КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ЗАРВА Вікторія Анатоліївна
УДК 82. 091: 82-3 = 161.1 = 161.2
ПРОСВІТНИЦЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОСІЙСЬКІЙ
ТА УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 60-80-Х РР. ХІХ СТОЛІТТЯ
10.01.05 – порівняльне літературознавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Київ – 2005
Дисертацiєю є рукопис.
Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий консультант –
доктор філологічних наук, професор
Костенко Наталія Василівна,
Інститут філології Київського національного університету
імені Тараса Шевченка,
професор кафедри теорії літератури та компаративістики
Офіційні опоненти:
доктор філологічних наук, професор
Нарівська Валентина Данилівна,
Дніпропетровський національний університет,
професор кафедри порівняльного і російського
літературознавства;
доктор філологічних наук, професор
Нямцу Анатолій Євгенович,
Чернівецький національний
університет імені Юрія Федьковича,
завідувач кафедри слов’янської філології та
порівняльного літературознавства;
доктор філологічних наук, професор
Козачок Ярослав Вікторович,
Національний авіаційний університет,
професор кафедри журналістики
Провідна установа –
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка, кафедра теорії літератури і
порівняльного літературознавства, Міністерство освіти і
науки України, м.Тернопіль
Захист відбудеться „19” січня 2006 р. о 1000 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради
Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
за адресою: 01017, м.Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича
Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:
01017, Київ, вул.Володимирська, 58.
Автореферат розісланий „12” грудня 2005 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор філологічних наук, професор Л.М.Копаниця
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Відгомін культури Просвітництва відчутний у формуванні картини людської історії, пронизаної цінностями громадянськості, прогресу, толерантності. У сучасному літературознавстві зберігають наукову значущість просвітницькі теорії вдосконалення особистості та осмислення їх у творчості письменників ХІХ ст. Останнім часом значно зріс інтерес до Просвітництва як історичного феномена та культурної системи у зв’язку з його переосмисленням постмодерністською критикою, з тим, що ідеї Просвітництва почали оцінювати з меншим ухилом до вульгарного соціологізму, вбачаючи у Просвітництві загальнолюдський, а не тільки буржуазний зміст.
Актуалізується думка відомого російського компаративіста М.Конрада про те, що „епоха Просвітництва – не „локальне” явище світової історії, не належить історії деяких обраних країн”, вона є „всесвітньо-історичним рухом, що супроводжує перехід від феодалізму до капіталізму як одна з його закономірностей”
11 Конрад Н.И. Избранные труды. – М.: Наука, 1974. – С.268.. Зрозуміло, що закономірності епохи Просвітництва базуються на історії переважно провідних країн – Англії, Франції, почасти Німеччини; однак виробленим ними „арсеналом” користувалися й інші країни Заходу і Сходу. Отже, якщо під Просвітництвом розуміти „процес, а не момент”, ідейний, інтелектуально-культурний рух, то є всі підстави говорити про тенденції та елементи Просвітництва в культурі різних народів, у тому числі тих, що в ХІХ ст. входили до складу Російської імперії.
Творчiсть російських та українських письменників 60-80-х рр. ХІХ ст. вiдбивала не тiльки змiни в соціокультурному бутті їх народів, а й складнi процеси вдосконалення особистості, зростання її свiдомостi. Важливо було не лише апелювати до національної своєрідності, але акцентувати факти, явища, загальнолюдські норми епохи Просвітництва і трансформувати просвітницькі культурні коди для вирішення ідейно-естетичних проблем другої половини ХІХ ст. Це продукує нове розуміння тих магістральних тем, естетичних досягнень і гуманістичного потенціалу, які характеризують російську й українську літератури означеного періоду. Розроблені просвітницькою філософією ідеали доброчесної і вільної громадянської особистості, віротерпимості, мирного співбуття спільноти, прагнення до оволодіння знаннями, долучення до морально-етичних та естетичних цінностей мають суттєве значення для подальшого розвитку і взаємодії наук гуманітарної сфери і не втратили актуальності для культури ХХІ ст.
Проблема засвоєння російською та українською літературами ХІХ ст. просвітницьких тенденцій ще не була в центрі уваги вчених. Переважна частина праць стосувалася дослідження XVIII ст., зокрема М.Степанов визначив художні принципи та особливості просвітницького реалізму в російській літературі, більшість із яких притаманні й українській. В.Тихомиров проаналізував типологічну спорідненість І.Тургенєва із західноєвропейськими просвітниками XVIII ст. (Гете, Вольтером, Руссо), розвиток у творчості російського письменника жанру просвітницької філософської повісті. Н.Пахсар’ян звернулася до питання про специфіку взаємодії світу ідей епохи Просвітництва із творчими надбаннями письменників XVIII ст. У працях В.Кожинова, Є.Купрєянової, Г.Поспєлова, М.Пруцкова, Я.Ельсберга та інших розглядається творчість російських письменників у контексті просвітницького руху XIX ст. У дослідженнях Б.Бурсова, Ю.Лотмана, Є.Купрєянової, Г.Макогоненка частково вивчалися особливості російського реалізму крізь призму просвітницького антропологізму.
Першим спеціальним дослідженням стилів і жанрів просвітницького реалізму в українській літературі першої половини XIX ст. стала монографія „Просвітительський реалізм в українській літературі. Жанри та стилі” (1989) О.Гончара, в якій зазначалося, що естетичні принципи просвітницького реалізму як літературного напряму функціонують також у 50-60-х рр. ХІХ ст. і пізніше. Проблеми західноєвропейського просвітництва ХVІІІ ст. і української літератури початку ХІХ ст. вивчає І.Лімборський. Жанрова своєрідність просвітницької прози, зокрема роману виховання, досліджувалась О.Сидоренком та Н.Грицютою.
