СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

АНПІЛОГОВА Тетяна Юріївна

УДК 94 (477.6) “1921/1928”

ГУМАНІТАРНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ДОНБАСУ В ПЕРІОД НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921 – 1928 РР.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | кандидат історичних наук, професор

Климов Анатолій Олексійович,

Луганський національний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: |

доктор історичних наук, професор

Сергієнко Юрій Григорович,

Східноукраїнський національний

університет імені Володимира Даля,

професор кафедри історії України

кандидат історичних наук, доцент

Атоян Ольга Миколаївна,

Луганський державний університет

внутрішніх справ,

професор кафедри теорії та історії

держави та права

Провідна установа: | Харківський національний університет

імені В.Н.Каразіна,

кафедра історії України

Захист відбудеться “25” січня 2007 р. о ____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна 1, корп. 8, ауд. 309.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, вул. Ватутіна 1, корп. 8, ауд. 309).

Автореферат розісланий “24” грудня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради |

І.В. Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасний період розвитку українського суспільства, як і в будь-який переломний момент, перед громадськістю України гостро постала проблема духовного розвитку нації. Її розв’язання залежить переважно від позиції та діяльності української інтелігенції, яка як інтелектуальна еліта держави повинна бути генератором і суспільним транслятором культурних і духовних цінностей. Однак інтелігенція України сьогодні певною мірою не здатна виконувати цю роль, оскільки принципово відрізняється за функціональними особливостями та морально-етичними якостями від своєї дорадянської попередниці. Причиною цих серйозних трансформацій стала цілеспрямована політика радянської влади щодо формування нової інтелектуальної верстви, розпочата в 20-і роки ХХ ст. Дослідження механізмів цієї політики й засобів, що спричинили деформації в ментальній сфері української інтелігенції, дасть можливість відродити її колишній соціальний статус і ті високі духовні якості, яких їй сьогодні бракує. Окрім того, досвід, який отримав радянський уряд, здійснюючи штучне формування пролетарської інтелігенції, може бути корисним для налагодження конструктивних взаємин між окремими верствами в соціальній структурі українського суспільства й пошуку інтелігенцією свого місця в ній. Тому видається вкрай потрібним для здійснення розумної соціальної політики проаналізувати засоби розв’язання цієї проблеми радянською владою протягом 20-х років ХХ ст.

Окрім того, у зв’язку з розвитком в останні роки історичної регіоналістики актуальності темі дослідження додає її регіональний характер. Соціокультурні й соціально-економічні особливості колишньої Донецької губернії, висвітлені в роботі, надають можливість визначити важливе значення Донбасу в житті України 20-х років і провести паралель між його колишнім і сьогоднішнім територіальним статусом.

Актуальність теми дослідження обумовлена не лише сучасними потребами українського суспільства, але й теоретично-пізнавальними потребами української історичної науки. Недостатня наукова розробка в історичній науці проблем гуманітарної інтелігенції Донбасу 20-х років обумовила необхідність вивчення цієї теми, що дозволить скласти більш повне уявлення про політичні, соціокультурні, економічні процеси, які відбувались в Україні в досліджуваний період.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках комплексної теми “Соціально-економічний розвиток України ХХ ст.”, яка розробляється кафедрою історії України Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є гуманітарна інтелігенція старої, дорадянської формації, яка мешкала в Донбасі протягом 20-х років ХХ ст., та її наступниця – молода, пролетарська інтелігенція, формування якої розпочала в цей період радянська влада.

Предметом дослідження є процес формування і використання радянською владою гуманітарної інтелігенції Донбасу у своїй політиці протягом 1921 – 1928 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період непу, тобто 1921 – 1928 рр. Цей період охарактеризував новий, принципово відмінний від інших етап у розвитку української інтелігенції. Він позитивно позначився на соціокультурному житті, створюючи умови для розвитку політики українізації, ліквідації неписьменності, поліпшення важкого матеріального становища українського населення, але водночас добре проілюстрував незмінність політичних, економічних, культурних завдань радянської влади, поступовість та послідовність її дій на шляху до поставленої нею кінцевої мети – побудови комунізму.

Територіальні рамки дослідження охоплюють регіон Донбасу. У вказаний період з регіоном Донбасу територіально ототожнювалась Донецька губернія, яка спочатку поділялась на повіти, а з середини 20-х років ХХ ст. – на округи. Площа колишньої Донецької губернії відповідає загальній площі сучасних Донецької й Луганської областей і невеликих територій Ростовської області Російської Федерації, які відійшли до РСФРР наприкінці 1924 року.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити на матеріалах Донбасу процес формування нової гуманітарної інтелігенції та її використання радянською владою у своїй політиці. Для досягнення мети дослідження було поставлено такі завдання:

- визначити місце інтелігенції в теоретичній концепції й практичних планах більшовиків;

- показати джерела й засоби формування нової інтелігенції в Донбасі, особливості цього процесу та його результати;

- виявити, наскільки нова, радянська інтелігенція, створена протягом 20-х років ХХ ст., відповідала меті більшовиків;

