Національна академія наук України

Інститут соціології

Злобіна Олена Геннадіївна

УДК 316.37

ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН

22.00.03 — соціальні структури та соціальні відносини

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Київ - 2005

Дисертацією є монографія.

Робота виконана в Інституті соціології НАН України

Науковий консультант — доктор соціологічних наук, професор

Шульга Микола Олександрович,

Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук

Паніна Наталія Вікторівна

Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник

доктор соціологічних наук, професор

Нельга Олександр В’ячеславович

Інститут філософії НАН України, провідний науковий співробітник

доктор філософських наук, професор, член–кореспондент НАН України

Михальченко Микола Іванович

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, головний науковий співробітник

Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться “17” червня 2005 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.229.01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, Київ.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, Київ.

Автореферат розісланий “26” квітня 2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Стукало С.М.

1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ 

Актуальність теми дослідження визначається як логікою суспільних трансформацій, що їх переживає наразі сучасне українське суспільство, так і закономірностями розвитку самого соціологічного знання. З одного боку, перед соціологами постає практична необхідність осмислення соціальних перетворень, визначення перспектив та орієнтирів соціального процесу, в якому діяльність пересічних акторів відіграє дедалі більшу роль. З іншого, самі зміни в українському суспільстві супроводжуються оновленням соціологічного мислення, насамперед на основі визнання ідеї поліпарадигмальності соціології. Соціальні зміни в суспільстві постають перед дослідниками як поле формування різноманітних поглядів і тлумачень.

Соціологи, що перебувають в центрі соціальних змін, мають унікальну можливість дослідження трансформацій не лише як зіткнення інтересів великих соціальних груп, що їх у соціології традиційно розглядали як головних суб’єктів соціальних перетворень. Легітимності набуває й особистісний зріз проблеми, коли предметом дослідження стає внесок індивідуальних суб’єктів в оновлення соціальної системи. Йдеться не про аналіз суспільства в категоріях конкретних індивідів, а про застосування категорії особистість як теоретичної абстракції, що дозволяє виявити глибинні механізми соціоструктурних і соціокультурних трансформацій. Такий підхід характерний для сучасного теоретичного напряму діалектичного структурного вивчення суспільства, в межах якого дослідники намагаються не лише пояснювати дії через структури, але й структури через дії (П.Штомпка). Відповідно актуальним для соціології стає фокусування уваги на ситуації взаємозалежності особистісних і суспільних змін, яка характеризується, поза іншим, тим, що рух суспільства стає елементом безпосереднього життєвого досвіду індивіда.

Соціологічна теорія пропонує різноманітні інтерпретації та пояснення соціальної реальності як у категоріях безсуб’єктних інстанцій на кшталт соціальних інститутів, так і у контексті дій різних соціальних суб’єктів (соціальних груп та акторів). Соціальні зміни актуалізують теоретичну увагу до соціальних практик, в яких насамперед утілюються суспільні перетворення. Акцентування перебігу та результатів соціальних практик допомагає соціологу відповісти на запитання про те, “що” відбувається в суспільстві, акцентування суб’єкта дії дає змогу зрозуміти, “як” відбуваються перетворення. У разі застосування першого підходу дослідникові вистачатиме позначення діяча як актора чи агента, тоді як при другому неодмінно доведеться звернутися до

2

особистості.

Сучасна українська соціологія має вагомий теоретичний та емпіричний доробок щодо вивчення і концептуалізації процесів суспільних трансформацій. У цьому контексті передусім слід виділити роботи Л.Ази, В.Бакірова, Є.Головахи, В.Євтуха, С.Макеєва, О.Куценко, Н.Костенко, М.Михальченка, В.Оссовського, Н.Паніної, В.Паніотто, В.Пилипенка, І.Прибиткової, І.Попової, А.Ручки, Ю.Саєнка, Л.Сохань, Є.Суїменка, В.Тарасенка, В.Хмелька, М.Шульги, Ю.Яковенка, О.Якуби, в яких досліджується внесок різних соціальних суб’єктів у процес суспільних перетворень. Разом з тим, ці дослідження концентруються насамперед на груповому суб’єкті, а проблеми індивідуального суб’єкта торкаються переважно в площині психологічних похідних соціальної структури, групової ідентичності тощо. Роль особистості як суб’єкта соціальних змін залишається досі поза широкою науковою увагою. Незважаючи на досягнення в галузі пізнання трансформаційних процесів, досі відсутні теоретичні обґрунтування впливу мікросуб’єктивних та мікрооб’єктивних чинників на суспільні перетворення.

Водночас аналіз дихотомії особистість–суспільство в історії соціологічної думки підтверджує: хоч би яких концептуальних засад дотримувався теоретик, він не може ігнорувати процес участі у творенні соціального світу індивідуального суб’єкта. Від часів Г.Зіммеля, М.Вебера, Дж.Г.Міда до сучасних теорій Е.Гофмана, П.Бурдьє, П.Бергера та ін. суб’єктивістське бачення соціальної реальності в соціології дедалі більше поглиблюється, продукуючи нові теоретичні концепти. У спробах поєднання мікро- й макро-, структури й агента, суб’єктністної й об’єктністної орієнтацій фігура індивідуального суб’єкта набуває для сучасної соціології самостійного значення. Акцентування ролі індивідуальних суб’єктів у структуруванні суспільства спричиняє появу дослідницьких моделей та проектів антропосоціології та соціології життя (В.Ільїн, Ю.Резнік, Ж.Тощенко), які маніфестують спроби переходу від стандартно-сцієнтистської до суб’єктно-зорієнтованої соціології.

