Гордієнко Михайло Григорович

УДК 321. 01 (477)

СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В’ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО

Спеціальність 23. 00. 01 - теорія та історія політичної науки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному аграрному університеті.

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент Байрак Іван Романович, Національний аграрний університет, доцент кафедри історії України.

Офіційні опоненти - доктор політичних наук, професор Картунов Олексій Васильович, Інститут економіки, управління та

господарського права, м. Київ, завідувач кафедри

гуманітарних дисциплін;

- кандидат історичних наук, доцент Обушний Микола Іванович, Київський університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політології.

Провідна установа - Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, відділ соціальної філософії, м. Київ.

Захист відбудеться “ 26 “ квітня 1999 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26. 001. 41 в Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитись в Науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “24“ березня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Салтовський О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Динамічний процес радикальної трансформації самих підвалин посткомуністичної життєдіяльності українського суспільства засвідчує, що для його стабільного функціонування відчутно бракує ефективного ідейно-теоретичного підгрунтя. Оскільки політична думка України, генеруючись переважно в персоніфікованому вигляді, досягала вагомих наукових здобутків упродовж другої половини ХІХ і початку ХХ ст., то одним із наріжних каменів українського ренесансу в умовах нинішнього ідеологічного хаосу доцільно використовувати теоретичні судження та державотворчий досвід вітчизняних політологів тієї доби. Серед них провідне місце займає В'ячеслав Липинський (1882-1931), який, проникливо усвідомлюючи величезну загрозу повної асиміляції українського етносу, що несли революційні події 1917–20-х років та соціалістична гегемонія тодішньої еліти, пропонує альтернативну теорію державності – консервативно-монархічну. Визначальні чинники його політичної концепції: авторитетна влада, хліборобсько-селянський потенціал, християнські цінності – залишаються актуальними і для сучасного українського державотворення.

Незважаючи на певну хронологічну віддаленість, дослідження В.Липинського, що формувались в умовах кризової доби, дивовижно перегукуються з громадсько-політичним сьогоденням. Однак, не всі ідеї цього мислителя можна сприймати беззастережно й однозначно. Вони потребують критичної оцінки й адаптації до сучасних умов.

На жаль, в рамках радянської суспільно-політичної науки така постать як Липинський свідомо ігнорувалася, а якщо й згадувалась, то побіжно або виключно в негативному контексті, адже тільки революційно-пролетарську енергію народних мас існуючий більшовицький режим з гордістю називав поступом, консерватизм - зневажливо - реакцією. Тому цілком закономірно, що грунтовне наукове дослідження теоретико-політичної спадщини В.Липинського набуває переломного значення для розвитку новітньої української історіографії і політології, де він, відповідно, був засновником державницького і консервативного напрямків.

Науковий доробок автора "Листів" досліджували у західному світі, де, хоч і мізерними тиражами, але виходили книги і статті вченого, а у Філадельфії (США) створений науковий інститут його імені. За кордоном твори Липинського набули великого поширення, а внесок мислителя у розвиток суспільно-політичної думки – належної оцінки. Як вважає В.Кучабський, найвищого злету український дух дістав у постатях Т.Шевченка, Б.Хмельницького й В.Липинського.

З відродженням української державності до спадщини В.Липинського нарешті отримали доступ і вітчизняні дослідники. Це створює сприятливу нагоду і нагальну потребу залучати його оригінальні ідеї до реальних політичних відносин. Намагаючись відшукати в історії України модель її майбутнього державного ладу, В.Липинський зумів виробити конструктивну доктрину державотворення, яка репрезентує помірковану самостійницьку політику, що базується на власних традиціях.

В рамках політичної концепції Липинського руйнуючому демократичному поступу протистоять власні національні стримуючі сили, здатні реалізувати незалежну державотворчу політику. Враховуючи декларації сучасного політичного істеблішменту України лише на демократичні цінності, що не завжди збігаються з національними інтересами суверенної держави, такі політологічні міркування мислителя залишаються гостро злободенними й в епоху посткомунізму.

Отже, дисертаційне дослідження концепції української державності В.Липинського актуальне не тільки в плані збагачення теоретичної політології, а дає також вагомі раціональні ідеї для існуючої політичної дійсності. Позбавлені довгі роки цієї багатющої скарбниці, ми заходили у безвихідь щодо питань, які давно розробив Липинський і які - при більш пильному аналізі - майже адекватно відповідають проблемам наших днів. Політична концепція В.Липинського, що базується на вірі, релігії та національних традиціях, є універсальною, чинність якої була і залишається в дії за всіх епох.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематики комплексної проблеми “Соціальні аспекти аграрних відносин незалежної України”, яка розробляється колективом кафедри історії України НАУ.

Щоб наблизитися до об'єктивного розуміння політології Липинського, треба грунтовно проаналізувати основні ідеї наукового доробку вченого, докладно визначити поняття і з'ясувати, чи відповідають сформульовані ним ідеологічні засади вимогам часу і потребам нашої нації, для якої були призначені. Саме такі принципи зумовлюють орієнтири при визначенні об'єкту, предмету, головної мети і основних завдань дисертації.

