ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені І.І.МЕЧНИКОВА

Білянська Олена Юріївна

УДК 141.7(043.3)

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ БЕРДЯЄВСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ

ПОДОЛАННЯ ВІДЧУЖЕННЯ ЛЮДИНИ ВІД СУСПІЛЬСТВА

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та

філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Одеса - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі культурології Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.

Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Вєрніков Марат Миколайович,

Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова,

завідувач кафедри культурології.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук

Хамітов Назіп Віленович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України,

провідний науковий співробітник.

кандидат філософських наук, доцент

Левченко Віктор Леонідович,

Одеський національний політехнічний університет,

доцент кафедри філософії і методології науки.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет.

Захист відбудеться “28” вересня 006р. о 14.00.год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.09 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук в Одеському національному університеті ім. І.І.Мечникова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Дворянська, 2.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова за адресою: 65020, м. Одеса, вул. Пастера, 13.

Автореферат розісланий “ 19” серпня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Сумченко

кандидат філософських наук, доцент

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасне людство на нинішньому етапі свого існування почало гостро усвідомлювати себе, як цілісність у безлічі. Зміна парадигм життєдіяльності суспільства відображає зміну історичних типів суспільств, культур, цивілізацій.

На кожному новому етапі розвитку людства відкриваються нові факти, стають відомими нові явища, виникають нові проблеми, які вимагають від нових поколінь нових підходів, творчого осмислення духовної та філософської спадщини, історії людства і прийняття нових, абсолютно оригінальних і неповторних рішень. Виходячи з даної позиції, досить актуальним на сьогоднішній час постає проблема усвідомлення людиною світу й, у цьому аспекті, свого власного існування. В даній роботі розглядається концепція подолання відчуження людини від суспільства у філософії М.О.Бердяєва.

Вивчення теоретичної спадщини М.Бердяєва має значення не тільки в тому, що поглиблює знання змісту його філософських і соціально-філософських ідей, але дає змогу краще зрозуміти ті процеси та тенденції, що відбуваються в сучасному українському суспільстві, сприяє адекватному створенню теоретичного і практичного бачення характеру і напрямку суспільних змін, насамперед тих, які розкривають динаміку в явищі відчуження, зокрема, в сфері відношення людини і суспільства.

Тема дисертаційного дослідження є актуальною з огляду сучасних теоретичних і практичних проблем суспільного розвитку України і світової соціальної динаміки, які вносять в зміст і механізм розв’язання проблеми відчуження людини від суспільства своє соціально-конкретне бачення, що випливає з особливостей нинішніх суперечностей світу. В зв’язку з цим звернення до проблеми відчуження в наших умовах має гостро злободенний характер і вводить в поле ключових сторін суспільної діяльності. Воно має актуальність в плані розгляду та вирішення явищ відчуження в сучасному українському суспільстві, які існують та проявляються як в соціально-духовній сфері існування людини, так і в сфері сучасних економічних процесів.

В суспільстві, де спосіб життєдіяльності майже повністю визначається системою виробництва і близькими до неї сферами, самореалізація особистості пов’язана з певною деструктивністю щодо існуючих соціальних структур. У зв’язку з цим постала реальна проблема взаємовідношення особи і суспільства, самореалізації особистості та впливу на цей процес суспільного оточення. Як відомо, суспільство в цілому, його соціальні інститути, соціокультурні норми й настанови здійснюють на людину вплив, який можна простежити як на рівні загальної соціалізації особи, так і в плані формування певного типу людини, соціально зумовлених якостей індивіда .

Вважаємо, що низка суджень та висновків, роздумів й стверджень, які належать Бердяєву, не тільки цікаві, але в плані постановки проблеми актуальні і сьогодні. Це, по-перше, розвинуті мислителем ідеї про духовний вакуум, спричинений відчуженням людини від суспільства, порушення культурних традицій; по-друге, це ідеї щодо принципів загальнолюдської моралі як основи спілкування людей усіляких соціальних верств, про долю та призначення людини в сучасному світі; по-третє, це ідеї, які розкривають причини та сутність насильства як негативного засобу затвердження суспільства та державності.

Поворот М.Бердяєва до особи є актуальним у тому плані, що у нього суспільство виходить від особи, його зміна вбачається можливою шляхом духовного вдосконалення та розвитку особистості. М.Бердяєв пропонує своє вирішення проблеми відчуження людини від суспільства, на відміну від марксизму, представники якого вважали, що змінити суспільство можливо лише шляхом змінення зовнішніх обставин. В марксизмі вирішення проблеми відчуження людини від суспільства містить певну однобокість, тому що можливість зміни суспільства виходить із самого ж суспільства, із його вдосконалення, розвитку та ускладнення. Розгляд суперечності між потребами суспільства і дійсно відчуженим становищем особистості постає соціальною проблемою, а сутність філософської проблематики полягає в осмисленні засобами філософського аналізу цієї суперечності.