- розкрити й систематизувати завдання, поставлені перед місцевою гуманітарною інтелігенцією радянським урядом, напрями та засоби її використання;

- проаналізувати результативність використання радянської гуманітарної інтелігенції в політиці більшовиків.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що об’єктом дослідження вперше було обрано гуманітарну інтелігенцію Донбасу. Автором уперше було:

- виявлено динаміку ставлення різних груп гуманітарної інтелігенції Донбасу щодо радянської влади протягом 20-х рр. ХХ ст.;

- висвітлено інтелектуальний потенціал Донбасу, використаний радянською владою в галузі ідеології, освіти, науки й культури;

- описано механізм регулювання та контролю життя й професійної діяльності інтелігенції;

- розглянуто методи формування представників гуманітарної інтелігенції нової формації в Донбасі;

- визначено й структуровано згідно з напрямами використання місцевої інтелігенції соціокультурні завдання, що ставила перед нею радянська влада;

- вказано критерії оцінки результативності політики радянської влади щодо використання гуманітарної інтелігенції Донбасу.

Методологічну основу дисертаційного дослідження становить низка методів, підходів і принципів наукового пізнання. Метод постановки гіпотези передбачав накопичення фактичного матеріалу, на базі якого було сформульовано деякі припущення, висунення власне гіпотези, її уточнення й підтвердження відомостями джерел. Завдяки діалектичному та історичному методам вдалося дослідити виникнення й розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності, побачити зв’язки між ними, закономірності й суперечливості. У роботі було також застосовано статистичний, порівняльно-історичний, структурно-аналітичний методи та метод критичного аналізу документальних матеріалів.

Принцип багатофакторності було застосовано в роботі для вивчення комплексу факторів (економічного, суспільно-політичного, соціокультурного), які вплинули на процес формування й використання гуманітарної інтелігенції Донбасу в 20-і роки ХХ ст. Принцип усебічності дозволив проаналізувати явища в усій складності їх взаємозв’язків. В основі дослідження лежали міждисциплінарний і системний підходи.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її фактичний матеріал і висновки можуть бути використані для написання й викладання курсу “Історія України ХХ століття”, спецкурсів з історії культури та історії еліт в Україні. Основні концептуальні положення роботи становитимуть інтерес для політологів, працівників управлінського апарату, політичних діячів, усіх дослідників проблеми еліт в Україні, які працюють на базі міждисциплінарного синтезу.

Результати дослідження можуть бути використані для розробки розумних засад ефективного й раціонального використання інтелектуального й духовного потенціалу в сучасних умовах і розширення сфери застосування професійних знань і вмінь української інтелігенції.

Апробація результатів дослідження. Результати досліджень, які містяться в дисертації, обговорювались на засіданнях кафедри історії України Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка й на Днях науки у 2003, 2005 і 2006 рр. Окремі аспекти й положення дисертації було апробовано на ІІІ Всеукраїнській науковій конференції “Інтелігенція і влада” (Одеса, 2003), VII Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта ‘2004” (Дніпропетровськ, 2004), IV Всеукраїнській науковій конференції “Інтелігенція і влада” (Одеса, 2006).

Публікації. Основні висновки й положення дисертації відображено в 9 друкованих працях, серед яких 6 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (549 найменувань), трьох додатків. Загальний обсяг дисертації – 261 сторінка, з яких 198 сторінок – основний текст, 60 сторінок – список джерел і літератури, 3 сторінки – додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, указано ступінь її наукової новизни, визначено мету й завдання дисертації, хронологічні рамки дослідження й характеристику регіону, що вивчається, практичне значення й методологічну основу роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база роботи” подається стан наукової розробки теми й характеристика використаних джерел.

Аналіз історіографії теми має певні складності. Перш за все, це кон’юнктурний характер багатьох праць, присвячених інтелігенції, написаних за часів радянської влади, у яких проблема подавалась у викривленому, догматичному вигляді. Інша складність полягала в тому, що для аналізу деяких теоретичних питань, пов’язаних з визначенням понять і категорій, необхідно було залучати праці соціологічного, політологічного, культурологічного, філософського характеру.

Усю історіографію теми умовно можна поділити на дві групи: історіографію радянського періоду та історіографію пострадянських часів. До історіографії досліджуваної теми слід також залучити особливу групу джерел – роботи неісторичного (політологічного, філософського, культурологічного) характеру, у яких розроблялись теоретичні засади аналізованої теми.

Радянська історіографія умовно може бути поділена на кілька історичних періодів. Перший з цих періодів (20-і – початок 30-х років) характеризувався появою наукових праць партійних діячів М.Бухаріна (Культурные задачи и борьба с бюрократизмом // Проблемы теории и практики социализма. – М.: Политиздат, 1989), В.Леніна (Шаг вперед, два назад // Полное собрание сочинений. – Т. 8. – М.: Госполитиздат, 1959 та інші праці), А.Луначарського (Судьбы русской интеллигенции. Материалы дискуссий. 1923 – 1925 гг. – Новосибирск: Наука, 1991) та інших праць, у яких було приділено увагу формуванню радянської інтелігенції. У період 30-х – початку 50-х років тема інтелігенції майже не досліджувалася, через що й не була представлена в радянській історіографії цих років. Теми гуманітарної інтелігенції в Україні торкалися лише у зв’язку з темою “шкідництва спеців” чи під час дослідження якоїсь з галузей діяльності інтелігенції.

