КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
АЛІЄВА Заміна Керім кизи
УДК 82.091
СЛОВЕСНІСТЬ НАРОДІВ ЗАКАВКАЗЗЯ В НАУКОВИХ
СТУДІЯХ УКРАЇНСЬКИХ ОРІЄНТАЛІСТІВ
КІНЦЯ ХІХ – ПОЧ. ХХ СТОЛІТЬ:
РЕЦЕПЦІЇ Й ДИСТРИБУЦІЇ
10.01.05 – порівняльне літературознавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
КИЇВ – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі тюркології Інституту філології
Київського національного уні-верситету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Верка-лець
Михайло Миколайович, Інститут жу-рналістики Київського національного
уні-верситету імені Тараса Шевченка, професор
кафедри літератури і журналістики.
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Гри-цик Людмила Василівна, Інститут філоло-гії Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач
кафедри теорії літератури та компаративістики.
кандидат філологічних наук, Мушкудіані Олександра Олександрівна,
Київський міжнародний університет, старший викладач кафедри
української і світової літератур та культур Київського
міжнародного університету
Провідна установа: Львівський національний університет
імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України, м.Львів.
Захист відбудеться 17 березня 2006 р. о 11 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття
наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному
універси-теті імені Тараса Шевченка за адресою:
01033, м.Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці
імені М.Мак-симовича Київського національного університету
імені Тараса Шевченка (Київ, вул. Володимирська, 58, к.10)
Автореферат розісланий 15 лютого 2006 р.
Учений секретар спеціалізованої вченої ради
доктор філологічних наук, професор Л.М. Копаниця
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ
Вільнолюбиві народи Закавказзя, які пережили жахи монгольського іга та воєнних походів Тамерлана, ніколи не корилися іноземним загарбникам, піднімаючись на боротьбу за своє звільнення та відновлення державної незалежності. Невтомно та наполегливо боролися вони також проти місцевих експлуататорів, невтрачаючи національного обличчя й естетичної своєрідності.
Літературні взаємини народів Закавказзя зі славною й багатовіковою іс-торією зберігаються й розвиваються в новітніх часах, дотримуючись принци-пів, започаткованих у сиву давнину. Але вони виходять далеко за межі регіо-нальних контактів, сягаючи, наприклад, берегів Дніпра. Як і в минулому, до сфери спільних інтересів входять не тільки методи боротьби з іноземними поневолювачами та місцевими кривдниками, а й прагнення культурної інтег-рації з туземцями, ба й більш віддаленими народами – російським та українським. На місцевому рівні можна простежити взаємо-дію літературно-естетичних надбань, наприклад, спільність поетичних форм: газелі, гошми, мухаммаси, рубаї, месневі та виражальних засобів – образи со-лов’я, троянди, свічки й метелика, стріл повіків та лука брів. На європейських горизонтах притягальними були силабо-тонічна система віршування, тематика національно-визвольних рухів, система морально-етичних принци-пів, тонкощі фольклорно-етнографічних надбань. Зацікавлення цими сфе-рами, як випливає зі сказаного, не були односторонніми. Воно мало і зворотний характер. Східною естетикою цікавилися й українські вчені: О.Навроцький, М.Гулак, Л.Лопатинський, А.Кримський, А.Ковалівський та ін.
Актуальність дисертаційного дослідження зумов-лена суспільно-політичними та культурними контактами, які на двосторон-ньому рівні активно підтримують розвинені народи Закавказзя (азербайджа-нці, грузини, вірмени) з незалежною Україною, на території якої проживає нині велика кількість кавказьких народів, наприклад, азербайджанців, об’єднаних у земляцтва, що видають у Києві свою газету “Голос Азербайджану”.
Політична й культурна інтеграція зі Сходом сприяє, зокрема Україні, до-лати певні негативи релігійного, етичного, мовного характеру, що вкоренилися у свідомості сусідніх народів. Історико-пізнавальне та виховне значення у цьому плані мають глибоко інтернаціональні художні та наукові твори переважної час-тини українських учених другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.
Проблема дослідження актуальна у наш час з огляду на пожвавлення “ісламського фактора” у внутрішній політиці та міжнародних відносинах му-сульманських країн, де інтенсивно здійснюється “повернення” віровчення Мохаммеда.
Теоретичною та методологічною основою праці є істо-рико-порівняльний метод, принцип рецепції як мистецько-художньої єдності, що бере участь у динамічному розвитку іншої літератури, принцип мусуль-манської екзегези, дослідження орієнтального профілю Г.Алієва, М.Брагінського, М.Веркальця, О. Гаркаві, П.Гончарука, Л.Грицик, К.Гурницького, А.Дашдамирова, Т.Кезми,
А.Ковалівського, Ю.Кочубея, Крачковського, В.Марченка, В.Сергійчука, Г.Халимоненка, Р.Чілачави та ін.
Виходячи із стратегічних міркувань, які диктує нині непроста сучасність, у дисертації належне місце приділяється геополітичним та культурним чин-никам, що об’єднують Україну, Грузію й Азербайджан як стратегічних партнерів.
“Якщо вважати, - пише Надзвичайний та Повноважний Посол Азербай-джанської Республіки в Україні Т.Алієв, - що ГУУАМ має свій культурно-цивілізаційний вимір, то народи та держави, яких об’єднує ця міжнародна спільнота, повинні на належному рівні пізнавати один одного, розповідати про себе світові та формувати відповідні погляди у людей цих країн з дав-ньою та багатою культурою й традиціями державотворення”.