Сучасний стан розвитку соціологічної теорії засвідчує, що концептуалізація соціального потребує концептуалізації суб’єктивного, зокрема, й відповідного теоретичного обґрунтування ідеї особистості як суб’єкта соціальних змін. Поєднання у постановці проблеми особистості як суб’єкта і суспільства як арени дій цього суб’єкта й результату цих перетворювальних дій потребує розгляду двох складних систем, що, як зазначав Т.Парсонс, водночас є взаємопроникними і взаємозалежними одна від одної. Отже, йдеться про поліконтекстний феномен, різнопланово висвітлюваний відмінними теоретичними парадигмами. Класична

3

дилема — розуміння чи пояснення — набуває у цьому контексті нового звучання, адже щоб пояснити те, що відбувається на рівні суспільства, важливо зрозуміти й те, що відбувається на рівні особистості.

Відсутність дотепер у соціологічній теорії розгорнутих спроб аналізу проблеми особистісної суб’єктності пов’язана не в останню чергу з тим, що співучасть особистості в процесі соціальних змін доволі складно відрефлексувати як окремий чинник суспільного розвитку в моменти стабільного стану соціальної системи. Вирішення такого дослідницького завдання стає дійсно можливим лише за часів історичних перетворень, коли в поле зору соціолога водночас потрапляють і соціальні структури, й індивіди, а зв’язок між суспільством і особистістю набуває відчутних ознак взаємної детермінації. Саме в такі моменти соціологічні дослідження дають змогу всебічно зафіксувати дію особистісного чинника.

Досі світова соціологія практично не мала соціологічних проектів такого типу. Можна згадати хіба що праці представників Франкфуртської школи, зокрема вивчення авторитарної особистості. Нині соціологи чи не вперше від моменту виникнення емпіричної соціології дістали унікальну можливість не лише спостерігати, а й вивчати під час польових досліджень реальні соціальні зміни трансформаційної доби та внесок у цей процес різних соціальних суб’єктів, зокрема і роль особистості як суб’єкта соціальних змін.

Актуальність дослідження обумовлена також практичною потребою врахування внеску особистісного чинника в процес соціальних трансформацій. Без вивчення цих процесів неможливо скласти адекватне уявлення про перспективу подальших перетворень суспільства, бо вони значною мірою зумовлені впливом не лише соціальних інституцій чи діями елітарних груп, а й життєвими практиками пересічних людей, які перебувають у ситуації адаптації до змін. Суспільні перетворення актуалізують потребу долання перешкод, пов’язаних із руйнуванням звичних інституціональних засобів забезпечення нормального життя. Поява у соціальному просторі нових життєвих можливостей ставить особистість перед вибором між новим і ризикованим та усталеним і перевіреним. Тобто сам процес перетворень “вмикає” механізм самостійного прийняття рішень і пошуку засобів життєздійснення. Завдяки такій активації індивідуальних суб’єктів вони стають важливим чинником оновлення соціальної структури, створення нових економічних та політичних реалій, зміни характеру взаємодії громадян і держави тощо.

Отже, поєднання запиту на теоретичне осмислення феномена особистісної суб’єктності, можливостей його безпосереднього емпіричного дослідження в

4

динаміці соціальних змін та практичної потреби врахування впливу особистісного чинника на хід суспільних трансформацій зумовило визначення головного напряму авторського наукового пошуку, спрямованого на переосмислення традиційного соціологічного бачення особистісного суб’єкта з огляду на його внесок у розвиток соціальних відносин і соціальної структури.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з темами науково–дослідних робіт Інституту соціології НАНУ “Психологічні і соціально–психологічні фактори ідентифікації і адаптації особистості в умовах суспільної кризи” (UA01003052P), “Соціально–психологічні чинники стабілізації українського суспільства (особистісний аспект)” (0195U004315), “Рубіж тисячоліть як соціально–психологічний феномен (образ нових можливостей життя у масовій свідомості)” (0198U001449), “Суспільні трансформації: формування нового образно–символічного простору в індивідуальній і масовій свідомості населення України” (0101U003607), в яких автор брав участь як співвиконавець.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає в розробці концепції особистісної суб’єктності як системотвірного чинника соціальних змін, здійсненні емпіричної апробації її елементів та інтерпретації на цій основі способів життєдіяльності особистості в процесі творення нової соціальної реальності.

Реалізація мети спричинила розв’язання наступних завдань:–

визначити головні теоретичні координати аналізу системи особистість–суспільство у соціології;–

переосмислити процес соціальних змін з точки зору їх суб’єктивістської складової, визначити специфіку впливу індивідуальної активності на формування векторів соціальних трансформацій; –

здійснити інтегральний аналіз поєднання соціального і особистісного контекстів життєвого світу у процесі розгортання життєвого шляху людини;–

довести, що життєдіяльність особистості є атрибутивною властивістю соціальних трансформацій, яка забезпечує творення інноваційного соціального простору;–

визначити типові поведінкові стратегії, які формуються у практиках індивідуальних суб’єктів, з’ясувати напрями їхнього впливу на перебіг суспільних перетворень; –

з’ясувати особливості образно-символічних уявлень населення стосовно суспільства, що трансформується, і визначити спосіб, у який уявлення зумовлюють відповідні поведінкові стратегії особистості;

5–

окреслити характерні риси типових фігурантів сучасного українського соціального простору, які виступають реальними суб’єктами соціальних змін;–

визначити особливості використання в дослідженні особистості як суб’єкта змін даних масових опитувань та з’ясувати специфіку поєднання в аналізі традиційних соціально-демографічних показників з показниками соціально-психологічними, які визначаються належністю людей до груп із різним рівнем особистісної суб’єктності.

Об’єкт дослідження — процес оновлення соціального порядку в динаміці мікрооб’єктивних і мікросуб’єктивних соціальних змін.

