Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Бойко Наталія Василівна

УДК 811.124’04:930.271

ЛАТИНСЬКОМОВНА ІНСКРИПЦІЯ

В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI – ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТЬ

(ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНИЙ АСПЕКТ)

10.02.14 – класичні мови. Окремі індоєвропейські мови

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі загального мовознавства

і класичної філології Інституту філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Миронова Валентина Миколаївна,

доцент кафедри загального мовознавства і класичної філології

Інституту філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Собуцький Михайло Анатолійович,

завідувач кафедри культурології Національного університету

„Києво-Могилянська академія”

кандидат філологічних наук, доцент

Гриценко Світлана Павлівна,

завідувач кафедри латинської мови та культури професійного

спілкування Національного аграрного університету

Провідна установа: Львівський національний університет

імені Івана Франка Міністерства освіти та науки України

Захист відбудеться 18 квітня 2006 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Інституті філології

Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, Київ, бул. Т.Шевченка, 14, к. 63.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці

ім. М.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (м.Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано 16 березня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Гнатюк Л.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Паралельне існування в Україні XVI–XVIII ст. поряд з українською мовою латинськомовної писемної традиції у відповідних сферах суспільного життя є історично обумовленим явищем української культури. Латина традиційно використовувалася в судово-адміністративній системі, була мовою освіти та церковного вжитку. За доби Відродження вона стає мовою науки, освіти та культури тогочасного українського суспільства, пронизуючи наскрізь світське життя і проникаючи в щоденний побут.

Внаслідок постійної взаємодії української, латинської і частково польської мов на території України, особливо на її західних землях, формується специфічний різновид середньовічної „парадної” латини, вживання якої в написах на різноманітних матеріальних об’єктах пояснювалося не стільки практичними, скільки естетичними потребами тодішньої української еліти. Дисертаційне дослідження присвячене виявленню інтерференційних процесів у латинській мові інскрипцій на теренах України ХVІ–ХVІІІ ст., які відбувалися внаслідок взаємодії латинської мови з українською і польською. У дослідженні розкриваються і аналізуються модифікації латинської мови на всіх рівнях її структури.

Питання міжмовної взаємодії розглядалися в працях відомих вітчизняних та зарубіжних вчених – А.Білецького, Л.Блумфілда, У.Вайнрайха, Б.Гавранека, Н.Гаджиєвої, Б.Горнунга, А. Десніцької, Ю.Жлуктенка, А.Мартіне, Г.Пауля, В.Розенцвейга, Н.Романової, С.Семчинського, Б.Серебреннікова та ін. Проблемам морфології й синтаксису середньовічної латини присвячені праці (переважно підручники) зарубіжних учених – Г.Кремаскі, К.Лангоша, П.Леманна, Д.Норберга, Х.Морманна, Д.Дрбоглава. Окремі явища фонетичних, морфологічних і синтаксичних змін у середньовічній латині були предметом ґрунтовного аналізу в роботах дослідників народної або пізньої латини – М.Гуричевої, О.Диннікова та М.Лопатіної, Л.Доровських, Н.Корлетяну, Т.Мауера, О.Реферовської, М.Сеніва, М.Собуцького, М.Тарівердієвої, К.Фосслера. Належну увагу теоретичним проблемам середньовічної латинської мови приділяють сучасні польські науковці-медієвісти – Є.Аксер, К.Вейссенгоф-Брожкова, Д.Гвіза і Е.Юнг-Пальчевскі, К.Мехежиньскі, І.Чарціньскі і В.Сєрадзан та ін.

Окремі аспекти середньовічної лексики латинської мови аналізувалися українськими мовознавцями й істориками (Н.Безбородько, С.Гриценко, Ф.Луцька-Литвяк, Н.Яковенко), а фонетико-орфографічним і морфолого-синтаксичним особливостям саме українського різновиду актової латинської мови XV–XVI ст. присвячені численні роботи В.Миронової.

На жаль, мовні особливості латинськомовних інскрипцій XVI–XVIII ст. на території України взагалі залишилися поза увагою дослідників, частково потрапивши натомість до сфери інтересів епіграфіки. На сьогодні існує лише побіжна їх реєстрація в роботах нумізматичного, сфрагістичного, краєзнавчого або мистецтвознавчого характеру (див. зокрема праці таких дослідників як В.Даркевич, М.Н.Дзєдушицкі, Д.Дрбоглав, М.Котляр, В.Лукомський, Н.Соболева, В.Садок Баранч, Е.Соломонік, М.В.Стенчиньскі, О.Федорова, А.Чоловскі, Т.Шидловскі), де не подається їхня мовно-стилістична характеристика.

Актуальність дослідження латинськомовних інскрипцій ХVІ–ХVІІІ ст. на матеріальних об’єктах в Україні зумовлена, насамперед, відсутністю теоретичних досліджень власне лінгвістичного характеру, в яких предметом аналізу виступав би мовний матеріал інскрипцій ХVІ–ХVІІІ ст. в Україні та відтворювалася б досить цілісна картина функціонування латинської мови в зазначений період.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах загальної наукової теми „Актуальні проблеми філології” (номер державної реєстрації 02 БФ 004-01), що розробляється в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування передумов появи латинськомовних інскрипцій і особливостей їх вживання на матеріальних об’єктах в Україні XVІ–XVІІІ ст., що передбачає їх загальний опис, класифікацію, переклад, лексико-граматичну інтерпретацію та елементи мовно-стилістичного аналізу.