Предметом та об’єктом дослідження є літературні пере-клади, адаптації, наукові праці М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського, А.Кримського у контексті відповідних надбань російської та української нау-ково-культурної скарбниці. Автор дисертації не обминає й такого важливого чинника у взаємодії культур, як громадсько-політична діяльність названих орієнталістів на ґрунті загальнотюркської, азербайджанської, грузинської, вірменської цивілізацій, що крокували в парі з Італійським Ренесансом.
Важливість дослідження, опертого на працях названих українських орієнталістів, випливає з того, що Азербайджан у цьому ряді кавказьких етносів – це не тільки величезна країна, що за чисельністю населення наближається до України, а й ґрунт розквіту всесвітньовідомої культури, джерело оновлення та поповнення світового духовного річища.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на матеріалах оприлюд-неної літературно-наукової орієнталістики та архівних документів визначити шляхи наукового засвоєння Сходу в Україні наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема азербайджанської та грузинської естетики, що була предметом зацікавлення бага-тьох учених. Значна увага приділяється й такому фактору, як присутність в азербайджанських, грузинських художніх творах феномена української ментальності (“Іс-кандер-наме”, “Сім красунь” Нізамі, “Обшук” Т.Шахбазі-Симурга, “Студе-нти” Ю.Чеменземінлі, “Весела весна” Д.Гурамішвілі) та порозумінь на релігійному ґрунті. З іншого боку, аналізується та ж проблема щодо присутності в творах українських учених та митців азербайджанських і грузинських мотивів (“В Азербайджані” М.Рильського, “Рай-дуга” П.Тичини, “Нізамі” М.Мірошниченка, “ На руїнах Кутаїсі”, “Скарга меча” М.Бажана ).
Мета роботи передбачає постановку та розв’язання таких завдань:
- з’ясувати об’єктивні причини звернення українських орієнталістів до естетики закавказького регіону та наукового аналізу літературних шедеврів азербайджан, грузинів, татар і сусідніх з ними менш численних ет-носів;
- проаналізувати якість перекладів українською мовою та інтерпретацію творів спільнотюркської, азербайджанської й грузинської усної народної творчості у взаємозв’язках з відповідними українськими надбаннями і якісну міру засвоєння орієнтальних мотивів;
- звернути увагу на інтеграційні процеси культур та роль суспільно-полі-тичних факторів у єднанні України з Азербайджаном, Грузією як стратегічних партнерів впродовж століть;
- визначити культурно-цивілізаційний стержень, довкола якого належить об’єднатися народам-сусідам і розробити стратегічні плани щодо пропаганди їхніх культурних надбань на світових обширах;
- розробити концептуальні засади співробітництва стосовно історичних, політичних та культурних взаємин між Україною, Азербайджаном і Грузією як суверенними країнами, що мають давні узи дружби і не запля-мовані релігійними, політичними та етнічними антагонізмами;
- дати оцінки науково-літературним працям М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського, А.Кримського з позицій сучасності, що про-ливають світло на ставлення азербайджанського, грузинського та українського народів до представників різних культур і релігій.
Наукова новизна дисертаційного дослідження. Зважаючи на на-явність значних наукових доробок у царині багатющої спадщини М.Гулака, О.Навроцького Л.Лопатинського та А.Кримського, нами опрацьовано малові-домі архівні документи (Азербайджану, Грузії, України) стосовно історії та літератури закавказьких народів, концептуально висвітлено їхню актуальність у нових історичних умовах цих незалежних держав, знято застарілі ідеологічні нашарування тоталітарного режиму й наближено до їх практичного застосування. У спеціальних розді-лах, присвячених науковій спадщині М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського і А.Кримського як учасників естетичних процесів кавказького регіону, впе-рше вво-димо до наукового обігу призабуті здобутки цих славних українських орієн-талістів, що впродовж століття мертвим капіталом лежали в спецфондах України, Грузії й Азербайджану осторонь наукового ока.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що на її базі до-цільно запровадити окремі літературознавчі та журналістикознавчі розділи відповідних дисциплін як у Грузії, Азербайджані, так і в Україні. Дослі-дження може бути використане як спецкурс для студентів філологічних та журналістських факультетів. Його доцільність є вартісним і з погляду усві-домлення комплексного засвоєння Сходу в українській літературі та науці 2-ї пол. ХІХ – поч. ХХ століть. Тут вперше визначаються форми й засоби відтво-рення образної системи та стильових особливостей східної поезії українсь-кою мовою.
Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами і темами Інституту філології Київського національного уні-верситету імені Тараса Шевченка. Тема роботи затверджена на кафедрі тюр-кології відповідно із її планами та темою “Системно-науковий підхід ви-вчення тюркських культур у відповідності з принципами української орієнта-лістики”, практичне значення якої викликане сучасними геополітичними кон-тактами і світовими інтеграційними процесами.
Апробація роботи. Основні положення дисертації викладені у 9 наукових статтях, обнародуваних у ваківських виданнях України та Азербай-джану, зокрема: “Він пройшов крізь серце А.Кримського” (К., 2003),”О каких славянах - русских или украинцах - рассказывается в поэме Низами “Искан-дер-наме?” (Баку, 2003); “Тюркська народна словесність у наукових інтересах А.Кримського” (К.,2004); “В символе – душа народа” (Баку, 2004); “Он про-шел сквозь сердце А.Крымского” (Баку, 2004); “Lev Lopatinskiy шяrqшцnas vя jurnalist kimi”( Баку, 2004); “Тюркський фольклор// Сходознавчі читання А.Кримського: Тези доповідей наукової конференції 30-31 жовтня” (К., 2002); “Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст” (Львів, 2004); “Узбекская на-родная словесность в научных исследованиях А.Крымского” (Симферополь, 2004).
