ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Бурачок Лілія Василівна

УДК 94 (477) 092 “1883/1940”

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ОСИПА НАЗАРУКА (1883–1940 рр.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ-2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Кугутяк Микола Васильович,

директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України,

доктор історичних наук, професор

Реєнт Олександр Петрович,

Інститут історії України НАН України,

заступник директора

кандидат історичних наук

Дядюк Мирослава Степанівна,

Львівська національна бібліотека

імені Василя Стефаника НАН України,

завідувач відділу рукописів

Провідна установа – Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича МОН України (м. Чернівці)

Захист відбудеться “20” лютого 2006 р. об 11.00 год на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.05 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Т.Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Т.Шевченка, 79.

Автореферат розісланий “19” січня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Райківський І.Я

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. За роки української державності наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. дослідниками заповнено певний вакуум в україн-ській історичній науці. Розширено тематику досліджень, повернуто українському народові багато його визначних постатей – науковців, політиків, громадських діячів. Історична персоналістика стала важливим напрямком наукових досліджень сучасності. Саме в цей період з’явилися розвідки, присвячені Михайлу Грушевському, В’ячеславу Липинському, Івану Крип’якевичу, Дмитру Дорошенку, Степану Рудницькому, Михайлу Галущинському, Ісидору Шараневичу, Антону Петрушевичу та ін. Проте чимало забутих імен ще чекають своїх дослідників. Серед них – постать Осипа Назарука, який належить, без сумніву, до найвиз-начніших українських діячів першої половини ХХ століття. Його громадсько-полі-тична діяльність припала на час піднесення національного руху початку ХХ сто-ліття, Першої світової війни й української революції 1917–1920 рр., міжвоєнний період, коли Західна Україна перебувала у складі Другої Речі Посполитої, та поча-ток Другої світової війни. Осип Назарук завжди знаходився в епіцентрі українського громадського й політичного життя, виступав як активний учасник подій, нерідко особисто впливав на їхній перебіг. Відомий політик і громадський діяч Мілена Рудницька дивувалась його розсудливістю, виваженістю та ґрунтовністю у підходах до найрізноманітніших життєвих ситуацій. Як політичний діяч, письменник, публіцист, юрист О.Назарук був непересічною особистістю. Саме політика і публіцистика, на нашу думку, стали його визначальними й основними заняттями, що й спричинило вибір теми даного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено в рамках загальної наукової теми кафедри історії України Прикар-патського національного університету імені Василя Стефаника “Історія суспільно-політичних рухів в Україні у ХІХ–ХХ ст.”.

Метою дисертаційної роботи є об’єктивне дослідження громадсько-політичної діяльності Осипа Назарука в контексті українського суспільно-політичного життя першої половини ХХ ст. Названа мета передбачає розв’язати такі завдання:

- проаналізувати стан наукової розробки теми та джерельну базу дослідження;

- з’ясувати особливості формування світогляду і перші політичні кроки О.Назарука в студентському русі та Українській радикальній партії;

- охарактеризувати його політичну діяльність у роки Першої світової війни;

- проаналізувати державотворчу роботу на Наддніпрянщині і в Галичині у складі урядів Директорії УНР та ЗУНР;

- простежити причини та зміст світоглядної еволюції О.Назарука в еміграції;

- проаналізувати суть державно-політичних поглядів О.Назарука, його полі-тичну діяльність у Західній Україні;

- з’ясувати його роль і місце у спробах українсько-польського порозуміння та консолідації політичних сил краю.

Об’єктом дослідження виступає громадсько-політична діяльність О.Назарука наприкінці ХІХ – в першій половині ХХ ст. в контексті політичних процесів у Західній Україні, Наддніпрянщині, а також у середовищі української еміграції.

Предметом дослідження є формування світогляду О.Назарука та фактори, які впливали на цей процес; основні напрямки громадської, політичної і державотворчої діяльності.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють увесь період життя і діяльності Осипа Назарука: 31 серпня 1883 р. – 31 березня 1940 р. Цілісний хронологічний підхід дає змогу максимально з’ясувати і визначити внесок О.Назарука у громадсько-політичне життя України, окреслити його місце в національній історії.

Територіальні межі охоплюють Західну Україну і Наддніпрянщину першої половини ХХ ст., а також – Німеччину, США і Канаду у міжвоєнний період.

Методологічною основою дисертації слугували принципи наукового пізнання: об’єктивності й історизму, які базуються на пріоритеті документів, що дають змогу всебічно проаналізувати громадську та політичну діяльність О.Назарука.

Дослідження здійснено на основі використання таких методів: історичних (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний), емпірико-теоретичних (аналіз, синтез), загальнонаукових (логічний, абстрагування, узагаль-нення, індукція та дедукція).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській історіографії досліджено громадсько-політичну діяльність О.Назарука – відомого політика, журналіста, письменника – на тлі суспільних процесів у Західній Україні, Наддніпрянщині, в українському еміграційному середовищі Канади і США. У дисертації, зокрема, охарактеризовано діяльність О.Назарука в національному русі галичан на початку ХХ ст. та в роки Першої світової війни; висвітлено його державотворчі кроки в Українській національній раді та уряді ЗУНР, а також у складі уряду Директорії УНР; розкрито внесок у виконання місії “Позички національної оборони” в Канаді та у формуванні клерикально-монархічно-консервативного напрямку в середовищі української еміграції Канади і США, а також (після 1928 р.) у Західній Україні; проаналізовано внесок у спроби консолідувати політичні сили Західної України в 1930-х рр.

