Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

ЯМНИЦЬКИЙ Вадим Маркович

УДК 159.923:159.922.62

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ЖИТТЄТВОРЧОЇ АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ В ДОРОСЛОМУ ВІЦІ

19.00.07 – педагогічна та вікова психологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора психологічних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Рівненському державному гуманітарному університеті, Міністерство науки і освіти України.

Науковий консультант: | дійсний член АПН України,

доктор психологічних наук, професор

Бех Іван Дмитрович,

Інститут проблем виховання АПН України, директор

Офіційні опоненти: | член-кореспондент АПН України,

доктор психологічних наук, професор

Чепелєва Наталія Василівна,

Інститут психології Імені Г.С.Костюка АПН України, заступник директора

доктор психологічних наук, професор Пов’якель Надія Іванівна,

Інститут педагогіки і психології НПУ імені М.П.Драгоманова, завідувач кафедри практичної психології

доктор психологічних наук, професор

Савчин Мирослав Васильович,

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри психології

Провідна установа: | Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти АПН України, кафедра психології, м. Київ.

Захист відбудеться 21 грудня 2005 р. о 14.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.10 у Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова, 01601, м.Київ-30, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, м.Київ-30, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий “__5_” _листопада_____2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Долинська Л.В

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Актуальність теми. У сучасних умовах реформування всіх сфер життєдіяльності суспільства та модернізації системи освіти значною мірою зростають вимоги до виявлення творчого потенціалу особистості. Імперативом сьогодення є загальне підвищення темпів життя, швидкоплинність процесів зовнішнього й внутрішнього оновлення, зростання рівня технологічної складності професійних сфер: прискорюються не тільки процеси соціального життя, – а й процеси оновлення соціального досвіду. Успішність самореалізації людини у соціумі за таких умов залежить насамперед від усвідомлення себе суб’єктом активності, життєтворчості. З особливою гостротою у цьому зв’язку постає проблема психолого-педагогічного забезпечення соціальної, професійної, життєвої компетентності дорослої особистості, що здатна виявляти високий рівень творчої продуктивності, свідомості, конкурентоспроможності (О.Бодальов, О.Деркач, Ю.Кулюткін, Л.Орбан-Лембрик, М.Рибніков, О.Степанова, Г.Сухобська та ін.).

Учені відзначають, що в період дорослості формується власний образ життя, виробляються життєві стратегії, відбувається засвоєння і консолідація соціальних і професійних ролей, досягнення громадянської і соціальної відповідальності (Г.Абрамова, Б.Ананьєв, Е.Еріксон, Г.Крайг, А.Реан, Р.Хейвігхерст та ін.). При цьому процес розвитку зрілої особистості залежить від свідомого виявлення соціальної активності і продуктивно-творчої діяльності, тобто її життєтворчої активності.

Процеси життєтворчості пов'язуються вченими з особливою спрямованістю адаптованої (А.Сухоруков), цілісної (С.Максименко, І.Семенов, В.Семиченко, С.Степанов та ін.), духовної (І.Бех, П.Єршов, М.Каган, М.Савчин, П.Симонов та ін.), творчої (В.Дружинін, В.Моляко, Я.Пономарьов та ін.) особистості, розвиненої індивідуальності (Н.Ануфрієва, О.Саннікова, В.Татенко, Н.Чепелєва та ін.).

Дослідження закономірностей розвитку життєтворчої активності особистості в дорослому віці знаходиться на межі фундаментальних галузей психологічної науки: загальної психології - психології особистості, психології активності, продуктивного мислення, психології праці та професійної діяльності; вікової – генетичної психології, психології розвитку, психології дорослості, акмеології; соціальної – практичної психології, психології впливу; педагогічної – психології навчання дорослих, психолого-педагогічного забезпечення саморозвитку, особистісного зростання.

Теоретичні і прикладні аспекти проблеми життєтворчості тісно пов'язані з поняттями саморозвитку особистості (Г.Костюк та ін.), самореалізації (Д.Леонтьєв, Л.Коростильова, Н.Сарджвеладзе та ін.), самоактуалізації (А.Маслоу та ін.), саморегуляції, особистісного зростання (Н.Бітянова, М.Боришевський, І.Булах, П.Лушин, Н.Пов’якель, К.Роджерс та ін.) та виступають предметом дослідження як академічного психологічного напряму (І.Бех, О.Донченко, Г.Несен, Л.Сохань, А.Сухоруков, Т.Титаренко, В.Шинкарук, М.Шульга та ін.), так і новітніх підходів до вивчення закономірностей внутрішнього світу людини (Є.Варламова, В.Козлов, О.Орлов, С.Степанов, І.Семенов та ін.). Творчість, що стала активною життєвою позицією особистості, потенційно здатна трансформувати закономірності, властиві “психічному” й “особистісному” в цілому. Необхідність вивчення цих закономірностей актуалізує дослідження проблеми життєтворчості, що проявляється в інтеграції найрізноманітніших аспектів психічного життя людини – діяльності, мислення, мотивації, активності тощо.

Водночас, не зважаючи на важливість досліджуваних питань, слід констатувати, що проблематика розвитку життєтворчої активності особистості в період середньої дорослості недостатньо розроблялась як у контексті вікової, так і педагогічної психології. Малодослідженими залишаються проблеми феноменології життєтворчості, психологічних чинників та механізмів життєтворчої активності, визначення сензитивного періоду, психолого-педагогічних умов та засобів її розвитку.

Відтак, наявність суперечностей, що виникли між потребою реалізації завдань оновлення життєдіяльності суспільства, модернізації освіти дорослих, та відсутністю належного наукового забезпечення проблеми розвитку життєтворчої активності особистості зумовили вибір теми дослідження: “Психологічні чинники розвитку життєтворчої активності особистості в дорослому віці”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи Рівненського державного гуманітарного університету в межах наукової теми “Громадянське виховання в умовах суверенної України” (державний реєстраційний № 0102U005600). Тема дисертації затверджена Вченою радою Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 2 від 26.09. 2003 р.) та узгоджена Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки й психології в Україні (протокол № 8 від 28.10. 2003 р.).

