ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

БЕСПАЛОВА ОЛЕНА КОСТЯНТИНІВНА

УДК 821.161.1 – 09 “20”

КРИМСЬКИЙ МАКРОМІФ

У ЖИТТІ ТА ТВОРЧОСТІ В.В. НАБОКОВА

10.01.02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Сімферополь – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Казарін Володимир Павлович, Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського, завідувач кафедри російської та зарубіжної літератури

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Кеба Олександр Володимирович, Кам’янець-Подільский державний університет, професор кафедри зарубіжної літератури та мовознавства, декан факультету іноземної філології;

кандидат філологічних наук, доцент Кочетова Світлана Олександрівна, Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов, завідувач кафедри теорії та історії літератури

Провідна установа:

Полтавський державний педагогічний університет ім.В.Г.Короленка, кафедра зарубіжної літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Полтава

Захист відбудеться “20” березня 2006 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52. 051.05 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

Автореферат розісланий “17” лютого 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Останнім часом у філологічній науці все більше уваги приділяється взаємозв'язку між художнім текстом і відображеним у ньому життєвим простором, що зумовило виникнення понять “геопоетика” та “Х-текст”. Уже існує безліч робіт, присвячених Московському, Петербурзькому, Київському, Пермському, Карельському, Уральському, Італійському текстам у російській літературі. Відносно недавно зроблено спробу виділення Кримського тексту, в результаті чого з’ясовано, що він виник у рамках Таврійського міфу, який, у свою чергу, є південним аналогом або варіантом міфу Петербурзького: “…Петербурзький текст був породжений петербурзьким міфом, Кримський текст – міфом Тавриди. Останній став південним полюсом петербурзького літературного міфу. Відображена в літературі петербурзька міфологія <…> прямо або опосередковано стала однією з найважливіших складових первинної мови Кримського тексту в процесі його народження і генезису” (О.П.Люсий). Базові компоненти Кримського тексту виявляються і при детальному вивченні творчості російського й американського письменника В.В. Набокова (1899-1977).

Актуальність дослідження. Літературна спадщина Набокова є об'єктом пильного наукового інтересу. Численні статті, збірники, монографії вітчизняних і зарубіжних дослідників все частіше висвітлюють той чи інший період творчості письменника (берлінський, паризький, американський, швейцарський). Автори цих робіт справедливо вбачають зв'язок між його біографією і творчою долею. Проте той факт, що на початку свого художницького шляху Набоков досить тривалий час (з листопада 1917 р. – по квітень 1919 р.) жив у Криму, дотепер не знайшов належного осмислення.

Уперше в зарубіжному набоковознавстві на важливість кримського періоду у творчому розвитку Набокова вказав новозеландський дослідник Б. Бойд. Він же виділив деякі особливості розробки “кримської теми” у творах письменника. Услід за ним американські набоковознавці Д.Б. Джонсон і М.Д. Шраєр назвали кримський етап біографії Набокова одним з найважливіших у процесі його творчого становлення. У російськомовному набоковознавстві перебування Набокова в Криму частково висвітлювалося в книгах Н.А.Анастасьєва, О.М. Звєрева, Б. Носика, проте ці відомості мають побіжний характер, трапляються й окремі фактичні неточності. З українських дослідників зазначеній проблемі неодноразово приділяли увагу Г.А. Галіченко, І.І. Петрова, М.В. Карабанова і М.М. Поздняков, які також кваліфікували кримський період як один з найважливіших моментів творчої еволюції Набокова, але обмежувалися лише констатацією цього факту, не намагаючись відтворити повну картину життя і художньої діяльності письменника в Криму. Насправді ж саме тут сформувалися основоположні засади набоковської картини світу, склалися принципово значимі особливості її літературного втілення.

Тому назріла необхідність пильного вивчення творчості Набокова під новим кутом зору, а саме у світлі питань про те, яким чином і якою мірою півтора року інтенсивного творчого й особистого життя Набокова в Криму позначилося на формуванні його письменницької індивідуальності; як події кримської дійсності відображаються в подальшій творчості письменника; чому став можливим постійний “діалог” письменника з Кримом у формі численних то явних, то прихованих алюзій, ремінісценцій, згадок, творчих “повернень”. Актуальність дослідження цієї проблематики не підлягає сумніву, оскільки допомагає з’ясувати джерела і специфіку набоковської системи художнього мислення й аргументовано довести, що в певному розумінні саме “кримська катастрофа” сформувала той образ Набокова-митця, який згодом, десятиріччя за десятиріччям, відкриватиметься читачам.

Архетипичні мотиви й образи, алюзії, відсилання до міфологічних першоджерел і приклади авторської міфотворчості у творах Набокова теж неодноразово привертали увагу дослідників. Зафіксована набоковознавцями (В.П. Старк, А.О. Філімонов) наявність у його творчості “петербурзького міфу” демонструє схильність письменника до міфологічного мислення взагалі і водночас побічно підтверджує наявність у нього “кримського міфу” (згідно з теорією О.П. Люсого). Однак проблему “кримського міфу” як специфічного явища художнього методу Набокова лише позначено. У цьому плані показовими є насамперед роботи кримських учених М.О. Новикової та І.М. Богоявленської, а також американської дослідниці К. Бланк.

