КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЗАПОРОЖЕЦЬ Оксана Юріївна

УДК: 32.019.5

КРИЗОВІ РЕПУТАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВ У

МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

(НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ ТА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ)

23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем

та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних комунікацій

та зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

ОЖЕВАН Микола Андрійович,

завідувач відділу інформаційної безпеки та міжнародних

інформаційних відносин Національного інституту проблем

міжнародної безпеки РНБО України, м. Київ

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

ПЕРЕПЕЛИЦЯ Григорій Миколайович,

заступник директора Національного інституту

стратегічних досліджень, м. Київ

кандидат історичних наук, доцент

АСАТУРОВ Сергій Костянтинович,

завідувач кафедри міжнародної інформації

Київського славістичного університету

Провідна установа: Інститут світової економіки і міжнародних

відносин НАН України, м. Київ

Захист дисертації відбудеться “19” грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

04119, м.Київ, вул.Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного

університету імені Тараса Шевченка за адресою:

м. Київ, вул. Володимирська 58, к.10.

Автореферат розісланий 17 листопада 2005 р.

Вчений секретар

cпеціалізованої вченої ради Константинов В.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Комунікативні процеси в сучасному глобалізованому світі інформаційних технологій перетворюються на найважливіші складники політичної, економічної, соціальної, культурної та інших сфер міжнародної діяльності держави та недержавних “акторів”. За цих умов здатність країни контролювати інформаційні потоки й управляти ними, формувати сприятливе для себе інформаційне середовище виступає “м’яким” фактором сили і є не менш важливою, аніж потуга її “силових” структур (зі Збройними Силами включно).

До факторів “м’якої” сили відноситься передусім рівень обізнаності світової громадськості щодо даної країни, її зовнішньополітичного іміджу й репутації, що визначає її позиціонування в ієрархії суб’єктів міжнародних відносин.

Репутацію визначають, звичайно, реальні вчинки та факти, але у сучасному світі вона значною мірою залежить від іміджу, створеного міжнародними засобами масової інформації. Особливо, коли йдеться про комунікативні процеси під час кризових ситуацій, що викликають резонанс у світі, перетворюючись у головну подію дня у засобах масової інформації, спричинюючи невпинний потік коментарів, аналітики, прогностики і рекомендацій для осіб, які приймають рішення.

Саме мас-медіа структурують, відбирають і поширюють інформацію про кризові події й поведінку державного керівництва за кризових умов, здійснюючи тим самим вплив на сприймання держави внутрішньою та зовнішньою аудиторії. За цих умов основним завданням держави є розробка й здійснення кризових медіастратегій, спрямованих на захист власного іміджу в різноманітних інформаційних просторах й запобігання негативним впливам на репутацію даної держави.

Особливого значення набувають кризи, неоднозначні за причинами й наслідками. З одного боку, кожна така криза є ударом по репутації, власності, фінансах тощо, неможливістю подальшого розвитку за наперед визначеними сценаріями. Але водночас, кожна така криза означає можливість системно-структурного оновлення, використання тих можливостей, які відкрилися саме завдяки кризі. Оскільки кризові ситуації гранично загострюють деструктивні процеси, які увиразнюються вже у передкризовому періоді.

Відповідно, кризові медіаінформаційні стратегії й кризові паблік рілейшнз (ПР) доцільно поділити на три різновиди, - передкризовий, кризовий і посткризовий. Логіка медіаменеджменту у подібних ситуаціях досить проста. Йдеться про запобігання кризі або її загостренню, або, якщо цього уникнути не вдалося, то про управління іміджем і репутацією у кризових умовах, про мінімізацію завданих збитків й посткризове відновлення іміджу та репутації. Окремо варто зазначити існування такого філігранного напряму кризового медіаменеджменту, як ініціація кризи й утримання її під контролем.

Проблема кризових комунікацій є надзвичайно актуальною для держав колишнього СРСР. Після багатьох років тоталітарного режиму і жорсткого контролю держави над внутрішніми і зовнішніми інформаційними потоками ці країни виявилися непристосованими до нових умов і викликів сучасності. За відсутності налагодженої системи взаємодії влади зі ЗМІ та громадськістю, а також потужних інформаційних механізмів захисту національних інтересів і безпеки державні керівництва вдаються до дієвих у минулому й звичних для них стратегій управління кризовими ситуаціями, які однак у сучасних умовах призводять до зворотного результату, завдаючи значних збитків як авторитету політичних лідерів, так і міжнародній репутації країн в цілому.

Ступінь наукової розробки теми. Теоретичну базу дослідження склали, насамперед, наукові праці, в яких розкривається сутність, типологія, динаміка розвитку криз на корпоративному та міжнародному рівнях, проблематика кризових комунікацій й кризового менеджменту. Це, зокрема, роботи таких дослідників, як П. Лагадек, С.Фінк, С. Блек, С. Катліп, А.Сентер, Г.Брум, О. Лербінгер, Т. Бьокленд, Б. Порфір’єв, К. Холсті, Ч. Херманн, Р. Лебоу, Ж-Л. Дюфур, В. Урі, Р. Смоук, Ж. Фрьонд, Т. Мілбюрн, Г.Снайдер, П.Дізінг, М. Бречер, Дж. Вайнер і Х. Кан, Д. Хейдеріш, В.Бенуа, Т. Кумбс, Т. Лібаер, Т. Вуд’ярд, Дж. Лукашевські, Дж. Даулінг, М. Реджестер, Дж. Ларкін, П. Сендмен, Д. Уманські, Р. Брендідж, Дж. Рурк, Е. Пурселл, Г. Афанас’єв, Є. Пашенцев, А. Чуміков, М. Бочаров, І. Альошина та інших.