Об'єкт дослідження: процес розвитку життєтворчої активності особистості.

Предмет дослідження: психологічні чинники, механізми і закономірності розвитку життєтворчої активності особистості в дорослому віці.

Мета дослідження: визначити й науково обґрунтувати психологічні чинники та розробити теоретико-методологічні й концептуальні засади життєтворчої активності особистості, експериментально апробувати технологію її розвитку.

Завдання:

1.

2.

3.

4.

5.

У дослідженні було сформульовано низку гіпотез загального характеру.

· Цілісність виявлення життєтворчої активності особистості в дорослому віці зумовлюється внутрішніми (адаптація, творчість, рефлексія, пізнання) та зовнішніми (технології розвитку, специфіка середовища і т.ін.) психологічними чинниками.

· Психологічні закономірності процесу розвитку життєтворчої активності особистості виявляються в певній послідовності рівнів її розгортання, упродовж якого відбувається зміна домінуючого типу активності. Перехід від нижчого рівня до вищого носить кризовий характер.

· Розвиток життєтворчої активності особистості буде ефективним, якщо засобом організованого психологічного впливу використати можливості тренінгових психотехнологій інтегративного напряму.

Відповідно до загальних гіпотез висунуто також низку супідрядних, що стосуються дослідження конкретних аспектів дослідження: специфіки реалізації динамічних особливостей трансформації внутрішніх компонентів Я-концепції у процесі розвитку життєтворчої активності; властивостей прикладних методів інтегративних технологій як провідних засобів спрямованого психологічного впливу на особистість. Супідрядні гіпотези та завдання представлено у відповідних розділах дисертації.

Теоретико-методологічними засадами дослідження виступили найважливіші психологічні принципи: активності психіки, історизму, детермінізму, розвитку, суб'єктного підходу до вивчення особистості (К.Абульханова-Славська, А.Брушлінський, В.Татенко та ін.), принцип системності (І.Блауберг, В.Ганзен, В.Семиченко, Є.Юдін, Г.Щедровицький та ін.), системного аналізу людської свідомості (Л.Виготський, О.Леонтьєв, О.Лурія, Б.Ломов, С.Максименко та ін.), принцип єдності свідомості, самосвідомості і діяльності (Г.Костюк, А.Петровський, С.Рубінштейн та ін.); загальнопсихологічні положення про сутність, розвиток і формування особистості у процесі життєдіяльності (Б.Ананьєв, М.Боришевський, Б.Братусь, Л.Орбан-Лембрик, О.Саннікова, Н.Чепелєва та ін.), положення про особистість як суб’єкта духовного зростання (І.Бех, П.Симонов, М.Савчин та ін.), уявлення про життєву кризу як механізм особистісного зростання (Т.Титаренко та ін.); принципи вивчення творчої активності особистості (Д.Богоявленська, Т.Кудрявцев, О.Матюшкін, В.Моляко, Я.Пономарьов, О.Тихомиров та ін.), особистісного зростання (І.Булах, П.Лушин, Н.Пов’якель, В.Рибалка та ін.), психологічні положення гуманістичного підходу (А.Маслоу, Р.Мей, К.Роджерс, Е.Фромм та ін.), інтегративний підхід до розвитку особистості (І.Єрмолін, І.Калінаускас, В.Козлов, О.Орлов, Т.Смирнов та ін.), положення практичної психології (О.Бондаренко, П.Горностай, Л.Петровська, Т.Яценко та ін.).

Методи дослідження. У роботі використовувався комплекс психологічних методів, вибір і поєднання яких обумовлювались особливостями змісту та етапів дослідження. Для розв'язання поставлених завдань і перевірки гіпотез були використані загальнонаукові методи дослідження:

-

-

-

Застосовувався комплекс тестових методик: з метою діагностування процесуальних характеристик життєтворчої активності - К.Роджерса і Р.Даймонда, В.Стефансона, А.Реана, Н.Каліної; особистісних - Р.Кеттела; типологічних - Дембо-Рубінштейн.

Експериментальна база. Дослідно-експериментальна робота виконувалася на базі Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти та Рівненського міського центру творчості молоді. Дослідження проводилось упродовж 2000-2004 років. Генеральна сукупність досліджуваних – 570 осіб (студенти, вчителі, службовці м. Рівне та області), з них: 150 – студенти ВНЗ (середній вік 23 роки), 150 - дорослі (середній вік 56 років), 270 - дорослі (середній вік 40 років).

Надійність і вірогідність результатів дослідження забезпечується методологічним обґрунтуванням вихідних теоретичних позицій, використанням взаємодоповнюючих методів, що відповідають меті та завданням дослідження, репрезентативністю вибірки, поєднанням кількісного та якісного аналізу отриманих емпіричних даних, використанням методів математичної статистики.

Наукова новизна роботи. Вперше представлено новий концептуально-методичний підхід до проблеми життєтворчості, що полягає в конкретизації й обґрунтуванні теоретико-методологічних і методичних основ розвитку життєтворчої активності особистості впродовж середньої дорослості; здійснено системне вивчення феномена життєтворчості. Визначено й описано внутрішні психологічні чинники (основні риси, рушійні сили) життєтворчості: адаптацію, рефлексію, творчість, пізнання. Розкрито зовнішні психологічні чинники (умови, за яких процес набуває ефективності), що відображаються в побудові середовища психологічного впливу. Уточнено типологію, механізми й природу виникнення криз у період дорослості, розкрито їх роль як мотиваторів активності життєтворчості. Визначено характерологічні особистісні риси і якості життєтворчості.

Розроблено психологічні засади “життєтворчої активності особистості” як психологічної категорії, визначено її процесуально-динамічні особливості й психологічні механізми, описано феноменологію. На підставі порівняльного аналізу адаптивного й продуктивного типів активності розкрито психологічні закономірності життєтворчої активності особистості, окреслено сензитивний період її розвитку.