М.Бердяєвим був розроблений власний філософський підхід щодо людини та проблеми людського існування у соціумі. Він запропонував оригінальний метод усвідомлення людиною себе та світу – самопізнання на основі загостреної духовної інтуїції. Наслідками цього процесу, на його думку, стане утворення нового персоналістського суспільства, в якому особа буде відігравати головну роль. Це нове суспільство повинно будуватись на нових духовних принципах, й саме в цьому його головна відмінність від інших історичних типів суспільства.

Зосередженість Бердяєва на долі людини характеризує його як екзистенціально-персоналістського філософа. Більшість його історіософських та антропологічних пророкувань народилися від стикання із духовними реальностями, вони й досі залишаються актуальними, про що свідчать праці філософа. Образ відчуженої, одинокої особи трагічний, її відносини із зовнішнім світом конфліктні. Ця ситуація усвідомлювалась філософом як стан хвороби та безперспективності. Бердяєв запропонував можливі альтернативи її вирішення.

Вирішення проблеми подолання відчуження людини від суспільства, соціалізації особистості у філософії М.Бердяєва вбачається ще одним шляхом у поступовому усвідомленні людиною свого місця у світі та ще одним кроком на шляху гуманізації людського існування.

Ступінь розробки проблеми. Дослідження проблеми відчуження сягає своїм корінням німецької класичної філософії. Засновником теорії відчуження був Г.Гегель, який розглядав державу як втілення національного духу, у якій цей дух опредметнюється та об’єктивується й, таким чином, відчужується, набуваючи раціоналізованих рис правового інституту.

Після Гегеля проблема відчуження дуже ретельно розглядалася у творчості К.Маркса, який вбачав джерела відчуження у соціальних структурах. Він виділяв такі основні аспекти відчуження, як відчуження людини від продукту праці; відчуження від процесу праці; відчуження від своєї людської сутності; відчуження від роду; відчуження людини від людини.

Велика увага проблемі відчуження була надана у творчості Е.Фромма. Фромм надає проблемі відчуження психологічного смислу та вбачає джерело відчуження у самій особистості, а не лише у соціальних умовах її буття. Шляхом звільнення людини від відчуження Фромм вважає любов.

У сучасній світовій філософській думці проблема відчуження людини так само лишається актуальною та розглядається відповідно до сьогоденних реалій. Цікаві погляди на проблему відчуження К.Касторіадіса, який основною причиною відчуження людини вважає політику, а засобом подолання відчуження вважає всебічний розвиток соціальних спільнот.

С.Жижек вбачає проблему відчуження у спробі подолання того антагонізму, який породжується розірваністю між людиною та природою, на відміну від марксистського розуміння соціального антагонізму.

В сучасній українській філософії проблема відчуження розглядається у працях М.Поповича у контексті соціально-філософського аналізу економічних та ідейних засад виникнення та еволюції концепції відчуження, також розглядаються шляхи подолання відчуження і реалізації гуманістичних цінностей у сучасному світі.

Важливі теоретичні орієнтири для осягнення проблеми відчуження дають дослідження А.Єрмоленка про значення комунікативної етики відповідальності для ціннісної переорієнтації та духовно-морального оновлення суспільства, розв’язання політичних та етнічних конфліктів, вирішення екологічних проблем.

Значущими для осмислення проблеми відчуження та її подолання стали дослідження сучасних українських філософів у царині екзистенційної антропології (М.Булатов, І.Бичко, В.Табачковський, Н.Хамітов, С.Крилова, Л.Гармаш), в яких світоглядна активність особистості розглядається у контексті її неповторного існування.

Зокрема, у працях В.Табачковського проблема відчуження осмислюється у контексті проблеми колізійності людського світоставлення та феномену самотворення людини.

Н.Хамітов виходить на проблему відчуження через дослідження внутрішньої самотності людини. Він аналізує суперечність чоловічого та жіночого начал в людському бутті, розв’язання якої відбувається через актуалізацію особистості; через таку актуалізацію реалізується можливість подолання відчуження у актуалізації навколишнього світу та вихід людини за межі буденності. С.Крилова торкається проблеми відчуження людини у контексті дослідження категорій „краса” та „безсмертя”.

Дослідження М.Вєрніковим принципу гомоінтентності та гомоінтентного суспільства у сучасній соціальній світобудові дають змогу аналізувати проблему відчуження людини згідно із сучасною кризовою ситуацією, у якій опинилася людина.

Таким чином, можна визначити, що у соціальній філософії накопичилося багато принципів та підходів до розгляду й вирішення проблеми відчуження. Проте до цього часу лишилася поза увагою конструктивних розробок досліджувачів нашої країни проблема відчуження людини у творчості М.Бердяєва. Це зумовлює мету, завдання та зміст даного дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є узгодженою із загальною проблематикою філософського факультету ОНУ ім. І.І.Мечникова, яка розробляється в межах комплексної теми „Суб’єктивність та філософське знання: форми та механізми взаємодії” (наказ ОНУ ім. І.І.Мечникова № 655-18 від 15 травня 2000 р.), вона обговорювалась та затверджувалась на засіданні кафедри (протокол кафедри № 3 від 30 листопада 2000 р.), входить до загальної програми підготовки аспірантів та здобувачів філософського факультету ОНУ ім. І.І.Мечникова. Тема дисертації відповідає цілям, що стоять перед науково-дослідними закладами системи Міністерства науки і освіти України, й пріоритетним завданням навчально-виховного процесу з підготовки кваліфікованих фахівців у галузі освіти та виховання.