Об'єктом дослідження є теорія української державності В'ячеслава Липинського в історії вітчизняної суспільно-політичної думки.

Предметом дисертаційного дослідження виступають сутність та основні засади концепції української державності В.Липинського, її ідейно-методологічні чинники становлення та еволюції.

Головною метою роботи є всебічний аналіз теоретико-політичної спадщини В.Липинського, що розкриває місце і роль нації та держави в життєдіяльності українського суспільства.

Досягнення мети дисертаційного дослідження здійснюється через вирішення таких основних завдань:

-

- дослідити процес формування концепції політичної еліти, її місця і ролі в державницькій теорії В.Липинського;

- розкрити пріоритетні компоненти "хліборобсько-класократичної" версії національного державотворення В.Липинського, де зосереджено найбільш характерні ідейно-політичні константи його теоретичної спадщини;

- проаналізувати основні ознаки “методів організації” суспільного устрою, та значення демократичних цінностей в рамках політичної доктрини теоретика українського консерватизму;

– простежити соціокультурні засади концепції української державності В.Липинського, використовуючи принцип плюралістичної інтерпретації політичних феноменів;

– здійснити порівняльний аналіз окремих складових державницької теорії В.Липинського з іншими дослідниками аналогічних проблем, для визначення кореляційної залежності в їх концептуальних підходах.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали, перш за все, фундаментальні твори та епістолярно-публіцистична спадщина самого В.Липинського, опубліковані в різні часи як окремими виданнями, так і в часописах "Дзвони", "Поступ", "Політика" та ін. В ході обгрунтування основних проблем цього дослідження використано відповідні архівні документи і матеріали, залучені рідкісні публікації наукових робіт В.Липинського, що зберігаються в бібліотеці української діаспори, а також опрацьовані наявні з даної проблематики літературні джерела Центральної наукової бібліотеки ім. В.І.Вернадського НАН України.

В процесі підготовки та написання дисертаційної роботи автор ознайомився з працями багатьох вітчизняних вчених, які для переконливої аргументації певного культурного, історичного, політичного явища або феномену в тій чи іншій мірі зверталися до ідей В.Липинського, серед них: В.Андрущенко, Є.Бистрицький, І.Бичко, В.Бурлачук, Д.Видрін, О.Забужко, Р.Іванченко, О.Картунов, Ф.Кирилюк, В.Кремень, Б.Кухта, О.Майборода, О.Мироненко, М.Обушний, В.Полохало, М.Попович, В.Потульницький, Ю.Римаренко, О.Салтовський, М.Томенко, П.Шляхтун, О.Шморгун та ін.

Вагому частину джерельної бази дисертації становлять концептуальні ідеї провідних зарубіжних мислителів, починаючи від античних часів і закінчуючи сучасністю: Платон, Аристотель, Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Ш.Монтеск’є, Е.Берк, Й.Гердер, Ф.Гегель, А. де Токвіль, Л.Гумплович, Г.Лебон, Г.Ратценгофер, Ф.Ніцше, Ж.Сорель, В.Парето, Г.Моска, М.Вебер, Х.Ортега-і-Гасет, А.Тойнбі, К.Дойч, Е.Сміт, Ф.Хайек, З.Бжезинський та ін.

Щоб найбільш повно та всебічно висвітлити порушені в цьому дисертаційному дослідженні питання, автор спирається на відповідні праці представників вітчизняної та зарубіжної політичної думки, як названих вище, так і більш повно наведених у списку використаної літератури. При аналізі ключових аспектів політичної концепції Липинського розглядалися точки зору різних дослідників, праці яких торкалися історико-політичного та національно-державного розвитку України. Також з'ясовані основні ідеї тих попередніх поколінь українських вчених, які відображали й оцінювали історичні події та соціально-політичні відносини, за яких жив і творив В.Липинський, а саме: М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Старосольський, В.Винниченко, О.Бочковський, Н.Василенко, Д.Дорошенко, В.Кучабський, Д.Донцов та ін.

Особливу увагу приділено вивченню сучасних політологічних трактувань творчої спадщини В.Липинського. У цьому відношенні багато плідних ідей дають матеріали міжнародної наукової конференції "В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна", яка відбулася 2 - 6 червня 1992 року у Києві, Луцьку і Кременці з нагоди 110 роковин з дня народження вченого. Крім того, вагомі аналітичні розробки різних аспектів наукового доробку Липинського містяться в широкому спектрі сучасних суспільно-політичних видань, зокрема: "Віче", "Генеза", "Молода нація", "Нова політика", "Політична думка", "Політологічні читання", "Розбудова держави", "Сучасність", "Українські проблеми" та ін.

Вивчення джерельної бази з цієї проблематики показує, що теоретична спадщина Липинського в такому ракурсі, який обраний темою даної дисертації, є малодослідженою. Звідси наукова новизна дисертаційної роботи обумовлюється тим, що в ній по суті вперше об'єктом спеціального політологічного аналізу виступає концепція української державності В.Липинського, з’ясування її сутності та основних засад. Визначальні суспільно-політичні ідеї вченого розглянуті не як щось стале, застигле, а в динамічному розвитку, трансформації, залежно від соціального середовища і переоцінки духовних вартостей та відповідно до державних потреб незалежної України.