У другій половині 50-х – 60-і роки підвищився інтерес науковців до теми інтелігенції, особливо до літературно-мистецької інтелігенції доби українізації. У цей період з’являється низка праць українських радянських істориків, присвячених проблемі культурного будівництва в УСРР у 20-і – 30-і роки й, відповідно, ролі інтелігенції в цьому будівництві. Серед цих праць – книга С.Федюкіна “Привлечение буржуазной технической интеллигенции к социалистическому строительству в СССР” (М., 1960), Г. Шевчука “Культурне будівництво на Україні у 1921 – 1925 роках” (К, 1963), Ю. Курносова та А. Бондаря “У навчанні та праці. Підготовка кадрів інтелігенції в Українській РСР” (К., 1964).

Усі наступні роки аж до початку „перебудови” (70-і – середина 80-х рр.) характеризувались масовим висвітленням у науковій літературі успіхів культурної революції, яка відбулася в радянському суспільстві за кілька десятиліть. З’являються фундаментальні праці загального характеру, присвячені радянській інтелігенції. Серед них – колективна праця “Советская интеллигенция: история формирования и роста” (М., 1968), книги І.Трифонова “Классы и классовая борьба в СССР в начале НЭПа (1921 – 1925 гг.)” (Л., 1969), Л.Бляхмана та О.Шкаратана “НТР, рабочий класс, интеллигенция” (М., 1973), “Советская интеллигенция и ее роль в строительстве коммунизма” (М., 1983), Л.Ткачової “Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму” (К., 1985), колективні монографії “Интеллигенция Советской Украины” (К., 1988), “Советская интеллигенция. Краткий очерк истории (1917 – 1975 гг.)” (М., 1977) та ін. Праці, опубліковані в цей період, ще носять переважно кон’юнктурний характер, об’єктом дослідження в них обрано радянську інтелігенцію як соціальний прошарок радянського суспільства.

Нові перспективи для розвитку історіографії аналізованої теми відкрились з початком перебудови. Уже наприкінці 80-х років до теми інтелігенції звернулися такі науковці, як В.Масненко (Масненко В.В. Суспільно-політичні позиції інтелігенції України в 1921 – 1928 рр.: Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1993), С.Гнітько (Гнітько С.П. Інженерно-технічна інтелігенція Донбасу в 1920-ті – на початку 1930-х років: Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1996), О.Тарапон (Тарапон О.А. Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923 – початок 1930-х рр.): Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1999), М. Шипович (Шипович М.А. Літературно-мистецька інтелігенція України у 1920-і роки: Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. – Донецьк, 2000), Т.Марусик (Марусик Т.В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: динаміка складу, діяльність, стосунки з владою (друга половина 40-х – початок 60-х років ХХ ст.): Дис. ... д-ра іст. наук: 07.00.01. – Чернівці, 2003).

Заслуговують на увагу монографії сучасних дослідників історії української інтелігенції 20-х – 30-х рр. Г. Касьянова (Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920 – 30-х років: соціальний портрет та історична доля. – К., 1992; Касьянов Г., Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20 – 30-і роки). – К., 1991), В.Даниленко (Даниленко В.М. Рабочий класс и культурная революция на Украине. – К., 1986), С.Волкова (Волков С. Интеллектуальный слой в советском обществе. – М., 1999), колективна монографія “Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)” (К., 1994), збірник “Держава і українська інтелігенція (Деякі проблеми взаємовідносин у 20 – 30-ті роки) (К., 1990), колективна монографія “Интеллигенция Советской Украины (Некоторые вопросы историографии и методологии исследования)” (К., 1988).

Таким чином, історіографічна база питання про формування, використання й становище інтелігенції в радянському суспільстві в 20-і роки є достатньо численною й строкатою.

Джерельна база дисертації складається із сукупності різноманітних опублікованих та архівних матеріалів, які можна поділити на кілька груп.

Першу групу становлять різноманітні документи партійних органів і громадських організацій. Серед них – постанови, рішення й резолюції партійних пленумів, конференцій, з’їздів, поточна документація й листування Донецького губернського та окружних комітетів КП(б)У. Переважну частину цих документів не було опубліковано раніше, вони зберігаються в чотирьох українських архівах: Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ), Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Державному архіві Луганської області (ДАЛО) і Державному архіві Донецької області (ДАДО).

Цінні матеріали містяться у фонді Ф.166 (Народна освіта), Ф.331 (Уповноважена комісія сприяння вченим СНК СРСР при СНК УРСР), Ф.413 (Центральний комітет нацменшин при ВЦВК), Ф.539 (Міністерство державного контролю УРСР), Ф.2605 (Всеукраїнська рада професійних спілок) ЦДАВОВУ.

