поки що відсутні дослідження, в яких п’єса-притча розглядається як цілісне явище – жанр, характерний для драматургії двадцятого століття. Дане дисертаційне дослідження є спробою заповнити існуючу прогалину.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась протягом 2000-2004 років на кафедрі загального мовознавства і світової літератури Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету. Обраний напрямок дослідження пов’язаний з комплексом літературознавчих досліджень, які проводяться на кафедрі загального мовознавства і світової літератури РІС КСУ за темою „Теорія та історія світової драматургії”.

Об’єктом дослідження стали п’єси-притчі українських та зарубіжних авторів (Кобо Абе, Вуді Аллена, Ж.Ануя, Ф.Аррабаля, С.Беккета, Б.Брехта, В.Винниченка, Г.Горіна, Ф.Дюрренматта, Е.Йонеско, А.Камю, С.Мрожека, Е.Радзинського, Ж.П.Сартра, Т.Стоппарда, Т.Уайлдера, М.Фріша, Є.Шварца, Б.Шоу). До аналізу також залучалися твори інших жанрів, у яких зауважено ті чи інші прикмети п’єси-притчі, що дало змогу прослідкувати розвиток та становлення жанру (окремі п’єси Лесі Українки, І.Карпенка-Карого, М.Метерлінка, О. Блока, Л. Андреєва).

Предметом дослідження є процес виникнення, розвитку та утвердження п’єси-притчі у світовій драматургії (генеза) та своєрідність поетики творів цього жанру.

Мета дослідження - простежити процес еволюції п’єси-притчі від появи її генотипу в сакральних текстах до оформлення у якості самостійного жанру на межі ХІХ-ХХ століть, а також виявити і описати особливості поетики п’єси-притчі.

Мета дисертаційного дослідження передбачає реалізацію таких завдань:

· проаналізувати (в ключових аспектах) сакральні тексти і виявити в них приклади синтезу драматичного начала та притчевого компоненту;

· простежити процес трансформації притчевих сюжетів у драматургії доби середньовіччя;

· встановити етапи розвитку п’єси-притчі;

· виявити основні ознаки жанру;

· встановити особливості сюжетобудови п’єси-притчі;

· визначити провідні елементи поетики жанру та особливості їхнього функціонування.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці українських та зарубіжних дослідників у галузі загальної поетики, теорії літератури та теорії драми, зокрема С.Абрамовича, Р.Волкова, М.Гіршмана, Д.Затонського, О.Чиркова, Е.Бентлі, А.Бочарова, Б.Зінгермана, Н.Павлової, В.Седельника, В.Фролова, В.Халізєва.

Наукова новизна дослідження обумовлена тим, що вперше в українському літературознавстві в діахронному зрізі простежено процес виникнення п’єси-притчі, генотип якої виявляється в сакральних текстах. З огляду на це прослідковується його (генотипу) поступова модифікація аж до оформлення п’єси-притчі як самостійного жанру. У ході такого аналізу вперше визначено етапи розвитку п’єси-притчі, а також значущість кожного з них для її жанрового становлення. Пропонується концепція походження та еволюції п’єси-притчі. У дослідженні поетики визначено комплекс основних диференційних ознак п’єси-притчі, описано специфіку тематичного діапазону і її зв’язок із загальним характером творів. Особливої ваги набуває питання сюжетобудови, в межах якого визначаються різновиди притч в залежності від первинності використання матеріалу твору (п’єса-притча з оригінальним сюжетом та п’єса-притча із запозиченим (повністю чи частково) сюжетом). Дисертація є першою літературознавчою розвідкою, в якій описується дворівнева структура сюжету п’єси-притчі. На основі системного і цілісного аналізу зразків п’єси-притчі виявлено умовне розщеплення її (п’єси-притчі) сюжету на зовнішній та внутрішній і з’ясовано роль кожного сюжетного рівня в процесі втілення авторського бачення твору. Значна увага приділяється дослідженню художніх засобів реалізації загальної концепції п’єси-притчі. Вперше описуються провідні організуючі елементи творів цього жанру та їхня здатність в комплексі визначати особливості поетики. Досліджуються, зокрема, своєрідність функціонування метафори та алегорії, природа дидактичного компоненту, а також специфічний характер впливу п’єси-притчі на реципієнта. У контекст дослідження включено твори авторів, що традиційно належать до різних стильових напрямків, в тому числі й ті, що з’явилися в останні десятиліття; таким чином забезпечено широту погляду на існування феномену п’єси-притчі у світовій літературі.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть використовуватися при укладанні курсів з історії української літератури, з історії зарубіжної літератури, з теорії літератури, а також у спецкурсах.