Мета роботи зумовила реалізацію таких завдань:

1) з’ясувати причини і шляхи проникнення латинської мови на українські терени та визначити її роль у суспільному житті України ХVІ-ХVІІІ ст.;

2) виявити зовнішні і внутрішні чинники, що вплинули на специфіку формування особливого різновиду пізньосередньовічної латини на території України ХVІ-ХVІІІ ст.;

3) зібрати і типологізувати тексти пізньосередньовічних латинськомовних інскрипцій, з’ясувавши їх особливості порівняно з написами античного періоду за критеріями місця розташування, часу виникнення, тематикою і власне мовними характеристиками;

4) розглянути тексти інскрипцій як єдину функціонально-стилістичну систему, виявити елементи традиції і новаторства в їх творенні;

5) з’ясувати соціо-культурні передумови феномена сакралізації латинськомовної інскрипції в Україні XVІ–XVІІІ ст. під впливом конфесійних, політичних, освітніх, культурологічних та інших чинників;

6) шляхом суцільного аналізу дібраного текстового матеріалу описати особливості граматики латинськомовних інскрипцій на теренах України XVІ–XVІІІ ст. і порівняти граматику пізньосередньовічної латинської мови, представлену в інскрипціях, з граматичними явищами латинської мови класичного періоду;

7) визначити лексико-граматичні і фонетико-орфографічні особливості латинської мови в текстах інскрипцій, зумовлені взаємодією мов у досліджуваному етнокультурному просторі України.

Враховуючи всю багатозначність досліджуваного матеріалу, автор не ставить перед собою завдання дослідити епіграфічні особливості латинськомовних інскрипцій, а лише обмежується розглядом тих суто мовних питань, що пов’язані з проблемою інтерференції, тобто аналізом лексико-граматичних засобів пізньосередньовічних інскрипцій на різноманітних об’єктах.

Об’єктом дисертаційного дослідження стали латинські написи XVІ–XVІІІ століття, нанесені на матеріальних об’єктах, наявні на території України або збережені переважно в рукописних копіях.

Предметом дослідження є лексико-граматичні, а також фонетико-орфографічні особливості латинської мови, відображеної в інскрипціях ХVІ–ХVІІІ ст. з території України.

Матеріалом для дисертаційного дослідження слугували близько 1000 інскрипцій, представлених:

1) картотекою латинських написів XVІ–XVІІІ ст. з території України, зібраних автором під час польових досліджень у 2003-2005 рр. у семи областях (Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Чернівецькій, Хмельницькій), зокрема в населених пунктах: Бережани, Бучач, Вишневець, Галич, Добромиль, Дубно, Жовква, Збараж, Золочів, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Кривче, Львів, Луцьк, Меджибіж, Мукачеве, Олесько, Острог, Підгірці, Свірж, Скала-Подільська, Скалат, Старокостянтинів, Тернопіль, Ужгород Хотин (надалі наведення зазначених прикладів інскрипцій позначається [A];

2) інскрипціями, наявними в усіх доступних краєзнавчих і мистецтвознавчих роботах польських дослідників ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема: Bar№cz Sadok W. Pami№tki miasta Stanisіawowa. – Lwуw: Ossolineum, 1858 (надалі [PMS]); Bar№cz Sadok W. Pami№tki miasta Їoіkwi. – Lwуw: Piller, 1852 (надалі [PMZ]); Czoіowski A. Dawne zamki і twierdze na Rusi Halickiej // Teka konserwatorska. – Lwуw: Nakі. Koіa C. K. Konserwatorуw, 1892 (надалі [DZ]); Dzieduszycki M.N. Koњciуі katedralny lwowski obrz. іaciсskiego pod wezw. Wniebowziкcia Najњw. Panny. – Lwуw: Nakі. Hoіyсskiego, 1872 (надалі [KKL]); Stкczyсski M.B. Okolice Galicyi. – Lwуw: Nakі. Jabіoсskiego, 1847 (надалі [OG]); Szydіowski T. Dzwony Starodawne z przed r. 1600 na obszarze bylej Galicyi. – Krakуw: Pol. Akad. Umiej., 1922 (надалі [DS]).