Тим часом реальність свідчить, що на кримському матеріалі в Набокова склався навіть не міф, а “макроміф”, без урахування якого неможливо в усій повноті осмислити новаторство й цілеспрямованість його творчого пошуку. Це ще раз підтверджує актуальність дослідження, присвяченого вивченню Криму і як “біографічного факту” в житті Набокова, і як нової міфопоетичної реальності, переробленої і перетвореної його творчою фантазією.

Відомо, що з проблемами неоміфології тісно пов'язані ідеї інтертекстуальності, що міфопоетика літератури ХХ століття являє собою один із проявів інтертекстуальності. Під інтертекстуальністю розуміється “загальна сукупність міжтекстових зв'язків, до складу яких входить не тільки несвідома, автоматична або самодостатня ігрова цитація, але й спрямовані, осмислені, оцінні відсилання до попередніх текстів і літературних фактів” (В.Є. Халізєв). З цього явища виростає поняття інтертексту в широкому значенні терміна як “єдності людської культури, у тому числі і всесвітньої літератури” (А.А.Рубан). У свою чергу, інтертекст неминуче стає “передтекстом будь-якого повторюваного тексту” (В.П. Руднєв), формуючи за допомогою цитат, алюзій, ремінісценцій, міфологем, стилізації, пародіювання тощо новий текст – інтертекст у вузькому значенні слова. Без сумніву, Кримський текст Набокова постає інтертекстом у вузькому розумінні терміна, тобто текстом, націленим на свідомий “діалог” з текстами О.С. Пушкіна, а також Л.М. Толстого, А.П. Чехова, І.О. Буніна, і в той же час є передтекстом його багатьох більш зрілих творів. З’ясування закономірності функціонування Кримського тексту Набокова є актуальним не тільки для набоковознавства як розділу вітчизняної історії літератури, але й для теорії літературознавчої науки, спрямованої на розкриття механізму взаємодії таких явищ, як “архетип”, “міф”, “текст”, “інтертекст”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проводилося згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського в межах теми “Актуальні проблеми історії і теорії російської та зарубіжної літератури” (номер держреєстрації 01. 98U005637).

Метою дисертаційної роботи є вивчення джерел та шляхів формування, змістової сутності, поетики і структурної організації “кримського макроміфу” Набокова як основної системотвірної категорії його прози й поезії.

Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні ставляться такі завдання:

1) виявлення, систематизація, осмислення фактів кримського етапу життя письменника (із залученням архівних матеріалів і періодики тієї пори, мемуарних джерел, автобіографій Набокова та його наукових біографій, складених як вітчизняними, так і зарубіжними авторами);

2) аналіз подальшого творчого відображення і міфологізації біографічних реалій у художніх творах Набокова різних років та в його наукових працях;

3) виділення структурних компонентів “кримського макроміфу” в мистецтві Набокова, осмислення принципів їх взаємодії;

4) визначення природи і характеру інтертекстуальності Кримського тексту Набокова, його співвідношення з “кримським макроміфом”;

5) висвітлення основних способів “кодування” письменником кримського матеріалу на імпліцитному рівні творів різної родової і жанрової природи.

Об'єктом дослідження в дисертації є художня творчість Набокова в цілому, а також його наукові роботи з літературознавства й ентомології. Всебічному осмисленню піддається кримський період життя письменника як початковий етап формування його поетичної манери, а також зародження ідейно-образного змісту і стилю прозаїчних творів.

Предмет дослідження – запропонована в роботі концепція “кримського макроміфу” та його ролі в житті і творчості письменника.

Методи дослідження. Для реалізації поставленої мети і розв’язання сформульованих завдань дисертації використано комплекс літературознавчих методів, основними з яких є біографічний, історико-генетичний, функціональний, порівняльно-типологічний, системний, а також принцип міфопоетичного аналізу авторського тексту. Теоретико-методологічною основою дисертації стали праці з теорії і поетики міфу, дослідження з неоміфології (А.І. Журавльової, Д.Є.Максимова, Є.М. Мелетинського, З.Г. Мінц, М.О. Новикової, А.Є.Нямцу, В.М.Топорова та ін.), а також роботи, присвячені біографії і творчості В.В. Набокова.