Дістало подальшого розвитку поняття життєтворчості як психологічної категорії.

Теоретична значущість дослідження визначається запропонованим інтегративним підходом до розвитку особистості як підґрунтя теоретичного й експериментального дослідження життєтворчої активності.

У межах розробленої автором концепції розвитку життєтворчої активності побудовано психологічний конструкт життєтворчості особистості. Визначено регулятивні фактори динаміки й результативності процесів розвитку життєтворчої активності, розкрито психологічний зміст її внутрішніх і зовнішніх психологічних чинників. Запропоновано динамічну мета-модель розвитку життєтворчої активності особистості.

З'ясовано інтегративні особливості впливу на особистість психотренінгових методів, розкрито сутність холістичного психотренінгу як засобу цілеспрямованого психологічного впливу. Вивчено й розроблено науково-методичні засади розвитку життєтворчої активності особистості в дорослому віці. Розроблено критерії диференційної діагностики її рівневої динаміки, створене теоретичне підґрунтя типології розвитку життєтворчої активності особистості.

Практична значущість одержаних результатів. На підставі розроблених у дисертаційному дослідженні технологій створена цілісна система розвитку життєтворчої активності особистості. Концептуально й емпірично обґрунтована програма холістичного психотренінгу, що може використовуватись у практиці психосоціальної роботи з населенням, центрах творчості й соціальної роботи, у процесі підготовки практичних психологів і соціальних працівників ВНЗ. Доведено, що розроблена експериментальна технологія дослідження забезпечує ефективний розвиток життєтворчої активності особистості в дорослому віці.

Одержані результати впроваджено автором у розроблення навчальних тренінгових програм і спецкурсу із практичної психології “Психологія розвитку життєтворчої активності особистості” для студентів факультетів психології, соціальних педагогів, викладачів, і вчителів шкіл. Практична значущість дисертаційного дослідження реалізується в розроблених за концепцією автора та визначеним ним напрямом наукових пошуків дипломних, магістерських роботах, кандидатських дисертаціях аспірантів.

Особистий внесок автора полягає в розробці теоретичних засад проблеми, дослідженні методичних і прикладних аспектів розвитку життєтворчої активності в дорослому віці, впровадженні результатів наукової роботи в практику психосоціальної роботи. Описані наукові положення та емпіричні дані є самостійним внеском в дослідження проблеми життєтворчості особистості. У спільних наукових публікаціях доробок автора полягає в уточненні й систематизації структури та особливостей творчої діяльності, мислення, творчої особистості і становить в загальному 75%. Розробки та ідеї, які належать співавторам наукової роботи, у дисертації не використовуються.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення дисертації дістали своє відображення в публікаціях автора, доповідались й отримали схвалення на Вченій раді, щорічних наукових конференціях викладачів, розширених засіданнях кафедри психології Рівненського державного гуманітарного університету. Результати досліджень апробовано на республіканських і міжнародних семінарах, конференціях, конгресах: міжнародному конгресі “Соціальні аспекти психічного здоров'я дітей і підлітків” (Одеса, 1994), міжнародному конгресі “Слов'янський педагогічний Собор” (Тирасполь, 2002), ІІІ з’їзді психологів України (Київ, 2000); на міжнародних наукових, науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: “Талановита особистість: сім'я, школа, держава” (Київ, 1994), “Виховання екологічної культури” (Одеса, 1995), “Філософія. Менталітет. Освіта” (Одеса, 1995), “Освіта в сучасному суспільстві: проблеми, теорія, практика” (Одеса, 1996), конференції, присвяченій 150-річчю із дня народження І.Гаспринського (Сімферополь, 2001), “Психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та вузі” (Рівне, 2002); Всеукраїнських науково-практичних конференціях: (Одеса, 1996; Херсон, 2002; Тернопіль, 2003; Запоріжжя, 2003); міжнародних наукових Костюківських читаннях (Київ, 1996), VI Костюківських читаннях “Психологія у ХХІ столітті: перспективи розвитку” (Київ, 2003); Других Всеукраїнських педагогічних читаннях “В.О.Сухомлинський і сучасність” (Київ-Чернігів, 1996). Результати дослідження апробовано також в авторських спецкурсах з психології (“Психологія дорослості”, “Життєві кризи особистості”, “Психологія розвитку життєтворчої активності особистості”), організаційно-методичній та науковій роботі з аспірантами, дипломниками, магістрантами.

Результати дисертації впроваджено в навчально-виховний процес РДГУ (м.Рівне) (довідка № 271 від 31.03.2004 р.); Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка № 158 від 01.04.2004 р.); Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка № 236 від 19.11.2002 р.); Миколаївського державного університету ім. В.Сухомлинського (довідка №7 від 23.04.2004 р.); Херсонського державного університету (довідка № 7 від 21.04.2004 р.); у Південному науковому центрі АПН України (м.Одеса) (довідка № 12 від 14.04.2004 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в 36 публікаціях автора, в т.ч. одній монографії, 35 статтях, матеріалах наукових конференцій. У наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України, опубліковано 24 одноосібних статті.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, п’яти розділів, що закінчуються висновками, загальних висновків, списку використаних джерел (354 найменувань, з них 41 – іноземними мовами) і додатків. Основний зміст дисертації викладено на 458 сторінках тексту, до якого входить 35 таблиць і 27 рисунків на 31 сторінці. Загальний обсяг дисертації - 479 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, сформульовано його об’єкт, предмет, основну мету, гіпотези й завдання, методологічні та методичні підходи. Викладено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи. Наведено відомості про апробацію та впровадження одержаних результатів, особистий внесок автора та публікації за темою дисертації.

У першому розділі – “Життєтворчість особистості та її психологічні чинники в контексті психології розвитку” - викладено результати теоретико-методологічного аналізу сучасного стану проблеми у психології, здійснено системний аналіз феномена життєтворчості, побудовано його психологічний конструкт, визначено психологічні чинники. Описано феноменологію життєтворчої активності особистості, визначено вікові й психологічні особливості її реалізації в дорослому віці.