Корисними для написання роботи виявились і документи Ф. 1. Центрального комітету компартії України ЦДАГОУ. У низці справ з 20-го опису цього фонду містяться численні протоколи Донецької губернської конференції, доповіді, звіти про роботу різних відділів Донецького губкому КП(б)У, протоколи засідань комісії політбюро ЦК КП(б)У з українізації, протоколи засідань бюро окружкомів КП(б)У та інші важливі документи, які суттєво допомагали під час написання дисертації.

Важливе значення для висвітлення проблеми мають матеріали використаних нами одинадцяти фондів Державного архіву Донецької області. Так, цікава інформація про сталінський осередок літературної спілки “Забой”, культурні й соціальні процеси, що відбувались у Сталінському окрузі в досліджуваний період, містяться у справах з фондів Ф. Р-349, Ф. Р-837, Ф. Р-1512, Ф. Р-328, Ф. Р-2359, Ф. Р-1091, Р-1087, Ф. Р-1492, Ф. Р-2339, . Р-2592.

Цінними для написання роботи виявились матеріали партійних фондів ДАДО: Ф. 1. Донецького губернського комітету КП(б)У, Ф. 8. Артемівського окружного комітету КП(б)У, Ф. 9 Сталінського окружного комітету КП(б)У, Ф. 11 Маріупольського окружного комітету КП(б)У. Ці фонди містять інформацію про політичне становище в регіоні у 20-і роки ХХ ст., методи антирелігійної пропаганди й релігійні рухи, завдання місцевих агітпропів, мережу професійно-освітніх і політосвітніх установ деяких округів Донбасу, результати політичних перевірок учителів та політичних працівників, стан громадських організацій, у роботі яких брала участь гуманітарна інтелігенція.

Для написання роботи було використано й численні матеріали Державного архіву Луганської області. Цікавий матеріал про діяльність вищих навчальних закладів Донбасу міститься у фондах Р-410, Р-411, Р-1915, Р-415, Р-854, Р-974, Р-758, Р-416. Для висвітлення проблеми економічного становища місцевої інтелігенції, цензурної політики радянської влади в галузі друку, мистецтва й освіти та завдань, поставлених перед гуманітарною інтелігенцією, важливе значення мали матеріали з фондів Р-164, Р-207, Р-639, Р-165, Р-401, Р-405, Р-584, Р-585, Р-628, Р–840, Р-637, Р-641. Про участь представників інтелігенції в громадському й партійному житті повідомляють архівні справи з фондів Р-638, Р-1274, П-2, П-34, П-4.

Важливі й цікаві відомості містяться в кримінальних справах фонду Управління Комітету державної безпеки УРСР по Луганській області (Р-3747), серед яких – справи репресованих діячів гуманітарної інтелігенції Луганського округу, відомих у регіоні вчителів й українізаторів, зокрема Д.Литвиненка, І.Мещерського, І.Ліщини-Мартиненка, І.Юзечинського та інших.

Усього було досліджено матеріали з 48 фондів чотирьох державних архівів.

Суттєвим доповненням до матеріалів, що містяться в архівах, стали партійні та урядові документи, опубліковані в збірниках і хрестоматіях. Так, значний інтерес становлять матеріали І тому збірника “Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення комуністичної партії і радянського уряду. 1917 – 1959 рр.” (К., 1959), І тому збірника “Культурне будівництво в УРСР. Важливі рішення Компартії: В 2 т.” (К., 1961), І тому збірника “Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК” (К., 1976) і збірника документів та матеріалів “Культурне будівництво в Українській РСР 1928 – червень 1941” (К., 1986).

У дослідженні було також використано документи, надруковані в збірниках “Владимиру Ильичу Ленину. Письма, телеграммы, приветствия трудящихся Луганщины (1917 – 1925 гг.)” (Луганск, 1963 ), “Летопись единения: Сб. документов и материалов о вкладе трудящихся Донбасса в экономическое и культурное сотрудничество народов СССР 1917 – 1982” (Донецк, 1986), “Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937 – 1938 роках: В 2 т.” (К., 2003), “Присяга на верность: Сборник документов” (Донецк, 1977), “Хрестоматія з новітньої історії України (1917 – 1945 рр.)” (К., 1998).

Другу групу джерел складають історичні, політологічні, публіцистичні праці дослідників, політичних діячів, учених, членів радянського уряду й комуністичної партії, які були сучасниками та учасниками подій досліджуваного періоду. Найціннішим джерелом серед них є, безумовно, праці В.Леніна, у яких він висвітлює власну точку зору й плани більшовиків щодо ролі та майбутньої долі інтелігенції в новій радянській державі. Це збірники “В.Ленін про Україну: У 2 ч.” (Ч. ІІ (1917 – 1922)) (К., 1977) та “Ленин В.И., КПСС об интеллигенции” (М., 1979). До цієї групи слід віднести й збірник публіцистичних статей інтелігенції початку ХХ ст. “Вехи: интеллигенция в России. Сб. ст. 1909 – 1910” (М., 1991), у якому надруковано статті самих інтелігентів, що містять неоднозначні погляди на місце й роль інтелігенції в суспільстві початку ХХ ст., оцінки її діяльності.

