КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Зайцева Світлана Леонідівна

УДК 111.11:811

ОНТОЛОГІЧНИЙ ЗМІСТ КОНЦЕПТУ “ЕНЕРГЕЙНІСТЬ МОВИ”

Спеціальність 09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ-2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Дем’янов Володимир Олександрович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Парахонський Борис Олександрович,

Національний інститут проблем

міжнародної безпеки

Ради національної безпеки і охорони,

завідувач відділу глобальної безпеки та

європейської інтеграції;

кандидат філософських наук, доцент

Солодка Олена Олександрівна,

Київський національний лінгвістичний

університет,

доцент кафедри філософії.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “23” січня 2006 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “22” грудня 2005р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. В. Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Розробка теми енергейного виміру мови має принаймні два основних аспекта, що визначають її актуальність. Перший пов’язаний з процесом глобалізації та інформатизації суспільства і посилюється тим, що розроблена у межах аналітичних концепцій дескриптивна теорія мови не здатна пояснити феномену дієвого впливу “слова” (в сенсі будь-якого знаку, символу тощо) на сучасну соціокультурну реальність. Дескриптивізм аналітичного підходу необгрунтовано використовує модель мови науки, яка має обмежену сферу існування в якості загальної моделі дослідження мови, оскільки ототожнює мову науки з природними мовами.

Усталений аналітичний підхід до мови на засадах дескриптивізму використовує модель мови науки. Цим суттєво обмежується розуміння мови саме як онтологічного феномену. На відміну від штучної мови, яка конституюється поняттям, а тому і неодмінно ототожнює дійсність з її понятійною моделлю, природна мова існує через слово, щодо якого поняття постає не феноменом, а епіфеноменом. Сучасний потяг до онтології як мета-антропології спонукає до дослідження питань онтології мови на основі дискурсу енергії, який є перспективним напрямком розгортання зазначеної проблематики.

Другий аспект актуальності дослідження в галузі онтологічної проблематики мови полягає в необхідності розробки і поглиблення методологічної бази енергейного типу дискурсу. Справа в тому, що на даний час немає остаточно сформованої філософської системи понять для такого дослідження. Цьому є декілька причин, теологічних та історичних. Це й елімінація арістотелівського розуміння концепту енергії та перетворення його на латинське actus, і безперечне домінування у філософській думці есенційного типу дискурсу, що опирався на теологію католицизму, і трагічне падіння Візантійської імперії з подальшим тривалим занепадом філософського розвитку східної гілки християнства.

Крім того, треба вказати (як на одну з причин), що розквіт онтологічних теорій мови, що відбувся на межі ХІХ-ХХ сторіч в російській релігійно-філософській думці (С. М. Булгаков, П. О. Флоренський, В. Ф. Ерн, М. О. Лоський. О. Ф. Лосєв та ін.), був припинений в силу історичних причин (революція 1917р.). В наш час можна спостерігати ренесанс православної течії ісихазму, а відтак – і грунтованої на ній енергейної традиції філософування.

В зв’язку з цією обставиною видається доцільним розробка і аналіз головних понять енергейного дискурсу з метою їх застосування до вирішення питань онтології мови.

2

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася у рамках досліджень, які проводить кафедра філософії філософського факультету у відповідності з комплексною програмою Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, НДР № 01БФ041-01 “Філософська та політична освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Ступінь наукової розробки. Дослідження буттєвих засад мови було головною темою багатьох філософських вчень впродовж усієї історії філософії, починаючи з античності, оскільки феномен людини і феномен мови глибоко пов’язані між собою.

Одним із напрямків дослідження мови є діяльнісний підхід до дослідження явищ мови, при якому на другий план відходить факт матеріального їх описання (логіко-граматичний метод), а в центр уваги стають її внутрішні властивості.

Такий тип онтологічного підходу до розуміння мови – діяльнісний вперше виразно з’являється у В. фон Гумбольдта, який задав принципово нову перспективу дослідження мови, яка у нього розуміється як “самодіяльне начало”, не як “мертвий” продукт, але як творчий процес, не як продукт діяльності, а як сама діяльність. Застосоване Гумбольдтом до розгляду мови поняття енергії відіграє у його філософії одну з провідних ролей, позначаючи власне спосіб існування мови, специфіку її посередницької функції, з одного боку, і всеохопну тотальність впливу на людину – з іншого.

Внаслідок “лінгвістичного повороту” у філософії початку ХХ сторіччя розвиток мовної проблематики отримує новий імпульс, що призвело до розуміння мови як реальності, яка задає категорійне членування світу. Онтологія мови розгортається у різних напрямках філософії – від діалогічної філософії М. Бубера, М. М. Бахтіна, де мову розуміють як інтерсуб’єктивну реальність, що формується у діалозі між Я і Ти, до концепції лінгвістичної відносності К. Сепіра та Б. Л. Ворфа, яка підкреслювала залежність отриманих знань від мовних засобів.