Теоретичний аналіз проблеми свідчить, що більшість наукових досліджень життєтворчості здійснено в межах нового психологічного напряму – психології життя особистості, яка охоплює широкий спектр життєвої проблематики особистості. Провідними підходами означеного напряму виступають: концепція життєвих прагнень (Ш.Бюлер); теорія тематичної структуралізації життя (К.Левін); теорія особистості як суб'єкта життя (С.Рубінштейн); концепція саморозвитку особистості (Г.Костюк); теорія розвитку особистості протягом життя (О.Головаха, О.Кронік, E.Anatarella, T.Holmes, R.Rahe), психологія життєвого світу особистості (Т.Титаренко), психологія життєвого шляху особистості (К.Абульханова-Славська, Б.Ананьєв, Е.Еріксон, Г.Крайг, Л.Кулешова, Н.Логінова, М.Рибніков, Г.Томе та ін.), психологія часу особистості (К.Абульханова-Славська, Т.Березіна, О.Головаха, В.Ковальов, О.Кронік, Б.Цуканов, К.Левін, J.Nuttin, L.Frank), психологія автобіографічної пам'яті (В.Нуркова, B.Ross, E.Salamas), людської долі (В.Дружинін, Л.Коган, В.Панок, Ж.Піаже, Л.Уманець, A.Bruhl, L.Sondi); життєвої програми особистості (І.Мартинюк, Н.Соболєва, Л.Сохань); дослідження самоактуалізації в контексті життєвого шляху (Є.Вахромов), творчої активності особистості (Д.Богоявленська, О.Матюшкін, В.Моляко, Я.Пономарьов та ін.), життєвого шляху як творчого акту (Є.Варламова, Ю.Михайлова) та ін.

Розвиток психології життя як наукового напряму здійснюється в численних теоретичних і практичних дослідженнях: динаміка подолання особистістю деформацій розвитку (Л.Анциферова); вивчення життєвих стратегій особистості (О.Васильєва, О.Демченко, В.Дружинін, Т.Резнік, Ю.Резнік, А.Іващенко, Л.Щербакова та ін.); вивчення психологічних закономірностей особистісного зростання, саморозвитку (Н.Бітянова, Д.Леонтьєв), особистісного змінювання (П.Лушин), психологічних потенціалів особистості: інноваційного (Ю.Власенко), потенціалу індивідуального буття (І.Маноха), самоактуалізації особистості (А.Маслоу, Р.Мей, К.Роджерс та ін.); психологічних особливостей життєтворчості особистості (Н.Ануфрієва, І.Бех, О.Донченко, І.Махров, Т.Титаренко, Л.Сохань, А.Сухоруков, М.Шульга та ін.); творчості особистості в життєвих ситуаціях (В.Моляко, Л.Чорна) та ін.

Аналіз сучасних досліджень проблеми життєтворчості українськими вченими (Н.Ануфрієва, І.Бех, Л.Бурлачук, О.Донченко, Л.Іванцев, Є.Колесніков, Г.Несен, В.Роменець, Л.Сохань, Т.Титаренко, В.Шинкарук, М.Шульга та ін.) засвідчив соціально-психологічну спрямованість у побудові концепції життєтворчості, що реалізується у відповідній технології життєтворчості.

Проблема життєтворчості також виступає предметом широких досліджень одного з новітніх напрямів пізнання людини та довкілля – рефлексивно-гуманістичної психології співтворчості (Є.Варламова, М.Єгорова, Г.Катрич, Є.Кремер, Н.Ковальова, О.Поліщук, Г.Похмелкіна, О.Растянніков, С.Степанов, І.Семенов, А.Сухоруков, Д.Склизьков та ін.).

Здійснений аналіз життєтворчості як психологічної категорії засвідчив, що більшість підходів до визначення психологічного змісту поняття ґрунтуються на діяльнісній парадигмі. Так, життєтворчість визначається як сукупність діяльнісних характеристик життя: дій з організації життя (В.Калін, Є.Колесніков); діяльність особистості, що спрямована на проектування, планування, програмування та творче здійснення нею свого індивідуального життя (Г.Несен, Л.Сохань та ін.). Причому ця діяльність спрямовується водночас у двох напрямах: на пошук і подолання проблемних ситуацій (Г.Ложкін, Є.Колесніков, Н.Пов’якель, Н.Чепелєва та ін.), суперечностей життя (Л.Сохань та ін.), внутрішньоособистісних конфліктних ситуацій (Л.Іванцев та ін.); на творчу активність, творче здійснення власного життя, активно творчий процес, спрямований на відкриття унікального, неповторного в собі та реалізацію цього у власному житті.

З метою систематизації результатів досліджень різноспрямованих підходів (соціально-психологічного, рефлексивно-гуманістичного, філософсько-психологічного) нами було проведено системний аналіз феномена життєтворчості, визначено провідні чинники, і на цій основі побудовано його психологічний конструкт, що дозволив розглядати життєтворчість особистості як цілісність вияву її адаптивної, творчої та суб'єктної активності, яка регламентується мотивацією надлишку й спрямована на реалізацію цільових та смислових аспектів власного життя (див. рис. 1).

При цьому, під мотивацією надлишку ми розуміємо мотивацію, спрямовану на реалізацію буттєвих потреб людини (на відміну від дифіцитарних, за А.Маслоу). Цифрами на малюнку позначені чотири квадранти, кожен з яких відбиває континуум специфічних особистісних властивостей життєтворчості: І - суб'єкт власної життєвої активності (адаптований творець); ІІ - ознаки кризи екзистенційності (адаптований руйнівник); ІІІ - ознаки кризи дезадаптації (дезадаптований стагнат); ІV - поєднує такі можливості: 1) рух системи в напряму негативної рефлексії (дезадаптований творець), 2) рух системи в напряму позитивної рефлексії - параметр дезадаптивності перетворюється на неадаптивність і у сполученні із творчістю відбиває метасоціальний, метадіяльнісний рівень активності особистості (інобуття). За даними здійсненого нами системного аналізу, феноменологія життєтворчості охоплює широкий проблемний простір, представлений трьома провідними вимірами, критерієм яких виступає наявність “+” рефлексії: потенційним (кризи особистості – квадранти ІІ, ІІІ), актуальним (життєтворчість – квадрант І), граничним (метадіяльнісний рівень активності, інобуття – квадрант ІV). Аналіз поданої цілісності життєтворчості дозволив виокремити провідні внутрішні психологічні чинники життєтворчості особистості: адаптацію, рефлексію, творчість і пізнання.