Предмет дослідження — суб’єктність особистості як чинник творення соціальної реальності.

Методологія дисертації ґрунтується на теоретичному синтезі макро– й мікросоціологічних підходів. Соціальний процес розглядається з позицій інтерпретативної парадигми у площинах мікросуб’єктивного та мікрооб’єктивного вимірів. Теоретичне осмислення особистості як суб’єкта соціальних змін ґрунтується на поєднанні деконструкції як засобу пояснення реакції індивідів на тиск соціальної структури з реконструкцією, що увиразнює реакцію індивідів на її розпад і дозволяє відтворити шлях від індивідуальних дій до соціального цілого.

Теоретичним підґрунтям дослідження стали роботи соціологів, філософів, соціальних антропологів, соціальних психологів, присвячені визначенню теоретичних координат аналізу системи особистість–суспільство, ролі суб’єктної складової у розвитку суспільства, аналізу адаптаційних процесів, які втілюються у поведінці індивідуальних суб’єктів і в типових адаптивних стратегіях.

Зокрема, залучені теоретичні підходи щодо тлумачення дихотомії особистість — суспільство у класичній спадщині і сучасній соціологічній науці. Під цим кутом зору проаналізовано здобуток представників еволюціонізму, натуралізму, соціал–дарвінізму, психологізму, ідеї методологічного індивідуалізму, концепцію соціальної дії М.Вебера, ідеї “чистої соціології” Ф.Тьонніса, раціоналістичний індивідуалізм Е.Дюркгейма, теорію залишків В.Парето, соціологічні версії структуралізму, системно–теоретичний підхід Т.Парсонса, системно–культурний П.Сорокіна, соціогенетичний та психогенетичний підхід Н.Еліаса, ідеї прагматизму й символічного інтеракціонізму Чиказької соціологічної школи, драматургічної соціології Е.Гофмана, концепт габітусу П.Бурдьє, теорії комунікативної дії Ю.Габермаса, структурації Е.Гіденса, аутопоетичної соціальної системи Н.Лумана.

Відправними моментами дослідження ролі особистісного суб’єкта у створенні соціального порядку став теоретичний доробок соціологів, які

6

постулювали суб’єктивну природу соціальної реальності, а саме, традиції феноменологічної соціології, символічного інтеракціонізму, етносоціології, концепція соціального конструювання реальності П.Бергера та Т.Лукмана, дослідження ролі агентів соціальної практики у працях Р.Бхаскара, Е.Гіденса, М.Арчер. Розвиваючи ідею особистісного суб’єкта, здобувач спирався на здобутки М.Фуко, М.Гайдеггера, Е.Ільєнкова, С.Рубінштейна, а також концепти “соціального характеру”, “базової особистості”, “соціального типу особистості”, розроблені Е.Фромом, А.Кардінером, В.Томасом і Ф.Знанецьким, Д.Рісменом, Т.Адорно, Р.Мертоном.

З’ясовуючи особливості дії особистісного чинника за умов соціальної трансформації на пострадянському просторі, автор послуговувався роботами українських і російських соціологів Є.Головахи, Т.Заславської, Ю.Левади, Н.Наумової, Н.Паніної, І.Попової, В.Ядова та ін.

Методи дослідження. Теоретичне дослідження здійснюється на основі синтезу методів філософського, соціологічного та загальнонаукового аналізу у межах міждисциплінарного підходу. Здобувач застосовує метод аналізу та синтезу, системно-структурний та функціональний методи, методи порівняльного аналізу, реконструкції, типологізації.

Головним методом отримання первинної соціологічної інформації слугує масове, експертне та лейтмотивне інтерв’ю. Для вивчення емпіричної інформації застосовано методи статистичного аналізу: кореляційний, факторний, кластерний, індексування, ранжування та ін., до лейтмотивних інтерв’ю вжито метод герменевтичного аналізу.

Емпіричною базою дисертації є результати дослідження процесів “входження” людей у нову соціальну реальність та їхнього внеску у створення самої цієї реальності, яке здійснювалось в Інституті соціології НАН України за програмами, розробленими за участю автора (1994–2002 рр.), а також дані соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України за 2003 р., до програми якого було включено авторські запитання; результати моніторингу (1992–2001 рр.) соціально–психологічного стану потерпілих від Чорнобильської катастрофи, проведеного Інститутом соціології НАНУ (у межах аналізу запитань, розроблених автором); дані експертних опитувань держслужбовців вищих категорій, проведених здобувачем у 1997, 1998 та 2000 рр.; матеріали лейтмотивних інтерв’ю, спрямованих на висвітлення внутрішньої картини життєвого світу особистості стосовно сприйняття нею процесів перетворення суспільства, проведених здобувачем у 1995 р.

Наукова новизна одержаних результатів. До теперішнього часу процес

7

соціальних змін з точки зору участі в ньому особистості як суб’єкта системно, на монографічному рівні не досліджувався. Осмислення наукового потенціалу різних соціологічних традицій розуміння дихотомії особистість–суспільство дало змогу автору вперше у вітчизняній соціології концептуалізувати роль особистості у соціальному процесі як ланки, що опосередковує дію соціальних чинників, позаяк поведінкові стратегії народжуються винятково на особистісному рівні й містять не лише зовнішній запит, а й внутрішню відповідь. Зазначена концептуалізація виявляє себе в тому, що:

– запропоновано нове концептуальне бачення особистості в соціологічній теорії як глибинного чинника трансформаційних процесів, що виступає й елементом творення соціальної реальності, й елементом відтворення соціального порядку;