Наукова новизна дисертації зумовлена тим, що:

1) вперше детально проаналізовано літературну спадщину Набокова з погляду наявності в ній кримського компонента, який пов'язує воєдино російський та англомовний періоди творчості письменника; встановлено роль цього компонента як основи формування певної оригінальної художньо-семантичної цілісності, міфологічної за своєю природою і функціями;

2) таку цілісність, іменовану в дисертації “кримським макроміфом”, охарактеризовано як унікальну трирівневу систему, що є синтезом авторських міфів про Крим як сакральний центр, освячений перебуванням тут Пушкіна, як “утрачений рай” і як місце “вічного повернення” людини до батьківщини і до самої себе;

3) докладно простежено особливості втілення цього макроміфу в конкретних творах Набокова, у зв'язку з чим багато з них піддано певному переосмисленню; на підставі зробленого аналізу встановлено первинність набоковського “макроміфу” відносно його Кримського тексту, а також доведено, що Кримський текст письменника є одночасно інтертекстом і передтекстом його творів, написаних після еміграції; підтверджено ідею, що “кримський макроміф” є системотвірним чинником усієї творчості Набокова;

4) виявлено високий ступінь автобіографічності кримських подій, відображених у ранній поезії і прозі Набокова, і такий же високий ступінь “кодування” їх у його зрілій творчості, що значно розширює уявлення про специфіку художнього методу В. Сиріна - Набокова.

Теоретичне значення дослідження визначається тим, що в ньому продовжено осмислення продуктивних, проте недостатньо затребуваних сучасною філологією констант – “Кримський текст”, “кримський міф” і “макроміф”, відкритих і введених у науковий обіг літературознавцями ТНУ (І.М. Богоявленською, В.П. Казаріним, О.П.Люсим, М.О. Новиковою, К.В. Черноусовою).

Практичне значення роботи зумовлене можливістю використання її результатів як для подальшого осмислення творчості Набокова в академічній науці і складання нових коментарів до його творів, так і для вивчення у вищих навчальних закладах курсу історії російської та зарубіжної літератури ХХ століття, проведення спецкурсів і спецсемінарів, що стосуються кримської теми у творах письменників різних епох або проблем інтертекстуальності і міфопоетики. Матеріали дослідження можуть бути застосовані в підготовці тематичних екскурсій з краєзнавства, а також у практиці викладання літератури рідного краю в середній школі.

Особистий внесок здобувача. Дисертація і всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи і дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. Основні положення роботи викладено в доповідях, прочитаних на щорічних конференціях професорсько-викладацького складу ТНУ (2000-2005 рр.), на III Кримській Міжнародній науковій конференції “Пілігрими Криму. Осінь – 98” (Сімферополь, 1998), Х Міжнародній науковій конференції “М.О. Волошин – поет і мислитель” (Коктебель, 1999), IХ Кримських Пушкінських Міжнародних Читаннях “Пушкін і Крим” (Гурзуф, 1999), I Міжнародних Набоковських Читаннях (Ялта, Лівадія, 1999), I Кримських Міжнародних Читаннях “Крим і світова література”(Феодосія, 2003), VI Міжнародних Набоковських Читаннях (Севастополь, Батіліман, 2004).

Публікації. З теми дисертації опубліковано 8 робіт, з них 4 – у провідних наукових фахових виданнях України, 4 – у матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, 2 додатків. Обсяг дисертації – 217 сторінок. Список використаних джерел налічує 200 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання роботи, об'єкт і предмет аналізу, охарактеризовано методологічну базу дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Окремо обґрунтовано причини аналізу не тільки художніх творів Набокова, написаних у різні періоди творчості, але й наукових текстів письменника.

Перший розділ дисертації – “Кримський текст В.В. Набокова як відображення кримського міфу” – складається з чотирьох підрозділів. У першому з них – “Історія вивчення “кримської теми” і кримського міфу в сучасному літературознавстві” – простежено розвиток літературознавчої думки, по-перше, у процесі аналізу спадщини Набокова, по-друге, в ході дослідження “кримської теми” і кримського міфу у творчості як цього автора, так і інших письменників, у чиїх творах виявляються ознаки Кримського тексту.

Виділено різні компоненти, на стику яких феномен кримського міфу проявляє себе найбільш яскраво. Поетапно відтворено багатоступінчастий генезис кримського міфу. Зокрема, з’ясовано, що у XVIII – на початку XIX ст. велику роль у формуванні кримського міфу відіграла належність Криму до античності (в історичному плані), і його “південно-східна” ознака (географічна й етнічна). Важливим етапом розвитку кримського міфу стало закріплення в російській літературі міфу про Тавриду, а потім, завдяки відвіданню півострова Пушкіним, виникнення власне “пушкінського” міфу. В середині XIX сторіччя певну роль у кристалізації кримського міфу відіграв міф “севастопольський”, породжений Кримською війною 1853 – 1856 рр. У ХХ ст. становлення кримського міфу завершили інтерпретація Криму як місця розташування художньої колонії, трактування його як центру спілкування і творчості літераторів та художників Срібного століття (волошинський “Дім Поета”). Органічно ввійшли до складу кримського міфу також просторовий “коктебельський”, або “кіммерійський”, міф, створений М. Волошиним у поезії, і, нарешті, “білий” Крим – останній оплот старої Росії, що відходить у небуття.