Отримали подальший розвиток такі проблеми, як студентський рух у боротьбі за український університет, діяльність політичних партій та організацій як у краї, так і в еміграції, утвердження консервативного напрямку в українській суспільно-політичній думці ХХ ст.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали і висновки ди-сертації можуть бути використані в таких галузях, як науково-дослідницька (при підго-товці фундаментальних праць з історії України), навчальна (у процесі розробки та викла-дання нормативних і спеціальних курсів у вузах), а також у практично-полі-тичній діяльності (для використання політичними партіями, що сповідують консервативну ідеологію).

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження апробовано на всеукраїнських наукових конференціях: “Україна між минулим і майбутнім” (Івано-Франківськ, 2002 р.), ІІІ міжнародній науковій конференції “Західно-Українська Народна Республіка: до 85-річчя утворення” (Івано-Франківськ, 2003 р.), першій та другій міжнародних наукових конференціях “Духовна вісь України: Галичина–Наддніпрянщина–Донеччина” в рамках науково-методологічного проекту “Україна Соборна” (Івано-Франківськ, 2004 р.; Переяслав-Хмельницький, 2005 р.), а також на науково-практичних конференціях у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри історії України та всесвітньої історії, наукових звітних конференціях викладачів і аспірантів Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Публікації. Основні результати дослідження викладені у 7 наукових публікаціях, із них 5 – у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації зумовлена її метою і конкретними завданнями. Вона зорієнтована на логічну послідовність висвітлення проблем, сукупність яких становить цілісний предмет дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків (177 с.), списку використаних джерел та літератури (433 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 208 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, предмет і об’єкт дослідження, хронологічні рамки, територіальні межі, визначено мету, завдання, наукову новизну і практичне значення роботи.

У першому розділі – “Джерела та історіографія проблеми” – розглядається джерельна база і стан дослідження обраної теми.

Джерельну базу дослідження, насамперед, становлять архівні неопубліковані та опубліковані документи і матеріали. До основних належать матеріали і документи, що зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (далі – ЦДІАУЛ). Документи 359 фонду “Назарук Осип (1883–1940), адвокат, журналіст і публіцист, письменник, громадський і політичний діяч” можна умовно поділити на кілька груп. До першої групи належать особисті документи – свідоцтва про народження та освіту, паспорти, посвідчення, медичні книжки, фінансові документи, які дають змогу досліднику уточнити певні епізоди біографії О.Назарука. До другої – можна віднести 43 записні книжки і щоденники, що зберігаються у даному фонді. Він занотовував подробиці щоденного життя загалом і в деталях, зрідка включаючи в них своє бачення подій. Коментував здебільшого політичні події, робив записи візитів та приватних бесід. Третю групу становлять матеріали, що відображають героїчний шлях легіону Українських січових стрільців (УСС). До четвертої групи слід віднести окремі праці з проблем розв’язання українського питання, українсько-польських взаємин: “Україна та Східна Європа”, “Експериментальна політика” та ін. Окремо зберігаються у фонді більше 50 статей, які написані з актуальних проблем політичного та релігійного життя Західної України і Наддніпрянщини в 1917–1939 рр. До п’ятої групи варто віднести епістолярну спадщину О.Назарука. З кореспондентів, з якими найінтенсивніше вів переписку О.Назарук, можна виділити А.Бойчука, С.Лося, П.Скоропадського та його родину, Г.Хомишина, о. І.Чорнодолю. Шосту групу становлять матеріали служ-бової діяльності О.Назарука: як редактора “Нової Зорі” та адвокатської роботи. До сьомої групи доцільно віднести матеріали громадсько-політичної діяльності. Це – протоколи засідань Української Національної Ради ЗУНР, статути, програми і резолюції політичних партій: Української радикальної партії (УРП), Української католицької народної партії (УКНП), Української народної обнови (УНО); документи Гетьманської управи об’єднаних хліборобських та інших класових організацій, групи українських консерватистів у Львові, комісії щодо підготовки Всеукраїнського національного конгресу у Львові, товариства “Скала” у м. Ста-ніславі, виступи на засіданнях їх керівних органів, з’їздах, що дають можливість охарактеризувати політичну еволюцію О.Назарука, його внесок у діяльність окремих політичних сил як у краї, так і в еміграції.

Окрему групу становлять матеріали літературної діяльності. О. Назарук – автор історичних романів, які сам називав “повістями”: “Роксолана”, “Проти орд Джінгісхана”, “Князь Ярослав Осмомисл: історична повість з 12 століття з генеальогічним древом князів Рюрикового роду” та ін.

Цікаві матеріали знаходяться в інших фондах ЦДІАУ у м. Львові. Зокрема, 406 фонд (редакція газети “Нова Зоря”) містить матеріали, що розкривають журналістську діяльність О.Назарука, редакційні “портфелі” газети, а також його погляди на проблеми суспільно-політичного життя Західної України в 1928–1939 рр. Матеріали 201 фонду (Греко-католицька митрополича консисторія) та 358 фонду (Шептицький Андрей – уніатський митрополит) проливають світло на взаємини групи Г.Хомишина (до неї входив О.Назарук) і митрополита А.Шептицького, їхні погляди на організацію клерикальних політичних партій, напрямки діяльності УГКЦ.