Методи дослідження. У дисертаційній роботі використано низку сучасних методів лінгвістичних досліджень, насамперед, описовий метод із застосуванням відповідних прийомів класифікації і систематизації, що дозволило провести аналіз інскрипцій в синхронному зрізі. Зіставний метод застосовано в роботі при з’ясуванні лексико-граматичних особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латини порівняно з латинською мовою класичного періоду. Лінгво-статистична методика застосована при узагальненні і зіставленні кількісних даних, вміщених у таблицях. Прийом компонентного аналізу дозволив проаналізувати компоненти лексичної та словотвірної семантики. Метод культурологічної інтерпретації мовних явищ застосовано при дослідженні функціонування латинської мови як цілісної структури в етнокультурному континуумі Східної Європи.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає у висвітленні низки суттєвих питань лексико-граматичних і фонетико-орфографічних особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латинської мови, представленої текстами інскрипцій XVІ–XVІІІ ст., що може бути основою для розгортання студій з проблематики функціонування латинської мови на теренах України і інших країн в період пізнього Середньовіччя і раннього модерну.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали і висновки дисертації можуть використовуватися мовознавцями, істориками-медієвістами, архівознавцями, культурологами та іншими фахівцями при вивченні латинськомовних пам’яток XVІ–XVІІІ ст., створених на території України, а також у навчальному процесі при читанні курсів і спецкурсів з історії латинської мови, середньовічної латини і епіграфіки студентам філологічних, історичних та культурологічних спеціальностей університетів.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в комплексній інтерпретації текстів латинськомовних інскрипцій XVI – XVIІІ ст. з території України. При цьому було застосовано актуальний для сучасної лінгвістики культурно орієнтований принцип аналізу, який не тільки дозволив уточнити наявні погляди на розвиток пізньосередньовічної латини, а й провести класифікацію інскрипцій за хронологічним, географічним, тематичним критеріями, розкрити передумови виникнення феномена сакралізації матеріальних об’єктів як своєрідного явища української пізньосередньовічної культури, з’ясувати лексико-граматичні і фонетико-орфографічні особливості текстів латинськомовних інскрипцій, зумовлені тісною взаємодією латини, з одного боку, та української і частково польської мов, з другого. Велику увагу приділено проявам і власне мовній реалізації процесу сакралізації матеріальних об’єктів не лише на території України, а й за її межами, а сам процес розглянуто як цілісну систему, яка відображає основні грані світосприйняття і мовно-культурні потреби тогочасного суспільства, обумовлені впливом доби Відродження. Результати цього дослідження суттєво доповнюють відомості з особливостей українського різновиду пізньосередньовічної латини.

Апробація роботи. Основні положення і результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на наукових конференціях і семінарах, зокрема на Всеукраїнській науковій конференції “З ХХ в ХХІ століття”, присвяченій 90-річчю проф. А.Білецького (Київ, 25–26 жовтня 2001 р.); Міжнародній науковій конференції „Наукова спадщина проф. С.В. Семчинського і сучасна філологія” (Київ, травень 2002); Міжнародній науковій конференції “Мова і культура” імені проф. Сергія Бураго (Київ, червень 2002, 2003, 2005 рр.); Міжвузівській науковій конференції молодих учених (Донецьк, 13–14 лютого 2003 р.), щорічних конференціях молодих учених Інституту філології.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені в 5 публікаціях, надрукованих у провідних фахових виданнях. Перелік публікацій наводиться наприкінці автореферату.

Структура і обсяг дисертації. Основна мета і завдання зумовили структуру дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (278 позицій) і додатків. Повний обсяг дисертації складає 218 сторінок, з яких 166 займає основний текст. Текст дисертації містить 3 таблиці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, актуальність проведеного дослідження, визначені основні засади, що зумовили вибір об’єкта і предмета, сформульовано мету, завдання, окреслено матеріал дослідження, методи і прийоми його аналізу та розкрито наукову новизну. Визначено також теоретичне значення і можливість практичного застосування отриманих результатів.

У першому розділі „Культурно-історичні передумови виникнення явища сакралізації матеріальних об’єктів у європейському мовному ареалі” зроблено короткий огляд історії розвитку латинської мови і її ролі в світському і релігійному житті Європи, виділено основні чинники, що вплинули на значне поширення латинськомовних інскрипцій в Україні XVІ–XVІІІ ст.

У першому підрозділі першого розділу „Феномен поширення латинської мови в Європі після падіння Римської імперії” розкриваються питання, пов’язані з функціонуванням латинської мови після втрати державного статусу, коли суттєво змінилися не лише умови життя суспільства, але й умови побутування цієї „мертвої” мови, яка продовжувала, однак, активно використовуватися в церкві, науці, освіті, міжнародних стосунках і відповідно еволюціонувати в процесі її широкого вживання в різних етномовних соціумах. До ІХ ст. скрізь у регіонах поширення латинської мови вживаються нові мови, і латина перестає бути рідною для будь-кого, а здійснений в V ст. латинський переклад Біблії освячує мову перекладу авторитетом Святого Писання.

Повністю інтегрована до суспільної освіти, латина відтоді стає предметом „шляхетним”. Вона є ознакою гуманістичної освіти, а її обмежене вживання призводить до сакралізації. Саме тоді й відбулася зміна в свідомості суспільства щодо ставлення до латини, змінився її статус: знання цієї мови не мало утилітарно-практичного значення, воно стало виключно почесним. Латина позначала приналежність до того класу суспільства, який дозволяв людині витрачати гроші, час і зусилля на вивчення того, що не було корисним жодною мірою ані з професійного погляду, ані з погляду безпосереднього практичного вжитку.

У другому підрозділі першого розділу „Шляхи проникнення та роль латинської мови в суспільному житті України ХVІ-ХVІІІ ст.” іде мова про основні етапи знайомства з латинською мовою в Україні та основні чинники, які цьому сприяли. Знайомство з латинською мовою відбувалося в Україні в декілька етапів, а основними чинниками, які сприяли цьому, були політичні, культурно-релігійні і торговельно-економічні стосунки з європейськими країнами. Мандруючи світом і оселяючись на нових землях, освічені європейці приносили свої звичаї, культуру і, безсумнівно, мову. Але, поряд з рідною мовою, вони продовжували традиційно користуватися латиною. Численні матеріальні знахідки підтверджують думку, що в добу раннього Середньовіччя знайомство з латиною на території України відбувалося на побутовому рівні завдяки різноманітним предметам, прикрашеним латинськомовними інскрипціями. Ці речі були привезені з Заходу, захоплені як трофеї або ж виготовлені на замовлення. Поширенню латинської мови сприяли численні вироби, оздоблені латинськими написами і алегоричними фігурами.