У третю групу джерел можна виділити джерела особистого походження – листування, мемуари й спогади сучасників подій, що досліджуються в роботі. Ця група представлена спогадами Ю.Анненкова (Дневник моих встреч: Цикл трагедий: В 2 т. – М., 1991), Г.Костюка (Апокаліптичні роки. – Слов’янськ, 2002), І.Майстренка (Історія мого покоління. – Едмонтон, 1985), С.Підгайного (Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933 – 41. – Прометей, 1947).

Доповнюють цю групу джерел документи з особистого архіву відомої на Луганщині родини вчених-хіміків Холодиліних і матеріали інтерв’ю, проведеного з власницею архіву М.Холодиліною 23.02.2005. Відомості про окремих діячів літературної справи Донбасу містяться також в особистих фондах радянських письменників А.Клоччя (Левитського) (Ф. Р-5827) та І.Гороша (Гонімова) (Ф. Р-3002).

До четвертої групи джерел належать матеріали довідково-статистичних видань. Найважливішими серед них є відомості перепису населення УСРР за 1926 рік (К., 2001), збірників “Рух цін на Україні в 1925 р.” (Х., 1925), “Україна в цифрах: 1927” (Х., 1927), “Україна: статистичний щорічник 1929” (Х., 1929).

Важливу групу джерел складають матеріали тогочасної періодики. Вони представлені газетами: “Луганская правда”, “Кочегарка”, “Красный пахарь”, “Червоний хлібороб”, “Молодой рабочий”, “Известия”, “Донецкие известия”, “Диктатура труда”, “Наша правда”, “Правда”, “Пионер Донбасса”, “Молодой шахтер”, “Приазовская правда”, “Пролетарская мысль”. Матеріали цих періодичних видань виявилися дуже цінними, оскільки містять не тільки статистичні відомості про кількість і динаміку росту культурних установ і навчальних закладів у місті та на селі, склад КП(б)У по округах Донецької губернії, а й цікавий фактичний матеріал, що дозволяє проаналізувати соціальну політику партії та уряду в Донбасі, умови, у яких формувалась місцева гуманітарна інтелігенція.

Використання всієї сукупності матеріалів перерахованих груп джерел, доступних авторці, дало змогу досягти мети й виконати завдання дисертаційного дослідження.

Другий розділ “Джерела та методи формування радянської інтелігенції в Донбасі” присвячено проблемі формування гуманітарної інтелігенції в регіоні. Першим аспектом теми, що аналізується в цьому розділі, є місце інтелігенції Донбасу в планах більшовиків. Для з’ясування цього питання авторка визначає роль, яку відводили інтелігенції в майбутній державі теоретики більшовизму (В.Ленін, М.Бухарін та ін.), висвітлює ставлення більшовиків до інтелігенції як соціальної верстви й фактори, що змушували радянську владу зважати на стару інтелігенцію в перші роки радянської влади. Подано характеристику регіону Донбасу, визначено його специфічні риси; показано ставлення різних груп місцевої інтелігенції до радянської влади та її політики. Значне місце приділено викладу відомостей про окремих представників місцевої інтелектуальної еліти – діячів науки й освіти (В.Буравцова, братів Холодиліних, І.Ліщину-Мартиненка, В.Чучмарьова та ін). Авторка обґрунтовує думку про неможливість старої місцевої інтелігенції задовольнити потреби більшовиків і необхідність формування нового типу інтелігенції.

Аналіз процесу формування радянською владою нової пролетарської інтелігенції показав, що головними джерелами її походження стали пролетарське й партійне середовище, частина лояльної до влади, “перевихованої” інтелігенції. На основі аналізу системи заходів радянської влади доведено, що методами формування нової інтелігенції були: а) навчання й виховання молоді в радянських професійних навчальних закладах, кількість яких швидко зростала; б) “комуністичне перевиховання” старої генерації нерадянської інтелігенції, яке здійснювалось через систему певних закладів і заходів; в) упровадження інституту “висуванства”.

У дисертації підкреслено, що результатом цілеспрямованої радянської політики стало створення в Донбасі нового типу гуманітарної інтелігенції з певними типологічними особливостями, що відрізняли її від старої інтелігенції й характеризували її професійно-кваліфікаційний рівень, соціальний склад, психологічний стан, суспільний статус, партійність і т. ін.

Однією з головних характеристик реально створеної моделі нової інтелігенції був якісний показник її професіоналізму. Професійно-кваліфікаційний рівень випускників радянських вищих і середніх навчальних закладів був значно нижчим, ніж у випускників дореволюційної системи вищої освіти, а значна частина представників гуманітарної інтелігенції не мала вищої освіти.

Іншою особливістю нового типу гуманітарної інтелігенції Донбасу була строкатість її соціального складу. Головним чином це було зумовлено тим, що радянські вищі навчальні заклади ще не давали необхідної кількості спеціалістів, а швидке розширення мережі культурно-освітніх закладів поки що не дозволяло відмовитися від професійних послуг представників старої інтелігенції, які в більшості своїй походили не з пролетарського середовища.