Серед вітчизняних вчених, які зробили вагомий внесок у дослідження технологій паблік рілейшнз (в тому числі у кризових ситуаціях), кризової дипломатії, а також впливу кризових явищ на трансформаційні процеси у суспільствах перехідного типу, слід назвати В. Королька, Г. Почепцова, В. Бебика, В. Крутька, А. Мойсеєва, Є. Тихомирову, О. Шевченко, Б. Гончара, А. Черній тощо.

До джерельної бази дисертації увійшли праці, присвячені проблемі формування іміджу і репутації країни та міжнародній арені, авторів - А. Панкрухіна, І. Кісєльова, Ю. Кашлева, Е. Галумова, П. Хема, Дж. Вісента, В. Тарнавського, В. Олінса, Т. Ліндманна, Х. Шульца, А. Вернера, Дж. Мерсера тощо, а також роботи науковців, які розглядали феномен „кольорових революцій”- Дж. Шарпа, С. Копонєва, Р. Шайхутдінова, Т. Поляннікова, Г. Прокопова, О. Литвиненка, А. Рара, Г. Ковальова та інших.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснене в рамках комплексної програми науково-дослідної роботи Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (тема № 01БФ048-01, номер державної реєстрації 0102U001229, наукова підтема „Інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньополітичних інтересів України”).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у дослідженні стратегій захисту міжнародної репутації країни у медіаінформаційних просторах кризових ситуацій.

Із зазначеною метою пов’язана реалізація наступних наукових завдань:

- узагальнити і систематизувати теоретичні підходи щодо сутності і типології криз на суспільному та міжнародному рівнях; принципів, складових кризових комунікацій і кризового менеджменту (управління) на корпоративному і міждержавному рівнях;

- визначити теоретичні засади державних комунікативних стратегій у кризових ситуаціях;

- на прикладі Російської Федерації й України з’ясувати характерні особливості управління кризовими ситуаціями з точки зору захисту міжнародної репутації держав;

- визначити шляхи підвищення ефективності кризового управління в Україні.

Об’єктом дослідження є кризові комунікації держав у міжнародних відносинах.

Предметом дисертаційного дослідження є кризові стратегії керівництва Росії та України з точки зору захисту міжнародної репутації цих країн.

Методи та методологія дослідження. У дисертаційній роботі використані такі методи, як синтез, аналогія, ситуативний аналіз, системний і структурно-функціональний методи тощо. Івент-аналіз застосовано для відтворення кризових стратегій державного керівництва України і Росії на основі повідомлень друкованих та електронних засобів масової інформації. Для виявлення спільних і відмінних рис, а також переваг і недоліків в управлінні кризами зазначених країн використано компаративний метод дослідження. Як важливі індикатори ефективності кризового управління держав у медіаінформаційному просторі використано повідомлення національних і зарубіжних ЗМІ та результати дослідження громадської думки.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження. Дисертаційна робота є однією з перших у вітчизняній політології спроб аналізу управління кризовими ситуаціями як чинника формування міжнародної репутації держави.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження розкривається у наступних положеннях:

1. В сучасному світі кризові комунікації є важливим фактором формування іміджу і репутації акторів міжнародних відносин. Викликаючи значний резонанс у світі, кризові ситуації типу катастроф, аварій, терактів тощо набувають державного значення, оскільки стосуються національних інтересів у тих чи інших сферах діяльності й, за відсутності своєчасного реагування, можуть призвести до негативних міжнародно-політичних наслідків для країни.

2. На державному рівні діють ті ж самі принципи і стратегії управління кризами, що використовуються організаціями для захисту своєї репутації. Однак державний репутаційний менеджмент у кризових ситуаціях, поряд з корпоративними технологіями, містить елементи публічної дипломатії, пов’язані з інформаційним забезпеченням політичних дій і рішень керівництва країни, з метою впливу на громадську думку як всередині країни, так і за її межами.

3. На основі аналізу кризових комунікацій керівництва Російської Федерації та України показано, що застосування таких стратегій кризового управління, як замовчування або викривлення інформації про основні аспекти кризи, уникнення відповідальності за наслідки події, використання кризи як приводу для посилення державного контролю над ЗМІ, централізації влади тощо негативно позначаються на репутації держав у міжнародному медіаінформаційному просторі.