Мета і завдання дослідження. На матеріалі філософської спадщини та праць М.Бердяєва дослідити основні принципи взаємовідносин людини та суспільства, шляхи подолання людиною її відчуження від суспільства; визначити основні напрями самореалізації і самотворення особистості у процесі її існування; ґрунтовно осмислити етико-гуманістичні аспекти проблеми формування людської духовності на підставі її творчості; визначити творчість людини як один із шляхів подолання відчуження у соціумі.

Відповідно до поставленої мети у дисертації ставляться такі завдання:

1. Дослідити роль М.Бердяєва, як засновника та представника екзистенціальної філософії.

2. Розглянути питання про подолання об’єктивації світу людиною у її особистісній реалізації у філософії М.Бердяєва.

3. Визначити духовні джерела формування нової релігійної свідомості людини та суспільства, як переходу до якісно нового рівня існування та реалізації особистості.

4. Виділити та проаналізувати проблему розуміння творчості як форми духовного існування людини та одного з шляхів подолання людиною відчуження у соціумі.

Об’єктом дисертаційного дослідження є феномен відчуження людини у суспільстві.

Предметом дослідження є проблема подолання відчуження людини від суспільства у філософській концепції М.Бердяєва.

Методологічною основою дослідження постають: метод історико-ретроспективний, завдяки якому здійснено аналіз праць М.О.Бердяєва, у яких висвітлюється позиція філософа щодо проблеми відчуження людини, духовної реалізації особистості, проблеми творчості у філософії; метод єдності історії та теорії, завдяки якому було здійснено комплексний підхід до об’єкту аналізу й матеріалу, на якому ґрунтується дослідження, теоретичне відтворення еволюції поглядів на проблему творчості у філософії М.Бердяєва; метод компаративістського аналізу для зіставлення деяких особливостей у розумінні особи, проблеми об’єктивації у філософській концепції М.Бердяєва та французьких персоналістів.

Джерелознавчою базою дослідження є філософські твори М.Бердяєва, праці сучасних йому філософів – Л.Шестова, М.Лосського, праці представників екзистенціалістського напряму, зокрема, А.Камю, Ж.-П.Сартра, М.Хайдеггера, К.Ясперса, праці представників французького персоналізму, зокрема, Е.Муньє, Ж.Марітена, сучасні дослідження проблеми відчуження та філософської спадщини М.Бердяєва в українській філософській думці, зокрема, у працях М.Поповича, А.Єрмоленка, В.Табачковського, Н.Хамітова, С.Крилової, Л.Гармаш.

Наукова новизна отриманих результатів.

Вперше у вітчизняній філософії, на основі дослідження філософської концепції відчуження людини у творчості М.Бердяєва, визначено основні шляхи та засоби подолання людиною відчуження від суспільства, що є значимим для вирішення широкого кола суперечностей та конфліктів у сучасному українському суспільстві.

У процесі дослідження отримано результати, які характеризуються науковою новизною і виносяться на захист:

· Зроблено виокремлення основних шляхів подолання відчуження людини від суспільства, визначених у творчості Бердяєва, які зосереджуються на особистісній реалізації та духовному вдосконаленні особистості.

· Здійснено аналіз концепції нової релігійної свідомості М.Бердяєва як принципової основи нової форми існування суспільства, що має велике значення для сучасного етапу формування української національної ідеї.

· Здійснено аналіз синтези екзистенціалізму та персоналізму у вченні М.Бердяєва про Боголюдину; доведено, що це вчення може мати позитивний вплив на самоусвідомлення сучасного українського соціуму, а тому і на подолання зовнішніх та внутрішніх суспільних проблем.

· Визначено розуміння бердяєвської концепції свободи як основного принципу сутнісної ознаки людської особистості, яка реалізується в ідеї первинності особистісного начала по відношенню до соціально-комунікаційного у людському бутті та формування на цій основі нових духовних потреб, ціннісних орієнтацій та очікувань особистості.

· Вперше застосовано бердяєвську концепцію творчості як шляху подолання відчуження людини від суспільства до аналізу сучасного стану соціальних інститутів в умовах глобальних релігійних і політичних криз та духовної синтези, спрямованої на їх подолання.

Практичне значення одержаних результатів. Конкретні висновки та практичні рекомендації можуть знайти реалізацію у процесі подальшої розробки філософської концепції подолання відчуження та соціалізації людини; з метою поглиблення змісту спрямування таких нормативних навчальних курсів, як „Соціальна філософія”, „Соціологія”, „Політологія”, „Педагогіка”; при створенні спецкурсів для студентів гуманітарних спеціальностей.