Третя особливість радянської інтелігенції Донбасу досліджуваного періоду характеризує її партійну приналежність. Незважаючи на певний відсоток “висуванців”-партійців і комсомольців, що закінчили партійні або вищі навчальні заклади, представники старої інтелігенції неактивно вступали до комуністичної партії, а їх відсоток у КП(б)У залишався мізерним протягом усього періоду непу.

Четвертою особливістю сформованої радянською владою інтелігенції був культурний занепад і духовна деградація значної її частини.

Ще однією особливістю інтелігенції Донбасу був її багатонаціональний склад. І хоча в її середовищі переважали росіяни й українці, представники інших національностей складали в ньому певний відсоток в усіх професійних групах місцевої гуманітарної інтелігенції.

Авторка вважає, що наявність комплексу саме цих рис у гуманітарної інтелігенції Донбасу була обумовлена тими економічними, суспільно-політичними, духовними проблемами, з якими вона зіштовхнулася в 20-і роки і які сприяли серйозним зрушенням у її ментальності. Жахливе економічне становище (низькі зарплати, затримання виплат, катастрофічні побутові умови, погане фінансування культурної, наукової й освітньої галузей тощо), тиск з боку місцевої влади, партійних осередків, презирливе ставлення до інтелігенції (“спеців”) з боку пролетаріату, яке ініціювалося “згори”, неможливість проявити ініціативу й вільно реалізуватись у творчості – усе це призвело до виникнення вкрай негативних настроїв і явищ у середовищі радянської інтелігенції. Вони свідчили про наявність важкої психологічної й світоглядної кризи в переважної більшості представників гуманітарної інтелігенції, які намагались знайти вихід з неї через участь у релігійних рухах, пошук винних у злиденних умовах їх життя, самогубства тощо.

У третьому розділі – “Завдання й напрями використання гуманітарної інтелігенції Донбасу в політиці партійної влади 20-х років” – розкриваються завдання, які радянський уряд поставив перед гуманітарною інтелігенцією Донбасу й виконання яких входило до її функцій і обумовлювало напрями її діяльності.

Дослідження показало, що використання інтелігенції передбачало делегування їй низки конкретних професійних і громадських функцій, які визначали конкретні напрями роботи інтелігенції в Донбасі: освітньо-виховний, науковий, культурно-мистецький та ідеологічний. Робота за кожним з них вимагала вирішення низки завдань. Так, у рамках освітньо-виховного напряму ставились такі завдання, як ліквідація неписьменності широких верств населення, підвищення його загального культурно-освітнього рівня, виховання різних категорій населення в дусі марксизму-ленінізму, реорганізація й розширення нової мережі народної освіти, створення й розбудова мережі партійної й політичної освіти. Науковий напрям роботи передбачав вивчення історії, культури, географії, економічних потужностей Донбасу, сприяння розвитку радянської науки шляхом здійснення й упровадження в життя наукових винаходів, наукове обґрунтування доцільності радянських перетворень. У культурно-мистецькому напрямі основними завданнями були: популяризація перетворень радянської влади засобами літератури й мистецтва, сприяння створенню нової пролетарської культури, яка була б близькою робітникам Донбасу, і залучення їх до участі в культурному житті. Ідеологічний напрям роботи місцевої інтелігенції передбачав сприяння здійсненню окремих політичних заходів радянської влади (як-то впровадження українізації, проведення індустріалізації, державного займу й т. ін.) й окремих разових політичних акцій; проведення радянізації національних районів Донбасу, здійснення ідеологічної боротьби з опозиційними силами й рухами й антирелігійної політики влади; організація й керування місцевими партійними осередками, роботою ЛКСМУ та піонерської організації. Робота в агітаційно-пропагандистському напрямі зобов’язувала сприяти роботі агітпропу, брати участь у створенні мережі політизованих культурно-освітніх закладів – сільбудів, хат-читалень, гуртків – з метою проведення пропагандистської діяльності, вести повсюдну прорадянську агітацію й залучати до неї широкі верстви населення. Особливістю цього напряму було те, що в його роботі мусили брати участь усі професійні групи гуманітарної інтелігенції, незалежно від того, який з названих напрямів був для них провідним.

Механізмами регулювання й контролю професійної діяльності інтелігенції з боку партійних і владних органів виступали регулярні політичні й педагогічні перевірки освітян, перевірка органами ДПУ всіх осіб, яких приймали на роботу в галузі народної освіти чи на державну службу, ідеологічні “проробки” окремих співробітників на зборах місцевих осередків профспілок та партійних зборах тощо.

Проаналізувавши результати політики радянської влади з використання гуманітарної інтелігенції Донбасу й зіставивши мету й результати, отримані більшовиками від здійснення цієї політики, авторка дійшла висновку щодо її результативності. Результативність охарактеризовано за такими критеріями: а) ступінь виконання всіх поставлених владою завдань; б) ступінь підконтрольності й керованості партією протягом виконання професійних функцій; в) ступінь кваліфікованості виконання поставлених завдань (якісний критерій). Комплексний аналіз цих результатів показав, що гуманітарна інтелігенція Донбасу не в повній мірі виконала всі покладені завдання радянської влади.

У висновках підводяться підсумки дисертаційного дослідження.