Фундаментальна онтологія М. Гайдеггера тлумачить мову як “домівку духу” і людського існування, а мова постає як середовище виявлення первинних смислів. Онтологічний підхід до розуміння мови властивий також філософії імені (П. Флоренський, С. М. Булгаков, О. Ф. Лосєв), де ім’я розуміють як реальність, як дієвість, як чинник і пізнання, і самої дійсності. Крім того, неопозитивізм, спираючись на Г. Фреге, тлумачить мову як засіб спілкування, орієнтуючись на побудову синтаксису мови (Р. Карнап), коли завдання логіки та філософії розуміють як логічний аналіз мови та як мовну терапію (Б. Рассел, Дж. Айєр).

3

Цей напрямок отримує продовження у генеративній граматиці (Н. Хомський). У своїй ранній праці (“Логіко-філософський трактат”) Л.Вітгенштайн вважає завданням філософії прояснення слів, а у “Філософських дослідженнях” розвиває поняття “мовної гри”, стверджуючи, що значення слова зумовлене його вживанням, тобто наголошує увагу на прагматичному характері мовних знань.

Прагматичний вимір мови досліджують також інструменталізм та прагматизм (Д. Д’юї, К.І. Л’юїс, В.В.О. Куайн) та при аналізі повсякденної мови (Д. Райл, П. Ф. Стросон), де філософію розуміють як аналіз вживання мови. Теорія мовленнєвих актів розглядає мовні вирази не як предмети, а як дії (Д. Остін).

Окрім логічного аналізу мови, розвиваються концепції герменевтичного розуміння мови (Г.-Г. Гадамер, П. Рікер), теорія комунікативної дії Ю. Габермаса, трансцендентальна прагматика К. -О. Апеля, структурний психоаналіз Ж. Лакана, де предметом дослідження є мовленнєві висловлювання та мовні комунікації.

У вітчизняній філософській думці інтерес до дослідження мовної проблематики відображений у роботах П. В. Копніна, Є. К. Бистрицького, Ю. І. Сватка. Філософський аналіз мови культури здійснений у монографії сучасного дослідника Б. О. Парахонського, де розглядаються традиції вивчення мови культури в зв’язку із формами уявлення знання. Конкретна свідомість культури фіксується у поняттях і уявленнях, категоріях культури і схемах мислення, у її ритмах та можливостях упорядковувати емоційні напруження тощо. Тоді мова культури постає як певна система відношень, що встановлюють координацію ціннісно-смислових форм для даного типу мислення і в яких зорганізовуються нові та вже існуючі уявлення, сприйняття, поняття, образи, та інші подібні смислові конструкції.

Дослідження проблем семантики, зокрема детальний аналіз семантичних концепцій метафори, було здійснене ще одним нашим сучасником, К. К. Жолем, з позиції єдності історії мови та історії мислення.

Заторкуючи власне концепт енергії, треба сказати, що в історії європейської філософської думки цей тип дискурсу був репрезентований нешироко. Поняття енергії було введене у філософію Арістотелем, і хоча і не увійшло до його десяти категорій, але відігравало важливу роль і в його метафізиці, і у фізиці. У категорійному апараті схоластики поняття енергії використовували у латинському його перекладі actus, акт, – такий варіант перекладу не відображав його динамічних властивостей, що вплинуло на специфіку його подальшого застосування.

4

Поняття енергії розвивав у XIV сторіччі у християнській патристиці Григорій Палама; він висвітлив такі його виміри: питання про тварність чи нетварність Божих енергій; онтологічний статус самого поняття енергії, що мало рішуче вплинути на розв’язання питання про можливість спасіння для людини як істоти конечної.

Досліджуючи теоретичні засади онтологічного напрямку філософії мови, П. Флоренський вказує на енергейність як атрибутивну особливість імені. Концепт енергії має важливе значення у філософії імені О. Ф. Лосєва: енергія є діалектичним синтезом тотожності та відмінності між сутністю та іменем речі, становленням їхньої одночасної тотожності і відмінності.

Енергейний тип дискурсу стає предметом дослідження сучасного російського філософа С. С. Хоружого, який на прикладі православного ісихазму розглядає явище містичного досвіду. Онтологія дискурсу енергії набуває діалогічного характеру: внаслідок спрямування людиною власних енергій до “точки трансцензусу” та орієнтування їх до синергі?ї, взаємодії енергій суто людських та енергій нетварних, яку розуміють як подію онтодіалогу.

Джерелознавча база. В роботі над дисертацією використані російські переклади праць Платона й Арістотеля, мовознавча та філософська спадщина В. фон Гумбольдта, О.О. Потебні, Е. Бенвеніста, праці російських філософів імені П. Флоренського, О. Ф. Лосєва, праці з філософської герменевтики М. Гайдеггера, Г.-Г. Гадамера, дослідження сучасного російського філософа С. С. Хоружого.