Апробацію результатів, поміщених до дисертаційної роботи, здійснено на Міжнародній науковій конференції „Філософські проблеми гуманізації освіти”, присвяченої видатному українському і польському філософу, психологу і педагогу академіку Степану Балею, яка відбулася в м. Одесі у травні 2002 року; на 59-тій науковій конференції професорсько- викладацького складу і наукових працівників „Антропологія М.Бердяєва” 2004 року, Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Публікації. Зміст дисертації висвітлений у публікаціях, серед них статті у фахових наукових виданнях, 5 статей, опублікованих в інших наукових збірках матеріалів та тез доповідей на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових, науково-теоретичних, науково-практичних, науково-методичних семінарах, конференціях, конгресах і симпозіумах.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів (7 підрозділів), висновків та списку використаних джерел (156 найменувань). Обсяг основного тексту дисертації складає 166 сторінок. Повний обсяг дисертації становить 181 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, висвітлюється ступінь її наукової розробленості, формулюються мета і завдання дослідження, визначаються теоретико-методологічні засади їх досягнення, обґрунтовується наукова новизна одержаних результатів, з’ясовується їх теоретичне й практичне значення, а також демонструються форми апробації.

У першому розділі „Екзистенціальність суспільної реалізації людини в концепції М.Бердяєва” розкривається роль М.Бердяєва як одного із засновників екзистенціальної філософії, а також умови формування та сутність екзистенціальної концепції подолання відчуження людини від суспільства у творчій спадщині М.Бердяєва та питання про духовні джерела формування нової релігійної свідомості людини та суспільства як переходу до якісно нового рівня існування та реалізації особистості.

У першому підрозділі „Проблема подолання людиною об’єктивації в філософії М.Бердяєва” підкреслюється, що мислитель зробив спробу проаналізувати об’єктивацію як одне із найважливіших визначень людини в умовах сучасного суспільства. Об’єктивація, за Бердяєвим, є відчуженням людини від її духу, пригноблення її суспільством, неможливість її реалізації у творчому акті, свободі, „духовному першо-житті”. Визначаючи сутність об’єктивації, Бердяєв виділяє її характерні особливості: відчуженість суб’єкту від об’єкту, поглинання індивідуального та особистісного загальним, безособово-універсальним, панування необхідності, зовнішня детермінація, придушення та закриття свободи, соціалізація людини та її думок, яка знищує людську оригінальність. Тому реалізацію людини у творчому акті, у свободі може дати лише оновлене християнство, або, за визначенням філософа, „нова релігійна свідомість”.

Людина із суб’єкта діяльності поступово перетворюється на пасивний об’єкт зовнішнього впливу. Однією з характерних рис відчуження, на думку філософа, є тенденція до формалізації та знелюднення різних форм суспільної діяльності людини та її особистого життя. Умови сучасної машинної цивілізації не тільки відсунули людину на другий план, а й посилили ізоляцію між людьми. Були нівельовані основні фактори людського існування, а саме: тонкі духовні виміри, нераціональні зв’язки, несистематизований досвід, такий як любов, жаль, страх, відчай, захоплення.

Філософ вважає, що в об’єктивації не існує залучання до предмету, вона означає втрату свободи інтуїції та відчуттів, підкорення їх необхідності, яка панує у світі. Подолання об’єктивації, на його думку, можливо лише на шляху „трансцендування”, а саме духовного переходу на іншу сторону буття.

Підсумками об’єктивації саме і є поділ світу на феноменальний, в якому людина виявилася покинутою напризволяще, і ноуменальний, духовний світ. Ноуменальний світ зможе розкритися людині тільки через її духовний досвід та творчість. Відносини між цими двома світами Бердяєв характеризував наступним чином: об’єктивований світ, природний та соціальний, є світом необхідності та рабства, ворожнечі та панування; духовний же світ є світом свободи і творчості, світом любові та співчуття.

Другий підрозділ „Вирішення проблеми відчуження сучасної людини в концепції нової релігійної свідомості” присвячено аналізу концепції нової релігійної свідомості, яка, на думку М.Бердяєва, є основною метою нового майбутнього суспільства. Нова релігійна свідомість була розглянута філософом як спроба подолання відчуження людини від суспільства. Нове розуміння християнства Бердяєв пов’язує із вирішенням проблеми людської свободи. Свобода є темою, з якою пов’язана духовність та гідність людини. Свобода людини полягає в тому, що, крім царства земного, існує, на думку Бердяєва, ще царство Духу. Існування Бога виявляється у існуванні духу в людині, Бог є свободою, а не необхідністю, не виступає владою над людиною і світом, не є основною підставою, що діє в світі.

Нова духовність, на думку Бердяєва, розуміє дух не як відірваність, відцурання від світу, а як духовне завоювання світу, як його реальну зміну. Власне християнська свідомість потребує очищення й звільнення від соціоморфізму, який розуміє існування Бога в соціальних категоріях панування, вважав Бердяєв.

Особистість на шляху свого розвитку та удосконалення прагне до свободи, але дуже часто виявляється подавленою суспільством, колективом. У цьому виявляється споконвічний антагонізм між людиною, особою та суспільством. Для того, щоб подолати дану ситуацію, не втратити себе, свою індивідуальність, людині, за поглядами Бердяєва, властиво творити власну свободу через акти творчості, любові, жалю, милосердя, навіть зла.