СТРУКТУРА РОБОТИ. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та бібліографії (211 позицій). Загальний обсяг дослі-дження – 200 сторінок, із них – 190 сторінок наукового тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У “Вступі” обґрунтовується актуальність дослідження, розкривається його зв’язок з науковими програмами, планами і темами Інституту філології, завдання, об’єкт дисертаційної роботи, наводяться матеріали і джерела, з’ясовується наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.
Домінантою дисертації є культурні взаємини народів Закавказзя зі слав-ною й багатовіковою історією, що збереглися здавен і успішно розвиваються в новітніх часах, дотримуючись принципів, започаткованих у сиву давнину. Проте вони виходять далеко за межі регіональних контактів, сягаючи, напри-клад, берегів Дніпра. Як і в минулому, до сфери спільних інтересів входять не тільки методи боротьби з іноземними загарбниками й місцевими експлуататорами, а й прагнення культурної інтеграції з грузинами, азербайджанцями, вірменами, ба й більш віддаленими народами – російським та українським. На місцевому рівні можна простежити взаємодію літературно-естетичних над-бань, наприклад, спільність поетичних форм: газелі, гошми, месневі, му-хам-маси, рубаї та виражальних засобів. На більш віддалених горизонтах при-тя-гальними були силабо-тонічна система віршування, тематика національно-визвольних рухів, система морально-етичних принципів у суспільстві та сім’ї, тонкощі фольклорно-етнографічних надбань. Зацікавлення цими сфе-рами, однак, не були однобічними. У свою чергу вчені із західно-європейсь-ких регіонів у силу різних обставин не упускали нагоди запозичити кращі ес-тетичні здобутки у грузинів, азербайджанців, туркменів, а ще біль-шою мірою - прилучалися до примноження тих багатств як інтерпретатори, перекладачі і навіть творці. Серед них – українські орієнталісти: М.Гулак, О.Навроцький, Л.Лопатинський, А.Кримський , А.Ковалівський та ін.
До речі, в дисертації підкреслюється, що міжнародними символами всього Закавказького регіону стали образи поетичних збірок: “Лейла і Медж-нун”, “Фархад і Ширін”, “Юсуф і Зулейха”, “Рустем і Зораб” тощо. Водночас зауважується, що, змальовуючи одні і ті ж сюжети, відгукуючись на одні і ті ж історичні події, грузинська, азербайджанська, туркменська літератури не втрачали національної специфіки, переосмислюючи мотиви та риси, властиві іншій національній естетиці.
У розділі І “Історіографія та джерельна база”, що склада-ється з двох параграфів, здійснюється огляд наукових праць наших попере-дників у плані порушеної проблеми, подаються оцінки орієнтальних надбань українських учених кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Підрозділ 1.1. “Взаємини русів з Орієнтом на тлі історичних проце-сів” охоплює період співжиття різних східних народів: хозарів, половців, чо-рних клобуків, булгарів – з русинами - роксоланами, що вміли жити з ними у злагоді та мирі, незважаючи на релігійну приналежність і звичаї. Спираючись на дослідження давніх істориків та паломників, доводимо, що без орієнтальних народів, зокрема хозарів, які володіли письмом, вміли налаго-джувати торговельні контакти з найвіддаленішими народами і були охорон-цями “Шовкового шляху” від Утіля до Прибалтики, Україна не мала б шансів стати міцною європейською державою з багатою культурою. У художній лі-тературі, як доцільно підкреслює Г.Ломідзе, до якої б нації вона не належала, схрещується історичний досвід різних національних літератур. Жодна з них не може повноцінно існувати, якщо не спирається на здобутки, зроблені всім людством. До речі, цю думку висловлює у монографіях “Кримський як істо-рик” (1971) та “А.Е.Крымский” (1980) К.Гурницький, де ґрунтовно проана-лізовані надбання вченого, історичні праці з минулого українських диплома-тичних контактів з багатьма народами світу та його літературознавчі дослі-дження. “Знайомство з Близьким Сходом, з його багатовіковою спадщиною, з овіяними легендами історичними пам’ятками, з книгосховищами Бейрута й Шуейра, - пише К.Гурницький, - остаточно зміцнило молодого вченого на обраному шляху, дозволило вже на початку ХХ ст. стати одним з провідних знавців Сходу, взяти активну участь у створенні московської школи сходо-знавства, одночасно почати закладати підвалини розвитку орієнталістики в Україні”.
Роботи А.Кримського з тюркології відрізняються чітким дотриманням вітчизняних традицій сходознавства. Адже вчений намагається допомогти тюркським народам Середньої Азії і навіть Закавказзя в подоланні культур-ної відсталості.
З автобіографії А.Кримського відомо, що до середини 30-х років мину-лого століття він завершив роботу “Історія Закавказького Азербайджану”, яка починається з клинописних часів і закінчується епохою іранських шахів Се-февідів. Одночасно А.Кримський пише популярні праці з історії Грузії, Азербайджану, про літературу й театр Туркменії, “Історію Закавказзя”, ”Древний язык истории”.
Протягом останніх десятиліть минулого століття А.Кримський продов-жував трудитися над монументальним дослідженням - ”Історія хозар”, яка на-писана на підставі грецьких, латинських, словенських, арабсь-ких та інших джерел. А.Кримський вважав, що його дослідження знахо-диться на перетині славістики й орієнталістики і покликане заповнити прога-лини складного й багатющого історичного минулого Приазов’я та Причор-номор’я. В “Історії хозар” А.Кримський змальовує етногенез, культурні взає-мини племен і народів, які жили на неозорих просторах від Волги до Кавказу, від гирла Дунаю і передгір’я Карпат.