У підрозділі визначено найчастіше використовувані літературні жанри, у межах яких кримський міф реалізується особливо рельєфно: поема, елегія, ліричний вірш, оповідання, меншою мірою – роман, повість. Констатується, що феномен кримського міфу зумовив виникнення специфічних жанрів. Так, А. Міцкевич для відображення всієї повноти природи Криму, його життя створив цикл сонетів, який не тільки став зразком цього поетичного жанру для російської поезії в цілому, але й заклав традицію “кримських сонетів” у російській літературі. У ХХ ст. О. Грін, спонукуваний любов'ю до кримської екзотики, розробив жанр “феєрії” (“Червоні вітрила”).

Порівняно недавно кримські вчені зробили успішні спроби виділити кримський міф у творчості Набокова (М.О. Новикова, І.М.Богоявленська). Дослідники показали, що його схильність до містифікації й міфологізації проявилася досить рано і властива усій його творчості. Розвиваючи ідеї попередників, дисертант встановлює, що, будучи цілісною структурою, кримський міф в інтерпретації Набокова є поєднанням трьох нерозривно пов'язаних міфопоетичних компонентів. Цим зумовлено використання в дисертації терміна “макроміф” стосовно творів, що так чи інакше торкаються кримської теми.

У підрозділі 1.2. – “Складові “кримського макроміфу” у творах В.В. Набокова” – подано розгорнуту характеристику поняття “кримський макроміф” Набокова як трирівневої міфопоетичної системи, що включає:

1)

2)

3)

Тут же доведено первинність для письменника кримського міфу відносно міфу петербурзького, такого значимого в його спадщині. Саме кримський міф, а не навпаки (всупереч думці О.П. Люсого) викликав появу петербурзького міфу в подальшій творчості Набокова. У віршах “докримського” періоду (юнацька збірка “Стихи”, 1916), написаних безпосередньо в Петербурзі та його околицях, не йдеться про міфопоетичний простір Північної Пальміри, поетична увага Набокова зайнята зовсім іншими “матеріями”: першим коханням, першими розлуками. Петербург слугує лише німим свідком бурхливого роману ліричного героя, нейтральним тлом, на якому ще яскравіше виступає образ героїні – адресата віршів Набокова (“Столице”, “У дворцов Невы я брожу, не рад...”). Потрапивши в “чужий” простір Криму, Набоков кардинально змінює свій погляд на “малу батьківщину”. Він занурюється в “пушкінські орієнталії”, і, починаючи вибудовувати перші рівні “кримського макроміфу”, озирається назад з тугою про втрачене. Остаточно втративши батьківщину, Набоков починає вже свідомо вибудовувати свій петербурзький міф, недарма перші його ознаки виявляються лише у віршах, написаних за кордоном (“Петербург” – 1921 р., “Петербург” – 1922 р., “Петербург” – 1923 р., “Санкт-Петербург” – 1924 р.).

Перший рівень “кримського макроміфу” складає серія мотивів кримської лірики і російської прози Набокова, серед яких – мотив вигнання, мотив “таємної любові”, мотив моря, мотив “свого”/“чужого” берега. У роботі також доведено, що російські оповідання і романи письменника продовжують розвивати другий рівень “кримського макроміфу” – концепцію Криму як “утраченого раю”. Основний мотив творів англомовного періоду – мотив “вічного повернення” – є набоковською інтерпретацією ніцшеанської ідеї циклічного розвитку світу.

У підрозділі 1.3. – “Особливості кримського тексту В.В. Набокова” – запропоновано класифікацію “кримських” творів письменника. “Кримська тема” в його творчості – це багатопланова і складна для вивчення сфера. Кримський текст у художній спадщині Набокова має два різновиди: твори, написані безпосередньо в Криму, і роботи, в яких прямо або опосередковано згадуються кримські реалії чи факти з біографії письменника періоду його перебування на півострові.

До першої групи творів належить рання лірика Набокова, яка частково ввійшла до опублікованих уже за кордоном збірок “Гроздь” (Берлін, 1923) і “Горний путь” (Берлін, 1923). Ця група віршів, у свою чергу, поділяється на дві самостійні підгрупи: вірші на кримську тематику (в основному – пейзажні замальовки), а також вірші, темою яких стають історичні або філософські питання, що цікавлять автора в якийсь конкретний момент життя. Друга група включає всі інші поетичні і прозаїчні твори автора, написані як у російськомовний, так і в англомовний періоди його творчості: вірші, поеми, ранні оповідання, російські романи, зрілі оповідання й англомовні романи. Існує ще один тип творів – наукові праці, які стоять в набоковській творчості окремо, але продовжують кримську тему. Будучи багатогранним і обдарованим у багатьох сферах, Набоков, залишив дослідникам, крім художніх творів, значний науковий матеріал з літературної проблематики (лекції з російської та зарубіжної літератури, критичні есе, літературознавчі статті, тритомний Коментар до ним же перекладеного на англійську мову “Євгенія Онєгіна”), а також низку наукових праць в одній з гілок ентомології – лепідоптерології.

Мотив “повернення” у творах Набокова простежується в контексті творчої традиції письменників першої хвилі еміграції. Погляд на Крим як на своєрідний рубіж, останній оплот і пропущений шанс щасливого буття став загальним місцем у світогляді письменників російського зарубіжжя, незважаючи на їхню приналежність до різних, інколи відверто ворожих письменницьких угруповань. Набоков, який ніколи не входив до жодної з творчих спілок або політичних організацій, також поділяв цей погляд.