– вперше обґрунтовано положення про зміну змісту функціональної ролі особистості у соціальній системі залежно від характеру суспільного розвитку: за умов соціальної стабільності суб’єктність особистості виявляється насамперед у відтворенні соціальної системи; під час радикальних зрушень провідною стає інноваційна рольова функція особистості як суб’єкта соціальних змін;

– визначено роль особистості в легітимації процесу змін як передумови оновлення соціальних інститутів;

– доведено, що в періоди соціальних змін сукупна діяльність індивідуальних суб’єктів по впорядкуванню власного життєвого простору виступає необхідною складовою стабілізації соціальної реальності й оновлення соціального порядку;

– запропоновано новий підхід до аналізу суспільної кризи через застосування інтегральної моделі проблемної ситуації, що поєднує аналіз проблемності і соціального й індивідуального світів. Згідно з нею на перетині соціального й суб’єктивного світів індивідів утворюється інноваційний соціальний простір, в якому відбувається творення нових моделей життєдіяльності, норм, експектацій, які, об’єктивуючись, стають структурними компонентами інтерсуб’єктивного соціального світу.

На базі емпіричних даних:

– доведено, що динамізм соціальних змін активізує на особистісному рівні дію чинників, які суб’єктивно розширюють чи звужують адаптаційне поле, що зумовлює формування типових стратегій трансформаційної поведінки: дезадаптивних, пасивно-адаптивних та активно-адаптивних;

– з’ясовано, що перетворення соціальної структури запускають механізм особистісної пошукової активності з метою самовизначення в оновленому соціальному просторі, при цьому характер взаємозв’язку між типом

8

позиціонування і способами самоздійснення визначає напрями творення нового соціального порядку;

– визначено форми репрезентації об’єктивних змін в cуб’єктивних координатах особистісної моделі життєвого світу; виявлено існування по–різному структурованих картин світу, які утворюють підґрунтя консолідації соціальних груп на основі специфічного балансу втрат і надбань та емоційних переживань, що їх породжує ситуація трансформацій;

– встановлено, що об’єктивні ускладнення життя актуалізують цінність індивідуальної активності, зумовлюють формування образу “сучасної” людини, який репрезентує нову ідентифікаційну модель, що поступово набуває статусу соціально-нормативної і скеровує вторинну соціалізацію дорослого населення;

– виокремлено групи з різним рівнем розвитку суб’єктності, які демонструють різне ставлення до життя: від активної побудови до пасивного пристосування; доведено, що представники групи активних продуктивніше використовують свій особистісний потенціал, перетворюючи його власною діяльністю на інноваційний потенціал суспільства.

Практичне значення одержаних результатів. У дисертації отримані результати, які по–новому розкривають механізми суспільних змін через залучення до пояснювальної моделі чинника особистісної суб’єктності. Запропонований підхід дає можливість поглибити й уточнити розуміння динаміки сучасного українського суспільства, що сприятиме удосконаленню соціальних прогнозів та виробленню адекватних стратегій регулювання суспільних трансформацій. Розроблена концепція системотвірної ролі особистості у формуванні нового соціального порядку започатковує новий напрям теоретизування на шляху мікро–макро синтезу в загальній соціологічній теорії. Аналіз суспільної кризи через визначення механізмів перетворення об’єктивної проблемності соціоструктурних деформацій на суб’єктивну проблемність життєвих ситуацій дозволяє виявити специфіку формування нових соціальних відносин та інституціоналізації на цьому ґрунті нових соціальних позицій.

Основні положення та висновки дисертації створюють теоретичне підґрунтя для подальших соціологічних досліджень процесів соціальної консолідації та дезінтеграції, аналізу інституціоналізації нових соціальних практик, визначення специфіки ідентифікаційних процесів, формування нових соціальних типів особистості. Результати дослідження можуть бути використані в практиці державного управління, в удосконаленні соціальної політики на основі переосмислення принципів організації зворотного зв’язку між державою та особистістю, а також у навчальному процесі, насамперед для розвитку

9

інноваційних процесів в освіті України, заснованих на принципах особистісно зорієнтованого навчання і виховання (результати представлені педагогічному співтовариству у вигляді розділів трьох навчально-методичних посібників з проблем життєтворчості, рекомендованих Міністерством освіти і науки України). Крім того, результати дослідження можуть бути використані (і використовуються автором) у фаховій підготовці студентів–гуманітаріїв у вищій школі при викладанні спецкурсів із соціології особистості, соціології девіантної поведінки та ін.

Особистий внесок здобувача. У наукових роботах, опублікованих у співавторстві, здобувачеві особисто належать тексти: у монографії “Наш деловой человек” (Е.Донченко, Е.Злобина, В.Тихонович) — розділів 3, 6; у монографії “Особистість сьогодні: адаптація до суспільної нестабільності” (О.Злобіна, В.Тихонович) — розділів “Суспільна нестабільність і особливості адаптивної поведінки”, “Мінлива реальність та складності соціальної ідентифікації”, “На перетині теорії та емпірії”, “Образ сучасного життя у масовій свідомості”; у монографії “Соціальний простір життя як суб’єктивна символічна реальність” (О.Злобіна, І.Мартинюк, Н.Соболєва, В.Тихонович) — розділів 3, 11, 12, 13; у монографії “Суспільна криза і життєві стратегії особистості” (О.Злобіна, В.Тихонович) — розділів 2, 3, 5, 9. Особисто здобувачеві належать також положення інших розділів цієї монографії: про механізми підтримки цілісності картини світу в момент суспільних трансформацій, аналіз динаміки уявлень про успіх та життєву компетентність, впливу установки щодо майбутнього на поведінкові орієнтації. У публікації “Динаміка сприйняття наслідків Чорнобильської катастрофи масовою свідомістю” (О.Злобіна, Н.Соболєва, І.Мартинюк, В.Тихонович) здобувачеві належать положення про особливості картини світу потерпілих та їх вплив на формування адаптивних стратегій; у публікації “Чорнобильський синдром: соціально-психологічний аналіз” (О.Донченко, О.Злобіна, В.Тихонович) здобувачем здійснено аналіз трансформацій психологічної ситуації в моменти гострої та хронічної суспільної кризи; у публікації “Динаміка психологічного стану та образ потерпілих у масовій свідомості” (О.Злобіна, Н.Соболєва, І.Мартинюк, В.Тихонович) — аналіз особливостей адаптивної поведінки груп населення з різним рівнем психологічної компенсованості; у публікації “Міленіум: соціальний час в образах масової свідомості” (О.Злобіна, В.Тихонович) здобувачем обгрунтовано положення про збіг масштабів часу у особистісній та історичній перспективах, про поєднання траєкторії соціального процесу з індивідуальною траєкторією життя; у публікації “З чим виходимо на рубіж століть?” (О.Злобіна, В.Тихонович) здобувачем 10