Оцінки надбань українських орієнталістів кінця ХІХ- початку ХХ сто-літь подаються в тематичному огляді праць М.Веркальця, Л.Грицик, К.Гурницького, П.Колесника, Ю.Кочубея, Г.Халимоненка, Р.Чілачави у підрозділі 1.2. ”Українські митці та вчені про вітчизняних сходознавців”.
Вченому загалові України добре відомо, як ставились до орієнтальних надбань А.Кримського вчені та класики української літератури. Він оспіва-ний навіть у віршах. На жаль, мало відома в Україні ювілейна посвята П.Тичини “А.Є.Кримський (яким він уявляється авторові строф оцих)”. Ця поезія цікава не стільки з естетичного, скільки з суспільно-політичного боку:
Весна! Берізку сонце посережить,
А вітер свій в зелене вмочить квач...
Біжи! Їжак з гори скотивсь, як м’яч...
І дивиться за цим , і пильно стежить –
Поет, учений, громадський діяч,
Що всім єством народові належить.
“В українську літературу А.Кримський прийшов, - вваажає П.Колесник, - на початку 900-х років , в часи великого політичного розброду серед інтелі-генції, викликаним ліберальним переродженням та ідейним крахом народни-цтва. Давні ідеали “розумного, доброго й вічного” поблідли. І ось той болю-чий вакуум для молодого А.Кримського почав заповнюватися українськими патріотичними і національними святощами.
Одне з чільних місць, як вважає К.Гурницький, у науковому доробку А.Кримського займають дослідження грузинського історичного зведення “Картліс Цховреба”, що сприймалося ним впродовж його наукової кар’єри по-різному , і якщо суперечливо, то принаймні неоднаково. Зате з великою повагою ставився він до поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”, як і М.Гулак, П.Тичина, О.Гончар , М.Бажан та інші майстри поетичного пере-кладу.
Розділ П “Аспекти орієнтальних захоплень М. Гулака та О. Навроцького” присвячений аналізові їхнього картвельського й азербайджанського історико-літературного, фольклористичного й мовознав-чого наукового доробку .
Підрозділ 2.1. “Із заслання – до вершин Ельбруса”.
Опинившись на Кавказі за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, братчики наполегливо вивчають грузинську, азербайджанську, перську та інші мови, які уможливили доступ до духовної скарбниці практично всього Закав-каззя.
Титанічною, гідною подиву була праця українських орієнталістів над пе-рекладом російською та українською мовами поеми Шота Руставелі “Витязь у тиг-ровій шкурі”, а також неупереджений її аналіз у лекціях М.Гулака, прочита-них перед грузинською публікою, про що сповіщали газети “Кавказ”, “Дро-еба” та інші. Пильні студії над давньою грузинською пам’яткою “Картліс Цховреба”, літописами часів Давида Будівничого й цариці Тамари , описи грузинської природи й ментальності героїв дали підстави М.Гулаку твердити про грузинське походження Шота Руставелі та його поеми.
Підрозділ 2.2. “Витязі вітчизняного сходознавства про “Витязя в тигровій шкурі”.
Прочитані у тифліському гуртку любителів літератури та фольклору 13 та 20 березня 1884 року лекції про поему геніального поета буквально збудо-ражили грузинське суспільство, викликавши щонайвищі оцінки. Грузинська газета “Дроеба” (Час) писала: “Громадськість була вдячна д.Гулаку за його любов до нашої поеми. Присутні з великим задоволенням вислухали д.М.І.Гулака і проводжали його бурхливими оплесками”. В той час, як довкола цього твору точилися суперечки щодо його спрямованості та походження, український орієнталіст висловив незаперечну істину: поема Руставелі зма-льовує “звичаї та ідеали давньої Грузії, а кожен її персонаж – справжній гру-зин, і картвельський елемент розлитий , наче запах троянд, по всій поемі”.
Другий виступ М.Гулака був присвячений місцю грузинської мови в ін-доєвропейській спільноті, що визначало рівень досягнення національної культури.
Підрозділ 2.3. “Русини-роксолани в поемах Нізамі Гянджеві”.
Протягом тривалого часу М.Гулак досліджує й прекладає разом з О.Навроцьким російською та українською мовами поему М.Фізулі “Лейла і Меджнун”, вивчає закордонні джерела стосовно поем Нізамі “Іскандер-наме”, “Сім красунь”, “Скарбниця таємниць”, пише розлогу працю “Про зна-менитого перського поета Нізамі Генджійського і його поему “Похід русів проти Бердаа”, дослідження фольклорно-етнографічного характеру про твор-чість горців.
В доробку М.Гулака чимало взірців тюркського фольклору, проаналізо-ваного в його численних працях. У них учений детально зупиняється на ар-хоно-
єнісейських написах 7-9 століть, які, крім лінгвістичної вартості, мають значну історичну та естетичну цінність. З-поміж творів домонгольського пе-ріоду вчений виокремлює збірку релігійно-моралізаторських віршів (хікме-тів) Ахмета Йєсеві,
поеми “Хосров і Ширін” Кутбеддина, “Мехеббет-наме” (“Книгу чистого кохання”) Хаджі Харизми, які вплинули значною мірою на поеми Нізамі.