4. Особливим механізмом кризового управління виступають також „кольорові революції”, що відбуваються за певною схемою й спираються, насамперед, на діяльність неурядових організацій. Інструментарій таких „революцій” включає методи ненасильницької боротьби, брендінг, засоби інформаційно-психологічного впливу на масову свідомість тощо. У разі успішної реалізації „кольорові революції” завершуються не лише суспільно-політичними перетвореннями всередині країни, а й сприяють підвищенню іміджу держави на міжнародній арені.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їхнього використання у процесі розробки державним керівництвом комунікативних схем кризового управління, спрямованих на контроль внутрішніх і зовнішніх інформаційних потоків, формування сприятливого інформаційного середовища і мінімізацію негативних наслідків криз для міжнародного авторитету України.

Наукові положення і результати дослідження можуть становити інтерес для таких державних інституцій, як Міністерство закордонних справ, Рада національної безпеки і оборони України, Секретаріат Президента, Кабінет Міністрів України тощо.

Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані при розробці і читанні нормативних і спеціальних курсів, зокрема „Зв’язки з громадськістю”, „Іміджелогія”, „Інформаційна безпека у міжнародних відносинах”, „Конфліктологія” тощо.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження викладено у доповідях і виступах на міжнародних та науково-практичних конференціях: міжнародній науковій конференції „Молодь за інформаційне суспільство” (Київ, Україна, 17 квітня 2003 року); міжнародній науково-практичній конференції „Моделювання міжнародних відносин” (Київ, Україна, 29-30 квітня 2004 року); науково-практичній конференції „Міжнародний бізнес: розвиток ринку інформаційно-комунікаційних технологій” (Київ, Україна, 9-10 жовтня 2003 року); конференції молодих вчених „Актуальні проблеми міжнародних відносин”, присвяченої 170-ій річниці Київського національного університету імені Тараса Шевченка та 60-річчю Інституту міжнародних відносин (Київ, Україна, 14 жовтня 2004 року); міжнародній науково-практичній конференції „Україна у постбіполярній системі міжнародних відносин” (Київ, Україна, 18 листопада 2004 року).

Основні наукові положення дисертації викладені у 4 статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях. За матеріалами дисертації опубліковано статтю „Кризові комунікації міжнародні” в Українській дипломатичній енциклопедії. Результати дослідження представлені також у другому розділі колективної монографії „Аналітика, експертиза, прогнозування”.

Структура дисертації. Структура та обсяг дослідження визначаються метою та характером завдань, що вирішуються. Відповідно до них, робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 201 сторінку, з них основний текст – 179 сторінок, список використаних джерел - 21 сторінку (включає 311 найменувань українською, російською, англійською та французькою мовами).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ВСТУПІ обґрунтована актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, цілі, завдання та методологічні рамки дослідження, його теоретичну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – „КРИЗОВІ КОМУНІКАЦІЇ ТА РЕПУТАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВИ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ” – відображено теоретичні підходи до сутності й класифікації криз на корпоративному і міждержавному рівнях, систематизовано розробки зарубіжних і вітчизняних дослідників з проблеми кризових комунікацій й управління кризами у міжнародних відносинах, окреслено етапи медіасупроводу надзвичайних подій, розглянуто сучасні технології просування іміджу й репутації країни у сучасному світі. У контексті кризового репутаційного менеджменту розкрито технології „кольорових революцій”.

На основі аналізу даних літератури встановлено, що питанням впливу кризових подій суспільного рівня на міжнародну репутацію держав приділяється недостатня увага.

Головною метою кризового управління в сфері міжнародних відносин є забезпечення мирного врегулювання кризи з мінімальними збитками для стратегічних інтересів і цілей держав. Управління кризами передбачає переконання супротивника у рішучості намірів й обґрунтованості дій з одночасним проголошенням готовності до переговорів та пошуку варіантів взаємоприйнятного вирішення проблеми.

Репутаційний аспект кризового управління більш досліджений на корпоративному рівні. Сутність кризового менеджменту полягає в управлінні комунікаціями, з метою впливу на сприйняття громадськістю самої події, заходів керівництва з врегулювання кризи, а також ступеню відповідальності організації за те, що сталося, аби зменшити негативні наслідки кризи для її іміджу і репутації.

Фахівцями з кризових паблік рілейшнз визначено наступні принципи і складові ефективного захисту репутації у кризових ситуаціях: оперативність і чесність у поширенні інформації про подію та її причини, визнання відповідальності за те, що сталося, формулювання і оприлюднення свого бачення ситуації, інформування громадськості про заходи щодо врегулювання кризи, висловлення співчуття і відшкодування збитків постраждалим, взаємодія зі ЗМІ, публічне запевнення у вживанні заходів для уникнення подібних ситуацій у майбутньому. Водночас негативно позначаються на іміджі і репутації суб’єкта такі реакції офіційних осіб, як мовчання, поширення неправдивої інформації, спростування, заспокійливі заяви, ухиляння, конфронтація, заниження потреб постраждалих, перенесення провини на інших, невизнання відповідальності, заниження серйозності наслідків події тощо.

Зростаюча медіатизація і політизація криз, як на міждержавному, так і національному рівнях, обумовлюють важливість цих напрацювань не лише для організацій, а й держав. У дослідженнях з іміджевої проблематики відмічено, що сьогодні набула поширення практика використання корпоративних технологій для створення і просування привабливого іміджу держави на міжнародній арені. З огляду на цю тенденцію у роботі висунуто гіпотезу, що корпоративні принципи і складові кризового управління є придатними для застосування на державному рівні.

