НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А.КРИМСЬКОГО

БАТЕНКО Ганна Вячеславівна

УДК 94(569 4) 03; 04

ВИНИКНЕННЯ АРАБО-ЄВРЕЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ В ПАЛЕСТИНІ

(1897 1930 )

07.00.02. – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі нової та новітньої історії Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського (Міністерство освіти та науки України).

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

Щевелев Сергій Стефанович,

доцент кафедри нової та новітньої історії Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Звягельська Ірина Донівна,

Завідувач сектором з міжнародних питань Центра арабських досліджень Інституту Сходознавства РАН (м.Москва);

кандидат історичних наук,

Шендрікова Сніжана Павлівна,

науковий співробітник Лабораторії по вивченню актуальних питань історії кримських татар Кримського наукового центру НАН і МОН України (м.Сімферополь).

Провідна установа:

Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна

Захист відбудеться “ 10 ” лютого 2006 р. о 14.00 на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.174.01 по захисту дисертацій в Інституті сходознавства ім.А.Кримського НАН України за адресою: 01001, м.Київ, вул.Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту сходознавства ім. А.Кримського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4, к. 207.

Автореферат розісланий “ 10 ” січня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук Василюк О.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Історія міжнародної та британської присутності в Палестині заслуговує на серйозне вивчення і повне осмислення тому, що на виникнення єврейсько-арабської проблеми вплинуло багато чинників. Встановлення Лігою Націй британського мандата в Палестині та зв’язаний із цим особливий розмах єврейської колонізації країни було підтримано різними сіоністськими фондами. Арабо-єврейський антагонізм у Палестині, безсумнівно, є однією з основних причин ситуації, що склалась. Це зумовило особливий інтерес автора до вивчення питань, що стосуються політики Ліги Націй і Великобританії в Палестині у перші десятиріччя XX століття.

Актуальність теми визначається насамперед тим, що рубіж XIX – XX століть як найбільш цікавий період, під час якого сформувалися основи ідеології єврейсько-арабського протистояння, залишив глибокий відбиток в історії Палестини та Держави Ізраїль. Без детального й об’єктивного дослідження ситуації в Палестині та навколо неї не можна зрозуміти і правильно оцінити джерела, хід, шляхи близькосхідного конфлікту, суть якого складає проблема Палестини, без розв’язання якої неможливий вихід із найбільш тривалого післявоєнного регіонального кон-флік-ту, не можна розв’язати єврейсько-арабське питання.

Детальне і всебічне дослідження джерел, причин, проблем і уроків мандатного управління Палестиною вважається нині актуальним не тільки з історичної, але й з практично-політичної точки зору. Ця криза, перейшовши після II Світової війни в русло збройного конфлікту, впливає на становище в регіоні й світі, ставить під загрозу геополітичні інтереси, мир у багатьох країнах.

Має потребу в об’єктивному дослідженні й питання про ступінь історич-ної та політичної відповідальності Ліги Націй і країни-мандатарія. З моменту виникнення близькосхідного конфлікту у працях арабських авторів, деяких західних і радянських дослідників стало модним обвинувачувати Лігу Націй і країну-мандатарія і приписувати їм провину за все лихо й нещастя, що звалилося на арабів і євреїв у Палестині. Політика і практика Ліги Націй і Великобританії були далеко не бездоганними. На них, безперечно, лежить частина відповідальності за трагічний розвиток подій на землі Палестини, за прорахунки в національній політиці та неспроможність запобігти формуванню єврейсько-арабського протистояння. Однак це є лише частина правди. Обвинувачувати тільки Лігу Націй і країну-мандата-рія – значить грішити проти істини. Не меншою мірою провина за виникнення близькосхідного конфлікту лежить на сіоністському русі й традиційних лідерах палестинців.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота пов’язана з науковою темою кафедри нової та новітньої історії Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського в рамках проблеми міжнародних відносин країн Близького Сходу „Макро і мікро соціологічний аналіз історії зарубіжних країн та історії міжнародних відносин” (Державний реєстраційний номер РК 0100U001356).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є детальний аналіз причин арабо-єврейського протистояння, міжнародних відносин щодо Палестини, взаємин мандатної адміністрації, уряду Великобританії з Лігою Націй, Постійною мандатною комісією (ПМК). Процес поступової трансформації англо-арабських, арабо-єврейських відносин у Палестині перших десятиріч ХХ століття простежено в дисертації.

Відповідно до мети у дослідженні ставиться ряд завдань:

– об’єктивно проаналізувати наявні джерела;

– опрацювати історіографічний доробок попередніх дослідників;

– розглянути становище Палестини напередодні та в роки Першої світової війни;

– розкрити хід установлення Лігою Націй британського мандату на Палестину;

– показати процес створення та діяльність мандатної адміністрації в Палестині у 20-і роки ХХ ст.;

– дослідити імміграційну та аграрну політику Великобританії у Палестині;

– показати причини та наслідки для міжнародних відносин подій збройного повстання 1929 року.