Фонди державних архівів Львівської та Івано-Франківської областей (ДАЛО; ДАІФО) дозволяють з’ясувати візію політичної ситуації польськими владними чинниками в Західній Україні наприкінці 1920 – 30-х рр., конкретизувати діяльність Української християнської організації (УХО), Української католицької народної партії (УКНП), Української народної обнови (УНО), вплив на ідеологію та діяльність яких значною мірою мав і О.Назарук.

Важливим джерелом для визначення взаємовідносин між різними політич-ними силами в краї і на еміграції, процесу формування їх платформ, концепцій, зов-ніш-ньополітичних орієнтацій та впливів послужили документи фондів Цент-рального державного архіву вищих органів влади і управління України (м. Київ). Про різноманітні аспекти діяльності екзильного уряду ЗУНР містять інформацію матеріали фонду Диктатора ЗОУНР (ф.2192).

При дослідженні громадсько-політичної діяльності О.Назарука не можна обійтися без використання матеріалів періодичних видань. Насамперед, йдеться про ті газети, в яких він працював: “Громадський голос” (Львів), “Стрілець” (Кам’янець-Подільський–Станіслав), “Український прапор” (Львів), “Січові вісті” (Чикаго), “Америка” (Філадельфія), “Нова Зоря” (Львів–Станіслав). Частина його статей виходила окремими публікаціями у серіях Бібліотека “Стрільця”, Бібліотека “Громадського голосу” та інших періодичних виданнях, накладом багатьох політичних організацій.

Серед опублікованих документів, у першу чергу, використано видання Східно-європейського дослідного інституту ім. В.К.Липинського, в якому знаходимо 147 листів О.Назарука до В.Липинського за редакцією І.Лисяка-Рудницького, зміст яких дозволяє простежити світоглядну еволюцію О.Назарука. Певні епізоди політичної діяльності (студентський рух, підготовка програми УКНП) розкривають матеріали збірника документів “Українська суспільно-політична думка в 20 століт-ті”, упорядковані Т.Гунчаком і Р.Сольчаником. Участь Осипа Назарука у консоліда-ційних процесах у 1930-х роках, погляди на жіночий рух у Західній Україні висвітлено в збірнику, присвяченому Мілені Рудницькій (упорядник М.Дядюк).

Важливим джерелом даного дослідження є багата публіцистична та мемуарна спадщина О.Назарука, опублікована ще за його життя. Для широкого загалу західноукраїнського суспільства він був, насамперед, відомим публіцистом, автором кількох тисяч статей у різних українських і зарубіжних періодичних виданнях.

Цінним джерелом для дослідження громадсько-політичної діяльності О.Назарука є спогади відомих українських діячів: І.Кедрина, Є.Коновальця, І.Крип’я-кевича, В.Кучабського, І.Макуха, А.Чернецького. У них О.Назарука згадують як відомого студентського діяча, політика, вмілого вічевого промовця, фахового адвоката, редактора “Громадського голосу”.

Таким чином, проведений нами пошук із допомогою методів джерелознавчої евристики в установах Національного архівного фонду України, бібліотеках дав змогу виявити оригінальні документи й матеріали, що склали джерельну базу дослідження життя і діяльності Осипа Назарука. Проаналізовані джерела є численними й багатоаспектними, за всіма ознаками репрезентативними, а тому являються основою для пропонованих нами узагальнень і висновків.

У вітчизняній і зарубіжній історичній науці суспільно-політична діяльність О.Назарука є малодослідженою. Окремих спеціальних праць, присвячених цій проблемі, немає. Лише після Другої світової війни громадсько-політична та публіцистична діяльність О.Назарука зацікавили окремих дослідників вітчизняної історії в діаспорі. Першим звернув увагу на спадщину О.Назарука І.Лисяк-Рудницький, який зосередився на дослідженні феномена відродження і становлення української нації ХІХ–ХХ ст., простежив еволюцію української суспільно-політичної думки, розкриваючи державотворчі ідеї визначних діячів – В.Ли-пинського, С.Томашівського, О.Назарука.

Інший діаспорний дослідник – В.Верига, підсумувавши свої розвідки у праці “Визвольні змагання в Україні 1914–1923 рр.” (Львів, 1998), лише згадує О.Назарука як члена Загальної Української Ради у Відні та делегації уряду ЗУНР на переговорах із Директорією у червні 1919 р. Аналізуючи революційні події на Наддніпрянщині 1918–1919 рр., автор часто послуговується працею О.Назарука “Рік на Великій Україні”.

Радянські науковці першої половини ХХ ст. у своїх дослідженнях здебільшого оминали особистість О.Назарука з ідеологічних причин. Лише в пропагандистських працях, основною метою яких було викриття “антинародної, контрреволюційної суті клерикалізму і буржуазного націоналізму”, згадували О.Назарука як представника української еліти, що намагалася прищепити робітникам і селянам “любов до Польщі, тобто до буржуазного ладу”.