У другому розділі – „ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ У СФЕРІ КЕРУВАННЯ МІЖНАРОДНОЮ РЕПУТАЦІЄЮ У КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ” - зосереджено увагу на комунікативних стратегіях керування іміджем і репутацією держави у кризових ситуаціях, що їх було використано керівництвом Російської Федерації у період від 2000 до 2004 року.

Для дослідження вибрані найбільш резонансні кризові події за часи президентства В. Путіна, які суттєво вплинули на внутрішню і зовнішню політику країни та завдали удару по іміджу політичного керівництва й репутації держави загалом. Такими кризовими ситуаціями були катастрофа субмарини „Курськ” у Баренцевому морі (серпень 2000 р.), захоплення заручників у московському театрі під час вистави „Норд-Ост” (жовтень 2002 р.), подвійна авіакатастрофа російських літаків (серпень 2004 р.) та захоплення заручників у Беслані (вересень 2004 р.).

Відповідно до існуючих типологій криз, катастрофа російської субмарини у Баренцевому морі відноситься до типу „відоме невідоме”, за тривалістю – до раптових криз, за походженням і наслідками - до технологічних ненавмисних і руйнівних криз. Захоплення заручників у Москві та Беслані, а також подвійна авіакатастрофа належать до раптових навмисних і руйнівних криз соціально-політичного характеру.

Визначено, що під час подій у Баренцовому морі основними комунікативними стратегіями російського керівництва були наступні: замовчування інформації про аварію субмарини впродовж двох днів; поширення неповних і неправдивих даних про основні аспекти ситуації (дата, серйозність і причини аварії, кількість і стан членів екіпажу тощо); пом’якшення негативізму події за допомогою обнадійливих повідомлень щодо порятунку моряків; зміщення акцентів на хід рятівних робіт та виправдання невдач впливом зовнішніх некерованих обставин. Серйозним прорахунком в управлінні кризовою ситуацією було тривале мовчання президента, який відреагував на подію лише на п’ятий день. Така політика призвела до втрати довіри російської громадськості до офіційних джерел й різкого зниження рейтингу президента.

Хоча главі держави і вдалося значною мірою відновити довіру й прихильність громадян за допомогою стратегії каяття та коригуючих дій (затвердження Доктрини інформаційної безпеки Російської Федерації, в якій окреслені заходи з підвищення ефективності інформаційного забезпечення політики держави у надзвичайних ситуаціях), у міжнародних інформаційних потоках склався вкрай непривабливий образ держави та вищих посадових осіб. Виходячи з повідомлень національних і зарубіжних ЗМІ, основними іміджевими характеристиками Росії є „радянський” стиль управління надзвичайними ситуаціями; військово-морський флот у стані занепаду; пріоритет інтересів високопосадовців над життям громадян.

У ситуації із захопленням заручників у Москві російське керівництво відреагувало більш оперативно. Глава держави скасував заплановані візити, провів екстрену нараду з керівниками силових відомств й передав керівництво операцією із звільнення заручників ФСБ. Однак з точки зору комунікацій вищі посадові особи втратили майже день, що призвело до поширення інформації з альтернативних джерел. Аби надолужити згаяний час і скоригувати інформаційний супровід кризової ситуації, російські посадовці використали наступні стратегії: дискредитація нападників як суб’єктів переговорного процесу (наголошуючи на неадекватності їхньої поведінки та абсурдності вимог); заспокоєння населення (запевнення у мирному врегулюванні ситуації), а також застосування санкцій відносно тих мас-медіа, які транслювали інтерв’ю та звернення терористів (радіостанція „Эхо Москвы”, телеканал „Московия”).

Після штурму Театрального центру бійцями спецназу, державне керівництво вдалося до стратегії уникнення відповідальності, що передбачала виправдання свого рішення зовнішніми обставинами (намірами терористів розстріляти заручників) та позиціонування чеченського сепаратизму як складової міжнародного тероризму. Поряд з цим використовувалася стратегія зміщення акцентів шляхом наголошення на успішності операції зі звільнення заручників і порятунку більшості людей з одночасним дозуванням інформації про кількість загиблих, а також акцентування уваги на урядових заходах щодо надання допомоги родичам загиблих та колишнім заручникам, на успішних діях правоохоронних органів щодо розшуку причетних до захоплення заручників на Дубровці.

Однак російські урядовці припустилися серйозної помилки, яка фактично перекреслила попередні зусилля з формування сприятливого інформаційного середовища: замовчування інформації про тип спецзасобів, використаних для порятунку заручників. Внаслідок цього медіаінформаційний простір заповнився критичними коментарями, інтерпретаціями поведінки офіційних осіб та фактично звинуваченнями державного керівництва у масовій загибелі людей.

Специфіка кризового управління у даній ситуації полягала в тім, що відповідальність за прорахунки в інформаційному супроводі події покладалася на представників ЗМІ, що проявилося зокрема у спробах впровадити нормативно-правові обмеження журналістської діяльності в екстремальних умовах та інститут саморегулювання преси.