Шлях людини до свободи починається з бунту людини проти зовнішнього устрою світу, людина бажає відректись від цього світу, усамітнитися від нього, для того, щоб реалізуватися у своєму індивідуалізмі. У людини з'являється потреба в зміні того світопорядку, який існує навколо неї, та у якому існує вона сама. Людська природа непідвладна остаточній раціоналізації, і також непідвладне раціоналізації і людське суспільство. В суспільстві завжди залишається і діє ірраціональне начало, яке полягає в реалізації свободи кожної окремої особи.

Суспільство у вигляді держави, законів, моралі примусово приводить людину до істини, не залишаючи останній абсолютно ніякої волі обрання. Суспільство, яке підмінює людину класом, станом, групою, не здатне розв'язати проблему людської свободи, забезпечити її активність і творчість. Цю проблему зможе розв’язати, на думку Бердяєва, лише нове християнство, філософським підґрунтям якого виступив християнський екзистенціалізм.

У другому розділі „Вплив соціально-філософського вчення Бердяєва на формування концепції соціалізації людини та подолання нею відчуження від суспільства у європейському персоналізмі” дається загальна характеристика персоналістської філософії, порівняльний аналіз французького та американського персоналізму і виокремлюються ті риси та ідеї, які дозволяють говорити про персоналізм у соціальній філософії Бердяєва.

У першому підрозділі „Співвідношення поняття особи у соціальному вченні Бердяєва та французьких персоналістів” розкривається антропологічне вчення філософа. Особа не є чимось сталим, незмінним. Вона змінюється, вважав філософ, збагачується, досвідчується, розгортається, але вона завжди є новими станами одного й того ж суб’єкту. Таємниця існування особистості – у її індивідуальній незамінності, в її незрівнянності. В кожній людині, в кожній особі, на думку філософа, є багато загального, зовнішнього, універсального. Цю зовнішню загальність та універсалізм надає особі суспільство, спільнота, в якій існує людина.

Персоналізм Бердяєва засновується на тому, що особа є особистісним цілісним мисленням, особистісними творчими актами, особистісними хвилюваннями, особистісним цілісним відчуттям. Особистісна реакція людини проявляється в актах творіння, які нею породжуються. Кожний творчий акт є реакцією людини на своє внутрішнє та зовнішнє існування. Виходячи з цього, Бердяєв робить висновок, що особа є не просто біологічною або психологічною категорією, а вона є, в повній мірі, категорією етичною та духовною.

Людина часто відіграє у суспільстві ту роль, яка відповідає її соціальному стану. Поверхове „я” людини дуже цивілізовано, воно соціалізовано та раціоналізовано, воно викривлює дійсну сутність та образ людини, закриває її особистість. Досить раціоналізована та соціалізована людина може бути зовсім безособовою, навіть не помічаючи цього факту. Філософ вважає, що складовою суспільства не може бути особа, в цій ролі завжди виступає людина. Самовизначення особи та її проблематика завжди є первинними у порівнянні із проблемами суспільства. Бердяєв зауважував, що особа вкорінена у своєму внутрішньому існуванні, тобто в духовному світі свободи, саме тому вона завжди є суб’єктом, а не об’єктом.

Людина, в кожну мить свого існування, долає себе та трансцендує. Реалізація особи в людині є її постійне трансцендування, постійний вихід за межі самої себе. Для виходу людини із замкненої суб’єктивності Бердяєв вбачає два шляхи: перший – це шлях об’єктивації, а другий – шлях трансцендування.

Перший шлях – це шлях виходу в суспільство з його загальнообов’язковими формами. Другий шлях – незримий, він лежить в глибині існування, на цьому духовному, сутнісному шляху людина осягає існуючий світ, людину. Повністю реалізувати себе особа може лише на цьому шляху. Трансцендування не є підкоренням особи чомусь цілому, будь-якій колективній реальності, це є вихід людини з самої себе, перевищенням самої себе, джерело цього перевищення знаходиться в духовній сутності самої людини.

Однією з характерних особливостей бердяєвської персоналістської антропології є прагнення уявити людину не тільки як природне, але й як історичне буття. З таких позицій людська діяльність виступає як глобальний процес олюднення світу – гуманізації природи, формування особи, будування персоналістського суспільства – тобто суспільства особистостей. Саме через творчу активність людина набуває певних здібностей до виходу за межі пізнаного, перетвореного та досягнутого.

У другому підрозділі „Персоналістська інтерпретація існування людини у суспільстві” розкривається вчення філософа про взаємовідносини між особою і суспільством. Внутрішній світ особи, визначений персоналістами, як первинна реальність, ототожнюється ними із поняттям історичного існування, яке трактується як вихід за межі наявного буття. Саме цей зріз людського буття, відповідно персоналістам, є предметом філософського вивчення. Проблему історичного руху людини, в суб’єктивності якої відроджується природа та утворюється культура, як суто людське середовище, персоналісти визначають як проблему трансценденції.