сформульовані критерії структурації населення за рівнем адаптованості та здійснена порівняльна характеристика виділених груп; у публікації “Соціальна структура, соціальна політика і молодь” (О.Злобіна, В.Тихонович) здобувачем здійснено аналіз міри адаптованості молоді до сучасної життєвої ситуації; у публікації “Ми з України” (О.Злобіна, В.Тихонович) — аналіз образу майбутнього України та визначення типових очікувань щодо майбутнього; у публікації “Суб’єкт-особистісне начало в соціоструктурному процесі” (О.Злобіна, В. Тихонович) здобувачем з’ясовується питання творення нового типу особистості у трансформаційному суспільстві.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження були доведені до наукового співтовариства на національних і міжнародних наукових конференціях, семінарах, круглих столах, серед яких: Міжнародна конференція “Віддалені наслідки Чорнобильської катастрофи” (Київ, 1998); Круглий стіл “Суспільство і соціологія на порозі третього тисячоліття” (Київ, 1999); Перша Всеукраїнська соціологічна конференція “Проблеми розвитку соціологічної теорії” (Київ, 2000); Харківські соціологічні читання “Сучасна соціологічна думка та соціологічна освіта” (Харків, 2000); Круглий стіл “Реструктурація особистості в нестабільному суспільстві: зміна життєвих світів, руйнація ідентичностей, маргіналізація” (Київ, 2000); Всеукраїнська науково-практична конференція “Соціологічна наука і освіта в Україні: шляхи становлення та тенденції розвитку” (Київ, 2000); Всеукраїнська науково-практична конференція “Психологія життєвої кризи особистості: теорія і практика” (Київ, 2000); Друга Всеукраїнська соціологічна конференція “Теоретичні проблеми змін соціальної структури українського суспільства” (Київ, 2002); Міжнародна конференція “Соціальна динаміка пострадянського суспільства: Україна у порівняльній перспективі” (Київ, 2002); Круглий стіл “Якість життя в Україні: час жити і час виживати” (Київ, 2003); Третя Всеукраїнська соціологічна конференція “Соціальні процеси в Україні” (Київ, 2004); Міжнародний семінар “Україна і Польща: досвід трансформаційних процесів” (Київ, 2004); Науково-прогностична конференція “Людина — проект світу і смислу: життєтворчі орієнтири для освіти ХХІ століття” (Київ, 2004).

Публікації. Зміст дисертації відображено у 5 монографіях, 8 розділах колективних монографій, 22 статтях у наукових фахових вітчизняних та закордонних виданнях, 4 публікаціях в інших наукових виданнях, а також у 7 опублікованих виступах на наукових семінарах, круглих столах та конференціях.

Структура дисертації. Дисертація у вигляді монографії має вступ, п’ять розділів, підсумки, післямову, покажчик імен, список використаних джерел

11

Повний обсяг монографії — 400 с., 43 табл., 17 рис.; список джерел (416 найменувань) та покажчик імен займають 27 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкрито сутність наукової проблеми, подано обґрунтування її актуальності, визначено предмет, мету та основні завдання дослідження.

У першому розділі “Особистість у соціологічному вимірі” визначаються головні теоретичні координати аналізу системи особистість–суспільство, осмислюється категоріальний ряд сучасної соціологічної теорії, аналізується розв’язання дихотомії особистість-суспільство у класичній спадщині й сучасній соціологічній теорії, виявляється зв’язок між змінами суспільства й відповідними змінами особистості, що супроводжуються зростанням міри суб’єктності особистості.

Проведений аналіз засвідчує, що важливим є врахування не тільки інтерсуб’єктивного, а й суб’єктивного моменту структурації соціальної реальності. Парадигмальний поворот від структури до дії, від об’єктивного до суб’єктивного акцентує евристичний потенціал ідеї суб’єкта для соціологічної теорії передовсім у контексті аналізу об’єктивної соціальної реальності крізь призму реальності суб’єктивної. За такого підходу категорія особистості стає ключовою, бо саме вона репрезентує специфічний вимір існування соціуму “всередині” людини.

Парадокс соціологічного погляду на проблему особистісної суб’єктності полягає у тому, що індивідуальний суб’єкт в аналізі набуває специфічних масоподібних характеристик. Проте, не звертаючись до категорії особистість прямо, соціологи імпліцитно використовують особистісні підходи у дослідженнях поведінки населення, соціальних настроїв, масової свідомості. Поза увагою залишається розуміння того, що на відміну від “масової людини” особистість у процесі перетворень є носієм інновацій, а отже, категорію “особистість” доречно залучати до інтерпретаційних соціологічних схем, спрямованих на аналіз трансформаційного суспільства.