Метою дисертаційної роботи є спроба розробки і застосування головних понять і принципів енергейного дискурсу для поглиблення розуміння і вирішення онтологічної проблематики мови (на основі аналізу основних категорій і принципів ісихастської течії християнства).

Для досягнення поставленої мети вважалося доцільним вирішити наступні завдання:

? дослідити головні напрямки онтології мови, проаналізувати їх основні поняття з метою прояснення співвідношення “знак-дія-смисл” стосовно мови;

? дослідити започаткування і розвиток енергейної традиції філософування, головні її напрямки та розроблені поняття;

? здійснити порівняльний аналіз головних понять енергейного дискурсу (на прикладі ісихазму) та понять, розвинених у попередніх мовних теоріях;

? здійснити філософський аналіз події трансцендування в ісихазмі та показати відповідність її до герменевтичної ситуацієї в мові.

Об’єктом дослідження є мова в її онтологічному аспекті.

5

Предметом дослідження є концепт енергії, його прояви та властивості у мовному феномені.

Методи дослідження. У пропонованому дослідженні застосовано методи аналізу, синтезу й аналогії. Використано також порівняльний підхід, що передбачає, з одного боку, зіставлення споріднених властивостей досліджуваних мовних теорій, а з іншого – виявлення розбіжностей між ними.

Задіяно традицію розгляду мови в якості соціально-культурного феномену (діалектичний метод дослідження В. фон Гумбольдта), філософії імені (П. Флоренський, С. М. Булгаков). Використано також герменевтичний метод філософування (М. Гайдегер, Г.-Г. Гадамер).

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що у дисертаційній роботі вперше зведено до однієї теми різні аспекти філософської категорії енергії у її суто людському вимірі дії, яка має характер “особистісного зусилля звершення”.

Наукова новизна розкривається у наступних положеннях, які виносяться на захист:

? в результаті прояснення співвіднесеності смислового та дієвого вимірів мовних виразів виявлена принципова спорідненість між вказаним відношенням та відношенням “сутність-енергія” у православному ісихазмі;

? встановлені характерні відмінності понять природи мовного розуміння (Гайдеггер, Гадамер) на підставі виявлення розбіжностей у проявах енергейної реальності мови та поділу її на два типи енергій;

? на основі застосування енергейного підходу розкрито онтологічний зміст мови у модальностях випадковості, необхідності, можливості, дійсності, свободи;

? виявлена паралельність події трансцендування в ісихазмі та відповідність її з герменевтичною ситуацією розуміння у мові, яка полягає у їх діалогічній структурі, синергійності, “зусиллі звершення” тощо;

? внаслідок аналізу амбівалентності феномену мови розкрито домінуючу роль концепту енергії як об’єднуючої реальності, в якій визначальні мовні суперечності (“знак-смисл”) постають як складові єдиного мовного процесу.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що пропонована дисертаційна робота є однією з перших у вітчизняній філософії спроб на основі компаративного аналізу дослідити енергейний тип дискурсу, застосованого до розуміння онтологічного виміру мови. Дана робота

6

виокремлює основні його властивості і поняття, проводячи аналогію з поняттями, розвиненими у дискурсі ісихазму, що дає можливість продовжити дослідження граничних засад мови як онтологічних. Здобуті висновки можна використовувати у подальших розробках у галузі онтології та феноменології мови, а також філософії мови.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її положення і висновки можна використовувати для подальшого дослідження енергейного типу дискурсу, а також у навчальному процесі при підготовці курсів “Філософія мови”, “Філософія культури”, “Онтологія мови”.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно на основі результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Положення дисертації, її концептуальні ідеї обговорювалися на засіданнях кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на науково-практичних семінарах аспірантів філософського факультету.

Головні ідеї дисертації оприлюднено у виступах на науковій конференції “Дні науки” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 2003р.), Міжнародній науковій конференції “Людина Світ. Культура. Актуальні проблеми філософських політологічних і релігієзнавчих досліджень” (м. Київ, 20-21 квітня 2004р.).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 5-ти наукових публікаціях (без співавторства) – 3-х статтях та 2-х тезах. Публікації були здійснені у фахових виданнях, що затверджені переліком ВАК України.

Структура та обсяг дисертації визначені у відповідності з метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, одиннадцяти підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 172 сторінки. Список використаних джерел включає 178 найменувань та складає 14 сторінок.

7

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, дається характеристика ступеня наукової розробки, формулюються мета і завдання дослідження, визначається його методологічна основа, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ – “Основні напрямки онтології мови” – присвячений аналізу філософських вчень, в яких мова розуміється в якості буттєвої реальності. Аналізуються їх основні поняття з метою прояснення співвідношення “знак-дія-смисл” щодо мови, виявляються їх переваги і недоліки при проясненні буттєвих рис мови, що розкриваються насамперед у вимірі мовлення, як буття-дія.