У роботі показано, що визначення закономірностей, за якими у творах Набокова функціонує система міф-дійсність, ускладнюється тим, що в поетиці письменника бувальщина і художній вимисел часто переплетені настільки тісно, що практично їх важко відрізнити. Те, що було в реальності, і те, що породжене художньою фантазією автора, являють собою два нерозривні та взаємозумовлені компоненти цієї системи. Все це насамперед стосується кримського географічного і культурно-історичного простору, зображеного на сторінках творів Набокова. Тут цілком реальні кримські топоніми (“Ялта”, “Феодосія”, “Севастополь”, “Бахчисарай” “Ай-Петрі”, “Аю-Даг”) сусідять з прикладами оказіональної топонімії, цілком породженими або зміненими письменницькою фантазією Набокова (“Адреїз”, “Моліньяк”, “Алтин-Даг”, “Татарія” тощо).

У підрозділі 1.4. – “Джерела “кримського макроміфу” В.В. Набокова: Крим у біографії письменника” – за допомогою історико-функціонального і біографічного методів дослідження відновлено образ Криму початку ХХ століття: охарактеризовано “кримське оточення” Набокова; порушено питання про вплив М. Волошина, В.Поля, о. С. Булгакова на формування молодого таланту.

Тут же уточнено кримські заняття Набокова (ентомологічні експедиції, перші спроби в серйозній поезії та перекладацькій діяльності, участь у постановці п'єси А. Шніцлера “Флірт”, експериментальне вивчення метричної системи А. Бєлого), а також дати подій і адреси. Зокрема, доведено, що Набоков не міг жити в севастопольському готелі “Метрополь”, і виявлено іншу останню набоковську адресу – готель Кіста.

Визначено ступінь автобіографічності і відповідності кримських реалій та художньої реальності у творах письменника, а також причини, що спонукали його до створення кримської міфопоетичної моделі.

Другий розділ дисертації – “Крим у творчості В.В. Набокова (В. Сиріна) 1917-го – 1930-х років” – складається з трьох підрозділів. Підрозділ 2.1. – “Кримська лірика В. Сиріна: теми, мотиви, образи” – присвячено дослідженню кримських мотивів у ранній поезії Набокова “гаспринського”, “лівадійського” і “севастопольського” періодів.

Виявлено своєрідність кримської пейзажної лірики Набокова, яка виявляється в синтезі традиції російського пейзажу (філософського, романтичного, символістського) і численних елементів східної поетики (надмірна барвистість метафор і порівнянь, яскрава рельєфність образів).

Визначено основні символи, ключові поняття, найважливіші тропи і прийоми в кримських віршах Набокова. Це дає змогу обґрунтувати твердження про те, що кримська лірика поета – це не прохідний етап його творчості, а передтекст більш пізніх творів, основа для подальшого розвитку багатьох уперше порушених тем, а також матеріал для побудови в зрілих віршах і прозі письменника всіх трьох рівнів “кримського макроміфу”.

У кримській ліриці Набокова серед ключових виділено такі поняття, як “свобода”, “любов”, “щастя”, “ностальгія”, “поетичне покликання”, “Бог”. Найчастіше трапляються такі символічні образи: місяць, зірки, море, береза (як знак півночі, покинутої батьківщини), квітучий мигдаль (як емблема півдня, зокрема Криму). Головні архетипічні мотиви кримської лірики Набокова – це мотиви “вигнання / мандрів”, “двійництва”. Основними темами, які вперше порушені в Криму і які згодом стали “знаковими” в зрілій творчості письменника, є теми дитинства, шахів, метеликів, снів, творчості і творця.

У підрозділі також визначено коло поетів-попередників і сучасників, що прямо вплинули на ранні поетичні спроби Набокова (А.Бєлий, М. Волошин, В. Жуковський, Д. Минаєв, О. Пушкін, О.К.Толстой та ін.).

Підрозділ 2.2. – “Пушкінський міф” у поезії В. Сиріна” – присвячено дослідженню набоковської системи “кримських міфологем”, які є основними компонентами “пушкінського міфу” як першого пласта аналізованого “макроміфу”. Проведено типологічні паралелі з моделями “пушкінського міфу”, створеного А. Голенищевим-Кутузовим, М. Цвєтаєвою, Д. Мережковським та іншими поетами.

Реальність Криму у віршах Набокова по-справжньому пов'язана лише з одним ім'ям вітчизняної літератури – ім'ям Пушкіна, який, не перестаючи бути для письменника генієм російської словесності, під його пером набуває рис або міфологічної постаті – Пана, або стародавнього піїта “міфічних часів”, що благословляє юного Набокова на творчий шлях. Сам Набоков називає Пушкіна “блискучим прикладом вічного вигнанця” і порівнює себе з Пушкіним, подібно до того, як Пушкін порівнює себе з Овідієм, засланим імператором Августом на береги Чорного моря (вірш “До Овідія”). При цьому географічні й історичні паралелі трансформувалися на міфопоетичні. Можливість такого порівняння стимулювала творчий пошук Набокова.