Аналіз розвитку в соціології ключових теоретичних положень щодо розуміння місця і ролі особистості в суспільстві свідчить, що від моменту оформлення соціології у самостійну науку виокремлюються дві соціологічні течії, які обіймають протилежні позиції щодо феномена особистості в соціологічному контексті. Перша наголошує примат суспільства, друга, хоча й розглядає суспільство як цілісне соціальне утворення, констатує, що воно не поглинає окрему особистість.

12

Спроби розглянути індивіда й суспільство у нерозривному зв’язку здійснювалися вже всередині еволюціонізму та натуралізму. В.Самнер порушив у соціології питання про роль індивідуального суб’єкта в розвитку суспільства, Ф.Гіддінгс наголосив на діалектичному взаємозв’язку особистості й суспільства та застосував категорію особистість при аналізі соціальної структури. Г.Зіммель вивільнив індивідуального суб’єкта з-під тотальної влади суспільства і переніс аналіз проблеми в поле взаємодії двох сутностей — індивіда і суспільства. Суспільство, що виникає внаслідок індивідуальних процесів синтезу, розглядається ним як спільне буття, а між індивідом і соціальною структурою з’являється вимір суб’єктивного осмислення реальності. Теоретична спадщина М.Вебера збагатила соціологію ідеєю соціальної типології особистості, що згодом набула втілення у В.Томаса і Ф.Знанецького, Е.Фромма, Д.Рісмена та ін. Концепція харизми М.Вебера внесла особистість безпосередньо у суспільний процес, а уявлення про рутинізацію харизми розкрило процес перетворення суто персонологічної за походженням інституції на інституцію деперсоналізовану.

Представники об’єктивістського напряму, розглядаючи систему особистість–суспільство, акцентували впливову роль суспільства. Е.Дюркгейм визначав тип суспільства через ставлення до людини. Суспільство механічної солідарності репрезентує панування в колективній свідомості примату цінності суспільства, натомість суспільство органічної солідарності вважає гідність індивіда вищою цінністю. В.Парето здійснив аналіз суб’єктних підвалин, які забезпечують існування “соціальної рівноваги” і ввів до теорії розвитку суспільства постать діючого індивідуального суб’єкта.

Структуралістські соціологічні теорії репрезентували позаособистісний характер пояснень. Сутність взаємин особистості й суспільства постала тут як процес, під час якого суспільство стає змістом індивідуальної життєдіяльності людини, а належність індивіда до суспільства виступає як ставлення суб’єкта до свого оновленого змісту.

Системно-теоретичний підхід Т.Парсонса визначив наявність глибокої симетрії між соціальною системою і системою особистості, П.Сорокін проаналізував співвіднесеність особистості з культурою і дослідив зв’язок між характером домінантної культури і характером поведінки індивідів та типом особистості. Уведене Н.Еліасом поняття фігурації репрезентувало мережу взаємозалежностей, сплетених самими людьми, а дослідження динаміки фігурацій демонструвало, як змінюються при цьому особистісні структури.

Прагматики розвивали суб’єктно-активістську парадигму. В.Томас і Ф.Знанецький визначили дві фундаментальні проблеми суспільної практики і

13

соціальної теорії — залежність особистості від соціальної організації та культури та залежність соціальної організації й культури від особистості. Дж.Г.Мід концептуально сформулював ідею діалектичного зв’язку змін соціуму та індивіда, наголошуючи, що соціологія має досліджувати не окремі процеси перебудови особистості та соціальної перебудови, а єдиний соціальний процес людської соціальної еволюції. І.Гофман показав, що соціальне Я виступає і як виконавець, і як характер, отже, на відміну від традиційного тлумачення виконання ролі як зумовленого очікуваннями оточення переніс акцент на творчість актора.

Концепції провідних сучасних соціологів прагнуть поєднати особистість і суспільство в єдиному теоретичному конструкті. П.Бурдьє вводить нову опозицію структура–габітус, яка відбиває поєднання об’єктивованого й інкорпорованого. Теорія комунікативної дії Ю.Габермаса пропонує ідеї структурної диференціації життєвого світу на “об’єктивний”, “соціальний” та “суб’єктивний” світи. Особистість як автор автономних життєвих проектів виступає важливою складовою творення й перетворення соціуму, хоча ситуація дії ніколи цілковито не підпорядкована акторам. Теорія структурації Е.Гіденса розглядає конструювання суспільства як результат дій кожного його члена, який є “соціальним теоретиком, що практикує”. Його актор, на відміну від парсонівського агента, внутрішньо вмотивований, і це забезпечує концептуальний зв’язок між раціоналізацією дій і рамковими конвенціями, що втілені в інституціях.

У постмодернізмі місце суб’єкта, ідентичність якого визначалася системою соціальних ролей та очікувань, заступає суб’єкт, ідентичність якого є предметом власного вибору. Деконвенціоналізація соціальних практик розширює соціальний простір для творчого конструювання ідентичності, хоча це автоматично й не сприяє зростанню здатності індивіда до такої діяльності й свідомої орієнтації на неї.

Таким чином, аналіз теоретичної спадщини і сучасних соціологічних теорій показує, що проблема взаємодії особистості й суспільства є невід’ємною складовою теоретичних побудов, що належать до різних течій і навіть до різних соціологічних парадигм, проте системний аналіз ролі особистісного суб’єкта в процесі творення соціальної реальності не здобув досі спеціального концептуального обгрунтування.

Надалі предметом авторського дослідження стає реальний життєвий світ, в якому соціальний і особистісний контексти сполучаються у процесі розгортання життєвого шляху. Здійснено спробу простежити на реальному історико-культурному матеріалі зв’язок між розвитком і змінами суспільства та

14

відповідними змінами і розвитком особистості через концепт життєвого шляху, який водночас втілює і особистісні і суспільні зміни.