Апробація результатів дослідження. Основні тези дисертаційного дослідження апробовані у виступах на щорічних наукових звітних конференціях професорсько-викладацького складу Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету (2002-2004р.), V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002), Міжнародній науковій конференції „Актуальні напрями слов’янської та романо-германської філології” (Рівне, 2003), Всеукраїнській науковій конференції „Література та літературознавство: історія і сучасність” (Житомир, 2004) та міжвузівському науковому семінарі „Терміносистема слов’янського літературознавства” (Луцьк, 2005). Найголовніші положення дисертації викладені в семи публікаціях у наукових збірниках.

Дисертацію було обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні кафедри загального мовознавства і світової літератури у Рівненському інституті слов’янознавства Київського славістичного університету 22 березня 2005 року.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (182 позиції). Повний обсяг дисертації – 211 сторінок машинопису. Основний текст – 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету та завдання; вказано на наукову, теоретичну та практичну вагу отриманих результатів.

У першому розділі „Генеза п’єси-притчі” розглядається процес еволюції п’єси-притчі, що починається синтезом драматичного компоненту з притчевим началом у сакральних текстах і завершується утвердженням самостійного жанру в літературі ХХ століття.

У п. 1.1. „П’єса-притча як об’єкт літературознавчого дослідження” – подається огляд праць, у яких вивчається феномен п’єси-притчі. Наголошено, що в сучасному літературознавстві жанр п’єси-притчі лишається мало дослідженим. Зауважено, що існує термінологічна неузгодженість. Вона виявляється у багатоваріантності термінів, що перебувають у вжитку, а саме: драма-притча, п’єса-притча та „negative parable”. В результаті проведеного аналізу з багатьох варіантів обирається термін „п’єса-притча” як робочий для даної дисертації.

У п’єсі-притчі драматичне начало, власне дієвість, ослаблене. Перебіг подій не знаходиться у центрі авторської уваги. Основним є процес співмислення митця та реципієнта, спрямований на опрацювання проблеми твору на онтологічному рівні. Тому п’єса-притча розповідає про події, а не відтворює їх. З огляду на це особливого значення у п’єсі-притчі набуває оповідний компонент, а сама вона посідає чільне місце в жанровій системі епічної драми та драматургії парадоксу. Термін „п’єса” має досить широке тлумачення, оскільки виступає як „формальне, узагальнююче поняття, яке вказує на приналежність художнього твору до будь-якого драматичного жанру” Близнюк А.С. П’єса // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2004. – С. 409.. Тому, на нашу думку, він найточніше з усіх існуючих передає особливості форми та змістового наповнення жанру.

У п. 1.2. – „Біля витоків п’єси-притчі” – з’ясовується питання походження жанру. З цією метою аналізуються сакральні тексти Біблії та Агади.

П’єса-притча виникла в результаті процесів міжжанрової дифузії, які особливо активізувалися у двадцятому столітті. Серед причин можемо назвати прагнення митців відшукати такі форми художнього відображення дійсності, які були б здатні показати складність життя та його неоднозначність. Чи не найважливішим завданням мистецтва слова стало привернути увагу людини до її ж власного буття та примусити усвідомити необхідність глобальних змін.

З іншого боку, до створення п’єси-притчі призвели щонайменше два суттєвих процеси: драматизація епосу та епізація драми. Мало не від самого початку ключовим моментом у цих процесах стало використання у канонічній притчі елементів як суто драматичних, так і епічних у своїй основі. На нашу думку, п’єса-притча в європейській літературній традиції виникає не як результат розвитку тенденцій, закладених в античній драмі, а як підсумок літературно-художніх тенденцій, що містяться в Біблії. Адже саме у притчах цієї сакральної книги можна спостерігати процеси драматизації епосу, а власне притчевий компонент набуває тут яскравого драматичного забарвлення.