У ранній поезії, присвяченій кримській темі, осібно стоїть поема Набокова “Крым” (1920), що являє собою з певного погляду поетичні мемуари, “надзвичайно компактний путівник-спогад” (О.П.Люсий), присвячений часові, проведеному в Криму. Ця поема перегукується як із творами інших авторів (Пушкін, Мережковський, Цвєтаєва), так і з багатьма пізнішими творами самого Набокова, де текст цієї поеми вільно цитується, варіюється й інтерпретується.

У підрозділі 2.3. – “Крим як “утрачений рай” у ранній прозі В.В. Набокова (романи й оповідання)” – об'єктом вивчення є російська проза письменника, де Крим постає як “метафон” романів та оповідань “сирінського” періоду і де найбільш виразно вибудовується другий рівень “кримського макроміфу” – концепція Криму як “утраченого раю”.

Трактування Криму як раю має давню традицію: і Батюшков, і Пушкін, і інші поети-романтики тієї пори розвивають у своїх творах думку, висловлену літературним “першопрохідцем” півострова П.І.Сумароковим, що Крим – це “…рай на землі і справжній скарб Росії”. У мемуарах П.І. Сумарокова, які суттєво вплинули на створення літературного обличчя Тавриди, “образи міфів стають виразним засобом для більш точного опису кримських визначних пам'яток”, а Крим уявляється “одночасно і реальним, і містичним “першопростором”” (К.В. Черноусова). ХХ століття з його складною, суперечливою і трагічною історією внесло в усталений стереотип Криму важливі корективи: кримський рай стає “втраченим раєм” для сотень тисяч російських вигнанців, і саме цей змінений варіант утверджується в літературі Російського Зарубіжжя як остаточний.

На початку 1920-х рр., уже за кордоном, Набоков звернувся до прози, не залишаючи при цьому віршів. Його перші оповідання, як і найперші вірші, ще мають на собі ознаку учнівства, деякої несамостійності, наслідування і кострубатості. Прозаїчні твори Набокова (В. Сиріна) продовжують розвивати ті теми, яких торкнулася ще його кримська поезія. Цю тематичну наступність Набоков тлумачив як вільне використання в іншому літературному роді ліричних образів, тропів і синтаксичних ходів, уже відпрацьованих у його віршах.

Крим як культурно-історична категорія і міфопоетичний простір не покидає творчості Набокова. Кримські ситуації і топоніми, імена і прізвища людей, зустрінутих письменником на півострові, – усе це формує “метафон” російської прози Набокова (В. Сиріна), що перетікає з твору у твір. Одна з перших і головних тем, що перейшла з поезії Набокова в його прозу, – це тема “ностальгічних спогадів про втрачений рай дитинства і юності з його петербурзькою, дачною і кримською локалізацією” (О.О. Долинін), тобто про той справжній рай, “який дав йому можливість болісно відчути своє пізніше існування як вигнання в значно ширшому, а головне, глибшому значенні, ніж еміграція. Вигнання з раю саме по собі є великою психічною травмою, переживання якої і становить прафабульну основу російськомовних романів Набокова” (В.В. Єрофєєв).

У розділі доведено високий ступінь автобіографічності кримських подій у російських творах письменника і показано, як у російських оповіданнях та романах (починаючи з “Машеньки”) Набоков “зашифровує” все те значне, що є першоосновою його творчих переживань, джерелом світогляду, типу письменницького мислення. Волею автора “зовнішній”, видимий для ока пласт життя перетворюється на “внутрішній”, потайний код усіх його творів. Виділено три способи, за допомогою яких автор робить Крим частиною художньої реальності: побіжні, короткі згадки; докладні, просторові описи; завуальовані, підтекстові посилання. Кримська тема то наростає, то слабшає залежно від творчих потреб письменника. Так, у романі “Машенька” образ Криму є “увертюрою” до всіх подальших романів Набокова: кримських реалій небагато, згадки про Крим короткі й швидкоплинні, але завжди знаменні. Кримська тема проймає роман “Подвиг” наскрізь, а в “Даре” звучить лише в ключові моменти життя героя.

Доведено, що кримська міфопоетична модель Набокова є авторським міфом локального простору, який, на відміну від архаїчних міфів, значною мірою варіативний, досить суб'єктивний, але все ж містить певні структурні та семантичні міфологічні ознаки. Основні з них такі:

1) Набоков створив власну систему “кримських міфологем”, що включають міфологеми героя-поета, зустрічі з Пушкіним, героя у вигнанні;

2) у межах кримського “чужого” простору Набоков поєднав початок XIX і ХХ століть, а архетип мудрого старця парадоксально втілився в постаті юного Пушкіна, який відвідав Крим за сторіччя до Набокова, у так званий “міфічний прачас”;