В рамках проведеного дослідження обгрунтовано ряд положень, які відзначаються елементами науково-теоретичної новизни і виносяться на захист:

-

- виявлено, що домінанти політичного мислення Липинського - сила, воля, боротьба, влада, які формувалися під впливом дискурсу війни на початку ХХ ст., визначають його філософські засади: все суще існує насамперед тому, що воно сильне, а сильне тому, що моральне і розумне; для Липинського реальна політика - це боротьба за право володіти землею, захистити яку спроможна держава, тому справжнім носієм державної ідеї виступає народ-хлібороб, землевласник, від організації якого залежить об'єднання української нації;

- встановлено, що в питанні українського державотворення В.Липинський виступав як теоретик монархізму, вважаючи, що найбільш прийнятною для України формою державного правління є спадкова (дідична), правова ("законом обмежена і законом обмежуюча") і трудова монархія у традиційній формі гетьманату, що базується на таких засадах як аристократія, класократія, територіальний патріотизм, релігійний етос;

- показано, що, обгрунтовуючи провідну роль у суспільстві національної аристократії, під якою Липинський розуміє найкращих людей нації без огляду на їх походження і стан, вчений здійснює типологію форм державного устрою, виділяючи охлократію, демократію і класократію, що є вагомим внеском до вітчизняної та світової політичної думки;

- розкрито тезу Липинського про те, що утвердження "реальної, а не тільки літературної України" має здійснюватись шляхом відродження консерватизму, спираючись на власну історичну й духовну спадщину і на могутній потенціал селянсько-хліборобської верстви; в роботі аргументовано, що саме такі ідейні засади спроможні забезпечити конструктивний розвиток сучасного українського суспільства;

- на основі всебічного аналізу теоретико-політичної спадщини В.Липинського було висвітлено її структурні елементи і показано, що доцільність сформульованих вченим ідеологічних засад відповідає вимогам нашого часу; в результаті дослідження було доведено, що, апелюючи до національних почуттів і духовних традицій власного народу, концепція української державності Липинського створює ефективне підгрунтя для вирішення нинішніх проблем національного державотворення.

До новизни дисертаційної роботи можна віднести не тільки науково-теоретичну значимість проведених досліджень, а й чітко окреслену практичну доцільність основних положень концепції української державності В.Липинського політичним реаліям сьогодення.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що проведене наукове дослідження сприяє поглибленню пізнання та сучасного розуміння політологічної спадщини В.Липинського, певною мірою доповнює загальну картину розвитку української суспільно-політичної думки ХХ ст., а також допомагає з'ясувати тяглість деяких тенденцій і напрямків національного державотворення. Зроблений теоретичний аналіз активізує повернення до вжитку і вивчення в Україні праць засновника консервативного напрямку вітчизняної політології. Основні теоретичні узагальнення і висновки дисертації можуть бути використані при розробці фундаментальних досліджень у вітчизняній політичній науці, у процесі читання лекцій з політології, політичної філософії, в спецкурсах з історії політичної думки.

Практичне значення дисертаційного дослідження визначається тим, що наведений у роботі фактичний матеріал та результати досліджень можуть сприяти у вирішенні політичних проблем, що постали перед українським суспільством на сучасному етапі, пов'язаних з утвердженням та ефективним розвитком національної державності. В нинішньому ідеологічному хаосі існує потреба залучати конструктивні ідеї Липинського органами державної влади в діяльність політичних партій, громадських організацій та рухів для успішного обгрунтування і проведення соціально-політичних перетворень в українській державі, щоб уникнути помилок минулого державотворення. Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим дослідженням автора.

Апробація результатів дослідження. Зміст дисертації відображено у ряді публікацій автора. Матеріали роботи апробовані також під час підготовки та проведення семінарських і факультативних занять із студентами Національного аграрного університету, участі в міжнародній науковій конференції "Етнонаціональні процеси в південному регіоні України: актуальні проблеми державного управління". Дисертація розглядалася та обговорювалася на засіданні кафедри історії України Національного аграрного університету, отримала позитивну оцінку і рекомендована до захисту в Спеціалізованій вченій раді з політичних наук.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу визначається головною метою та основними завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури з розроблюваної тематики. Повний обсяг дисертації складає 189 сторінок, список використаних джерел налічує 190 найменувань і займає 12 сторінок.

основний змІст ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначаються об'єкт, предмет, головна мета та основні завдання дисертаційного дослідження, характеризується джерельна база з даної проблематики, розкривається наукова новизна роботи, формулюється теоретичне та практичне значення її основних положень, подаються форми апробації отриманих результатів.