Об’єктом дослідження є єврейсько-арабське протистояння в Палестині, що сформувалось під впливом внутрішніх та зовнішніх причин під керівництвом британського мандатного правління, ратифікованого Лігою Націй та трансформувалось в близькосхідну проблему у першій третині ХХ століття.

Предмет дослідження – історія процесу виникнення та формування під час англійського мандату Ліги Націй єврейсько-арабського протистояння – від політико-ідеологічного до збройного на базі вивчення вітчизняних та закордонних документальних джерел, що містять матеріал стосовно історії виникнення, розвитку взаємовідносин ВСО, ВІР, ПМК.

Методи дослідження. В процесі розробки теми дисертації використано системний підхід до вивчення внутрішніх і зовнішньополітичних явищ, залучаючи загальнонаукові методи аналізу й синтезу, використовувався принцип історизму.

Хронологічні межі дослідження. Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють період із часу виникнення політичного сіонізму, появи Декларації Бальфура, звільнення Палестини британськими військами, установлення Лігою Націй мандата Великобританії на Палестину і перше десятиліття його існування. Хронологічні рамки цієї роботи визначаються тим, що цей період в історії країни є дуже насичений подіями, і в дослідженні висвітлюються особливо ті аспекти арабо-єврейського протистояння, які ще не повною мірою вивчені в арабській, західній і вітчизняній історіографії.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що автор вперше здійснив, використовуючи сучасний рівень знань, монографічне узагальнення історії взаємин Ліги Націй та Палестини у перших десятиріччях XX століття, що було пов’язано з особливостями мандатного управління країною.

Практичне значення дослідження полягає в том, що дисертація становить інтерес для фахівців-сходознавців, які займаються вивченням національно-політичних, регіональних і внутрішньодержавних конфліктів. Виконана робота може бути використана викладачами та студентами вищої школи при вивченні історії Ліги Націй, Великобританії й Палестини першої половини XX століття, а також усіма, хто цікавиться історією Палестини, Держави Ізраїль. Фактичний та аналітичний матеріали, що наводяться в роботі, можуть знайти застосування при розробці спеціальних курсів із таких розділів, як “Історія мандатної системи”, “Близькосхідний конфлікт: причини, хід, шляхи розв’язання”, “Міжнародні відносини на Близькому Сході в першій половині XX століття”.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження є наслідком самостійної роботи дисертанта. Наукових робіт, написаних у співавторстві немає.

Апробація результатів дослідницької роботи здійснена у доповіді на Третіх наукових читаннях “Актуальные вопросы истории крымских татар”, що проводилися НАН України і МОН України (18–20 вересня 2004р. Сімферополь), ХІV Міжнародній історико-правовій науковій конференції “Міграційні процеси в Україні і світі: історико-правовій аспект” (4–7 вересня 2005 р. Севастополь).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 4 статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації складається з вступу, списку використаних скорочень, трьох розділів (8 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури.

Основний зміст дисертації

У ‘‘Вступі’’ обґрунтовано вибір теми, її хронологічні та територіальні рамки, визначено актуальність, сформульовано мету і завдання роботи, визначено її наукову новизну, показано практичну значимість роботи та структуру дисертаційного дослідження, яка випливає з основних завдань роботи.

Першій розділ “Теоретичні основи дослідження питання про виникнення арабо-єврейського конфлікту”. У першому підрозділі методика дослідження показано конкретно-проблемний метод даного дисертаційного дослідження, який складається із сукупності філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів.

Підрозділ аналіз джерел надає коло джерел із історії Палестини в розглянутий період з урахуванням їх змісту, походження і авторства. Найбільш чинними при підготовці роботи були офіційні документи Організації Об’єднаних Націй (ООН), Ліги Націй, звіти ПМК, Ради Ліги Націй щодо Палестини. До цього кола джерел слід віднести офіційні документи британського уряду й парламенту, звіти королівських комісій з аналізу ситуації в Палестині та про політику мандатної адміністрації і уряду Великобританії в Палестині, заяви британського уряду, більш відомі як Білі книги по Палестині, стенографічні звіти засідань палати громад і палати лордів за період 20–40-х рр. ХХ ст., під час яких обговорювалося становище в Палестині, діяльність мандатної адміністрації.

Із числа опублікованих джерел англійською та арабською мовами доцільно виділити щорічні звіти британського уряду щодо управління Палестиною на адресу Ліги Націй і ООН, складені на підставі найдокладніших звітів мандатної адміністрації на адресу уряду Великобританії. У дисертаційній роботі використовувалися також щорічні збірники заяв, інструкцій, постанов, законів і повідомлень Верховних комісарів і мандатної адміністрації. Ці два види джерел охоплюють практично весь спектр політики Великобританії в Палестині після закінчення Першої світової війни та у мандатний період.

Для аналізу палестинської політики Великобританії в галузі промисловості, сільського господарства, торгівлі у роботі використовувалася низка щорічних бюлетенів Палестинської економічної спілки, департаменту сільського господарства та рибальства, інших економічних установ Палестини, підсумки перепису населення в Палестині 1931 р., звіти Комітету економічного стану сільського господарства Палестини.