З ХV ст. знання латини починає означати приналежність до вищого класу суспільства і вона набуває функції соціальної диференціації, з її допомогою для обраних відкривається величезна частина спадку античності. Коли ж уживання певної мови виходить за рамки звичного і повсякденного, ця мова набуває статусу мови „священної”. З цього часу можна говорити про застосування латинської мови як мовного засобу сакралізації того чи іншого об’єкта.

У результаті тривалої міжмовної взаємодії на території України в ХVІ – ХVІІІ ст. формується специфічний різновид пізньосередньовічної латини, а з приходом ідей епохи Відродження вона наскрізь пронизує світське життя і починає масово використовуватися з метою зміцнення позицій держави та піднесення престижу як країни загалом, так і окремих шляхетських родів чи навіть осіб, а стара церковна культура поступається місцем культурі світській, в основі якої лежала антична традиція. Вживання ж латинської мови в інскрипціях пояснювалося не стільки практичними потребами, скільки статусом самої мови, яка стала ознакою приналежності до еліти суспільства.

У другому розділі – „Інскрипція як особлива форма існування латини” простежується традиція нанесення на матеріальні об’єкти інскрипцій, основною метою яких спочатку було прагнення донести певну інформацію до оточуючих. З часом виникає усталена форма побудови інскрипцій, основними елементами якої було зазначення імені діючої особи, дати або часового відрізка і змісту дії, що мала місце. Сакральний характер написаного часто підкреслювався зверненням до Бога. Але водночас існували інскрипції суто декоративного характеру. Наприклад, цитати з популярних авторів часто використовувалися як елемент самостійної декоративної композиції в художньому оформленні споруди.

Аналіз, здійснений у першому підрозділі другого розділу „Основні типи класифікацій латинськомовних інскрипцій”, дозволив встановити, що найбільш поширеним різновидом інскрипцій є посмертні, друге місце займають будівельні інскрипції (на честь зведення споруди), за ними ідуть інскрипції глорифікаційні й моралістично-афористичні. Окрему групу становлять інскрипції із зазначенням дати події. Аналіз текстів інскрипцій виявляє збереженість античної традиції структурування тексту напису, яке включає такі основні елементи: 1) ім’я особи, про яку йдеться в написі; 2) зазначення дати події або років життя особи; 3) дієслово на позначення певної звершеної дії („присвятив”, спорудив”, „помер” тощо). До того ж існували стандартні лексичні звороти, а відступи від усталених принципів побудови інскрипцій доволі рідкісні, навіть коли йдеться про великі за обсягом написи, що, крім основних відомостей, містять титули осіб, епітети, які характеризують їхні чесноти, окремі факти з життя, що не стосуються безпосередньо описуваного.

Другий підрозділ другого розділу „Мовно-стилістичні особливості найпоширеніших типів інскрипцій” присвячений аналізу мовно-стилістичних особливостей окремих груп написів. Прагнення слави та посмертної пам’яті призвело до відновлення культу нанесення поховальних написів, які часто виконували функцію органів інформування, призначених для широкого кола читачів, саме до яких часто і звертаються їх автори. І робилися вони не лише pro memoriam, але й ad gloriam. Інскрипція зберігала пам’ять про людину на тривалий час, продовжуючи в такий спосіб її існування і підносячи тим самим її вартість в очах суспільства.

Головна мета нанесення будівельних інскрипцій (написів на честь зведення будівлі) полягала в презентації якомога повнішої інформації про будівлю, а саме про її назву і призначення, замовника або будівельника, дату зведення. Велика кількість будівельних написів зустрічається не лише в містах, а й на периферії, що пояснюється їх надзвичайною пропагандистською спрямованістю, а отже і вагою.

Присвячувальні інскрипції – написи на честь Бога, розташовані, як правило, на храмах, вівтарях або культових предметах, зокрема і принесених у подарунок.

Глорифікаційними інскрипціями традиційно вважають декілька різновидів написів: 1) почесні (tituli honorarii); 2) похвальні (res gestae); 3) елогії (elogium).

У третьому розділі – „Фонетико-орфографічні і лексико-граматичні особливості середньовічних латинськомовних інскрипцій на території України в XVІ–XVІІІ ст.” проведено аналіз лексико-граматичної будови і фонетико-орфографічних особливостей пізньосередньовічної латинської мови інскрипцій українського походження в зіставленні з відповідними категоріями граматичної системи латинської мови класичного періоду і визначено зміни, яких зазнала тогочасна латинська мова під впливом української і частково польської мов.