Ретельно опрацювавши східні джерела та перський оригінал поеми “Іс-кандер-наме” та “Похід русів проти Бердаа”, М.Гулак дійшов висновку, що йдеться в ній не про росіян (теперішня назва), а про русів – пращурів сучас-них українців, історію й культуру яких було привласнено за царювання Пе-тра І, зокрема саму назву “Русь”. ”Скрізь, - констатує А.Кримський, - де над українцями запанувала Москва, вони одтоді не звуть уже себе “руським лю-дом”; в їхній мові слово “руський” зробилося тепер ім’ям для “великоруса”... Тільки в Австрії, де нема великорусів, українці звуть себе ще й досі “руси-нами”, а свою мову – “руською”.
Та власних фальсифікацій монархославителям виявилося замало. На підмогу прийшов француз Ф.Шармуа, який у працях “Описание Масуди и других мусульманских авторов древних славян” та “О необходимости восто-чных языков для изучения истории России” підтримав фальсифікації шовіні-стичних учених.
У журналі “Русская старина” за 1887 рік М.Гулак друкує статтю “Адольф Петрович Берже як орієнталіст” з низкою відомостей про поетів Ва-гіфа, Ахундова і поетесу Ашик Пері.
Проживши останні п’ятнадцять років в Гянджі, М.Гулак, зокрема, всебі-чно віддається вивченню духовних надбань азербайджанського народу. На жаль, в умовах тогочасної дійсності вони не набули необхідного розголосу і , певно, десь у тайниках силових відомств чекають на свого дослідника.
Підрозділ 2.4. “Лінгвістичні студії М.Гулака”.
Знання майже всіх закавказьких мов дозволило М.Гулаку знаходити ключі до розшифрування не тільки древніх історико-літературних шедеврів типу грузинської “Картліс Цховреба”, а й лінгвістичних стародруків, з оцін-ками яких не завжди погоджувався вчений загал. Мається на увазі його праця “Про місце, яке займає грузинська мова в сім’ї індоєвропейських мов”, обна-родувана “Сборником материалов для описания местностей и племен Кав-каза” за 1912 рік. Зважаючи на певну консервативність грузинської мови, яка унеможливлює схопити її еволюцію, вчений намагається відповісти на сакра-льне запитання: чи належить грузинська мова до великої сім’ї індоєвропей-ських мов, і якщо так, то яке місце займає вона у тій спільноті? Тільки тоді можна буде висловити остаточне міркування про походження грузинської мови, якщо залучити до цього знання санскритської мови. При цьому слід за-уважити, що грузинська мова не дійшла ще до того ступеня закостеніння, що властиве англійській чи курдській мовам, де джерело поповнення золотого запасу як граматичних, так і лексичних форм вичерпалося. Тому-то, на думку М.Гулака, знаменита епічна поема “Витязь у тигровій шкурі” написана за ца-рювання Тамари, тобто наприкінці ХП ст., і тепер не тільки читається вільно, але й зробилась надбанням усього освіченого люду Грузії. Прикметно, що мова простолюду в Імеретії та Карталінії не відрізняється від мови освічених прошарків населення.
У надбаннях М.Гулака зустрічаються дослідження і щодо походження інших лінгвістичних груп кавказького регіону, зокрема картвельських. Взагалі, вся творча лабораторія українського орієнталіста насичена різ-новекторністю наукових уподобань та зацікавлень, які чекають ретельного дослідження.
Розділ III “Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст” складається з 2-ох параграфів і присвячений багатоплановим працям вченого, що охоплюють мовні, фольклористичні та літературознавчі про-блеми численних народностей Закавказзя, які з тих чи інших причин не до-сліджувались.
Підрозділ 3.1. “На підступах до Сходу”.
Мало кому відомо про плідні наукові здобутки на користь багатьох на-родів Кавказу талановитого українського орієнталіста Льва Лопатинського, життєпис якого малодосліджений.
Скупі наукові джерела засвідчують, що народився Лев Григорович 18 сі-чня 1842 року в містечку Долина нинішньої Івано-Франківської області у сім’ї священика. Навчався юнак у Празькому університеті, а згодом – у Львівському, проймаючись науковими винаходами молодого на той час Ві-кентія Хвойки, який довів, що пласти Трипільської культури охоплюють ве-личезну територію аж до Кавказу. І, мабуть, цей факт наштовхнув згодом Л.Лопатинського податися за науковими пошуками до Східної України, а згодом - на береги Кури, де він досліджує фольклор та літературну творчість Ні-замі, Фізулі, Відаді Вагіфа та інших.
У 1865 році молодий вчений виїхав до підросійської України , де спе-ршу працював учителем латинської мови в Седлецькій, Новгород-Сіверській та Київській гімназіях, випустивши в світ “Латинско-русский словарь”, “Руко-водство для первоначального обучения латинскому языку”, що витримав 5 видань.
Після тривалого перебування в степах Зауралля Л.Лопатинський пев-ний час працює помічником попечителя Кавказького учбового округу від Липського університету, де видав низку навчальних посібників, словник че-ркеської мови, за що вчена рада Липського університету присудала йому по-чесне звання доктора філософії.
Всебічно вивчивши спрямування та засоби поетичного творення поеми Великого Азербайджанця “Іскандер-наме”, Л.Лопатинський писав: ”Такого колориту та згустку думок, як натрапив я в поемі Нізамі, достеменно не зу-стрінете в жодного великого поета-мислителя цивілізованої Європи. Так міг висловитись тільки посланець Абсолюта на цю грішну землю. Це єднання Землі і Космосу, скомбіноване Вищим Розумом. Це Пророк, подарований ви-браному народові, народові високого інтелекту, особливої зовнішньої краси, рішучому у виборі свого майбутнього, що не терпить будь-якої кривди й на-силля. У цього народу – райдужні перспективи. Читаючи неземне творіння Нізамі, я чітко бачив перед собою мужніх і вродливих витязів, мирних у часи супокою і розгніваних, наче тигри, у поєдинку з ворогом”.