В англійських документах можна знайти велику різноманітність видів джерел: меморандуми, аналітичні записки, шифровані телеграми та депеші, внутрішньовідомча кореспонденція, довідки й огляди різних міністерств про розвиток конфліктної ситуації в підмандатній Палестині. Через призму британських оцінок і думок автор намагався проаналізувати та зрозуміти правдиві мотиви конфлікту, що поглиблювався між арабами та євреями Па-лес-тини і за її межами.

Із арабських джерел треба виділити документи Вищого арабського комітету (ВАК), збірники документів з історії національно-визвольного руху палестинських арабів у 1918–1930 роках, офіційні документи АПК, ВІР, арабських політичних партій, прийняті в 10 – 20-і р. ХХ ст., у яких знайшли своє відображення позиції цих організацій у взаємовідносинах із мандатною адміністрацією, ЄА в Палестині, з єврейською громадою в Палестині. Документи 20-х р. ХХ ст. свідчать про спроби налагодження зв’язків із мандатною адміністрацією, створення вищих і місцевих органів влади, на основі принципу “одна людина — один голос”, що свідчило про плани палестинських арабів зберегти “арабський характер” Палестини.

Документи різних організацій ішува, ВСО, ЄА, телеграми та депеші, аналітичні матеріали та довідки діячів єврейської громади Палестини, що містяться у вигляді фотографій у багатотомному виданні “Виникнення Ізраїля”.

У роботі використовувалися і газетні матеріали тих часів. Серед них треба відзначити найбільш інформативні: “Аль-Ліва”, “Філастін” і “Аль-Джамійа аль-ісламійа”.

Наступний підрозділ – аналіз літератури. Історіографія питання про історію Палестини періоду мандата бере свій початок ще в 20 – 30-і рр. ХХ ст. Саме тоді стали з’являтися перші публікації, присвячені аналізу ситуації всередині та навколо Палестини.

Через те, що це питання було скоріше політичним, аніж суто науковим, у різних країнах виникли свої підходи його висвітлення. З’ясувалося, що це питання неоднозначне, а містить у собі численні аспекти, які та чи інша історична школа виділяла при його вивченні. У 1980 – 2000-і роки радянське сходознавство дало низку праць: Є.Дмитрієва, В.Кисельова, В.Носенка, С.Гасратян, І.Звягельської, Р.Ланди, А.Федорченка, Г.Косача, С.Аппатова та П.Райнова, Ю.Боєва, Л.Беренштейна, С.Щевелєва, Н.Поди, А.Васильєва, О.Колобова, Т.Башту, С.Щевелєва, В.Ганкевича, Р.Бродського, З.Енольського, В.Гуру, Л.Димерську-Цігельман, В.Левіна, Ю.Кочубея, В.Федорова, Д.Філіпченка, О.Карцева, І.Чернікова, І.Семиволоса, І.Слоневську, В.Чернявського та ін. Так, робота Ю.Боєва містить найдокладніші критичні нариси британської, французької, німецької та турецької історіографії близькосхідних проблем кінця XIX – початку ХХ століть. Монографія С. Ап-патова та П.Райнова дає найдетальніший аналіз діяльності американських дослідницьких центрів вивчення країн Близького Сходу. Колективна праця українських і російських дослідників “Сіонізм у системі імперіалізму: Нариси критики теорії і практики сіонізму” містить корисну інформацію з історії сіонізму, діяльності Т.Герц-ля й Ахада Хаама. Особливо треба відзначити колективну монографію “Новітня історія арабських країн Азії”, де автори спробували об’єктивно розглянути причинно-наслідкові зв’язки політики Великобританії в Палестині.

Численні дослідження Близького Сходу, у тому числі з історії Палестини, з’явилися в останні два десятиліття в країнах Арабського Сходу, Ізраїлі, у Західній Європі та США.

Після II Світової війни у зв’язку з інтернаціоналізацією палестинських подій з’явилися дві позиції, два різних підходи в питанні політики Ліги Націй і Великобританії в підмандатній Палестині. До тих, хто ставиться із величезним інтересом і симпатією до діяльності мандатної адміністрації, до її проблем і труднощів, належать англійські професора Е. Кедурі, Дж. Гейнсборо, Дж. Кім-че та американський учений-сходознавець Д. Віль-нер.

Із 70-х – 90-х рр. ХХ ст. стали з’являтися роботи, в яких критикується політика Ліги Націй і Великобританії в Палестині в 20-і рр. ХХ ст., які, судячи з офіційних британських заяв, тяжіли до проведення “збалансованої” політики у відношенні арабської та єврейської громад.

У працях цих авторів піддається критиці політика Великобританії в підмандатній Палестині, спрямована на створення “єврейського національного осередку” в Палестині. У книгах Д. А. Чартерса, Д. Вейнса та ряду інших американських учених робиться спроба проаналізувати трансформацію англо-арабських, англо-єврейських і, що особливо цікаво, арабо-єврейських відносин у Палестині в період мандата.