Після відновлення незалежності України 1991 р. постать О.Назарука зацікавила істориків, політологів, літераторів, журналістів. Найґрунтовніше його діяльність на сьогодні висвітлили М.Швагуляк, М.Дядюк, В.Качкан. М.Швагуляк – один із перших дослідників архіву О.Назарука – проаналізував окремі епізоди його життєвого шляху у статті “Осип Назарук: сторінки біографії”. У його ж статтях “Українські консерватори і справа українсько-польських взаємин 1921–1939 рр.” та “Степан Томашівський і український консерватизм” висвітлено розвиток консервативної ідеї в Україні та взаємини між С.Томашівським та О.Назаруком. На основі записів, зроблених О.Назаруком, М.Швагуляк проаналізував діяльність Контактного Комітету наприкінці 1930-х рр., участь у ньому самого О.Назарука як представника УНО.

Сучасна дослідниця М.Дядюк проаналізувала взаємини двох визначних історичних постатей – В.Липинського й О.Назарука. У багатьох аспектах авторці вдалося деталізувати й доповнити невідомі факти за допомогою документальної спадщини, що збереглася у фондах ЦДІАУЛ. Крім цього, дослідниця змогла ширше висвітлити галицький період життя О.Назарука (після 1927 р.), розкрити зв’язки з гетьманським центром у Берліні та гетьманом П.Скоропадським.

В.Качкан розкрив основні етапи життя та діяльності О.Назарука, ґрунтовніше зупинився на аналізі його літературного доробку. На його думку, численні історичні етюди й есеї, оповідання, повісті та романи “розкривають могутнє гілля мистецького древа творчої особистості”.

Загалом постать О.Назарука згадується чи не в кожному дослідженні тих або інших проблем історії України першої половини ХХ ст. Так, В.Потульницький у посібнику “Нариси з української політології”, аналізуючи консервативний напрям, згадує про О.Назарука як репрезентанта консервативної ідеології поряд із В.Липинським, С.Томашівським та В.Кучабським.

На думку С.Гелея, О.Назарук був визначною постаттю в українському консервативному русі. С.Гелей стверджує, що О.Назарук вважав учення В.Липинського утопічним, що не має великих шансів на застосування у реальному житті. На відміну від В.Липинського, який волів працювати з обмеженим колом особистостей, О.Назарук надавав важливого значення пропаганді, якою, на його думку, повинні займатися не лише інтелігенти, але й “пани”.

Варто відзначити монографічне дослідження відомого історика О.Реєнта “Павло Скоропадський”, у якому автор неодноразово згадує про О.Назарука як прихильника гетьманської ідеї у Північній Америці, зокрема відзначає його зусилля, спрямовані на еволюцію “Січей” у бік гетьманського руху. Дослідник проаналізував позицію О.Назарука щодо перспектив гетьманського руху, його організаційних та ідеологічних основ.

Проблему взаємин О.Назарука й гетьманського руху напередодні Другої світової війни дослідила Т.Сидорчук-Потульницька. Авторка проаналізувала деталі розриву О.Назарука з гетьманськими організаціями на початку 1930-х рр. та відновлення їхніх стосунків у 1934 р. у зв’язку з реорганізацією гетьманського руху й опрацюванням статутних документів Союзу гетьманців-державників. Г.Папакін проаналізував неопубліковану переписку О.Назарука з П.Скоропадським, яка відтворює підготовку зустрічі митрополита А.Шептицького з гетьманом у 1938–1939 рр., що не відбулася через трагедію Карпатської України та початок Другої світової війни.

Різних аспектів досліджуваної теми епізодично торкнулися О.Лисенко, М.Литвин, О.Карпенко, М.Кугутяк, В.Марчук, М.Москалюк, О.Єгрешій та деякі інші науковці. Оскільки діяльність О.Назарука не стала предметом їхнього дослідження, увага вчених до його постаті була незначною.

Таким чином, на сучасному етапі громадсько-політична діяльність О.Назарука викликає зацікавлення дослідників. Проте проведений аналіз стану наукової розробки проблеми свідчить, що спеціального висвітлення в українській історичній думці вона не знайшла, а здійснювалась епізодично.

У другому розділі – “Формування суспільно-політичних поглядів. Станов-лення особистості Осипа Назарука (1883–1918 рр.)” – аналізуються його участь у студентському русі та робота в Українській радикальній партії, діяльність у роки Першої світової війни.

Становлення О.Назарука як громадсько-політичного діяча відбувалось у складних і суперечливих умовах перебування Галичини у складі Австро-Угорщини, і, зокрема, полонізаційної політики польської крайової влади.

Нового імпульсу політичним змаганням українців надало влиття в націо-нальний рух нового покоління молоді – учнів старших класів гімназій та студентів. О.Назарук став одним із лідерів молодіжного руху: брав участь у діяльності юнацького відділення Української радикальної партії – драгоманівського гуртка. Такий таємний гурток було засновано і у Золочівській гімназії, де навчався майбутній політик. Саме активна громадська позиція Осипа Назарука щодо захисту прав українських гімназистів та студентів не давала йому можливості складати випускні екзамени в Золочівській гімназії. Він був змушений зробити це у Львові.