Рис. 1. Цілісність життєтворчості у вигляді матриці

Розуміння сутності життєтворчості як специфічного виду активності стало підґрунтям для визначення окремої категорії – життєтворча активність особистості.

Проблема активності в життєвому циклі особистості була предметом дослідження багатьох учених (А.Адлер, К.Абульханова-Славська, В.Аршавський, М.Бернштейн, І.Бех, Д.Богоявленська, Б.Братусь, П.Гальперін, І.Джидар’ян, В.Дружинін, А.Крупнов, В.Крутецький, О.Матюшкін, Ш.Надірашвілі, В.Небиліцин, А.Петровський, В.Петровський, А.Прядеін, Н.Сарджвеладзе, В.Роттенберг, Д.Узнадзе, З.Фрейд та ін.). Теоретичний аналіз наукового фонду засвідчив наявність різноспрямованих підходів до визначення категорії активності та розуміння характеру співвідношення категорій активність і діяльність. Наша позиція відносно означеної проблеми полягає в розумінні активності як однієї з найважливіших загальних властивостей особистості, що проявляється в діяльності, у процесі взаємодії з оточуючим середовищем і виступає енергетичною мірою діяльності.

Провідними типами активності в контексті дослідження життєтворчості виступають адаптивна, продуктивна (творча), пізнавальна й суб’єктна. Урахування спрямованості, незалежності, складного нелінійного характеру зв’язку між означеними типами активності на особистісному й процесуальному рівнях та симультанності на рівні функціонування психіки створює передумови для переосмислення значення кожного з її типів у процесі життєтворчості особистості і дозволяє перевести подальший аналіз і дослідження проблеми у площину розгляду її життєтворчої активності (див. рис. 2).

Запропонований підхід дозволив розглядати життєтворчу активність особистості як сполучну ланку, крізь яку, за наявності рефлексії, здійснюється взаємозв'язок між процесами адаптації й творчості на рівні самореалізації (саморозвитку, самоактуалізації) як кінцевої мети адаптаційних процесів, з одного боку, та творчості як інтегральної характеристики життєвої активності – з іншого.

Зважаючи на те, що процес життєтворчості є цілісною реалізацією всіх потенціалів особистості творця, акмеологічним виявом її буття, життєтворчу активність визначаємо як особливий, інтегральний вид активності особистості, що складає симультанну єдність її адаптивного, продуктивного, пізнавального та суб'єктного типів, і характеризується цілісністю виявлення на предметному, когнітивному, соціальному й духовному рівнях прояву. З таких позицій життєтворча активність розглядається нами як активність суб'єкта життєтворчості, який свідомо реалізує цільовий або смисловий аспект цілісного буття відповідно до власного творчого задуму.

Як засвідчили результати аналізу категорії життєтворчості, дослідники пов'язують її з особливою спрямованістю зрілої, адаптованої особистості (А.Сухоруков), цілісної (С.Максименко, І.Семенов, В.Семиченко, С.Степанов та ін.), розвиненої індивідуальності (Н.Ануфрієва, О.Донченко, О.Саннікова, Г.Несен, Л.Сохань, Т.Титаренко, В.Шинкарук, М.Шульга, Н.Чепелєва та ін.).

Рис. 2. Життєтворча активність як інтегральний вид активності

Такі характеристики притаманні особливому періодові життя людини, що отримав у психології назву “акмеологічного”, вікові межі якого припадають на життєвий проміжок повністю сформованої, всебічно розвиненої особистості й варіюють від ранньої до середньої, а подекуди, навіть пізньої дорослості (О.Бодальов, О.Деркач, Л.Орбан-Лембрик, Н.Пов’якель, О.Степанова та ін.). Систематичні комплексні дослідження цього вікового періоду були організовані й проведені під керівництвом Б.Ананьєва та продовжені в дослідженнях О.Кроніка, Ю.Кулюткіна, Н.Підгорецької, А.Реана, Є.Рибалко, О.Степанової, Г.Сухобської та інших. Серед західних учених цей віковий період був предметом досліджень Д.Бромлей, Г.Гримма, Е.Еріксона, Р.Кеган, Г.Крайг, Д.Левінсона, Д.Ловінгер, Б.Окун та багатьох інших.

Б.Ананьєв у процесі онтогенетичного розвитку людини виділив дві послідовні фази. Перша характеризується загальним фронтальним прогресом функцій; під час другої - еволюція супроводжується їх спеціалізацією щодо визначеної діяльності. Якщо під час першої фази розвитку в ролі провідного механізму виступає функціональний онтогенетичний, то впродовж другої - провідними є операціональні механізми, а тривалість цієї фази визначається ступенем активності людини як суб'єкта та особистості. Отже, досягнення високих рівнів розвитку в зрілому віці є можливим унаслідок того, що психічні функції знаходяться в умовах оптимального навантаження, підсиленої мотивації, операційних перетворень, що свідчить на користь обрання вікового періоду дорослості як оптимального в контексті дослідження життєтворчості особистості.

Нам видається доцільним виділення в цьому віковому періоді щонайменше двох проміжків, які більшістю вчених пов'язуються з акмеологічними проявами людини, і умовно можуть бути визначені як рання й середня дорослість. Ураховуючи притаманні сьогоденній соціальній ситуації процеси прискорення розвитку суспільства та поступове підвищення якості життя, що на фізіологічному рівні проявляється відповідно у формі акселерації й подовження активного періоду життя людини, а також гендерні відмінності, умовно визначимо період ранньої дорослості в межах 20-37 років, середньої дорослості - у межах 38-60 років. Зауважимо, що запропоновані нами вікові межі найближче співвідносяться з періодизацією Г.Крайг.