Священні книги різних релігій світу, зокрема й Біблія, стали тим джерелом, в якому відбулося утвердження жанру притчі в його, так би мовити, канонічному вигляді. У сакральних текстах притча – це оповідь з обов’язковим повчальним висновком, спрямована на доведення певної тези. Притча тяжіє до розробки проблем світоглядного, філософсько-буттєвого характеру, а тому її важливими прикметами є універсальність звучання, надсоціальний та надчасовий характер. Специфіка функціонування канонічного жанру полягає в тому, що він завжди, за словами С.Аверинцева, виступає „у деякому контексті” Аверинцев С.С. Притча.// Краткая литературная энциклопедия. – В 9т. – т. 6. – М., 1971. – С. 20.

: на основі конкретних життєвих ситуацій у традиційних притчах пояснюються складні поняття. Саме з цим пов’язані афористичність та експресивність притчі.

У Біблії досить виразно прослідковуються тенденції драматизації притчевих оповідей, що дає підстави розглядати цей сакральний текст як першоджерело появи п’єси-притчі. У своєму твердженні ми спираємось на той факт, що біблійні притчі у переважній більшості містять потужний драматичний компонент. Сюжет кожної притчі побудований навколо однієї гострої конфліктної ситуації, яка обов’язково знаходить вирішення у ході розвитку дії, а тому драматизм закладений вже в самій природі цього жанру. У даному випадку йдеться про драматизм внутрішній, що полягає в існуванні дисгармонії, на подолання якої і спрямовано сюжет притчі. Незважаючи на те, що притча за визначенням є оповідним (епічним) жанром, зіткнення персонажів розв’язується, як правило, з відчутним залученням художніх можливостей драми. Про це свідчить як велика питома вага діалогу (через який, власне, і реалізується розвиток дії), так і відсутність описів у біблійних оповідях, епізодичність та допоміжне значення мови автора та використання певних структурних особливостей драматичного твору (Соломонів суд, Притча про блудного сина у Біблії; Каїн та Авель в Агаді). Наявність таких елементів, як пролог та епілог, а також чіткий розподіл на дії наводить на думку про деяку спорідненість біблійної притчі з драмою (Книга Йова, Пісня над піснями у Біблії). Також неодноразово спостерігається наявність у текстах груп персонажів, що сприймаються як одна дійова особа і вступають у розмову з головним героєм оповіді: дають поради, коментують події та висловлюють ставлення до них (Самсонова смерть, Книга псалмів, Пісня над піснями у Біблії; Каїн та Авель в Агаді). У даному випадку йдеться про очевидну спорідненість таких груп персонажів з хором, присутність якого була обов’язковою згідно законів античної драми.

Від традиційної драми драматичні структури священних текстів відрізняються тим, що в останніх важливу роль відіграє оповідний компонент. Подієвий складник у них ослаблений, а подекуди зовсім відсутній. Ряд подій замінюється низкою повчань-розповідей. Іншою формою реалізації драматичного начала у сакральних текстах є зародження ліричної драми (Пісня над піснями). На перший план висувається емоційно-подієвий ряд, що спрямовується не на втілення конфлікту, а на розкриття волевияву героїв.

Поява драматизаційних тенденцій у притчевому середовищі, яким є Біблія, може мати й суто утилітарне значення. Поєднання притчевого компонента та драматичного начала є цілком природнім, закономірним та логічним явищем. Внутрішні можливості для його виникнення містяться у визначенні жанру притчі, яка створювалась для підтвердження і тлумачення певної релігійної тези, що мала бути донесена до свідомості людини. Метою притчі є не стільки точний переказ певних подій, скільки відкриття глибокої вічної істини. Драматизація є найбільш дієвою формою впливу на людину, а тому якомога краще підходить для вирішення тих завдань, що стоять перед притчею.

Біблія як пам’ятка літератури є цікавою ще й з огляду на контамінацію використаних у ній жанрів та стилів. Йдеться не лише про сплетіння епічних та драматичних елементів у межах твору, що спричинило появу притчевої за своїм характером драматургії. Синкретизм біблійних оповідей призвів до того, що вони стали середовищем, в якому з’явилися прообрази окремих міжродових утворень та жанрів, наприклад, ліричної драми, монодрами і, звичайно ж, п’єси-притчі.

У п. 1.3. – „Від літургійної драми до п’єси-притчі” – розглядаються ключові етапи виникнення жанру: використання притчі у драмах середньовічного релігійного театру; притчеве освоєння дійсності у творах драматургів на межі ХІХ-ХХ століть та оформлення жанру п’єси-притчі у драматургії Бертольта Брехта. Відзначається, що п’єса-притча постала як результат поступового проникнення притчевого начала до драми в тривалому процесі внутрішнього розвитку літератури.