Студентські роки життя і, зокрема, активна участь в українському студент-ському русі мали неабияке значення у становленні О.Назарука як громадсько-політичного діяча. У 1902 р. О.Назарук вступив на юридичний факультет до Віденського університету. Саме у Відні у 1904–1905 рр. він очолив товариство української студентської молоді “Січ”. Навчаючись в університеті, О.Назарук глибше ознайомився із працями М.Драгоманова, І.Франка, М.Павлика, К.Маркса, Ф.Енгельса та ін., популярними брошурами українських партій, зацікавився австро-марксизмом, будучи членом соціалістичного просвітнього товариства. І.Франко мав значний вплив на формування світогляду О.Назарука. Останній сам це підтвердив у брошурі “Про Івана Франка”, в якій для молодих селян (членів української радикальної партії) вирішив розповісти детальніше про життєпис Каменяра. Усе це обумовило політичний вибір О.Назарука на користь УРП, в якій перебував із 1904 р. Беручи участь у роботі ХV з’їзду УРП (20–21 листопада 1904 р.), опублікував звіт про нього в “Новому громадському голосі”, де роз’яснив читачам важливість з’їзду, його хід та наслідки, суть дискусійних проблем.

В умовах загострення політичної боротьби навколо парламентської виборчої реформи О.Назарук зробив свої перші публічні кроки як політик. 2 грудня 1906 р. він узяв участь в українському вічі у Львові, скликаному головою українського посольського клубу Ю.Романчуком. О.Назарук гостро критикував діяльність українського посольського клубу, зокрема, голови клубу Ю.Романчука.

Публіцистичний талант О.Назарука проявився повною мірою у “Громадському голосі”. На сторінках газети та у спеціальних брошурах він роз’яснював програмні засади радикальної партії, аналізував суспільне життя.

Попри активну політичну діяльність О.Назарук після закінчення університету пройшов адвокатську практику в адвоката А.Мозлера у м. Монастириську (Терно-пільська обл.) із січня 1909 р. по листопад 1910 р. Опісля проходив однорічну судову практику у Відні, де працював по червень 1912 р. Там у грудні 1911 р. здобув учений ступінь доктора цивільного та церковного права. З червня 1912 р. до серпня 1914 р. він практикував у адвокатській канцелярії Євгена Петрушевича у м. Сколе (нині Львівська обл.).

Початок Першої світової війни пробудив серед українців надії на розв’язання українського питання. Боротьба за українську державність переходила у конкретно-політичну площину. О.Назарук належав до тих, хто відстоював ідею галицького “П’ємонту”. В одній з передвоєнних публікацій підкреслював, що саме в Галичині “важиться доля П’ємонту України”. У перші дні війни він виявився серед тих сотень галичан, які зазнали репресій з боку австрійської влади за надуману “співпрацю з державами Антанти” й опинились у концентраційному таборі “Талергоф”. Після звільнення з табору О.Назарук приєднався до членів Союзу визволення України (СВУ) – безпартійної політичної репрезентації національно-політичних та економіч-них інтересів українського народу в Росії, яка своїм основним політичним посту-латом проголосила державну самостійність і соборність України, виробила кон-цепцію щодо ролі України в європейській політиці.

Як представник СВУ у грудні 1914 р. О.Назарук виїхав до Швеції для інфор-мування громадськості скандинавських країн про становище та національно-полі-тичні змагання українців. Він мав повноваження й на Норвегію, де двічі зустрічався з президентом норвезького стортінгу (парламенту) Й.Ловландом, мініст-ром закор-донних справ Н.Ігленом і обговорював із ними питання війни та ставлення до неї українського народу. У Швеції О.Назарук нав’язав контакти з багатьма полі-ти-ками, вченими, редакціями часописів, розповсюджував видання СВУ. У листах до Пре-зидії СВУ О.Назарук просив надсилати до шведської преси тематичні статті про Україну, окремо про Галичину, Наддніпрянщину, Буковину, Закарпаття, українців в Америці та Приамур’ї, а також достовірний статистичний матеріал про кількість україн-ських кафедр і студентів-українців в університетах, народних шкіл, економічних інституцій, культурно-громадських організацій, часописів, популярних видань тощо.

О.Назарук прагнув консолідації українських національних сил на єдиній платформі. Він був серед тих, хто обстоював утворення інституції, яка б репрезентувала загальнополітичні інтереси українського народу під час війни та координувала діяльність українських політичних організацій без огляду на кордони. Програма Загальної Української Ради (ЗУР) передбачала створення самостійної держави на українських землях під російською займанщиною. Галичина, Буковина та Закарпаття, які перебували у складі Австро-Угорщини, мали бути об’єднані в один край з правами національно-територіальної автономії.

разом із В.Козловським, І.Семакою, В.Темницьким і Л.Цегельським О.Назарук увійшов до секретаріату ЗУР. Крім того, у складі ЗУР було утворено декілька секцій: правно-політичну, економічну, культурну, пресову, еміграційну. Українську бойову управу визнали автономним органом ЗУР і Управою Українських Січових Стрільців. Саме Осипу Назаруку випало стати одним із стрілецьких літописців. У 1915 р. він став шефом “пресової кватири” легіону УСС, одним із головних обов’язків якої було збирання матеріалів і документів з історії стрілецтва. У 1916 р. за кошти СВУ побачила світ книга О.Назарука “Слідами українських січових стрільців”.