У першому розділі також аналізуються властивості онтологічного підходу до розгляду мовного феномену. Обгрунтовується, що онтологічність мови, її всебуттєвість може бути зрозумілою лише через мову у її дійсності, навіть дієвості, – не через зовнішнє відношення до об’єкта, коли він використовується лише як засіб описування (протоколу) “щойностей”. Мова є лише там, де є “хтойність”.

У цій своїй дійсності мова не може бути “схоплена” на началах (і засобами) есенціалізму. Показово, що уже Арістотель вводить поняття енергейї, яке фокусує у собі усі чотири “причини” речі (цільова причина – досягнути розуміння). Навіть при відсутності співбесідника думка стає дійсною лише у мовленні (промові), нехай і внутрішньому.

У підрозділі 1.1. – “Логікоморфний напрямок” – здійснюється аналіз філософських концепцій, де мова розглядається в якості суспільного утворення як система знаків. Зазначається, що започаткований ще в часи античності (Платон, Арістотель), цей напрямок у подальшому впливатиме на більшість наступних мовних теорій. Доводиться, що в результаті зростання ролі понятійного мислення відбулося критичне знецінення ролі логосу (як античного концепту цілісного сприйняття світу), а відтак – мови і мовлення, до рівня випадкових знаків. Сфера об’єктивованих форм (сфера розуму) стає максимально віддаленою від сфери матеріального наповнення цих форм, їх смислової організації.

В результаті аналізу стверджується, що філософія Геракліта, констатуючи втрату єдності внутрішнього смислу та зовнішніх проявів сутності та вираження, що мала місце у міфологічній свідомості, відображає процес роздвоєння єдиного на діалектично протилежні начала, для

8

осмислення яких потрібні вже інші здібності, а відтак – інша поведінка. Вищою метою людини стає досягнення мудрості, яка полягає у оволодінні словом (логосом), тобто знанням про внутрішній зв’язок усіх речей. При цьому істину варто відтепер шукати не у самій речі, а у думці про неї.

Обгрунтовується твердження, що двозначність та недосказаність мовної теорії Платона є наслідком неоднозначності у розумінні природи слів, яку помітив і на чому наполягав ще Гераклітом. Платон звертається до діалектичного методу поєднання розбіжних точок, зведення в єдину лінію протилежностей, – як вихід за межі ratio, але не в абсурд, а на більш високий рівень цілісності, – завдяки застосуванню припципа антиномічності у якості спроби утримати цілісність бачення мовного феномена. Стверджується, що категорії Арістотеля є універсально-логічним вираженням буття, отже, із логікою (як логічною системою категорій) у нього впритул стикається гносеологія та онтологія, тому вчення про категорії є водночас і логікою, і онтологією, і гносеологією.

Крім того, у підрозділі зазначається, що категорія мовлення у стоїків постає як осмислення чуттєвості у випадку індивідуальної аплікації смислу через звернення на лектон як внутрішню форму слова, утримуючи розуміння акту мовлення як діалектичного поєднання слова і думки, невимовності ідеї та кінечності виразу. Доводиться, що знак у Августина пізнього періоду є гносеологічною категорією, яка уможливлює розуміння та осмислення світу матеріальних речей і явищ, постаючи в якості шляху до “предметів вічних”, до осягнення Бога. У Августина висвітлена переважно психологічно-гносеологічна функція знака, його мотивуюча здатність, при цьому осторонь залишений його семантичний вимір.

Зазначається, що у мовних теоріях Нового часу з’являється нове розуміння співвідношення мови і мислення: за своїми головними функціями мова є засобом не стільки повідомлення ідей, скільки їх створення. Крім того, з’являється розуміння взаємозв’язку між характером народу і мови, що, відповідно до духу мови, уможливлює появу різних типів мовного мислення, з домінуванням здатностей або до аналізу, або до уяви.

В результаті обгрунтовується висновок, що у раціоналістичних лінгвістичних концепціях, починаючи з античності, отримали розвиток переважно логікоморфні напрямки мовних досліджень і зв’язки між мовою та свідомістю людини розглядалися насамперед через співвідношення мови і мислення, тоді як діяльність сприйняттів вважалася несуттєвим чинником, таким, що не впливав на процес мовоутворення.

9

У підрозділі 1.2. – “Діяльнісний напрямок” – досліджується підхід до розуміння мови в якості діяльності, у єдності інтелектуальних та чуттєвих сприйняттів, онтологічної взаємопов’язаності мови і внутрішньої духовної діяльності людини у “акті перетворення світу на думку” (В. фон Гумбольдт), у суб’єктивний образ об’єктивного світу. Вказаний взаємовплив, взаємопов’язаність мови, мислення і почуттів людини призводять до появи вчення про її діяльнісну природу у Гумбольдта: мова постає як “робота духу”, спрямована до певної мети. У мові діють “творчі першосили людини, її глибинні можливості”. Мова укорінена у людині, вона – не лише арена для “звершень духовного життя”, а саме це життя.