Співставлення спрямованості життєвої активності особистості впродовж визначених вікових проміжків із провідними характеристиками життєтворчої активності засвідчило, що об'єктивні передумови для виявлення життєтворчості притаманні саме періоду середньої дорослості (38-60). На користь такої позиції вказують насамперед дві провідні відмінності періодів: якщо для ранньої дорослості властивою є активність пристосування, становлення, накопичення всіх рівнів, підґрунтям якої є потреба реалізації потенціалів розвитку, засвоєння соціального досвіду, то періоду середньої дорослості властивою є потреба віддачі того, що було набуто раніше, – матеріальних, соціальних і духовних ресурсів особистості. Активність середнього віку ґрунтується на мотивації надлишковості. На цьому життєвому етапі в разі задоволення матеріальних і соціальних потреб пріоритетним напрямом виступає орієнтація на задоволення духовних потреб (Е.Еріксон, Г.Крайг, А.Реан та ін.), що на рівні виявлення активності проявляється у формі життєтворчості.

Переважна більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників поділяють ідею обумовленості процесу розвитку в дорослому віці життєвими кризами: здатність реагувати на зміни та успішно адаптуватися до нових умов розглядається як один із критеріїв зрілості; позитивне подолання протиріч і труднощів складає підґрунтя дорослої діяльності (Г.Крайг, Н.Мельникова, А.Реан, Т.Титаренко та ін.). Аналіз вікових і психологічних особливостей життєвих подій особистості впродовж дорослості, встановлення кризового характеру їх перебігу вказує на послідовну регламентацію переживаннями кризових ситуацій процесу життєтворчості особистості як акмеологічної частини життєвої активності. У цьому контексті наголосимо на позитивному потенціалі, яким водночас володіє життєва криза як своєрідний пік оновлення внутрішнього світу людини, джерело розвитку й удосконалення особистості.

Співставлення результатів теоретичного аналізу вікових особливостей з психологічним конструктом життєтворчості (рис. 1) дозволило конкретизувати віковий проміжок середньої дорослості, сензитивний для цілеспрямованого розвитку життєтворчої активності особистості. Як випливає з феноменології конструкту, нашого розуміння життєтворчості як цілісності, провідним мотиватором активності життєтворчості особистості виступає криза екзистенційності як найбільш потужна, буттєва криза зрілості. Її вікові межі (38-45р.), за нашим уявленням, окреслюють сензитивний період розвитку життєтворчої активності особистості.

Як засвідчують результати наших попередніх досліджень, найбільш адекватною підставою для вивчення психологічних механізмів життєтворчості є динаміка внутрішньої сфери особистості. Проведений розгляд співвідношення типів активності особистості як підґрунтя аналізу процесів і механізмів життєтворчості засвідчив домінування внутрішньої активності суб'єкта в напрямі створення образів себе й світу, відносно яких і визначається провідний тип її зовнішньої ситуативної й загальної активності.

Логіка дослідження провідних механізмів життєтворчої активності найбільш адекватно виявляється на рівні аналізу Я-концепції особистості. У сучасній психології поняття “Я” розглядається як внутрішнє ядро особистості, система уявлень людини про саму себе або її свідомого початку, згусток індивідуальної самосвідомості.

Проблема визначення психологічного змісту людського Я, внутрішнього ядра особистості виступила об'єктом численних досліджень багатьох зарубіжних і українських учених (Р.Ассаджиолі, Е.Берн, Р.Бернс, А.Бодальов, М.Боришевський, У.Джемс, Е.Еріксон, В.Козлов, Я.Коломинський, І.Кон, Ч.Кулі, О.Леонтьєв, А.Менегетті, Дж.Мід, Г.Мюррей, Г.Олпорт, О.Орлов, Б.Паригін, С.Петрова, К.Роджерс, Г.Салліван, Ж.Сартр, А.Співаковська, В.Столін, В.Циба, Т.Шибутані, А.Фрейд, З.Фрейд, Е.Фромм, П.Чамата, І.Чеснокова, К.Юнг та ін.).

У більшості сучасних уявлень про особистість із метою опису континууму людського “Я” як центрального теоретичного елементу використовується поняття “Самість”. Ідея сталості й тотожності “Самості” найкраще виражається терміном ідентичність, якому притаманні три провідні модальності: психофізіологічна, соціальна й особистісна (Его-ідентичність). У внутрішній структурі “Самості” психологи виокремлюють також Я-екзистенційне, Я-категоріальне, Я, що переживається. Я-концепцію розглядають як сукупність настанов, спрямованих на себе, що має складну структуру й складається із трьох складових: когнітивної, емоційно-оцінної, поведінкової. В її структурі виділяють специфічні психологічні конструкти: Я-реальне, Я-ідеальне, Я-дзеркальне, кожне з яких, у свою чергу, володіє представленістю в Я-духовному, Я-матеріальному, Я-соціальному, Я-фізичному (Р.Бернс, В.Джемс, І.Кон, Дж.Мід, В.Столін та ін.).

Розгляд життєтворчої активності як інтегрального виду активності, висвітлення понятійного простору її складових, урахування результатів аналізу внутрішніх структур особистості дозволило розкрити зміст психологічних чинників життєтворчої активності особистості. Поняття “чинник” ми розуміємо як умову, рушійну силу, причину будь-якого явища, що визначає його характер або одну з основних рис, фактор. Вважаємо, що найбільш адекватним із позицій розкриття сутності внутрішніх психологічних чинників розвитку життєтворчої активності особистості є визначення їх психологічного змісту на рівні виокремлення домінуючих потреб, відповідних до них цінностей і мотивів активності особистості (див. табл. 1).