Таким чином, на початку ХХ ст. О.Назарук сформувався як політик всеукраїнського масштабу, діяльність якого була спрямована на консолідацію національного руху, пропаганду українського питання на заході Європи. Значний внесок він зробив у справу збирання матеріалів і документів з історії українського січового стрілецтва. У роки Першої світової війни О.Назарук еволюціонує від речника Галичини як П’ємонту України до ідеї соборності України.

У третьому розділі – “Державотворча діяльність Осипа Назарука (1918–1922 рр.)” – охарактеризовані його участь у Листопадовій національно-демократичній революції 1918 р., співпраця з Директорією УНР, а також діяльність у складі екзильного уряду ЗУНР.

Українська революція на Наддніпрянщині та утворення Української Народної Республіки спричинили докорінну зміну політичного становища західноукраїнських земель. О.Назарук, будучи представником УРП, підтримав проголошення Україн-сь-кою Національною Радою західноукраїнської державності 19 жовтня 1918 р. УНРада утворила три делегації: репрезентативну й виконавчу (як тимчасовий уряд) – у Відні, галицьку – у Львові й буковинську – у Чернівцях. Основну роботу щодо організації української влади в республіці у зазначений період проводила галицька делегація УНРади, яка конституювалась на засіданні 27 жовтня 1918 р. під проводом К.Левицького, до якої входив О.Назарук.

Польський політичний провід не примирився з утворенням ЗУНР. Польсько-українська війна, яка розпочалася 1 листопада 1918 р., з усім трагізмом позначилася на розвитку всеукраїнського національно-визвольного руху. 5 листопада 1918 р. О.Назарук виїхав зі Львова до Києва разом із Р.Шухевичем з метою домогтися військової допомоги Гетьмана Української Держави П.Скоропадського.

Після зустрічі з П.Скоропадським, який пообіцяв допомогу, О.Назарук разом із Р.Шухевичем звернувся до Українського Національного Союзу, щоб поінформувати про результати переговорів із гетьманом. Контакти галичан з гетьманом викликали невдоволення лідерів УНС, зокрема В.Винниченка, який звинуватив галицьку делегацію у тому, що вона “завалила українську справу”. Річ у тім, що проти гетьмана, який, на думку Національного Союзу, мав чорносотенно-російську орієнтацію, готувалося повстання, авангардом якого мали бути січові стрільці.

Стрілецька Рада 13 листопада 1918 р. після дискусії вирішила підтримати повстання проти гетьманату, мотивуючи свою ухвалу тим, що січове стрілецтво, хоч походить із Галичини, але зв’язане передовсім з державними інтересами Великої України. Разом із січовими стрільцями О.Назарук підтримав повстання проти гетьманського режиму П.Скоропадського.

Крім переговорів із німцями та частих поїздок на фронт, О.Назарук займався іншими справами, які можна поділити на дві групи. До першої відносилися ті, з якими зверталася до наддніпрянських діячів Начальна Команда УГА, поодинокі галицькі команди, Державний секретаріат ЗУНР, прості галичани. До другої відносилися правничі справи, які О.Назаруку доручала Директорія.

О.Назарук погодився на пропозицію В.Винниченка очолити Головне управління преси і пропаганди на правах окремого міністерства за згодою Стрілецької Ради. На цій посаді Назарук зіткнувся із закидами й докорами політичних партій, але завжди знаходив підтримку у В.Винниченка. Крім того, Директорія дала Назаруку й Остапенку широкі повноваження, доручивши вести переговори з представниками Антанти в Одесі.

Поразки на фронтах та політичні невдачі Директорії морально ослабили січових стрільців. Як район для відпочинку і реорганізації призначила команда січовим стрільцям м. Проскурів. Саме тут О.Назарук разом з Є.Коновальцем і А.Мельником як репрезентанти Стрілецької ради в березні 1919 р. підписали Декларацію Січових Стрільців, в якій ствердили, що січові стрільці продовжують боротьбу за суве-ренність українського народу, за його самостійну державу, що тільки український народ має право вирішувати всі політичні й господарські справи по своїй волі й без усякого втручання чужих сил. У третьому пункті говорилося про підтримку січовими стрільцями діяльності кожного українського уряду, який стоятиме на платформі самостійності Української Народної Республіки.

Крім державно-політичних справ, у роки Української революції О.Назарук займався проблемами збереження духовної спадщини, пам’яток історії та культури. 30 серпня 1919 р. було створено Архівну комісію – “міжвідомчий науково-дорадчий пам’яткоохоронний орган” для підготовки інструкцій з охорони пам’яток старовини і мистецтв, здійснення централізованого керівництва охороною архівів, музеїв, збірок старовинних і мистецьких колекцій, контролю за паперовою фабрикою, очолювану проф. П.Клименком, до складу якої увійшов і О.Назарук.

Після загострення взаємин із Головним отаманом УНР Симоном Петлюрою влітку 1919 р. О.Назарук залишив посаду шефа Головного управління преси й пропаганди і повернувся до Галичини.

Ще будучи в уряді Директорії, навесні 1919 р. О.Назарук цікавився розвитком подій у Галичині. 22–23 березня 1919 р. він узяв участь у крайовому з’їзді Української радикальної партії, який відбувся у Станіславі. Разом із делегатами з’їзду О.Назарук відстоював демократичний шлях розвитку ЗУНР, вимагав прискорення економічних реформ, гостро засуджував усі ухили в бік більшовизму, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, закликав до боротьби за зміцнення української держави, посилення державної, військової і цивільної дисципліни.