Перший розділ дисертаційного дослідження – "Ідейно-методологічні основи формування соціально-політичних поглядів В.Липинського" – присвячений з'ясуванню загальних історико-методологічних питань, що визначали становлення і генезу світоглядних поглядів В.Липинського та обумовлювали спрямування його наукових пошуків. Дотримуючись вимог ВАК України до змісту дисертації, в рамках першого розділу здійснюється огляд літератури за темою дослідження, аналізується наукова розробленість окресленої проблематики та подається виклад методологічної бази роботи, на основі якої з’ясовується сутність державницьких ідей В.Липинського.

Серед наукових досліджень, присвячених В.Липинському, насамперед ми виділяємо кандидатські дисертації: Остапчук Г.О. аналізує націотворчі та державотворчі питання в історіософії В.Липинського. В роботі Тукаленко І.А. з’ясовуються проблеми держави також в історіософській концепції автора “Листів” крізь призму європейської консервативної думки. Не претендуючи на вичерпне пояснення цих робіт, дисертант лише констатує, що вони значно збагатили уявлення про філософський зріз теоретичної спадщини мислителя, і лише частково торкались його політичних поглядів. Тому автор дисертації розглядає державницьку теорію В.Липинського в політологічному вимірі, активно залучаючи аргументи самого вченого, але не абсолютизуючи його поглядів. Саме недостатнє вивчення науково довершеної концепції української державності Липинського, яка має не лише теоретичну цінність, а й практичне значення для нинішнього національно-державного становлення України, зумовлює вибір теми даної дисертаційної роботи.

Літературні джерела з різних аспектів досліджуваної проблематики уявляється доцільним диференціювати на ряд умовних груп. Основними джерелами, на яких базується науковий аналіз творчості В.Липинського, є праці самого вченого, починаючи від фундаментальних монографій і закінчуючи публіцистичними статтями та епістолярною спадщиною мислителя, що складає першу групу літератури. До другої можна віднести праці представників української діаспори, О.Базілевського, Л.Біласа, Я.Пеленського, Є.Пизюра та ін., які висвітлюють життєвий шлях і світоглядні орієнтації В.Липинського, розкривають історичні передумови становлення та етапи розвитку його політичних поглядів.

В окрему третю групу слід виділити виступи вчених на міжнародній науковій конференції, що відбулася 2 - 6 червня 1992 році у Києві, Луцьку і Кременці з нагоди 110-х роковин з дня народження В.Липинського. Збірник містить наукові розвідки і статті тридцяти учасників конференції, які дослідили різноманітні аспекти цілого комплексу проблем творчості Липинського, котрі не отримали належного вивчення в українській науці. Особливої уваги заслуговують праці Ю.Вільчинського, Я.Дашкевича, С.Єкельчика, Р.Залуцького, А.Михненка, Я.Пеленського, М.Поповича, В.Потульницького, Є.Сверстюка, І.Сікори, Я.Федорука, в яких грунтовно аналізуються державотворчі ідеї політичної доктрини В.Липинського.

Четверту групу складають літературні джерела, що виходили друком протягом останніх років. Найбільш відомі дослідження, в яких В.Липинський представлений будівничим української держави, видатним вітчизняним істориком, мислителем та політичним діячем, здійснювали Т.Андрусяк, А.Боляновський, С.Бондарук, В.Бурлачук, С.Гелей, І.Гошуляк, Ю.Дорошенко, О.Кучабський, С.Лінецький, В.Шевчук, О.Шморгун та ін.

Огляд вказаних публікацій засвідчує, що багатьма вченими проведено значну роботу в дослідженні творчої спадщини В.Липинського. Віддаючи належне науковій значимості доробку названих вище авторів, варто відзначити, що чимало теоретичних положень В.Липинського залишаються не з'ясованими й потребують подальшої розробки. Зокрема, спрощено тлумачаться такі сутнісні категорії вченого, як "охлократія", "демократія", "класократія", недостатньо дослідженою є ідея автора "Листів" надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру, вимагає більшої уваги “хліборобсько-класократична” домінанта його державницької теорії.

Методологічну основу дисертації складають загальнонаукові методи, вироблені світовою політичною і філософською думкою: аналіз і синтез; порівняння і зіставлення; індукція і дедукція; абстрагування і конкретизація. Вони дозволяють зробити всебічну характеристику досліджуваного об’єкта, що включає широке коло політологічних проблем, з’ясувати їх зміст та функціональне призначення. Значно розширюють пізнавально-евристичний і дослідницький потенціал при вивченні окресленої проблематики залучення новаційних методів, підходів і принципів, провідне місце серед яких займають етнополітологічний та етнодержавологічний. Їхня методологічна сутність полягає у визнанні пріоритетною тієї обставини, що в нинішніх соціальних реаліях головними суб’єктами політики є не класи чи інертні соціальні маси, а людина, етнічні спільноти і держава. Враховуючи те, що всі атрибуції людської життєдіяльності неодмінно і об’єктивно мають етноісторичне забарвлення - це засаднича методологічна база в дослідженні соціально-політичних феноменів державницької теорії В.Липинського.