Концепція співіснування в Палестині двох народів — арабського та єврейського має порівняно мало прихильників серед західних, арабських та ізраїльських авторів. Серед них найбільш відомі палестинські історикі Е. Тума, І. Магнес та учений-філософ М. Бубер.

У роботі використовувалися мемуари та наукові дослідження, написані очевидцями подій, що проходили в підмандатній Палестині. Серед цього кола джерел варто виділити книгу А.Хеймсона, який обіймав кілька років посаду голови імміграційного департаменту при уряді Палестини. Його книга містить величезний фактичний матеріал з історії Палестини та в основному об’єктивно оцінює події в Палестині. Перу Н.Бентвича, якій обіймав у свій час високу посаду в британській адміністрації Палестини, належить кілька книг із історії Палестини в період мандата, з них особливу увагу, на наш погляд, необхідно приділити його роботі “Мандатні мемуари, 1918–1948”. Вона написана з відверто про-сіоністських позицій, однак, завдяки наявності фактичного матеріалу, становить великий інтерес для вивчення історії Палестини у період мандата.

Подіям серпня 1929 року в Палестині присвячена книга американця М.Семуеля “Що сталося в Палестині”. Він був очевид-цем антисіоністського повстання палестинських арабів у серпні 1929 року.Інтерес до книги зумовлений тим, що автор дає точну хронологію подій серпня 1929 року в Палестині.

У книгах Х.Вейцмана і Г.Меїр розповідається про політичну діяльність сіоністських лідерів, спрямовану на досягнення цілей сіоністського руху, про те, як складалися англо-єврейські взаємовідносини в Палестині, а також у цілому про теоретичні концепції сіонізму.

Характеризуючи західну й ізраїльську літературу щодо палестинської проблеми, історії Палестини в 10 – 20-і рр. ХХ ст., аналізу політики Ліги Націй і Великобританії в Палестині, необхідно відзначити, що багато публікацій західних авторів заслуговують на найуважніше ставлення та вивчення, тому що в деяких із них міститься цінний фактичний і документальний матеріал, що значно доповнює загальну картину подій; відбиті в них різні точки зору авторів на події в Палестині в розглянутий період, дають можливість для порівняльного аналізу та зіставлення їх з поглядами інших дослідників, зокрема арабських і палестинських.

Історії національно-визвольного руху палестинських арабів у 20 – 40_і рр. ХХ ст. присвячені роботи Йасіна Абд аль-Кадіра, Саліха Масуда й Абу Ясіра, Еміля Туми, С. Хадаві.

До поширених методологічних помилок у дослідженнях із історії Палестини першої половини XX століття необхідно віднести перебільшення, а нерідко й абсолютизацію соціально-класових мотивів поведінки людей і окремих груп у Палестині. Палестина — воістину своєрідна країна. Зрозуміти та правильно оцінити період мандатного управління не можна без урахування її специфіки, її історичних, політичних, суспільних, етно-національ-них, релігійних та інших особливостей.

Разом із тим, незважаючи на свою специфіку, Палестина не може розглядатися ізольовано, поза процесами, що відбувалися в регіоні і світі. Ця країна і географічно, й історично, і духовно – невід’ємна частина всієї близькосхідної духовної та матеріальної єдності.

В другому розділі “Діяльність всесвітньої сіоністської організації за створення єврейського національного осередку в Палестині” доводиться, що проблема Палестини була підготовлена всім ходом подій, як усередині країни, так і на всьому Близькому Сході і стала закономірним наслідком найгостріших національних, релігійних, соціальних протиріч, що склалися.

Наприкінці XIX ст. сіоністи стали домагатися підтримки Великобританії, яка після окупації в 1882 році Єгипту стала розглядати Палестину як найважливішу ланку в системі своїх майбутніх володінь на арабському Сході. У свою чергу, Великобританія мала потребу в союзнику для зміцнення своїх позицій на Близькому Сході, у тому числі і для боротьби за Палестину.

Перша світова війна, що почалася в серпні 1914 року, у якій Туреччина виступила на стороні Німеччини, остаточно переконала Великобританію, що прийшов час зайнятися встановленням англійського контролю над Палестиною. В першому підрозділі другої глави Декларація Бальфура та її вплив на арабсько-єврейські стосунки в Палестині на основі документів і свідчень очевидців найдокладнішим образом розглядаються контакти і переговори відомих діячів сіоністського руху з членами уряду Великобританії, що призвело до появи Декларації Бальфура (2 листопада 1917 року), у якій Великобританія брала на себе зобов’язання на створення в Палестині єврейського національного осередку. З іншого боку у ході Першої світової війни арабам було обіцяно сприяння в утворенні незалежної арабської держави на більшій частині арабських виілаєтів Османської імперії після перемоги країн Антанти. Ця обіцянка мала мету — залучити на сторону Антанти арабське населення Османської ім-перії і містилася в листуванні Верховного комісара Великобританії в Єгипті – Генрі Мак-Магона з правителем Мекки – шерифом Хусейном аль-Хашимі. Діаметрально протилежне тлумачення арабами і англійцями цього листування викликало необхідність найдокладнішого розгляду цієї проблеми.