Засвоєння канонічної притчі у драматургії відбувалося двома шляхами. Перший шлях полягає в тому, що притча використовується як основа драматичного твору. В жанрах середньовічного релігійного театру спостерігаємо розвиток започаткованих у сакральних книгах, зокрема в Біблії, тенденцій створення притчевої драматургії. У літургійній та напівлітургійній драмі, міраклі, містерії, мораліте, а також у шкільній драмі притчевий компонент продовжує домінувати на рівні змісту. Матеріалом для драматизації ставали саме біблійні притчі, оскільки вони містили необхідні для релігійної драми передумови: стислий і простий сюжет, легкість його інтерпретації, домінування дидактизму. Позаісторичність притчі сприяла тому, що її сюжет міг бути адаптований до відповідних історичних умов. Все це додавало релігійній драмі конкретики, необхідної для донесення універсальних істин, викладених у сакральному тексті. З тією ж самою метою до творів включалися епізоди побутового характеру. На наш погляд, саме в середньовічній релігійній драмі (особливо в жанрах міраклю та мораліте) з’являється один з основних механізмів функціонування майбутньої п’єси-притчі: універсальна істина доноситься до реципієнта за допомогою розповіді про одиничний випадок, що спонукає зробити цілком конкретні висновки, які, в свою чергу, згодом набувають загальнолюдського змісту. Через дію цього механізму реалізується параболічна структура п’єси-притчі.

Спочатку повчальна тональність твору спрямовувалась на пропагування догматів виключно релігійного характеру. Згодом використання потенціалу того чи іншого жанру драматургії в сполученні з притчевим наповненням стало значно ширшим ------ релігійна драма перетворилася на інструмент для формування норм поведінки, що не обмежувались виконанням церковних приписів, а тому біблійні настанови розширюються до світоглядних істин. Власне кажучи, перехід від тлумачення релігійної доктрини до порушення морально-етичних проблем людського існування є знаковим у процесі становлення п’єси-притчі. В межах релігійної тематики з’являються окремі питання, що вимагають залучення мислительної діяльності людини, а не лише безумовного сприйняття. У п’єсі-притчі вся ілюстративність та очевидність викладу відійде у підтекст та надтекст, проте їх розуміння певною мірою передбачає повернення до жанрів середньовічної драматургії. П’єса-притча акумулювала елементи міраклю, містерії, мораліте, літургійної та шкільної драми, які багато в чому визначили її специфіку.

Наступний етап становлення п’єс, притчевих за своєю сутністю, пов’язаний з проникненням притчевого компоненту до усталеної драматургійної структури (параболізація драми). Засвоєння притчі відбувається як на рівні змісту, так і на рівні форми драматичного твору. Це виявляється в посиленій увазі до морально-етичних проблем універсального значення. Події та персонажі моделюються, аби слугувати послідовному розкриттю концепції світобачення автора твору. Спостерігається своєрідна трансформація двокомпонентної структури притчі. Вона полягає в тому, що на місці прикладу і пояснення канонічної притчі з’являються конкретний життєвий випадок та його інтерпретація на буттєвому рівні. Більше того, така інтерпретація відбувається за активної участі реципієнта.

Сама по собі традиційна притча в драматургії цього часу не зустрічається. Функцію притчевого начала перебирає на себе символ або дещо інше, що несе певний підтекст, елемент інакомислення, інакомовлення. Особливо помітним процес параболізації драми стає на межі ХІХ та ХХ століть, яскраво виявляючись у творчості Моріса Метерлінка, Олександра Блока, Леоніда Андреєва та Лесі Українки. Переживаючи період руйнації усталеної системи суспільного життя і не отримуючи натомість нової моделі, творчий розум щоразу звертався до жанрів, що найкраще відповідали прагненням розкрити власне бачення проблеми. Притча, як правило, використовується для доведення тез про справедливість тієї чи іншої концепції буття. Вихід на рівень морально-філософської проблематики став тим джерелом, в якому мали зароджуватися універсальні цінності вищого, духовного порядку, що наблизили б людину до відкриття таємниці істинного сенсу буття та до гармонії взаємного розуміння людини та світу. Зокрема, у взятих до розгляду творах Л. Андреєва („Життя людини”, „Цар Голод”, „Анатема”), О. Блока („Троянда та хрест”, „Балаганчик”), М. Метерлінка („Сліпці”, „Непрохана”, „Там, всередині”, „Синій птах”), І. Карпенка-Карого („Розумний і Дурень”) окреслилося коло проблем, що розроблялися в творчості багатьох митців, в тому числі й драматургів.