Після подвійної катастрофи російських літаків державне керівництво дотримувалося загальноприйнятої схеми управління кризовими ситуаціями, а саме: оперативно поширило дані про головні параметри події, постійно інформувало громадськість про хід розслідування, продемонструвало турботу й співчуття до постраждалих, повідомило про заходи, які вживаються для попередження подібних випадків у майбутньому. Державному керівництву практично вдалося створити образ відкритості та чесності в інформаційному супроводі кризової ситуації.

Однак, влада знову проявила інформаційну слабкість, вдавшись до ухилянь і замовчування справжньої причини катастрофи (теракту). Офіційні представники інтерпретували подію як нещасний випадок, аби знизити рівень відповідальності за те, що сталося й уникнути політичних наслідків кризової ситуації. Зволікання з визнанням очевидного з боку відповідальних осіб призвело до появи у ЗМІ критичних коментарів і оцінок поведінки керівництва та сприяло формуванню таких складових репутації країни, як непрозора політична система, відсутність свободи ЗМІ й відповідальності керівництва перед суспільством.

У ситуації із захопленням заручників у Беслані більшість комунікативних стратегій російського керівництва були ідентичними тим, що здійснювалися під час захоплення заручників у московському Театральному центрі у 2002 році. Кризові комунікації були спрямовані, насамперед, на розмежування чеченської політики Росії й теракту у Північній Осетії та зниження відповідальності керівництва за невдале розв’язання кризи. Офіційні кризові комунікації включали повідомлення недостовірних даних про кількість заручників, замовчування інформації про вимоги терористів, дискредитацію бойовиків як суб’єктів переговорного процесу, акцентування на інтернаціональності групи терористів і позиціонування країни як жертви міжнародного тероризму, а також виправдання силового розв’язання кризової ситуації зовнішніми обставинами (провокаційними діями терористів).

У посткризовий період стратегії каяття та зміщення акцентів на кількість врятованих й урядові заходи щодо надання допомоги постраждалим супроводжувалися коригуючими діями. Політичні й законодавчі ініціативи державного керівництва закріпили пріоритет національної безпеки над демократичними правами і свободами громадян, що у дійсності означало ще більшу централізацію влади у руках президента й посилення державного контролю над ЗМІ.

На основі моніторингу ЗМІ встановлено, що така політика управління кризовими ситуаціями обумовила формування несприятливих репутаційних характеристик держави у міжнародних інформаційних потоках. За Росією закріпився образ країни з авторитарним режимом, безвідповідальним політичним керівництвом, готовим пожертвувати життям громадян заради порятунку власного авторитету й водночас нездатного вирішувати нагальні внутрішньодержавні проблеми; країни з некомпетентними і корумпованими силовими структурами, а також з переважно радянськими способами реагування на надзвичайні ситуації.

Третій розділ – „ОСОБЛИВОСТІ КРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ” – присвячено проблемі кризових комунікацій державного керівництва України на прикладі таких резонансних подій, як авіакатастрофа російського літака ТУ-154 над Чорним морем внаслідок влучення ракети українських військ протиповітряної оборони (жовтень 2001 року), катастроф літаків АН-140 (грудень 2002 року) та ЯК-42 (травень 2003 року), а також „Кольчужного” скандалу (вересень 2002 року). Вибір даних кризових ситуацій обумовлений їхнім впливом на міжнародну репутацію України, як держави, що має надійну армію, є виробником високоякісної авіатехніки та виконує авіаперевезення за міжнародними стандартами, а також як чесного, надійного партнера, який дотримується міжнародних норм та зобов’язань.

Авіакатастрофи, відповідно до існуючих класифікацій, відносяться до типу відоме невідоме, за тривалістю – до раптових криз, за походженням - до технологічних. Скандал навколо звинувачень українського керівництва у продажі радарних систем Іракові можна віднести до криз, спричинених некоректними діями керівництва.

На основі аналізу кризових комунікацій українського керівництва у зв’язку з авіакатастрофами встановлено, що в державному кризовому управлінні домінували стратегії невизнання та зниження відповідальності за подію і її наслідки, що передбачали поширення напівправдивої, викривленої інформації про деякі аспекти події, пояснення катастрофи впливом непередбачених зовнішніх факторів тощо. Офіційні особи часто проявляли нездатність оперативно сформулювати і розповсюдити своє бачення ситуації й обмежувалися лише стратегією „без коментарів”, заявляючи про недоцільність робити якісь висновки до завершення розслідування. На припущення і коментарі ЗМІ українські посадовці відповідали ігноруванням або спростуванням, не надаючи жодних пояснень. Як наслідок, в медіаінформаційному просторі склався непривабливий образ українських авіакомпаній, як таких, що нездатні забезпечити рівень безпеки відповідно до міжнародних стандартів.

До особливостей кризового управління в Україні можна віднести формальний характер допомоги постраждалим та пасивну позицію глави держави, роль якого зводилася лише до окремих не завжди вдалих висловлювань і повідомлень своєї точки зору через прес-службу. Коригуючи дії зводилися до кадрових перестановок або взагалі були відсутні.