В Уфі та П’ятигорську він пише праці “Суффиксы русского языка. Вли-яние кавказских языков на их образование”, “Заметки об особенностях наль-чицкого говора”, ”Кое-что о кумыках и об их языке”, ”Заметки о народе адыге вообще и кабардинцах в частности”, “Обяснительный словарь к кабар-динским текстам”, ”Краткая кабардинская грамматика”, “Заметки о кяхском наречии адыгского языка”, “Заметки о кумыкских песнях”, “Заметка к ар-мя-нско-татским текстам”, “Еврейско-арамейские тексты с обьяснительным сло-варём”, за що був нагороджений почесними дипломами.
Діяльністю свого земляка на чужині цікавилися його співвітчизники. Ось що писав з цього приводу львівський часопис “Галичанин” у 1896 році: ”Диплом почесного доктора філософії отримав наш земляк Лев Григ. Лопа-тинський, помічник попечителя Кавказького учбового округу в Тифлісі від університету в Липську. Громадянин Лопатинський здобув собі широку славу студіями над кавказькими мовами, особливо ж укладенням граматики та словника черкеської мови, за що саме Липський університет нагородив його дипломом почесного доктора філософії”. 1902 року цей же часопис по-відомив про вихід у світ під орудою Льва Лопатинського етнографічного “Сборника материалов для описания местностей и племен Кавказа”. До речі, на сторінках “Сборника”, редагованого ним аж до 1924 року, здійснюється дослідження мови, народної освіти та науки Азербайджану від найдавніших часів. Він дійшов висновку, як і згодом А.Кримський, що азербайджанська мова древнього походження і бере свої початки від тюркської спільноти, сформувавшись на грунті огузьких та кипчацьких діалектів. Зазнавши знач-них впливів арабської, перської та іберійсько-кавказьких мов, ця мова збере-гла тюркські риси, дистанціювавши від споріднених з нею. Еволюцію цієї мови вчений простежує за творчістю відомих письменників – Фізулі, Насімі, Вагіфа, Хатаї, твори яких пройняті витонченою мелодикою. “Азербайджан-ська евфоніка, - зазначає він, - ніскільки не поступається милозвучності мови фарсі. Вона еластична, співуча, облагороджує слух, наче трелі солов’я. Нею можна, зокрема в піснях, передавати найпотаємніші порухи душі, глибокі естетичні переживання, сум і радість, родинне і сімейне благополуччя. Я за-коханий у цей народ і, живучи серед нього, відчуваю себе його сином. Тут я знайшов свою другу батьківщину, якій віддав сповна душу і серце”.
Підрозділ 3.2. “Картвельські лінгвістичні явища крізь призму Л.Лопатинського” присвячений переважно дослідженню мовно-літератур-них та етнографічних скарбів численних народностей по той бік Кавказу.
Л.Лопатинський був одним із фундаторів і незмінним головою Кавказь-кого відділу Московського археологічного товариства, що вивчав і система-тизував численні відомості з життя закавказьких етносів, специфіку їх мов та фольклорних надбань.
Починаючи з 1917 року, він працював доцентом Закавказького універ-ситету, а після його ліквідації (1919) – професором Бакинського універси-тету. У тифліських газетах “Слово” і “Кавказское слово” він надрукував ни-зку статей на підтримку введення нового календаря, що був запроваджений ленінським декретом 1918 року. На цей час припадають його праці “Лекції з кавказознавства. Вступ. Зв’язок кавказьких мов з іншими” та “Дослідження “Мстислав Тмутараканський і Редедя за сказаннями черкесів” та “Кабардин-ські сказания “Красуня Єлена і богатир-жінка” у порівнянні з епосом Го-мера, піснями троянського циклу, Нібелунгами і сказаннями інших народів”, що є цінним джерелом для з’ясування темних місць в історії Київської Русі, зокрема Тмутараканського князівства, яке було її опорним пунктом на Півні-чному Кавказі та Криму.
Багато зусиль доклав Л.Лопатинський, досліджуючи картвельські мовні різновиди, знамениту поему “Витязь у тигровій шкурі”, осетинську пам’ятку “Алгузіані”, численні редакції літописного зведення “Картліс Цховреба”.
У розділі ІV “А. Кримський у контексті науково-історичних та літературних зв’язків України і Закавказзя” розглядається комплекс проблем, порушених українським орієнталістом у численних наукових студіях, що присвячені естетичним надбанням народів Закавказького регіону від найдавніших часів до сучасності. Поборник дру-жби між народами, А.Кримський вважав своїм обов’язком доносити до рід-ного народу все найкраще з досягнень світової культури і по можливості ін-крустувати в його духовну скарбницю.
У підрозділі 4.1. “В епіцентрі наукового сходознавства” головна увага приділяється маловідомим фактам життєпису А.Кримського, численним його науковим працям, переважно тим, що присвячені усній народній творчості тюркських народів, грузинській історії, у процесах якої дієву роль відігра-вали закавказькі етноси.
Підрозділ 4.2. “Тюркська народна творчість у сприйнятті А.Кримського” висвітлює найцікавішу сторінку наукової лабораторії А.Кримського, пов’язану з дослідженням усної спадщини азербайджанців та їхньої етнографії.