О.Назарук як представник Української радикальної партії ввійшов до складу Всеукраїнської Національної Ради в екзилі. Констатуючи стан руїни на українських землях, роз’єднання українських партій, радикали висунули завдання для ново-створеної інституції: бути висловом організованої громадянської опінії української нації; шукати позитивних засобів для здобуття українському народові державної незалежності на всіх його землях.

Однак діяльність Всеукраїнської Національної Ради була короткотривалою. Відчутними ставали розходження галицьких і наддніпрянських політиків. Найчіткіше вони виявилися після того, як члени Президії та Виконавчого комітету О.Греков, О.Макаренко та О.Андрієвський підписали 24 березня 1921 р. Декларацію, в якій, підтверджуючи умови Варшавського договору, східногалицьке питання кваліфікували як внутрішньопольське. Західноукраїнська територіальна група, а з нею й О.Назарук, заявила про свій вихід із Ради.

У розпал дискусій з наддніпрянцями у 1920 р. О.Назарук виконував також важливі доручення уряду ЗУНР в екзилі, зокрема члена делегації уряду на переговорах у Ризі. Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич у Відні видав 26 грудня 1920 р. декрет про призначення О.Назарука уповноваженим у справах преси і пропа-ганди уряду. Як член екзильного уряду ЗУНР О.Назарук розкритикував резолюції з’їзду українського студентства 1–3 липня 1921 р. у Львові, назвавши їх “резолюційним мухомором”. Він був переконаний, що лише після 30–40 років можна брати активну участь у політичному житті. Він був упевнений у тому, що насамперед необхідно здобути фахову освіту і лише після цього братися до практичної політики.

Працюючи на посаді уповноваженого зі справ преси і пропаганди уряду ЗУНР, О.Назарук пропагував ідею відновлення ЗУНР, розв’язання українського питання в цілому. Виступаючи за відновлення діяльності Української Національної Ради, він рішуче критикував позицію соціал-демократів щодо негативної оцінки діяльності президента ЗУНР Є.Петрушевича. Розуміючи критичне фінансове становище уряду ЗУНР, із розумінням прийняв пропозицію виїхати до Північної Америки з метою збору коштів у фонд Національної оборони. У цей період О.Назарук залишався ще прихильником республіканської ідеї, обстоював парламентаризм державного життя в ЗУНР.

У четвертому розділі – “Світоглядна еволюція О.Назарука в еміграції” – ви-світ-люється його робота в місії “Позички національної оборони” в Канаді, ана-лізується еволюція світоглядних орієнтирів під час громадської діяльності у США.

Виконуючи доручення екзильного уряду ЗУНР, О.Назарук, як надзвичайний його представник, улітку 1922 р. виїхав із Відня до Канади для збору “Позички національної оборони”. 2 вересня 1922 р. він прибув до Вінніпега, де знаходилася штаб-квартира представництва ЗУНР у Канаді. Завдяки допомозі українських організацій Канади та українських часописів О.Назаруку й І.Боберському вдалося провести досить активну вічеву акцію з метою збору коштів у містах Вінніпезі, Саскатуні, Торонто, Бечревілі, Мондер, Едмонтоні, Йорктауні. Станом на 14 жовт-ня 1922 р. було зібрано понад 4 тис. доларів.

26–27 жовтня 1922 р. у США (Філадельфія) відбувся Український національний конгрес, який зібрав представників семи центральних організацій: “Українського народного союзу”, “Провидіння”, “Народної помочі”, “Згоди братств”, “Січової організації”, “Ліги горожан” і “Ліги ветеранів”. У своєму виступі на ньому О.Назарук від імені уряду ЗУНР висловив слова подяки делегатам українських організацій за “велику працю, яка в Америці досі доконана, для добра української державності”. За його словами, уряд ЗУНР вважав цей конгрес “мозком українського народу на американській землі”.

Поїздка О.Назарука до США не обмежилася участю у конгресі у Філадель-фії. Він виступив на вічах у Нью-Йорку, Чикаго, на концерті в Брукліні та на зборах голів українських організацій у Пітсбургу. Надзвичайний представник ЗУНР зустрічав усюди найсердечніший прийом із боку українського робітництва та інтелігенції. Як писали українські газети в США і Канаді, він “скрізь впливав на уодностайнення фронту та присмирення роздорів”.

Є.Петрушевич у листі представництву ЗУНР у Канаді 10 липня 1923 р. розпо-ря-дився припинити з 15 серпня 1923 р. “Позичку національної оборони” в Канаді. З цього приводу Осип Назарук написав звернення до українців Канади, в якому сердечно подякував фермерам, робітникам, інтелігенції за допомогу Західній Україні в один із найтяжчих її років і висловив оптимістичну думку про те, що ”старий край ще виб’ється на свободу з лютої неволі, бо поможуть його діти за морем”.

Результати діяльності О.Назарука у Канаді були вражаючими. Незважаючи на стан здоров’я, він об’їхав усі провінції, практично побував у кожному місті, містечку чи селі, де проживав хоча б один українець.