Емір Фейсал запропонував учасникам Паризької мирної конференції створити комісію для вивчення ситуації у Палестині. Така комісія була створена під керівництвом американських представників Кінга і Крейна. Англійці були проти такої комісії, тому що знали про відношення палестинців до проекту державотворення. Тому вони робили усе від них залежне, щоб зірвати роботу комісії. Комісія Кінга – Крейна у своїй доповіді рекомендувала розглянути питання про американський мандат на Сірію, однак, ці рекомендації не були прийняті до уваги на Паризькій мирній конференції.

У другому підрозділі Стосунки арабських та єврейських громад під час встановлення британського мандату був розглянутий процес переділу “османської спадщини”, що завершився передачею Великобританії Верховною радою Антанти мандата на Палестину 25 квітня 1920 р. на конференції в Сан – Ремо. 24 липня 1922 р. його умови були схвалені Радою Ліги Націй, і 29 вересня 1923 р. мандат офіційно набрав сили. Декларація Бальфура була включена в текст мандата.

Міжнародному співтовариству введення мандатної системи пояснювалося тим, що надати незалежність народам, що проживали на території колишньої Османської імперії, негайно, не є доцільним, тому що ці народи знаходяться на низькому ступені розвитку і не здатні відразу після закінчення світової війни створити і забезпечити роботу державних органів.

Декларація Бальфура вперше була оголошена в Палестині лише в 1920 році після встановлення цивільної адміністрації; до цього вона трималася в секреті (хоча чутки про її існування у Палестині, звичайно, були). Уряд Великобританії вважав, що публікація декларації спричинить масові протести арабів і, можливо, їхню переорієнтацію на країни Потрійного союзу. Таким чином, підтримуючи один одного в питанні передачі мандата на керування Палестиною Великобританії і британський уряд, і ВСО досягли своїх тактичних цілей у Палестині в цей період.

Третій розділ “Політика Ліги Націй і Великобританії, як фактор формування арабо-єврейського збройного протистояння в Палестині” складається із трьох підрозділів. Перший підрозділ Створення та діяльність мандатної адміністрації в Палестині в 20-і роки ХХ ст. присвячений дослідженню встановлення Лігою Націй британської мандатної адміністрації та її діяльності в сфері політики, промисловості та сільського господарства в Палестині в 20-ті роки.

Вища влада в Палестині і палестинська адміністрація знаходилася під контролем Верховного комісара і складалася як з офіційних чиновників, так і з місцевих “кращих арабів і євреїв”. У Палестинській адміністрації Головний секретар контролював усі департаменти, діяльність яких знайшла своє відображення в третій главі поданої роботи, як, утім, і докладний опис адміністративного розподілу Палестини в період мандатного управління.

Усі розпорядження єврейських, арабських чи змішаних місцевих органів (Lосаl Council) підлягали затвердженню Верховним комісаром. Крім того, президентів місцевих рад затверджував Верховний комісар або районний комісар, у випадку, якщо ці ради знаходилися в селах чи містах його району. Ними ж затверджувалися мери та їхні заступники в муніципальних радах. Діяльність місцевих рад регламентувалася законом про місцеві ради 1921 року. Практично щороку в його текст вносилися доповнення.

Другий підрозділ Вплив імміграційної й аграрної політики країни-мандатарія в Палестині на формування збройного протистояння.

На підставі закону про імміграцію 1920 року, Верховний комісар призначав директора і чиновників імміграційного департаменту. В’їзд у Палестину дозволявся британською офіційною владою, що надавала візу від імені уряду Його Величності. Дані мандатної адміністрації, що наводяться в роботі, свідчать про те, що подолати “нелегальну імміграцію” офіційна влада так і не змогла.

У жовтні 1920 року набрав сили закон Британської адміністрації “Про передачу землі”, що вводив у Палестині вільний продаж і покупку землі, при дотриманні однієї умови — усі факти земельних угод повинні були фіксуватися в британських офіційних органах.

Аграрні закони, які були видані британською владою в Палестині сприяли вільному виходу будь-якого фелаха з громади зі своїм земельним наділом. Тим самим британська адміністрація свідомо проводила руйнування багатовікового укладу життя фелахів, а з іншого боку — легалізувала придбання єврейськими фондами і організаціями земель у арабських феодалів.

Відділ колонізації ВСО, потім Єврейський національний фонд чи Єврейське Агент-ство у Палестині покупали та передавали землю в оренду єврейським іммігрантам на наступних умовах: на цій землі повинна була використовуватися праця тільки євреїв, земля не повинна була здаватися в оренду не єврею, єврейське майно не повинно було продаватися чи передаватися в приватне чи тимчасове користування не євреям. В результаті араби втрачали не тільки землю але і право працювати на ній. Це призвело до росту арабо – єврейської ненависті в Палестині, яка підігрівалася лідером палестинського національного руху — муфтієм Єрусалима (1921 р.), президентом Вищої ісламської ради (1922 р.) Аміном аль-Хусейні.