Процеси становлення спільнотюркських естетичних надбань та спле-тіння їх із слов’янськими культурами порушені А.Кримським у рукописних працях “Історія хозар”, “Азербайджанська література”, ”Тюркські мови та лі-тератури”.
Високо ставлячи фольклор тюркських народів, А.Кримський тим самим дорого оцінював і благородну душу його творців.
В історії різних тюркських народів не важко запримітити, що конкрет-ний етнос розвивав один якийсь струмінь своєї ментальності – той, який най-ближче збігається з народним характером. Так, мусульманство в Узбекистані розвивалося переважно в теоретичному плані, як і в Персії. Чим далі на Захід розвивався струмінь практичний. Народ турецький та азербайджанський, практичний за своїм характером, схильний переважно орудувати мечем, ніж роздумувати. Через те на Сході полемізували про догмати віри, а на Заході – про матеріальний бік життя. Саме ці два аспекти простежуються в найбільш древніх літературних пам’ятках тюрків – не тільки релігійного, але й світсь-кого характерів: билинах, піснях, оповідях. Розглядаючи, наприклад, Культе-гінову пам’ятку, А. Кримський виявив у ній семискладовий вірш як найбільш улюблену пісенну форму всіх тюркських народів, зокрема азербайджансь-кого.
Цікаві свідчення про давньоогузького народного співця Коркуда від-найшов учений в арабських істориків – Умадеддіна (12 ст.) та Ібн-Асіра (1141 р.). Популярність цього напівміфічного героя настільки велика, що його могила
(“коркуд-ата”), про яку писав і Т.Шевченко, була до недавнього часу культовим
місцем. Тому вчений вважає культурним надбанням середньові-чну пам’ятку “Китабі Деде Коркуд” витвором цілого ряду тюркських наро-дів.
До ХУ ст., на думку А.Кримського, належить і пісенний шедевр про но-гайського богатиря Едігея (Ідіке), який, вірно служачи хану Тохтамишу, як й Ілля Муромець князю Володимиру, принижений своїм володарем, перебіг на бік Тимура. Певні аналогії з цим твором містить і билина “Адіджа”, яку переклав свого часу А.Кримський російською мовою.
У всіх без винятку орієнтальних дослідженнях А.Кримського натрапля-ємо на аналогії в українському фольклорі, окремі явища якого без знань схід-них мов важко пояснити. Ведучи мову, напрпиклад, про народних співців Азербайджану (ашики) чи Узбекистану (бахши), він у манері виконання ними народних пісень виявляє чимало спорідненого з українськими кобзарями, а чергування прозових частин з віршовими у піснях ашиків схоже на архітек-тоніку “Слова про Ігорів похід”.
Не пройшов повз увагу А.Кримського й тюркський народний театр, що нагадував йому українську вертепну драму. Цей різновид фольклорного мис-тецтва, подібний до західного “полішинеля” чи російських “петрушок”, роз-глядається як результат міграції з Китаю. Головний їхній герой – карагьоз (чорноокий), який нерідко вдається до політичної сатири.
В архіві А.Кримського чимало взірців тюркського фольклору, проаналі-зованого в його рукописній праці “Тюркські літератури”. Тут учений детально зупиняється на архоно-єнісейських написах 7-9 ст., які, крім лінгвістичної вартості, мають значний історичний та літературний інтерес. З-поміж творів домонгольського періоду вчений виокремлює збірку релігійно-моралізаторських віршів (хікметів) Ахмета Йєсеві, поеми “Хосров і Ширін” Кутбеддина, “Мехеббет-наме” (“Книгу чистого кохання”) Хаджі-Харизми тощо.
У підрозділі 4.3. “Феномен симбіозу тюркських культур” йдеться про те, що праця А.Кримського “Низами и его современники”, де піддано аналі-зові творчість письменників на стикові пограниччя між Туреччиною та Азер-байджаном, є найвагомішим внеском у духовну скарбницю народів - сусідів та українську орієнталістику.
Монографія А.Кримського про Нізамі Гянджеві, ювілей якого при-падав на 1941 рік , з відомих причин не вийшла у світ, хоч і була надіслана до ювілейного комітету вчасно. Пролежавши у Відділі рукописів Інституту азербайджанської літератури імені Ахундова більше 40 років, тільки у 1981 році вона вийшла у світ.
Це фундаментальне дослідження являє собою широке наукове узагаль-нення, що сягає витоків давнього персько-таджицького регіону, пластів культу-рних надбань арабського та інших народів.
Зацікавлення А.Кримського азербайджанською словесністю займає у його наукових надбаннях одне з чільних місць. Будучи автором більш ніж 300 статей орієнтального профілю в “Энциклопедическом словаре” Брокгауза і Єфрона, вчений прямо чи опосередковано звертався до проблем Азербай-джану. Розглядаючи суспільно-політичні та культурні обставини сельджуксь-кої імперії ХП ст., вчений зауважує, що в галузі літературної творчості того часу монопольно зацарював панегіризм. Крупні таланти, проживаючи в адміні-стративних центрах, саме на тому грунті практично занепадали. На щастя, оддалік цього улесливого “ремесла”, під Гянджею, у спілкуванні з релігійним братством ремісничо-цехового ордена дозрівав справжній художній талант – шейх Нізамі.