Історичність людини має свої підвалини у природі, історичне виникає на основі природного – саме в цьому персоналісти відшукують витоки трансцендуючої діяльності людини. Людина не тільки відтворює відповідні характеристики природних об’єктів, але й перетворює їх таким чином, що вони стають олюдненими.

Персоналісти визначають духовний світ особи інтенціональним за своєю структурою. Однією із специфічних рис цієї інтенціональності постає відкритість духовного світу не світу предметному, на чому наполягають раціоналісти, а світу трансцендентному. Трансценденція, за поглядами персоналістів, це відкритість внутрішнього світу людини священному, його націленість на вище буття, й саме у такому аспекті вона виступає основою життєдіяльності людини. На відміну від свідомості, яка детермінована наявною дійсністю, трансценденція є областю недетермінованого, того, що не має ніяких підстав ні в минулому, ні в теперішньому. Вона завжди належить майбутньому, яке дається людині в розкритому бутті.

Бердяєв виходить з того, що особистість має безперечний пріоритет перед суспільством. Людина за своєю природою – це мікрокосм й саме тому вона не може бути частиною будь-якого цілого. Вона сама є цілим, й саме таким цілим, яке, у принципі, не вписується ні у яку ієрархічну систему.

Суспільство як організація життя мас, середньої людини не може бути нічим іншим, як межею людської свободи, межею для духовної, вільної її реалізації, як творця, вважає М.Бердяєв Саме тому антиномія особи та суспільства ніколи не може бути остаточно перебореною у межах об’єктивованого природно-історичного світу. У цьому світі трагічний конфлікт між особою та суспільством може бути подоланий лише частково та відносно.

Людина, за Бердяєвим, стає особою лише тоді, коли вона може перебільшити будь-яку соціальну або іншу реальність, скасувати її та утворити свою власну реальність в результаті творчого акту свого індетермінованого „я”.

Суспільство є частиною особистості, її соціальним аспектом, оскільки кінцеве призначення людини не соціальне, а духовне, і сама людина належить не тільки часу, але й вічності. Саме тому межі влади суспільства над особистістю повинні визначатися не інтересами суспільства, а інтересами та ціннісними орієнтаціями особистості.

У третьому розділі „Творчість як спосіб подолання людиною відчуження та як конструктивний принцип існування людини у світі за філософською концепцією М.О.Бердяєва” аналізується центральна категорія філософії мислителя „творчість” як один з шляхів подолання людиною об’єктивації світу та форма духовного існування людини. Саме завдяки творчим актам людина здатна подолати необхідність і рабство і творити себе, світ свого буття та історію.

У першому підрозділі „Соціальна зумовленість філософської проблеми творчості” подається еволюція філософських поглядів на феномен творчості за Бердяєвим. Філософ вважав, що витоки проблеми творчості людини знаходяться в християнстві, коли Христос засудив людину, яка заривала дари у землю. Перші спроби осягнути проблему творчості силою розуму Бердяєв побачив у філософії Стародавньої Греції (зокрема у філософії Платона та Аристотеля). В період античності творчість розглядалася як наслідування природи та була безпосередньо вплетеною в практично-предметну діяльність людини.

У середньовічній філософії, вважав М.Бердяєв, намітилось два діаметрально протилежних підходи до розуміння творчості: теологічний та гносеологічний. У першому підході творчість визначалася прерогативою Бога, який творить світ із небуття. Представники другого напряму висунули багато плідних ідей щодо творчості (серед них – про логіку оцінки аргументів за їхньою істинністю та неістинністю, виділення способів пізнання через доведення і досвід). Епоха Відродження, на думку Бердяєва, поставила нові питання про творчість космічну та творчість церковну.

Новий прорив у сфері дослідження механізмів мислення був пов’язаний з наукою та філософією Нового часу. Зокрема, у філософії Р.Декарта обстоювалась ідея про необхідність перегляду традицій минулого; його метод сумніву був покликаний відігравати важливу роль у підготовці ґрунту для раціональної культури. Г.Лейбніц висунув оригінальні ідеї щодо формування сутності відкриття, концепції символічної науки, універсального аналізу і синтезу тощо. Але, визначаючи позитивні риси даної епохи, М.Бердяєв наголошував, що трагедія культури Нового часу полягала у її марних претензіях монопольно, своїми силами здійснити реальне перетворення життя.

Непересічні ідеї з проблеми творчості Бердяєв знаходив у німецькій класичній філософії. Він вважав, що саме з творчості І.Канта починається нова сторінка не лише в філософії, а й у підходах до проблеми творчості. Незважаючи на те, що творчий процес у Канта – це синтез апріорно заданих категоріальних структур та чуттєвого споглядання, він своєю філософією дав значний поштовх розвитку філософської думки. Зокрема, найбільш глибоку розробку проблеми творчості М.Бердяєв знаходить у працях Г.Гегеля. Творчу силу, здатність до творення Гегель переносить у сферу абстрактного, позасвідомого, надприродного. Такою властивістю він наділив Абсолютну ідею, яка виступає „вічною творчістю, вічною життєвістю”. В гегелівській філософії М.Бердяєв побачив ототожнення понять „розвиток” і „творчість”. Разом з тим, філософ звертає увагу на суттєві характеристики творчості: примат ідеального над матеріальним у культурно-творчій діяльності людини та обмеженість свободи творчої діяльності об’єктивною необхідністю. Гегель розглядає творчість як діяльність, що народжує світ.