Через непрофесійні дії вищих посадових осіб під час кризових ситуацій у міжнародному медіа інформаційному просторі Україна здобула репутацію „радянської” країни з халатним і безвідповідальним керівництвом, нездатним адекватно реагувати на надзвичайні події.

Позитивні зрушення в управлінні кризовими ситуаціями українським керівництвом проявилися під час кризи, пов’язаної із звинуваченнями України у нелегальному продажі радарних систем „Кольчуга” до Іраку. Влада продемонструвала узгодженість ключових повідомлень, оперативність у реагуванні на розвиток подій та формулюванні свого бачення ситуації, підкріпленого системою аргументів на свій захист.

Інформаційна кампанія захисту репутації держави здійснювалася за двома напрямками: відкинення звинувачень та контратака на країну-ініціатора кризи. Стратегія спростування включала інтерпретацію ситуації у контексті міжнародних подій (підготовки США до війни з Іраком) й позиціонування країни як жертви „політичної гри” супердержави; демонстрацію відкритості шляхом апеляції до міжнародної організації та ініціювання зовнішнього розслідування, а також акцентування на сумлінному дотриманні державою міжнародних зобов’язань. Інформаційна атака на обвинувача передбачала акцентування необґрунтованості і неправомірності дій країни-ініціатора кризи, викриття її справжніх намірів, наголошення на ненадійності джерела інформації, на якому ґрунтувалися звинувачення.

Однак, через прорахунки у кризових комунікаціях (надмірна конфронтаційність та зволікання з оприлюдненням звіту експертів щодо результатів розслідування), а також накопичену за попередні роки недовіра до українського керівництва у міжнародних ЗМІ позиція державного керівництва фактично була представлена як чергове заперечення своєї провини й приховування важливої інформації.

Прикладом використання кризового чинника для поліпшення репутації України на міжнародній арені стала „помаранчева революція” наприкінці 2004 року.

З погляду кризового управління специфіка „помаранчевої революції” полягала у поєднанні кризових технологій, методів ненасильницької боротьби, елементів брендінгу та засобів інформаційно-психологічного впливу на масову свідомість.

Центральними елементами революції були інформаційно-агітаційна діяльність неурядових організацій та масові акції громадянської непокори, організовані у формі карнавального дійства. Для створення сприятливого інформаційного середовища, здійснення впливу на масову свідомість і водночас тиску на правлячу еліту активно використовувалася технологія „зовнішньої легітимації” – публічне схвалення акцій протесту з боку міжнародної спільноти, насамперед США, Канади, країн ЄС, з одночасним засудженням дій політичного керівництва.

„Помаранчеву революцію” можна розглядати як приклад застосування технологій створення і управління кризовими ситуаціями в інтересах певних соціальних суб’єктів. Сценарій здійснення „революції” передбачав такі етапи: „кризове планування” – трансформація некризової ситуації у передкризову (інформаційні заходи, спрямовані на посилення громадського невдоволення владою); „кризовий контроль” – створення умов для переходу від передкризової ситуації до кризи (переконання громадськості у фальшуванні результатів виборів з боку влади); „кризові дії” – ініціювання кризи та діяльність під час кризи (організація масових акцій протесту у вигляді театралізованого дійства); „кризове реагування” – закріплення наслідків кризи (зміна політичної еліти).

З іншого боку, під час „помаранчевої революції” були задіяні такі складові ефективного кризового управління, як публічність, оперативність у поширенні інформації відповідно до потреб і очікувань аудиторії та специфіки ситуації, формування інформаційного порядку денного, забезпечення безперервної комунікації з громадськістю, визнання ймовірності найгіршого варіанту розвитку подій, оголошення і реалізація певного плану дій, здобуття підтримки з боку впливових акторів міжнародних відносин тощо.

„Помаранчева революція” перетворилася на своєрідний державний бренд – символ єднання української нації у боротьбі за демократичні цінності, й сприяла позитивним змінам у сприйнятті України на міжнародній арені. У міжнародному інформаційному просторі події листопада-грудня 2004 року трактувалися як народження української нації, формування громадянського суспільства, розвиток демократичних процесів і загалом наближення України до Європи.

ВИСНОВКИ

У дисертації проаналізовано і теоретично узагальнено проблему комунікативних стратегій управління кризами в Росії і Україні та їх ефективності з точки зору захисту репутації держав у сучасних міжнародних відносинах.

Кризи є резонансними подіями, що визначають інформаційний порядок денний, привертаючи увагу міжнародних засобів масової інформації та громадськості до проблем національно-державного або міждержавного характеру. За відсутності своєчасного реагування кризи можуть завдати не лише матеріальних збитків, але й негативно вплинути на імідж і репутацію суб’єкта міжнародних відносин. Управління кризами у медіаінформаційному просторі передбачає реалізацію комунікативних стратегій щодо коригування образу кризи, створеного ЗМІ, та сприйняття внутрішньою і зовнішньою аудиторією заходів з її врегулювання таким чином, аби зменшити негативний вплив кризової події на репутацію даного актора.