Таблиця 1

Внутрішні психологічні чинники розвитку життєтворчої активності особистості в дорослому віці

Чинники | Домінуючі потреби | Цінності | Мотиви активності

Адаптація | виживання, збереження цілісності Я-концепції | матеріальні, інструментальні,

егоцентричні | пристосування, самоствердження (мотивація недостатності)

Рефлексія | самоусвідомлення, саморозуміння, саморозвиток | особистісні | досягнення

Я-ідеального

Творчість | соціальні потреби “для інших”, самореалізація, самоактуалізація | соціальні, загальнолюдські | досягнення

Я-потенційного (мотивація надлишковості)

Пізнання | у новій інформації, пошукові, трансцендентні | універсальні: ідеальні, духовні, буттєві | досягнення простору Внутрішнього Я

Такий підхід дозволив окреслити провідні мотиватори життєтворчої активності: на рівні аналізу динаміки внутрішньої сфери особистості встановлено, що основу психологічних механізмів реалізації життєтворчої активності становлять переживання відповідних типів кризи.

У другому розділі - “Інтегративний підхід як теоретико-методологічна парадигма дослідження розвитку життєтворчої активності особистості” - обґрунтовується вибір теоретико-методологічного підґрунтя подальшого теоретичного й експериментального дослідження, з’ясовано сутність підходу та особливості розуміння структури особистості.

Як засвідчує аналіз наукового фонду, під “інтегративним підходом” у психології розуміють систему теорій, концепцій, моделей, методів, умінь і навичок, що актуалізують у людини переживання більшої цілісності, зменшення конфліктності, фрагментарності свідомості, діяльності, поведінки. У теоретичному плані інтегративний підхід виступає певним узагальненням і подальшим розвитком уявлень холістичного (або цілісного, системного) підходу до аналізу феноменів людини, її психіки, світу, їх взаємовідносин. З наукових позицій, він був предметом дослідження як зарубіжних учених (Р.Ассаджіолі, С.Гроф, Е.Гуссерль, Т.Лірі, А.Маслоу, А.Менегетті, Ф.Перлз, К.Роджерс, Н.Роджерс, М.Хайдеггер, К.Уілбер, В.Франкл, К.Юнг, К.Ясперс та ін.), так і вчених країн СНД (Л.Балобанова, І.Єрмолін, І.Калінаускас, В.Козлов, О.Орлов та ін.).

Інтегративний підхід ґрунтується на положеннях гуманістичного (А.Маслоу, Р.Мей, В.Франкл та ін.), феноменологічного (К.Роджерс, Н.Роджерс) та екзистенційного (Е.Гуссерль, М.Хайдеггер, К.Ясперс та ін.) напрямів, згідно яких “людина є цілим, що не зводиться до суми його частин”, положеннях холістичного підходу до креативності А.Маслоу. Провідне філософське підґрунтя напряму полягає в переконанні, що можливості звичайної людини є набагато більшими за ті, які проявляються в її повсякденному житті, де вона перебуває у стані ототожнення із власним тілом і власним “Его”. Вчені вважають, що ця хибна ідентифікація є причиною невластивого людській природі, нездорового й незадовільного образу життя, провідним джерелом емоційних і психосоматичних порушень. Розвиток дистресових симптомів, які не мають органічних причин, розглядається як вказівка на те, що людина наблизилася до певної межі в обмеженні й пригнобленні власної природи. Проте кризова ситуація володіє водночас властивістю для зцілення: подолання внутрішньої відокремленості й розподіленості між людиною й світом (К.Роджерс, Дж.Келлі).

Визначальним для розуміння особливостей підходу виступає поняття інтеграції, що означає приєднання частини до цілого. Інтеграція розглядається як усвідомлення конфліктів між фрагментами свідомості й відкрите прийняття як рівного за значущістю того, що раніше відкидалося й заперечувалося, пригнічувалося й не рефлексувалося (К.Юнг).

Сенс загального інтегративного підходу психологами (І.Калінаускасом, В.Козловим, О.Орловим та ін.) убачається в тому, що психіка людини розглядається як складна багаторівнева система, яка відшукує в особистісно структурованих формах досвід народження, індивідуальної біографії, а також безмежного поля свідомості, що трансцендує матерію, простір, час і лінійну причинність. Усвідомлення виступає як інтегрувальна відкрита система, що дозволяє об'єднати різні галузі психічного в цілісні смислові простори.

У межах цього підходу особистість розглядається як форма прояву психічного, що має фрагментарну структуру, між фрагментами різних ділянок і рівнів існує конфліктна напруга. Так, В.Козлов провідним у структурі особистості вважає певне глобальне поле смислів самоідентифікації індивідуальної свідомості із собою як психосоціально цілісною істотою, виражене в Я-концепції. Це утворення описується як сукупність підсистем Я, що складає багатокомпонентну складну сітчасту структуру. Всередені самої структури особистості виокремлюється три глобальні підструктури: Я-матеріальне, Я-соціальне, Я-духовне (Р.Бернс, В.Джемс, І.Кон, Дж.Мід, В.Столін та ін.), з якими ототожнюється й ідентифікується особистість, а також напрям ідентифікації Его в часовому континуумі Я-реальне – Я-потенційне.

О.Орлов розглядає особистість як систему мотиваційних відношень, якою володіє суб'єкт. Він виокремлює три типи зон, або фрагментів “емпіричної” особистості, що розглядається як дезінтегрована сукупність “персони”, “тіні”, і “лику”. За О.Орловим, актуалогенеза різних структур, що складають “емпіричну” особистість, представлена процесами персоналізації – підсилення особистісної “персони”, і персоніфікації, результатом якого є розширення зон актуалізації людини, послаблення протистояння “персони” і “тіні”, збільшення самоприйняття тощо. Важливими наслідками процесів персоналізації й персоніфікації виступають різні за психологічним змістом зміни Я-концепції людини, її самосвідомості, пов'язані з особливостями самоототожнення й самоприйняття. Уявлення О.Орлова щодо структури особистості співвіднесені до поглядів видатного українського мислителя В.Зеньковського. Згідно його концепції, особистість складається з двох “я”: глибинного та емпіричного. Емпіричне “я”, за В.Зеньковським, формується у потоці психічного життя, але саме виникнення емпіричного “я” можливе тому, що у підвалинах особистості є глибинне “я”. У справжньому сенсі слова єдність особистості бере початок лише з глибинного “я”, котрим воно утримується і визначається.