Увага автора дисертації до функціонування просвітницьких тенденцій у російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст. зумовлюється відсутністю типологiчного системного опрацювання проблеми, а також фрагментарнiстю, побiжнiстю висвiтлення окремих її аспектів у науковiй лiтературi. Тому актуальність дослідження пояснюється необхідністю ґрунтовного і цілісного вивчення розробки ідей Просвітництва в літературному процесі 60-80-х рр. ХІХ ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науковою темою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка – „Актуальні проблеми філології” (Державний реєстраційний номер 02БФ044-01).
Мета дисертаційної роботи полягає в осмисленні функціонування просвітницьких тенденцій у російській та українській прозі 60-80-х рр. XIX ст.
Зазначена мета вимагає вирішення низки концептуально важливих завдань:
уточнити філософсько-культурний зміст та обсяг поняття „просвітництво”, його історичні витоки, етапи і шляхи розвитку;
висвітлити просвітницькі теорії вдосконалення індивідуальності й суспільного життя та осмислення їх у літературі;
визначити найважливіші риси просвітницької ідеології і художнього мислення;
простежити загальні закономірності і особливості розвитку Просвітництва в Західній Європі, Росії та Україні;
розкрити складники етичної теорії „розумного егоїзму” в творчості російських та українських письменників 60-80-х рр. XIX ст.;
дослідити різні аспекти і варіанти просвітницького антропологізму в прозі російських та українських письменників 60-80-х рр. XIX ст.;
осмислити філософсько-естетичну концепцію просвітницького героя і середовища в творчості російських та українських письменників 60-80-х рр. ХІХ ст.;
класифікувати й систематизувати основнi функцiонально-концептуальнi типи характерiв героїв у спадщинi російських та українських письменників 60-80-х рр. ХІХ ст. крізь призму просвітницьких тенденцій;
виявити й описати жанрово-стильові особливості роману виховання у російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст., зміст і тип сюжету, обумовлені просвітницькою ідеологією.
Об’єктом дослідження є історико-літературний процес 60-80-х рр. ХІХ ст., передусім твори етологічної (морально-описової) групи, філософсько-естетичні праці західноєвропейських, російських і українських діячів епохи Просвітництва та їх відбиття у творах російських та українських митців. Крізь призму просвітницьких тенденцій аналізується творчість І.Тургенєва, М.Чернишевського, М.Салтикова-Щедріна, І.Гончарова, Ф.Достоєвського, Л.Толстого, М.Лєскова, А.Чехова, Т.Шевченка, О.Кониського, Д.Мордовця, А.Свидницького, О.Стороженка, Марка Вовчка, П.Куліша, М.Костомарова, Б.Грінченка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка.
Предмет дослідження – сутність, природа, види, закономірності трансформації просвітницьких тенденцій в українській та російській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст.
Теоретико-методологічні засади дослідження. Мета та завдання дисертації зумовили органічне поєднання комплексно-системного підходу до об’єкта вивчення з конкретним текстуальним аналізом. У роботі використовуються порівняльно-типологічний, історико-функціональний, культурно-історичний та філологічний методи, які в сукупності дозволяють виявити особливості модифікації просвітницьких тенденцій у російській та українській прозі 60-80-х рр. XIX ст. Враховувались позиції провідних європейських учених Т.Адорно, Д.Антисері, Б.Бакули, Н.Басселя, Ф.Вольмана, Д.Дюришина, Е.Кассірера, Д.Реале, Д.Роша, Е.Тайлора, В.Феллера, В.Ферроне, М.Фуко, М.Хоркхаймера та ін., українських – Р.Гром’яка, М.Дзюби, Д.Затонського, Н.Крутікової, М.Наєнка, Д.Наливайка, А.Нямцу, М.Пригодія, російських – О.Бушміна, В.Виноградова, В.Жирмунського, М.Конрада, Ю.Лотмана, Д.Лихачова, Н.Пахсар’ян, М.Храпченка та ін. Дослідження спирається на узагальнюючий та синтетичний підходи, без яких неможливо розкрити основні закономірності історико-літературного процесу.
Наукова новизна дисертації. Робота є першим компаративним дослідженням розвитку російської та української прози 60-80-х рр. ХІХ ст. в аспекті функціонування просвітницьких тенденцій. Уперше в історії вітчизняного літературознавства виділено, узагальнено, систематизовано та класифіковано просвітницькі тенденції в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст., визначено особливості та закономірності їх трансформації.
Запропоновано і обґрунтовано порівняльно-типологічну функціонально-концептуальну модифікацію характерів героїв прози 60-80-х рр. на основі просвітницької раціоналістично-сенсуалістичної тенденції, „думки правлять світом”, взаємодії людини і середовища, просвітницького антропологізму. Вперше систематизовано жанрово-стильові ознаки просвітницького роману виховання в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст.