Вивчення особливостей Донбасу на початку 20-х років і становища радянської влади в регіоні дало можливість виявити причини прагнення радянського уряду до формування нової, пролетарської гуманітарної інтелігенції й з’ясувати мету її використання.

Більшовики на чолі з В.Леніним не визнавали інтелігенцію за окремий клас, вважаючи її дрібнобуржуазним прошарком, ворожим і класово чужим пролетаріатові за своєю сутністю. Водночас партійні лідери не бачили жодної можливості побудувати соціалістичне суспільство без використання досягнень буржуазної культури та досвіду її творця – гуманітарної інтелігенції. Економічні та суспільно-політичні фактори змушували радянську владу йти на співпрацю зі старою інтелігенцією. Але таке співробітництво, з одного боку, суперечило ідейним настановам самих більшовиків, з іншого, виглядало ненадійним через завуальоване неприйняття нової влади старою інтелігенцією. Усе це актуалізувало потребу радянської влади у формуванні власної, класово та ідейно “своєї” гуманітарної інтелігенції.

Активність радянської влади в цьому напрямі призвела до того, що протягом 20-х років в Україні було сформовано радянську інтелігенцію, яка складалась з кількох загонів інтелігенції – гуманітарної, технічної, військової й т. ін. Складовою частиною цієї інтелігенції стала гуманітарна інтелігенція Донбасу. Основними джерелами її створення були представники пролетарського середовища, партійці-висуванці та перевихована, лояльна до влади частина старої інтелігенції. Головними методами формування гуманітарної інтелігенції Донбасу виступали навчання й комуністичне виховання кадрів майбутньої радянської інтелігенції в системі реорганізованої вищої освіти, “перевиховання” й “висуванство”. Комуністичне виховання інтелігенції, у свою чергу, складалось з упровадження в процес навчання нових програм і планів, у яких важливе місце відводилось вивченню марксизму, проведення політико-освітньої й політико-виховної роботи зі студентами.

Результатом формування пролетарської інтелігенції Донбасу стало створення наприкінці 20-х років нової гуманітарної інтелігенції, яка внаслідок регіональних особливостей і деяких прорахунків у політиці радянської влади відрізнялась низкою характерних рис.

Отримана радянською владою модель нової інтелігенції не цілком задовольняла її ідеологів і не відповідала тій моделі, яку планувалося створити. Від запланованого ідеалу нова інтелігенція відрізнялась низьким рівнем партійності, реальної відданості радянській владі, недостатньо високим рівнем кваліфікації й навіть кількістю, яка могла бути більшою, якби всі випускники радянської системи вищих навчальних закладів залишалися працювати за фахом. Ця невідповідність була зумовлена здебільшого соціально-економічними й суспільно-політичними умовами – головними факторами, що вплинули на процес створення нової гуманітарної інтелігенції.

Однак перед владою стояла низка завдань у культурній площині, які вимагали невідкладного розв’язання. Вирішити їх могла лише гуманітарна інтелігенція, через що їй було делеговано функції щодо виконання багатьох завдань освітньо-виховної, наукової, культурно-мистецької та ідеологічної галузей. Контролювати діяльність інтелігенції щодо виконання поставлених завдань і організовувати її використання в професійній і громадській галузях повинні були органи освіти, партійної та профспілкової організації, цензури, ради національних меншин, ДПУ тощо.

Незважаючи на величезне перевантаження інтелігенції різними видами роботи й постійне стимулювання з боку вказаних органів, переважно шляхом примусових засобів, поставлені перед нею завдання повністю виконано не було. Причиною цього стала, по-перше, відсутність ініціативності з боку перевантаженої роботою та економічними проблемами інтелігенції, кількість якої збільшувалась повільніше, ніж планувалося й вимагалося для мережі народної й політичної освіти, що зростала дуже швидко. По-друге, жорстка регламентація в галузі культури з боку партійної влади та окремі напрями її політики, як, наприклад, політика українізації, кооперації на селі, антирелігійна політика тощо, методи здійснення яких відрізнялись примусовістю й жорсткістю, призводили до заляканості інтелігенції, боязливості виділитися з загальної маси чи взагалі до розчарування в радянській владі й виникнення опозиційного ставлення до неї в деяких представників інтелігенції. По-третє, якісному виконанню поставлених завдань, особливо в галузі мистецтва й літератури, заважав низький кваліфікаційний та освітній рівень багатьох представників молодої радянської інтелігенції. Усе це знижувало шанси інтелігенції реалізувати її потенційні можливості, гальмувало їхню діяльність щодо досягнення поставлених перед ними завдань.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ

ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Статті в наукових фахових виданнях

1. Анпілогова Т. Ю. Культурно-освітня діяльність гуманітарної інтелігенції Луганщини в період нової економічної політики // Вісник ЛНПУ імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – 2005. – № 14. – С. 122 – 129.

2. Анпілогова Т.Ю. Морально-етичний аспект формування гуманітарної інтелігенції Донбасу в 20-і рр. ХХ ст. // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк: Донецький ін-т проблем штучного інтелекту “Наука і освіта”. – 2004. – № 2. – С. 74 – 80.