У зв'язку з тим, що робота присвячена аналізу концептуального підходу В.Липинського до проблем буття української нації та держави на межі століть, коли відбувалися радикальні соціальні трансформації, доцільним є використання історіологічного методу, який дозволяє найбільш адекватно відобразити революційні зміни тієї доби, що суттєво вплинули на творчість автора “Листів”. Поєднуючи історичне і логічне в часово-просторовій тяглості, цей метод дає широкий гносеологічно-когнітивний ракурс для досконалого вивчення об’єкту дослідження та дозволяє відтворити логічний ланцюг державотворчих тенденцій у вітчизняній політичній історії. Здійснюючи ретельний аналіз творчості Липинського, вдалося виявити, що українська держава - це національно-історичний феномен, навколо якого має здійснюватись консолідація всіх етнічних спільнот, що мешкають на українській території. При цьому вчений вживає поняття “нація-держава”, як непорушна єдність у тому розумінні, що нація взагалі немислима поза державою. Такі переконання автора “Листів” є досить близькими з ідеями М.Вебера, Х.Ортеги-і-Гасета, К.Дойча та інших вчених, в наукових теоріях яких держава виступає єдиним, причому конституйованим і організаційно оформленим виразником єдності нації.

Крім вищезгаданого методологічного арсеналу в дисертації залучалися також: принцип наукового плюралізму; критичний метод; системний підхід і структурно-функціональний аналіз. Це збагатило новаційну понятійно-категоріальну базу роботи і дозволило виявити той факт, що національне відродження на державницькій основі - об’єктивна тенденція нової епохи, яка обумовлює докорінну зміну теоретико-методологічної парадигми, спрямовуючи її вектор в бік власних культурно-історичних традицій.

Отже, вся сукупність методологічного інструментарію спрямована на здійснення концептуального аналізу державницької теорії В.Липинського з метою з’ясування та систематизації її основних положень, що визначається її величезною цінністю для української суспільно-політичної науки і практики державного будівництва на сучасному етапі. Також існує потреба нового, вільного від суб'єктивізму підходу до вивчення творчої спадщини вченого.

В роботі показано, що В.Липинський не йде по шляху народницької ідеології М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Грушевського з її автономно-федералістичною орієнтацією, а обгрунтовує самостійницьку концепцію розвитку України і тому за правом вважається творцем державницького напрямку у вітчизняній історико-політичній науці. Дисертант відносить до наукової заслуги Липинського те, що він в своїй теоретичній діяльності зумів еклектично поєднати, методологічно використати і трансформувати на український грунт методи пізнання та провідні ідеї політичної науки того часу, зокрема: соціальну теорію Е.Дюркгейма, теорію еліт Р.Міхельса, Г.Моски, В.Парето, теорії соціального конфлікту Л.Гумпловича, Г.Ратценгофера, Ф.Оппенгеймера, польські історико-політичні ідеї Й.Шуйського, В.Калинки, В.Яворського, німецьку політичну історію Л. фон Ранке, раціоналізм видатного соціолога кінця ХІХ ст. М.Вебера, ідеологію революційного синдикалізму Ж.Сореля.

Вищезгадані ідейно-теоретичні надбання тодішньої політичної думки можна розглядати в якості методологічної підойми формування масштабної концепції української державності В.Липинського. Вона в цілому дуже близька до ідеї Гегеля про те, що народ, як розвинена індивідуальна форма духу, свого найвищого рівня життя досягає лише з появою держави, яка виступає субстанційною метою буття етносу. Звичайно, було б помилково намагатися пояснити структуру світогляду Липинського чужими впливами. Ці останні тільки забезпечили йому відповідні аргументи, навчили методики дослідження. Сама життєва позиція вченого разом з її етично-моральними вартостями формується на його власних ідейних засадах.

Пріоритетне значення в організації національно-державного буття суспільства В.Липинський відводить політичній еліті, з’ясуванню основних засад функціонування якої присвячений другий розділ дисертаційної роботи – “Місце і роль політичної еліти в державницькій теорії В.Липинського”. Тисячолітній досвід переконливо свідчить, що серед людської спільноти завжди були сильніші, розумніші, спритніші особистості. Вони поступово виділялися і творили правлячу верству, яку згодом почали називати еліта (від франц. слова eliter - добірність). Політичні мислителі та філософи з давніх-давен мали велике зацікавлення проблемами панування вибраних меншостей. Ще в працях Конфуція, Геракліта, Сократа містяться ідеї про те, що влада повинна належати меншості, кращим. Трохи пізніше більш довершену концепцію людської нерівності, вибраності кращих формулює Платон у вигляді ієрархічної піраміди ідеальної держави.

Перше глибоке обгрунтування аристократії як суспільно-політичного феномена здійснив Аристотель. У своєму трактаті “Політика” античний мислитель розглядав аристократію як правління абсолютно найкращих в моральному відношенні людей. Подібно до В.Липинського, в умовах державної роздрібненості своєї нації та панування чужинців, Н.Макіавеллі виступив із працею “Володар”, де сформулював досить виразну концепцію політичної влади сильної ініціативної меншості. В роботі подаються також думки інших вчених: Т.Гоббса, Ш.Монтеск’є, Ф.Ніцше, які висловлюють переконливі аргументи на користь панування аристократичної меншості.