Практичне значення. Основнi положення та пiдсумковi матерiали дослiдження можуть бути використанi при плануваннi, написаннi й читаннi спецкурсiв, спецсемiнарiв з iсторiї російської та української лiтератури ХVІІІ–ХIХ ст., зокрема прозової творчої спадщини, з теорії та історії літературознавчої компаративістики, для написання навчальних посiбникiв і монографій з порівняльного літературознавства.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що на основі компаративного дослідження творчості І.Тургенєва, М.Чернишевського, М.Салтикова-Щедріна, І.Гончарова, Ф.Достоєвського, Л.Толстого, М.Лєскова, А.Чехова, Т.Шевченка, О.Кониського, Д.Мордовця, А.Свидницького, О.Стороженка, Марка Вовчка, П.Куліша, М.Костомарова, Б.Грінченка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка дисертант вибудував цілісну концепцію розвитку просвітницьких тенденцій в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст., просвітницького роману виховання як жанрового різновиду романного жанру в прозі 60-70-х рр. ХІХ ст., запропонував власну типологію моделей просвітницьких героїв.
У дисертації враховуються досягнення науковців як минулого, так і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її авторові. Будь-які форми використання результатів досліджень інших літературознавців оформлені відповідними посиланнями.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в 33 доповідях на міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських наукових конференціях, зокрема на ІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського, 15-16 травня 2002 р.), науковій конференції „Григорій Сковорода та українська культура XIX-XX століть”, присвяченій 280-й річ-ниці від дня народження великого поета і філософа (Харків, Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, 2-3 грудня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 23-24 жовтня 2003 року), Міжнародній (35-й) науковій шевченківській конференції „Тарас Шевченко і народна культура” (Черкаси, Черкаський національний університет ім. Б.Хмельницького, 20-22 квітня 2004 р.), ХІV Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго „Мова і культура” (Київ, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 20-24 червня 2005 р.).
Текст дисертації обговорювався на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Результати дослідження знайшли відображення у 43 публікаціях: монографії, 29 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України, 13 матеріалах наукових конференцій.
Структура та обсяг дисертації зумовлені окресленими завданнями. Робота складається зі вступу, основної частини, яка містить три розділи, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження – 428 сторінок, обсяг основного тексту – 399 сторінок. Список використаних джерел містить 410 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У „Вступі” обґрунтовується вибір теми дослідження, його актуальність, аналізується стан наукового вивчення проблеми, окреслюється проблематика і теоретико-метолодогічні засади, формулюється його мета і завдання, визначаються об’єкт і предмет дослідження, а також з’ясовуються наукова новизна і практичне значення основних положень праці.
У першому розділі дисертації „Модифікація просвітницьких теорій вдосконалення людини в російській та українській літературі 60-80-х рр. ХІХ ст.” досліджуються просвітницькі теорії вдосконалення індивідуальності й суспільного життя в європейській, російській та українській філософії та естетиці, виявляються своєрідність і значення ціннісних надбань національно-історичних різновидів європейського Просвітництва для розвитку російського та українського літературних процесів, застосування їх у російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст.
У підрозділі 1.1. „Основні засади та суть Просвітництва” уточнюється поняття „просвітництво”, його генеза, філософський, політичний і культурний зміст, систематизуються погляди на розуміння Просвітництва і визначаються основні риси цього суперечливого загальнокультурного явища. Якщо назви „ренесанс”, „бароко”, „романтизм” окреслюють, крім епохи, літературний напрям, течію або стиль, то термін „просвітництво” мав дещо інший характер, охопивши явища і процеси, які виникли в Європі. Просвітництво вирізнялося національним різноманіттям, багатоваріантністю.
Аналіз поглядів Т.Адорно, С.Булгакова, Г.-Г.Гадамера, Ю.Габермаса, Ж.Дерріди, Е.Кассірера, М.Конрада, Л.Кулакової, Ж.-Ф.Ліотара, Ю.Лотмана, Д.Наливайка, В.Парсамова, Н.Пахсар’ян, Г.Поспєлова, В.Пустарнакова, Д.Роша, С.Тураєва, В.Ферроне, М.Фуко, Д.Чижевського, Я.Ельсберга та інших на явище Просвітництва засвідчив, що вчені неодностайні щодо значення термінів „просвітительство” й „просвітництво” (рос. просвещение), неоднаково тлумачать їх зміст, по-різному визначають межі доби. Зокрема, ними пропонуються такі тлумачення Просвітництва як багатозначного явища: ідейний, інтелектуально-культурний рух, де освіта і просвіта є формами діяльності; культурна система (епоха Просвітництва завершила перехід до нового типу культури, де стали каноном розум, знання, свобода, рівність, обов’язок); соціально-ідеологічний феномен, пов’язаний зі становленням буржуазії; новий політичний рух; нова міфологія; епізод в історії людства; напрям антифеодальної думки; філософсько-політична течія; прогресивний ідейно-естетичний і філософський рух суспільної думки перехідної епохи від феодалізму до капіталізму; ідеальна норма певного культурного періоду; синонім європеїзму тощо. Вважаємо за доцільне обмежитись терміном „просвітництво”, яке набуло більшого поширення у літературознавчій науці, і розглядом цього феномена насамперед як ідейного, інтелектуально-культурного руху, культурної системи.
Класична модель Просвітництва й основи просвітницької концепції людини були закладені французькими філософами, які найбільш адекватно висловили те загальне, що характеризувало Просвітництво як історичний феномен світової культури. Враховуючи зміни у поглядах на особистість, які відбулися протягом ХVIII ст. у творчості письменників, відзначаємо сукупність найважливіших загальних рис просвітницької ідеології і художнього мислення, які витворили новий антропологічний світогляд: демократизм, пов’язаний із необхідністю наближення до культури і знань широких верств населення; раціоналізм, що означає віру в пріоритет людського розуму, узгодженого з почуттями; апологія „природного” і доброго природного начала в людині; розгляд природного як розумного; осмислення життя за законами природної доброти як один з головних критеріїв цінності особистості тощо. Філософські та естетичні ідеї цієї епохи вирізняються принциповими новаціями.