Однією з характерних особливостей жанру притчі є існування двох змістових рівнів: конкретного прикладу та його розширеного пояснення. Така двоплановість знаходить вияв у згаданих творах: зображені події та персонажі є конкретним втіленням ідей. З неоднозначності тлумачення творів з’являється і своєрідна двоплановість часу. Дія, згідно законів драми, відбувається перед очима глядача (читача), тобто в теперішньому часі, однак не вичерпується ним, а проектується на значно довші відрізки часу, а тому сприймається як одна з ланок у ланцюгу історії людства. І герої, і читачі відчувають себе включеними в нескінченний хід часу. Таким чином досягається ефект повторюваності подій та ситуацій морального чи етичного вибору. Спільною характеристикою персонажів є їхня неусталеність, несамоцінність, адже вони – персоніфікації авторських або чиїхось інших способів світосприймання. В такому абстрактному зображенні герої наближаються до притчевих, оскільки останні теж слугують лише вираженню певної ідеї. Однак якщо в притчі часто протиставляються дві полярні концепції і персонажі займають протилежні за своєю суттю позиції, то в згаданих п’єсах героям протистоїть світ як такий.

Поява творів подібного характеру засвідчила подальший розвиток тенденції до використання притчевих елементів у драматургії. У взятих до розгляду п’єсах притчевість увійшла до драматургійної структури, що й призвело до своєрідної параболізації драми. Виявляється це в розробці питань, що перебувають на перетині площини суто літературного, художнього інтересу з філософським поглядом на наріжні проблеми буття, тобто йдеться про своєрідне зближення філософії та літератури в межах драматичного твору. Вона також знаходить свій вияв у розширенні та поглибленні конфлікту аж до протиставлення людини з одного боку та світу з іншого; у вміщенні героя в поза- та надсоціальне середовище, чим підсилюється універсальне звучання п’єс; у зображенні персонажа як узагальненого образу, свого роду символу, в якому втілено певну світоглядну концепцію; у наявності обов’язкового другого плану п’єси, який створюється за допомогою підтексту та інших засобів і є насправді смисловим центром твору. Обов’язкове для притчі моральне повчання заступається впливом на інтелект читача, щоб збудити в ньому прагнення разом з автором думати над вирішенням поставленої проблеми замість очікування готових висновків та інструкцій.

У драматургії Лесі Українки об’єдналися дві знакові для даного дослідження тенденції: драматизація притчі (що, як зазначалося, започаткувалась у Біблії) та параболізація драми (що спостерігається у творах М.Метерлінка, О.Блока, Л.Андреєва). Це одна з особливостей, яка вирізняє Лесю Українку з-поміж сучасників. Зміст її творів набагато ширший та глибинніший, ніж той, що на перший погляд читається в п’єсах. Досліджувані драматичні твори Лесі Українки („На полі крові”, „Одержима”, „Адвокат Мартіан”, „Кассандра”, „В катакомбах”, „Йоганна, жінка Хусова”) можуть вважатися притчевими і є попередниками п’єси-притчі ХХ століття.

В таких драмах проблематика не обмежується питаннями, актуальними для конкретної історичної доби, а наближається до універсальних тем. Реалізація художньої ідеї передбачає спрямування розумової діяльності реципієнта на осмислення та аналіз авторської думки. Спостерігається повернення до релігійної тематики, в межах якої розробляються одвічні проблеми людства. Однак принципи та умови використання матеріалів сакральних текстів мають свою специфіку: тема опрацьовується на якісно іншому рівні. Притчеві мотиви, що лежать в основі сюжетів таких творів, зазнають переосмислення, в ході якого можливе оголення наявних у них суперечностей та зміщення акцентів у площині тлумачення змісту. Притчеподібна драматургія тяжіє до неоднозначності висновків та оцінок, а тому передбачає активну роль читача у рецепції твору.

У царині форми твори притчеподібної драми відзначаються рядом особливостей. В них спостерігається переважання оповіді над власне дією, а використання відомих мотивів, зокрема біблійних, дозволяє уникнути відтворення подієвого ряду. У зв’язку з цим збільшується питома вага монологів у порівнянні з діалогічним мовленням. Кожен персонаж постає як втілення певної концепції, яка розкривається автором у творі. Тому дійові особи зображуються узагальнено, а конфлікт виникає навколо однієї вихідної тези.