Вказується на особливу роль мови як посередника між людиною і світом, коли мова водночас є і знаком, і відображенням, а тому може бути засобом вивчення та пізнання істини. Одночасно поєднуючи чуттєві та раціональні складники пізнання, кожна мова постає як певний устрій інтелектуального та чуттєвого сприйняття водночас, об’єднуючи у собі і особливий спосіб поєднання думок (характер мови) і певне світобачення (як результат прояву цього характеру). Індивідуальний образ національного світобачення виявляє себе у характері, вмісті та формі мови, відображаючись при цьому на лексичному і граматичному рівнях мови.

Робиться висновок, що мовна концепція Гумбольдта висвітлює дві важливі складові людської життєдіяльності: ідея соціальної природи людини узгоджується ним з ідеєю самостворення людини, Bildung; при цьому вони розглядаються у цілісності, з урахуванням особливостей кожної, що отримало вираження у створеній Гумбольдтом енергейної концепції мови.

Крім того, у цьому підрозділі розглядається вчення О. О. Потебні про внутрішню форму слова, розроблене в руслі діяльнісного розуміння природи мови. Головною в ньому є ідея про те, що мова являє собою особливу форму людської діяльності; при цьому акцентується увага на її евристичній функції.

Підкреслюється, що органічний синтез системного та історичного підходів до мови та підходу семіотичного дозволяє виявити природу словесного знаку, здійснити аналіз мовних знаків в єдності семантичного, прагматичного та синтаксичного аспектів та показати, як у мовному знаці-символі здійснюється діалектична єдність суб’єктивного та об’єктивного, індивідуального (особистого) та соціального (народного).

У підрозділі 1.3. – “Феноменологічний (екзистенційний) напрямок” – аналізується ідея дослідження мови у якості способу бачення об’єктів, яка була розгорнута у фундаментальній онтології

10

М. Гайдеггера, де акцентується глибинна фундованість мови як мовлення, як ви-мови.

Розглядається теза Гайдеггера про герменевтичний характер буття трансцендентальної суб’єктивності, що полягає в її “мовності”. Мова не є лише умовою розуміння, вона власне є розумінням як таким, а мовлення виступає прообразом розімкненості буття-в-світі, воно співконституює цю розімкненість, а розуміюче буття-з-іншим повідомляється через мовлення, артикулюється і “розуміється”. Розімкненість як специфічна “не-прихованість” дає можливість мовленню – само-проговорюватися, – і саме у такій “зовнішності” тим не менш висловлюється “повна розімкненість буття-в”.

Також висвітлюється розуміння мови як онтологічного “досвіду світу”, розгорнутого у філософській герменевтиці Г.-Г. Гадамера, який розвиває далі погляди Гайдеггера, і в той же час робить спробу знайти свою власну, відмінну від гайдеггерівської, теоретичну позицію.

Зазначається важливе значення поняття інтерпретації в якості зображення вже існуючого, що має позитивний ранг в герменевтичних штудіях. Текст як “буття-десь”, потенційно, отримує додатковий “буттєвий приріст” завдяки кожному прочитанню, увесь час наближаючи читача до нескінченості свого смислу.

Вирішуючи проблему обгрунтування герменевтичного досвіду, Ґадамер приходить до висновку, що розуміння питання, відповіддю на яке є історичний текст чи інший документ, має означати “злиття горизонтів” тексту та його інтерпретатора, що постає як їх взаєморозуміння та знаходження спільної мови як необхідної умови будь-якого діалогу. Філософ ставить питання про власне обґрунтування герменевтичного досвіду, в якому мова постає як його посередник.

Обгрунтовується висновок, що мова у Ґадамера не лише “ословлює” світ і стосунки в ньому, але й сама є світом, в якому має можливість відбутися герменевтичний досвід як досвід осягнення взагалі. Відкритість діалогу між людиною і світом, текстом та його дослідником, принципова відсутність напередзаданості смислу визначає філософію Ґадамера як “філософію перманентного становлення”.

У другому розділі – “Природа енергейного дискурсу: філософський огляд” – дається аналіз античного розуміння поняття енергії, відзначається спорідненість термінів енергії, ергону та ентелехії. Зазначається, що Арістотель зближує терміни energeia та entelecheia, як такі, що позначають дійсність. Робиться висновок, що таке зближення Арістотелем різних станів буття речі у подальшому спричинило

11

елімінацію динамічного аспекту поняття енергії, а її властивості були майже повністю перенесені на поняття ентелехії.

У підрозділі 2.1. – “Характеристика класичного (Арістотелевого) поняття енергії” – проведений аналіз понять сутності, єдиного, множинності, міри у прикладенні до розгляду мовного феномену, який дає можливість вказати на перспективність застосування вчення Арістотеля про сутність до дослідження онтологічного виміру мови.