У першому підрозділі третього розділу „Фонетико-орфографічні особливості латинськомовних інскрипцій XVІ-XVІІІ ст. українського походження” з’ясовано, що для відтворення звуків латинської мови інскрипцій XVІ–XVІІІ ст. використовуються ті самі букви, що й у класичний період. Проте правильність написання як питомих лексем, так і іншомовних слів залежить здебільшого від рівня володіння автора латиною та від того, наскільки сильним був вплив тодішнього правопису польської мови. З певністю можна стверджувати, що букви q, v, x збереглися в тих словах, які не зазнали фонетико-орфографічної полонізації. Натомість вживання літер і їх сполук сz, k, sz, w, z тощо пояснюється стимулюючим впливом польської мови.

Широкого використання набувають букви w, k і j, не характерні для класичної латини. Зазвичай літера k виступає лише графічним варіантом для позначення звука |к|, i часто вживається паралельно з літерою с, а літера w вживається паралельно з v для розрізнення на письмі вимови звуків |в| та |у|: Cosacis [PMZ: 204], Cosaci [А] i Kosacos [PMZ: 208], Kossakowsciana [PMS: 121]; Nitoslawscius [PMS: 74]. Для позначення голосного звука |і| зазвичай вживалася буква і, проте часто можна спостерігати й паралельне використання літери y, яка традиційно писалася лише в словах грецького походження: lacrymas [PMS: 119–122] і lacrimis [PMS: 120–122]; літера j вживалася на позначення звука |і| нескладового: conjunx [PMZ: 206], jaceo [KKL: 24], majora [PMS: 122]. Набуває поширення тенденція, пов’язана з гіперкорекцією літери h, яка з’являється там, де її раніше не було: lethaliter [KKL: 61], lachrymis [PMZ: 205].

Другий підрозділ третього розділу „Морфологічні особливості латинськомовних інскрипцій XVІ-XVІІІ ст. українського походження” присвячений висвітленню змін у морфологічній системі.

Морфологічна система іменника пізньосередньовічної латини інскрипцій не зазнала істотних змін. Проте, трапляються випадки, коли ім’я згадуваної особи, записане відповідно до норм латинської мови, має парадигму відповідної латинської відміни, в той час як прізвище відтворюється польською мовою і залишається морфологічно незмінним: ab Marco et Joanne Sobieski [PMS: 208].

Найпоказовішими змінами в системі прикметника є такі:

1) поширення явища субстантивації прикметників під впливом української мови: Rediit redivivus in oras [A] – „Повернувся воскреслий Христос на землю”;

2) особливістю середньовічних латинськомовних інскрипцій є використання форм вищого або найвищого ступенів замість звичайного як одного з прийомів глорифікації: Quorum exuviae sub hac aera majori extremum resurrectionis diem expectant [KKL: 59] – „Рештки яких чекають воскресіння судного дня в цей великий час”. Посиленню впливу на читача сприяло також застосування прийому градації – нанизування слів з поступово зростаючим ступенем інтенсивності вираженої ознаки: Praeclaris naturae, praeclarioribus animi insignis dotibus [KKL: 30] – „Обдарований надзвичайними рисами вдачі, та ще більшими – душі”;

3) підсилення значення якості прикметника може відбуватися за допомогою або префіксів, або ж аналітично – за допомогою відповідних прислівників: … cui permultis monumentis eximiae liberalitatis relictis [KKL: 31] – „...йому багато пам’ятників звели, бо був він надзвичайно милосердним”;

Слід відзначити також препозицію прикметника до означуваного слова під впливом української мови, для якої такий порядок є нормою: magna genitrix [KKL: 71] – „велика праматір”.

Система займенника характеризується такими інтерференційними змінами:

1) звуження спектра просторових значень вказівних займенників під впливом української мови, яка має спрощену парадигму засобів позначення просторової демонстративності, за схемою: idem, ipse, hic, iste, ille = is; idem = hic; is = hic;

2) під впливом української мови не зазнає імплікації особовий займенник у ролі підмета, який не несе логічного наголосу: Facimus nos ecclesiam hanc [PMZ: 211] – „Збудували ми цей храм”;

3) поширення явища прономіналізації прикметників і дієприкметників dicens (той, що говорить), dictus, a, um (вказаний), praesens (присутній), memoratus, a, um (згаданий), nominatus, a, um (названий) тощо за аналогією до української мови: Edificavit arcem presentem de lapidibus [DZ: 69] – „Збудував цей замок з каменю”;

У системі дієслова латинської мови інскрипцій відбуваються такі морфологічні зміни:

1) зникнення дієслова esse (бути) в аналітичних формах минулого часу під впливом української мови: Optimis artibus moribusque instructus, plurimis legationibus dexterrime functus [KKL: 31] – „Видатний своїми вміннями і вдачею, він численні обов’язки добре виконував”;

2) розширюється група дієслів, які можуть мати допоміжне значення: Mе misit parare Katherina [DS: 34–35] – „Катерина звеліла мене виготовити”;

3) активні дієприкметники набувають значення дієприслівників: In discrimine vitae positus... [KKL: 60] – „Перебуваючи в небезпеці для життя...”;

4) збільшується частота вживання дієслів у perfectum logicum: Campana fusa est [DS: 34–35] – „Дзвін був відлитий”;