3. Анпілогова Т.Ю. Інтелігенція і влада сучасної України: проблема взаємостосунків // Вісник ЛНПУ ім. Т.Шевченка. – 2004. – № 8 – С. 5 – 11.

4. Анпілогова Т.Ю. Джерела та засоби формування радянської інтелігенції Донбасу в 20-і роки ХХ ст. // Вісник ЛНПУ імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – 2006. – №17. – С. 162 – 171.

Статті

5. Анпілогова Т.Ю., Климов А.О. Становище гуманітарної інтелігенції Донбасу в 20-і роки ХХ століття // Духовність українства: Зб. наук. пр. – Вип. 7. – Житомир: Ред.-вид. відділ ІПСТ, 2004. – С. 81 – 85.

Матеріали конференцій

6. Анпілогова Т.Ю. Проблеми соціально-економічного становища мистецької інтелігенції Луганщини другої половини 20-х років ХХ ст. // Наука і освіта – 2004: Матер. VІІ міжнар. наук.-практ. конф. – Т. 4. Історія України. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. – С. 5 – 8.

7. Анпілогова Т.Ю. Сутність поняття “інтелігенція” та проблеми його визначення // Інтелігенція і влада: Громадсько-політичний наук. зб. – Вип. 2. Серія: Політологія. – Одеса: Астропринт, 2004. – С. 6 – 11.

8. Анпілогова Т.Ю. Роль інтелігенції у вихованні молоді та зародженні піонерського руху в Донбасі в 20-і роки ХХ ст. // Інтелігенція і влада: Громадсько-політичний наук. зб. – Вип. 6. Серія: Історія. – Одеса: Астропринт, 2006. – С. 13 – 22.

Депонована праця

9. Анпілогова Т.Ю. Нищення творчої інтелігенції 20 – 30-х рр. як складова частина етноциду українського народу / Луганський держ. пед. ун-т ім. Т. Шевченка. – Луганськ, 2002. – 54 с. – Укр. – Деп. В ДНТБ України 3.03.03., № 19 – Ук 2003.

АНОТАЦІЇ

Анпілогова Т.Ю. Гуманітарна інтелігенція Донбасу в період нової економічної політики (1921 – 1928 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. – Історія України. – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Луганськ, 2006.

У дослідженні проаналізовано процес формування радянською владою гуманітарної інтелігенції в Донбасі в 20-і роки, висвітлено процес подальшого використання її потенціалу в різних напрямах радянської політики.

На основі аналізу архівних матеріалів та опублікованих праць характеризуються джерела походження нової, радянської інтелігенції, методи її створення. Велику увагу приділено умовам життєдіяльності місцевої інтелігенції – соціальним, економічним, політичним, національним, культурним факторам, які вплинули на формування її світоглядної позиції. Зображено суперечливість політики радянських лідерів щодо залучення інтелігенції до співробітництва.

Розглядаються напрями діяльності й конкретні завдання, поставлені владою перед донбаською гуманітарною інтелігенцією, вказуються результати її діяльності.

Ключові слова: гуманітарна інтелігенція Донбасу, політика радянської влади, формування інтелігенції, використання інтелігенції, напрями діяльності інтелігенції, нова генерація інтелігенції.

Анпилогова Т.Ю. Гуманитарная интеллигенция Донбасса в период новой экономической политики (1921 – 1928 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. – История Украины. – Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля, Луганск, 2006.

Диссертация посвящена проблеме формирования в 20-е гг. советской гуманитарной интеллигенции в Донбассе и ее использования в политике советской власти. Эта проблема стала актуальной для большевистских теоретиков сразу после их прихода к власти, в условиях экономической разрухи и деморализации широких масс украинского населения. Особенно острая в этом отношении ситуация сложилась в Донбассе в силу его социально-экономической специфики и национальной пестроты некоторых его территорий.

Необходимость скорейшего возобновления и усиления эксплуатации его экономического потенциала была продиктована общереспубликанскими и общесоюзными интересами. Поэтому возникла потребность в создании механизма влияния и воздействия на широкие массы донбасского пролетариата, от продуктивности работы которого зависело увеличение экономических мощностей местной промышленности. Поднятие энтузиазма и морального духа рабочих, формирование у них позитивного отношения к советской власти можно было осуществить только средствами культуры, науки, образования, т.е. сфер деятельности гуманитарной интеллигенции.

Серьезным препятствием на пути осуществления этих мероприятий стала малочисленность местной гуманитарной интеллигенции и ее неоднозначное отношение к партийному руководству и его преобразованиям. Не имея другой альтернативы реализации своей политической программы, большевистские идеологи поставили задачу сформировать собственную, советскую интеллигенцию, классово “близкую” пролетариату и верную в идейном отношении.

Исходя из желаемого образа интеллигенции, созданного партийными теоретиками, власть начала формирование нового интеллектуального слоя. Главными его источниками стали рабоче-крестьянская среда и категория партийцев-“выдвиженцев” - перспективных членов ЛКСМУ или КП(б)У, командируемых на административно-организаторские