На основі аналізу європейської культурної традиції, автором виділено історичні моделі життєздійснення, які репрезентують поступове зростання особистісної суб’єктності. Життєвий шлях індивіда первіснообщинної доби описується моделлю “однакової єдності”. Її характеристики — нерозривний зв’язок індивіда та роду й однозначність проходження свого життєвого шляху всіма членами громади. Людина проживає життя, суб’єктивно не переживаючи його як індивідуальне.

Наступна історична доба пов’язана з процесом соціальної автономізації людини від громади, наслідком чого є процес персоніфікації особистості. Ускладнення соціальної структури супроводжується виникненням полярних моделей життєздійснення. Модель “одновимірної однаковості” характеризує життєвий шлях раба, який не визнається суб’єктом власного життя ані у суспільній свідомості доби, ані в індивідуальній свідомості, головною її ознакою є різке обмеження сфер життєвого втілення. Модель “різноманітної єдності” із вираженим суб’єктивно-особистісним компонентом вибору шляхів самореалізації характерна для вільного громадянина. Вона фіксує принципово нову ситуацію в розгортанні життєвого шляху особистості, коли суб’єктивний компонент починає функціонувати в повному обсязі.

Новий час породжує суспільство нового типу із увиразненою системою ієрархічної залежності. Модель життєвого шляху індивіда Середньовіччя передбачає сувору регламентацію життя в усіх царинах життєдіяльності. Панування канону створює особливу реальність — “світ середньовічної людини”, який мінімізує роль суб’єктивності особистості у побудові життєвого шляху. Оскільки заданий людині варіант життєвого шляху майже не піддається індивідуальній корекції незалежно від рівня соціальної ієрархії, цю модель умовно можна назвати “багатомірною однаковістю”.

Доба Відродження пропонує модель, головними компонентами якої є зростання суб’єктності особистості в побудові життя й об’єктивна заданість множини сфер самореалізації. Визнання суб’єктності вперше в історії стає не лише фактом життя окремого індивіда, а й невід’ємною складовою суспільної свідомості доби. Народжується модель “багатовимірна різноманітність”, яка є поєднанням багатьох можливостей, що надаються людині соціумом, у поєднанні із “відкритістю” для особистості виборів у межах цього розмаїття.

Отже, зафіксовано поступове підсилення елемента особистісної суб’єктності в алгоритмах, за якими розгортається життєвий шлях особистості, внаслідок її

15

дистанціювання від суспільства через усвідомлення власної належності життєвого шляху.

Другий розділ — “Проблема особистісної суб’єктності в координатах зовнішніх і внутрішніх трансформацій” присвячено дослідженню теоретичних засад розгляду особистісного суб’єкта як чинника суспільних перетворень. Суб’єктна активність особистості розглядається у зовнішніх координатах як невід’ємна складова суспільних змін, у внутрішніх координатах як інструмент життєтворчості та у поєднанні особистісного й суспільного в контексті зв’язку внутрішніх перебудов суб’єкта з продукуванням інноваційних соціальних практик.

У сучасній соціологічній теорії маємо принаймні три концептуальні спроби пояснити соціальні зміни: пригожинський “порядок із хаосу”, парсонівський “порядок із порядку” та постмодерністський “хаос із порядку”, які описуються відповідно поняттями реструктурації, структурної диференціації та деконструкції. У стабільному суспільстві індивід виступає як елемент цього порядку. Хоча особистість завжди є суб’єктом творення власного життя, сам акт такого творення здійснюється в межах реальних соціальних координат, тобто щодо соціального порядку індивідуальний суб’єкт виконує насамперед функцію його відтворення. Маємо діалектику автономності й підпорядкованості, яка фіксується багатьма сучасними теоретиками (П.Бурдьє, Р.Бхаскар, М.Арчер). Автор обстоює думку, згідно з якою суб’єктна складова вможливлює погляд на соціальну дійсність як таку, що твориться й відтворюється внаслідок цілеспрямованої, інтенціональної діяльності суб’єктів.

У кризовому суспільстві, в момент докорінної зміни соціальних структур ситуація реструктурації набуває для людей особистісного характеру, одночасно відбуваються два процеси: реструктурація соціуму і реструктурація картини цього соціуму в свідомості людей. На думку здобувача, суб’єкти не лише освоюють простір, а й перетворюють потенційне на реальне, при цьому соціальний простір можна уявити не як сукупність позицій агентів, а як систему взаємопов`язаних життєвих світів.

У періоди різких соціальних змін діяльність особистості по впорядкуванню власного життєвого світу залишається доцільною, лише набуваючи елементів творчості. Хоча практики змінюються як реакція на стан соціальної структури, суб’єкти не просто заміщують наявні позиції, а створюють їх, продукуючи нові соціальні стосунки, і, тим самим, інституціоналізуючи нові соціальні позиції. Фактично деформація соціальної структури завжди набуває персональної репрезентації, оскільки соціальні координати, які спрямовують індивідуальні шляхи, втрачають жорсткість. Виникає феномен проблемності соціального життя

16

як факту життя індивідуального. Це створює для особистості відчуття вимушеності реагування і водночас відкриває перед нею нові можливості, стимулює процеси вибору різних поведінкових стратегій. Отже, рівень індивідуальної суб’єктності має розглядатися як невід’ємна системотвірна складова суспільних перетворень, а особистість – як важливий чинник, що не лише опосередковує макрооб’єктивні й макросуб’єктивні впливи, але й виступає самостійним інноваційним джерелом соціальних змін.