Третій підрозділ третього розділу – „Синтаксичні особливості середньовічних латинськомовних інскрипцій XVI-XVIII ст. з території України”. Порушення синтаксису відмінків в українському різновиді середньовічної латини знайшло відображення в заміні безприйменникових конструкцій з іменем прийменниковими, що часто призводило до гіперкоректних утворень. Діапазон значень самих прийменників розширився від конкретних до більш узагальнених. Незважаючи на те, що пізньосередньовічна латинська мова українських інскрипцій XVІ–XVІІІ ст. наслідувала морфолого-синтаксичні функції і форми класичної латини, а рівень володіння латинською мовою авторів був досить високий, семантика латинських прийменниково-відмінкових і відмінкових форм зазнала відчутних змін під впливом української мови. Найхарактернішими є такі зміни:

1) тенденція до вживання прийменникових конструкцій з е (ex) і inter замість Genetivus partitivus: lectissimo ex fratre [PMS: 114] – „Найкращому з братів”, Nunquam inter vivos divosque [KKL: 26–27] – „Жоден з живих і мертвих”;

2) конструкції з прийменниками de, a, ex вживаються в значенні Ablativus originis, які відповідають конструкціям української мови з родовим відмінком імені з прийменником з. Належність людини до певного поселення або походження з якогось роду позначається здебільшого конструкцією з прийменником de, зрідка вживається також ex або a: Grimalia de gente Zamoscius [KKL: 31] – Грималія з роду Замойських; e Pannonia [KKL: 28] – з Паннонії; a Potok [PMS: 103] – з Потоків;

3) набувають особливого поширення додатки, що вводяться прийменником de: De hac urbe bene meritus [KKL: 28] – „Він добре дбав про це місто”.

На синтаксичному рівні спостерігаються такі зміни:

1) переміщення дієслова-присудка в початкову постпозитивну стосовно підмета позицію, що є загальною східнослов’янською рисою, на відміну від класичної латини, для якої була характерна фінальна позиція дієслова-присудка в загальній структурі речення: Luna non dabit lumen suum, nec polus monstrabit viam [PMS: 121] – „Місяць не даруватиме свого світла, зоря не вказуватиме шлях”;

2) еліпсис дієслова-зв’язки за зразком відповідної конструкції української мови: Virtutis praemium honor [А] – „Почесть – нагорода доблесті”;

3) порушення нормативної структури інфінітивних конструкцій: Narrabunt anni sequentes quanta hic Deus operatur per Mаrіаm [KKL: 33] – „Наступні роки збережуть пам’ять про те, що ніби-то Бог зробив це з допомогою Марії” (замість Narrabunt anni sequentes quanta hic Deum operare per Mаrіаm);

На тлі суттєвих позиційних змін у структурі речення латинськомовних інскрипцій, міцний граматичний зв’язок між головним і підрядним реченнями на формальному рівні зберігається, а основні типи підрядних речень, які функціонували в класичній латині, вживаються і в латинськомовних інскрипціях ХVІ–ХVІІІ ст. з території України.

Аналіз лексики латинськомовних інскрипцій українського походження, проведений в четвертому підрозділі третього розділу „Лексичні особливості латинськомовних інскрипцій ХVІ–ХVІІІ ст. з території України” дозволив встановити, що головна роль у появі нових слів та розвитку значень старих була зумовлена, як правило, історичними факторами і новими реаліями життя, а посилення впливу християнської церкви призвело до дальшої розбудови конфесійної терміносистеми. Питома лексика латинської мови і запозичена грецька класичного і пізньоантичного періодів набуває релігійного забарвлення під впливом церковної латини. Так, прикметник beatus, a, um у класичній латинській мові мав питоме значення „щасливий”, „багатий”, „квітучий”, але згодом з’явилося значення „праведний”, „благословенний”; catholicus, a, um – спільний, загальний, отримує нове значення „католицький”, „правовірний”;

Найістотніші зміни втім простежуються в тематичній групі соціально-політичної лексики, в смисловій структурі якої відбувається перерозподіл і спеціалізація значень відповідно до комунікативних потреб і вербалізації нових явищ і понять: palatinus, i m – воєвода (пор. palatinus, i m – царедворець, той, хто був на службі в правителя), dux, ducis m – князь, гетьман (пор. dux, ducis m – вождь); ускладнення соціальної організації суспільства вимагало і усталення складених термінів із dux на позначення відповідних посад: dux magnus – великий князь, dux supremus – великий гетьман, dux campester – польний гетьман. Також окремі прикметники, зазнавши субстантивації, змінюють лексичне значення відповідно до потреб позначення нових реалій: castellanus, a, um – фортифікаційний > castellanus, i m – каштелян, magnificus, a, um – славетний, знаменитий > magnificus, i m – ясновельможний.

Утворення нових слів відбувалося відповідно до наявних моделей за допомогою словотворчих афіксів латинської і давньогрецької мов на базі лексем, успадкованих з латини класичного періоду: за допомогою суфікса іменників жіночого роду -iss(a), продуктивного в середньовічній латині, було утворено, наприклад, іменники haeredissa, ae f – спадкоємиця (від heres, edis m, f – спадкоємець, -иця) та ducissa, ae f – дружина гетьмана, княгиня (від dux, ducis m – вождь).

ВИСНОВКИ

У дослідженні латинськомовних інскрипцій XVІ–XVІІІ ст. українського походження ми мали на меті з’ясувати шляхи проникнення латинської мови на територію України, визначити її роль у суспільному житті країни і з’ясувати соціо-культурні передумови феномена вербальної сакралізації матеріальних об’єктів, з’ясувати граматичні особливості латинської мови інскрипцій зазначеного періоду, а також порівняти граматику пізньосередньовічної латинської мови інскрипцій з граматичними явищами латинської мови класичного періоду. Відповідно до результатів дисертаційного дослідження зроблено такі висновки.