Задовго до завершення цієї монументальної праці А.Кримський оприлю-днив про Нізамі відомості у серії “Труды Лазаревского института восточных языков”, “История Персии, ее литературы и дервишеской теософии”, в роз-ділі “Заметки об азербайджанской литературе” з книги “История Турции и ее литературы”, де чітко сказано, що азербайджанська література розвивалася незалежно від османської, тому її історія повинна розглядатися окремо. При цьому вчений спростовує намагання реакційних учених змістити початок но-вої азербайджанської літератури на два століття вперед: на середину ХУШ ст., замість ХУІ, основоположником якої вважає не Вагіфа, а Мухаммеда Фі-зулі Багдадського, азербайджанського курда. У згаданому нарисі вчений , хоч і поверхово, але дає об’єктивні оцінки творчості Месіхі, Мірзи Шафі, Кавсі та поетеси Ашік-пері, склавши цим самим вперше на ґрунті російської орієнта-лістики етапи історії азербайджанської літератури.
Як уже говорилося, в архівах А.Кримського пощастило віднайти його ру-кописну статтю “Азербайджанська література”, яка готувалася до збірника “Тюрки, їх мови та літератури”, в якій фундатором нової азербайджанської літератури названо поета-пантеїста Несімі (ХУ ст.).”У мові Несімі, - читаємо там, - так багато азербайджанізмів, що його можна вважати не стільки за по-ета османського, скільки за піонера літератури азербайджанської” .
Гортаючи сторінки глибоко аналітичної праці “Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь”, натрапляємо на відомості про зародження азер-байджанського театру (лялькового) в ХП ст., релігійних мохарремських міс-терій (те’зійє) аж до театру європейського типу, теоретиком якого вважа-ється Ф.Ахундов.
Водночас він не упускає нагоди залучити до свого аналізу й початки азербайджанської преси, детально характеризуючи просвітницьку газету “Акінджі”(“Орач”), засновану Гасанбеком Меліковим , та сатирично-гумори-стичний журнал “Молла Насреддін” під орудою відомого публіциста Дж.Мамедкулу-заде.
В умовах псевдонаукового підходу до азербайджанського літературного процесу певна частина вчених виступила проти традиційного залучення Ні-замі до іранського красного письменства, вважаючи такий крок “реакційним посяганням буржуазних сходознавців”. “Належить твердо усвідомити й ви-знати, - радить А.Кримський, - що азербайджанець Нізамі, само собою зро-зуміло, є рідним азербайджанським поетом, яким Азербайджан має право го-рдитися, однак він є і гордістю та окрасою також іранської літератури, яка ні в якому разі не може вилучити його зі своїх рядів, з-поміж числа своїх світил, незважаючи на його “азербайджанізм” та “тюркоподібність”.
Цю незаперечну істину А.Кримський ілюструє прикладом з історії ро-сійської літератури, в якій М.Гоголь, українець за походженням, зайнявши почесне місце, не позбавлений громадянства і в рідній українській культурі.
Збираючи в єдине ціле розпорошені історичні та літературні факти, вче-ний створив монументальний образ та наближений життєпис Великого Азербайджанця, що випередив актуальністю гуманістичних ідей грядущі віки. Наприклад, у дидактико-філософській поемі “Скарбниця таємниць” поет стає на захист знедоленої людини, пропускаючи через мікроскоп свого серця по-рухи її душі, ставлячи плугатаря на вищий щабель у порівнянні з власть іму-щими. В основі романтичної поеми “Хосров і Ширін” А.Кримський виявив філософські пласти гуманізму, властиві італійському Ренесансу. У поемі “Сім красунь” на тлі жорстокої дійсності поет змалював народні страждання, у змагання з яким вступає неозброєний трудівник, до-лаючи супротивника силою честі й порядності. Кращі риси трудової людини, яка переборює релігійні антагонізми, Нізамі втілив в образі мужньої дівчини з Ро-ксоланії, тобто з України-Руси.
В поемі “Іскандер-наме” про походи Олександра Македонського через половецьку землю на Русь-Україну зустрічаються описи туземців-роксола-нів, їхніх звичаїв, функціонування шкіряних грошей, ідентичних з археологіч-ними свідченнями, про фольклорно-етнографічну спільність між українцями й азербайджанцями. У наявності цих фактів А.Кримський вбачав не тільки пізнавальне, духовне, але й історичне значення для написання об’єктивної іс-торії України та її дипломатичних взаємин зі східним світом, зокрема з Азер-байджаном. Тут доречно вдатись до фактів маловідомої праці “Світові чу-деса”, виданої перською мовою в Афганістані 1702 року, де є чимало відо-мостей про українські пам’ятки Х-ХІ ст. та Києво-Варязьку Русь Х ст.
Хоч і не містить цікавих історичних фактів з українського життя, однак і не для самозадоволення переклав А.Кримський (щоправда, російською мо-вою) п’єсу азербайджанського драматурга Н.Везіра “Картина домашнего во-спитания” ( М., 1914 р.), а, певно з метою осуду та ознайомлення з пережит-ками гальмівного характеру у житті братнього народу.
Пропаганда подібних фактів видається доцільною в нинішній кризовій ситуації, коли окремі політики збанкрутілих імперій вдаються до розпалю-вання міжнаціональної ворожнечі як засобу збереження свого світового па-нування.
Оглядаючи праці українського вченого про азербайджанську літературу, доходимо висновку, що він здійснив глибокий її аналіз, починаючи від Не-сімі й Фізулі, які писали перською, арабською та азербайджанською мовами, до наймолодших поетів ХХ ст - С.Рустама та М. Мюшфіка.
Його праці з азербайджаністики становлять цінне наукове відкриття не тільки для росіян та українців, але чи не найбільше - для самих азербайджан-ців.
Підрозділ 4.4. “А.Кримський і Грузія: плюси і мінуси наукового ба-чення” має полемічний характер, спричинений неоднаковим ставленням