Демократизаційний реверанс початку ХХ ст. в більшості країн Заходу приводить до залучення в політику широких народних мас, що не завжди приносило конструктивні наслідки. Це спричиняє появу елітарних теорій (класичні зразки: Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс), покликаних урівноважити егалітариські концепції. Якщо вчення Парето про еліту було спрямоване на з’ясування умов стабільності суспільства, то у Липинського еліта - це необхідна домінанта становлення і успішного функціонування національної держави. Думка про те, що лише активна меншість, яка має владу і природні управлінські задатки, може ефективно організувати національно-державне життя етносу, формується у Липинського як на основі вищезгаданих тенденцій, так і на підставі досвіду вітчизняної історії.

Для означення найкращих в конкретний історичний момент групи людей, які здійснюють управлінські функції даної нації і створюють певні культурні, політичні і цивілізаційні вартості, Липинський вживає власну термінологію “національна аристократія”, або “провідна верства”, що ідентичне поняттю “еліта”, яким дослідник не користувався. Найголовнішу функцію провідної верстви політолог бачить в організації національної держави. Для Липинського власна держава - це синонім влади власної аристократії, без якої нація залишиться повіки “балакаючим на іншій мові племенем”, а всяке “самостійництво” стає лише політичною спекуляцією.

Для того, щоб провідна верства змогла належним чином виконувати свою надзвичайно тяжку організаційну роль в державі, Липинський невтомно наголошує на тому, що вона мусить мати матеріальну силу більшу, ніж будь-яка інша група в нації. А оскільки “на штики можна опертися, але не можна сісти”, то другим необхідним компонентом еліти є її моральний авторитет та законна підстава існування в очах своєї нації.

Аналізуючи працю Липинського “Україна на переломі”, яка присвячена кінцевому періоду діяльності Б.Хмельницького, дисертант відмічає тверде переконання її автора в тому, що лише той народ має майбутнє, який здатний об’єктивно подивитись у своє минуле, враховуючи його уроки. Центральною темою цієї монографії Липинського є створення Б.Хмельницьким провідної української верстви та будівницво за її допомогою національної держави. В даному контексті мислитель конструює архетипічний образ керівництва, при якому велика політична воля та особливі харизматичні якості Гетьмана творять аристократію для організації української держави. Така схема породжує певні аналогії між поглядами В.Липинського та іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гасета, який подібним чином пояснює виникнення і функціонування аристократії.

Дисертант відмічає також й інший напрям розробки теорії елітаризму у вітчизняній політичній думці - радикально-націоналістичний, який був репрезентований його головним ідеологом Д.Донцовим. Важливе місце у своєму провідному дослідженні “Націоналізм” вчений відводить постулату про утворення національної еліти - “вибраної ініціативної меншості”. Він був переконаний, що не народні маси творять історію, а відважна, ініціативна меншість мобілізує народ для боротьби за визначені ідеали. На відміну від більш поміркованого підходу до формування української еліти В.Липинським, аргументація даної проблеми у Д.Донцова здійснюється на основі ірраціональних, навіть містичних чинників, серед яких: воля до панування, агресивність - мають пріоритетне значення.

Велику увагу В.Липинського до питань політичної еліти України можна пояснити розумінням вченим того факту, що шляхетська верства безповоротно сходить з історичної арени, а разом з нею й ієрархія її цінностей. Це спонукало вченого в центр своїх теоретичних досліджень поставити українську шляхту, яка завжди була важливим органом суспільно-політичного життя. Коли провідна верства набуде необхідного морально-політичного статусу в суспільсві, тоді органи влади зможуть стабільно функціонувати, а держава гармонійно розвиватись. В цьому суть політичного світогляду В.Липинського, зведена до найпростішої форми.

У третьому розділі дисертації – “Хліборобсько-класократична” версія національного державотворення” – йдеться передусім про концептуальні проблеми національного та політичного самовизначення у формі суверенної держави, що найбільш повно представлені в одному з найважливіших творів В.Липинського і всієї української політичної думки ХХ сторіччя - “Листах до братів-хліборобів”. Всі найважливіші суспільні феномени В.Липинський схильний аналізувати у їх співвідношенні з державою, що дає підстави розглядати його політичну концепцію в одній системі світоглядних координат з багатьма мислителями різних епох.

Окреслюючи цю лінію в загальних рисах, дисертант відзначає політичні погляди Аристотеля, який розглядає державу первинною від природи порівняно з сім’єю і кожним із нас. Головним критерієм політичної діяльності Н.Макіавеллі визначав все те, що сприяє зміцненню держави, використовуючи в політиці будь-які засоби. Німецьким філософом Гегелем держава трактується як найбільш повна і адекватна об’єктивація свободи в державно-правових формах наявного буття. А на думку М.Вебера, держава претендує на монополію легітимного фізичного насилля. Продовжує цей ряд В.Липинський, який розуміє державу як перманентну і абсолютну вартість, вбачаючи в ній найвищу форму соціальної організації, що властива всім розвиненим народам, у тому числі й українському. За його логікою етнічна спільнота стає нацією тоді, коли громадські аспірації державницьких потуг знаходять підтримку і хотіння у населення бути нацією.