Відзначається, що проаналізоване поняття енергії виявляє подвійні (і тому неоднозначні) риси: енергія як стихія, “вічне, незмінне здійснення зміни форм”, та енергія як форма, ейдос, як “становлення, формування”, – що у подальшому відобразиться на експлікації мовного феномену в дискурсі енергії. Також доводиться, що застосоване до трактування категорій мови поняття ентелехії дає вираз діалектичному виміру арістотелівській категорії сутності. Слово (як ім’я речі), маючи знаковий вираз, утримує у собі всю повноту смислів, що рухаються – через кожного мовця, який виконує розумову процедуру побудови судження, – до повної актуалізації, через розкриття (у формах культури) своїх смислових пластів.

У підрозділі 2.2. – “Властивості енергейного дискурсу” – розглядаються основні властивості концепту енергії, розгорнуті сучасним філософом С. С. Хоружим, що можуть бути застосовані до пояснення онтологічного змісту мовного процесу, а саме: властивості динамічності, принципової відкритості, відсутності напередзаданої мети, поліформності та поліваріантності. Також здійснений порівняльний аналіз есенційного та енергейного типів дискурсу, відзначено переваги останнього при розгляді онтологічного виміру мови.

Відзначається, що зміна “точки відліку” у філософуванні (перехід від есенційного до енергейний дискурси) призводить до перегляду головних його категорій, наприкдад, філософського поняття трансцендування, в результаті чого “фундаментальні предикати” буття змінюють статус, перетворюючись з умови можливості події трансцендування на предмет рефлексії над цією подією.

У підрозділі 2.3. – “Відношення “енергія-сутність” у догматиці православ’я” – зазначаються принципові розрізнення між Божественними сутністю та енергіями, які лягли у основу православного вчення про Благодать, що дозволило утримувати одночасну істинність

12

антиномічних тверджень про різні прояви Божественного, не спрощуючи їх цілісності заради улягання в раціональні спекуляції.

Також аналізуються особливості витлумачення питання співвідношення “сутність-енергія” св. Григорієм Паламою, відзначаються його розбіжності з арістотелівським поняттям енергії (у останнього, як вказувалося вище, поняття ентелехії як здійсненої, актуалізованої форми, є близьким до поняття енергії; і навпаки: енергія завжди є дією потенційної (але тому і дійсної) мети як форми речі, а у Палами відношення “енергія-сутність” лише одностороннє: Божественна сутність не повідомляє себе у енергіях. Далі це розрізнення стане класичним у православ’ї). Поняття енергії, розгорнуте Паламою у богослівському контексті в якості синергі?ї, дозволяє, через застосування його до вирішення проблем онтології мови, зрозуміти останню не як монолог, але як взаємодію (синергі?ю) мовця і слухача.

У підрозділі 2.4. – “Ім’я як енергейний “концентр сутності” (П. Флоренський)” – розглядається важлива для розуміння енергейної природи мови концепція П. Флоренського, який поставив у центр свого філософського символізму начало енергії, обгрунтовуючи онтологічне значення імені. Са?ме ім’я власне є внутрішнім концентром інших “імен” сутності, тобто інших її предикатів, і є важливою категорією пізнання іменованої особистості. Онтологічність імені проявляється також і у тому, що воно уможливлює зримість власне духовної суті людини.

Зазначається, що Флоренський, створюючи у своїх роботах нове бачення мови і обгрунтовуючи її особливе місце в житті людини, звертається до імені як до такого згущення думки, у якому сконцентровані у ясній та виразній формі всі проблеми і всі сили, що властиві слову взагалі. Відокремлюючись від Платонового вчення про ідеї як єдино дійсну реальність, він поглиблює його зміст на основі православної святоотцівської традиції. Ім’я в онтологічній концепції Флоренського одночасно “є ідеєю-силою, субстанцією-словом”. Він ототожнює думку і слово, вказуючи, що неможливо мислити без слів. В імені об’єктивується і отримує визначеність духовна сила людини – її воля. Основні ідеї філософії імені Флоренського в значній мірі визначили проблематику онтологічного напрямку у сучасній філософії мови.

Підрозділ 2.5. – “Онтологічне вчення про мову О. Ф. Лосєва” – присвячено аналізу основних ідей філософії мови О. Ф. Лосєва у їх застосуванні до дослідження енергейного виміру мови.

Відзначається, що у своїй концепції Лосєв здійснює своєрідний синтез платонізму та феноменології Е. Гуссерля і викладає розуміння імені як ідеї, що окреслює “ейдос”, сутність предмету, при цьому

13

наголошуючи, що діалектично вивести ім’я предмета означає вивести його сутність з усіма другорядними його складовими.

У підрозділі обгрунтовується твердження, що дослідження структури слова, на прикладі зображення шляху його формування від фонеми до ідеї, привело Лосєва до висновку, що вказане втілення сутності супроводжується засвоєнням енергії, що складає атрибутивну онтологічну характеристику імені.