Утвердження п’єси-притчі в епічній драматургії пов’язується з ім’ям Б.Брехта. Як показало дослідження, п’єса-притча не є застиглою структурою, вона продовжує розвиватися, набуваючи нових особливостей. Спостерігається, зокрема, посилена інтелектуалізація змісту та значне використання підтексту, надтексту та інтертексту. Однак п’єси-притчі Бертольта Брехта лишаються зразком творів цього жанру і представляють, так би мовити, його класичну модель. Йдеться, зокрема, про „навчальні п’єси” („Lehrstьcke”).

На цьому етапі становлення виробляються основні принципи функціонування п’єси-притчі. Кожен твір жанру передбачає існування чітко визначеної тези, для розкриття суті та доведення істинності якої й створюється п’єса-притча. Використовується структура канонічної притчі, що вимагає наявності двох складових частин: приклад (одиничний випадок) та його тлумачення на узагальненому рівні. Інтерес Б.Брехта до притчі був зумовлений дидактичною природою цього жанру, його універсальним характером, проте в своїх п’єсах драматург суттєво змінює змістове наповнення компонентів канонічного жанру. Перш за все, у п’єсах-притчах Б.Брехта спостерігається порушення класичного співвідношення між прикладом та мораллю. Пояснення часто виступає як цілком протилежне до того, що могло виникнути з сюжету твору. П’єси-притчі зберігають загальнолюдське звучання, однак це досягається не за допомогою розробки конфліктної ситуації на позаісторичному та позасоціальному тлі, а за рахунок активного використання Б.Брехтом прийомів умовності, таких як гротеск, парадокс, схематизм у зображенні персонажів, розширення часу та місця події, умовний характер дії. Навіть якщо події п’єси відбуваються в конкретному соціально-історичному середовищі, вони сприймаються як універсальні, тобто такі, що можуть трапитися будь-де і будь-коли.

Важливою для жанрового оформлення п’єси-притчі особливістю є своєрідний вияв катарсису в притчах Брехта. Драматург прагне досягти потрясіння насамперед інтелектуальної, а не емоційної сфери реципієнта. З метою реалізації поставленого завдання Б.Брехт кардинально змінює характер драматичного твору і провідну роль у п’єсах-притчах відводить епічному началу. Це передбачає, що розповідь про події домінує над власне дією, а подієвий ряд не є самоцінним. Така особливість, разом з використанням прийому очуження матеріалу, дозволяє позбутися ілюзії достовірності зображеного в творі. Митець привертає увагу до порушеної проблеми та спонукає реципієнта до співмислення і пошуку шляхів її вирішення. У творчості німецького драматурга визначається комплекс основних атрибутивних ознак п’єси-притчі та відбувається її оформлення та утвердження як жанру епічної драматургії.

У другому розділі -----------–--„Своєрідність поетики п’єси-притчі” – визначаються основні елементи поетики жанру та досліджуються особливості їхнього функціонування у п’єсі-притчі.

У п. 2.1. – „Основні ознаки жанру” – зауважується, що попри очевидну різноманітність творів, що називаються п’єсами-притчами, об’єднання їх у межах цього жанру відбувається на основі спільності ряду ознак, які й визначають його (жанру) специфіку. До найважливіших жанрових прикмет п’єси-притчі належить специфіка тематичного діапазону (переважно морально-етична проблематика), універсальне звучання та філософічність, позачасовий та позаісторичний сюжет, концептуальність, інтелектуалістичність.

Побудова сюжету п’єси-притчі теж має свої особливості. П’єса-притча, як правило, базується на алегорії, метафорі або символі, а подекуди й на поєднанні цих прийомів. Алегорія та метафора використовуються для зображення універсального в певному образі чи явищі. Вони створюють прихований план

оповіді: поглиблюють сказане і надають йому додаткового змісту. Наповненість п’єс індивідуально-авторськими символами активізує розумову діяльність читача, спонукає до розгадки смислових пластів твору. Сюжет може базуватися на запозиченому матеріалі („Мухи” Ж.П.Сартра, „Антігона”, „Евридика” Ж.Ануя) або ж бути оригінальним („Голомоза співачка”, „Носороги” Е.Йонеско, „Андорра”, „Бідерман та палії”, „Санта-Крус” М.Фріша). У першому випадку „чужий” сюжет (протосюжет) може зазнавати великих або зовсім незначних змін, але обов’язковою умовою є наповнення протосюжету новим змістом у відповідності з авторською концепцією.