Розвиток просвітницької ідеології та філософії кожного народу позначений національними особливостями. За наявності спільних рис із західноєвропейським Просвітництвом російське Просвітництво, як і українське, не було таким послідовним, не призвело до революцій на кшталт західних. На відміну від західноєвропейського Просвітництва, в російському менш виразними були антиклерикальні тенденції, можливо, через політику монархів Петра І та Катерини ІІ, які підривали суверенітет церкви. Релігійний світогляд, хоча й модифікований, був притаманний більшості просвітників, що вірили в існування Бога. Через економічну, політичну відсталість і слабкість російська буржуазія не змогла стати домінуючою силою в суспільстві, як це було, наприклад, у Франції. Тому носіями просвітницьких ідей в Росії були дворяни і представники духовенства, різночинці, які бачили необхідність подолання феодально-кріпосницьких відносин.
Українське Просвітництво мало специфічні особливості, що були спричинені національно-історичними умовами, зокрема наявністю соціального і національного гноблення, ідеологічної кризи феодального суспільства, денаціоналізацією його верхівки. Визвольний рух спрямовувався проти подвійного гніту, а зв’язок Просвітництва із французькими найрадикальнішими тенденціями цього руху був слабким. На відміну від західноєвропейської традиції, український просвітницький демократичний герой представляв не буржуазію, а селянство, що було найбільш наближеним до природи. Письменники ХІХ ст. значно розвинули і збагатили встановлені просвітниками канони.
У підрозділі 1.2. „Просвітницька тенденція „думки правлять світом”: особливості функціонування в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст.” здійснюється компаративний аналіз художніх творів І.Тургенєва, М.Чернишевського, М.Благовещенського, Д.Мордовцева, М.Салтикова-Щедріна, І.Гончарова, Ф.Достоєвського, Л.Толстого, О.Стороженка, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького, І.Франка в аспекті дії іпросвітницької тенденції „думки правлять світом”. У шістдесяті роки ХІХ ст. виникло питання про зміну і вдосконалення людини за допомогою світогляду, панування ідеї. Серед провiдних героїв творчості письменників помiтними є носiї, виразники та прихильники певних iдей: фiлософських, суспiльних, моральних, естетичних, етичних тощо – тому можна говорити про тип характеру носiя ідеї, який у кожного з митців був різним. Особливості просвітницької тенденції „думки правлять світом” простежуються порівняно з основним тургенєвським типом характеру носія ідеї. Герої-ідеологи у І.Тургенєва намагаються стати зачинателями і керманичами нових суспільних рухів (Рудін, Базаров та інші), але не мають справжніх однодумців і послідовників.
Про спорідненість власної творчості з творчістю англійського просвітника і письменника кінця XVIII ст. У.Годвіна стверджував М.Чернишевський: у обох думки переважали над безпосередністю відтворення життя, обидва були переконані в необхідності одухотворення діяльності людини високою ідеєю. Відданість ідеї М.Чернишевський вважав якістю, необхідною для формування „особливої” людини на зразок Рахметова. Письменник висвітлює внутрішній світ своїх героїв в інтелектуальному плані, що виявляється насамперед у міркуваннях, суперечках, бесідах на суспільні проблеми. Тому у формуванні змісту творів М.Чернишевського важлива роль, як і у І.Тургенєва, належить ідеологічній полеміці. Журналіст Волгін, діючи в легальних умовах, відкрито стикається із політичними супротивниками, словом захищаючи інтереси народу. У героя думка переважає над почуттям, ідея – над емоціями, напружений інтелектуалізм виявляється у суперечках із Соколовським, Нівельзіним, Левицьким. Художнє відкриття М.Чернишевським людини ідеї стало поштовхом до створення героя-інтелектуала І,Тургенєвим, Ф.Достоєвським, Л.Толстим.
На відміну від інших героїв, Болконський не захоплюється готовими ідеями, а постійно мислить сам, виробляючи власні життєві концепції, яким і підкоряє свою практичну діяльність. Л.Толстой поглиблює концепцію особистості, створивши героя, у якого духовно-інтелектуальна діяльність знаходиться в єдності із соціально-практичною. Якщо думка толстовського героя спирається на його власний досвід, сприяє духовному росту, а криза ідейних шукань, зрештою, призводить до вдосконалення в собі людини, до самозаглиблення, то герой Ф.Достоєвського пізнає і випробовує не так себе, як філософсько-політичну ідею всесвітнього значення, котру вважав критерієм власних вчинків і конфлікт з якою через невідповідність його внутрішньому станові приводить до катастрофи життєвого шляху (це стосується і Раскольникова, і Долгорукого, й Івана Карамазова).
У дисертації простежуються різні аспекти „ідеї” персонажів Ф.Достоєвського і І.Франка, її втілення і реалізація в поетиці їхніх творів. Одна з суперечностей світогляду і художньої творчості Ф.Достоєвського полягає в тому, що він відчував недовіру і до вчених теорій, і до сухої логіки, і водночас глибоке зацікавлення ними. Більшість героїв Ф.Достоєвського є носіями певних ідей, зіткнення яких розвиває сюжет. Митець будував сюжети й образи, відштовхуючись від ідеї, яка іноді призводила (через свою хибність) до морального знищення людини або до трагічних наслідків.