Особистість як член соціуму належить до соціального простору, який наповнений упорядкованою взаємодією соціальних зв’язків, процесів, суспільних відносин. Водночас цілісна реалізація власної суб’єктності особистості відбувається на специфічному просторі — просторі власного життя, де індивідуально-неповторне переплітається із соціально-типовим.

Процес побудови життя детермінований і об’єктивно і суб’єктивно. Суб’єктивна його динаміка може бути представлена через послідовну зміну життєвих проектів, що стосуються різних сфер життєдіяльності, об’єктивна — у вигляді послідовної зміни статусів у різних сферах. Взаємозумовленість цієї діади пов’язана саме з особистісною суб’єктністю, оскільки розвиток особистості у процесі життєдіяльності відбувається через розв’язання певних типів особистісних суперечностей, що й визначає процес становлення особистості як суб’єкта власної життєдіяльності.

Об’єктивна суперечливість життєздійснення завжди особистісно опосередковується, трансформуючись у суперечність між суб’єктом і його життєвим світом. Опосередковуючою ланкою цього процесу виступає “картина життя”, спираючись на яку особистість прокладає свій життєвий шлях. Діалектика зв’язку об’єктивного процесу розгортання життєдіяльності з відображенням його в суб’єктивній картині життєвого світу особистості є основним джерелом внутрішньої суперечливості, що визначає динаміку перетворень життя особистості.

Суб’єктивна картина життєвого світу являє собою складне інтегративне утворення, що поєднує множину когнітивних репрезентацій усіх компонентів об’єктивної й суб’єктивної реальності. Частиною цієї загальної картини є уявлення людини про свій життєвий шлях, у якому життя постає як цілісність у єдності образів минулого, сьогодення й бажаного майбутнього. Кожний з цих образів має складну структуру, різний ступінь сформованості, більш-менш адекватно відбиває реальність життєвого шляху людини. Основною суб’єктивною детермінантою індивідуального руху життя виступає образ сьогодення, у якому органічно з’єднані елементи минулого і майбутнього особистості.

17

Центральним компонентом суб’єктивної картини життєвого шляху є життєва програма, рівень розвитку якої фіксує різний ступінь сформованості особистості як суб’єкта власного життя. У дослідженні виділяються три рівні сформованості життєвої програми: нижчий, що характеризується відсутністю індивідуально усвідомленої особистісної перспективи і смисложиттєвих цілей; середній — рівень формування системи особистісних смисложиттєвих цілей і вищий, який характеризується наявністю системи стратегічних цілей, у якій життєва перспектива особистості розгорнута на весь період її життя. Ці рівні життєвої програми визначають основні способи життєздійснення суб’єкта.

Запропоновано модель динаміки життєздійснення як зміни “продуктивних” (домінують процеси самореалізації) і “когнітивних” (домінують процеси особистісного самопізнання) етапів життєвого шляху особистості. Її застосування дозволяє припустити, що з розвитком суб’єктності має зростати ефективність індивідуального життєздійснення.

Процес побудови особистістю свого життя розглядається з процесуальної сторони не лише як осмислення власного життя, але й як активне перетворення суб’єктом свого життєвого світу в ході реалізації смисложиттєвих цілей. Соціальний світ представлено у дослідженні у вигляді об’єктивної й суб’єктивної соціальних реальностей, які одночасно розгортаються в соціально-просторовому і соціально-часовому вимірах. В об’єктивній соціальній реальності утворюються і діють різні cкладові соціальної структури, здійснюються конкретні взаємодії й взаємовпливи різних соціальних суб’єктів. Суб’єктивна соціальна реальність – це світ масової свідомості, соціальних уявлень, стереотипів тощо. На перетині цих просторів утворюється життєвий світ особистості, який водночас існує як зовнішня і як внутрішня реальність, тобто як простір реальної життєдіяльності індивіда і як суб’єктивна картина його життєвого світу.

Внаслідок перебігу суспільних трансформацій істотно змінюється об’єктивна соціальна реальність, зникають і з’являються різні соціальні організації, змінюється характер суспільних взаємодій тощо. Відповідно реструктурується і суб’єктивна соціальна реальність, руйнуються усталені норми, піддаються сумніву раніше непохитні орієнтири, відбувається переоцінка цінностей. Усі ці процеси відбиваються в індивідуальній свідомості, й саме там, на рівні суб’єктивної картини світу, формуються нові орієнтири та соціальні уявлення про новий, “бажаний” соціальний світ. Зрештою, стабілізується як внутрішній, так і зовнішній життєвий світ людей, а орієнтири, які набувають масового поширення, стають системотвірними компонентами оновленої суб’єктивної реальності суспільного світу.

18

Життєвий світ особистості представлено в дослідженні як систему підпросторів, що взаємно перетинаються. Внутрішній світ містить простір потреб, простір бажань, простір можливостей, простір заборон, простір диспозицій, простір ціннісних орієнтацій, простір ідентитетів, простір очікувань, простір статусів тощо. Кожен з цих підпросторів теоретично може бути структурований за критерієм міри “опанування”, розширюючись від актуального до реального, потенційного і, зрештою, загального, який репрезентує макросуб’єктивну реальність або інтерсуб’єктивний світ.

Оскільки життєвий світ особистості динамічний, межі між просторами постійно змінюються внаслідок дії трьох основних чинників: змін, що відбуваються в соціальному просторі взагалі, змін, що виникають внаслідок свідомих або несвідомих дій самої людини, і змін, що є результатом “переосмислення” картини світу в цілому або окремих її фрагментів. Реструктурація картини світу в ході суспільних трансформацій зумовлює насамперед оновлення реального життєвого простору у відповідності зі змінами об’єктивної соціальної