Зазначається, що Лосєв продовжив і поглибив вчення про енергейність імені, наголошуючи саме на методологічному характері положення про взаємозв’язок сутності та енергій для пізнавальної діяльності і стверджуючи, що лише в своїх енергіях сутність може бути пізнаваною. Енергія і сутність виступають як зовнішня та внутрішня боки явища, що тісно пов’язані та зумовлюють одна одну. Процес розвитку імені має енергейний характер, завдяки чому сутність має можливість о-словлення, втілення. Аналогічно до руху ідеї у Платона – від Єдиного, через Розум і Душу – до Космосу, ім’я також “рухається” шляхом взаємовизначення смислу і сутності, виявляючи на кожному з етапів особливу форму буттєвості.

У третьому розділі – “Енергейний дискурс в ісихазмі і мовному феномені” – розглядається і обгрунтовується телеологічність застосування ісихастського містичного досвіду до розгляду онтологічного виміру мови.

У підрозділі 3.1. – “Доцільність застосування ісихастського досвіду до розгляду онтологічного виміру мови” – вказується на ряд переваг, що дозволяють підійти до розуміння гумбольдтівської концепції “мови як енергейї” з позицій сучасної філософської методології і науки. Відзначається, що механізм містичного досвіду ісихазму грунтується на найглибинніших онтологічних структурах людини, – як і механізм мови та мовлення.

Підрозділ 3.2. – “Основні властивості дискурсу енергії” – присвячено дослідженню трьох станів енергейного буття-дії, у ньому співставляються його властивість самоорганізації, що іманентно притаманна енергейному дискурсу, та синергетичний характер природних процесів, також обгрунтовується їх спорідненість з феноменом самоорганізації смислу у мовотворчому процесі (явище передрозуміння у філософській герменевтиці).

Також розгортається виклад герменевтики ісихастського досвіду, на прикладі порівняльного аналізу між мовним процесом та традицією ісихазму, зазначається схожість між ними (йдеться про діалогічність спілкування та “одночасність” усіх учасників діалогу).

14

Також досліджується амбівалентність природи енергії (на прикладі ідей Гумбольдта, Потебні, Хоружого), стверджується і обгрунтовується існування двох видів енергії, наявних у процесі мовлення: по-перше, це енергія висхідна (осягнення та освоєння нового досвіду) та, по-друге, енергія низхідна (процес о-словлення як втілення, аплікація щойно осягненого смислу).

У підрозділі 3.3. – “Порівняльний аналіз основних понять аскетичної антропології та феномену мови” – розглядається та аналізується поняття енергії та концепту ісихії, стверджується принципова схожість між настановами ісихастської практики (“творіння” Ісусової молитви, в якому лаконічність виразу поєднується з глибиною змісту, що супроводжується ритмічною зорганізованістю цієї дії) та установки постійної налаштованості, перманентного “вслухання” у герменевтичному досвіді мовної практики.

Також проводиться аналіз концепту зосередження та категорії синергії в порівнянні з такими категоріями герменевтичної філософії, як принцип аплікативності, принцип епохе тощо. Крім того, здійснюється порівняльний аналіз події трансцендування в ісихазмі та відповідності її з герменевтичною ситуацією в мові.

Доводиться, що зазначена схожість між феноменом герменевтичного розуміння та актом трансформації енергій людини у події трансцендування робить доцільним застосування розробленого ісихазмом методу для розуміння мови в якості енергейного феномену. Констатована подібність ключових моментів обох досліджуваних явищ дає можливість стверджувати принципову спорідненість структур, що приймають участь у їх здійсненні. Герменевтичний механізм розуміння виявляє діалогічну структуру, з обов’язковим налаштуванням на ситуацію “злиття горизонтів”.

Процес спрямування зусиль подвижника на Над-мету, до Бога, через вивершення (рос. “превозможение”) власної природи спочатку проходить етап висвітлення усіх складових частин цієї “природи”, – в тому числі й онтологічних, – які є предметом розгляду у дослідженні онтологічності мовного феномену. А позаяк ісихастська традиція містить досвід цілісної трансформації людини, то наголошується позитивне значення застосування її дискурсу до розуміння і розкриття ролі мови у бутті людини.

Отже, мова, розглянута як антропогенний чинник розвитку світу сущих речей, як супроводжуючий появу людини фундуючий феномен здатності до розрізнення нею і себе, і світу, виявляє риси тотальної, суто людської реальності, що є мета-простором і мета-моделлю усіх наступних

15

явищ соціального характеру, своєрідною матрицею для явищ, які мають характер загальнолюдських.

У висновках узагальнюються результати дослідження, які висвітлюють проблематику і загальну структуру роботи.

Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у наступних положеннях:

? питання онтологічного аспекту мови, її “всебуттєвості” може бути розв’язаним лише у випадку, коли мова розглядається як дієвість – не через зовнішнє відношення до об’єкта, коли він використовується лише як засіб опису окремих речей, але через енергейне співвіднесення з ним. Досвід буття-дії стосується сприйняття свідомістю феномену людського існування в його цілісності, тому розгляд мови у якості буття-дії дає можливість розкрити особливості саме онтологічного її виміру;

? доведена спорідненість та відмінності між природою зусиль людини як суб’єкта містичного досвіду та природою зусиль мовного розуміння: у тому й іншому випадку йдеться про реалізацію – у вимірі енергейному – сутнісних сил і здатностей людини, її найглибинніших потенцій;

? витлумачений як своєрідний діалог, герменевтичний акт розуміння виявляє ряд схожих рис із духовним процесом трансцендування людиною власної природи (власних виявів-енергій);

? проаналізована у дисертаційній роботі діалектика взаємопереходу висхідної енергії – в енергію низхідну, прози – у поезію і навпаки, створює картину повного циклу дій енергій-зусиль, які є виявом динамічного аспекту буття речі на шляху її трансформацій – від висхідної точки (потенційність матерії) до точки ентелехії як мети вказаних трансформацій;

? застосоване до розуміння енергейного виміру мови поняття ритму дає можливість розкрити певні його важливі риси, наприклад, по-ставання у слові, втілення “внутрішнього слова” дає відчуття коректності / некоректності внутрішньої “енергейї” “зовнішньому слову” і поява надлишкового (нового) знання, що перекриває знання позитивне, викладене у граматичній і логічній формі, забезпечується саме ритмом як важливим показником мовного процесу;

? проаналізовані у дисертаційній роботі основні принципи практики ісихазму (концепт ісихії, концепт зосередження, концепт любові тощо) виявляють схожі риси зі станом “злиття горизонтів” у філософській герменевтиці. Розуміння Іншого можливе лише за умови участі у його бутті, уваги і прислухання до нього, а середовищем, де

16

відбуваються подія розуміння, є мовне середовище, більш того: увесь “досвід світу” людини має мовний характер.

Основні положення та результати дослідження викладені у публікаціях:

1. Зайцева С. Л. Г.-Г. Гадамер про онтологічний вимір мови у герменевтичному досвіді людини // Вісник Черкаського університету. Серія: Філософія. – Черкаси: Видав. відділ ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 2003. – Випуск 51. – с.69-78.

2. Зайцева С. Л. Онтологічний вимір концепції мови В. фон Гумбольдта // Вісник Черкаського університету. Серія: Філософія. – Черкаси: Видав. відділ ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 2005. – Випуск 65. – с.64-73.

3. Зайцева С. Л. Мова і логос у античній філософії: онтологічний аспект // Totallogy-XXI (дванадцятий випуск). Постнекласичні дослідження. – К.: ЦГО НАН України. – 2005. – 362с. – с.339-353.

4. Зайцева С. Л. Онтологічні засади мови у філософській герменевтиці Г.-Г. Гадамера // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – Вип. 66. – с.37.

5. Зайцева С. Л. Поняття слова і знаку у філософії Аристотеля // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “Людина. Світ. Культура” (20-21 квітня 2004 р., Київ). – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – с.166-167.

АНОТАЦІЇ

Зайцева С. Л. Онтологічний зміст концепту “енергейність мови”. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ 2005.

Дисертацію присвячено інтегральному аналізу онтологічного виміру мови в її енергейному аспекті, саме в рамках такого аналізу проводиться дослідження розвитку напрямків енергейної традиції філософування.

17

Проведено аналіз основних понять енергейного дискурсу (на прикладі православного ісихазму) та понять, розвинених у онтологічних теоріях мови. Це дає можливість розкрити спорідненість та відмінності між природою зусиль людини як суб’єкта містичного досвіду та природою зусиль мовного розуміння: у тому й іншому випадку йдеться про реалізацію – у вимірі енергейному – сутнісних сил і здатностей людини, її найглибинніших потенцій. Крім того, герменевтичне поняття передрозуміння виявляє риси енергейного феномену і може бути пояснене у категоріях енергейного дискурсу.

На основі здійсненого аналізу властивостей енергейних проявів процесу поєднання з Богом (фЭпуйж) та зусилля втілення смислу (мовний процес) встановлені характерні відмінності понять природи мовного розуміння (Гайдеггер, Гадамер) на підставі виявлення розбіжностей у проявах енергейної реальності мови та поділу її на два типи енергій.

Ключові слова: мовний процес, енергейя, “буття-дія”, ісихазм, містичний досвід, діалогічна структура, синергі?я.

Зайцева С. Л. Онтологичное содержание концепта “энергийность языка”. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.01 – онтология, гносеология, феноменология. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев 2005.

Диссертация посвящена интегральному анализу онтологичного измерения языка в его энергийном аспекте, именно в рамках этого анализа проводится исследование развития направлений энергийной традиции философствования.

Проведен анализ основных понятий энергийного дискурса (на примере православного исихазма) и понятий, развитых в онтологических теориях языка, что дает возможность раскрыть сходства и отличия между природой усилий человека как субъекта мистического опыта и природой усилий языкового понимания: в том и в ином случае имеется в виду реализация – в энергийном измерении – сущностных сил