На відміну від Ф.Достоєвського, у І.Франка ідея прихована у підтексті художньої структури переважно наприкінці твору і висловлюється позитивним героєм або автором у вигляді моральної сентенції. Натомість у Ф.Достоєвського ідеї загальнолюдського значення можуть належати будь-яким персонажам. Якщо у Ф.Достоєвського спостерігається боротьба ідей, то у І.Франка на першому місці – людські характери і сповідувані ними морально-етичні цінності. Героям, які керуються в своїх вчинках хибними ідеями руйнівної сили, І.Франко і Ф.Достоєвський протиставляють людей із гуманістичними ідеями, причому Ф.Достоєвський надає перевагу саме християнським, православним.
У підрозділі 1.3. „Просвітницька раціоналістично-сенсуалістична тенденція у творчості російських та українських письменників 60-80-х рр. ХІХ ст.” розглядається типологія просвітницького героя: тип героя з перевагою раціоналістичного начала, тип героя з перевагою емоційного, почуттєвого начала і сковородинський тип людини, що поєднував начала раціоналістичне й емоційне. Французькі філософи запропонували різні варіанти просвітницької антропології, на які потім буде орієнтуватися російська і українська літератури ХІХ ст.: К.-А.Гельвеція і П.А.Гольбаха вирізняло звернення до раціоналістичної антропології, а Ж.-Ж.Руссо – до чуттєвої. Ж.-Ж.Руссо сприяв у другій половині ХVІІІ ст. переорієнтації художньої думки з „життя розуму”, захисником якої був Вольтер, на „життя серця”. Ці мислителі уособлювали дві різні течії французького Просвітництва.
Визначальним символом-знаком української ментальності вважається концепт серця, філософію якого розробляли К.Транквіліон-Ставровецький, Г.Сковорода, М.Гоголь, П.Куліш, П.Юркевич. Однак якщо Г.Сковорода був філософом-практиком, то П.Юркевич – теоретиком. Він мислив і діяв як просвітник, що продовжував руссоїстську лінію. Цю проблему розглядаємо, враховуючи позиції Т.Бовсунівської, І.Валявко, Т.Закидальського, Є.Нахліка та інших. Після Д.Чижевського, який сформулював поняття „філософія серця” і проголосив кордоцентризм однією з характерних ознак української філософії, ряд дослідників, зокрема І.Лімборський, спробували, на наш погляд, явно абсолютизувати функціонування кардіоцентричної традиції в українській літературі. Втім, треба наголосити на загальнолюдському характері цього явища, яке спостерігається і в російській філософії та літературі. Доречним є виділення сьогодні в українській філософській думці, зокрема І.Валявко, як „філософії серця”, так і раціоналістичної традиції (І.Копинський, Й.Кононович-Горбацький, Ф.Прокопович, В.Лесевич, О.Козлов та ін.).
Г.Сковорода як представник преромантизму, наслідуючи німецького філософа Й.Г.Гердера, синтезував ідеї раціоналізму та пієтизму, додавши власний релігійний і життєвий досвід з урахуванням національної специфіки. Російські дослідники В.Ерн, О.Лосєв вважали Г.Сковороду одним із найвидатніших мислителів, вплив якого на подальший розвиток російської філософії і літератури є незаперечним. Філософія Г.Сковороди розвивалася в руслі загальноєвропейської культурної традиції і водночас наслідувала розвиток української думки ХVІ-ХVІІІ ст.
Порівняльний аналіз конкретних творів засвідчив: якщо в російській літературі при взаємодії раціоналістичного і сенсуалістичного начал переважають раціоналістичні тенденції, то в українській, як правило, домінує (за наявності й раціоналістичного начала) чуттєво-емоційна сфера, ліричне начало. Це, напевно, пов’язано із особливостями національного характеру та світогляду українців, що сприймають світ більше серцем, почуттями, тоді як росіяни – переважно розумом, з першістю вольового первня. Зокрема, П.Куліш неоднозначно ставився до проблеми: зазначаються як виступи письменника за поширення освіти, культури серед нижчих прошарків населення, так і його неодмінні нагадування про „перевитрати” „віку розуму”, коли технічний розум знищував духовність, руйнував органічне первісне; протиставлення людини „освіченої”, розумної людині „природній”, патріархальній, в якої переважали почуття. Як просвітник-раціоналіст, П.Куліш вірив у силу прогресу, але як руссоїст звертав увагу на суперечності в поступі цивілізації і стані моральності, про що писав у художньо-публіцистичних „Листах з хутора”, першому та другому – „Про городи й села”, протиставляючи палкому серцю холодний розум.
І.Тургенєв, М.Чернишевський, Ф.Достоєвський, М.Костомаров, П.Куліш, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, розробляючи в творчості питання співвідношення раціоналістичного і сенсуалістичного начал, звернули увагу на обмеженість раціоналістичної свідомості за умови, що вона не узгоджена з потребами натури людини. Втім, І.Франко визнавав примат раціоналізму у найменших духовно-чуттєвих порухах людини, як сцієнтист більшу частину життя вірив у всесилля розуму, знань, абсолютизував роль науки в пізнанні і житті. Виконуючи прогресивні функції, просвітницький раціоналізм проте не міг реалізувати на практиці високі ідеали Просвітництва.