1. Розвиток суспільства відбивається на динаміці змін у мові, отже, розвиток останньої безпосередньо залежить від пізнавально-відображальних і комунікативних потреб соціуму, що в свою чергу визначається його соціо-культурними особливостями, зокрема й конфесійної природи. Рівень матеріального достатку людей, характер їхніх занять, умови проживання, станова приналежність тощо є тими провідними чинниками, які обумовлюють потребу вироблення системи мовних засобів і форм сакралізації різноманітних матеріальних об’єктів у формі інскрипцій. Характер публічних написів на теренах України починає змінюватися, а їх кількість значно зростає з розквітом міського життя і інтенсифікацією соціальної взаємодії громадян, що знаходило своє відбиття в більшому ступені свободи і суспільної ініціативи. Традиція нанесення інскрипцій на матеріальні об’єкти розвивалася в тісному контакті з культурами Західної Європи. Посилення європейської орієнтації України з XVI ст. об’єктивно вело до зростання ролі феномена сакралізації під впливом політичних, освітніх, культурологічних чинників, а завдяки релігійним текстам латина здобуває в усьому християнському світі ту вагу і престиж, яку раніше мали твори класиків античності лише для людей освічених.

2. Латина почала інтенсивно використовуватися в усіх християнських країнах слов’янського світу з метою зміцнення позицій держави і піднесення престижу як країни загалом, так і окремих шляхетських родів чи окремих осіб, а традиційна церковна культура поступається місцем культурі світській, в основі якої лежала антична традиція.

Ідеї епохи європейського Відродження позитивно відбилися на розвитку освіти, науки, архітектури та мистецтва України, яка залежно від історичної доби входила до складу різних державних утворень – Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії. Територіальна суміжність з країнами Центральної та Західної Європи створила сприятливе середовище для засвоєння кращих здобутків європейської культури, саме цей час позначений появою видатних діячів науки і культури українського походження. Під впливом християнської традиції західного обряду почалося швидке поширення латинської освіченості серед досить значної частини населення, особливо його заможних привілейованих верств.

3. За змістом проаналізовані в роботі інскрипції поділяються на такі основні типи: посмертні, будівельні (на честь зведення будівлі), присвячувальні, глорифікаційні, моралістично-афористичні. Окрему групу становлять інскрипції із зазначенням дати події. Як показав аналіз, матеріал дослідження, найбільша кількість латинськомовних інскрипцій, знайдених на території України, припадає на ХVІІ століття, що є характерним не лише для України. Це час виявлення нащадками родів власної генеалогії, меморизація звершених справ та здобутих знань.

Порівняльний аналіз інскрипцій XVІ–XVІІІ ст. українського походження і класичних зразків інскрипцій доби античності засвідчує своєрідне схрещення переважаючих і тепер елементів античної традиції, що виявляється в самій структурі напису, його художньо-стилістичному оформленні, калькуванні усталених виразів і зворотів тощо, з традицією слов’янською, насиченою християнськими реаліями.

4. Зіставний аналіз граматичних особливостей латини, поширеної на українських землях у XVІ–XVІІІ ст. і відображеної в численних інскрипціях, та граматики латинської мови класичного періоду на основі текстових джерел того часу дозволив встановити такі характерні інтерференційні зміни в будові українського різновиду пізньосередньовічної латини як результат впливу української і частково польської мов:

1) фонетико-орфографічні особливості латинськомовних інскрипцій зумовлені рівнем володіння автора латиною та ступенем мовно-культурної полонізації певної території. При запозиченні іншомовних слів впроваджуються окремі нові графеми, що призводить до численних орфографічних змін. Зокрема, під впливом польської мови широкого використання набувають букви w та k, не характерні для класичної латини. Вони вживаються переважно для відтворення власних назв осіб, географічних об’єктів, інших імен, посад тощо. Для позначення голосного звука |і| зазвичай вживалася буква і, проте часто можна спостерігати й паралельне використання літери y, яка традиційно писалася лише в словах грецького походження; на позначення ж звука |і| нескладового все частіше вживається буква j, відсутня в класичному латинському письмі.

Зникнення різниці у вимові довгих і коротких голосних часто призводить до зникнення диграфів або ж до явища фонетико-правописної гіперкорекції, коли диграфи з’являються там, де їх не мало б бути. Інший прояв уніфікації у вимові довгих і коротких голосних – спонтанна взаємозаміна диграфів.

У буквосполученнях ngu, su, які перед наступним голосним вимовляються як |нгв|, |св|, – відповідно до звучання літера u на письмі часто замінюється на v. Набуває поширення тенденція до гіперкорекції букви h і усунення подвоєних приголосних.

У текстах аналізованих інскрипцій автори часто вдаються до вживання літер польського алфавіту, яких не існувало в латинському алфавіті. Більшість власних назв та імен записувалися відповідно до польського звучання власної назви, зокрема за допомогою таких традиційно використовуваних літер польського алфавіту, переважно діакритизованих або диграфів, як №, к, у, і, с, њ, ї, cz, rz, sz, szcz;

2) морфологічна система також характеризується низкою інтерференційних змін.