3) російська поезія і проза Набокова характеризуються наявністю таких архетипів: героя, втіленого в ліричному “я” кримських віршів Набокова і в багатьох центральних персонажах його російської прози (особливо в романі “Подвиг”); поєдинку батька з сином, значно “осучасненого” і трансформованого із ситуації суперництва на союз двох людей, які розуміють і люблять один одного; моря (у ранній поезії і прозі Набокова), що включає цілий комплекс супутніх мотивів (неба, морського дна, морського берега); свого / чужого простору і Півночі та Півдня, які проймають усю поетичну творчість кримської пори; двійника / тіні в більшості творів “сирінського періоду”;

4) одним з основних мотивів ранньої лірики і прози Набокова є авторська інтерпретація архетипу космосу і хаосу, а також раю сущого і раю втраченого як норми і відхилення від неї;

5) митець осмислює багато архетипічних констант людського і природного буття (будинок, дорога, вода, гора, дитинство, любов, смерть тощо).

Третій розділ дисертації – “Крим у творах В.В. Набокова 1940-го – 1970-х років” – складається з двох підрозділів. Підрозділ .1. – “Кримський макроміф” у зрілих романах В.В. Набокова” – присвячений аналізові англомовної романістики автора з погляду її приналежності до російської літератури. Романи цієї пори розглядаються як твори, що продовжують і розвивають сюжетні ходи й комбінації, стилістичні прийоми і змістові варіації, наявні в російських творах автора, тобто трактуються “як факт історії російської словесності”, англійська ж мова Набокова постає “нічим іншим, як інобуттям російського мовлення” (М.Н. Віролайнен). Таким чином, творчість Набокова (російський та англомовний періоди) аналізується як єдине ціле.

Однією із стрижневих тем набоковської прози є прустівська тема “тотального спогаду”, уявного повернення в минуле, спроба відтворення і відродження подій далеких, щасливих днів. Крим не покидає сторінок англомовних творів Набокова, проте, на відміну від російської поезії і прози, в англомовних творах згадується не тільки прямо (романи “Подлинная жизнь Себастьяна Найта”, “Пнин”, “Ада”, “Смотри на арлекинов!”), але й проступає на імпліцитному рівні оповіді (“Под знаком незаконнородженных”, “Пнин”). Визначено ступінь автобіографічності в описі кримських подій англомовних романів Набокова.

У підрозділі виявлено основні компоненти третього рівня “кримського макроміфу”: біполярна “рубіжність” Криму, сприйняття його як “порогу” між Росією і чужиною, концепція Криму як сакрального “центру землі”, де звершується не тільки історія Росії, але й світова історія. Крим у творчості Набокова є образною і змістовою константою.

Автобіографію “Память, говори” в дисертації зараховано до романної прози, обґрунтовано таку її жанрову приналежність та охарактеризовано як підсумковий художній твір, що відображає авторську рецепцію Криму.

Доведено, що, живучи в Америці та Швейцарії й пишучи англійською мовою, Набоков продовжує традиції російської словесності і збагачує американську літературу російськими пейзажами, характерами, темами. Фактом англомовного мистецтва письменник зробив і тему Криму, і тему “вічного повернення” до Росії.

В англомовних творах Набоков відтворює кримські спогади пори своєї юності, подумки переноситься в початок століття, знов і знов повертається до джерел свого творчого шляху, тому так багато згадок про півострів у цих орієнтованих на читача-американця творах. Романи англомовного періоду розробляють третій шар “кримського макроміфу” – ідею про “вічне повернення”, тому завершують структуризацію кримської міфопоетичної моделі Набокова і його творчу еволюцію.

У підрозділі 3.2. – “Крим у наукових працях В.В. Набокова (Ентомологія і літературознавство)” – доводиться, що праці Набокова в цій сфері (лекції з літератури, ентомологічні статті) не можна вважати тільки науковими, оскільки вони є органічним поєднанням художнього та документального начал. Виявлено головну особливість набоковського стилю, де наукове і літературно-художнє зрослися воєдино.

Окремо проаналізовано основну літературознавчу роботу Набокова – Коментар до “Євгенія Онєгіна” Пушкіна – з погляду розвитку в ній елементів “кримського макроміфу”. Набоков залишається вірним собі: він не тільки ілюструє і пояснює історичні та географічні реалії Криму пушкінської епохи, але й принагідно робить відступи, де описує Крим, побачений на власні очі сто років потому. В цілому Коментар Набокова до роману О.С. Пушкіна “Євгеній Онєгін” є унікальним за жанровою природою явищем, де не завжди ясно, коли закінчується наукове коментування і починається самовираження коментатора через пушкінський текст. Таким чином, коментар Набокова до “Євгенія Онєгіна” завершує “пушкінський міф”, що його письменник вибудовував усе життя. Автор знаходить у збігах своєї і Пушкінової доль, навмисно посилених, акцентованих, ту необхідну опору, яка підтримувала його ранні творчі пошуки, зміцнювала шлях письменника у зрілі роки й тріумфально увінчала пізній творчий етап. І саме “кримський мотив”, що звучить в обох долях, став головним джерелом для появи цього пласта “кримського макроміфу” Набокова.