Після I Світової війни палестинський національний рух очолив Арабський палестинський конгрес (АПК). З 1920 по 1928 рік було проведено 7 засідань, де обирався Арабський Виконком, до 1934 року його беззмінно очолював представник одного з найбільших кланів Муса Казим аль-Хусейні. Британська влада прагнула схилити феодальні кола палестинців до співробітництва, час від часу обіцяючи створити місцеві органи самоврядування, надаючи різні пільги найбільшим феодальним кланам. У свою чергу, палестинська верхівка, йдучи на компроміси з мандатною владою, розраховувала домогтися відмовлення англійської влади від їхньої підтримки сіоністського руху. На основі аналізу документів АПК, у цьому підрозділі роботи просліджується діяльність АПК, його склад, взаємини з мандатною адміністрацією і британським урядом у 20-ті рр. ХХ ст. Вимоги АПК до Великобританії зводилися до наступного: негайне припинення єврейської імміграції в Палестину; припинення підтримки Великобританією сіоністського руху; створення в Палестині представницького уряду, що обирається “палестинським народом, який говорить арабською мовою”, при цьому підкреслювався той факт, що “корінні євреї в Палестині говорять теж на арабській”.

Цей набір вимог до країни-мандатарія з боку арабів Палестини, їх офі-ційних органів можна простежити на всьому протязі двадцятих років. І щораз, ці вимоги залишалися без відповіді, чи араби одержували на них негативну відповідь.

3 червня 1922 року англійський уряд опублікував Білу книгу (меморандум Черчілля), де було викладено принципові положення англійської політики в Палестині. У цій заяві відкидалося обвинувачення англійському уряду в тому, що він мав намір створити “винятково єврейську Палестину”.

У Білій книзі 1922 р. уряд Великобританії заявив, що його метою є не державотворення в Палестині, а створення єврейського осередку, підкреслювалося, що саме це мається на увазі в тексті Декларації Бальфура. У Білій книзі гарантувалося забезпечення продовження єврейської імміграції, але її розміри обумовлювалися економічними можливостями Палестини. Крім того, у цьому документі містилася обіцянка утворити в майбутньому парламент, у якому будуть пропорційно представлені всі національні і релігійні групи країни.

З початку 20-х років британський уряд створював комісії, направляв їх у Палестину на досить тривалі терміни, а вони по закінченню своєї роботи, надавали звіти, що докладно обговорювалися в міністерстві колоній, на засіданнях палат громад і лордів, після чого британський уряд публікував тексти звітів комісій і формулював офіційну політику Великобританії в Палестині. Перша комісія, спрямована британським урядом у Палестину у зв’язку з заворушеннями арабів у Яффі в 1921 р. очолювалася Т. Хайкрафтом. Головною економічною причиною заворушень комісією називався Закон про передачу землі у Палестині, опублікований англійською військовою адміністрацією в жовтні 1920 року.

У третьому підрозділі Повстання 1929 року на підмандатній території і його наслідки для міжнародних відносин у Палестині аналізуються причини та наслідки повстання. Представники палестинських феодально-аристократичних кіл розраховували використати виступи арабського населення Палестини як засіб тиску на уряд Великобританії і переконати його членів відмовитися від співробітництва із сіоністським рухом.

В двадцяті роки у Палестині проходила гостра боротьба між двома найстарішими кланами палестинської верхівки — Хусейні і Нашашибі. Їхніми лідерами були: Амін аль-Хусейні і Раджеб Нашашибі. Клан Нашашибі стосовно мандатної адміністрації займав більш лояльну позицію, ніж клан Хусейні, розраховуючи тим самим викликати відповідну підтримку Великобританії. Клан Хусейні, який традиційно займав сильну позицію у ВІР, користувався популярністю серед палестинських селян, клан Нашашибі — серед міських шарів.

Для встановлення причин безладу і розробки заходів для їхнього запобігання в майбутньому англійський уряд направив в Палестину дві слідчі комісії. Наприкінці 1929 – початку 1930 року комісія Сімпсона вивчала економічне становище в Палестині, а комісія Шоу займалася розробкою заходів щодо запобігання в майбутньому збройних заворушень. У їхніх доповідях містився висновок про те, що основна причина напруженості в країні криється в “сіоністській колонізації країни”, що вона викликає відповідні заходи арабського населення Палестини. В доповіді комісії Шоу рекомендувалося заморозити зріст числа єврейських сільськогосподарських поселень, тому що резерви придатних для обробки земель, на думку членів комісії, було вже вичерпано, рекомендувалося “регулювати єврейську імміграцію”. Наявність офіційних документів, що приводяться в огляді джерел, дозволяє досконально простежити діяльність членів цих комісій у Палестині, у які були включені і представники від Арабського Виконкому, Ваад Леумі і ВСО.

Здається, що рекомендації комісії Шоу можна розглядати як спробу збалансувати політику Англії стосовно арабів і євреїв у Палестині.