У процесі творчості Л.Фейєрбах, за аналізом Бердяєва, виділяє два взаємопов’язаних напрямки: предметно-чуттєве буття людини та спілкування між людьми. Філософ надавав особливого значення розвитку індивідуальних творчих сил людини, він є творцем концепції сутнісних сил людини. У відповідності до неї Л.Фейєрбах вбачав процес самореалізації людини в універсальному, цілісному її розвитку, всебічному розгортанні всіх її сутнісних сил.

У другому підрозділі „Бердяєвське розуміння творчості як призначення людини” розкривається концепція філософа про природу та сутність творчості. Творчість оголошується М.Бердяєвим одним з основних конструктивних принципів у процесі життєдіяльності людини. Творчість розуміється філософом не як об’єктивація, або надання особливих форм матеріальним тілам, а як творчість „із нічого”, як трансцендування – духовний прорив у безкінечність. Творчість є актом реалізації свободи людини та формою її піднесення до рівня духовного буття. Філософ нерозривно пов’язував поняття „творчість” та „особистість”. Саме творення людиною своєї власної особистості проголошувалося Бердяєвим творчим актом. Творчість завжди пов’язана з певним формоутворенням, трансцендуванням, виходом за межі даного, спрямована на реалізацію можливостей буття. Творчість збагачує буття новими предметними формами та духовними надбаннями. Власне проблемі творчості М.Бердяєв надає нового сенсу: творчість розуміється ним не як створення певних художніх витворів, творів мистецтва, культурних цінностей, бо це є вторинним, а як творчість нових рівнів буття, нових актів духовного прояву, нових проявів свободи.

У Бердяєва яскраво виражено зміщення акцентів з буттєвості та завершеності на становлення, на процесуальність і антиномічність. В творчості відбувається пластичне перетворення об’єкта, а також внутрішнього світу, інтелектуальної енергії, духу суб’єкту в світ реальних речей, ідей, думок, теорій.

Творчість завжди є просвітленням людини, її духовним піднесенням, вона, на думку філософа, є тим особливим та індивідуальним, що притаманно людині, що розкриває її внутрішню сутність та неповторну оригінальність. „Я” людини намагається подолати страх та самотність різними засобами: шляхом пізнання та мистецтва, у коханні та дружбі, у соціально - політичній діяльності, у моральних вчинках. Це дозволяє людині уникнути самотності, але лише на деякий час. Спроби утекти від самотності знаходять свій вираз у прагненні людини розчинитися в масі або у самолюбуванні. Крайнім виразом такої втечі стає самогубство.

Особистість має, на думку М.Бердяєва, лише два виходи за межі власного „я”. Перший – це вихід у зовнішній об’єктивований світ, суспільство, у середовище загальнообов’язкових норм ціною втрати свободи. Але цей шлях антиперсоналістичний, тому що він примушує людину пристосовуватися до буденності, виробляє у неї „психологію раба”. Другий вихід відкриває творчість шляхом трансцендування, а саме прориву в інші світи, на які не поширюються закони об’єктивованого світу.

Але філософ має на увазі не якесь егоїстичне і самолюбне занурення у власні почуття і суперечливі переживання. Творчість – це завжди визволення і подолання, які ґрунтуються на „переживанні сили”, на волінні й доланні.

Третій підрозділ „Творчість як шлях подолання людиною відчуження у соціумі” присвячений аналізу творчості як один із можливих варіантів подолання рабства та відчуження у суспільства. Рабство розглядається філософом як відчуження людини, відчуження від суспільства, від продуктів творчості, від власного духовного начала. Головну причину рабства людини Бердяєв бачить у об’єктивації, яка принижує людину та розриває єдність людини з її особистісним духом. Об’єктивація виступає основним джерелом рабства людини. Вона завжди протистоїть суб’єкту, особі, людському „я” у його свободі.

Рабство, на думку Бердяєва, завжди характеризує пасивність. Спроба людини вирватися із замкненого кола об’єктивації може здійснитися лише за допомогою творчого акту, у якому особа долає не тільки об’єктивований світ, а й саму себе, підіймаючись на вищий духовний рівень. Бердяєв виокремлює наступні форми рабства: рабство людини у буття, рабство людини у Бога, рабство людини у природи, рабство людини у суспільства, рабство людини у цивілізації, рабство людини у самої себе, рабство історії .