У наукових дослідах Набокова (лекціях з історії російської та зарубіжної літератури, літературознавчих есе, статтях з ентомології) також простежуються риси явної “міфологізації” кримського періоду його біографії.

У Висновках, що завершують дисертаційне дослідження, підсумовано й узагальнено його результати, основними з яких є такі:

1. Є всі підстави визнати безумовну значимість кримського етапу розвитку Набокова для його подальшої творчості. У Криму остаточно оформляється і набуває певного напряму поетичний талант Набокова, уже у творах кримського періоду проступають зачатки багатьох елементів неповторного набоковського художнього методу, тут же закладається фундамент “кримського макроміфу”, що функціонує в усій творчості письменника і поєднує її в єдине ціле (твори російського й англомовного періоду, художні та наукові тексти).

2. У ту пору в юнакові, що цікавиться ентомологією, прокидається справжній учений, праці якого (включаючи і статтю на кримському матеріалі) лепідоптерологи всього світу вважають класикою наукової думки. У Криму Набоков уперше пробує себе в складанні шахових задач, і це згодом стане його другою (після лепідоптери) позалітературною пристрастю, відображеною і в літературних творах (шахові сонети, роман “Защита Лужина”, частково – дебютний англомовний роман “Подлинная жизнь Себастьяна Найта”).

3. Крим у біографії Набокова постає місцем народження письменника В. Сиріна з усією своєрідністю його стилю, поетики, тем і сюжетів. Для автора дуже важливо, щоб і читачі сприймали Крим як сакральне, унікальне місце, відмінне від багатьох інших, цілком профанних місць. Тому Набоков упродовж усього творчого життя, періодично в думках повертаючись до Криму і безперестанно його міфологізуючи, доводив образ півострова до повної відповідності своєму ідеалові.

4. “Кримський макроміф” Набокова є єдиною трирівневою системою, у якій кожний з рівнів невіддільний від інших двох: Крим “пушкінський”, що найбільш яскраво представлений кримською лірикою Набокова і його ранньою прозою, одночасно зумовлює концепцію Криму як “утраченого раю” в російських романах письменника, а трактування Криму як місця і мети “вічного повернення” простежується і в зрілій російській, і в англомовній прозі Набокова.

Разом з тим Набоков малює Крим у реальних формах: запахи, звуки і барви півострова передаються з приголомшливою емоційною точністю, втілюються, “упредметнюються” словом. Важливо й те, що Крим відтворюється у внутрішньому світі романних героїв, у логіці їхньої поведінки, а також проявляється в характері творчого мислення майстра.

5. Міфологізація Криму в мистецтві Набокова відбувається через його “приватизацію”, тобто через перетворення авторською волею у приватний простір (що особливо помітно в його романах і науково-дослідних працях), а також шляхом “ретушування” реального образу (ретушований Крим, безлюдний, мирний край метеликів і любові постає зі сторінок поетичних дослідів Набокова). Міфологізація реальності Криму здійснюється Набоковим за певними правилами, яких він неухильно дотримується: збереження емоційного напруження тієї або іншої події, враження, факту; “клішування” їх з метою вторинного використання, виключення Криму з конкретного “жорсткого” історичного простору і часу.

За кожним із відтворених відчуттів або образів Набоков закріплює певне значення, яке він часто бере з одного твору, щоб зробити частиною іншого, практично не піддаючи переробці. Цим пояснюється значна частина повторів, автоалюзій і автоцитувань у його поезії і прозі, що так чи інакше стосуються Криму. Внаслідок цього прозаїчний варіант Кримського тексту письменника являє собою інтертекст, а поетичний варіант є передтекстом цього інтертексту.

6. Створюючи свій Кримський текст (як ліричний, так і епічний його варіанти), Набоков продовжує лінію Пушкіна, Толстого, Чехова й інших російських митців, до яких він постійно творчо апелює за допомогою явних і прихованих цитат, алюзій та ремінісценцій. Тому твори цих авторів повинні розглядатися як своєрідні передтексти набоковського інтертексту і, відповідно, “макроміфу”.

7. Разом з тим “кримський макроміф” Набокова ніяк не можна назвати частиною Таврійського міфу його попередників. Міфопоетична модель Криму у творчості Набокова – це скоріше особливий виток цього міфу, який за сторіччя, що минуло від пушкінської пори, набув нового історичного, духовного та художнього наповнення. На цьому витку розробки кримського міфу Набоков зближується з літераторами Російського Зарубіжжя, у чиїй творчості Крим осмислюється як утрачений берег зниклої за горизонтом Росії, останній “оплот” колишнього життя, утратою якого закріплюється остаточна розлука з батьківщиною. Водночас Крим – це й місце, з якого починається уявне (у снах, у поезії) повернення вітчизни. Протягом довгого творчого життя Набоков невпинно ускладнював і структурував свою кримську міфопоетичну модель, збагачуючи її все новим психологічним, біографічним, історичним та міфологічним змістом.

8. Головною особливістю кримської лірики Набокова є те, що дистанція між ліричним