У жовтні 1930 р. англійський лейбористський уряд опублікував “Білу книгу Пасфілда” (лорд Пасфілд у цей час займав посаду міністра колоній), що базувалася на висновках комісії Сімпсона та проголошувала: 1. Чисельність єврейського населення не повинна перевищувати “економічної ємності” країни; 2. Вільних земель для єврейської колонізації в країні немає, і подальша колонізація може йти лише за рахунок земельних резервів, що вже знаходяться в руках сіоністських організацій; 4. Створення “єврейського національного осередку” не є центральним пунктом мандата на Палестину, і мандатні зобов’язання перед євреями й арабами рівноцінні.

Уряд заявляв про те, що він не має наміру відходити від проведення політики, що передбачає забезпечення інтересів усіх жителів Палестини — євреїв і арабів у повній відповідності з установленими мандатом зобов’язаннями.

Біла книга Пасфілда по суті означала перехід англійського уряду до більш гнучкої політики в Палестині і відмовлення від однобічної орієнтації Великобританії на сіоністський рух. Біла книга Пасфілда з’явилася дуже серйозним відступом від Декларації Бальфура. Наявність достатньої кількості різних документів, приведених в огляді джерел, дозволяє дати аналіз процесам, що відбувалися в палестинському сільському господарстві і промисловості в 20-і р. XX ст.

У ‘‘Висновках’’ узагальнені підсумки проведеного дослідження.

Дисертаційна робота присвячена дослідженню джерел, що дозволяють висвітлити причини і наслідки мандатного управління Палестиною в 20-і р. ХХ ст.. В ній на підставі документів і багатого фактичного матеріалу досліджуються основні тенденції соціально-економічного, суспільно-політичного, ідеологічного й релігійного аспектів політики Ліги Націй і країни-мандатарія в Палестині, всебічно та комплексно досліджуються національ-ні рухи арабів і євреїв Палестини, ситуація всередині і навколо Палестини та наводяться науково-обґрунтовані висновки, оцінки і узагальнення, що становлять інтерес як для фахівців-сходознавців і всіх тих, хто займається вивченням палестинської проблематики, так і для державних практичних відомств при виробленні та здійсненні ними зовнішньополітичного курсу на близькосхідному напрямку.

Ця робота, заповнюючи існуючу прогалину в історії Палестини розглянутого періоду, вводить у науковий обіг спеціальне, комплексне дослідження з проблем, пов’язаних з політикою Великобританії в Палестині під час I Світової війни й мандатним управлінням Палестиною в 20-і р. XX ст.

У політиці Ліги Націй і Великобританії в Палестині напередодні прийняття мандата і у 20-і роки можна виділити кілька етапів, проаналізованих у цій дисертаційній роботі. Після I Світової війни Великобританія, проголосивши в Декларації Бальфура право на роль вищого арбітра в Палестині, змогла добитися згоди Ліги Націй на одержання мандата на Палестину. Декларація Бальфура, у свою чергу, фактично являла собою приклад англійської колоніальної політики “розділяй і пануй”. У Декларації не з’ясовувалося, що малося на увазі під “національним осередком”, Бальфур думав, що це давало можливість Великобританії по-різному тлумачити подібне розпливчасте поняття залежно від ситуації. Отже, треба підкреслити, що декларація Бальфура суттєво вплинула на арабсько-єврейські стосунки в Палестині, радикалізувала ситуацію в регіоні і сприяла активному формуванню збройного протистояння. У відповідності з рішеннями Паризької мирної конференції про введення мандатної системи над арабськими територіями Османської імперії, 25 квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо Верховна рада Антанти передала мандат на Палестину Великобританії. Такий поділ передбачався угодою Сайкс-Піко. В процесі встановлення мандата на Палестину арабська позиція знайшла свій відбиток в рішеннях Загального Сірійського конгресу 1919 р. – Палестина є невід’ємною частиною Сирії. Тому претензії ВСО на створення в Палестині, у відповідності із Декларацією Бальфура „єврейського національного осередку” не мають законної сили і є безпідставними. В свою чергу, ВСО виходила із того, що обіцянки Декларації Бальфура є нічим іншим, як гарантії Великої Британії на створення не просто „єврейського національного осередку”, а єврейської держави в Палестині. Підтримуючи один одного в питанні передачі мандата на управління Палестиною Великобританії, і британський уряд, і ВСО досягли своїх тактичних цілей у Палестині в цей період. Тому з початку 20-х р. ХХ ст. в Палестині починаються збройні сутички між арабами та євреями, які навпаки бачили майбутнє Палестини. Треба підкреслити, що діяльність Всесвітньої сіоністської організації була спрямована на створення єврейської національної держави в Палестині.

Країна-мандатарій своєю аграрною та імміграційною політикою в Палестині сприяла формуванню збройного протистояння. Це проявилося в тому, що мандатарій поставив арабів Палестини під твердий контроль своїх військ, що сприяло знищенню палестинської селянської общини. Англійська влада сприяла згону арабських селян із землі, та переходу земель у власність сіоністських фондів і організацій. Потрібно визнати, що це робилося на законних підставах, маючи на увазі наявність договорів купівлі-продажу землі. Мандатна адміністрація, збільшуючи квоти єврейської імміграції, прагнула мати в Палестині якомога більше так званих „єврейських іммігрантів-капіталістів”. Саме їм британська мандатна адміністрація надавала першочергові квоти на видобуток корисних копалин та промислові підприємства в Палестині. Це сприяло ще більшій напруженості між арабами та євреями. Разом із тим, державні чиновники-араби намагалися триматися осторонь від різного роду анти-єврейських й особливо анти-мандатних демонстрацій і тим більше – сутичок. ВСО розглядала існування мандату як зобов’язання Великою Британією сприяти єврейській імміграції і забезпечення поселення євреїв – центральним завданням англійської адміністрації Палестини.