У підрозділі 1.4. „Феномен „розумного егоїзму” в творчості російських та українських письменників 60-80-х рр. ХІХ ст.” досліджується прагнення письменників ХІХ ст. М.Чернишевського, Ф.Достоєвського, М.Лєскова, Л.Толстого, О.Кониського, Марка Вовчка, П.Куліша, І.Франка та інших вирішити суперечності між індивідуальною поведінкою і всезагальним благом через теорію „розумного егоїзму”, яка передбачала єдність особистого і суспільного, корисного і доброго, розумного і вигідного, щастя і обов’язку. Саме за цими моральними принципами намагалися жити „нові люди”, бо вважали їх істинними.
В основі просвітницької теорії „розумного егоїзму” лежить учення Д.Локка, яке дозволяє зрозуміти нерозривний зв’язок особистого щастя із загальним добробутом: вчинками людей рухає виключно власний інтерес, бажання власного благополуччя, заради яких людина сприяє і загальному благу. Ідеї англійського матеріалізму були одним з теоретичних джерел французького Просвітництва. Зазначається продукування раціональним началом такого типу модифікації, як етична раціональність з її жертовністю, стражданнями заради іншого, заради високого і святого в майбутньому. Цей тип дозволяє осмислити єдність двох форм моральної свідомості: етики обов’язку, спрямованої на загальновідомі норми поведінки, та етики індивідуального покликання, етики любові, зорієнтованої на індивідуальні цінності.
Якщо для Ф.Достоєвського, Л.Толстого, М.Лєскова, Марка Вовчка моральне було рухом безпосередніх почуттів, прагненням добра, любов’ю до інших, то для І.Тургенєва, О.Кониського, І.Франка моральне означало раціональне усвідомлення обов’язку, яке протистояло природним почуттям людини, її натурі. Спочатку І.Тургенєв прагнув стримати прояви натури героїв почуттям обов’язку, в результаті виникав конфлікт між обов’язком і пристрастю. В цілому відокремлюючи категорії обов’язку і щастя, приводячи героїв до перемоги обов’язку над почуттям, І.Тургенєв намагався врівноважити обов’язок і почуття, які раніше виключали одне одного, опанувати діалектику єдності індивідуального і загального в людині, стверджуючи її право на гармонійний розвиток і особисте щастя.
Якщо тургенєвська концепція розгляду раціоналістично-сенсуалістичних начал особистості, що зазнала еволюції, має в 60-х рр. відтінок жертовності, поваги до вимог морального обов’язку і неможливості особистого щастя, то М.Чернишевський проблему почуттів і обов’язку вирішував життєствердно, на користь їх гармонійного поєднання. Теоретично обґрунтував „розумний егоїзм” М.Чернишевський у статті „Антропологічний принцип у філософії” (1860) за два роки до опублікування роману „Що робити?” (1862-1863), де „розумний егоїзм” як програма поведінки особистості, що дозволяє реалізувати їй свою природну суть, постає в життєвому прояві. Продовжуючи традиції Л.Фейєрбаха, М.Чернишевський звернувся до антропологічного принципу в питаннях етики. Раціоналізм осмислюється по-новому, стаючи естетичною категорією. Створений М.Чернишевським тип „розумного егоїста” протистоїть різним формам суперечливої свідомості, властивої героям І.Тургенєва, Л.Толстого, Ф.Достоєвського та інших.
Якщо І.Тургенєв абсолютизував обов’язок, то Л.Толстой, відкинувши перепони між самозреченням і внутрішніми потребами натури людини, наблизився до етичної позиції М.Чернишевського у запереченні обов’язку, який породжує суперечності між „природними” прагненнями людини і потребами „загального блага”. Втім, якщо Л.Толстой моральні начала пов’язував із духовним світом особистості, то М.Чернишевський – із „природною” натурою людини, яка усвідомила користь служіння іншим людям.
Полеміку з теорією „розумного розрахунку вигод” спостерігаємо в „Зимових замітках про літні враження” (1863) і „Записках із підпілля” (1864) Ф.Достоєвського (7, 8 розділи повісті), де герою здається наївним ототожнення добра з вигодою, до якої прагне людина. Він сумнівається, що людина перестане робити зло, відразу стане доброю і вдячною, коли її просвітити. Якщо І.Кант розділяв виконання морального обов’язку і можливість особистого щастя, то Ф.Достоєвський, навпаки, образом Мишкіна стверджував вищий тип їх об’єднання. Для героя особисте щастя полягає у виконанні морального обов’язку, усвідомленні потреби жити загальними інтересами.
М.Лєсков інтерпретує теорію „розумного егоїзму” як нову етичну норму, що втілюється в життя на прикладі взаємовідносин героїв повісті „Дитячі роки” (1874) Христі Альтанскої і Сержа, а слова Пилипа Кольберга відображають її, визначають норми поведінки людей. Цим принципом М.Лєсков схожий до М.Чернишевського, який стверджував, що користь становить справжню сутність добра. Обґрунтувавши природне прагнення людини до свободи і моральної незалежності, М.Лєсков по-своєму зрозумів і сприйняв теорію М.Чернишевського, наголосивши на її етичному змісті. Наслідуючи теорію „розумного егоїзму”, герої М.Лєскова не стали щасливими, хоча і йшли проти течії життя.
Українських письменників цікавив аспект співвідношення особистого і суспільного, корисного і доброго. У пошуках шляхів поєднання особистого і суспільного начал у житті людини І.Франко надавав переваги суспільним, громадським інтенціям особистості, підкріпленим почуттям любові до жінки або рідної землі. Він зобразив конфлікт між любов’ю і суспільним обов’язком. Марко Вовчок, П.Куліш розв’язують це питання також на користь суспільного начала в людині.