Задля позначення суб'єкта як трансперсональної психічної реальності О.Орловим використаний термін “сутність” (Г.Гурджиєв). Означений термін, витоки якого йдуть від латинського слова “essere” – буття, в такому самому значенні використовується також у концептуальному апараті онтопсихології. У межах гуманістичної психології ця інстанція зазвичай позначається терміном “Внутрішнє Я”.

Більшість сучасних учених (В.Барулін, І.Бех, Л.Буєва, Ю.Вяземський, П.Єршов, М.Каган, М.Савчин, І.Силуянова, П.Симонов, Ж.Юзвак та ін.) пов'язують індивідуальну й неповторну сутність людини з її духовністю, складовими якої виступають творчість, самосвідомість, самоосмислення з погляду ціннісних орієнтацій та ідеалів, свобода в самореалізації сутнісних сил.

Л.Буєва відзначає, що поняття духовності може бути використане для характеристики суб'єктивного внутрішнього світу людини як духовного світу особистості, воно є визначальним із позицій її смисложиттєвих цінностей. Проблема духовності розглядається як проблема виходу людини за межі вузькоемпіричного буття, подолання себе вчорашнього у процесі оновлення й удосконалення, сходження особистості до власних ідеалів, цінностей, їх реалізація впродовж життєвого шляху. На думку Л.Буєвої, духовність – це проблема життєтворчості.

М.Савчин вважає духовною основою людини її внутрішню особу. На його думку, духовність – це не продукт культури, що нав’язаний людині ззовні, це істинне єство людини, що дрімає в глибинах її духу, її надсвідомого, вищій момент людської індивідуальності.

На зв'язок духовності особистості, системи її духовних цінностей і життєтворення вказує І.Бех, який розглядає духовність як вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі й центрованість на моральній культурі людства. На його думку, цілі й наміри духовно зрілої особистості вкорінені в системі надіндивідуальних цінностей, завдяки чого вони виконують функцію вищого критерію для орієнтації у світі та опори для особистісного самовизначення. С.Дрьомов і І.Сьомін уважають, що одним із підходів до визначення поняття духовності є його розгляд у контексті змінених станів свідомості. На думку дослідників, духовність у контексті змінених станів свідомості – це усвідомлене сходження латентними рівнями свідомості, інтеграція їх афективно насиченого змісту в реальне життя.

Кінцевою метою процесів інтеграції представники інтегративного напряму вважають трансформацію - особистісне самовдосконалення, духовний пошук виходу за межі форм, у такий простір у свідомості й особистості людини, в якому вона володіє умовами для спонтанної творчості, стає вільною й самоактуалізованою (В.Козлов, П.Лушин, М.Савчин та ін.).

На нашу думку, у межах смислового простору інтегративного підходу існують адекватні можливості для подальшого теоретичного й експериментального дослідження психологічних чинників розвитку життєтворчої активності особистості. Описані сучасні уявлення щодо структури особистості, природи, особливостей, складових її свідомості, утворюють фундамент розуміння людини як цілісної духовної істоти, окреслюють предмет трансформації й інтеграції, створюють методологічні й теоретичні передумови для побудови системи експериментального розвитку життєтворчої активності в контексті самопізнання, саморозвитку, самоактуалізації особистості. Означений підхід розглядається нами як найбільш перспективний із позицій побудови системи психологічного впливу з метою забезпечення ефективного виходу за межі Его-ідентифікацій, інтеграції внутрішніх структур особистості, розвитку її життєтворчої активності.

Третій розділ “Технологія розвитку життєтворчої активності особистості в дорослому віці” репрезентує теоретичні засади технології розвитку життєтворчої активності особистості. Проаналізовано проблему психологічного впливу на особистість, з’ясовано зміст і особливості тренінгових психотехнологій. Розкрито психологічні особливості творчого холістичного психотренінгу як технології розвитку життєтворчої активності особистості.

Теоретичний аналіз наукової літератури свідчить, що психологія впливу вважається одним із найбільш традиційних прикладних аспектів психологічного знання (Г.Абрамова, О.Бондаренко, В.Новиков, М.Раттер, А.Сухов та ін.).

Провідними галузями психологічного впливу на особистість у сучасних умовах уважаються: психотерапія, психокорекція, психотренінг, навчання й розвиток, конструювання й творчість (Е.Берн, Т.Гордон, О.Дубровська, Е.Ейдеміллер, Ю.Ємельянов, Г.Ісуріна, Ю.Жуков, С.Кратохвіл, С.Макшанов, Г.Марасанов, В.Моляко, Л.Петровська, В.Сатир, А.Ситніков, А.Співаковська, К.Роджерс, К.Рудестам, Т.Яценко та ін.). Кожна з галузей створює й використовує специфічні психотехнології.

Важливе місце серед інших представлених засобів посідає груповий психологічний тренінг. Провідними в сучасній концепції тренінгу є поняття психологічного впливу та особистісних змін. Конкретні дослідження сучасних учених у цій галузі охоплюють широке коло наукових напрямів тренінгової спрямованості: психологічний: (О.Бреус, М.Кузнєцова, Ю.Макаров, Г.Марасанов, О.Юрченко та ін.); поведінковий: (О.Лісовик, І.Марковська); комунікативний: (О.Брильова, Ю.Конєв); навчальний: професійно-педагогічний, психолого-педагогічний, акмеологічний (О.Бодальов, І.Вачков, О.Деркач, Н.Клюєва, С.Макшанов, Л.Орбан-Лембрик, О.Ситников, О.Телєєва, А.Тремасов, Т.Яценко та ін.); особистісного зростання: інтелектуальний, креативності, мотивації (В.Бабайцева, В.Моляко, Н.Пов’якель, О.Пономарьова, О.Сидоренко, М.Смульсон, Н.Хрящева та