Для побудови сюжету п’єси-притчі використовується принцип параболи: після розповіді про певні події автор ніби віддаляється від дійсності і осмислює її в глобальному масштабі, надає конкретним для даного твору фактам загальнолюдського значення, а потім повертається до початку, щоправда, на вищому, узагальненому рівні. Таким чином, п’єса-притча передбачає існування двох сюжетів – зовнішнього та внутрішнього – і сприймається одразу в двох планах.

У п. 2.2. – „Особливості сюжетобудови” – досліджується специфіка сюжетної організації п’єси-притчі.

Традиційні компоненти структури канонічної притчі (приклад та його інтерпретація на універсальному рівні) в п’єсі-притчі зазнають трансформації. В п’єси-притчі виокремлюється два рівні – зовнішній та внутрішній. Зовнішній сюжет – це безпосередня розповідь про події, що відбуваються в ході розвитку конфліктної ситуації твору. Внутрішній – інтерпретація зображуваного, що виникає в результаті співмислення автора та читача. Зовнішній сюжет є відкритим, він утворений низкою подій у п’єсі, а внутрішній – це те приховане, адресоване глядачеві (читачеві), що потребує роздумів та рішень. Таке розмежування є умовним, оскільки саме смислова і структурна єдність сюжетів творить п’єсу-притчу. Проте факт існування таких рівнів є надзвичайно важливим для з’ясування механізму функціонування жанру. У такий спосіб виявляється складність змістової та композиційної організації п’єси-притчі.

На матеріалі аналізу п’єс „Антігона” Ж. Ануя та „Гостина старої дами” Ф. Дюрренматта виявлено, що існує два способи створення зовнішнього сюжету п’єси-притчі. Один з них – використання відомих літературних сюжетів. В такому випадку „чужий” матеріал виступає як протосюжет. Він зазнає трансформації, кінцевим результатом якої може стати наповнення протосюжету невластивим йому в першоджерелі значенням. Традиційний сюжет набуває функцій певного символу, що має позачасове значення” Новобранець О. Б. Драматургія обробок: Основні риси і специфіка жанротворення: Навчально-методичний посібник. – К., 1998. – С. 6., а тому вже містить

притчевий компонент і виступає в ролі реально існуючого факту, на базі якого твориться будь-яка притча. Другий спосіб спостерігається в п’єсах-притчах, що мають у своїй основі оригінальний матеріал. Тоді об’єктивна дійсність виконує функцію зовнішнього по відношенню до літературної реальності сюжету. Такий зовнішній сюжет є результатом суб’єктивного перетворення дійсності драматургом. Оскільки сюжет будь-якої п’єси-притчі не є самоцінним, а виступає як засіб розкриття її концепції, він часто насичується елементами умовності, інакомовлення, ґротеску, фантастики, що сприяє виходу на універсальний рівень осмислення проблеми.

Зовнішній сюжет виступає основою внутрішнього, тобто виконує роль одиничного випадку (за аналогією до прикладу в канонічній притчі). Переосмислення матеріалу призводить до виникнення надтекстових паралелей. Цим поглиблюється сприйняття п’єси-притчі як явища драматургії: їй надається вага особливого погляду на світ, в якому художнє бачення автора поєднується з філософськими ідеями його епохи. Таким чином, виникають умови для очуження матеріалу, що, в свою чергу, в творі дозволяє перевести буденне на загальний буттєвий рівень.

Внутрішній сюжет п’єси-притчі створюється за допомогою надтексту, використання символів, прийомів метафоризації та алегоризації. Обов’язковою умовою його існування є інтеграція генеруючого потенціалу драматурга та мислительної діяльності реципієнта. Внутрішній сюжет виконує функцію смислового осередку п’єси-притчі. У ньому конкретні проблеми, окреслені на зовнішньому рівні, поглиблюються, набувають універсального звучання та осмислюються в загальнолюдському масштабі. Розщеплення сюжету п’єси-притчі лежить в основі механізму її функціонування і засвідчує складність та синтетичну природу жанру.

У п. 2.3. – „Міметична основа п’єси-притчі” – на прикладі аналізу „Носорогів” Е.Йонеско й „Андрокла та лева” Б. Шоу досліджується природа та особливості основи п’єси-притчі.