На державному й міждержавному рівнях діють практично ті ж самі принципи і складові управління кризами, що й на корпоративному. Для ефективного захисту репутації країни за кризових умов державне керівництво має дотримуватися принципів оперативності, відкритості, чесності у поширенні інформації про кризову подію та її причини, виявляти співчуття і турботу про постраждалих, постійно взаємодіяти з мас-медіа, повідомляти про заходи з врегулювання ситуації та щодо уникнення подібних ситуацій у майбутньому.

Управління репутацією держави у кризових ситуаціях обов’язково включає, поряд з корпоративними технологіями, елементи публічної дипломатії. Під час криз використовується, зокрема, інформаційний аспект публічної дипломатії, що передбачає поширення через ЗМІ офіційних повідомлень, спрямованих на роз’яснення політичних дій і рішень державного керівництва з метою впливу на внутрішню і зарубіжну громадську думку.

На основі аналізу кризових комунікацій керівництва Росії показано, що у державній політиці РФ домінували стратегії приховування або обмеження інформації про головні аспекти події; пом’якшення негативізму події шляхом заниження медіаобразу масштабності кризи та її наслідків; зміщення акцентів на імідж-позитивні аспекти ситуації (деталізація рятівних операцій, ходу розслідування, урядових заходів з надання допомоги постраждалим). З метою зниження відповідальності керівництва за подію та її наслідки використовувалися такі тактики, як акцентування впливу зовнішніх обставин та дистанціювання від дійсних причин виникнення кризи шляхом позиціонування внутрішньодержавної проблеми як складової більш ширших проблем міжнародного масштабу. Особливість російського кризового управління полягала також в тім, що кризові ситуації використовувалися політичним керівництвом як привід для посилення державного контролю над ЗМІ, обмеження прав і свобод громадян, централізації влади.

Як і російські вищі посадові особи, керівництво України у досліджених кризових ситуаціях віддавало перевагу стратегіям уникнення відповідальності, часткового замовчування або поширення напівправдивих даних про подію. Водночас, на відміну від російського керівництва, українська влада у більшості випадків демонструвала нездатність сформувати й активно запропонувати ЗМІ „порядок денний” та оперативно відреагувати на розвиток ситуації. Натомість українським державним керівництвом часто використовувалася стратегія „без коментарів” щодо найбільш актуальних аспектів події. Характерними рисами кризового репутаційного керування в Україні були також винятково пасивна (відсторонена) позиція президента на тлі певних репутаційно некоректних його висловлювань щодо характеру кризи, формалізм у наданні допомоги постраждалим, ігнорування важливості коригуючих дій, які зводилися переважно до кадрових відставок/ перестановок, або взагалі були відсутні.

На прикладі кризового медіареагування керівництва Росії та України показано, що застосування стратегій замовчування та викривлення інформації про кризову подію, заперечення відповідальності влади або демонстрація бажання уникнути відповідальності, ухиляння від безпосередніх відповідей на найбільш актуальні запитання, пов’язані з кризою, є контрпродуктивним з погляду ймовірних негативних наслідків для міжнародної репутації країн.

Особливою технологією управління кризовими політичним процесами й зміни політичних режимів на пострадянському просторі є „кольорові революції”, одним з прикладів якої стала українська „помаранчева революція” (листопад-грудень 2004 р.). Специфіка таких революцій полягає у тому, що вони поєднують елементи електоральних стратегій з методами ненасильницької боротьби, кризові технології та засоби інформаційно-психологічного впливу на масову свідомість. Для України „помаранчева революція” стала не лише каталізатором внутрішньополітичних трансформацій, але й важливим фактором підвищення репутації та поліпшення іміджу держави на міжнародній арені.

На основі аналізу кризових комунікацій керівництва України можна сформулювати низку рекомендацій щодо підвищення ефективності захисту репутації держави у кризових ситуаціях:

розробити Доктрину інформаційної безпеки, в якій, серед іншого, визначити базові засади репутаційного реагування органів влади у надзвичайних ситуаціях, окреслити напрями державної політики щодо подолання існуючих недоліків медіаінформаційного управління кризовими ситуаціями;

розробити єдину схему комунікативної та медіаінформаційної взаємодії між міністерствами і відомствами у кризових ситуаціях із чітким розподілом рольових функцій;

залучати до співпраці із відповідними міністерствами, відомствами та установами фахівців з провідних ПР-агентств, спроможних надавати адекватну консультативну допомогу щодо розробки й реалізації кризових комунікативних стратегій, забезпечувати постійний зв’язок з представниками не лише національних, але й зарубіжних мас-медіа;

створити інформаційно-аналітичні управління та відділи з кризового комунікативного реагування в структурах Ради національної безпеки та оборони України, Міністерства закордонних справ України та Секретаріату Президента України;

з метою пом’якшення негативного впливу криз на репутацію вищих державних посадовців забезпечувати належний медіаінформаційний супровід їх керівних та коригуючих дій (зокрема, - щодо надання допомоги постраждалим), не приховуючи водночас від внутрішньої та світової громадськості певних негативних результатів подібної діяльності;

відмовитися від практики ігнорування високими посадовцями коментарів і припущень, що їх розповсюджують засоби масової інформації; через прес- служби або відділи зв’язків з громадськістю оперативно поширювати офіційну реакцію на подібні повідомлення з відповідними поясненнями.