Серед причин виникнення арабського повстання 1929 р. були прагнення як арабського, так і єврейського народів до незалежності і дотримання прав людини. Крім того, імперська політика британського уряду та мандатної адміністрації базувалася на лавіруванні між цими силами з метою зберегти свій вплив у Палестині. Очоливши повстання серпня 1929 р., арабські націоналісти, побоювалися вести боротьбу безпосередньо проти англійської влади та сподівалися, що анти єврейський рух палестинських арабів змусить британську адміністрацію скоротити сферу впливу євреїв у політичному і економічному житті Палестини. Але мандатарій, прагнучи зберегти закон і порядок у країні, поставив палестинських арабів під твердий контроль британських військ і поліції. Арабський національний рух за своєю структурою не був однорідним. Одні з традиційних лідерів виступали за створення в Палестині теократичної форми правління з подальшим створенням арабського халіфату, інші дотримувалися державотворення із сильним впливом релігії, треті не виключали встановлення в країні монархії. Але усіх їх поєднували традиційні вимоги палестинців, та й практично всіх арабів протягом мандатного управління: припинення єврейської імміграції, скасування Декларації Бальфура, припинення мандата, надання повної незалежності і, головне, загальна ідея “арабського характеру” майбутньої держави в Палестині. Під цими гаслами проходили арабські виступи за розглянутий у роботі період: у 1920, 1921, 1928 – 1929 рр. Запекла боротьба за лідерство в національному русі палестинських арабів із самого початку обумовила роз’єднаність різних кланів, а через це й арабських політичних партій і їхню ворожість одна до одної. Арабо-єврейські сутички в Палестині, що відбувалися протягом мандата були вигідні країні-мандатарію. Так, криваві події 1928 – 1929 років у Єрусалимі, дали англійцям привід для порушення положень мандату – ввести до Палестини регулярні королівські війська і, спираючись на них, виступати арбітром між арабами та євреями.

Отже, Ліга Націй в якості гаранта мандатної системи в Палестині повинна була у відповідності із своєю резолюцією про створення мандатної системи не допустити виникнення арабо-єврейських й арабо-англійських сутичок у 20_і р. ХХ ст. Але забезпечити мир та прогресивний розвиток країни їй не вдалося, і збройне протистояння з новою силою вилилося в арабське повстання 1936 р.

Основні положення дисертаційного дослідження викладено в наступних статтях автора:

1. Політичний сіонізм у пошуках ,,землі обітованої’’ (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) \\ Культура народов Причорноморья. – 2004. – № 52. – С. 7 – 11.

2. Єврейське питання в роки І світової війни // Культура народов Причерноморья. – 2004. – № 54. – С. 293 – 301.

3. Арабо-єврейські протиріччя у Палестині на початку 20-х років ХХ ст.// Культура народов Причерноморья. – 2004. – № 56. – С. 14 – 21.

4. Арабо-єврейська збройна боротьба в Палестині (1929 рік )// Ученые записки Таврического Национального университета. – 2005. – Т. 18 (57). – № 1. – С. 10 – 15.

АНОТАЦІЇ

Батенко Г.В. Виникнення арабо-єврейського конфлікту в Палестині (1897 – 1930). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 — Всесвітня історія. Інститут сходознавства ім.А.Кримського НАН України. Київ, 2006.

У дисертації комплексного проаналізовано коло питань, пов’язаних з історією виникнення арабо-єврейського конфлікту під час мандатного керування Палестини Лігою Націй і Великобританією в 1920-х роках. На основі різноманітних джерел, значна частина яких уперше вводиться в науковий обіг, детально і всебічно досліджуються причини, проблеми мандатного управління Палестиною, виявляються і аналізуються проблеми взаємовідносин мандатної адміністрації, уряду Великобританії, Постійної мандатної комісії з арабською і єврейською громадами Палестини. Особлива увага в роботі приділяється аналізу арабо-єврейських відносин у Палестині.

Ключові слова: мандат, мандатна адміністрація, мандатне керування, араби, євреї.

АННОТАЦИЯ

Батенко А. В. Возникновение арабо-еврейского конфликта в Палестине (1897 – 1930) — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 — всемирная история. Институт востоковедения им. А.Крымского НАН Украины. Киев, 2006.

В диссертации предпринята попытка комплексного исследования вопросов, связанных с историей возникновения арабо-еврейского конфликта во время мандатного управления Палестины Лигой Наций и Великобританией в 1920-х г. ХХ ст. На основе обширного круга источников, значительная часть которых впервые вводится в научный оборот, детально и всесторонне