Разом із тим, “канадський період” став часом прийняття О.Назаруком нелегких, проте важливих і доленосних для нього політичних рішень. Перебуваючи у Канаді, він уважно слідкував за політичними подіями в Західній Україні, діяльністю екзильного уряду ЗУНР. У липні-серпні 1923 р. О.Назарук розірвав стосунки з урядом ЗУНР, який на той час уже перебрався до Берліна.

З 25 листопада 1923 р. О.Назарук розпочав працю на посаді редактора “Січових вістей”. Редакторська праця давала можливість О.Назаруку втілити свої політичні задуми, ідеї в діяльність Січової організації. Він брав активну участь у роботі її Головної Екзекутиви. Під його безпосереднім впливом були видані накази щодо просвітньої діяльності, у справі формального ведення зборів і віч, а також щодо тем на січових зборах і вічах. Важливі організаційні положення побудови міцної організації виклав Осип Назарук у серії статей “Організаційний отче наш”.

У розділі аналізується світоглядна еволюція О.Назарука від радикалізму, республіканізму до консерватизму і монархізму. Зазначено, що основними факторами світоглядного зламу були невдачі возвольних змагань 1917–1923 рр., міжпартійна боротьба першої половини 1920-х рр. у Західній України та в українському еміграційному середовищі, релігійне потиріччя у Канаді та США, захоплення ідеями В.Липинського – історика, політичного мислителя, осново-положника й лідера консервативно-монархічного руху. У США він із великим ентузіазмом розпочав роботу по переходу “Січової Організації Українців у Злучених Державах Америки” на гетьманську платформу. У травні 1924 р. “Січі” прийняли новий статут, запропонований О.Назаруком, у якому ліквідовувалася виборність керівництва, вся влада зосереджувалася в руках провідника, П.Скоропадський визнавався законним гетьманом-монархом України. Клерикальні, католицькі нахили в О.Назарука скріпилися, коли він у 1926 р. очолив редакцію католицького органу “Америка” та став прихильником єпископа К.Богачевського. На його думку, гетьманська політична концепція та інтегральний католицизм себе гармонійно доповнювали. Пізніше (у 1936 р.) О.Назарук, згадуючи свій світоглядний злам, напише: “... вернувся до краю зовсім інший чоловік: віруючий в Бога, католик, противник радикалізму і соціалізму, консерватист”.

У п’ятому розділі – “Громадсько-політична діяльність в Західній Україні (1927–1939 рр.)” – досліджується найактивніший період праці О.Назарука, завер-шення його світоглядної еволюції до католицького консерватизму, участь у консо-лідаційних процесах в українському політичному таборі.

Після повернення в серпні 1927 р. у Львів О.Назарук одразу ж включився у суспільне життя краю. Це був період підготовки українського політикуму до виборів у сейм і сенат Польщі, які були призначені на березень 1928 р.

Очоливши із січня 1928 р. редакцію католицького тижневика “Нова Зоря”, О.Назарук постійно консультувався з єпископом Г.Хомишиним із проблем суспільно-політичного життя краю. Крім редакторських обов’язків, він виконував величезний обсяг суто журналістської праці: майже у кожному числі газети друкувалися його статті, нариси, огляди преси, хроніка подій тощо.

Як і С.Томашівський, О.Назарук відстоював позиції політичної консолідації консерваторів і перетворення їх на впливову силу, яка б ефективно протидіяла експансії комунізму на західноукраїнських землях та успішно конкурувала з україн-ськими ліберальним, соціалістичним і націоналістичним середовищами. Будучи членом Української християнської організації (УХО) з листопада 1927 р., О.Назарук відстоював ідею “реальної політики”. Завдяки впливу його та С.Томашівського у проекті політичної програми УХО вису-валась вимога національно-територіальної автономії українських земель у Польщі.

у 1930 р. О.Назарук виступив одним із засновників Української католицької народної партії (УКНП) (із травня 1932 р. стала називатися Українська народна обнова (УНО). Декларуючи громадянську лояльність щодо польської держави, УКНП вимагала надання українським землям під Польщею статусу окремої державно-правної одиниці із забезпеченням її всіма потрібними органами публічної влади: законодавчої, адміністративної, судової, освітньої, господарської і військової. Зосередивши у своїх руках ідеологічну роботу партії, О.Назарук неодноразово підкреслював, що постулат територіальної автономії не означає переходу партії на позиції угодовства.

На зламі 1930-х рр. загострились стосунки О.Назарука з В.Липинським. Останнього не задовольняла клерикальна позиція О.Назарука, він не схвалював клерикально-католицького характеру “Нової Зорі”. Якщо протягом тривалого часу О.Назарук приймав усі критичні зауваження В.Липинського, то від часу перебування у Львові такої беззастережної згоди вже не було.

У середині 1930-х рр. поступово відновилися доброзичливі стосунки між О.Назаруком і членами гетьманського центру та гетьманськими організаціями. О.Назарук у 1934 р., представляючи інтереси УНО, брав участь у спільних зустрічах із членами гетьманської організації в Галичині. Здійснюючи реорганізацію гетьманського руху П.Скоропадський вибрав саме О.Назарука для редагування проектів Статуту і Регламенту Союзу Гетьманців-Державників. Співпраця з гетьманськими організа-ціями тривала аж до