В роботі показано, що В.Липинський суттєво розійшовся у поглядах та оцінках на проблему нації і держави зі своїм сучасником Дмитром Донцовим. Якщо перший ішов “через державу до нації”, тобто спочатку буває держава, а потім нація, покладаючи цей принцип в основу консервативної ідеології, то другий - “через націю до держави”, що знайшло своє відображення в доктрині “інтегрального націоналізму”. Д.Донцов, на відміну від В.Липинського, не залишив нам чіткої концепції державності України. Його цікавили більше ідеологічні, ніж державотворчі питання.

Існування власної держави, без якої, за Липинським, нема й не може бути української нації, потребує надійних ідейних та матеріальних підстав. Вчений глибоко переконаний, що лише хліборобський клас, який міцно прив’язаний до землі та репрезентує історичну, культурну й національну традицію, і має потрібні для об’єднання етносу силу й авторитет, кровно зацікавлений в існуванні незалежної української держави. Це провідна теза автора “Листів”, яка лежить в основі його державницьких поглядів.

Той факт, що українці є аграрна нація, не потребує зайвих доказів. Про це писали П.Куліш, М.Грушевський, Д.Донцов, Ю.Липа, відзначаючи як її переваги, так і недоліки. Здійснюючи впродовж віків земельний обробіток, ведучи осілий спосіб життя, в селянина закріплювалась територіальна усталеність, що науково досліджується Липинським в рамках концепції української державності. Під поняттям хліборобського класу вчений розуміє “групу родин, які посідають власну землю і на цій землі власною працею продукують хліб” Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. - Київ; Філадельфія.: Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1995. - С. 72.. Щоб запобігти руйнації хліборобської верстви, Липинський пропонує оптимальну форму її організації - на основі приватної власності на землю. Вона, крім економічної вигоди, відповідає християнським цінностям - привчає людину, як учить Християнська Церква, індивідуально відповідати за свої справи, дає змогу найповніше виявити ініціативу і є запорукою вільного розвитку особистості.

Проведений аналіз показує, що духовно-хліборобська домінанта творчості Липинського є важливою складовою частиною його концепції української державності. Відродження конструктивних аспектів минулого - від традиційної ментальності до відновлення козацтва, можливе завдяки могутньому селянському потенціалу. Використовуючи поняття сучасної політології, можна сказати, що на базі хліборобсько-селянської верстви В.Липинський прагнув теоретично обгрунтувати становлення міцного середнього класу, як надійної підстави незалежного існування української держави. Ця ідея вченого зберігає свою доречність та практичну цінність і в наші дні, адже відсутність заможного середнього класу на нинішньому етапі національного державотворення позбавляє Україну головної соціальної бази її стабільного політичного та економічного розвитку.

Здійснюючи типологію форм державного устрою, Липинський виділяє три основні методи: “охлократію”, “класократію”, “демократію”. Найбільш прихильно вчений ставився до класократії, що уособлює позитивні державотворчі функції та репрезентує скрізь і завжди національну традицію, тяглість і органічність розвитку нації та української державності.

В охлократії вчений схильний бачити примітивний соціальний устрій, що, тримаючись на примусі, помітно обмежує свободу громадян і тому є недовговічнім. Третій спосіб організації суспільства автор “Листів” пов’язує з демократією, яку він піддає гострій критиці. Для Липинського демократія - це не стільки народоправство в формі парламентаризму, скільки спосіб суспільної організації, який потребує більшої досконалості. Ефективність демократії вимірюється її державотворчим потенціалом. “Бо біда не в тім, що ми маємо демократію, - говорить дослідник, - а трагедія наша і нещастя в тім, що ми маємо лише демократію: що ми маємо тільки сили поступові і руйнуючі, а не маємо власних національних сил здержуючих та будуючих” Липинський В. Покликання “варягів”, чи організація хліборобів. Кілька уваг з приводу статті Чикаленка: “Де вихід?”. - Відень, 1926. - C. 20-21.. Тому, орієнтація лише на демократію позбавлена політичної перспективи.

Отже, правильний шлях для України, згідно з думкою Липинського, є метода класократії, коли держава - це “еманація органічної нації”, тобто вона існує для нації, а не нація для держави. Український етнос вчений пропонує об’єднати на грунті територіального патріотизму, що означає пробудження почуття солідарності і єдності між усіма громадянами української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, класової приналежності, віросповідання та соціально-культурного рівня.

Четвертий розділ дисертації має назву – “Соціокультурні засади державотворчої концепції В.Липинського”. В ньому розглядаються державницькі ідеї вченого не лише з позицій структури і функціонування влади, а й із погляду духовної самоорганізації суспільства, як вияв політичного рівня його національної самосвідомості, що трансформується на певній території в націю-державу. При цьому В.Липинський виходив з того, що організація політичної влади і побудова власної держави найбільш ефективно здійснюється на засадах консерватизму й традиціоналізму. Силу консерватизму, необхідну для організації нації і завоювання політичної влади, політолог пов’язує з прикметами честі, відданості, дисципліни, релігійності, що персоніфікуються в монархічно-гетьманскому правлінні.