У підрозділі 1.5. „Специфіка осмислення категорій добра і зла, розуму і добра в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст.” простежуються досить помітні перегуки прози російських та українських письменників з просвітницькою прозою, зокрема у пошуках добра і зла як у світі, так і в натурі людини, осмислюється реальний діалектичний взаємозв’язок цих категорій. М.Чернишевський вважав, що доб-ро буває матеріальним і моральним, причому вивищував начало моральне. Ідея обумовленості добра суспільним благом важлива для з’ясування критеріїв об’єктивної значимості добра, розмежування добра і зла. М.Чернишевський диференціює носіїв концепції „трагічного зла”, різні типи злих людей. Протиставляючи в дусі просвітницької естетики „вульгарним людям” „нових”, письменник показує неможливість будь-якого злого вчинка щодо „нових людей”, недосяжних для злої волі „вульгарних”. Захист добра, на погляд митця, передбачає боротьбу зі злом. М.Чернишевський заперечує взаємоперехід добра і зла, стверджуючи їхню протиборну єдність. Одночасно він вважав можливим породження злом добра.
Пізніше Ф.Достоєвський розвинув інший аспект цих взаємовідносин: добро, породжуючи зло, також не може бути справжнім добром. Письменник стверджує відносність добра перед фактом реально існуючого в людині зла. Якщо М.Чернишевський вирішує конфлікт між злом і добром, злом і злом на користь добра, то Ф.Достоєвський розробляє конфлікт між злом і злом, вбачає мету існування у можливості самоствердження, не вирішуючи конфлікту, а залишаючи його відкритим. Добро і зло у Ф.Достоєвського, який почав свій творчий шлях з вирішення проблеми світового добра і зла, – категорії суспільні. В одній і тій самій людській душі укоренилися і борються одвічні протилежності Христа і Антихриста: покірність і гордовитість, святість і цинізм, як у героїв М.Лєскова. Ф.Достоєвський ототожнює красу з добром, а його князь Мишкін проповідує, слідом за Ф.Шіллером, що світ врятує краса. Втім, герой глибоко страждає від усвідомлення невідповідності між ідеалом добра, в який він вірить, і життєвими принципами реальних людей.
Просвітницька антитеза добра і зла покладена в основу творів М.Лєскова, зокрема казки „Маланка – голова бараняча” (1888), причому ставиться питання про відносність добра і зла, неможливе у фольклорній казці з її однозначністю і простолінійністю. Проте добро перемагає зло, а героїня винагороджується за добро Богом (релігійний мотив). Виступаючи виразниками позачасового начала добра, персонажі творів Лєскова закликають до діяльної любові, добра, совісливості. Постійний мотив творів – потреба персонажів робити добро, що стає для них всепоглинаючим почуттям, навіть на шкоду своєму життю. При цьому вони не чекають подяки за свій вчинок, не прагнуть, щоб благородство було помічене.
Архетип доброго і злого начал, світла й пітьми втілився у творчості Л.Толстого, який вважав розум і добро взаємозалежними категоріями. Віра в добро у нього первинна щодо ідеї добра як раціональної категорії. У „Війні і мирі” автор показує добро і зло у внутрішніх зв’язках і переходах, зокрема через суперечливість натури П’єра Безухова. Л.Толстой переконаний, що віра у всезагальне добро перетворює і зло на його зворотний бік. У пізній період творчості Л.Толстой переносить акцент із боротьби в людині добра і зла на з’ясування причин соціального зла і шляхів позбавлення від нього. Письменник захищає принцип неможливості перемогти зло злом, оскільки тільки добро породжує добро. Він вірить, що виконання євангельської заповіді про неспротив злу насиллям допоможе викоренити зло, яке можна перемогти силою духа, наполегливим високоморальним життям людей згідно з ученням Христа. До ідейного перелому на початку 80-х рр. Л.Толстой розумів закони добра як закони любові. Пізніше він приходить до „нового життєрозуміння” і створення практичної етики об’єднання людей на началах добра, довіри, справедливості, сповідує тези про добро як вищу мету людства і про добро як бога. Подібно до просвітників, Л.Толстой категорично і суперечливо протиставляв добро і красу, яку водночас пов’язував із зовнішньою формою, з фізичними даними, а добро – зі змістом, тобто з моральністю, інтерпретуючи його як якість духовного світу людини.
Просвітницька антитеза добро – зло розглядається і в російських повістях Т.Шевченка, де розуміється переважно як перемога добра і крах зла, торжество справедливості у щасливому фіналі. Звернення письменника, окрім соціально-психологічних, до етико-філософських проблем знімає чіткі межі між добром і злом. Якщо у творах Марка Вовчка, Панаса Мирного творення добра та споживацьке існування полярно віддалені, то у І.Нечуя-Левицького ця відстань зменшується, його герої з творів про селянське життя перебувають на межі між добром і злом. М.Костомаров був переконаний, що не можна злом відповідати на зло, неправедними засобами досягати правди і справедливості. Тема амбівалентності добра і зла, боротьби цих субстанцій простежується і в прозі І.Франка, який доводив, що існування зла в різних іпостасях часто скеровує людину до добра.