РОБОТИ, ОПУБЛІКОВАНІ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. ЗАПОРОЖЕЦЬ О.Ю. Медіаінформаційне супроводження кризових процесів // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 36. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2002 – стор. 120-128.

2. ЗАПОРОЖЕЦЬ О.Ю. Резонансні технології у міжнародній конкуренції // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 44 (у двох частинах). Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2003. – С. 115-119.

3. ЗАПОРОЖЕЦЬ О.Ю. Антикризові репутаційні стратегії у контексті медіа скандалів, пов’язаних із торгівлею зброєю // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 43 (у двох частинах). Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2003. – С. 116-117.

4. ЗАПОРОЖЕЦЬ О.Ю. Репутаційний менеджмент у кризових ситуаціях: досвід України // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 50. Частина І (у двох частинах). Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2004. – С. 225-228.

АНОТАЦІЇ

Запорожець О.Ю. Кризові репутаційні стратегії держав у міжнародних відносинах. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. – Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

Дисертація присвячена проблемі управління іміджем і репутацією держав у кризових ситуаціях. Спираючись на теоретичні розробки з проблеми кризових комунікацій та кризового управління на корпоративному і міжнародному рівнях, а також враховуючи особливості сучасної практики створення і просування іміджу країни на міжнародній арені у дисертації зроблено спробу адаптації корпоративних принципів і комунікативних стратегій кризового управління до рівня державного кризового репутаційного менеджменту.

На основі аналізу кризових репутаційних стратегій керівництва Росії та України показано, що на міжнародну репутацію держав негативно впливає застосування таких комунікативних стратегій, як замовчування або поширення напівправдивої інформації про основні аспекти події, ухиляння від взаємодії зі ЗМІ, уникнення відповідальності за кризу та її наслідки, використання кризової ситуації для посилення державного контролю над мас-медіа, обмеження прав і свобод громадян та централізації влади, а також ігнорування важливості стратегій примирення (турбота про постраждалих).

Аналіз кризових комунікацій українського керівництва дав можливість сформулювати конкретні рекомендації щодо підвищення ефективності державного кризового управління.

В дисертації також показано, що негативне сприйняття Україна на міжнародній арені вдалося частково подолати завдяки „помаранчевій революції”. Окреслено технології цієї революції як специфічного механізму управління політичним процесом і кризового менеджменту зокрема.

Ключові слова: криза, кризові комунікації, управління кризовими ситуаціями/кризовий менеджмент, імідж країни, репутаційний менеджмент, „помаранчева революція”, Україна, Росія.

Запорожец О.Ю. Кризисные репутационные стратегии государств в международных отношениях (на примере Украины и Российской Федерации). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 – политические проблемы международных систем и глобального развития. – Институт международных отношений Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. – Киев, 2005.

Диссертация посвящена проблеме управления имиджем и репутацией государств в кризисных ситуациях. Опираясь на теоретические разработки в сфере кризисных коммуникаций и управления кризисами на корпоративном и международном уровнях, а также учитывая особенности современной практики создания и продвижения имиджа станы на международной арене в диссертации осуществлена попытка адаптации принципов, составляющих и коммуникативных стратегий кризисного управления, используемых корпорациями, к уровню государственного кризисного репутационного менеджмента.

На основе анализа кризисных репутационных стратегий руководства России и Украины показано, что на международную репутацию стран негативно влияет использование таких коммуникативных стратегий, как замалчивание или распространение полуправдивых сведений об основных аспектах события, отказ от взаимодействия со СМИ, снижение ответственности за кризис и его последствия, использование кризисной ситуации для усиления государственного контроля над СМИ, ограничения прав и свобод граждан, централизации власти, а также игнорирование важности стратегии примирения (забота о пострадавших).

Анализ кризисных коммуникаций украинского руководства позволил сформулировать конкретные рекомендации по повышению эффективности государственного кризисного управления.

В диссертации также показано, что негативное восприятие Украины на международной арене было частично преодолено благодаря „оранжевой революции”. Раскрыто технологии этой революции как специфического механизма управления политическим процессом и кризисного менеджмента в частности.

Ключевые слова: кризисы, кризисные коммуникации, управление кризисными ситуациями/кризисный менеджмент, имидж страны, репутационный менеджмент, „оранжевая революция”, Украина, Россия.

Zaporozhets O. Yu. Crisis Reputation Management of States in the International Relations (on the example of Ukraine and Russian Federation). – Manuscript.

Dissertation for obtaining the scientific degree of Candidate of Science (Politics) in the specialization 23.00.04 – political problems of international systems and global development. - Institute of International Relations of Taras Shevchenko Kyiv National University. – Kyiv, 2005.

The dissertation is dedicated to the reputation management in crisis situations on the state level. It examines the theoretical approaches to the definition, classification and dynamics of crises on corporate and international levels. The particular attention is paid to the principles and components of crisis communications and crisis management. Besides the