Найбільш суттєвою морфологічною особливістю в системі іменника є поява невідмінюваних польських власних імен і інших назв поряд з правильною латинською іменною парадигмою, що свідчить про досить високий рівень володіння латиною авторами інскрипцій на тлі браку знань польської мови, достатніх для реалізації їх нормативного вживання.

Система прикметника характеризується такими інтерференційними змінами:

a) вживання форм ступенів порівняння у власній функції набуло в латинськомовних інскрипціях великого поширення через специфіку їх використання. Вживання форм вищого або найвищого ступенів замість звичайного як одного з прийомів глорифікації, особливої шаноби стосовно особи або ж підкреслення значимості певної події чи предмета з метою посилення враження на читача є характерною особливістю середньовічних латинськомовних інскрипцій;

b) поширення явища субстантивації прикметників під впливом української мови.

У морфологічній системі займенника відзначено такі інтерференційні зміни:

a) у середньовічних латинськомовних інскрипціях під впливом української мови, яка має спрощену парадигму засобів позначення просторової демонстративності, відбувається звуження спектра значень вказівних займенників;

b) значне поширення явища прономіналізації прикметників і дієприкметників за аналогією до української мови;

с) під впливом української мови не зазнає імплікації особовий займенник у ролі підмета, який не несе логічного наголосу.

До інтерференційних змін у морфологічній системі дієслова належать:

a) послідовне вживанням дієслів у perfectum logicum, що є наслідком впливу східнослов’янських мов, оскільки perfectum у значені perfectum logicum структурно і семантично відповідає складеному іменному присудку української мови (дієприкметник + дієслово „бути” в формі теперішнього часу);

b) дієприкметники активного стану латинськомовних інскрипцій поступово набувають значення, співвідносного з дієприслівниками української мови, змінюючи синтаксичну функцію означення при другорядних членах речення на функцію обставини при присудку. Функціональній тотожності латинських дієприкметників активного стану з дієприслівниками української мови сприяло вживання їх у класичній латині переважно в предикативній функції замість атрибутивної;

c) характерною особливістю латинськомовних інскрипцій є зникнення дієслова esse (бути) в аналітичних формах минулого часу, що пояснюється частим опущенням цього дієслова в аналогічних конструкціях української мови;

d) значно частіше порівняно із класичною латиною засвідчується вживання герундива в функції означення з відтінком необхідності;

е) в латинськомовних інскрипціях досліджуваного періоду спостерігаємо тенденцію до обмеження вживання часових форм imperfectum, plusqumperfectum, futurum II з одночасним розширенням натомість вживання prаesens, perfectum і imperativus. Вживання часів у дійсному способі відповідає нормам класичної латинської мови, а умовний спосіб найширше представлений формами conjunctivus optativus і conjunctivus іmperativus.

Зазначені інтерференційні зміни дозволяють зробити висновок про формально-функціональну взаємодію двох морфологічних систем у латинсько-українському мовно-культурному континуумі;

3) на синтаксичному рівні відзначено такі характерні зміни:

У прийменниково-відмінковій системі на фоні збереження основних синтаксичних функцій відмінків ці зміни є такими:

a) значно більшого поширення набув прийменник de, розвинувши своє значення і збагатившись новими функціями, що призвело до збільшення кількості додатків, які вводяться цим прийменником;

b) з’явилася тенденція до вживання прийменникових конструкцій з е (ex) і inter замість конструкції з Genetivus partitivus;

c) приналежність людини до певного поселення або походження з певного роду позначається в українському різновиді середньовічної латини іменними конструкціями з прийменником de, зрідка ex, a. Конструкції з цими прийменниками стали вживатися в значенні Ablativus originis;

d) прийменники віддалення de, ex, a, близькі за своїми значеннями, втрачають конкретне просторове значення, набуваючи більш узагальненого, оскільки заміна функцій класичних відмінків прийменниковими сполуками відбувалася разом із змішуванням їхніх значень. Найабстрактнішого значення набуває прийменник de, більш загальним значенням характеризується a, а ex найбільшою мірою зберігає своє часово-просторове значення;

e) прийменниково-відмінкові конструкції з прийменником in часто виступають незалежними від питань куди? і де?, що зумовлюється впливом української мови, де в обох випадках вживається форма місцевого відмінка;

f) в окремих випадках відбувається ускладнення класичної моделі відмінкової конструкції прийменником in або ж має місце його неправильне вживання при змішуванні відмінкових значень.

Структура простого і складного речень латинськомовних інскрипцій характеризується такими інтерференційними явищами:

a) порядок слів у аналізованих реченнях зумовлений ступенем володіння авторами нормативною латинською мовою. Близько половини зафіксованих зразків інскрипцій зберігають порядок, характерний для класичної латини, решта ж відзначається лібералізацією канону, що виявляється, зокрема, і в переміщенні дієслова-присудка з кінцевої синтаксичної позиції в початкову та переході до контактного розташування присудка і підмета під впливом української мови, для якої така топіка була характерною;

b) типовою інтерференційною особливістю простих речень у зазначених інскрипціях є еліпсис дієслова-зв’язки за зразком відповідної конструкції української мови;

c) вплив української мови на