Протиборство добра і зла розробляється російськими і українськими письменниками у різних ракурсах і часових вимірах: йдеться або про повну руйнацію сутності людини або про її вивищення над марнотностями світу. Категорії добра і зла співвідносилися у творчості письменників з наявністю або відсутністю розумного начала в людині, від духовної наповненості якої залежав вибір на користь добра або зла. Філософське питання добра і зла торкається естетичних категорій, переходячи на проблему ціннісно-творчих орієнтацій. Незважаючи на відмінності в естетичному сприйнятті світу і в соціальних позиціях, письменники схожі в абсолютизації морального чинника суспільного життя – віри в одухотвореність людської особистості, в природність начал добра і справедливості, у її прагнення досягти моральної досконалості через єднання з іншими людьми. Функціонування двох універсальних життєвих начал (добра і зла), становлячи просвітницьку тенденцію в прозі письменників 60-80-х рр., перебуває в якісно нових (порівняно з власне просвітницькою творчістю) взаємозв’язках і взаємодіях.
Другий розділ „Концепція просвітницького героя і середовища в російській та українській прозі 60-80-х рр. XIX ст.” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. „Типологія моделей просвітницького героя в російській та українській прозі 60-80-х рр. XIX ст.” розглядаються різні моделі героїв, оскільки поняття „нова людина” визначало соціальні типи, які всередині були неоднорідними. Модель героя-революціонера, яка в 70-і роки поступається переважно народникам-різночинцям, представлена порівняльним аналізом образів у прозі І.Тургенєва, І.Гончарова, Марка Вовчка, Панаса Мирного та інших. У різних країнах Просвітництво мало різні форми існування: у 60-і рр. XIX ст. російське Просвітництво представлене нігілізмом. Така форма переважала і в західноєвропейському філософському мисленні, але російський її різновид доходив до крайнощів, означаючи радикально налаштований революційно-демократичний напрям „шістдесятників”.
У дисертації простежується еволюція М.Чернишевського в зображенні образу революціонера в контексті творчості. На відміну від М.Чернишевського, Марка Вовчка, письменники І.Тургенєв, М.Лєсков, І.Гончаров вважали селянську революцію в Росії неможливою і небажаною. Зокрема, твором „Загадкова людина” М.Лєсков протестував проти однобічного розуміння ідей революціонерів. Розробляючи нігілістичну модель людини, представлену революціонерами, він критично сприйняв її через заперечення духовного начала, а також через нігілістичну концепцію прогресу. Ідея самодостатності людини, яка бачила себе в ролі Бога центром всесвіту, не могла задовольнити М.Лєскова, що вірив у спасіння душі, у вдосконалення моральних почуттів, у втілення в людині образу Божого. Як і М.Лєсков, Ф.Достоєвський розмежовує революціонерів, що справді борються за народне благо, і шахраїв, фанатиків, що прагнуть влади („Біси”). Однак Ф.Достоєвський простежує в творі вростання, взаємопроникнення цих двох типів.
У творчості багатьох письменників відобразилися невідповідність красивих слів і конкретних справ, нездійсненної „мрії” і реального насилля представників революційного руху. В українській прозі 60-70-х рр. ХІХ ст., як відомо, образ революціонера-різночинця не зображався так широко і всебічно, як у російській прозі, хоча можна говорити про звернення до цієї проблеми. Герої Саханін у Марка Вовчка, як і Інсаров у І.Тургенєва, значною мірою є ідеалізованими борцями, що прагнуть разом із дружинами служити людству.
При виділенні моделі героя-праведника зіставляються образи героїв у Ф.Достоєвського, М.Лєскова, І.Гончарова, В.Короленка, Т.Шевченка, які представляли повсякденне, негероїчне життя звичайних людей. Ціннісний світ героїв дав можливість охарактеризувати цей тип як „житійно-ідилічний” (В.Халізєв). У прагненні відобразити тип „нового” героя письменники виходили з особливостей власного світогляду і бачення засобів удосконалення індивідуальності та суспільного життя, ідеалу.
Якщо М.Салтиков-Щедрін, М.Некрасов, О.Ертель не ідеалізували подвижників і філософів з народу, наголошуючи на їхній суспільно-моральній ролі, то М.Лєсков, Ф.Достоєвський, Т.Шевченко, створюючи християнську концепцію світу і людини, ідеалізували деяких своїх героїв (Савелій Туберозов, Мишкін, Альоша Карамазов та ін.), наголошували на рисах святості, протиставляли їм негативних персонажів, розкривали образи через полеміку з нігілістами. Втім, названі герої були безсилі змінити реальний стан речей. Праведники не були однорідною групою: у їх складі були герої, закорінені у традиційний побут (Наталія Савівна, Карл Іванович з „Дитинства” Л.Толстого), і герої, які переймалися подіями суспільного життя (лєсковський Савелій Туберозов). „Позитивно прекрасні” герої Ф.Достоєвського – це звичайні люди, оптимісти, які хочуть змінити світ і вірять у таку можливість насамперед через внутрішнє вдосконалення кожної людини і особистий приклад проповідників християнських заповідей, але залишаються пасивними. Натомість праведники М.Лєскова вирізняються діяльною натурою, трагічності долі. Образи праведних героїв Никифора Сокири, Саватія Сокири, Степана Мартиновича Левицького („Близнецы”), образи кріпаків-митців („Художник”, „Музыкант”), Штернберга („Художник”) допомагають розкрити суспільно-політичні та філософські погляди Т.Шевченка, його ідеал.
При виділенні моделі героя ліберала-реформатора, культурника порівнюються образи Литвинова, Потугіна („Дим”) у І.Тургенєва, Тушина („Обрив”) у І.Гончарова, Радюка („Хмари”), Комашка, Мавродіна („Над Чорним морем”) у І.Нечуя-Левицького, Петра Телепня („Лихі люди”) у Панаса Мирного. Зазначається, що в українській літературі ця модель отримує й іншу