Із всіх форм рабства найбільш складною Бердяєв вважає рабство людини у суспільства. Ця форма рабства переслідує людину протягом майже всієї історії. Суспільство стає перешкодою у особистісній реалізації та самовизначенні людини. Подолати рабство у суспільства людина може тільки за допомогою творчого акту, творчості. Своєю творчістю людина долає рабство як відчуження від суспільства, людини, продуктів творчості, історії. В даному контексті творчість розуміється Бердяєвим як крок до особистого спасіння, визволення від об’єктивованого світу. Для того, щоб творити, людина повинна бути особисто вільною. Творчість, на думку Бердяєва, виступає внутрішньою основою для самовдосконалення та самореалізації людини.

Одна з важких форм рабства людини, на думку філософа, пов’язана з історією. Мислитель вважає, що історія пригнічує людину своїми значними подіями, і людина погоджується бути знаряддям, матеріалом для історії.

Творчий акт завжди реалізується у вічному, яке має свій вихід, реалізацію у тимчасовому. Завдяки свободі стає зрозумілим драматизм й трагізм історії, неоднозначність існування людини. Історична дійсність передбачає інтуїтивно-цілісне проникнення у буття, основою якого є свобода і без якого неможливий динамізм. Творчість завжди виступає кінцем старого світу (або погляду на світ), зльотом на інший, новий рівень існування. Тільки цей шлях дозволяє людині зберегти життя в свободі, але й разом з тим, передбачає її відповідальність за створене.

Історичний процес є, на думку мислителя, поєднанням того, що дається в історичних фактах і того, що розкривається у глибинній духовній дійсності. Філософ визначає, що в історії поєднуються два елементи – момент консерватизму та момент творчий. В історії відбувається зіткнення свободи та необхідності, суб’єкта та об’єкта. За допомогою категорій „об’єктивація” та „творчість” філософом виводиться поняття „культура”. На думку М.Бердяєва, класична культура є досконалою об’єктивацією. Дух в культурі, релігії, моралі, науці, мистецтві є об’єктивований дух.

М.Бердяєв наголошує на тому, що непримиренне протиріччя існує між культурою та релігією. На його думку, релігія творить життя, а культура творить цінності. На цій основі народжується трагедія творчості, у якій проявляється прагнення до творення нового життя, а не нових „наук та мистецтв”. Основною метою людини, як вважав Бердяєв, є вихід у „Царство Духу”, подолання об’єктивації, як відчуження. Філософ наголошував, що весь світ повинен бути „моєю власністю”, і ніщо не повинно бути зовнішнім, яке знаходиться „поза мене”, екстеріоризованим, все повинно бути всередині людини. У світлі цієї мети культура є неминучим шляхом людини і людства.

Історія і культура, на думку Бердяєва, є продуктом творчої роботи духу над природними стихіями. Завдяки творчості людина змінює світ, змінює суспільство. Творчість творить історію та культуру.

Аналізуючи історичний генезис культури, М.Бердяєв робить висновок, що у першій половині ХІХ століття починається криза, сутінки європейської культури, загибель гуманізму. Філософ вважав, що ця епоха є кінцем нової історії та початком періоду нового середньовіччя. Новим середньовіччям Бердяєв називає ритмічну зміну епох, перехід від раціоналізму нової історії до ірраціоналізму або надраціоналізму середньовічного типу. На його думку, заклик до нового середньовіччя є закликом до революції духу, до нової свідомості.

М.Бердяєв вважає, що однією з причин кризи європейської культури є швидкий розвиток та засилля техніки, утворення нової форми дійсності – організованого життя, у якому людина радикально змінює своє відношення до часу та простору.

Іншою причиною кризи європейської культури М.Бердяєв вважає входження в культуру величезних людських мас, що зумовило конфлікт між аристократичним та демократичним началом в культурі і призвело до переродження культури у технічну цивілізацію. Відбувається поступова зміна функції культури – вона перестає бути цінністю для людини та суспільства.

Зазираючи у майбутнє, М.Бердяєв зауважує, що хоча ця тенденція й має універсальний характер, деградація культури та її трансформація у цивілізацію не є єдиним призначенням творчого духу культури. Аналіз соціокультурної кризи у Європі наводить Бердяєва на питання про можливість альтернативного історико-культурного розвитку. Культура, за переконаннями філософа, може вибрати інший шлях – шлях релігійного перетворення життя і за допомогою цього шляху реалізувати істинне буття. Цей релігійний шлях допоможе увічнити справжні цінності та наблизити людство до справжнього творчого життя. М.О.Бердяєв пропонує свій шлях виходу із кризи культури, який полягає у поверненні людства до довічних духовних релігійних цінностей, до оновленого християнства, у якому людина зможе повністю розкрити та реалізувати себе як особистість.

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження одержано низку висновків:

1. Доведено, що у світовій філософській думці М.Бердяєв виступив як один із засновників та представників екзистенціалізму та персоналізму, тому що ним були поставлені та висвітлені всі основні екзистенціальні питання, зокрема проблеми страждання, смерті, свободи. Бердяєв постав саме тим мислителем, який побачив позитивний момент у людському існуванні й своєю філософією закладав основи для нової світоглядної системи, покликаної прийти на зміну існуючій раціоналістичній філософській традиції.

2. Обґрунтовано, що витоки проблеми об’єктивації полягали у