Будь-яка канонічна притча має життєву основу і утворюється поєднанням прикладу та його тлумачення. Аналогічний висновок справедливий і щодо п’єси-притчі. Своєрідність творів цього жанру полягає в тому, що видимим лишається саме приклад, а тлумачення, узагальнення та висновки або певною мірою закодовані в підтексті чи надтексті, або взагалі відсутні – їх належить зробити читачеві. У зв’язку з цим великого значення для розуміння п’єси-притчі набуває зміна суб’єкта волевиявлення. У притчі, яка є частиною сакрального тексту, завжди формулюється воля Бога, і цим пояснюється однозначність висновку, до якого повинен прийти реципієнт. П’єса-притча перетворилася на засіб вираження морально-філософських поглядів автора, а тому висновок може бути як однозначним, так і багатоваріантним. Варіативність тлумачення п’єси-притчі залежить від специфіки авторського задуму та способу вираження основної думки. Виокремлюється два типи п’єси-притчі. Один характеризується наявністю чіткої позиції автора щодо поставленої проблеми та моноінтерпретацією висновку (насамперед п’єси-притчі Б.Брехта, М.Фріша, Т.Уайлдера). Інший передбачає полісемантичне тлумачення твору (п’єси-притчі Е.Йонеско, С.Беккета, Т.Стоппарда). У п’єсі-притчі авторська присутність виявляється у різноманітних формах. Це зонґи, партії хору, прологи та епілоги із зазначенням позиції митця, а також розгорнуті ремарки, що виконують роль коментарів. Використання таких засобів пов’язується з концептуальністю п’єси-притчі.

Концептуальність передбачає існування філософського погляду автора на екзистенцію людини та її роль у становленні та розвитку буття. Концепцією твору регламентується функціонування зовнішнього сюжету: ступінь його переосмислення, а також місце та значення у структурі притчі. Оскільки концепція твору є досить складною, для її втілення і донесення до реципієнта драматург користується матеріалом, максимально наближеним до реальності, в якій існує читач. Крім того, предметом перетворення п’єси-притчі є переважно сучасний світ,

проблеми реальних людей, які розглядаються на загальному рівні. Життєва основа виявляється не лише і не стільки у використанні конкретного прикладу, а в тому, що сама концепція твору виникає зі спостереження та аналізу явищ дійсності. Зовнішній сюжет наближає до читача проблему твору, позицію автора, акцентує увагу на її гостроті. З конкретного сюжету виникає узагальнення, що підносить його на загальний рівень – від побутової ситуації до буття, від одиничного життєвого випадку до екзистенції. Щоб досягти масштабності в рецепції п’єси-притчі зовнішній сюжет повинен задовольняти таку вимогу: бути впізнаним, розшифрованим та інтерпретованим на обох рівнях – загальнолюдському та особистісному.

У п. 2.4. – „Притчевість. Асоціативність” – на прикладі п’єс „Андорра”, „Санта-Крус” М.Фріша та „Голомоза співачка” Е.Йонеско розглядаються якості твору, що сприяють виявленню та розумінню його концепції, яка безпосередньо в тексті не висловлюється, але, безумовно, існує й виводять твір на універсальний рівень рецепції. Притчевість реалізується через цілу систему прийомів, серед яких узагальнений характер розповіді, її філософічність, універсальність порушеної в творі проблематики, перетворення сюжету на модель певної ситуації, умовний характер місця та часу дії або відсутність вказівки на ці характеристики, ілюстративність, вихід за межі конкретного тлумачення сюжету п’єси.

Асоціативність передбачає виникнення у свідомості автора та реципієнта зв’язку між зображеним у художньому творі (символом, деталлю, ситуацією) та певним явищем дійсності. Константою асоціативності є багатоваріантність уявлень – результату дії цієї якості. Останнє пояснюється тим, що зв’язок між художнім твором, в даному випадку п’єсою-притчею, та асоціаціями завжди має суб’єктивне начало, оскільки вирішальну роль у ньому відіграє особистий досвід реципієнта, а також специфіка його світовідчуття. Таким чином, можна виокремити ще одну особливість асоціативності: її двоякість. П’єса-притча, як і будь-який художній твір, постає в результаті певного перетворення дійсності в свідомості драматурга. Йдеться про первинну асоціативність – асоціативність автора – вияв волі художника стосовно об’єкту його творчого пошуку. При