Вагомим внеском Липинського до вітчизняної суспільно-політичної думки є те, що він був першим дослідником, котрий на високому науковому рівні розвинув теорію монархізму. Для Липинського гетьманство - це символ єдності української нації і сили власної держави, персоніфікований в особі дідичного Гетьмана. В дисертації наголошується на тому, що оптимальна форма правління, прихильником якої був Липинський, - це “законом обмежена і законом обмежуюча”, тобто конституційна монархія.

Розмірковуючи про значення сили в політиці, Липинський відстоював позицію, що близька з ученням видатного мислителя епохи Відродження Ніколи Макіавеллі. Вони обидва цікавились, головним чином, питанням, як найкраще збудувати суверенну державу і забезпечити її цілісне існування. І хоча ці дві історичні постаті розділяє чотири століття, але їх об`єднує своєрідна філософія сили, без якої складно вибороти державну незалежність і консолідувати націю. Для забезпечення ефективного державного управління існуючий політичний режим, крім неминучого владного примусу, повинен мати авторитет в суспільстві. Ставлячи питання про моральний авторитет влади, Липинський зачіпає одне з центральних політичних питань - питання про легітимність правлячої еліти, яке вперше порушив Макс Вебер. Використання владою сили, підкреслює Липинський, мусить мати законну підставу і відповідати моральним критеріям, що домінують у суспільстві. Історично саме інституція монарха, згідно логіки автора “Листів”, давала будівництву держав і націй принцип легітимності.

Центральне місце в державницькій концепції В.Липинського займають питання політичної культури. Існує думка, що термін “політична культура” вводить в науковий обіг німецький мислитель доби просвітництва Йоган-Готфрід Гердер. Він був одним з перших, хто писав про культурне самовизначення народів, хто побачив негативні наслідки руйнування їх культурних відмінностей. В наш час американські політологи вважають себе піонерами у вивченні проблем політичної культури, посилаючись на дослідження Габріеля Алмонда і Сіднея Верби 50-х рр., робота яких під назвою “Культура громадянськості” стала на Заході класичною.

Стосовно українського грунту, то в 1919-26 рр. В.Липинський на високому теоретичному рівні здійснив систематичний науковий аналіз проблем політичної культури. Визначення цього суспільного феномену вчений проводить в органічному взаємозв’язку з діяльністю політичних еліт та монархічною формою державного правління в Україні.

Визначальною рисою творчості В.Липинського є те, що в підгрунті його світогляду поруч з державницьким мисленням знаходиться ідея месіанізму, джерела якої лежать в релігії християнства та зв’язаним з нею містицизмом. За його логікою, без містицизму віри не може бути здатності до жертв, чого вимагає всяка важлива політична акція. Будучи глибоко релігійною людиною, В.Липинський в основу розбудови нації і держави покладав віру в Бога, а релігію розглядав як визначальний націо-і державотворчий фактор.

Питання релігії, що висвітлюються у фундаментальній праці Липинського “Релігія і церква в історії України”, дослідник схильний розглядати крізь призму політики. Це означає, що він не торкається релігійних догм або того, “яка релігія краща”. Вчений також не говорить про справи внутрішньої церковної організації, які мають вирішувати представники духовенства. Його цікавить релігія по відношенню до політики, що вирішує питання державної організації суспільного життя. Забезпечити ефективний розвиток держави, гадає мислитель, без церкви і без Бога, а лише одним терором або одною лише “свободою”, за рахунок експлуатації людських інстинктів та матеріальних інтересів - неможливо.

Вчений неодноразово наголошує, що основною умовою здійснення української державності повинна стати релігійна, національна і політична єдність. Такі міркування Липинського дають підстави стверджувати, що лише ті державотворчі потуги, які керуються авторитетною владою та визнаною для всієї нації релігією і церквою, коли матеріальне життя громадян визначається духовними цінностями і вірою в Бога, мають політичні перспективи.

У заключній частині дисертації робляться узагальнюючі висновки, де, зокрема, наголошується, що визначаючи державну організацію як домінантний чинник суспільства, Липинський виступає послідовником західноєвроєвропейських соціально-політичних теорій, поданих у працях Л.Гумпловича, Г.Ратценгофера, Р.Міхельса, В.Парето, Ж.Сореля та ін. Новаторство Липинського в історичному та політичному методі дослідження полягало в радикальній зміні розуміння головного предмета історичного опису та політологічного аналізу. Провідними силами, що забезпечують динамічний розвиток суспільства, він вважав державу, еліти, громадські та військові інститути, а широкі народні маси без політичного проводу перетворюються, за термінологією вченого, в “охлократичну юрбу”. Національний суверенітет і незалежна держава були для нього двома головними частинами українського державотворчого процесу і мали абсолютну практичну і моральну цінність.

У висновках також зазначається, що:–

одне з центральних місць в обгрунтуванні концепції української державності Липинський відводить хліборобсько-класократичній